хочу сюда!
 

Александра

44 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 39-49 лет

Заметки с меткой «єдність»

День Соборности: Стать богатым народом

Завороженно слушал речь президента. Бархатный голос Зеленского лился из радиоприёмника. Он говорил об Акте Злуки, воссоединившим Украину в 1919 году, о государственном единстве. Немного истории, немного «сьогодення», и Зеленский перешёл к… себе.

«Я – украинец, потому что живу по закону, — говорит Зеленский. — Я образец для постсоветского пространства: в защите своих прав, защите свободы слова, правового государства, гражданского общества, нулевой толерантности к коррупции». Хотели ли спичрайтеры прогнуться перед своим боссом или это самолюбование самого Зеленского?.. Если бы речь шестого президента меньше была посвящена Зеленскому и больше народу, который его выбрал, от этого выиграли бы все. Но вернёмся к тексту речи.

Зеленский говорит, что живёт по закону. Вопрос. А могут ли граждане Украины жить по закону, если большинство вынуждено зарабатывать в «тени», получать зарплаты «в конвертах», уходить от уплаты налогов, чтобы хоть как-то прокормить свои семьи? У самого президента Украины деньги шли в офшор, Студия «Квартал 95» избегала налогообложения, как и большинство компаний. Потому что это единственный способ сохранить капитал в Украине. Зеленский, как никто, должен понимать, что без экономических свобод «жить по закону» здесь невозможно.

Зеленский сказал о нетерпимости к коррупции. Вопрос. Сможет ли Украина существовать без мелкой коррупции, если по-другому сделать карьеру и/или хорошие деньги в Украине нельзя?

Зеленский заявляет: «Я — украинец. Я ответственный гражданин. Я плачу налоги». Вопрос. А могут ли граждане уплатить все налоги, которыми их обложил воровской, олигархический госаппарат? Налоговая нагрузка на бизнес в Украине составляет около 41,5%, это непомерная ноша, которая делает предпринимательство невыгодным. И это наглядно видно в рейтингах экономического развития и доходов населения.

Зеленский продолжает рассказывать о себе: «Не еду на красный, правильно паркуюсь, никогда не сажусь за руль под хмельком. Забочусь об окружающей среде. Учусь критически мыслить». Хочется продолжить: мою руки перед едой, чищу зубы перед сном, помогаю маме по дому… Образ правильного гражданина, описанный спичрайтерами Зеленского, смешён и наивен. «Я веду здоровый образ жизни. Учу иностранные языки» — да, и Зеленский, и 90% работоспособных украинцев учат иностранные языки. Но не потому что они хотят культурно развиваться, а чтобы при первой лучшей возможности свалить из этой чудесной страны, где государство предлагает гордиться тем, что вы украинцы, и не даёт вам возможности заработать хотя бы базовый капитал.

САМОЕ ВАЖНОЕ ИЗ РЕЧИ

Впервые в обращении президента Украины к народу прозвучали слова, действительно способные объединить население страны. Зеленский задал вопрос, вокруг чего может сплотиться народ, чтобы двигаться в будущее. И назвал то, что способно это сделать:

«Ценности добродетели и порядочности. Воспитанности и толерантности. Ценности свободы и демократии. Желание экономического благополучия и процветания. Желание быть богатым. Ценности уважения к закону, частной собственности и уважения друг к другу».

Это прекрасные слова! Стремление зарабатывать и стать обеспеченным народом впервые за всю историю независимости Украины звучат из уст главы государства. Именно это — желание зарабатывать — может объединить Запад, Восток, Север, Юг и Центр Украины.

Вопрос, как этого достичь? Сделать свою страну аномально свободной для передвижения денег, товаров и людей. Снизить налоги до минимума. Освободить людей от диктата госаппарата и засилья бюрократии.

Balashov.com.ua


Доведеться вибирати, дітки

А ЯКЩО ТАМ І СПРАВДІ ЩОСЬ НЕБЕСНЕ...

Коли ми були маленькими, нас частенько дурили. 

І не заради якоїсь користі, а просто так: потішно, коли говориш дитинчаті що завгодно, а воно тобі вірить.

Отак нам говорили що завгодно, а ми все вірили. Потім вже, підростаючи, починали ми розуміти, що існує в житті така річ, як обман. 

Попервах це нас ображало. Потім, у відчаї, починали ми підозрювати, що все, що нам говорять, - то якась неправда. Ще далі - намагалися удавати з себе таких собі тямущих, які начебто розуміють, про що йдеться насправді. 

А що залишалося нам робити? - ми були маленькими, а всі навкруги були більшими за нас.

Але ж з часом, з літами, набираючись життєвого досвіду, ми навчалися сяк-так влаштовуватися в цьому світі брехні. Навчалися орієнтуватися в мірах і різновидах неправди, ба навіть відчувати себе в цьому світі як удома. 

Ще б пак! - нас, тертих і стріляних, вже задешево не купиш і з пантелику не зіб’єш…

Проте лишилася все ж таки одна тема, в якій ми так і не навчилися орієнтуватися, так і не зрозуміли, як відрізнити в ній брехню від правди. І називається ця тема - “щастя”.

Нас тут, як і колись, дуже легко обвести круг пальця. 

Перш за все, зрозуміло, тому, що нам так і не вдалося з’ясувати достеменно, що ж воно за штука - щастя. І не через те, що ми аж ніколи не відчували в житті нічого схожого на те, як нам його змальовують.

Звісно що не через це. 

Просто - “широка вона, людина”, як сказав Мітя Карамазов. 

Настільки широка, що постійно жевріє в ній підозра, - а що як там, за межами того кайфу, в якому я зараз купаюся, там он, за тим он гайком, є щось таке небесне і ніколи не ким не куштоване, що опинись я там, - дивився б на себе, який ось зараз хлюпається тут, як на безмозку худобину.

 

І ВСЕ Ж ЇМ ВДАЛОСЯ ЗБИТИ НАС З ПАНТЕЛИКУ

Ну, то воно ще б і не біда, з нашими відчуттями ми так-сяк розберемося. 

Але ж як нам, пливучи річкою життя, як оця ось дітлашня на малюнку, зорієнтуватися б вчасно, і не пристати зненацька до якогось не того берега? 

А проблема ускладнюється ще й тим, що і до того і до іншого берега нас вабить, і від того, і від іншого з душі верне.

Тобто огида бере і від закликів “борися! в боротьбі здобудеш!” - бо ж напврочуд багато грошей іде на відео-друко-інтернет-радіо-телереклами, що провокують нас: ну, ще ривок, ще спроба, ось воно, щастя, хапай його за хвоста! Клікни на банер, зателефонуй, прийди, подолай свою нерішучість, лінощі і недовіру! Придбай це, купи се - і буде тобі щастя!

Проте і від іншої сторони, що виглядає як щастя в єднанні з іншими, у віддності загальній справі, у взаємній допомозі й братерстві, - також нас відштовхує якась внутрішня сила. Та власне й зрозуміло, - яка. 

Занадто багато було в історії прикладів оманливої, а то й примусової “дружби”. Починаючи з племінних об‘єднань до соціалістичних держав. Прикладів єдності тимчасової, комусь потрібної, коли ми “один за одного”, а хтось тим часом - за наш рахунок… 

А потім ці “хтось” призначають нам інших друзів та інших ворогів. І знову - братайся з цими, бий тих, - і тільки через те, що комусь це потрібно. І знову - ми один за одного, а вони верхи на нас. 

А іноді нас просто зганяли докупи, і - “палицею до щастя”. Ну скільки ж можна?..

Хоча людину, за її природою, завжди тягне до єднання з іншими. Відчуття “ми” надає їй сили й наснаги. 

Просто потім, коли, через кілька днів, або років, або й поколінь, подивишся на те, що ті “ми” накоїли, узнаєш паскудну сутність тих, хто нас “згуртовував”, - хочеться піти кудись і побути там поза межами усіляких “єднань”, просто самому. Наодинці.

Але ж і це - не вибір. Поодинці нас і обдурити легше, і передушити як тарганів. 

Так що, як не крути, а доведеться нам вибирати, дітки. Усе життя на латаному надувному плоті не проживеш. Та й були б сякі-такі острови на річці життя, а то ж так… марева одні. 

Доведеться нам приставати до одного з двох берегів.

Карикатура нашого життя, ілюстрація нашого вибору.


Національний День Молитви за Україну 2018

Трансляція Національного Дня Молитви за Україну. 2 Червня 2018 року, Київ, палац Спорту.



Христос Воскрес ! Воскресне Україна !


Боже, послухай благання,
Нищить недоля наш край,
В Єдности сила Народу,
Боже, нам Єдність подай. 
Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть у ярмі,
Волю зішли Україні,
Щастя і Долю дай Їй.


At

At

Україна єдина



Шановне товариство!
Читаю стрічку повідомлень та коментарів, в яких багато абсолютно неприйнятних висловлювань на адресу тих, кого звозять в Київ «регіонали». Їх називають «бидлом» , «біомасою», «дебілами», тощо. Зрозуміло, що сюди везуть, переважно, не інтелектуалів. Але в будь-кому випадку всі вони громадяни України. Багато з них їдуть не з власного бажання. Когось змушують, а хтось взагалі немає роботи та засобів для існування. Тому гроші, які їм платять за поїздку до Києва, це велика вдача для багатьох з них. Значна їх частина, навіть, не розуміє за що стоять людини на Майдані. Навряд чи вони так вже підтримують побиття студентів звірюками з «Беркуту». Більшість з них також не розуміють, в чому полягає різниця в ставленні до прав людини в країнах ЕС та в Україні чи Митному союзі. Але в цьому і наша з вами провина.
[ Читати далі ]

At

At

Веселого Різдва ....Колядуємо разом !!!

                                     

      

 

                                                                         

Без паніки й істерик: уроки поразок.

Ігор Лосєв

Поражение, которое Украина потерпела в 2010 году, равное Берестечку и Чернобылю (как вполне справедливо отметил Юрий Щербак), вызвало истерическую реакцию среди части людей, к поражению причастных.Вместо того, чтобы даже не публично, а хотя бы перед самим собой покаяться за свою безответственную и легкомысленную позицию в судьбоносный момент национальной истории, они продолжают совершать поступки, которые даже безнадежная политическая глупость не оправдывает.

К сожалению, снова не изменившиеся за сотни лет негативные черты нашего характера: неспособность стойко переносить удары судьбы и конструктивно на них реагировать, склонность к панике, потере рассудка, к усугублению и без того тяжелого положения, к отчаянию, а затем прострации и апатии.Вот уже полтора года звучат пронзительные крики: все пропало! Нет, не все, хотя многое. Есть еще шансы исправить ситуацию, вернуть утраченные позиции и пойти вперед.

Украинская национальная идея, которая раньше была локализована на запад от Збруча, за 20 лет совершила бросок в Центр и неплохо там закрепилась (Майдан показал, что Запад и Центр являются единым геополитическим телом), а кое-где вступила и на восточный берег Днепра (Черниговщина, Полтавщина, Сумщина – по результатам голосований 2004-2010 годов).Да и на Харьковщине, Одещине, Днепропетровщине и даже в Крыму украинская идея уже не является экзотикой. Иное дело, что на наиболее русифицированных и советизированных территориях Юга и Востока украинская идея не сможет распространяться самотеком, нужны усилия не только патриотов-энтузиастов, но и общества, и государства.

Печально, но государство Украина все эти годы занимало (в лучшем случае) нейтральную позицию в борьбе между украинскими и антиукраинскими силами в целом ряде регионов, фактически способствуя победе вторых (Крым и Донбасс).

Что из этого следует? Только одно: политику надо менять. Необходимо учреждать спецпрограммы способствования украинским государственническим настроениям.Работа тяжелая, без ориентации на рейтинги и выборы, рассчитанная на много лет. Казалось бы, это единственно позитивный путь. Но целая группа "малороссийских квислингов" из числа некоторых представителей украинской интеллигенции выступила с откровенно предательскими лозунгами нарушения территориальной целостности Украины, предлагая "самоампутировать" отечественные регионы, поскольку, мол, там никак не торжествует украинская идея.

Наиболее пронзительно кричат те, кто не предпринимал никаких попыток работать на украинское дело в этих регионах. Их убогий политический кругозор и повышенная эмоциональность при дефиците рационального мышления и аналитических способностей не дают им понять, что проблемы Крыма и Донбасса являются не данностью, они – "рукотворны".И при наличии определенных субъективных факторов их можно создать в любом уголке Украины. В том же Крыму в 1991 большинство населения проголосовало за самостоятельное украинское государство.

Это действительно выдающаяся победа в самом советизированном и русифицированном регионе страны была настолько же бездарно упущена центральной властью в Киеве, как и победа Оранжевой революции (вспомним, что рейтинг Ющенко в начале 2005 года зашкаливал за 60%, а на выборах 2010 года упал до 5%).Полуостров на многие годы этой властью был отдан на откуп антиукраинской пропаганде и промосковским силам. Последние свой шанс использовали. Президенты же Украины просто опустили руки на фоне бешеных усилий Москвы.

Одной из наиболее разрабатываемых в Крыму антиукраинской пропагандой тем является тема неукраинскости Крыма. Известные силы, как за пределами Украины, так и внутри ее, психологически готовят украинцев к расчленению их страны. Жаль, что в этом принимают участие и некоторые известные украиноязычные интеллигенты…А между тем, тот же Севастополь в ХІХ столетии был не чужд украинскому движению. Когда Центральная Рада на переговорах в Бресте уже отказывалась от Крыма (так что наши интеллектуалы тут явно не первопроходцы), лишь гетман Скоропадский однозначно заявил, что Крым является неотъемлемой частью Украины.И тогда на кораблях Черноморского флота были подняты украинские флаги, а флот объявил себя флотом Украинского государства. И это произошло не на пустом месте. Ведь в Севастополе начала ХХ столетия кипела украинская жизнь: действовала "Чорноморська українська громада", "Просвіта", гурток "Кобзар".А в 1917 на "зелені свята" активная участница украинской Громады супруга адмирала Колчака принимала участие в национальных мероприятиях в украинском костюме.

Увы, феноменальная некомпетентность верхушки нашего государства и в начале ХХ века, и в начале ХХІ, делает свое дело.Между прочим, когда армия Левобережной Украины под командованием самого талантливого полководца этого периода полковника Петра Болбочана совершит блестящий в военном отношении боевой марш-бросок от Харькова до крымского Бахчисарая, стремительно преодолев укрепленный Перекоп, то, как напишет в своих воспоминаниях "Слідами новітніх запорожців" участник событий прапорщик Монкевич: "Нигде украинскую армию не встречали так восторженно, как в городах Крыма".

Это было. Это и сегодня может быть. Но при наличии в столице вменяемой, патриотической не на словах, а на деле, профессиональной и ответственной власти. Именно отсутствие такой власти вызвало (не только в Крыму и Донбассе) величайшее презрение к официальному Киеву.

Полковник Болбочан, расстрелянный по приказу украинского правительства, писал о своих будущих палачах: "Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…".Написанное полковником армии УНР Петром Болбочаном 90 лет назад, звучит ужасающе современно… Сначала проиграть, причем, не в отчаянной борьбе, а из-за глупости и лени, из-за легкомыслия и безответственности, а потом сдавать территории в призрачной надежде, что на других территориях удастся преодолеть собственную глупость и лень.

Сдавать людей, которые на этих землях годами бескорыстно работали на украинское дело, не получая от официального Киева ничего, кроме ударов в спину и плевков в душу.Многих из них я лично знаю и никого не променяю на тысячу завсегдатаев галицких и европейских кафе, которые сами и пальцем не пошевелили во имя Украины, а теперь выступают идеологами национальной капитуляции и предательства, что на столетия опозорит доброе имя Украины.

Что, предать многих украинских патриотов в несимпатичных "литературным классикам" регионах и даже целые народы, например, крымских татар, которые прекрасно понимают, какая судьба их ждет в случае утраты Крыма Украиной (пример Северного Кавказа перед глазами)?А ведь наши позиции в Крыму во многом усиливаются позицией крымско-татарского народа. И не только в политике. В отличие от многих "славянских братьев", крымско-татарская молодежь охотно учит украинский язык и ищет свое место именно в украинском обществе.

Хочу процитировать стихотворение:Учителі Писать, читать та рахувати Мене навчили вчителі. Вони для нас як мама й тато, Най-найдорожчі на землі. А ще вони мене навчили Любити мову чарівну, В якій – Дніпро, в степах – могили, Козацькі стражі в давнину. Любить навчили Україну, І хай там що,– біда нехай, Її ніколи не покину, Вона для мене – рідний край! Это стихотворение написал крымско-татарский мальчик, в момент написания – ученик шестого класса Азиз Мухтаров. Написал по-украински...Так, что? Сдать этого мальчика? Зачем потеть во имя соборности Украины, это ведь хлопотно. А так, глядишь, тремя галицкими областями можно будет и в Европейский Союз прыгнуть (так мечтают сейчас наивные и эгоистичные галицкие интеллигенты).К сожалению, у галицких мечтателей нашлись политические последователи в Киеве, в том числе, среди граждан с некогда патриотической репутацией.Очень печалятся они по поводу низкой сознательности избирателей Крыма и Донбасса. И не находят никакого другого способа нормализации, кроме ампутации. Мол, избавимся от проблемных областей, и тогда все у нас пойдет на лад.

Не пойдет. Вдохновившись вашей трусостью и капитуляцией, те силы, которые, в отличие от официального Киева, сверхактивно действовали в этих регионах, создадут вам еще несколько Крымов и Донбассов. Так что отступать придется до станции Чоп, а там сдаться политическим русинам.

Не для того могильщики Украины взялись за Крым и Донбасс, чтобы на этом остановиться. То, что сделано в Крыму и Донбассе, можно сделать (при наличии ряда создаваемых условий) в Одессе, Днепропетровске, Николаеве, Запорожье и так далее.Алгоритм уже отработан и проверен. Кстати, а Киев? А может, надо дать самоопределиться этому городу, жители которого дважды подряд (!) выбрали себе "космического мэра".

И останется от Украины одна Галичина. Если, конечно, останется…Хочется напомнить и эстетствующим коллаборантам когда-то известную каждому галичанину: УССД – Українська Самостійна Соборна Держава – это символ нашей общей веры. Из этой формулы не может быть безнаказанно изъят ни один элемент, случись такое – рухнет все здание украинской государственности.

Кстати, Юрий Андрухович, стал одним из самых популярных персонажей в среде сепаратистско-шовинистических сил в Крыму: на него ссылаются, его цитируют, например, в таком контексте: "Если украинская интеллигенция предлагает нам отделиться, то надо так и сделать".Не можешь сделать ничего полезного для Украины, то, хотя бы, не пакостничай, не бей в спину…

Мы не японцы, чтобы в случае поражения делать себе харакири. Нужно успокоиться, проявить характер и, стиснув зубы, работать на украинское дело, исправлять положение. Без истерики, без пораженчества и заигрывания с политическими оппонентами.

Не будем гневить Бога, нам намного легче, чем предшествующим поколениям украинских государственников, людям, прошедшим через самые страшные испытания… Даже в нынешней ситуации есть один безусловный позитив: она поможет отделить зерна от плевел, истинных патриотов от провокаторов, болтунов и приспособленцев.

Игорь Лосев, для УП

   Від блогера.    Розміщую ще одну статтю розумного автора,яким безумовно є Ігор Лосєв. Як завжди точно дані оцінки ситуації,характеристики частини українського політикуму та деякі напрями необхідних дій.

Чи варто Україні ампутувати Донбас і Крим?

 Сергій Грабовський  

Усі два десятиліття відновленої незалежності в Україні жваво дебатується питання досягнення не механічної, а, так би мовити, органічної цілісності держави. На перший погляд, ідеться про надуману проблему – адже понад загальної кількості виборців (і понад 90% учасників голосування по всій країні та більшість у всіх регіонах) на референдумі, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтримали Акт про незалежність

А численні соціологічні опитування засвідчують, що відсоток патріотів в нашій державі доволі високий. Понад те, розуміння патріотизму на Сході й Заході України має чимало спільного, наприклад, кожен п’ятий житель Донбасу і Західної України (набагато частіше, ніж в інших регіонах) бачить справжній патріотизм у конструктивній критиці недоліків у своїй країні. Водночас ця проблема періодично переходить із теоретичної площини в суто практичну, згадаймо хоча б спроби усамостійнення Криму і переведення його на російську орбіту у першій половині 1990-х чи сумнозвісний з’їзд у Сєвєродонецьку наприкінці 2004 року й намагання його учасників створити ПіСУАР, себто Південно-Східну Автономну Українську Республіку.

Останніми роками питання органічної цілісності Української держави різко загострилося у зв’язку із приходом до влади політичних сил і діячів, система цінностей та ідеалів яких поєднує неосовєтські ідеологеми, світоглядно-політичну міфологію «Русского міра» та прагнення власного збагачення будь-якою ціною. Найбільшу і найстабільнішу підтримку ці сили та діячі мають у кількох регіонах, які протягом усіх цих років вкрай скептично, якщо не сказати більше, ставилися до України та які в культурно-інформаційному плані поєднують власну осібність із орієнтацією на Москву. Отож низка письменників і публіцистів поставила питання руба: якщо кілька регіонів на Сході й Півдні країни (передусім Донбас і Крим) є потужною електоральною та кадровою базою політичних сил, які мають репутацію неукраїнських та антиукраїнських, то чи не доцільно їх узагалі позбутися? Позаяк єдність із ними все одно весь цей час була і є нині радше механічною, ніж органічною (що засвідчує популярний там розмовний зворот: «Я поехал НА Украину»); всі спроби українізації на південному сході провалилися, ба більше – ефект від них нерідко був зворотним. Крим і Донбас у складі України, мовляв, мають надто неукраїнське населення за духом і культурою, отож тягнуть усю країну назад, до «совка» чи новомодної «ліберальної імперії». Відокремлення ж цих регіонів принципово змінить електоральну ситуацію в державі і дасть змогу в мирний спосіб за допомогою виборів усунути кланово-олігархічну верхівку від влади й розпочати нарешті справжнє, а не декларативне входження до Європи.

На такі ідеї відразу гнівно відреагували ті ЗМІ, які зазвичай називаються патріотичними. Мовляв, розпалювання сепаратизму в і без того непростих регіонах небезпечне для єдності Української держави, треба займатися там просвітництвом і викорінювати антидержавні елементи. А ще – створити всеукраїнський інформаційний простір, і років за десять основні проблеми будуть вирішені, п’ята колона перетвориться на безнадійних маргіналів. Загалом справедливі констатації, втім, залишають без відповіді запитання, хто ж насправді здатен займатися таким просвітництвом, якщо провідні державні та олігархічні мас-медіа, передусім телебачення, нині активно пропагують міфологію «Русского міра» і повертають до життя у свідомості й підсвідомості людей совєтські ідеологеми? Як донести правильні ідеї до жителів Донбасу та Криму за умов, коли державна машина всіляко перешкоджає цьому, зокрема, зриваючи навіть зустрічі письменників із читачами? І хто викорінюватиме антидержавні елементи, якщо Служба безпеки України фактично перетворилася на дах для цих елементів?

Я вже не кажу про те, що втримати Крим і Донбас у складі України в разі відсторонення від влади нинішнього режиму просто не вдасться, якщо політики відповідного ґатунку захочуть вивести ці регіони зі складу Української держави до «Русского міра». Інструментів для такого втримання немає: армія розвалена, а МВС та СБУ повністю контролюють «донецькі» (не лише на вищому рівні, а й на рівні середніх та нижніх ланок – не випадково начальниками райвідділів міліції, на полковницькі посади, майже по всій країні розіслані недавні старші лейтенанти з Донбасу...). До того ж у разі спроби центральної влади силовими методами приборкати місцеві антиукраїнські сили неминучим є вторгнення так званих добровольців із РФ, поєднане з економічними санкціями проти України, боюся, не лише з російського, а і з європейського (бодай частково) боків. Адже після потужної інформаційної (чи то пак дезінформаційної) «артпідготовки» ситуація буде представлена як «утиски етнічної меншини з боку озвірілих націоналістів». Отож можливе щось на кшталт абхазького сценарію початку 1990-х, який може бути застосований для «захисту незалежного Криму та Новоросії від бандерівських банд».

Водночас у разі незмінності ситуації на південному сході єдність України ставатиме дедалі більш механічною, наслідком чого буде або тотальна ресовєтизація держави та її інтеграція до «Русского міра», або знову-таки територіальний розкол, лише по інших лініях.

Власне, а що воно таке –Україна?

Маємо колізію, яка нагадує чи то задачку на квадратуру кола, чи то славнозвісну кантівську антиномію, де обидва змістовно протилежні судження правильні. Втім, як говорив Гегель, правильна відповідь на запитання, на яке немає відповіді, полягає в тому, що таке запитання на ту саму тему має бути поставлене інакше.

У нашому випадку одним запитанням не обійтися. Позаяк наявний комплекс проблем і низка запитань, відповідь на які потрібна для об’єктивної оцінки ситуації.

Які ж настрої насправді превалюють у проблемних з погляду їхньої українськості регіонах? Адже невідомо, чого насправді хочуть мешканці тих регіонів. Ба більше, цілком імовірно, що вони й самі не дуже те знають, і це треба дослідити, беручи до уваги те, що на Донбасі люди апріорі не говоритимуть правди соціологам (бо навчені десятиліттями совєтського державного та кримінально-постсовєтського терору мовчати про наболіле), а в Криму потрібно буде прикидатися російськими дослідниками (і це теж зрозуміло: йдеться про колонізаційне розселення, де живе чимало відставних політпрацівників, чекістів і номенклатурників. Отже, задає соціокультурні норми серед слов’янського населення не просто «совок», а «совок» у кубі, себто носії та охоронці совєтсько-імперської ідеології). От, скажімо, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) торік зафіксував, що 22% опитаних загалом по Україні виступають за об’єднання Росії та України в єдину державу, тоді як у Донбасі та Криму таких більшість. Що це означає? Власні настанови чи навіяні російськими мас-медіа – це особиста позиція опитаних чи просто вияв їхнього конформізму? (Прийнято так говорити, отож і я так висловлюсь, щоби чогось не вийшло.)

Інакше кажучи, тут потрібно ввімкнути всі соціологічні хитрощі – непрямі запитання, запитання-пастки тощо. А відтак з’ясувати, умовно кажучи, рівень українськості донеччан (які вперто називають себе «дончанами», і це теж слід взяти до уваги – цей потяг до Дону) та потенціал органічної інтеграції Донбасу в Українську державу. На яких підставах, на якій базі відбуватиметься ця інтеграція і чи відбуватиметься взагалі? А, може, справді «усьо будет Донбасс», і з цим слід або змиритися, або робити належні висновки? Принаймні наразі наукової відповіді на весь цей комплекс запитань немає.

Донецький характер і щире українство

Обережного оптимізму тут додає той факт, що коли вихідці з Донбасу й Криму чи їхні жителі визначають себе як справжніх українців (сто років тому такі українці звалися щирими), то, попри своє етнічне походження (зустрічаємо серед такого люду і російські, і тюркські, і грецькі прізвища), це вже назавжди і до кінця. Навіть ціною життя. Рекомендую охочим звернутися до біографій знакових діячів дисидентського руху. Зверніть увагу, яке місце серед них посідають як галичани, так і донеччани.

Водночас, за даними соціологічного центру «Імідж-контроль», який щороку тестує громадські настрої по всій Україні, лише Донбас і Крим можна вважати «червоними», неосовєтськими територіями, де більшість населення сприймає реальність крізь призму дещо трансформованих міфологем минулої доби. Причому трансформація ця вельми цікава: з одного боку, ледь не всі людські чесноти і далі вважаються втіленими у якомусь специфічному донбаському характері; з іншого, цей характер і взагалі все донбаське виглядають в очах самих носіїв цього характеру неповноцінними без постійного оглядання на Москву, без орієнтації на неї. Не все так просто із цим характером та місцевим патріотизмом, вважає виходець із цього регіону академік Іван Дзюба: «…Не є вигадкою, а реальністю був і залишається той донецький патріотизм, у чомусь щирий, у чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливчаста донецька ідентичність, в основі якої – відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись – СРСР, тепер – України), але також і особливий дух неслухняності, незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав клопоту різним владам… Йдеться не про політично артикульовану свободу, а про той складний комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в малоконтрольованому адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного спротиву владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи. Вона може мати і стимулюючий, і деструктивний характер стосовно всього суспільства, особливо за нинішніх політичних ігор місцевих напівкримінальних «еліт»…»

Можна зауважити й те, що на Слобожанщині, у Причорномор’ї, Донбасі й Криму, особливо у двох останніх регіонах, совєтські та неосовєтські соціально-політичні міфи не стали предметом цілеспрямованої деструкції та деконструкції ані за Леоніда Кравчука, ані за Леоніда Кучми, ані навіть за Віктора Ющенка. Ба більше, саме останній, підписавши восени 2005 року меморандум про порозуміння з Януковичем, зірвав ініціативні спроби ведення ідеологічної роботи в цих регіонах, які здійснювали деякі політичні сили та громадські організації після Помаранчевої революції. Як недвозначно зафіксували соціологи «Імідж-контролю», більшість жителів Донбасу поважає передусім силу і сповідує формулу «хто сильний, за тим і правда». Угода «Ющенко – Янукович» продемонструвала мешканцям Донбасу слабкість не лише чинного на той час президента, а й усього «українського проекту». Рейтинг Януковича і Партії регіонів миттєво зріс удвічі – втричі, і відтоді в цих регіонах залишається практично стабільним (принаймні так відповідають опитані соціологам). Воно, власне, і не дивно, тому що навіть місцевій інтелігенції не було запропоновано київською владою реальних модернізаційних проектів, все залишилося на рівні розмов, Батурина і Трипілля (додайте до цього повну катастрофу з розрекламованим на всю країну проектом дитячої «Лікарні майбутнього»). Тому навіть в освічених колах регіонального соціуму закономірною була психологічна реакція самозахисту, мовляв, хай краще буде звичне та зрозуміле, хоч і старе, ніж невизначене, незрозуміле, а подекуди просто дурне нове. Хоча й «щиро українське».

Отже, проблема досягнення органічної цілісності держави передусім вимагає ретельного вивчення всіх її складових, а потім уже певних дій на основі знань та політичної волі. Лише, хто це все робитиме, ось у чім питання.

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая