хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «донбас»

Донбас без цензури.

У Донецьку представники місцевих ЗМІ та громадських організацій створили рух «Донбас без цензури».

    Рух створений учасниками конференції «Перешкоди професійної діяльності журналістів на Донбасі», в якій взяли участь журналісти, громадські активісти та відомі діячі культури та науки.

 Організатори й учасники конференції обговорили стан свободи слова у Донбасі, зокрема, спроби тиску і безпідставні перевірки податковими органами незалежних ЗМІ, спроби втручання у редакційну політику, систематичне ігнорування державними органами влади і органами місцевого самоврядування Донбасу інформаційних запитів і обмежений доступ вільних ЗМІ до прес-конференцій голів Луганської і Донецької облдержадміністрацій тощо.

 У відповідь на ці виклики учасники конференції ухвалили рішення про створення громадського руху «Донбас без цензури». Ініціаторами його створення стали ГО «Агентство демократичного розвитку Донбасу», Луганська обласна організація «ОПОРА», ГО «Інститут розвитку і соціальних ініціатив», Луганська обласна організація «Громадянська платформа», ГО «Інститут Адвокаси», ГО «Громадська служба правової допомоги», Всеукраїнська асоціація громадських організацій «Громадянський парламент».

 Першими кроками руху стали звернення до Президента України Віктора Януковича щодо ситуації, яка склалася зі свободою слова в Донбасі, а також збір підписів під петицією «За Донбас без цензури».

Znuasmall За матеріалами: Радіо Свобода

Донбас хоче в Європу. Він уже побачив, що таке Росія

Вадим КАРАСЬОВ,  політолог.  Народився 1956-го в Харкові. До 14 років мріяв стати музикантом. Грав на ударних у кількох рок-групах, але в музичну школу так і не пішов.  Закінчив Харківський державний університет за фахом
Вадим КАРАСЬОВ, політолог. Народився 1956-го в Харкові. До 14 років мріяв стати музикантом. Грав на ударних у кількох рок-групах, але в музичну школу так і не пішов. Закінчив Харківський державний університет за фахом "політична економія", згодом – аспірантуру в ньому. Протягом 10 років викладав в університеті. Із 1992-го надає політичні консультації. 1999 року став керівником креативно-аналітичної групи виборчого штабу кандидата в президенти Леоніда Кучми. Від 2003-го й донині – директор Інституту глобальних стратегій. 2006 року балотувався до парламенту за списками партії "Віче". Вона не подолала тривідсотковий бар'єр. Автор книжок "Думка зі швидкістю політики", "Думка зі швидкістю революції", "Думка зі швидкістю 2005. Свідчення політолога". Одружений, має доньку

Чи потрібен країні рух до якогось із політичних чи економічних блоків?

– Іншого шляху, ніж велике інтеграційне об'єднання, сьогодні не існує. Така ­країна, як наша, не має можливості модернізу­ватися за допомогою тільки внутрішніх ресурсів. У світі тепер взагалі немає ­таких країн – хіба що Китай. Але й він модернізується за рахунок експорту, відкритої економіки та залучення іноземних капіталів. При тому має гігантський внутрішній ринок і політичну систему авторитарного типу.

Перед нами два шляхи: або поступово інтегруватися до Європи, або нас інтегрують до Росії. А наша влада каже, що Україна приречена на модернізацію національного типу. Коли чую: "Україні треба повернути суверенітет і повну незалежність, бо в Америці – криза", хочеться запитати: "А в якій валюті ви тримаєте заощадження?" Навряд чи у гривнях. Цим усе сказано – ми орієнтуємося на суверенітет долара. Наш внутрішній ринок сприйняти продукцію вітчизняних компаній не може. З індустріального боку, ми вже не можемо розраховувати на роль високотехнологічної держави. Нам ідеться про те, щоб хоча б мати свій сегмент у світовій економіці. Він може бути комп'ютерний, машинобудівний. Але не металургія. Вона не має високої доданої вартості, псує довкілля. Та й що це за країна, яка постійно залежить від коливань попиту на метал на зовнішніх ринках?

Російська економіка теж залежить від коливань попиту на нафту й газ.

– Тому Росія й почала рух до створення єдиного економічного простору. Щоб за рахунок розширення на інші території – Казахстан, Білорусь, Україну – реіндустріалізуватися й позбутися залежності від сировини. Замість підвищувати продуктивність праці, розвивати новітні технології й покращувати людський капітал.

Що дасть Україні членство в Митному союзі?

– На деякий час – певні послаблення за рахунок зниження ціни на газ. Ми вирішимо поточні бюджетні проблеми, але законсервуємо економіку. Замість того, щоб змінювати політичну та економічну системи, робити ставку на креативні ресурси власного підприємницького прошарку.

Влада каже: у нас є космос, машинобудування, літаки. Але ж нам доведеться ­об'єднуватися в цих галузях із росіянами. Так, на світовому ринку атомної енергетики вони посідають третє місце. Але це – за рахунок контрактів із країнами третього світу. Продуктивність праці в цьому секторі в Росії в шість разів нижча за світову. Тому можемо надувати щоки, ставати монополістами в цій галузі разом із "великим сусідом", але маємо розуміти: це зовсім інша атомна енергетика, ніж у США чи Франції.

[ Читати далі ]

В Донецкой области - самые большие долги по зарплатам.

Государственная служба статистики.
   Наибольший размер не выплаченных зарплат на 1 июля был зафиксирован в
Донецкой области - 228,915 млн гривен,
 в Харьковской - 133,655 млн
гривен, в Киеве - 114,643 млн гривен и в Луганской области - 101,963 млн
гривен.
   При этом задолженность госбюджета составила 3,042 млн гривен, а
задолженность по выплате зарплаты за счет средств местных бюджетов -
0,189 млн гривен.
   Следующий грустный факт на декабрь 2010 года в Донецкой области при
населении в 4600000 человек, пенсионеров было 1400000 человек,
среднестатистическом количестве официально работающих 1316000 человек (в
том числе работающих пенсионеров 350000 человек) получается 4600000 -
(1316000 - 35000) - 1400000 = 2234000 человек не работают и не на
пенсии. Пусть половина из них дети. Получается в Донецкой области не
менее миллиона совершеннолетних лиц (более 25% от общего количества
населения) не достигших пенсионного возраста не платят ни копейки в
пенсионный фонд.
   Из числа официально работающих, 225,668 тыс. человек, или 17,14% получают зарплату ниже минимальной.
   Напомним, вице-премьер-министр Украины - Министр социальной политики
Сергей Тигипко назвал абсурдной ситуацию, когда 120 тыс. директоров
украинских предприятий с большими доходами назначают себе зарплату в 750
гривен, а остаток получают в конвертах.

Чи варто Україні ампутувати Донбас і Крим?

 Сергій Грабовський  

Усі два десятиліття відновленої незалежності в Україні жваво дебатується питання досягнення не механічної, а, так би мовити, органічної цілісності держави. На перший погляд, ідеться про надуману проблему – адже понад загальної кількості виборців (і понад 90% учасників голосування по всій країні та більшість у всіх регіонах) на референдумі, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтримали Акт про незалежність

А численні соціологічні опитування засвідчують, що відсоток патріотів в нашій державі доволі високий. Понад те, розуміння патріотизму на Сході й Заході України має чимало спільного, наприклад, кожен п’ятий житель Донбасу і Західної України (набагато частіше, ніж в інших регіонах) бачить справжній патріотизм у конструктивній критиці недоліків у своїй країні. Водночас ця проблема періодично переходить із теоретичної площини в суто практичну, згадаймо хоча б спроби усамостійнення Криму і переведення його на російську орбіту у першій половині 1990-х чи сумнозвісний з’їзд у Сєвєродонецьку наприкінці 2004 року й намагання його учасників створити ПіСУАР, себто Південно-Східну Автономну Українську Республіку.

Останніми роками питання органічної цілісності Української держави різко загострилося у зв’язку із приходом до влади політичних сил і діячів, система цінностей та ідеалів яких поєднує неосовєтські ідеологеми, світоглядно-політичну міфологію «Русского міра» та прагнення власного збагачення будь-якою ціною. Найбільшу і найстабільнішу підтримку ці сили та діячі мають у кількох регіонах, які протягом усіх цих років вкрай скептично, якщо не сказати більше, ставилися до України та які в культурно-інформаційному плані поєднують власну осібність із орієнтацією на Москву. Отож низка письменників і публіцистів поставила питання руба: якщо кілька регіонів на Сході й Півдні країни (передусім Донбас і Крим) є потужною електоральною та кадровою базою політичних сил, які мають репутацію неукраїнських та антиукраїнських, то чи не доцільно їх узагалі позбутися? Позаяк єдність із ними все одно весь цей час була і є нині радше механічною, ніж органічною (що засвідчує популярний там розмовний зворот: «Я поехал НА Украину»); всі спроби українізації на південному сході провалилися, ба більше – ефект від них нерідко був зворотним. Крим і Донбас у складі України, мовляв, мають надто неукраїнське населення за духом і культурою, отож тягнуть усю країну назад, до «совка» чи новомодної «ліберальної імперії». Відокремлення ж цих регіонів принципово змінить електоральну ситуацію в державі і дасть змогу в мирний спосіб за допомогою виборів усунути кланово-олігархічну верхівку від влади й розпочати нарешті справжнє, а не декларативне входження до Європи.

На такі ідеї відразу гнівно відреагували ті ЗМІ, які зазвичай називаються патріотичними. Мовляв, розпалювання сепаратизму в і без того непростих регіонах небезпечне для єдності Української держави, треба займатися там просвітництвом і викорінювати антидержавні елементи. А ще – створити всеукраїнський інформаційний простір, і років за десять основні проблеми будуть вирішені, п’ята колона перетвориться на безнадійних маргіналів. Загалом справедливі констатації, втім, залишають без відповіді запитання, хто ж насправді здатен займатися таким просвітництвом, якщо провідні державні та олігархічні мас-медіа, передусім телебачення, нині активно пропагують міфологію «Русского міра» і повертають до життя у свідомості й підсвідомості людей совєтські ідеологеми? Як донести правильні ідеї до жителів Донбасу та Криму за умов, коли державна машина всіляко перешкоджає цьому, зокрема, зриваючи навіть зустрічі письменників із читачами? І хто викорінюватиме антидержавні елементи, якщо Служба безпеки України фактично перетворилася на дах для цих елементів?

Я вже не кажу про те, що втримати Крим і Донбас у складі України в разі відсторонення від влади нинішнього режиму просто не вдасться, якщо політики відповідного ґатунку захочуть вивести ці регіони зі складу Української держави до «Русского міра». Інструментів для такого втримання немає: армія розвалена, а МВС та СБУ повністю контролюють «донецькі» (не лише на вищому рівні, а й на рівні середніх та нижніх ланок – не випадково начальниками райвідділів міліції, на полковницькі посади, майже по всій країні розіслані недавні старші лейтенанти з Донбасу...). До того ж у разі спроби центральної влади силовими методами приборкати місцеві антиукраїнські сили неминучим є вторгнення так званих добровольців із РФ, поєднане з економічними санкціями проти України, боюся, не лише з російського, а і з європейського (бодай частково) боків. Адже після потужної інформаційної (чи то пак дезінформаційної) «артпідготовки» ситуація буде представлена як «утиски етнічної меншини з боку озвірілих націоналістів». Отож можливе щось на кшталт абхазького сценарію початку 1990-х, який може бути застосований для «захисту незалежного Криму та Новоросії від бандерівських банд».

Водночас у разі незмінності ситуації на південному сході єдність України ставатиме дедалі більш механічною, наслідком чого буде або тотальна ресовєтизація держави та її інтеграція до «Русского міра», або знову-таки територіальний розкол, лише по інших лініях.

Власне, а що воно таке –Україна?

Маємо колізію, яка нагадує чи то задачку на квадратуру кола, чи то славнозвісну кантівську антиномію, де обидва змістовно протилежні судження правильні. Втім, як говорив Гегель, правильна відповідь на запитання, на яке немає відповіді, полягає в тому, що таке запитання на ту саму тему має бути поставлене інакше.

У нашому випадку одним запитанням не обійтися. Позаяк наявний комплекс проблем і низка запитань, відповідь на які потрібна для об’єктивної оцінки ситуації.

Які ж настрої насправді превалюють у проблемних з погляду їхньої українськості регіонах? Адже невідомо, чого насправді хочуть мешканці тих регіонів. Ба більше, цілком імовірно, що вони й самі не дуже те знають, і це треба дослідити, беручи до уваги те, що на Донбасі люди апріорі не говоритимуть правди соціологам (бо навчені десятиліттями совєтського державного та кримінально-постсовєтського терору мовчати про наболіле), а в Криму потрібно буде прикидатися російськими дослідниками (і це теж зрозуміло: йдеться про колонізаційне розселення, де живе чимало відставних політпрацівників, чекістів і номенклатурників. Отже, задає соціокультурні норми серед слов’янського населення не просто «совок», а «совок» у кубі, себто носії та охоронці совєтсько-імперської ідеології). От, скажімо, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) торік зафіксував, що 22% опитаних загалом по Україні виступають за об’єднання Росії та України в єдину державу, тоді як у Донбасі та Криму таких більшість. Що це означає? Власні настанови чи навіяні російськими мас-медіа – це особиста позиція опитаних чи просто вияв їхнього конформізму? (Прийнято так говорити, отож і я так висловлюсь, щоби чогось не вийшло.)

Інакше кажучи, тут потрібно ввімкнути всі соціологічні хитрощі – непрямі запитання, запитання-пастки тощо. А відтак з’ясувати, умовно кажучи, рівень українськості донеччан (які вперто називають себе «дончанами», і це теж слід взяти до уваги – цей потяг до Дону) та потенціал органічної інтеграції Донбасу в Українську державу. На яких підставах, на якій базі відбуватиметься ця інтеграція і чи відбуватиметься взагалі? А, може, справді «усьо будет Донбасс», і з цим слід або змиритися, або робити належні висновки? Принаймні наразі наукової відповіді на весь цей комплекс запитань немає.

Донецький характер і щире українство

Обережного оптимізму тут додає той факт, що коли вихідці з Донбасу й Криму чи їхні жителі визначають себе як справжніх українців (сто років тому такі українці звалися щирими), то, попри своє етнічне походження (зустрічаємо серед такого люду і російські, і тюркські, і грецькі прізвища), це вже назавжди і до кінця. Навіть ціною життя. Рекомендую охочим звернутися до біографій знакових діячів дисидентського руху. Зверніть увагу, яке місце серед них посідають як галичани, так і донеччани.

Водночас, за даними соціологічного центру «Імідж-контроль», який щороку тестує громадські настрої по всій Україні, лише Донбас і Крим можна вважати «червоними», неосовєтськими територіями, де більшість населення сприймає реальність крізь призму дещо трансформованих міфологем минулої доби. Причому трансформація ця вельми цікава: з одного боку, ледь не всі людські чесноти і далі вважаються втіленими у якомусь специфічному донбаському характері; з іншого, цей характер і взагалі все донбаське виглядають в очах самих носіїв цього характеру неповноцінними без постійного оглядання на Москву, без орієнтації на неї. Не все так просто із цим характером та місцевим патріотизмом, вважає виходець із цього регіону академік Іван Дзюба: «…Не є вигадкою, а реальністю був і залишається той донецький патріотизм, у чомусь щирий, у чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливчаста донецька ідентичність, в основі якої – відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись – СРСР, тепер – України), але також і особливий дух неслухняності, незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав клопоту різним владам… Йдеться не про політично артикульовану свободу, а про той складний комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в малоконтрольованому адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного спротиву владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи. Вона може мати і стимулюючий, і деструктивний характер стосовно всього суспільства, особливо за нинішніх політичних ігор місцевих напівкримінальних «еліт»…»

Можна зауважити й те, що на Слобожанщині, у Причорномор’ї, Донбасі й Криму, особливо у двох останніх регіонах, совєтські та неосовєтські соціально-політичні міфи не стали предметом цілеспрямованої деструкції та деконструкції ані за Леоніда Кравчука, ані за Леоніда Кучми, ані навіть за Віктора Ющенка. Ба більше, саме останній, підписавши восени 2005 року меморандум про порозуміння з Януковичем, зірвав ініціативні спроби ведення ідеологічної роботи в цих регіонах, які здійснювали деякі політичні сили та громадські організації після Помаранчевої революції. Як недвозначно зафіксували соціологи «Імідж-контролю», більшість жителів Донбасу поважає передусім силу і сповідує формулу «хто сильний, за тим і правда». Угода «Ющенко – Янукович» продемонструвала мешканцям Донбасу слабкість не лише чинного на той час президента, а й усього «українського проекту». Рейтинг Януковича і Партії регіонів миттєво зріс удвічі – втричі, і відтоді в цих регіонах залишається практично стабільним (принаймні так відповідають опитані соціологам). Воно, власне, і не дивно, тому що навіть місцевій інтелігенції не було запропоновано київською владою реальних модернізаційних проектів, все залишилося на рівні розмов, Батурина і Трипілля (додайте до цього повну катастрофу з розрекламованим на всю країну проектом дитячої «Лікарні майбутнього»). Тому навіть в освічених колах регіонального соціуму закономірною була психологічна реакція самозахисту, мовляв, хай краще буде звичне та зрозуміле, хоч і старе, ніж невизначене, незрозуміле, а подекуди просто дурне нове. Хоча й «щиро українське».

Отже, проблема досягнення органічної цілісності держави передусім вимагає ретельного вивчення всіх її складових, а потім уже певних дій на основі знань та політичної волі. Лише, хто це все робитиме, ось у чім питання.

Куромія Гіроакі -- Свобода і терор у Донбасі

Напрочуд об'єктивна наукова праця про українсько-російське прикордоння на Донбасі з 1870-х до 1990-х років. У цій книжці від радянських та російських міфологем щодо Донбасу не залишається каменя на камені.
Автор: Куромія Гіроакі
Твір: Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки.
Читає: Мурашко Ігор
Час відтворення: 19 год. 21 хв. 23 сек.

ex.ua/view/2545418?r=46453

Шухевич герой але Оленцевич проти

Роман Шухевич народився у Львові 30 червня 1907 р. http://www.forum.vosvoboda.info/viewtopic.php?t=9724&highlight=%F0%EE%EC%E0%ED+%F8%F3%F5%E5%E2%E8%F7+%ED%E0%F0%EE%E4%E8%E2%F1%FF Батько Осип Шухевич (1879-1948 рр.) був за фахом суддею, мати Євгенія (1883-1956 рр.) походила зі священичого роду Стоцьких. Майже всі представники родини відзначались активною громадською, культурно-просвітницькою працею серед народу. Як і Степан Бандера, Роман Шухевич у дитинстві був свідком бурхливих подій української національно-демократичної революції в Галичині 1918- 1923 років. Він з дитинства життя своє присвячує Україні. Займався спортом, ще гімназистом відвідував пластовий гурток "Ясний тризуб", згодом увійшов до Львівського куреня "Лісові чорти", потім "Чорноморці". Роман Шухевич у 1921 році знайомиться з Євгеном Коновальцем, і вступає до Української Військової Організації (УВО) у 1923 р., а в 1925-1929 рр. організовує бойові акції проти польських окупантів. Роман Шухевич міг закінчити студії у Львівській Політехніці і зі званням інженера, таки отриманим в 1934 р., жити досить пристойно. /Навчання він переривав, в 1928- 1929 рр., через військову службу в польській армії./ Катування українців Великої України (зокрема Донбасу) московськими жидами, що організували Геноцид українців через голодомор, як і знущання над українцями, що знаходилися під Польщею, вимагали протидії. Він, під проводом Бандери, організує атентати на радянського консула у Львові Майлова (21 жовтня 1933 р.) і польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького (15 червня 1934 р.).
Коли НКВД і гестапо німецьке виступили єдиною бандою проти українців, він став одним із натхненників й безпосередніх організаторів героїчної боротьби за волю Карпатської України, в 1938-1939 рр. Боротьба з угорськими фашистами підтриманими Гітлером була для українців жорстоким уроком. Сталін разом з Гітлером організовують підле вбивство Євгена Коновальця, бо його обоє боялися. Поляки теж приклали свою руку до фізичного знищення відступаючих з Карпат українських бійців.
Тому одним з напрямків діяльності Організації Українських Націоналістів була підготовка військових кадрів ОУН. Військові вишколи відбувались конспіративно і давали переважно теоретичні знання. Але Україну здобути могли лише справжні вояки. Тому ОУН використовувала всі нагоди заповняти своїми членами військові, озброєні відділи за таких умов, з яких не виникали жодні політичні чи військові зобов’язання, але які давали змогу проводити повновартісні військові вишколи. Надалі Шухевич був активним учасником подій: створення Дружин Українських Націоналістів (батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"), ввійшов до Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком проголошеного Актом 30 червня у Львові. Вояки ОУН, після німецьких репресій проти українських націоналістів, арешту Степана Бандери, відмовились присягати на вірність рейху, батальйони були розформовані, а в майбутньому стали кадровою основою Української Повстанської Армії, яку з серпня 1943 року очолив Тарас Чупринка (Роман Шухевич).
Тісні контакти Бандери і Шухевича зберігались до самої смерті Головного Командира УПА в 1950 р.
І ось маємо незалежну державу, за яку віддав все своє життя, до останнього подиху, славної пам’яті вельмишановний пан Шухевич. Він лише ОУН-УПА очолював 7 років, сім років безперервного бою з каральними загонами німців та москалів, проти польських банд і «бандерівців» засланих з Москви. «Бандерівці» московські засилалися, в основному, для катування частини направлених на Західну Україну молоденьких спеціалістів зі Сходу України. При цьому частину спеціалістів залишали живими. Операції проводили методом подвійних вбивств, які застосовували лише комуністи, для більшої секретності операції. Метод був придуманий Сталіним для створення вічної ворожнечі між «східними» і «західними» українцями. Причому ката, що вбивав одного із спеціалістів, теж вбивали доблесні «визволителі». Сотні таких «бандерівських» банд зробили свою чорну справу. Сталін може бути спокійним. Його чорна справа вдалася. Українці, як дурні, діляться на партії і готові до бою за своїх вождів, що і мови української не визнають і іншим вивчити заважають. Сім років війни, без допомоги ззовні, за Україну проти найбільших армій світу, що це для наших, «українських» олігархів, які грабують власний народ?

«Сьогодні, 12 січня, Вищий адмінсуд розгляне позов щодо скасування присвоєння головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу звання Герой України. Відповідний позов до суду подав донецький адвокат Володимир Оленцевич.» http://www.zaxid.net/articlesbytype/news/ 
Адвокат, бажає мабуть прославитися не захищаючи шахтарів, які роками не отримують зарплату, а «засвітитися» на фоні справжнього, не «присвоєного», Героя України? Гарний адвокат, приклад який подає: «Славу у покійних героїв забирати». Це гасло має за «честь» присвоїти собі Партія Регіонів?
Яку «славу» натягує на населення Донбасу це чмо нікому не відоме?
«Какашки» за позбавлення Шухевича звання Героя! 
А Ви?

40%, 2 голоси

20%, 1 голос

0%, 0 голосів

40%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Куди дивляться данєцкіє камунякі?.. На Донбасі камунізмь прішол?

Чому місцеві прокурори не порушують кримінальної справи? Куди дивиться таварісчь Сіманенка?

м. Стаханов, Луганська обл.







Запозичено з сайту "Україна понад усе!".

Зроби в державі ремонт. На Донбасі молодь пофарбувала Ленона

- Ленин должен уважать страну, в которой он стоит! - добавил Дмитрий -
Если он хочет стоять здесь, то пусть доказывает свою лояльность Украине.

Закончив
акцию, ребята быстро побросали в рюкзак баллончики с краской. А я со
слезами запечатлел отреставрированного Ильича в последний раз. Теперь
памятник стал хорошо виден издалека и резко выделялся на фоне темных
безрадостных окрестностей.





Напоследок
участники акции пообещали, что подобные реставрации скульптур
советского режима они будут проводить и впредь до наступления Дня
Независимости Украины.

                                                                                                           http://frankensstein.livejournal.com/126286.html

Дослідників ОУН на Донеччині переслідує міліція

«ОУНівське підпілля Донеччини» - так називається виданий 2009-го року
документальний нарис Сашка Добровольського. Історика та журналіста
минулого тижня затримувала міліція Слов`янського району Донецької
області. Офіційних підстав для затримання журналіста не було, але сам
автор вважає, що річ в його проукраїнській позиції, яка є неприйнятною
для влади Донеччини. А тому на дослідника здійснюється тиск з боку
правоохоронних органів. Портал неполітичних новин NGO.DONETSK.UA
передруковує початок вищеназваного документального нарису для того, щоб
показати небезпідставність тверджень Добровольського.
«Перший рій
оунівських підпільників з`явився на Донбасі 8 жовтня 1941 року в
окупованому Маріуполі. Його чисельність складала 12 осіб, очолював рій
Володимир Болгарський-Булавський. Він належав до групи «Пума», яка
формувалася зі студентів міста Відень.

У лютому 1942 року
[ Читати далі... ]