При зустрічі p Пилипом Коновалом англійські королі мусять вітатися першими і віддавати їм честь.
А за що українець отримав цю високу відзнаку?
Пилип Коновал, родом з села Кутківці на Хмельниччині, подався на заробітки до Канади в 1913 році. Під час Першої світової війни, який вступив добровольцем до канадського експедиційного корпусу 21 серпня 1917р. біля французького містечка Лане німецькі війська затиснули канадську армію в міцні кліщі. У відділенні Коновала загинули всі старші офіцери. Про атаку годі було мріяти: через безперервний кулеметний вогонь не можна було підняти голови. Тоді Пилип сам рушив на кулеметне гніздо. Товариші були певні, що капрал не повернеться. Зненацька кулемет замовк і по якомусь часі Коновал з’явився, тягнучи його під пахвою.

Виявилось, що він, вступивши в рукопашну з кулеметниками, переміг дев’ятьох солдатів, потім атакувавши друге гніздо, захопив ще й трьох полонених. Знищивши два ворожі кулеметні гнізда і відкривши дорогу для наступу, заворожений від куль подоляк ще раз кинувся в атаку. Але тут його полонили. Однак йому вдалось звільнитись від пут. Покінчивши ще із трьома ворожими солдатами, він знову притягнув кулемет.

Три вилазки, 19 ворожих вояків і три кулеметні гнізда… Коновал змінив ситуацію на цілій ділянці фронту.

Це не вигадка чи уривок з пригодницького роману.Адже за цей подвиг Пилип Коновал 15 жовтня 1917 р. перед Букінгемським палацом у Лондоні був нагороджений королем Георгом V Хрестом Вікторії — найвищою нагородою Британської імперії.
При зустрічі з кавалерами цього ордену англійські королі мусять першими вітатися і віддавати їм честь.
Потискуючи невеликому на зріст українцеві руку, король сказав: “Ваш подвиг є найвідважнішим і непорівняльним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку”.

Малина Б. Українець з Поділля, з яким вітались англійські королі// ПІК.— 2000.— № 13 (48).
Далі >>

Хороше Кіно!!! "ТОЙ, ХТО ПРОЙШОВ КРІЗЬ ВОГОНЬ".

Іван Даценко народився і виріс на Полтавщині, перед самою війною
закінчив Школу Пілотів. За свої 213 бойових вильотів получив
"Зірку Героя". Але у квітні-44 був збитий під Львовом – та попав у
німецький полон... Звідти він втік – але в сересері його вже записали
у зрадники (бо не застрілився, як подобає справжньому герою!) – і
одразу призначили у ГУЛАГ... Але він втік і з ГУЛАГу – і тоді його
об'явили "без вісті зникнувшим" – і на нього почалась ОХОТА...
Повертатись у лагеря більше не хотілось – тому він просто ЗНИК...
---
... Вряд чи хто колись би згадав героя – якби не Дивний Випадок:
в 1967 році на Всемирній Виставці у Монреалі нашу делегацію
запросили відвідати індейську резервацію – і люди були просто
ПРИГОЛОМШЕНІ, коли Вождь Племені Ірокезів запросив їх у свій
вігвам, і привітав делегацію НА ЧИСТІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ!!!
---
Через 40 років до цеї теми повернулись українські кінематографісти
на чолі з режисером Михайлом Іллєнком. Роль героя дали молодому
актору Дмитру Лінартовичу.
---
Мені сподобалось! А вам???
Скачать можна без проблем тут (у других місцях видалено...):
http://mohavk.ucoz.ru/blog/proshedshij_skvoz_ogon/2012-04-22-122

 "Господи, прийми і упокій душу раба Твого, Зеновія..."

ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть – у війні з Росією.



В Борисполі о 12.00 відбулось прощання з моїм Миколою. В каплиці, що біля могили Чубинського (автор нашого Гімну). Микола його так його гарно виконував, так щиро. Він вірив в ті слова всією душею.

Він був справжнім. Він не був вояком у фейсбуку, він не думав про піар чи політичну кар'єру. Він просто воював за Україну, за свою землю, адже він народився і прожив більшу частину життя на Донбасі. Він мріяв звільнити від сепаратистів і москалів рідну Горлівку.

Він не просто вважав це обов'язком кожного справжнього чоловіка, він вірив, що такий шанс дається раз на тисячу років, що його покоління робить ВИБІР бути Україні чи ні.

ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть – у війні з Росією.

Він вірив, що якщо критична маса українців, кожен для себе зробить цей вибір на користь останнього, то, щоб не було, якою не буде важкою ціна, Україна зрештою переможе. З аморфної маси, що так-сяк трималася вкупі, нарешті постане справжня Україна. Країна, де патріотизм, служіння своїй країні, гідність – норма. Де над тими, хто хоче бути корисний для держави не сміються, як над дурниками. Хоча сміються як правило каліки. Моральні та розумові. Бо без своєї держави, ми, українці, завжди були "скотом на убой"...

Ми були з Миколою однодумці. Він мене підтримував, навіть, коли мені доводилося ризикувати життям. Він був такий, хто вважав, що заради країни можна пожертвувати всім.

І це при тому, що він мене сильно кохав, всі 12 років нашого спільного життя. Який він був щасливий, коли я вижила після замаху. Як він ходив за мною на Майдані, як тінь. Він мене не зупиняв, але, як при цьому боявся за мене. Я знала: він вирішив, якщо смерть, то загинути першим...

Я знала, як він мучився, а після Майдану в мене стало таке страшне життя, що не було часу, можливості та сил вибачитися-пригорнути. Я так перед ним винна...

Він загинув, бо це – війна. Він загинув, бо був світлим і справжнім. Під снайперським вогнем він кинувся витягати пораненого Світляка. Він ставився до своїх обов'язків командира по-особливому, він вважав, що відповідає за кожного. А мого Миколу став витягати Роман (Сокіл), який взяв на себе обов'язки командира. Сокіл тягнув його за ноги та отримав кулю в живіт, зараз бореться за життя. Така наша чота...В ній найкращі.



Я теж була в ній... Світляк мене навчив чистити мій автомат. Я чистила і кулемет Миколі. Всі сміялися. А мені хотілося чимось бути корисною. Бо я розуміла, що присутність близької людини це тягар для командира. Я обіцяла бути ззаду, як в Маріуполі.

Я не могла не бути з ним, з ними. Я тікала з Києва, з уряду, коли була найменша можливість. Ми були однієї крові. Я тільки серед них почувала себе цільною. Мені було з ними, як рідними людьми. Вони були найкращі, бо, коли людина робить вибір собою пожертвувати заради країни, в ній проявляються найсвітліші людські якості, підлості відходять на другий план. В уряді – навпаки...

А коли він загинув – мене не було поряд... Я усвідомлювала, що він на війні, що він може загинути, але я так молила, щоб я була поряд, якщо це станеться. Я зараз питаю себе: а може я би допомогла? Ми були ангелами охоронцями один одного. Я порятувала його в Черкасах (в часи Майдану), він врятував мене 19 лютого.

Може я би допомогла? В нього поранення було в ногу, він стік кров'ю, далеко від мене, за тисячу кілометрів...

А ще він зі мною попрощався. А я ні...

О п'ятій ранку він мені прислав СМС: "Штурмуємо Іловайськ. Зв'язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю".

Я його прочитала тільки вранці. Написала відповідь: "Тебе люблю дуже. Тримайся". А потім дивлюся, ще СМС. А в них, що він... загинув Виходить я вже мертвому писала...

Я примчалася в Урзуф на ту дачу Януковича, яку ми разом захоплювали, ще в травні. Вона стала базою для батальйону "Азов". Вона стала нашим домом. Я забігла в кімнату, де жила наша чота. Його речі – акуратно складені...

Він був такий акуратний, розумний і грамотний. Він завжди перевіряв мої тексти на помилки. Він завжди мав проблему з працевлаштуванням через мою журналістську діяльність.

Я напередодні йому навіть не подзвонила. Я була морально вбита і зла. І вирішила йому не дзвонити. В той день я поїхала в Конча-Заспу і дізналася, що ворог України Юрій Іванющенко продовжує будувати "Нове Міжгір'я" в Конча-Заспі, за яке мене вбивали в грудні.

Уявляєте "Нове Міжгір'я" будується нині!!! І це той Юрій Іванющенко, який організовував ескадрони смерті, який запустив маховик сепаратизму на Донбасі. Він продовжує будувати хороми, а мій чоловік загинув...

Але не даремно, не даремно, не даремно!!! Наша Україна є і буде!!! Його жертовність, його кров буде прикладом, наснагою для найкращих. На його крові і крові інших, хто зробив свій ВИБІР і пройшов дорогою до КІНЦЯ, Україна переможе зараз, і буде триматися в майбутньому! Так, як наша незалежність постала на крові вояків УПА! Він був з тих клітинок організму України, які борються за виживання не лише прямих нащадків, а за майбутнє всього роду.

За майбутнє, в якому будуть, звісно, жити не тільки гідні українці, а і підлі, споживачі життя, кати і злодії – ті, які грабують країну, поки інші за неї гинуть, будуть завжди, така правда життя.

Проте наша справа дати шанс гідним. Тому все це не даремно. Герої живуть не даремно. Геройство, самопожертва не буває даремним. Ніколи. Ні в якій ситуації. А що може бути даремніше і гидотніше ніж життя "на туалет", навіть якщо це золотий туалет в Міжигірї чи Монако.

Мій Микола!!! Моє Сонечко!!! (він називав мене – "кунічка", а дітей, так смішно, -"чебуречками"). Я не знаю, як мені далі... Пробач мені. Я тебе люблю.


 Тетяна ЧОРНОВОЛ



УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 641/2014

Про нагородження М.Березового орденом «За мужність»

За особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, постановляю:

Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня БЕРЕЗОВОГО Миколу Вікторовича – міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Головного управління МВС України в Київській області, рядового міліції (посмертно).

Президент України Петро ПОРОШЕНКО

11 серпня 2014 року

http://www.president.gov.ua/documents/17957.html



Микола Березовий кинувся рятувати «Світляка» і загинув
      
13.08.2014

У Борисполі поховали Миколу Березового, громадського діяча і чоловіка уповноваженої з питань антикорупційної політики Тетяни Чорновол. Він загинув 10 серпня у бою під містом Іловайськ на Донеччині. Провести у останню путь ще одного героя прийшли родичі, побратими з батальйону «Азов», політики та громадські діячі.

 Командир 2-ї чоти, 3-ї сотні батальйону «Азов» Микола Березовий родом із Горлівки кинувся захищати Донбас добровольцем ще у травні. А о п’ятій ранку 10 серпня він надіслав СМС своїй дружині – уповноваженій з питань антикорупційної політики, журналістці Тетяні Чорновол: «Штурмуємо Іловайськ. Зв’язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю». Як виявилось згодом, це повідомлення було останнім. Він кинувся рятувати пораненого «Світляка» Андрія Дрьоміна і отримав снайперську кулю сам.

«Коли він отримав поранення, він просто доповів по радіостанції «Береза» – «трьохсотий» і сумирно перев’язав собі пов’язкою місце поранення і більше не видавав ні звуку, просто лежав як велетень, як герой. Побратими загрузили його під кулями. Автомобіль був обстріляний, пробили бак. Представника медичної служби поранили в руку. Хлопці зробили все, щоб врятувати життя Миколі. Ніхто не відходив, незважаючи на шалений снайперський вогонь з усіх боків, доки ми не почули наказ відходити. Коли ми відійшли, забравши інших поранених, я почув слова: «Береза» – «двохсотий», я не міг це сприйняти. Лише коли підвезли його тіло і накрили синьо-жовтим стягом, я повірив в те, що Миколи більше немає», – пригадав друг, доброволець «Азову» Микола Ляхович.

Попрощатися з Миколою Березовим на Книшовому меморіальному цвинтарі, де похований автор слів гімну України Павло Чубинський, прийшло близько сотні людей. Вздовж алеї стояла почесна варта. Хлопці у чорних балаклавах тримали прапори із символікою батальйону «Азов». До труни з рушником, фронтовою чаркою та хлібом з салом родина, побратими, народні депутати та громадські активісти несли купу вінків та оберемків квітів. «Він загинув у соняшниковому полі, принесіть йому соняшників», – просила у прощальному слові дружина.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/26529299.html

За що загинув Максим Чайка, або Хто насаджує фашизм в Одесі

17 квітня було 9 років, як перестало битися серце нашого побратима, одеського патріота Максима Чайки. Він прожив усього 21 рік та був вбитий під час звірячого нападу (15 на 3), виродками з організації "Антіфа" (вона ж "Родина" Маркова).

http://spavedfront.io.ua/s399068/za_shcho_zaginuv_maksim_chayka_abo_hto_nasadju_fashizm_v_odesi



НЕ ЗАБУДЕМО І НЕ ПРОСТИМ

ЗА ВБИВСТВО МАКСИМА ЧАЙКИ ДОТЕПЕР НІКОГО НЕ ПОКАРАНО

НЕ ТІЛЬКИ ОДЕСА ЗА ПОДІЇ 2-ГО ТРАВНЯ ПОТРЕБУЄ СЛІДСТВА І

СПРАВЕДЛИВОСТІ, АЛЕ І  СПРАВА МАКСИМА ЧАЙКИ !!!

Україна не буде розширювати формат відносин з НАТО.

Про це Янукович заявив в інтерв'ю програмі "Вести недели" каналу "Росія 24", що вийшло в суботу вранці.

"Формат відносин України з НАТО на сьогоднішній день визначений, і він не буде розширяться. Відповідно до цього формату Україна буде будувати відносини з НАТО", - заявив він.

"Ми чітко дали відповідь на питання, що якщо виникне питання вступу України в НАТО - думаю, в найближчі роки воно не виникне - але якщо виникне, воно буде вирішуватися на всеукраїнському референдумі", - заявив переможець президентських виборів.

На питанні про статус російської мови, Янукович заявив, що "5-літня історія переконала український народ у тому, що не можна йти шляхом, я б сказав, насильницької українізації і порушувати права російськомовного населення".

Він нагадав, що Україна багато років тому ратифікувала європейську Хартію про мови, що "передбачає застосування російської мови в Україні в діловодстві, у медицині, судочинстві. І в усіх регіонах, там, де є така необхідність, він буде застосовуватися".

"Права російськомовного населення не будуть порушені. Для цього буде прийнятий відповідний законопроект, що буде імплементувати європейську хартію", - заявив Янукович.

На питання, що він має намір робити з указами, підписаними в останні дні правління Віктора Ющенка (про Бандеру ОУН-УПА), Янукович сказав, що питання "дуже резонансне для країни, і сильно впливає на розкол".

"Звичайно, я це питання обов'язково буду вирішувати, щоб у майбутньому не виникали питання переписування історії", - заявив політик.

Він відзначив, що сучасними нагородами не варто нагороджувати людей, які давно померли.

Українська правда

Якщо Ви недостатньо знаєте, то завітайте на цей сайт і прочитайте про нього. Там досить багато інформації про нього.

Помню свой первый осмысленный день Победы.

Я училась в первом или втором классе. Рано утром, взяв букеты цветов, мы вышли из дома. Мы – это школьники. Белые банты, накрахмаленный мамиными заботливыми руками фартук.

Стоим в шеренге, и ждем, когда будут идти ветераны. Мое сердце стучит громко-громко.

Звучит музыка, и появляются первые ряды воинов, которым мы обязаны жизнью – так нам рассказывали на уроке.

Звенят медали и ордена, ветераны идут с огромными букетами. Им уже успели вручить их те школьники, которые стоят ближе. Мои одноклассники бегут навстречу марширующим и дарят свои букеты. А я почему-то стою… стесняюсь.

Колонна марширует и я боюсь, что подарить букет будет уже некому! И тут вижу – в самом конце колонны едет инвалидная коляска… ходит ручка туда-сюда, видно, что дедушке, сидящему в ней, очень трудно ехать, ведь дорога идет чуть под горку. Я смотрю на него и вижу одну единственную награду. И ни одного букета!

«Наверное, этот дедушка – не настоящий герой», - думаю я, - почему у него нет наград? И на нем простой пиджак, не слишком новый… впереди шли в таких красивых формах, с поясами… и медалей было так много!»

Но цветы дарить больше некому и я бегу к деду на коляске.

Я до сих пор помню его глаза, правда… он посмотрел на меня и заплакал. Мне было страшно неловко. Он положил букет себе на колени, потому что не мог его держать в руках, надо было двигать ручкой туда-сюда, чтобы ехать дальше…

Дома я все никак не могла спросить: а кто – настоящий герой? И правильно ли я сделала?

Целый день думала про этого дедушку.

А потом спросила… Правильно ли я сделала? Как определить Героя?

------------------------------------

фото - инет

написав Володимир В'ятрович для УП:

http://www.pravda.com.ua/news/2008/4/25/75218.htm

Корисно буде почитати противникам цієї історичної постаті. А також прибічникам - для ширшого ознайомлення з діяльністю цієї людини.