Донбас хоче в Європу. Він уже побачив, що таке Росія

Європейський вектор передбачає інший сценарій економічного розвитку. ­Доведеться робити ставку не на великі монополістичні корпорації, а на дрібний та середній бізнес. Розосередити економічну владу – щоб уряд не втручався в ринки. Такий шлях дає більше свобод і прав муніципалітетам, місцевому самоврядуванню, людині. Держава не має ­єдиного центру в президентському кабінеті. Іншими центрами стають суди, політичні партії, незалежні медіа. ­Своєрідний федералізм.

А як федералізм розуміють в Україні?

– Як суто адміністративний підхід. Бо Росія – теж федерація, але реального федералізму не має. Це центро­периферична, імперська структура. І якщо українські еліти раптом домовляться між собою про федерацію, то такі ж невеликі центро­­периферичні системи утворять у регіонах.

По­перше, федералізм може принести успіх, коли є дві держави й один народ – як у випадку з Південною й Північною Кореями, Східною й Західною ­Німеччинами, Китаєм і Тайванем. Або ж коли територія захищена океанами й морями – як у США.

Є ще один приклад – Югославія. У 1980­х на хвилі економічної лібералізації соціалізму набрали кредитів. Борги зростали, виробництво – ні. І, щоб уникнути дефолту, країна розвалилася.

Україна ж досі "вкладена" у пострадянський простір – щодо військових кордонів, газотранспортної системи, гуманітарної та інформаційної політик. По­друге, у нас нема одного народу, на жаль, – стосовно єдиної ідентичності, єдиного бачення розвитку країни. Його в нас ніколи й не було, якщо брати Україну в нинішніх кордонах. Тому, коли утворити федерацію, східні області підуть під Росію. Бо це – потужний геополітичний магніт, імперія, яка завжди втягувала в себе прикордонні території. Західна ж частина, ­теоретично, може вступити в НАТО, в ЄС.

А центральна Україна, Київ?

– Тут незрозуміло. Узагалі, ­складно провести межу. Цей розкол був продуктивний лише там, де було дві держави на один народ. Для США було важливо довести, що Південна ­Корея – прогресивніша за Північну, західна Німеччина – краща за НДР, а Тайвань – за Китай. Це вдалося. Не тільки тому, що так захотіла Америка – а й тому, що підприємницький вільноринковий ­капіталізм прогресивніший за соціалізм радянського чи китайського зразка. І народ сам ­побачив, де краще жити. Німці тікали зі сходу на захід. Китай почав реформуватися, бо побачив, як розвивається ­Тайвань. Зрозумів, що ті ж китайці можуть робити економічні дива.

Ментальність на Сході України – ­радянсько­індустріальна. Не випадково саме там виникли староіндустріальний олігархічний бізнес і постпролетарська електоральна маса. Там нема того, що є на Заході – гегемонії середнього класу. Її причина не в кількості, а, приміром, у звичці львів'ян ходити на каву й спілкуватись за нею. Це – середньокласовий, буржуазний спосіб життя. На Cході ж розвинена не культура спокійного, обивательського життя, а культура "крутизни", напівкриміналу, хуліганства. "Круті хлопці не танцюють" – за назвою роману ­Нормана Мейлера.

Якщо підемо шляхом федералізації – отримаємо дві різні країни. Проблема вирішиться тільки тоді, коли Схід України втягнеться в середньокласову, європейську культуру.

А якщо він не хоче втягуватися?

– Він уже це робить. Східняки були основ­ною рушійною силою "податкових майданів". Там починає формуватися міський середній клас. Треба тільки дати підприємницькі свободи – і вони перевернуть гори, принесуть доходи в бюджет. А головне – вони втомилися від культури "крутизни". Бо, по суті, вона є культурою експлуатації більшості кількома.

Наша проблема – не в пошуку моделі: ­федеративної, унітарної, децентралізованої. Вона – у виборі моделі розвитку – економіки, політичної системи. І ми всі будемо в Європі. Донбас теж хоче туди. Він уже побачив, що таке Росія. Тому що проблема не в самій Росії – а в тому, що там правлять олігархи. І їм на Росію начхати.

Які загрози нас чекають на шляху до Євро­союзу?

– Вступ до ЄС – питання довгострокової перспективи. Польща зробила це за 14 років. Утім, у них уже була приватна власність на землю, національна ідентичність, а по закінченні Другої світової й більш­менш автентичні кордони. Коли там після війни утискали українців, наше комуністичне керівництво їздило до польських колег вирішувати це питання. І їм сказали: "Ми будуємо не державу національностей, а державу нації". А ми все говоримо про те, що Україна – мультиетнічна держава, що мови грека, єврея, росіянина й українця мають бути на одному рівні. Все це – брехня, і робиться для того, щоб через чорний вхід запровадити російську мову як другу державну.

Навіщо це робиться?

– Бо ті, хто це лобіюють, не вважають себе українцями.

Україна може бути й "руською" нацією. Німецьких націй багато ж є – Данія, Австрія. А модель "руської" української нації за СРСР вже існувала. Ми, як і Білорусь, мали свою столицю, політичні кордони, міліцію й навіть власну еліту. Українською розмовляли, вишиванки носили. Але країна була вмонтована в російський світ.

Для певних політиків вивчити мову – питання не ліні, а того, що українська нація має створюватися на їхніх умовах – на умовах Донбасу, скажімо. А хтось хоче будувати націю на умовах Львова. Але на сьогодні це все неконструктивно, тому що маємо створювати націю на умовах світу. На умовах європейських цінностей, які є універсальними. Проблема не в тому, що обираємо між Росією й Європою, чи між Китаєм і Європою. Такого вибору немає. У Єгипті люди виходять на демонстрації, бо хочуть заробляти гроші, мандрувати, жити без корупції, відкривати власну справу. Вони воліють жити без насильства, без прірви між багатими й бідними – коли правлячі сім'ї по 30–40 років грабують власний народ.

Уявіть, якби ми досі сперечалися, який у нас має бути державний прапор. Із погляду історії це абсурд, а з погляду політичної стратегії – я розумію, чому зараз вкидають цю тему. Бо розуміють, що країна стоїть на порозі фундаментального вибору. Ми повинні завершити розлучення з Радянським Союзом.

Коли відкриється нове вікно можли­востей?

– В Україні на сьогодні все є – капіталізм у феодальному варіанті, звичка до демократичної процедури, напівнезалежна преса. Чого немає? Гарантій – прав власності, свободи слова, економіки, демократії. Потрібна правова держава.

Як її будувати?

– Нинішня влада запустила процес кримінального переслідування опозиції. Має два варіанти: або розтерти опозицію в порошок і зацементувати ситуацію ще на п'ять років – хоч проблеми в еконо­міці такі, що за цей час все одно виникне нова опозиція. Або ж нинішні опозиціонери вистоять, і, коли матимуть шанс прийти до влади, опиняться перед спокусою повторити сценарій судових процесів із теперішньою командою. Щоб цього не сталося, останні будуть зацікавлені в гарантіях. І тоді виникне пропозиція: давайте робити правову державу. Так само, як 2004­го домовилися про політичну реформу – що було прогресивним кроком. От і тепер у них буде привід сісти й провести масштабну правову й політичну реформи.

Зараз у нас Конституція є, а конституціоналізму немає. У Великій ­Британії нема Конституції – але це конституційна держава, тому що там права людей ­поважають. Там суд головний. І сьогодні ми, завдяки процесу над ­Тимо­шенко, ідемо до того, що судова влада буде ­головною.

Але в цьому випадку зміни зачеплять ­насамперед верхні верстви населення.

– Так. І це нормально. Так було у ­Великій Британії, у Сполучених Штатах: ­спочатку еліти домовлялися між собою, а ­потім зміни досягали й простих людей. Але в нас уже й люди готові до того, щоб жити в правовій державі. Вони дивляться по телевізору процес щодо Тимо­шенко – і починають розуміти, що таке суд.

Які події в Україні можуть бути каталізаторами змін?

– Перша точка – завершення суду над Тимошенко. А друга – парламентські вибори. Зараз багато хто не протестують, тому що сподіваються висловити свій протест через голосування. Вони ще мають надію. Якщо ж виборів не буде, люди робитимуть висновок: або виживати й доживати – або виходити і протестувати. І 2006­го, і 2007­го, і 2010 року вибір враховувався владою. Від 2002­го в Україні було п'ять виборчих кампаній, і на всіх перемагала опозиція. Українці звикли до цього. Якщо влада спробує підтасувати результати – народ обуриться.

Що робити людям, доки еліти дозріють до змін?

– Боротися за це. Суспільству треба розуміти: немає верхів і низів. Усе, закінчилась політтехнологія! Починається жива політика з реальними запитами людей, тому що в них визріли справжні інтереси. І люди тепер ставитимуться до політики не як до видовища, а як до життя. Де вони не глядачі, а діячі. В цьому, певно, і є історична місія Тимошенко і Януковича.

http://gazeta.ua/articles/opinions-journal/391120