«Борець за моральну чистоту» податкової приховує судимість

А також влаштувався на роботу за підробними документами. Це випливає із судового вироку відносно керівника відділу внутрішньої безпеки обласної  Іввано-Франківської ДПС Василя Строїча.   


84.jpg?1353613092

Начальник відділу внутрішньої безпеки державної податкової служби Івано-Франківської області Василь Строїч виявився ідейним послідовником Остапа Бендера. Нещодавно журналіст Руслан Коцаба оприлюднив результати свого розслідування і, зокрема, шокуюче судове рішення, яке пролило світло на причини стрімкого карєрного росту податківця.

Строїч вважається одним з «хрещених батьків» мафії Івано-Франківська. Раніше він був замішаний у скандалі з нібито вимаганням грошей у місцевих підприємців, взамін обіцяючи їм надійний «дах» зі сторони правоохоронних органів. Також за чутками він є «чорним касиром» Партії Районів на Прикарпатті. Але то все – непідтверджена документально інформація. Інша справа – судове рішення, яке протягом 13 років (!) старанно приховувалось від громадськості, а особливо, обласного керівництва МВС і ДПА. Тим не менше, вкотре переконуємося, що усе таємне рано чи пізно стає відомим.

Івано-Франківський міський суд у своєму вироку від 1999 року встановив, що Василько Строїч філігранно підробив власний військовий квиток, трудову книжку і за цими «документами» влаштувався до органів внутрішніх справ. Визнаний винним, нинішній керівник служби внутрішньої безпеки обласної ДПС так і не відсидів тоді свій «зароблений» у суді один рік в колонії, бо був звільнений за амністією, як батько двох малолітніх дітей.

Окрім того, судом було встановлено, що кмітливий Вася Строїч жодного дня не служив у Збройних Силах, навіть банальним свинопасом у армійському свинарнику чи хоча б єфрейтором у військовій лазні. Подейкують, що саме на той період активізувалася його бізнесова «жилка» до торгівлі модними тоді дерев`янними масажерами до автомобільних крісел. Можливо, саме ці навички допомогли йому здійснити блискучу кар`єру з рядового опера ОБХСС до заступника начальника Державної Податкової Адміністрації Івано-Франківської області?

Під великим питанням і достовірність його диплому про заочну вищу освіту, бо хіба встигнеш одночасно торгувати знаменитими косівськими яблуками чи гуцульськими сувенірами і одночасно «гризти граніт науки»?

Сьогоднішня всемогутність високої державної посади Василя Строїча дозволяє йому уникати відповідальності та «обростати» новими та впливовими покровителями. Зміна політичної коньюктури у Івано-Франківській області теж ніяк не хвилює нашого горе-захисника «податкової цноти» у обласному підрозділі фіскального відомства пана Клименка, головного податківця України. Про вплив «сірого кардинала» мафіозного Прикарпаття свідчить і те, що скандальну новину про його судимість не наважилося опублікувати жодне місцеве видання.

Опоненти, які намагаються привернути увагу правоохоронців до бурхливої бізнесової діяльності цього «податківця», одразу потрапляють під жорсткий репресивний каток ДПА-УБОЗ-СБУ-Прокуратури. Ось свіжі приклади:

http://oko.if.ua/2012/08/27/49979/ 
http://oko.if.ua/2012/04/10/47202/  
http://oko.if.ua/2011/12/09/43360/

Як бачимо, реальні громадяни прямо звинувачують Василя Строїча у рейдерстві, вимаганні та розкраданні майна. Але кругова порука між правоохоронними органами разом з негласною підтримкою Партії Регіону створили для податківця-перевертня тепличні умови існування.

До речі, син Строїча Олександр, що за дивним збігом та сімейною династійною традицією працював старшим оперуповноваженим в УБОЗі, зараз знаходиться у розшуку по справі викрадення державного майна на 980 тисяч гривень. Причому, як кажуть очевидці, не надто переховується від правоохоронців.

image103.jpg
Комфортно високому чину податкової міліції і на посаді керівника депутатської комісії дотримання законності та правопорядку. Адже керівник боротьби із корупцією податківців Прикарпаття має потужний «дах» з Києва у вигляді одіозного нардепука-регіонала Василя Чуднова, який, подейкують, регулярно прикриває його кримінальну діяльність.

Схоже, «бєспрєдєлу», який відбувається на Прикарпатті, можуть позаздрити навіть братки з «чісто канкрєтного» Донбасу. Бо ж, незважаючи на шлейф криміналу, який тягнеться за Строїчем, він і досі (!) не звільнений з посади начальника внутрішньої безпеки обласної податкової. Воно й не дивно. Хіба хтось сумнівався в тому, що судові рішення для команди Януковича нічого не значать? Схоже у них там все навпаки: якщо відсидів, значить наш пацан. І всюду будєт Донбас, як пишуть підлітки на парканах десь у Галичині…

Мимоволі напрошується дати діагноз владі, де працюють-ламають людські долі ось такі «проффесіонали» із підробними трудовими книжками, військовими квитками та «високими» моральними якостями. Ця влада смертельно хвора, і хвороба ця - корупційно-кримінальний рак. Посадивши уркаганів замість холодних нар - у теплі офісні крісла, Партія (чісто канкрєтних) Районів лише прискорює свою політичну смерть. Адже саме отакі строїчі і показують народу її справжнє обличчя.   

Станіслав Полянський


 Фотокопії скандального вироку

Дунайська стратегія і євроінтеграція України

Україна протягом багатьох років стукається у двері Євросоюзу. Так, іноді боягузливо озираючись на північного сусіда, доволі часто просідаючи у широкий дипломатичний шпагат. Але протягом останнього десятиліття серед владної еліти бажання приєднатися до великої Європейської сім’ї не декларував хіба що лінивий.

Фото: Макс Левин

Під час промов минулих президентів частенько поряд з українським прапором розташовувався прапор ЄС, в якому навіть кольори використані ті ж самі, що і в державній символіці України. Час іде. Вже навіть незаможні Болгарія та Румунія отримали квиток у Європу, хоча проблеми з бідністю, корупцією, контрабандою у них були і є. На черзі у вступ – країни балканського регіону. А де ж Україна? Держава, яка так палко проголошувала свій європейський вектор, постачала Європу своїм газом під час кризи, терпіла «молочні» війни із країною, що ніяк не може змиритися з устремліннями українців до ЄС. То чому ж, як кажуть, віз і досі там? Невже ми гірші за Румунію чи Болгарію?

У відповіді на питання «чому ми не там?» криється ключ до успішної міжнародної політики України в майбутньому. Бо весь цей час Україна не стукала в двері Євросоюзу, а лише казала: «Дивіться, я хочу увійти. Ось я замахуюсь кулаком і зараз постучуся. Зараз, уже замахнувся. Ось, прям щас постучусь…». І так триває вже років дванадцять.

По-перше, необхідне стабільне функціонування інституцій демократії і громадянського суспільства.

По-друге, приведення армії у відповідність стандартам НАТО. Вступ у НАТО – це сходинка до вступу в Європейський союз. Коли Президент України каже, що ми відмовляємося від НАТО, але продовжуємо рухатись в Європейський союз – він лукавить. Ніхто не прийме країну, яка не бере участі у функціонуванні колективної європейської безпеки. Це все одно, що запустити до себе у двір троянського коня.

По-третє, нам ясно дали зрозуміти, що Україна може ввійти в ЄС тільки разом з Молдовою. Тому будь-які конфлікти в Молдові відбиватимуться на стані переговорів з Україною. Простіше кажучи, молдовські проблеми стають нашими проблемами: це і Придністров’я, і корупція, і організована злочинність. Розраховувати на те, що вони там за своїм кордоном якось самі впораються – не варто. Тим більше, в даній маленькій країні мають свої інтереси Румунія та Росія.

Українські політики незалежно від партійного кольору постійно наступають на одні й ті самі граблі європейської інтеграції. Вони декларують бажання зайти в ЄС через двері, які для того не призначені. Насправді в Європу потрібно не заходити, а запливати. Через Дунай.
Що таке Дунайська стратегія?

В грудні 2010 року Єврокомісією була представлена Дунайська стратегія – довгострокова політика ЄС щодо вирішення проблем Дунайського макрорегіону. Вона була розроблена з урахуванням досвіду Балтійської стратегії. 14 країн басейну ріки Дунай до 2020 року мають реалізувати близько 200 проектів, пов’язаних із чотирма основними напрямками:

- об’єднання Дунайського регіону (транспорт, енергетика, культура, туризм);

- захист навколишнього середовища в Дунайському регіоні (відновлення якості води, контроль екологічних ризиків, збереження ландшафту і біорізноманіття);

- сприяння процвітанню (розвиток «суспільства знань» за допомогою наукових досліджень освіти і інформаційних технологій, підтримка конкурентоспроможності підприємств шляхом розвитку кластерів і комплексів, вкладення коштів у розвиток знань і навичок співробітників);

- зміцнення позицій Дунайського регіону (зокрема досягнення політичної стабільності в регіоні, спільна робота для забезпечення безпеки, боротьба зі злочинністю).

Реалізація Дунайської стратегії ґрунтується на кількох принципах:

1. Відсутність зайвих бюрократичних інститутів. Проекти реалізуються із залученням існуючих європейських інститутів профільними міністерствами країн Дунайського регіону. При цьому особлива увага наголошується на посиленні ефективності двосторонніх відносин між зацікавленими країнами.

2. Відсутність додаткових фінансових асигнувань. Акцент ставиться на раціональному використанні існуючих асигнувань і програм, а це досить немаленька сума – близько 100 мільярдів євро, які заплановано освоїти до 2013 року.

3. Відсутність спеціального європейського законодавства. Єврокомісія обмежила свій вплив на хід виконання стратегії, залишивши собі суто координаційну функцію. Натомість відповідальність за реалізацію Дунайської стратегії взяли на себе країни з даного макрорегіону, розподіливши між собою певні пріоритетні напрямки.

Важливо, що до роботи долучені не тільки 8 країн-членів ЄС (Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехія Словакія, Болгарія, Румунія, Словенія), а і 6 країн, що не входять до складу Європейського союзу (Хорватія, Боснія і Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Молдова, Україна). Таким чином, згадані країни-нечлени мають шанс позитивно проявити себе на практиці у співпраці з Євросоюзом, після чого без проблем отримати омріяний квиток у Велику Європу. Кому і навіщо це потрібно?

Австрійські вуха і румунська гра

Член Европейской Комиссии по региональной политике Йоханнес Ханн на презентации Дунайской стратегии
Фото: EPA/UPG
Член Европейской Комиссии по региональной политике Йоханнес Ханн на презентации Дунайской стратегии

Навіть при поверховому аналізі видно, що за Дунайською ініціативою стирчать педантичні австрійські вуха. Австрієць Йоханнес Хан обіймає пост єврокомісара з питань регіональної політики. Австрія бере активну участь в діяльності Міжнародної комісії з захисту ріки Дунай (ICPDR), штаб-квартира якої знаходиться у Відні. Австрієць Герхард Скофф очолює Дунайську комісію з туризму (DTC), до складу якої входять 7 країн. Штаб-квартира DTC теж знаходиться у Відні. В Дунайській стратегії Австрія відповідає за розвиток внутрішнього водного транспорту, інвестування в трудові ресурси та за інституційну співпрацю між країнами – найбільш серйозні напрямки. Австрію сміливо можна назвати головним лобістом Дунайської стратегії.

Така активна діяльність соплемінників Моцарта в Дунайському макрорегіоні пояснюється нереалізованими амбіціями країни всередині ЄС. Варто пригадати, що якихось сто років тому невелика Австрія була великою імперією. А в сучасній розстановці сил в Євросоюзі перші скрипки належать Німеччині і Франції. Самотужки Австрія не здатна стати в один ряд з потужними німецькою і французькою економіками. Тому австрійці розраховують на підсилення своїх позицій за допомогою підтягнення балканських країн, налагодження з ними інтенсивної співпраці та інтеграційних процесів. В принципі, така співпраця вигідна всім країнам Дунайського басейну.

Німеччина, натомість, покладається на те, що з підвищенням рівня життя дунайських країн зменшиться приток звідти нелегальної імміграції, міжнародного наркотрафіку і контрабанди. Німці відповідальні за сферу співпраці заради безпеки та боротьби проти організованої злочинності. Більше Дунайська стратегія для німців майже нічим не цікава.

Окремо слід сказати про Румунію. В дипломатичній та економічній площині вона веде фактично неоголошену війну з Україною. Причина всьому – бажання нашого сусіда зберегти монопольне становище щодо пересування суден по своєму Сулинському глибоководному суднового ходу (ГСХ). Як відомо, свого часу Україна побудувала свій ГСХ по гирлу Бистре. Румунія намагалася через міжнародні інституції заборонити Україні прохід суден по гирлу Бистре, мотивуючи це шкодою для довкілля. В 2008 році на зустрічі сторін Ковенції Експоо Україні з подачі Румунії було винесено попередження, яке діє до сьогоднішнього часу. Кожного року Україна звітує в міжнародні органи про екологічну ситуацію в Придунав’ї. Однак, в 2011 році Румунії не вдалося проштовхнути рішення про заборону користування каналом по гирлу Бистре.

Тепер за допомогою Дунайської стратегії румуни поглиблюють дно Дунаю та розширюють рукава на своїй території таким чином, щоб в нашій частині ріки падав рівень води. А коли падає рівень води, значить судновий хід стає неможливим. Якщо згадати дипломатичну атаку щодо острову Зміїний та постійну активну гру на молдовській території, то Румунія виявляється головним суперником України в Європейському союзі.

Роль України в Дунайській стратегії

Реалізація Дунайської стратегії поширюється на чотири українські області: Одеську, Чернівецьку, Івано-Франківську і Закарпатську. Погодьтеся, це далеко не найбагатші наші регіони і реалізація європейських проектів могла б суттєво поправити їхнє становище. Однак, хоч формально Україна і долучилась до реалізації стратегії, але на ділі високопосадовці не дуже зацікавились європейською ініціативою. В той час, як від інших країн у засіданнях робочих груп та самітів брали участь профільні міністри, Україна присилала другорядних чиновників, які нічого не вирішують і ні на що не впливають. Більше того, частенько її представляли люди, які раніше вели активну діяльність проти будівництва українського ГСХ по гирлу Бистре і отримували за це іноземні гроші. Як наслідок, Україна не взяла на себе координації по жодному напрямку реалізації Дунайської стратегії. Навіть Молдова спільно з Австрією відповідальна за сферу інвестування в людей та їхні знання і навички.

Не дивлячись на очевидну перспективу співпраці, Україна вкотре опинилася на узбіччі міжнародної політики. Як пояснити таку байдужість до національних інтересів з боку українських можновладців? Найкраще з цього приводу висловилася політолог Леся Парно:

«Україна знову отримала змогу продемонструвати свою відданість європейським цінностям та нормам, активно долучившись до ініціативи. Але цього напевно не відбудеться, по-перше, тому що даний проект не передбачає виділення додаткового фінансування. А українці, як відомо, без "відкатів" не працюють. По-друге, тому що головним чином ініціатива буде сфокусована на вирішення проблем екології (які українському уряду ніколи не були цікавими)».

Ну що тут скажеш? Українські високопосадовці знаходяться в угарі клептоманії, набивання кишень бюджетними грошима та проведенням тендерів з одним учасником. А тут якась стратегія… їм треба як в 90-х: украв вагон зерна з колгоспу, продав, гроші пропив. Оце вони розуміють. А до ефемерної екології, «суспільства знань», розвитку кластерів їм немає діла. Вулиця такому не вчить.

Епілог

Дунайська стратегія – це «золотий ключик» для українських євроінтеграційних перспектив. Вона відкриває широкі економічні, екологічні, туристичні можливості для співпраці з культурно близькими нам країнами. Але допоки Україною керують мафіозні клани, розраховувати на позитивний результат не приходиться. Переконаний, що нова влада, яка прийде після Януковича, зробить Дунайську стратегію своїм пріоритетом в міжнародній політиці. Тож чим скоріше це відбудеться, тим краще.

Станіслав Полянський для lb.ua

Джерело

Чим відрізняється революціонер від опозиціонера

На сьогодні в Україні існують три типи опозиціонерів.

Вождисти. На сто відсотків переконані,що всі проблеми в країні можна вирішити завдяки приходу до влади однієї людини -  вождя. Зазвичай аргументація таких людей зводиться до того, що їх вождь красивий, говорить правильні речі, добре одягається, завжди відстоював інтереси народу. Політичні погляди цих опозиціонерів дорівнюють поглядам їхнього вождя, тому якихось програмних цілей вони не висувають. Діяльність зводиться до публічної підтримки вождя і відповідно заперечення будь-яких інших політичних сил та лідерів. Кількість прихильників залежить від ступеню харизми вождя та роботи його піар відділу. Вождизм шкідливий для політичної системи суспільства!  

 

Нігілісти. Критикують кожний крок діючого режиму, вимагають відставки різних високопосадовців, оскаржують владні рішення. В принципі, це нормальні люди, які часто роблять корисну справу: викривають

корупцію, українофобію, порушення людських прав. Як казав Фрідріх Ніцше : "Нігілізм - перший крок до одужання". Перед тим, як зводити новий будинок, спочатку треба знести старий, що вони і намагаються робити. Однак вони не пропонують нових ідей, альтернатив розвитку України. Тому згуртувати і повести за собою критичну масу людей, на жаль, не зможуть. Хоча, звичайно, свою роль у поваленні режиму нігілісти зіграють. 

"Історики". Опозиціонери даного штибу роблять собі ім'я завдяки акціям, приуроченим до певних історичних дат і персоналій. На відміну від нігілістів, вони не повністю деструктивні. Зазвичай "історики" висувають ініціативи по перейменуванню вулиць, встановленню пам'ятників, присвоєння посмертних звань Героя України. Вони багато чого можуть розповісти про минуле, але, як і нігілісти, не пропонують суспільству нових моделей розвитку. В кращому випадку ви почуєте певні римейки ідей 30-х років минулого століття. Я погоджусь із тезою "якщо ти не знаєш свого минулого, - в тебе немає майбутнього". Але ж ви не будете для будівництва свого будинку викликати людину, яка знає, як будувались будинки сто років тому, так? Напевно вам краще покликати будівельника.

 

Революціонери

Я не вважаю себе опозиціонером. Бо бути опозиціонером - означає визнавати легітимність і життєздатність цієї

прогнилої держави, а всю проблему зводити до неправильних прізвищ, які займають високі посади. Бути опозиціонером - це стверджувати, що порепана і покошена халупа цілком придатна для життя, а вся проблема - в поганому господарю. Ми мали багато років, щоб переконатися: це не так. Життя жорстоке і безкомпромісне. Воно швидко показало, що від зміни К на Ю, Ю на Ю і Ю на Я, ситуація навколо нас не покращується. А тому настав час для людей нової генерації.

Що ви уявляєте при слові "революціонер"? Певно щось червоного кольору: Ленін, Че Гевара, антиглобалісти... в усякому разі нічого доброго, як і зі словом "революція": крах, розруха, безлад, мародерство, анархія. Негативні образи навіяні насильницькими революціями, які по суті являють собою війну зі всіма наслідками, що звідси витікають. Та насильницькі революції є пережитком минулого, коли і демократії як такої не було, а поняття громадянського суспільства,прав і свобод людини і громадянина тільки формувалися.

Давайте розберемося, для чого потрібна революція? Вікіпедія підказує, що це швидка зміна встановленого політичного, соціального чи економічного порядку суспільства. Від латинської revolutio значить обертання,

розвертання. Враховуючи глобалізацію сучасного світу, розвиток правових теорій, засобів зв'язку, легкість поширення інформації та налагодження комунікацій, "розвернути" власну країну значно простіше, ніж навіть 50 років тому, не кажучи про 18-19 століття. Сучасному революціонеру не потрібен автомат!

Головна причина, чим він відрізняється від опозиціонера - це світобачення. Революціонер не оглядається назад, не шукає собі татка-героя і не бурчить як стариган біля під'їзду. Його цікавить майбутнє! Революціонер - це будівельник, який хоче знести старий сарай, щоб на його місці побудувати міцний і надійний будинок. А для цього треба знати, який будинок ти хочеш звести. І мати креслення. Відчуваєте різницю? Коли лідер - всього лише виконроб, прораб політичної програми. Коли зміна прізвищ при владі - засіб для досягнення мети, а не сама мета. Коли на вулиці тебе виводить мрія про нову державу, а не жага отримати зайвий кілограм гречки. Ось що називається бути

революціонером.

Я бачу, як таких людей стає все більше. Вони поки що не називають себе революціонерами, але за своєю суттю ними являються. Вочевидь, перше що їм потрібно зробити - це ідентифікувати себе і подібних собі. Ментально відокремитись від опозиції. Як тільки цей процес завершиться, революціонери об'єднаються в організацію. Революційна організація просуватиме свої ідеї нової української держави в народ. І, таким чином, колишні вождисти, нігілісти, "історики" будуть поповнювати ряди революціонерів. Вони також почнуть мріяти про ту нову державу, змальовану в політичній програмі організації. А мрія - потужний мотиватор. Коли людина про щось дуже сильно мріє, її буває непросто зупинити. Мрія здатна подолати страх перед режимом, страх протестувати. Мрійника не цікавлять ні гроші, ні гречка. Історія знає приклади, коли й більш розумні люди, ніж наші можновладці, нічого

не могли протиставити відчайдухам-мрійникам.

Подивіться, як слуг режиму трясе від страху, коли під їхні вікна приходить якась тисяча пенсіонерів. Вони настільки

бояться, що збирають "Беркут" зі всього Києва та ховаються за парканами. Не здивуюся, якщо в кожного з них у шафі лежить зібраний чемоданчик речей, щоб у разі чого, прихопив і - в аеропорт. Тому як тільки Україною задме революційний вітерець, їх здує у закордони так, що не встигнете і попрощатися. Недаремно ж нерухомість там купляли.

Внаслідок мирної української революції, легалізованої виборами, нова генерація політиків-революціонерів нарешті здійснить те, про що мріяло багато поколінь українців - збудує справжню незалежну соборну українську державу. Думаю, нам варто повірити у це, адже мрії мають властивість матеріалізовуватись у вчинки. Польща, Чехія, прибалтійські країни теж мали сумні часи, але все ж спромоглися побудувати у себе демократичний режим, інтегруватися у сучасний глобальний світ. Та що казати, навіть Грузія, яка завше пасла задніх на пострадянському просторі, врешті просунулася далеко вперед у демократичних, економічних, структурних перетвореннях. То чим

ми гірші за грузин, поляків, прибалтів? Хіба ми не здатні у власній країні зробити те, що зробили вони?

Україна далеко не бідна країна, як звикли вважати. Просто у нас немає балансу в розподілі суспільних благ. Я

думаю, що у випадку революційних перетворень та побудови держави з європейськими цінностями, Україні по силам стати в один ряд із Німеччиною, Францією, Великобританією. Як мінімум, наш потенціал – це лідер східноєвропейського регіону.

Ви досі проти революції? Тоді відкрийте статистику, подивіться скільки грошей отримує лікар у Франції, нафтовик у

Норвегії, вчитель в Італії. Достатньо бути сміливим у своїх прагненнях. За гідне життя треба боротися. В цьому і є призначення революціонера.

 

Станіслав Полянський для Інтернет-видання "Лівий берег"

Першоджерело


8%, 2 голоса

12%, 3 голоса

81%, 21 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Вшануй Провідника! Акції до 103-ї річниці від народження Бандери

У народу, який не знає свого минулого - немає майбутнього. Вчинки, життєвий шлях Провідника ОУН повинні надихати сучасну молодь на боротьбу за свою державу сьогодні. Адже, рабів до раю не пускають, так? 

Спільнота патріотів "Україна понад усе!" закликає громадян взяти участь у заходах, присвячених вшануванню Степана Бандери.

1. Встановити відповідний аватар в Інтернеті (або будь-який інший із зображенням Бандери).



2. Роздрукувати наліпки і поширити їх у своєму місті. Тим більше, ми підготували детальну інструкцію, як цим займатися. Також до 103-ї річниці від народження Провідника ми підготували чорно-білий макет наліпки (на і.юа його зменшена копія. Повноформатну можна скачати тут ). Він є дешевшим та простішим у виготовленні. Фіксуйте результати своєї праці на фото та надсилайте їх нам за адресою: upu.admin@gmail.com. Ми допоможемо Вам в інформуванні громадськості про те, як у вашому місті вшанували Степана Бандеру.



Спільнота патріотів "Україна понад усе!"

293 нардепи потрапили у мій чорний список

Ми повинні знати не тільки своїх героїв, а й антигероїв. Сьогодні я відкрив на своєму блозі сторінку, яка фіксуватиме злодійські потуги діячів нинішнього режиму у вигляді чорних списків. При їх складанні я не керуюсь особистими симпатіями чи антипатіями. Я лише визначаю події, які мають негативний характер. І вже як наслідок, особи, які причетні до певної події, потрапляють у мій особистий чорний список.

Для чого це потрібно? Люди повинні нести політичну відповідальність за те, що вони роблять. Коли хтось побачить себе у кількох чорних списках українських блогерів чи організацій, це як мінімум, погіршить йому настрій. І примусить задуматись: чи варто голосувати за закон про зменшення квот на український продукт в ефірі ТБ, якщо на наступний день після цього інтернет замайорить моїм прізвищем у всіляких чорних списках? Як-не-як, а на носу - вибори, тим більше - з поверненням мажоритарки. Уявіть, якщо його дитина зайде в інтернет і потім питатиме: тато, а чому люди тебе не люблять? Нехай спробує збрехати їй в очі так само, як він бреше з екрану телевізора. Зовсім різні відчуття. Тож чорні списки - ефективний і легальний спосіб впливу суспільства на державних високопосадовців.

Я сподіваюся, що мій приклад надихне і вас на створення власного чорного списку. Чим більше їх буде, тим більше громадського тиску на собі відчуватимуть політики, судді, прокурори. Спочатку вони вдаватимуть,  буцім-то їх це не цікавить, але життя примусить зробити корективи. Згодом можна бути об'єднати чорні списки в один. Скласти такий собі "рейтинг недовіри". А коли настане час голосувати - вам буде значно легше зробити свій вибір у бюлетені. Бо цей вибір стане цілком осмисленим.

Станіслав Полянський

Міф про змосковщену східноукраїнську молодь

На сьогоднішній день існує міф про те, що на східній Україні більшість населення повністю зрусифіковано. Про те, що молодь бажає жити в Московській державі, спілкуватися на московській мові, і взагалі, що все українське сприймається тут за чуже. Все це повна брехня, неправдиве пропагандистське твердження, яке направлене на те, щоб зруйнувати український дух, розбити нас на частини, щоб легше було завоювати.

Я багато спілкувався з жителями Луганщини, Донеччини,  Харківщини і знаєте, не зустрів жодної людини, яка б поділяла ці міфічні твердження. Жоден хлопець, дівчина не сказали мені, що бажають жити в Росії, мати російське громадянство, спілкуватися російською мовою, хоча на все це я ставив прямі питання. Всі вони ні за які гроші не зрадять Україні. Довелося спілкуватися з багатьма,і лише деякі висловлювали бажання виїхати за кордон. Почув я назви різних європейських країн, США, Канаду, але жодний, я підкреслюю - жодний не показав бажання жити в Росії. Це дуже просто пояснюється, бо Московська земля чужа українській душі,і не може ця душа там жити, творити і розвиватися.

Зустрівся мені один хлопець який живе поруч з українсько-російським кордоном, і ви думаєте: такі люди підтримують Росію? Ні! Це гнилий, смердючий міф, і він цьому живий доказ . Він розповів мені, що його родина живе у цьому селі вже декілька поколінь. Зі слів, його рідна бабуся, яка все життя прожила пліч-о-пліч з Росією, щиро, всім серцем любила свою Україну, і ніколи не мала симпатій до тої сторони. Додавши, він сказав, що буде ростити своїх дітей щирими українцями, на українській землі.

Якщо у ваш мозок в’ївся цей стереотип,то негайно викиньте його звідти…

- Тату, тату! Чорт до хати лізе! - То нічого, дитинко, аби не москаль!

Але є й такі, так звані громадяни України, які марять Московією, хоча не марять, «серуть» своїм зрусифікованим мініатюрним мозком. Є в мене так званий однокурсник, який полюбляє обсмоктувати тему «який класний Янукович-старший» і як класно за москво-пітерським бугром живеться.Та побачив я в ньому героя анекдотів...

Монолог цієї особи, не знаю чи гідний він звання «особи», але ж хай
(через 15 хвилин спорів, хоча з такою людиною спорити, що головою об стінку битися)«Да Янукович он мужик , он наш - русский! От тока он, тока он…» (майже чисто російською).

Через 5 хвилин, цей позор українського народу відповідає на дзвінок. Словом «мама» дає зрозуміти,що це телефонує його мати, і вже українською мовою просить вислати йому грошей…

І як це розуміти? Так мало ж того, цей вилупок родом з села у Київській області…

Цим я хочу сказати,що немає проблеми русифікації східної України, бо нічого такого і близько нема. Але є маленькі неприємні люди, які своїми геть не українськими, - бидловськими переконаннями плюндрують велику Українську державу.

Приємно з того, що таких людей залишилося зовсім небагато і їхня кількість постійно падає, у цьому я впевнений. А це нам каже, що український дух відроджується, і відроджується потужними темпами.


Ідея мирної революції нежиттєздатна без...

...ідеї української соборності.

Єдиний легальний спосіб змінити владу в Україні - через вибори. Однак режим Януковича не віддасть добровільно свою владу. Показовий приклад - вибори міського голови Харкова, коли переміг один кандидат, а став міським головою - інший. Тому для захисту результату виборів потрібне проведення мирної революції. Власне, вибори зроблять цю революцію легітимною. Однак все не повинне закінчитись банальною зміною прізвищ. Як я вже зазначав, після Януковича потрібно проголошувати нову українську державу у кордонах нинішньої України. Бо на нинішній державі лежить занадто великий баласт негативу, втрати довіри, злочинів. 

Особисто мені очевидно, що прихід нової революції невідворотній. Але це небезпечний шлях у тому плані, що ми маємо справу з явищем, подальший розвиток якого складно передбачити. І, в кінці кінців, ніхто не скаже напевно, куди нова революція може нас завести. Письменники і публіцисти несуть відповідальність за майбутній шлях уже сьогодні. Бо суспільна думка тих людей, які будуть на гребні революційних подій завтра, формується уже сьогодні під впливом їхніх теоретичних напрацювань. 

Тому у мене викликають тривогу ось такі статті, коли майбутню революцію намагаються повести по шляху розбрату і руїни. Ці люди, до яких прикріпилася назва "ділителі", пропонують позбавитись або окремих областей, або тієї частини України, яка голосувала за Януковича. Піонером "ділителів" виступив письменник Юрій Андрухович, який свого часу дав скандальне інтерв'ю. Зібравши вершки з власного піару, Андрухович ненароком запустив у суспільство шкідливий мислевірус. У чому письменник не правий? Чому я вважаю, що ідея мирної революції без ідеї української соборності буде повним провалом?

По-перше, слід зазначити, що ідея соборності була фундаментом самостійницького руху України початку XX ст. Тож давайте поглянемо, що нам заповідали творці тодішньої української державності.

Михайло Грушевський

У статтi „Галичина і Україна” М. Грушевський писав: „Треба розвивати в них (в усiх частинах українських земель) почутя єдности, солiдарности, близькости, а не роздмухувати рiжницi, якi їх дiлять...” . М. Грушевський застерiгав, що коли галичани i надднiпрянцi не докладуть вiдповiдних зусиль, то вони стануть у майбутньому двома нацiями, як це сталося з хорватами i сербами. Власне, порятунок вiд марнування i розпорошення сил вiн убачав в iдеї всеукраїнства: „Всеукраїнство, або український унiверсалiзм — тiсне єднаннє всiх частин української землi i пiдпорядкуваннє всiх рiжниць, якi їх дiлять, спiльнiй i єдинiй цiлi — нацiональному розвоєви, являєть ся кiнець кiнцем не тiльки бажаним само для себе — iдеально, так би сказати, але й для потреб місцевого житя її частин, для її близчих цiлей i завдань" [лінк].

Микола Міхновський

На соборницьких позицiях стояв М. Мiхновський, який писав у „Самостiйнiй Українi”: „...Одна, єдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Україна вiд Карпатiв аж по Кавказ"

Євген Коновалець

У постановах Конгресу українських націоналістів (28 січня — 3 лютого, 1929), на якому, власне, й було створено Організацію українських націоналістів, було записано: „Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава” [лінк].

Згідно Всеукраїнського перепису населення, українці становлять більшість в усіх областях України, окрім АР Крим. Навіть, якби їх була меншість, це не становило би проблеми із соборністю. Достатньо розробити ефективний інститут громадянства, який включав би у себе процедури люстрації та натуралізації.

Існує відомий вислів: "розділяй і володарюй". Окрім нас, українців, нікому не вигідно, аби Україна була єдиною, неподільною, самостійною державою. Бо це зайвий конкурент на міжнародній арені, в економіці, у східноєвропейському регіоні. Всі наші сусіди та основні світові гравці зацікавлені у втіленні "югославського сценарію", аби розбити Україну на дві, а краще три міні-держави з маріонетковими урядами на чолі.

Це означає, що проведення мирної революції, яка не підкріплюватиметься ідеєю соборності, призведе до остаточного краху української держави. Бо знайдуться підкуплені, профінансовані з-за кордону політики, які вміло зіграють на настроях людей і зроблять те, що хотіла зробити Партія Регіонів на з'їзді в Сіверськодонецьку у 2004 році. 

Ідею соборності можна впроваджувати на практиці вже сьогодні, не чекаючи революцій. Наприклад, є спірні питання, кого вважати героями в Другій світовій війні. Це так звана "війна пам'ятників". Одні стоять на позиціях визнання УПА, інші - підтримують Червону армію. У нас є пам'ятники і "червоним", і "червоно-чорним". Як примирити це вовтузення? Дуже просто. В Україні не повинно бути пам'ятників або заходів, присвячених виключно одній воюючій стороні. В кожному місті повинен бути один монумент - "Українським воїнам, загиблим у 2-й світовій війні". А заходи по вшануванню (не святкуванню!) загиблих мають проводитись біля цього монумента рівнозначно: і 8-9 травня, і 1-2 вересня і 14 жовтня в усіх областях України. Причому, не обмежуючись лише згадкою ЧА і УПА. Адже історія складна. Була і УНА Шандрука, і Поліська Січ Бульби-Боровця. Вони теж заслуговують на своє місце у свідомості українців. Ми не повинні шукати собі ворогів у 1942 році, а тим більше ставати суддями тих людей.

Є багато речей, думка по відношенню до яких не розподіляється діаметрально протилежно між Заходом і Сходом. Усі хочуть нормальних податків, дешевої гречки, справедливого розподілу суспільних благ. Усі хочуть якісної української музики, захоплюючої української прози. Усі хочуть їздити по Європі без обмежень, без принижень у іноземних посольствах. Усі хочуть миру і злагоди на українській землі.

Висновок: ідея соборності української політичної нації - це фундамент успіху майбутньої мирної революції. Не хочете соборності - будете мати двох, трьох таких самих януковичів у відповідно двох і трьох українах. По іншому - ніяк. Свого часу ідея соборності вигодувала ідею української незалежності. Настав час дістати її з комірниці та використати для створення нової української держави.




Концепція Громадського суду

Передмова


У своїх попередніх статтях я зазначав, що станом на сьогоднішній день українська державність зруйнована. Основні державні органи не виконують своїх функцій та настільки дискредитували себе в очах людей, що відновити довіру до них неможливо і недоцільно. Я писав, що після Януковича потрібно буде проголошувати нову українську державу у кордонах нинішньої. Ця держава стане правонаступницею України-91. 

Готуватися до цієї визначної події треба вже сьогодні. На думку директора Центру розвитку суспільства Ігоря Харченка, в Україні вже склалася революційна ситуація. Принаймі, для цього є майже всі необхідні передумови, які перераховані в його статті. Тому я пропоную для практичного втілення свою концепцію Громадського суду, який буде формувати чорні списки злодіїв авторитарного режиму Віктора Януковича. На перший погляд це звучить страшно і радикально, та насправді являється цілком ефективним способом протидії, а також корисним інструментом для закріплення перемоги майбутньої мирної революції.

Мета

1. Захистити людей, які займають активну громадську, проукраїнську, державницьку позицію від катка політичних репресій. Сприяти їх підтримці з боку суспільства як постраждалих за свої погляди. Полегшити цим людям процедуру надання громадянства нової української держави, а також статусу на кшталт "в'язня політичного режиму".

2. Не допустити надання громадянства нової української держави нинішнім злочинцям у владі.

3. Зменшити кількість колаборантів, які бажають співпрацювати з нинішнім режимом.

4. Звести до мінімуму антиукраїнську діяльність тих людей, які вже співпрацюють з режимом.


Організаційно-правова форма

Громадський суд - недержавний, неприбутковий, квазісудовий орган, який приймає рішення про надання певним подіям, які відбуваються в Україні, спеціального статусу, що тягне за собою занесення людей, пов'язаних із подією, до чорних, сірих або білих списків. Діяльність Громадського суду регулюється Статутом, прийнятим установчими зборами суду.

Громадський суд формується  активістами проукраїнського руху, які підтримують ідею революції та не співпрацюють із режимом. Це можуть бути як зареєстровані, так і неформальні організації, партії, об'єднання, фізичні та юридичні особи, в подальшому - "підписанти". Кожен підписант визнає легітимність рішень громадського суду та зобов'язується не надавати будь-яку допомогу (окрім медичної) особам, які занесені до чорного списку. 

Наприклад, якщо підписант - політична партія, то вона зобов'язується не брати "чорносписочників" до себе у партійні списки, а також не підтримувати їхні кандидатури на виборах. Якщо підписант - юридична фірма, то вона зобов'язується не надавати юридичні послуги таким людям. Якщо підписант - фізична особа, то вона таким чином декларує, що не буде голосувати за ті політичні сили, в яких представлені люди із "чорних списків", а також працювати в штабах чи на виборчих дільницях від імені цих кандидатів.

Стати підписантом можна не тільки під час формування суду, а й в будь-який момент.

Суть діяльності Громадського суду полягає в тому, щоб виносити на його розгляд різні події з життя України та надавати їм спеціального статусу.

Наприклад, є подія: масові арешти членів ВО "Тризуб" за підрив пам'ятника Сталіну в Запоріжжі. Судді Громадського суду можуть внести цю подію на свій розгляд та прийняти колегіальне рішення - надати події статусу "політичні репресії". Які наслідки понесе за собою дане рішення? Ті люди, які безпосередньо причетні до арештів (серед керівних осіб, звичайно), потрапляють у чорний список. Натомість, ті, кого заарештували - у білий список репресованих.

Тобто суд не має займатися "полюванням на відьом". Він лише приймає рішення щодо конкретної події, а вже потім у зв'язку з нею заносить людей у списки.

Перелік спеціальних статусів, які можна надати подіям, має бути вичерпним , встановлюється та змінюється Громадським судом.

Уся робота Громадського суду буде організована через Інтернет. Кожен суддя матиме змогу висувати на розгляд подію у загальній стрічці, із власною пропозицією надання їй певного статусу. Нижче під постом розміщуватиметься скрипт голосування з двома варіантами: "прийняти" і "відхилити". Також там потрібно передбачити можливість для обговорення  пропозиції іншими суддями. Якщо пропозиція набирає 50% + 1 голос від загальної кількості судової колегії Громадського суду, то рішення вважається прийнятим. Події присвоюється відповідний статус.

Після прийняття позитивного рішення розглядувана подія переходить у режим моніторингу. В цьому режимі її може коментувати будь-який відвідувач сайту, пропонуючи внести людей, пов'язаних з настанням події до одного зі списків. Кожна пропозиція має бути підкріплена лінком мінімум на два авторитетних інтернет-джерела, звідки дописувач дізнався про дії "кандидата". Перелік авторитетних інтернет-джерел є вичерпним і затверджується колегією Громадського суду. Судді Громадського суду можуть напряму вводити людей у списки, пов'язані з даною подією, однак теж посилаючись мінімум на два авторитетних джерела.

Якщо виник спір або колізія навколо правильності застосування Статуту громадського суду щодо внесення певної особи у список, тоді судова колегія голосує за той варіант застосування Статуту, який вважає правильним. У подальшому це рішення стає прецедентом для вирішення аналогічних спорів саме таким чином.

Дані про людей, занесених у списки з кожної події дублюватимуться у загальні, уніфіковані списки за алфавітним порядком.

Склад Громадського суду

Вирішуючи питання про те, який повинен бути розмір судової колегії, слід звернути увагу на два аспекти. По-перше, суддів не може бути мало (10 або 20), бо інакше їх перекуплять або залякають. По-друге, важлива не тільки кількість, а і якість. Якщо суддів буде кілька тисяч, їм можна буде роздати по кілограму дефіцитної гречки і всьо, справа зроблена. Тому оптимальний варіант бачу надати суду можливість самому розширювати та звужувати свої ряди голосуванням 2/3 голосів за кандидатуру, при цьому обмеживши загально можливу кількість суддів 300, а мінімальну - 100 чоловік.

Суддею Громадського суду може стати громадянин України віком не менше 21 року, який володіє цивільною право- та дієздатністю, має досвід громадської діяльності не менш, ніж три роки, безпартійний.

Не можуть стати суддями Громадського суду:

1) особи, які мають непогашену або погашену судимість, за винятком, якщо через цю судимість вони були занесені Громадським судом до білого списку;

2) особи, які мають хронічні психічні захворювання;

3) народні депутати, їх помічники, керівні особи центральних та регіональних державних органів, особи з  персонального складу Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Адміністрації Президента України;

4) колишні члени Компартії, Комсомолу, Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), Прогресивно-соціалістичної партії України, Партії Регіонів, Народної партії України;

5) особи, які перебувають у чорному списку Громадського суду.


Види списків

Види списків є сталими та не можуть змінюватися суддями Громадського суду:

Білий список - це перелік фізичних осіб, які, внаслідок настання події з наданим Громадським судом спеціальним статусом, виявилися потерпілими від дій або бездіяльності злочинного режиму Януковича.

Чорний список - це перелік фізичних осіб, дії чи бездіяльність яких на своїй посаді, у своїй зоні відповідальності, призвела до присвоєння події спеціального статусу Громадським судом.

Сірий список. Одразу після винесення судом рішення по розглядуваній події, особам, що чинили, наприклад, антиукраїнську діяльність чи репресії, дається шанс виправити ситуацію. Даний список є попереджувальним, люди в ньому перебувають тимчасово. Якщо за відведений Громадським судом час вони не усунули ті обставини, внаслідок яких подія отримала спеціальний статус, тоді особа потрапляє до чорного списку. Якщо обставини були усунуті, тоді вона виключається із сірого списку.

До чорних списків можна заносити тільки тих осіб, які займають керівні або вибрані посади в органах державної влади або місцевого самоврядування.

Особа, яка знаходиться у чорному списку, не може бути з нього виключена, окрім випадку, якщо пізніше була встановлена помилка і виявилося, що дій чи бездіяльності, які призвели до присвоєння події спеціального статусу, ця особа не скоювала, а повідомлення інтернет-джерел виявилися хибними.

Особа, яка перебуває у чорному списку, не може потрапити чи одночасно перебувати у білому чи сірому списку. Якщо особа, яка  перебуває у білому списку, має відношення до події, через яку її треба внести до чорного списку, тоді ця особа виключається з білого і заноситься до чорного списку.

Фінансування Громадського суду

Фінансування Громадського суду буде здійснюватись шляхом добровільних внесків підписантів та просто небайдужих громадян на електронний рахунок Громадського суду. Кошти витрачатимуться на оплату сервера, домену, поліпшення дизайну сайту, а також на оплату суддям. В ідеалі було б добре забезпечити їх повну фінансову незалежність. Звіти від електронних платежів на кошти, отримані від добровільних внесків, публікуватимуться на сайті Громадського суду.

Післямова

Переконаний, що треба втілити концепцію Громадського суду в життя. Адже це підіймає нашу боротьбу із режимом на новий рівень. В майбутньому списки, сформовані Громадським судом, стануть важливим джерелом інформації, аби не допустити до влади руйнівників української держави. Колишні можновладці більше не зможуть прикритися тим, що в останні дні революції вийшли на Майдан, як було у 2004 році. Також списки допоможуть більш ефективно застосувати процедуру люстрації. Повертаючись до реалій сьогодення, зазначу: кожний кат, кожний українофоб при владі повинен усвідомлювати, що після його дій йому не буде місця у владних коридорах нової української держави. Тож не хай роблять свій вибір вже сьогодні, а інакше -   "поздно, Вася, пить "Боржоми".




П.С. У фейсбуці створено ініціативну групу. Якщо ви бажаєте долучитись до втілення концепції Громадського суду, вступайте: http://www.facebook.com/home.php?sk=group_194848513882133

Українці втратили свою державу через...

...прорахунки в інституті громадянства

У своїй попередній статті я обґрунтовано довів, що станом на сьогоднішній день українська державність зруйнована. Відновити довіру  громадян до державних інституцій, які повністю себе дискредитували - практично неможливо і недоцільно. Я зробив висновок, що після Януковича потрібно буде створювати нову українську державу, яка стане правонаступницею України-91.

Як вже зазначалося, у нову державу не повинні потрапити люди, які руйнували її попередника. Частина експертів бачить вирішення цієї проблеми шляхом проведення процедури люстрації. Так, це правильно. Але на мою думку, питання лежить у  більш широкій площині і стосується в першу чергу неправильного формування інституту громадянства, яке було закладено на початку існування новітньої України. Власне, зараз виправити ті хиби уже неможливо, люстрація виглядатиме як напівміра. Вона усунить від влади певних осіб, але не поміняє ситуацію по країні в цілому. Грубо кажучи, ми люструємо комуністів та бандитів, натомість ті, хто їх обирав, знайдуть собі нових придурків і будуть за них голосувати. По різним причинам: за гречку, за сало, через власну психічну хворобу або щоб зробити гірше сусіду. Якщо ви зараз скажете, буцім-то це ой-як недемократично забирати право голосу у бомжів, алкашів і українофобів, які своїм голосуванням вирішують нашу долю, тоді давайте уважно розглянемо "історію успіху" - формування інституту громадянства в Латвії. 

Латвійський досвід

Проголосивши незалежність 21 серпня 1991р. (за три дні до України), латвійські державотворці зіштовхнулися з важкою демографічною ситуацією. За час перебування республіки у складі СРСР частка латишів у ній зменшилася із 75,5% до 52% громадян. При цьому в країні проживало близько мільйона росіян, що становило майже 34% усього населення. Якщо врахувати той факт, що частина етнічних латишів була змосковщена,виходила парадоксальна ситуація: корінний латвійський етнос був меншістю у власній державі! Однак вихід із цієї ситуації був знайдений. І полягав він у формуванні інституту громадянства.

11 грудня 1991 року в Латвії був прийнятий Закон про реєстрацію проживаючих в країні осіб. Метою цього закону був відбір людей, яким надавалося право голосу на майбутніх виборах. Латвійські паспорти отримали колишні громадяни Латвії, котрі проживали в республіці до 1940 року. Їм також була надана можливість обиратися. Також був створений Національний Реєстр постійних жителів.

В перелік осіб,  котрі не могли отримати латвійське громадянство, входили учасники антиконституційної діяльності, військовослужбовці Збройних сил СРСР, особи, які працювали в органах державної безпеки, особи, направлені до Латвії після 17 червня 1940 року в якості партійних функціонерів Комуністичної партії і комсомолу, а також наркомани, хронічні алкоголіки, особи, які не мають законного джерела доходу.

Згідно Закону про громадянство громадянами Латвії можуть стати особи, які:
- постійно проживали на території республіки протягом останніх п'яти років;
- не мають громадянства іншої держави;
- успішно здали екзамени зі знання латвійської мови, основних положень конституції, конституційного закону про права та обов'язки людини і громадянина, державного гімну та історії цієї країни.

Таким чином латишам вдалося вирішити проблему із власною меншістю у своїй державі. Після формування інституту громадянства вони перетворилися на більшість. Серед латишів громадянство мають 99,6 % людей, натомість серед росіян - 42% (1). Хто ж не отримав громадянства, той має статус постійного жителя. Він може користуватися всіма правами, що і громадяни, окрім декількох, які пов'язані з правом формувати державну владу. На сьогоднішній день у Латвії проживає близько півмільйона осіб без громадянства.

В результаті Латвії вдалося убезпечити свою державу від впливу іноземних і антидержавницьких угрупувань. Внаслідок цього влада республіки захищала латвійські інтереси, що призвело до покращення рівня життя громадян і вступу до Європейського союзу і НАТО. Станом на 2009 рік згідно дослідження Світового банку Латвію віднесено до країн з високим рівнем доходів на душу населення. Її ВНП на душу населення становить 12 390 доларів США на рік.

Чому Україна не стала Латвією

Помилки у формуванні власного інституту громадянства є однією з вагомих причин сьогоднішнього занепаду української держави. Однак на власних помилках треба вчитися. Тому розглянемо їх детальніше.

На відміну від латишів, українським державотворцям дісталася краща ситуація з національним складом. Так, згідно даних 1989 року, українці становили 72,7% населення України, а росіяни - 17,3%. Можливо це і стало причиною нехтування розробкою ефективного інституту громадянства. Згідно українського закону громадянами України стали:

- усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

- особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

- особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України.

Такий псевдодемократичний підхід до надання особам українського громадянства виходить нам боку до сьогоднішнього часу. Парадоксально, але громадянами України поставали люди, які докладали всіляких зусиль, аби такої держави на мапі світу не було. Гебня, зеки, наркомани, військові пенсіонери (які приїхали в Україну на пенсію) і просто випадкові люди, яких примха долі занесла в Україну - отримали українське громадянство. Їх не цікавила і не цікавить до сьогодні українська культура. Вони принципово зневажають українську мову. Це люди, які на відміну від Латвії, уникли процедур люстрації і натуралізації. Натомість їм подарували право формувати владу, вирішуючи долю народу, який вони люто ненавидять. Тому, хоч і сумно це констатувати, в такому вигляді українська держава була приречена з самого початку ухвалення Закону "Про громадянство". 

Перед вами усім відомі мапи президентських виборів 2004-го і 2010-го років. 



Вибори Президента в Україні відрізняються від виборів керівних осіб в інших державах. Бо у нас основні кандидати різняться цивілізаційно. Один (В.Ющенко, Ю.Тимошенко) пропонує українські цінності, а інший (В.Янукович) - російські. Нам зараз не важливо те, що, наприклад, Тимошенко на ділі не захищала права українців. Для нас важливо, за що в даному випадку голосував народ. Із цих мап прослідковується тенденція підтримки українських цінностей західним і центральним регіонами, а російських - південним і східним. 

Тепер подивимося на наступну мапу, яка теж давненько гуляє по блогах:




Кількість людей, для яких рідна мова - українська. Співставляємо дані з мапами голосування і отримуємо: більшість з тих, для кого рідна мова неукраїнська, голосували за російський вектор. Як бачимо, невключення в порядок надання громадянства іспиту з української мови стало однією з причин обрання частиною громадян антиукраїнських політиків у владу.

Наступні мапи показують частки населення, яке народилося відповідно в Україні і Росії:



І знову знайомий розподіл. Тут ми бачимо, що за проросійського Януковича (ще раз повторюсь - справа не в персоналіях) голосувала більшість уродженців Росії. Цього можна було б уникнути, аби в процедурі отримання громадянства був прописаний ценз осідлості.


Загальновідомо, що наркоманія є однією з основних причин поширення ВІЛ-інфекцій. Давайте поглянемо на наступну мапу:



Хоч і не так явно, але прослідковується та ж сама тенденція із південно-східними регіонами. На відміну від латишів, Україна усім своїм наркоманам подарувала права обирати і бути обраним . Тепер ці люди вирішують нашу з вами долю на виборах.  І не тільки на виборах, а і у владних кабінетах!

Результат прорахунків у Законі "Про громадянство" вам відомий. Якщо - ні, то сходіть в магазин і купіть кіло гречки. Станом на 2009 рік згідно дослідження Світового банку Україна віднесена до країн з рівнем доходу населення нижче середнього. Валовий національний продукт України на душу населення у чотири рази менший за латвійський і становить 2800 доларів США на рік.

Що робити?

Довгостроковий план. Готуватися до революції, потім прощатися з януковичами і проголошувати нову українську державу. Спираючись на латвійський досвід, прийняти новий закон про громадянство, який би передбачав застосування процедур люстрації і натуралізації колишніх громадян України, а також вводив поняття "особа, яка постійно проживає на території України" для тих, хто не пройшов вищезазначених процедур.

Короткостроковий план. Вже зараз потрібно чинити соціальний і моральний тиск на тих людей, які наступають на українські цінності чи права людини. В той же час, патріоти і непристосуванці потребують підтримки у суспільства, коли переслідуються владою за  свою державницьку позицію. Готуватися до майбутньої люстрації потрібно тут і сьогодні шляхом створення такого квазісудового органу, як Громадський суд і ведення "чорних списків" ворогів українства та "білих списків" репресованих. Детальніше про це я напишу в наступній статті. 



Після Януковича потрібно проголошувати нову українську державу

Необхідність такого кроку продиктована дискредитацією всіх органів влади новітньої України. Система органів влади, яка покликана втілювати функції держави - зруйнована. Через це держава зараз паралізована і не може виконувати свого соціального призначення.

1. Як руйнували українську державність

Держава - організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. (Юридична енциклопедія)

Реалізація функцій держави покладена на систему органів державної влади. Влада, наділена державі народом, поділяється на три гілки - законодавчу, виконавчу і судову. Це був маленький екскурс в Теорію держави і права.

Руйнація державних органів почалася не вчора і не сьогодні. Візьмемо за точку відліку Президентство Віктора Ющенка - 23 січня 2005 року. Після Помаранчевої революції ми "перезавантажили" українську державу. Довіра народу до влади була відновлена, що давало карт-бланш на необхідне реформування органів під нову модель державного управління.

У спадок дісталася "хвора" прокуратура, яка у часи Кучми заплямувала себе справою Гонгадзе і політичними переслідуваннями. Тим не менш, шанс на оздоровлення у неї був, - це "справа сепаратистів". Пригадуєте з'їзд депутатів всіх рівнів у Сіверськодонецьку 2004 року? Ото воно. Сьогоднішні міністри і депутати від Партії Регіонів тоді хотіли утворити Південно-Східну Українську Автономну Республіку (ПіСУАР).

В нормальних здорових державах такі речі не вибачаються. Бо це основа безпеки. Спочатку в Генпрокуратурі заходилися працювати, близько року тягали на допити учасників того зборища. До суду жодної справи так і не довели, а Генпрокурор пізніше отримав прохідне місце у списку Партії Регіонів.

Це був серйозний удар по ГПУ, який визначив її діяльність, а точніше бездіяльність на найближчі чотири роки. Люди побачили, що є механізми, які дозволяють робити протизаконні речі і при цьому уникати справедливого покарання. Бо ж органи прокуратури займають спеціальний статус в системі органів державної влади. З одного боку, вони здійснюють наглядову функцію за міліцією, що дає їм змогу гальмувати їхні кримінальні справи. З іншого боку, прокурор представляє державне обвинувачення в суді. Тобто без волі прокуратури ні найчесніший суд, ні найчесніша міліція не зможуть довести серйозні кримінальні справи до логічного кінця.

Така "яловість" органів прокуратури значною мірою посприяла імпорту з Росії технології рейдерства.

Наступною жертвою стала судова гілка влади. Тут великий вклад зробила бютівська "група Портнова", яка розгорнула свою діяльність проти Президента у судах. Вагомим інструментам у цій боротьбі став Конституційний суд. Його захоплювали, суддів купували, залякували, потім відряджали у судді своїх перевірених бійців. В результаті діяльність Конституційного суду підірвано, як і його легітимність, ще в 2007 році. Суд, який повинен бути над процесом, виявився під процесом. З того часу і до сьогодні КСУ тільки імітує свою діяльність, мімікруючи під політичну кон'юктуру.

Верховний суд України з 2006 року очолює політик-бютівець Василь Онопенко. Він за замовчанням не міг бути об'єктивним суддею, бо його зять Євген Корнійчук продовжував працювати у БЮТі. Тобто до приходу Януковича "на трон" судова система в Україні вже була зруйнована. Все що він зробив, так це "добив" її реформою того ж самого Портнова. Тепер місцеві і  господарські суди дуже рідко ухвалюють рішення без хабаря. Навіть якщо все чесно і законно, все одно доведеться платити.

Комерціалізація роботи прокуратури і судів перетворила їх на неформальні приватні фірми. Ви можете прийти і замовити собі рішення, кримінальну справу на конкурента, "маски-шоу" чи щось інше відповідно до комплексу послуг. Звичайно, що в такому вигляді ці органи не здійснюють функції держави.

А коли немає відповідальності за порушення законів, тоді їх можна не дотримуватись. І це вже серйозно б'є по виконавчій гілці влади. Можна прийняти дуже гарний і потрібний закон, та втілювати його в життя буде нікому. Почався саботаж виконавчими органами рішень центральної влади. Зараз Президент намагається вибудувати владну вертикаль. Але ця вертикаль не є державницькою. Це клуб "засланих козачків" від великого бізнесу, які обслуговують інтереси своїх хазяїв. Також там присутні чиновники, які працюють на сусідню державу. Вони підривають фундамент нацбезпеки України і потім отримують за це нагороди від сусідньої держави.

Залишилося пригадати про нашу законодавчу гілку - парламент. Певно про нього треба писати найменше, бо всім і так все видно: як голосують "мертві душі", як Чечетов керує процесом, як відбуваються бійки і конституційний заколот. Думаю, ні в кого не виникає сумнівів, що парламентаризм на даний момент у нас зруйнований. Зазначу тільки, що почалося це теж не вчора і не сьогодні. Картки забирали в депутатів ще раніше, так само як і скуповували їх (депутатів). 

Висновок: всі три гілки державної влади, які покликані виконувати функції держави - приватизовано, їх основні напрямки діяльності - знівельовано, довіра народу до них - втрачена. Внаслідок цього держава втратила здатність спрямовувати і організовувати спільну діяльність людей і соціальних груп на благо суспільства. Ми повинні визнати як факт, що станом на 2011 рік українську державність зруйновано. Бо визнання хвороби - перший крок до оздоровлення. 

2. Діагноз поставили. А як лікувати?

Відповідь проста - ніяк. Новій владі, яка прийде після Януковича, значно простіше і правильніше буде відхреститися від цієї держави. Проголосити у межах існуючої України нову українську державу, яка стане правонаступницею України-91. Але в нову державу не повинні потрапити люди, які руйнували її попередника. Тому над Україною "пост-януковича" потрібно працювати вже зараз. Що саме слід робити, аби підготуватися до змін, я напишу у наступній статті. 



Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая