хочу сюди!
 

Славушка

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «церква»

«А Росія – лучше всєх».

Олесь Торговець.

Ідеями «Русского міра» користаються як виправданням для відродження Російської імперії. Але, схоже,
вони переконують лише своїх авторів.

У Російській імперії завжди були популярні ідеї її *обраності*,«духовної вищості» й «могутності». В обмін

на відчуття, що держава обстоює такі цінності, просуває їх назовні і здобуває нові території, росіяни

погоджуються навіть пожертвувати добробутом і можливістю захищати свої права, залишаючись

масою «підданих» у деспотичній системі. Для виведення їх із «депресії», зумовленої розпадом СРСР та

неспроможністю сучасної еліти вирішити внутрішні проблеми країни, нині в Росії визначено чергову

експансіоністську мету – побудови «Русского міра», за основу якої взято ідею винятковості «російської

цивілізації» та месіанської ролі росіян у житті навколишніх народів.

ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ

Релігійно-політична міфологема *Третього Риму*(«Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не

быти») була розвинута в «посланіях» ігумена Псковського монастиря Філофєя до московських князів Івана ІІІ та

Васілія ІІІ й зажила особливої популярності на державному рівні від середини ХVІ століття, за царювання

Івана Ґрозного. Оскільки ця ідеологія була супровідником московського експансіонізму, під час Смути

початку ХVIІ століття й необхідності бодай відстояти власну незалежність вона відійшла на другий план,

трансформувавшись у ксенофобське несприйняття зовнішніх впливів.

[ Читати далі ]

Ілюзія «Третього Риму».

1 серпня, 2011    Олександр Крамар  

26–28 липня в Україні знову перебував Патріарх Московський Кірілл. Майже всі ЗМІ, анонсуючи візит, зробили наголос на слові «знову». Адже єпископ Російської православної церкви буває в нашій країні не просто щороку, а з будь-якого значного приводу; лише 2011-го це третє відвідання. Крім того, 26 липня він зустрівся на українській землі з Католикосом-Патріархом Грузії Ілією ІІ, який має напружені стосунки з владою своєї країни і підтримує ініціативи Кірілла в регіоні. Однак нинішній візит і зустріч з однодумцем видаються не закріпленням впливу на «канонічних територіях», а відчайдушною спробою врятувати «Русскій мір» з його «ісконним православієм» від маргіналізації і зменшення впливу.

  Схоже, безпідставні прагнення Кірілла до гегемонії в православному світі призводять до поступової ізоляції РПЦ. З одного боку, про це свідчить активізація Константинопольського патріархату щодо консолідації православних церков Європи та Середземномор’я з демонстративним ігноруванням претензій Патріарха Московського на особливу роль. З іншого – дедалі очевидніша поразка «українського бліцкригу» Кірілла, який завершився не лише зближенням позицій усіх альтернативних Московському патріархатові українських церков східного обряду, а й зростанням невдоволення брутальним втручанням Москви поміж автономістської течії в Українській православній церкві Московського патріархату.

«НЕ РИЙ ІНШОМУ ЯМУ»   Російська православна церква, яка так активно апелює до переважання канонічних традицій над сьогоднішніми реаліями на пострадянському терені, неочікувано отримала дошкульного удару від православних ієрархів Середземномор’я. Глави нечисленних, але першоапостольних церков нагадали про своє канонічне право відігравати провідну роль у світовому православ’ї. Вселенський Патріарх Варфоломій оголосив про скликання на вересень 2011-го зібрання глав чотирьох із п’яти найдавніших християнських патріархій (за винятком римської), які після IV Вселенського Собору 451 року формували «пентархію» – орган управління тоді ще єдиною церквою.

Для РПЦ у цій історії справжнім ляпасом стало запрошення замість Патріарха Риму (Папа Римський зі зрозумілих причин такі зібрання не відвідує) поряд із патріархами Єрусалима, Антіохії та Олександрії не Патріарха Московського Кірілла, а архієпископа Кіпру Хризостома. Потрапивши у власну пастку і розуміючи слабкість своїх позицій з погляду православних канонів, Московський патріархат активно апелює до «неадекватності» традиційної пентархії «реаліям сучасності». Зокрема, голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ митрополит Іларіон заявив, що «ми ніяк не можемо погодитися, щоб та чи інша група церков сприймалася як «стрижень» світового православ’я на підставі, що їхня автокефалія більш давня, аніж автокефалія решти церков».

  

[ Читати далі ]

Перевертні в попівських рясах.

Андрій Ткач.

З приводу релігійних шахрайств забили на сполох у столиці. За словами Олександра Бригинця, голови Комісії

з питань культури Київради, на міських цвинтарях з’явився новий злодійський бізнес: небіжчиків відспівують

не священики, а перевдягнені актори. Бригинець прозоро натякнув, що вбитим горем родичам померлих таких

«панотців» настирливо рекомендують у ритуальній службі міста, певно, за процент від заробітків шахраїв. Щоб

запобігти ошуканству людей, столичні депутати навіть запропонували дещо утопічну ідею створити на кожному

 кладовищі стаціонарні місця для служителів усіх конфесій.

РИТУАЛЬНА «СХЕМА»

Коли вибухнув скандал з приводу псевдопанотців на цвинтарях, в ГУ ритуальних послуг Києва від

 кримінального підробітку відхрестилися і заявили, що взагалі не втручаються в релігійну складову

поховальної церемонії. Можливо, в центральній службі такими блюзнірськими речами і справді не займаються,

 а ось щодо дирекцій кладовищ постає багато питань. Більшість керівників великих цвинтарів столиці на цю

[ Читати далі ]

Розвідник Кіріл.

Останній візит Патріарха Московського варто вважати не більше ніж «глибокою розвідкою» перед великим наступом на прибічників автокефалії. Далі можлива «розвідка боєм».

Глава Російської православної церкви патріарх кіріл відвідав Україну вп"яте за два роки свого патріаршого служіння. Візит, формально присвячений 1023-річчю хрещення Русі, переслідував щонайменше дві прагматичні цілі. Але, наскільки можна судити, досягнення кожної з них поки що лишається «в руці Божій».

В перший день візиту патріарха деякі ЗМІ з посиланням на джерела в УПЦ МП повідомили, що Кіріл не прилетів прямо до Києва: спочатку його літак нібито здійснив посадку під Севастополем, де Кіріл зустрівся з Віктором Януковичем. Офіційного підтвердження чи спростування цієї інформації так і не надійшло. Тим більше, лишилось невідомим, про що могли говорити офіційний глава Української держави та православний ієрарх, що претендує на звання її духовного глави.

Треба, одначе, зазначити, що з боку Кіріла, котрий свого часу благословляв Януковича на президентство (ненав’язливо позбавивши цієї честі главу власне УПЦ МП Володимира), це міг бути звичайний візит ввічливості. Тим більше, що український президент ще тиждень тому сподівався побачитися в Севастополі, де 31 липня святкують річницю російського Чорноморського флоту, зі своїм російським колегою Дмітрієм Мєдвєдєвим. Але в Кремлі заявили, що візит Мєдвєдєва відбудеться тільки восени (як прокоментували деякі спостерігачі, «поближче до опалювального сезону»).

[ Читати далі ]

Патріарху від ФСБ вказано ціль – Україну (світова преса)

Василь Зілгалов.

Прага – Впливові аналітичні видання Заходу стверджують про «припустиму роботу нинішнього патріарха РПЦ Кирила, свого часу, на КГБ, для шпигування за прихожанами за межами Росії» і переконані, що «він й надалі зберігає глибокі контакти з Федеральною службою безпеки Росії». Газети також констатують, що чергове скасування зустрічі президентів Медведєва і Януковича означає лише, що «поступок з боку Росії не буде». Путін збирає у Всеросійський народний фронт і сили з-за кордону, поки-що ближнього, і приймає до ВНФ маргіналів з України… Експерти попереджують, що Україна поступово перетворюється на тропічну землю, а міжнародні екологи б’ють тривогу щодо безчинств браконьєрів в зоні Чорнобиля.

Відоме американське аналітичне видання «Стратфор» вважає, що Москва активізує використання Російської православної церкви і Патріарха Кирила, як свого агента, для розширення впливу у так званих російських сферах випливу в ближньому зарубіжжі, особливо – в Україні. По це свідчить чергова поїздка Кирила до України, де він знову зустрічався з Президентом Януковичем і главою Грузинської православної церкви патріархом Іллею Другим. Експерти зі «Стратфора» не дивуються тому, що РПЦ є слухняним інструментом в руках Путіна та Медведєва. Це, по-перше, стара московська традиція – тримати в руках церкву як політичний інструмент. Це робили Сталін і Єльцин, так робить російська влада і нині. Адже Україна, Грузія, Білорусь та Вірменія – це православні держави. Тим більше, що після смерті «непокірного для Кремля Олексія Другого» до керма РПЦ Кремль долучив Кирила, який, як кажуть американські експерти, «припустимо працював в КГБ в радянський час, допомагаючи службі поширювати свою пропаганду та шпигувати за прихожанами за межами Росії». У «Стратфорі» стверджують, що «Кирило й надалі зберігає глибокі зв’язки з Федеральною службою безпеки». А Путін таким чином «перетворив церкву в сильно політизовану машину, коли патріархія почала чинити вплив на рішення в питаннях соціальних груп і зовнішньої політики». Метою РПЦ, як всюди заявляє Кирило, є «посилення свого впливу на всі слов’янські і східні православні общини». Автори редакційного аналізу «Стратфора» також попереджають, що нині «метою Кирила є посилення впливу Москви на Київ, ослаблення відколотих православних церков в Україні»…Тут наголошено також, що «патріарх Кирило проголосив Київ серцем Російської православної церкви» і «збільшив кількість своїх поїздок до України, шукаючи підтримки у її різних частинах».

Російська «Нєзавісімая газета» вважає, що президенти Росії та України й надалі «жмуть на газ» і Кремль не збирається йти на поступки щодо ціни на «блакитне паливо» для Києва. Вимога з боку Москви залишається чітка й зрозуміла: «зниження ціни на газ можливе лише за умови вступу України в Митний союз, а також створення СП між «Нафтогазом» і «Газпромом». Експерти також вважають, що чергове скасування зустрічі президентів Медведєва і Януковича, яка мала відбутися 31 липня, означає лише одне – «поступок з боку Кремля не буде».

"Москоу таймз" інформує про приєднання української лівої сили Прогресивної соціалістичної партії України Наталії Вітренко до Всеросійського народного фронту Володимира Путіна, що створений для політичної підтримки останнього на наступних у 2012 році президентських виборів в Росії. ПСПУ Вітренко здавна виступає за відновлення єдності України, Росії і Білорусі в єдиній державі. Тепер партія Вітренко братиме активну участь в агітації за Путіна. Речник Путіна Дмитро Песков привітав партію Вітренко в середу з її приєднання до ВНФ і заявив, що « Фронт є відкритим для всіх прихильників». «Москоу Таймз» також нагадує оцінки аналітиків про те, що партія Вітренко була створена свого часу людьми Леоніда Кучми з метою переманити виборців з лівих сил.

Новий єпископ УГКЦ. Мій друг і колишній парох

Папа Бенедикт ХVІ затвердив канононічний вибір Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який призначив високопреподобного о. Дмитра Григорака, ЧСВВ, Апостольського Адміністратора Бучацької Єпархії УГКЦ «ad nutum Sanctae Sedis» Єпархом Бучацьким.

Веб сторінка Бучацької єпархії УГКЦ інформує, що владика Дмитро Григорак (хресне ім'я Богдан) народився 1 січня 1956 року (27 грудня 1955 року) в м. Івано-Франківську. З 1963 по 1973 рр. здобув повну середню освіту в м. Івано-Франківську. В 1973 році вступив в Івано-Франківський інститут нафти і газу, який закінчив в 1978 році, отримавши диплом інженера-механіка. Працював на різних заводах м. Івано-Франківська інженером-конструктором.

14 жовтня 1989 року він офіційно вступив до Чину св. Василія Великого. Новіціят проходив в Гошеві і Крехові в 1990-1991 рр. Вічні обіти склав 1997 року.

З 1991 по 1996 рік навчався в семінарії оо.Василіян, а також закінчив Івано-Франківський Теологічно-Катехитичний Духовний Інститут. Завершив богословські студії з магістерським титулом з еклезіології в Люблінському католицькому університеті в Польщі.

Дияконські свячення отримав 21 вересня 1992 року, а священицькі – 25 жовтня у неділю Христа Царя того ж року з рук Владики Софрона Дмитерка, ЧСВВ.

Починаючи від 1992 року виконував різноманітні душпастирські служіння: у монастирі і на парафії Христа Царя в м. Івано-Франківську, виконував обов’язки економа і духівника сестер-мироносиць, був настоятелем монастиря ЧСВВ в с. Погоня Тисминецького району, започаткував капеланське служіння в Івано-Франківській в’язниці, був духівником молодіжної молитовної групи. Також виконував місійну діяльність на Волині, обслуговував парафії у Володимирі Волинському, Луцьку та інші.

Згодом призначений ігуменом монастиря і парохом храму св. Василія Великого у м. Луцьку. Започаткував будівництво комплексу приміщень монастиря і церкви. Одночасно виконував обов’язки духівника організації «УМХ». Організовував екуменічні міжконфесійні молитви.

Особливо дбав і був духовним натхненником громадської організації «Рух за життя». Розбудовував духовне життя і служіння УГКЦ на Волині, землі святого священномученика Йосафата Кунцевича.

28 липня 2007 року Папа Бенедикт ХVІ призначив о. Дмитра Григорака, ЧСВВ, Апостольським адміністратором «ad nutum Sanctae Sedis» Бучацької єпархії УГКЦ, яка стала вакантною після призначення Владики Іринея Білика, ЧСВВ, Каноніком Папської базиліки Санта Марія Мадджоре в Римі.

23 липня 2011 року Папа Бенедикт ХVІ підтвердив вибір Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви щодо призначення о.Дмитра Григорака, ЧСВВ, Єпархом Бучацької єпархії УГКЦ.

Крім української мови, Владика Дмитро володіє російською та польською, знає також італійську, англійську, німецьку, старослов’янську та грецьку.

Дещо з історії Бучацької єпархії:

12 жовтня 2000 року Святіший Отець Йоан Павло ІІ схвалив рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви про створення Бучацької єпархії і призначення єпархом Бучацьким Іринея Білика, ЧСВВ.

28 липня 2007 року Святіший Отець Бенедикт ХVІ призначив Владику Іринея Білика, ЧСВВ, дотеперішнього Єпарха Бучацького УГКЦ, Каноніком Папської базиліки Санта Марія Мадджоре в Римі, а о. Дмитра Григорака, ЧСВВ, дотеперішнього настоятеля монастиря у Луцьку, пароха місцевої парафії, Апостольським Адміністратором «ad nutum Sanctae Sedis» Бучацької єпархії.

За даними Папського довідника з 2011 року (Annuario Pontificio 2011) Бучацька єпархія УГКЦ налічує понад 216.000 вірних, 335 парафій, тут працюють 194 дієцезальні священики, 10 ієромонахів у трьох монастирях, 12 сестер-черниць у двох монастирях, до священства готується 55 семінаристів. Бучацька єпархія має 14 деканатів.

Церковь и пустота

Прочитано на http://www.pravmir.ru/cerkov-i-pustota/ От Логоса к игре

Оглядываясь на последние 20 с лишним лет, мы понимаем, что мир сильно изменился и продолжает катастрофически быстро меняться. Есть вещи,  которые уже трудно повернуть вспять или поставить на их прежние места.

Но мир меняется не последние 20 лет, — мир меняется давно; наверное, прошлое столетие стало кардинальным в изменении картины мира. В первую очередь этому способствовали колоссальные войны и революции. Но самая главная революция, которая за это время произошла, — это революция общественного сознания, затронувшая всё человечество, и культурное, и даже не совсем цивилизованное. Так или иначе этот сдвиг касается и нас, православных христиан.

Что случилось? Что происходит в последнее время? Переоценивается жизнь как таковая, и более всего теряет ценность сам человек — и в своих собственных глазах, и в общественном сознании; человек как личность, человек-индивидуум, человек как образ и подобие Божие обесценивается.  Параллельно происходит и ещё один процесс, связанный с этим очень серьёзно, — всё обессмысливается. Предаётся забвению то, чем осознавало себя человечество благодаря приходу Христа в мир.

Мир был осмыслен, потому что в мир пришло Слово Божие, Божественный Логос. Слово стало плотью, и Оно стало главенствовать в человеческом обществе; Евангелие сформировало человеческое сознание последних двух тысячелетий. Христианство осмыслило человеческое существование на Земле, подняло ценность человека на невообразимую высоту, которой до этого не было никогда в мире. И эту ценность человека и человечества отражала  культура во всех её проявлениях.

Сейчас же происходит обратный процесс, он катастрофически, обвально идёт вниз. Человек потерял веру, а значит, и смысл, и всякую ценность, потому что если человек не связан с Богом, то он ровно ничего не стоит. В этом случае человек — это только механизм, только инструмент или винтик, работающий в общей машине ради определённых благ.

Знание заменяется информацией. Культура познания, культура жизни, в которой человек пытается выражать самые глубокие и серьёзные смыслы, полностью подменяется культурой игры, культурой развлечений. И то, что происходит сейчас, есть пришествие пустоты в мир.

Казалось бы, Церковь — это место, которое хранит смыслы, которое взращивает и оберегает культуру смысла. На пороге Церкви должно кончаться безумие, в котором пребывает современный мир. Но современное христианство оказалось настолько заражённым, подвластным и уже воспитанным в этой культуре распада, что и мы, приходя в Церковь (а мы же в основном христиане новые, недавние, а не традиционно воспринявшие для себя христианство как плоть и кровь), несём в себе следы этой всеобщей опустошённости. Происходит потеря ценностей, потеря смыслов, и в этом процессе на место смысла встаёт некая схема. Христианство: жизнь или схема?

Приходя в Церковь и становясь христианами, мы часто идём по очень  простому и лёгкому пути, не осознавая, не вычленяя, не осмысливая до  конца то, что с нами происходит. Бывает так, что на вопрос “Почему мы христиане? Почему мы православные? Что для нас значит верить в Бога?” мы не можем ничего толком сказать. Это только знак того, что мы не приучены во всём искать смысл, отвечать за каждое слово. Мы уже в каком-то смысле продукты пустоты, продукты бессмыслицы.

Скажем, многие из нас жили в советское время — время, когда смыслы  были затемнены, оболганы и изуродованы; очень многие настоящие смыслы  уходили, прятались, а вместо них подавалась ложь, иллюзия, фальшивка.  Всё это сейчас очень востребовано, как ни странно, — оказалось, что даже ценности советского общества были более осмысленны, чем то, ради чего  люди живут сейчас. Парадокс, но тем не менее это так.

Мы не приучили себя задавать вопросов и искать правильных ответов; мы привыкли пользоваться готовеньким, тем, что нам предлагают, и принимать это легко и просто, не оценивая и не осмысляя. Когда мы приходим в Церковь, с нами из-за этого начинают происходить неприятные вещи. Мы не  утруждаем себя поиском смыслов нашей духовной жизни, значения наших  поступков, нашей молитвы, нашего участия в Евхаристии, в богослужении,  нашего участия в жизни церковной и приходской.

Мы ищем схему, и последствия этого бывают страшными и  катастрофическими — особенно когда дело касается воспитания наших детей в вере. Мы, оказывается, не веру им передаём, а передаём уже схему. То,  что было живым для нас, взрослых людей, пришедших в Церковь с багажом  определённого жизненного опыта, пройдя какой-то путь осознания,  понимания самого себя и даже покаяния (ведь покаяние есть один из  глубочайших моментов именно осмысления своей жизни в Боге, и именно  покаяние даёт человеку возможность по-настоящему себя увидеть, осознать, осмыслить, оценить), — всё это “на выходе”, то есть при попытке передать наш опыт следующему поколению, часто оказывается мёртвым.

Когда мы переходим к тому, чтобы что-то передать другому, мы это делаем в виде некоей схемы, и… часто очень неудачной. Скажем, придя к Богу в моменты осмысленные и осознанные, мы потом всё очень быстро превращаем сами для себя в лёгкий путь, то есть в схему. Например, исповедь, которая для многих превратилась именно в такую схему. И вот, мы читаем книги с бесконечным перечислением грехов, составляем списки грехов, как будто заполняем квитанцию в прачечную, стараемся, чтобы эти  грехи были как можно подробнее перечислены и высказаны священнику,  превращаем саму исповедь в пропуск к причастию: то есть вместо покаяния  формируем схему, забывая о главном — о смысле покаяния. Когда дело  касается молитвы, мы запираем молитву только в молитвенное правило и не осознаём — почему оно такое? Почему оно состоит из этих молитв? Зачем нам их читать? Что значит три канона? Что значит то или иное  слово? Часто мы читаем слова, смысл которых не понимаем. Например,  каждый вечер мы каемся в мшелоимстве, но что это такое, подавляющее большинство не знает, и самое горькое — не утруждает себя тем, чтобы это узнать. Это один из маленьких примеров.

Между “можно” и “нельзя”

За каждое праздное слово, говорит нам Евангелие, мы дадим ответ на Страшном суде, в нашей жизни не должно быть пустоты. Наша религиозная  жизнь, наше Православие, к сожалению, часто строится на этих двух  названных параметрах, но к жизни в Боге это никакого отношения не имеет, хотя часто становится доминантой жизни христианина. Такое представление о христианстве — когда почти ничего нельзя — складывается у наших детей. Эта схема приходит вместо духовной жизни, вместо любви, вместо живого отношения человека и Бога. Это становится главным вопросом поста — что постом можно, что постом нельзя. Разве же в этом смысл поста?

Если мы зададимся этим вопросом, то отбросим раз и навсегда эту схему “можно-нельзя” и не будем мучить батюшку на исповеди тем, что “я в какой-то день был в гостях и съел кусочек рыбы”, “мне  пришлось выпить глоточек вина”, “мне пришлось то сделать”… Какое это  имеет отношение к посту? Пост — это не когда “можно-нельзя”. Пост — это  путь твоей борьбы с грехом прежде всего, путь преодоления себя, путь  победы над самим собой.

А всё остальное — это средства, какими ты пользуешься. Вот тебе  удобнее сейчас этим средством воспользоваться, или другим, или тем,  который предлагает Церковь в своём Уставе. Но мы должны понять, что Устав — это тоже схема. Любая схема, не наполненная содержанием и смыслом, калечит человека, препятствует его духовному росту, как то же  молитвенное правило может человеку помогать, а может его калечить.

Святитель Игнатий (Брянчанинов) пишет, что нельзя быть рабом  молитвенного правила, потому что не человек для правила, а правило для  человека, для помощи человеку. Если мы загоняем духовную жизнь в схему, не осмысляя её, это, конечно, может сильно искалечить нашу душу. Ведь  когда писался устав о посте в монастырях Феодора Студита, Саввы  Освященного в Иерусалиме — 1000 лет назад или больше — этот устав никак не мог учитывать, что в наше время будет телевизор, компьютер, информационные технологии, реклама, рок- и поп-музыка и так далее. Монахи составляли этот устав для себя, для жизни внутри монастыря. И поэтому он не охватывает тех сфер жизни, в которых мы сейчас живём. Было бы странно, исполняя устав, в среду и пятницу отказываться от растительного масла, но включать сериал “Моя какая-то няня” или что-то  ещё, потому что об этом не написано. Воспитание как осмысление жизни семьи…

Когда мы начинаем воспитывать наших детей в Православии, мы опять ищем для себя удобные схемы. Что правильно? что неправильно? Какую бы  нам схему найти, чтобы заработало, чтобы стало всё по-нашему, по-православному? Чтобы у нас было не просто воспитание, а —  православное воспитание, не просто образование, а православное  образование. Где эта схема, дайте нам её!

Конечно, жадно ищущий находит эти схемы, бывает, что и такие, которые способны вообще изуродовать человеческую жизнь. Недавно к нам в  гимназию приходили люди из общества “Православные роды”. Они утверждают, что православная женщина не может делать кесарево сечение или пользоваться обезболиванием во время родов. Почему?

А потому что, оказывается, “в муках должны рожать, а если не мучаешься, то плохо — ребёнок родится без совести”. В этом обществе  распространены идеи священника Анатолия Гармаева. Его книги о семейном православном воспитании полны подобных схем и поэтому необыкновенно  популярны. А вообще-то от этого становится страшно. Вот, например, он  говорит, что православная семья начинается с седьмого ребёнка, “семь-я”. Выходит, что если в семье нет семи детей — то это не православная  семья.

Перечислять такие вещи можно очень долго — много подобных позиций заявлены как православные. Я, например, считаю, что очень странно и опасно возводить многодетность в обязанность православной семьи. Нигде вСвященном Писании, нигде в Священном Предании не сказано о том, что многодетность — это обязанность христиан. Ничего подобного нет. Конечно, это хорошо, когда семья многодетная. Но не у всех есть силы и здоровье на многодетность. И когда уважаемые священники говорят со всех сторон, что мы должны спасать Россию и демографическую ситуацию исправлять — это не так, ничего мы никому не должны, демография — это забота  государства. Церковь не обязана заниматься увеличением рождаемости  населения России.

Задача Церкви — приводить людей ко спасению. Все люди разные и все семьи разные, не может быть пост для всех один и тот же, не может быть  молитва для всех одинакова, не может быть и многодетность для всех одинакова. У всех разные возможности, силы и устроение. Мы видим, что  семья Иоанна Крестителя была немногодетной, семья Богородицы тоже, и тем не менее мы восхваляем их родителей…

Я это говорю к тому, чтобы мы, родители, задумались о том, что мы вкладываем в понятие православного воспитания. Не идём ли мы по лёгкому  пути, не ищем ли схем, когда мечтаем создать некий образ мифологической  православной семьи. Мы заставляем ребёнка молиться, учим его  молитвенному правилу — но он не знает смысла молитвы “Отче наш”, что  такое “сущий на небесех”, что такое “хлеб наш насущный даждь нам днесь”…

Или бывает хуже — ребёнку с семилетнего или десятилетнего возраста  прививается вычитка правила, утренних и вечерних молитв, без всякого осознания и даже сокращения. Когда он станет подростком, он всё это — и Церковь, и молитвы — отставит в сторону, потому что ребёнок не может жить в непонимании и во лжи. Когда о вере ему говорят, что это ценно и нужно, не объясняя, почему — он чувствует, что это подмена, ложь, раз в этом нет никакого смысла.

Так бывает очень часто. Ребёнок всё время в Церковь ходил, причащался каждую неделю, и вдруг! Ему 15 лет, и он этого больше не хочет. Но как  же он захочет, если для него всё это было абсолютно бессмысленно, он не понимал, зачем всё это. Это касается детской молитвы, поста для детей…

А ведь ребёнок сам может определять — конечно, не без помощи взрослых — как ему молиться и в чём во время поста он может себе отказать. Интересно, что в нашем обиходном православном языке сложились такие  устойчивые выражения: правила мы вычитываем, а службу мы выстаиваем.

… и окружающей её культуры

Включим телевизор. Смотрит ребёнок его или нет — там действительно  идёт массовая бессмыслица, хороших фильмов практически нет, идут сериалы — апофеоз бессмысленности, погружающий людей в пустоту как в некий наркотик. Всем надо почему-то расслабиться, всем надо от чего-то уйти. Включаешь пустоту — и эта пустота заполняет твой ум, заполняет пространство твоей семьи, твоей квартиры. Пустота непрестанно идёт из  эфира. Ребёнок, хочет он этого или не хочет, ощущает это вокруг себя и принимает. Соответственно он начинает и вести себя. В православной школе мы видим, что дети себя ведут так, как, очевидно, родители их не учили. Может быть, потому что телевизор включён, и дети на уровне подсознания  принимают в себя определённые манеры, выражения? “Ну ты задолбал меня”, — говорит ребёнок во втором классе, обращаясь к учителю. Они не чувствуют, что это что-то неприличное, а воспринимают как норму.

Что можно этому противопоставить? Чем ребёнка можно от всего этого оградить? Ну конечно, по возможности не включать телевизор. Если он всё  же включается, ребёнок должен смотреть что-то осмысленное, правильное, серьёзное — на его уровне, конечно, но тем не менее. И вообще мы должны к своей жизни отнестись как-то серьёзнее — мы не должны её  обессмысливать, обесценивать. Наоборот, её нужно наполнять содержанием — в том числе жизнь наших детей. Она наполняется, конечно, прежде всего  через воспитание ребёнка в настоящей классической культуре.

Одно время (сейчас, может быть, этот неофитский запал несколько  ослаб), в конце 80-х — начале 90-х были такие настроения, что вообще всё светское, всё нецерковное отвергалось и “сбрасывалось с церковного  корабля” куда-нибудь подальше. И — только церковное; детям сказок не  читать, потому что там про волшебство и колдунов, про фей — а феи это  почти экстрасенсы, и так далее. Мы проходили всё это.

Я помню, была статья в одном православном журнале, где мама писала о  дочери, которая за сочинение на тему “Что бы я сделал, если бы был  волшебником?” получила двойку. Мама возмущалась, что школа безбожная, а её дочь написала: “Я не хочу быть волшебником, все волшебники колдуны, а колдуны все против Бога” и тому подобное. Что обычно дети пишут в таких сочинениях? “Если б я был волшебником, я бы сделал так, чтоб никогда не было войны… чтобы моя мама не болела… чтобы моя бабушка не умерла”… Вот чего дети хотят, когда они бывают волшебниками. Они хотят самого  лучшего, они хотят быть на самом деле чудотворцами. Они чуда хотят. А мы вот так приходим и — “нельзя!”. И нет ничего.

Это симптоматика того времени, которая потом выродилась в  определённые схемы. “У нас должна быть православная литература”. Появилась! И покупают родители эти книги про православных белочек и православных жучочков… Так это же кошмар! Андерсена уже не существует, а существуют эти современные “ужасы”, которыми пичкают наших детей —  абсолютно бездарные, низкосортные, лживые… Такие же книги читают и  взрослые — покупают Юлию Вознесенскую, такую же низкопробную,  мифологическую, абсолютно недуховную литературу. Обычное фэнтези нельзя читать, а православное, значит, можно? Суть-то одна и та же.

Вместо того, чтобы воспитывать ребёнка на настоящей культуре, на  настоящей музыке, на настоящей литературе, на хороших фильмах — “нам  дайте наше, православное”. Не надо “на­шего” — такого; это не православное, это псевдоправославное, больное, то, что выросло из схемы. Но захотели — получили. Это ответ на востребованность всего низкосортного. Но это не есть истина, это не культура, это не смыслы, о  которых я говорил. И поэтому если мы хотим, чтобы наши дети не  обращались так к учителю — “задолбал” — то давайте перед сном им читать  хорошую литературу, не подменять сказки житиями святых.

В противном случае они к житиям будут относиться как к сказкам…  Конечно, жития — в определённом смысле “икона”, которая отражает  духовную реальность, хотя не является портретом и пользуется  символичными изобразительными средствами; жития несут некие  стилистические особенности. Но всё-таки это не сказка, а душа ребёнка в  сказке очень нуждается. Она нуждается в символическом осмыслении добра и зла — через сказку, через притчу, через хороший рассказ, через хорошую, доступную ему литературу. Мы же всё это сами читали — почему же мы не  хотим дать этого нашим детям? Надо подбирать фильмотеки для детей, чтобы показывать им хорошие старинные фильмы. Всё надо делать со смыслом,  тогда всё станет на свои места.

Протоиерей Алексий Уминский

Ініціатива проросійських кримських козаків.

Олег Медведєв.
  
   Як не дивно, а в чомусь я підтримую позицію кримського козацтва. Воно пропонує перейменувати УПЦ Московського Патріархату в Русскую Православну Церкву. Це - чесна позиція. Бо УПЦ МП з точки зору церковних канонів і світського свого статуту, рівно як і статуту РПЦ, є невід'ємною частиною і єдиної РПЦ, і всього "Русского мира" Кіріла Гундяєва.
   "Широке самоуправління" (навіть не автономія, не те що автокефалія), дане Москвою, в будь-який момент може бути скасоване. Чутки про наявність в УПЦ МП широкого автокефалістського лобі- лише чутки. Так, є кілька патріотично-проукраїнськи налаштованих єпископів, включаючи, як на мене, самого Митрополита Володимира, які тримають дулі у глибоких нижче колін кишенях, але ніколи не покажуть їх Москві. Особливо тепер, коли вище державне керівництво Українидо автокефалії УПЦ МП ставиться не більш "приязно" і не менш вороже, ніж
російський тандем.
   Цікаво, що ініціативу козацтва скритикували і вМоскві. Наявність вивіски УПЦ МП дозволяє пудрити мозги православним Центральної України й навіть Волині, які вірять в міф про українскість та незалежність УПЦ МП.
   Зате на Сході на багатьох крамах УПЦ МП я бачив вивіски, які без камуфляжу посилаються на приналежність цих
культових споруд саме РПЦ.

Тут усюди пахне середньовіччям.

юрій андрухович
Юрій Андрухович.

   Пригадую, як ще в січні дзвонила колишня сусідка з вісткою, що скоро всебуде добре: на базарі у Франику, мовляв, усі тільки й говорять – Нечай уже як слід поворожив, і той, котрий нині найвищий у Києві, невдовзі почне хворіти, а відтак і гигнеться. Тим часом гигнувся сам Нечай. Та навіть і не гигнувся – гигнули.

   "У Голій Пристані Херсонської області через протести духівництва демонтували скульптуру язичницького божества Даждьбога, встановлену на набережній під час фестивалю "Купальські зорі", – читаю в новинах. І думаю при цьому: "Ти диви, скульптуру демонтували, а фестиваль чомусь перейменовувати не
збираються. Чи Даждьбог їм страшніший за Купала?".Але це лише побіжна думка, бо я читаю далі – цікаво ж, які там настрої в тій Голій (прости Господи!) Пристані: "Священики єпархії висловили своюпозицію з даного приводу, яка полягає в неприйнятті встановлення релігійних, культових ідолів язичницьких часів і створення можливості поклоніння їм", –  повідомив ігумен Феофан.

   Класний, як на ігумена, стиль, відзначаю принагідно – особливо ось це "неприйняття
встановлення і створення можливості поклоніння". Справжній тобі держслужбовець одного з найвищих рангів. Далі виявляється, що аж сто священиків звернулися до голопристанського мера з петицією. Наче й не знайшлося у святих отців нагальніших справ – збавляти грішників, допомагати сиротам, розводити паству на бабло і політичну підтримку, рахувати церковні пожертви, купувати все новіші лексуси, давити ними перехожих прихожан.[ Читати далі ]

Некоторые иерархи проповедуют в Украине не Христа,а Русский мир.

"Портал-Credo.Ru": Что, по Вашему мнению, кроется за понятием "традиционные конфессии"? Андрей Окара: Специфика нашей политической системы в том, что государство пытается быть монополистом управления, поэтому в сферах, которые для него не очень понятны – например, культура или религия, – оно пытается делегировать свои функции доверенным структурам, которые, с точки зрения бюрократии, надежны, управляемы, контролируемы и прозрачны. И эти субъекты называются "традиционными конфессиями". - Какова, на Ваш взгляд, должна быть роль церквей во взаимоотношениях общества и государства? - Мне сложно говорить обо всех церквях сразу, но многим православным людям хотелось бы видеть православную церковь заступницей общества перед государством, особенно в случае, если, как в России, существует жесткая конфронтация государства и общества. Но у нас картина чаще всего получается другой: церковь и ее иерархи становятся заступниками государства от общества, пропагандируя покорность государству ("светским владыкам") и подчеркивая лояльность и непротивленчество.

[ Читати далі ]