1. Вона плакала через вас. Часто.

Вона плакала, коли дізналася, що вагітна. Вона плакала під час пологів. Плакала, коли вперше вас обійняла. Плакала від щастя. Плакала, бо переживала за вас. Вона глибоко розділяє з вами ваший біль і все ваше щастя, навіть коли ви не усвідомлюєте цього. Бо ваш біль - її біль і ваше щастя - її щастя.

2. Вона все-таки хотіла той останній шматок пирога.

Але, бачачи, як ви на нього дивитеся своїми величезними очима, просто не могла його з'їсти, кажучи : "Я справді не хочу". Бо знала, що стане набагато щасливішою, спостерігаючи за тим, як ви з задоволенням наминаєте його.

3. Їй було боляче.

Боляче, коли ви малими смикали її за волосся. Боляче, коли вона годувала вас грудьми, а ви покусували їх. Ви пошкодили їй ребра і живіт, коли вибиралися з її утроби. І ваший прихід в цей світ був пов'язаний для неї з важким болем.

4. Вона переживає за вас. Завжди.

З моменту зачаття вона зробила все, щоби захистити вас. Вона берегла себе, коли ви "жили" в її животі. Вона була біля вашого ліжка, коли ви хворіли. Її серце затріпотіло, а руки хотіли підтримати вас, коли ви робили перші кроки. Вона не спала, щоб переконатися, що ви повернулися додому в безпеці, і прокидалася раніше всіх, щоб провести вас до школи. Вона була готова вирвати вас з лап нічного кошмару. Вона завжди була поруч, щоби переконатися, що ви в порядку.

5. Вона знає, що не ідеальна мама.

Вона сама для себе найгірший критик. Вона знає свої провини перед вами і часом ненавидить себе за них. Вона хотіла бути досконалою матір'ю і все завжди робити правильно, але вона людина і здатна на помилки. Напевно, вона все ще намагається пробачити собі їх. Всім своїм безмежним материнським серцем вона хоче повернутися в минуле і дещо змінити, але це неможливо. Тому будьте ласкаві до своєї мами і знайте, що вона зробила для вас найкраще, що могла на той час.

6. Вона спостерігає за вами, коли ви спите.

Були ночі, коли сидячи біля вашого ліжечка о 3 год. ночі, вона молилася, щоб ви нарешті заснули. Вона співала вам колискову, хоча сама тримала очі ледь розплющеними. А коли ви нарешті засинали, вона лежала поруч і вся її сонливість зникала в одну мить, коли вона дивилася на ваше обличчя, відчуваючи до вас безмежну любов.

7. Вона носила вас значно довше, ніж 9 місяців.

Вона була потрібна вам. Тому інших варіантів не залишалося. Вона навчилася тримати вас, поки прибирала в будинку, коли їй уривками вдавалося поїсти і навіть коли спала. Руки втомлювалися, а спина нестерпно боліла, але вона тримала вас, бо ви хотіли бути ближче до неї. Вона притискала вас до себе, цілувала і бавилася з вами. Ви відчували себе в безпеці в її руках, і ви були щасливі, тому вона брала вас на руки так часто, як вам цього хотілося.

8. Кожен раз, коли ви плакали, її серце розривалося.

Для матері немає нічого жахливішого, ніж чути плач її дитини і бачити, як сльози течуть по вашому наївному дитячому личку. Вона робила все, що в її силі, щоб зупинити ваші сльози і, коли їй це не вдавалося, її серце розбивалося на мільйон маленьких кусочків.

9. Ви для неї завжди на першому місці.

Вона могла обходитися без їжі, без душу і без сну. Вона завжди ставила ваші потреби вище власних. Вона витрачала ввесь день на вас, а до його кінця сил на себе просто не залишалося. Наступного дня вона прокидалася раніше і робила все це знову, тому що ви означали для неї набагато більше, ніж все інше.

10. Вона пройшла б через це все знову.

Бути мамою - найважча і водночас найпрекрасніша робота в світі, найвища місія жінки. Ви плачете, вам боляче, ви стараєтеся, ви вчитеся. Але ви також відчуваєте дуже багато радості й любові, що, здається ваше серце ледь може вмістити. Не зважаючи на ввесь біль, страждання й безсонні ночі, через які пройшла ваша мама, вона із задоволенням випробує все це знову, бо це того варте, бо ви її дитина. І скільки б років вам не було, для своєї мами ви завжди дитина.

Учімось цінувати кожну мить,

що Бог прожити нас благословляє,

бо час біжить, життя за ним біжить,

а ми за буднями цього не помічаєм.

А в нас проблем і клопотів без меж,

не рідко губимо у суєті коханих,

робота – не така, погода теж,

фальшиві усмішки на зустрічах так званих…

А що як за прожитий кожен день

ми навчимося дякувати Богу

замість того, щоб нарікать лишень,

замість зневіри – вірити у Нього?!

А що як суєті наперекір

навчитись бачити лиш позитив щомиті –

і в тій росі, що на очах бринить,

і в казці, що читаєш на ніч дітям,

і в знахідках, і в прикрощах від згуб,

і в часточці розбитої тарілки,

і в кутиках ледь позіхнувших губ,

і в голосі вербової сопілки…

Яке ж то щастя дихати і вслід

за небом плакати, сміятися, любити…

Такий святий і неповторний світ,

лиш треба нам навчитись в ньому жити…

Я не раз сама себе в думках питала:
Що ж це депутати в нас такі – зазвичай
Скільки не підвищуй цін, а їм все мало,
Скільки не доводь – межа, а все одно калічать.

Чи адреналіну їм замало дуже,
То б сказали, – ми ж би враз усе владнали –
В шахти, на поля їх, фабрики потужні
Й щоб зарплату років так зо три чекали.

Або на заводи, де відходів маса,
Від яких і можна інвалідом стати
(Це все при умові, що живий зостався),
Бо ж безпеки рівень рівний там зарплаті.

Я б в лікарні й школи теж їх відіслала,
Там такі умови – лиш працюй з сумлінням!
Та боюсь, щоб раптом з вами ми не стали
У червоній книзі зниклим поколінням…

Може депутати в нас такі, бо всюди
Кримінальні справи, і статті, й арешти
Може вони трішки людяніші будуть,
Якщо почитають Тараса нарешті?!

Хоча що Кобзар – щоб з нього щось черпнути
Треба вміти трошки мислити й читати,
Або просто слухать… Чи ж то зможуть втнути
Подвиги такії наші депутати?!

Без  надій  і  у  прірву…  А  може Вдасться  вижити  навіть  у  ній?.. Раптом  серце  ще  битися  зможе, Якщо навіть  немає  надій?! Почорніли думки, вкравши спокій, І від сліз очі тьмяні давно… Знов рахуєш приречені кроки: До останнього – миті дано… Ти хвилини життя, його миті Відвойовуєш в сотень смертей, А в цей час себе губить хтось в світі, А хтось інших вбиває людей… Страхітливі реалії зірвуть Мить життя й опиратись дарма… Із бажанням любити… і в прірву, Порятунку з якої нема…

P.S. Щороку від раку в світі помирає близько 7,6 млн. людей, від туберкульозу 2 млн. Від пневмонії у світі помирає 1,8 млн. дітей... Лікарі боряться за кожну хвилину життя хворих, а вбивці просто так забирають  життя у здорових людей за лічені секунди...

Призрак бродит по Украине, призрак среднего класса.

В холодных квартирах вместе с маленькими детьми, под аккомпанемент информационных помоев, миллионы украинцев с ужасом дожидаются нового курса доллара на межбанке, очередной выплаты кредита за квартиру и машину, а самые несчастные "ждут-не дождутся" в гости коллекторов и оценщиков имущества.

Так, в кредитных муках, умирает украинская мечта о том, каждый, кто умеет и хочет работать, способен достичь достатка и жить по-человечески – в своей квартире, ездить на своей машине, иметь разнообразный и качественный досуг, а отпуск и Новый год проводить в Турции и Карпатах.

Миллионы людей поверили, что они могут жить по-человечески полагаясь только на себя, "забив" на государство, которое, в свою очередь, давно "забило" на них.

Впрочем, нет, государство "забило" на своих граждан только в том, что касается его обязательств перед ними, но использовало и использует любую возможность, чтобы выдоить последние соки из них.

В этом нет ничего удивительного. Продовження тут.

      Це було давно і не правда
      Було нам тоді по 18 років, навчались ми на 2 курсі технікума і звичайно ж були беззаботні, веселі і авантюрні, в хорошому смислі цього слова .
       Прийшла наша класна керівничка і сказала: "Хто хоче поїхати вожатими в дитячий табір, треба дати через урок (45 хвилин) відповідь, завтра швидко отримати заліки і екзамени по 5 предметам, а післязавтра з чумайданами прибути до центрального входу в технікум"
       Ми з подругою, 2 дівчини з нашої  групи і 2 хлопця з інших груп на післязавтра стояли в указану місті і чекали чартерний аХтобус на табір.
Попередні два дні ми звичайно ж не заморочувались куди нас завезуть, хоча попередньо було говорено, що їдемо на край географії (області) в село. І от вже тут, сміючись і спілкуючись між собою ми все таки  зрозуміли, що їдемо ми таки далеченько від домівок.
       По доріжці до технікума під"їхало чудо совєтского автопрома. І з"ясувалось, що це і є наш зафрахтований корабель в ЛЄТО 


       За рульом сидів червонощокий веселий молодий дядєнька. Всю дорогу він чудив, а ми з радості, що вирвались на волю, та ще й з супер бонусом - зданими іспитами, веселились і розглядали у вікно поля і пробігаючі села. Їхали ми більше 2-х годин.
      На другий день по приїзду нас закріпили за отрядами і корпусами і дали  завдання готувати кімнати до приїзду дітей.
А які там у нас в голові діти, як ми ще самі діти  
    Ми з подругою побачили у вікно, що за нашим корпусом є качелі. І гайнули трішки покататись  


      
       Трішки мабуть длилось не так мало, бо нас вже подали в розшук   Вже дехто впорався з підготовкою кімнат і пішов отримувати постільну білизну, а у нас ще ой-ой-ой скільки до білизни було роботи.
Ну ми ж не могли впасти в грязь ліТСом і ускореними темпами ринулись доганяти прокатаний на качелях час.
     На наступний день ми зустрічали майже братьєв по разуму , своїх дітей подопічних на 1 лагерну зміну.
Час проведений у лагері з дітками був чудовий, цікавий, яскравий на емоції, щодня ми придумували якісь конкурси, грали у войнушку з хлопцями, плели коси дівчатам і плели з ними віночки, змагались за звання кращого отряда, ходили у міні походи, брьохались в одній з чистіших річок Європи - Орілі. Чудили між собою зі своїми однолітками.

ЛІТО В ТОМУ РОЦІ БУЛО ТЕПЛЕ,
АЛЕ Я, З РАДІСТЮ, В ТІ ДНІ ПРАЦЮВАЛА  


 

Не бійтеся жити і світ цей любити,

Бо швидко час плине,його не спинити.

Не бійтесь радіти,день новий стрічати.

Не бійтесь у людях  добро помічати.

 

Не бійтеся серце своє відкривати,

Не бійтесь кохання у нього впускати.

Не бійтеся мріяти і в снах літати,

Не бійтесь надію у серці плекати.

 

Не бійтеся заздрощів і пересудів,

Не бійтесь того,що подумають люди.

Не бійтеся душу слізьми очищати,

Любов і усмішку комусь дарувати.

 

Не бійтеся бути самими собою,

Не бійтеся Богу довірити долю.

Не бійтесь провину свою визнавати.

Лиш бійтесь в зневіру і відчай впадати.

 

Найгірше,що можем собі ми обрати –

Це Бога зректися і душу продати…

Бо Віру ніколи не треба втрачати,

Коли Він у серці,то кого ж вам боятись?!

 На вулиці тихо плаче дощ. Сльози природи омивають парки, будинки, доріжки. А люди мчать у своїх справах, зовсім не помічаючи того, що плаче небо...                                                        Я  люблю дощ, не завжди, але люблю ... Я  вдивлялась у вікно: дощові краплинки падали одна за одною,  бавились між собою, жартували, пританцьовували, насолоджувались вітром ... Вони, як людські долі, то зустрічалися і швидко та енергійно бігли уперед, і навіть холодний, чимось незадоволений, інколи навіть жорстокий вітер був не в силі змінити їхній напрям, то раптом несподівано розбігалися, перетворювались на водяний пил ... Я чітко бачила ті відбризки, відчувала їх на собі ... Свіже повітря зненацька увірвалось до кімнати, заполонило мене, бавилось з моїми думками ,вибирало тільки ті, що йому було найбільш довподоби, перекидувало окремі уривки, фрагменти  мого життя ... Гра тривала недовго, все відбувалося швидко, миттєво. Щось причаровувало мене у цьому безперервному процесі ...    Я слухала дощ... Така неповторна музика важких, грозових крапель, що б’ються по шибках і підвіконню, немовби просяться, щоб їх впустили до хати! Люблю цю музику, люблю думки під неї... Стільки всього надумала  - про світ, про відносини, про те, що завтра - знову робота, що знову замкнеться коло "дім-робота-дім". Мабуть так і треба... А дощ все йде і йде - густий, сильний, теплий...                                                                                                               

Ти сьогодні не такий, як учора.

В миті кожній змінюється світ.

Як безмежними є Всесвіту простОри,

Так багато таїн є в душі твоїй.

 

Час біжить – його не зупинити.

Все життя – одна-єдина мить.

То ж учися тут і зараз жити,

Поки свічка твого серця ще горить.

 

Марно мріяти про те, що вже минуло,

І знущатися над власною душею.

Бо ніколи вже не буде так, як було,

Лиш майбутнє перекриєш ти для неї.

 

Скинь тягар, розправ душевні крила!

На путі своЄму не спиняйся.

Твоя віра – то найбільша сила.

Її світлом, наче сонцем, огортайся.

 

Не придумуй собі планок і бар’єрів.

Пам’ятай, що для душі нема кордонів.

Зріст духовний не залежить від кар’єри,

І не кОриться душа земним законам.

 

Звісно ж, кожен має право обирати,

Що для світу після себе залишити –

Чи у пустослів’ї вік свій змарнувати,

Чи прийдешнім поколінням променем світити.

 

Кожним словом, думкою і вчинком

Свою долю сам ти простеляєш.

Кожна мить є неповторна і єдина!

Ти у ній себе назавжди залишаєш.

        Розповім ще одну екстрім історію з сільського життя