Нарешті сталось! Степана Бандеру Указом Президента України Віктора Ющенка на урочистому зібранні в Києві з нагоди відзначення Соборності України 22 січня 2010 року нагороджено посмертно званням "Герой України"
Нагороду вручено онуку Степана Бандери - Степану Бандері!
Вітаю всіх українських патріотів з цією важливою подією!
Єднаймося! Україна або смерть!

Сьогодні прочитав хорошу замітку http://blog.i.ua/user/2177116/348308/ Підтримую автора. Та в коментарях побачив цікаву відповідь. Між автором і одним читачем зав'язалась розмова про об'єднання таких правих і лівих патріотів. А що, ідея розумна. Бо я вважаю, що якщо далі українці будуть самі себе " ділити по Дніпру" ( хоча ця примовка вже не доречна) коротше будуть "праві" і "ліві", то розколу України не уникнути! А це спричинить що одні підуть під Москву, а другі ще куди небудь. І тоді ніякої України не буде! Отже чвари нам не потрібні. Але тут повстає запитання: через що сперечаюься патріоти?.. Щоб це зрозуміти, треба сперше вияснити хто ж такий патріот. Отже:

по простому кажучи, патріот - це людина яка любить свою Батькуівщину. Правда любити можна по різному, але якщо справді любиш, то не словом а ділом. Подумайте самі, і думаю ви будете згідні. Але що людина може зробити для України? Перш за все - працювати на благо Батьківщини. Сумлінно виконувати свій обов'язок, чи ти політик, чи робочий. Навіть якщо ти студент або школяр, бо як ти вчишся - таким і будеш спеціалістом. Друге - дотримуватись законів, не дивлячись на інших. Третє, також не мало важливе - поважати і берегти українську культуру. Так, це важливо.       Важливо, бо Україна без своєї культури - це як людина без характеру і без душі. Патріот, ну добре, хай може не розмовляти на рідній мові, але хоча б добре нею володіти. Не нехтувати безмежними ланами багатої української літератури. І нарешті останнє. Через цей пункт мені прийдеться читати величезну кількість дурних, і безпідставних коментарів. Так от, патріот повинен пам'ятати минуле свого народу, поважати захисників свого народу. А чому?! А тому що Україна без своїх героїв не Україна. Якби не козаки, Україну би без сумніву вважали частиною Речі Посполитої. Також різні повстанці проти польського ярма. І ми можемо спостерігати що дуже часто борців за Україну хочуть зганьбити. І в них це добре виходить. Памятаю, не так давно, сварилися про Мазепу. Багато говорили: "він зрадник!". Так, він зрадник, він зрадив Петра першого, але він це зробив щоб не зрадити Україну. Зрадивши царя, він із шведами воював проти Росії.        Для чого?! Щоб вибороти незалежність для України! Так! Тільки для цього. Він домовився з шведами: "ми вам допомагаємо воювати проти царя, а після перемроги проголошуємо повну незалежність від будь кого". Отже він не зрадив своїх предків( які боролись за те ж ), він не зрадив України. А хто називає його зрадником - той визнає себе нащадком царських холопів і слуг( тих кого зрадив Мазепа ). Те саме ми бачимо в недавніх подіях.       ( перед усім коротко про націоналізм: "Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм". Отже націоналізм можна прирівняти до патріотизму, а не до нацизму чи буржуазії ) Так от, в середині двадцятого століття, майже на всій території України ( на той час УРСР ) поширється націоналістичний рух( не тільки на заході ), який в часи другої свіьової війни переростає в збройне повстання, метою якого ( як і всі повстання на Україні ) є НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Але повстали вони не тільки проти СРСР. Адже ще до утворення УПА, провідники ОУН вирішують залучитися підтримкою фашистів, які обіцяли незалежність України. Та після проголошення незалежності в багатьох містах України, німецька верхівка заарештовує провідників за такі дії. Німці зрадили українців, окупували їхні землі і чинили терор. Саме через це створюється УПА яке почало воювати проти всіх окупантів ( фашистів і більшовиків ). Значить получилося так само як і з Мазепою: зрадили Сталіна( якому доречі як і царю не присягали на вірність ), зв'язались з його ворогами, але не зрадили своїх предків. Так, це не дуже добре що вони були ( деякий час ) з німцями, але вони ж не знали що проти їхнього населення буде терор з боку тих "союзників". А як взнали, як получили добре, то схаменулись, і повстали і проти них також ( і не боялись воювати на два фронти ). Але всеодно, аж досі, дуже багато людей обзивають їх нацистами, за те що вибрали не тих союзників. А я поясню чому. Справа в тому що Хмельницького ніхто не винить за те що він попросив допомоги в поганців ( в татар ) щоб визволити Україну з польського ярма. Чому?! Бо воював він не проти Москви а проти ляхів. Ви такого не помітили : хто воював з Росією  - той зрадник! Хм... цікаво, чи не так? Патріоти, схаменіться, подумайте, чиї ви патріоти: України чи Росії? Не зрадник той хто не зрадив народу! Не зрадьте ВИ народу, якщо ви називаєте себе патріотом! Памятайте захисників своєї Вітчизни, поважайте їх.

От ми і вияснили хто ж такий патріот. Якщо і праві і ліві патріоти будуть справжніми патріотами України, такими як написано вище, то вони об'єднаються, і рівної сили їм не буде. А якщо кожен буде справжнім патріотом і якщо такі патріоти будуть при владі, то Україна беде сильною, соборною, нероздільною державою, в якій кожен живе як людина.

Поскриптум: можете запропонувати ще якісь пункти, може щось ще забув. Поспілкуємось, подумаємо разом. Але будьте ласкаві: спокійно, без образ і без проявів національної нетерпимості.

Слава Україні!

Симон Васильович Петлюра (10(22) травня 1879, Полтава — 25 травня 1926, Париж) — державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.).



Петлюра був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні був заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ. 5 грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір. З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом — Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.



Стосовно звинувачень Петлюри в єврейських погромах в Україні, треба зазначити, що, будучи Головним Отаманом військ та головою Директорії УНР, Петлюра всіляко протидіяв погромам — їх чинили переважно банди під проводом отаманів і так званих «батьків» і деморалізовані частини більшовицьких військ. В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, неодноразово ухвалювалися документи, які повинні були перешкодити розпалюванню міжнаціональної ворожнечі. Логічно, що законна влада намагалася навести лад на своїй території (1919 року було видано закон, який поновлював смертну кару — були організовані військово-польові суди), а більшовицькі вожді й агітатори провокували безлад і різанину, аби потім прийти в образі «месії».



Вбитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС. Тепер є досить доказів того, що у Паризького процесу були свої "драматурги" з ОГПУ СРСР та ГПУ УСРР, які значною мірою доклали рук, щоб він засудив "петлюрівський рух" і виправдав С. Шварцбарда. Існує, так звана, Масонська Теорія про те, що Петлюра був вбитий, завдяки діяльності парижської масонської ложі, тому що погляди масонів на незалежну Україну суперечили ідеям Петлюри.



У центрі Києва планується встановити пам'ятник Симонові Петлюре. Він стоятиме на перетині Володимирської вулиці і бульвару Тараса Шевченка.

Я прийду з війни і гляну в очі
Тому, хто каже, що жити не хоче.
Кому набридла робота, нудне телебачення,
Розповім трішки, що бачив я...
Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,
Чекали задовго таксі, змокли під дощем,
Як ми боялись заснути, навіть на мить,
Від пострілів "градів", ще й гроза гримить.
Та ми звикли спати під шум мінометів,
Чергували, щоб інші "дрімнули"... не в наметі...
Ми спали, там, брате, у ямах холодних,
Де гріють лиш мрії і туга за домом.
Бувало, що пили воду з калюж,
Вечеря для десятка - один підсмажений вуж.
В нас не було простуд, а може й були.
Ніхто і ніколи про це не говорив.
Найстрашніше, до чого там звикаєш,
Це, що кожного дня когось втрачаєш..
І не знаєш... може завтра ТИ...
Але ми вже звикли... Змогли... Змогли...
Ми не герої, як ви говорите...
Тут люди дуріють, стають душевно - хворими...
Це все від війни... від великого горя,
Але більшість - сильна. Сильніша крові і болю...
Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,
Ми тут, бо так само хочемо миру...
І навіть, коли я лежу в окопі,
Ніколи не думаю про могилу...
Я мрію про дім, про роботу, сім'ю,
Як же хочу скинути з себе броню...
Допоможи, полюби життя,
Там де мир, там - щастя.
Не шукай собі зла.
_____________________________
Автор невідомий, але написано на фронті.
Фото - кіборги з 95 аеромобільної бригади. Дуже виразні очі.

У ТВ-21 “Гуцульщина” в лавах УПА воювали щонайменше три колишні офіцери Червоної армії, обіймаючи високі посади командирів куренів та окружного провідника. Їхні псевдоніми відомі багатьом: “Степовий”, “Лісовий” та “Сірий”, а ось справжні імена… Вже багато років докладаються зусилля, щоб реконструювати біографії цих українських патріотів, а здобутки мізерні. Про командира куреня “Карпатський”, який помер від тифу взимку 1945 року і похований біля церкви у селі Баня-Березів Косівського району, є інформація, ніби він називався Андрій і походив з Чернігівщини. У гарячці курінний “Лісовий” марив і все кликав сина Андрійка. Недавно на його могилі освячено новий хрест і Андрій Свирид з села Іванків на Київщині, який багато років розшукує батька, котрий пропав безвісти під час війни, визнав себе названим сином легендарного курінного, та це не наблизило пошуки до істини. Про “Степового”, який короткий час був командиром куреня “Перемога”, також існує версія, що він походив з Дніпропетровщини. “Степовий” загинув у бою з оперзагоном НКВД 20 квітня 1945 року в селі Снідавка того ж Косівського району, але де похований - невідомо. Про цих двох курінних є публікація у довіднику П. Содоля [1], але за вісім років від часу її появи новішої інформації нема. “Сірий” згадується П. Содолем дуже коротко: “член ШТВ (Гуцульщина) ВО 4 1945-47” [2]. А між тим сотника “Сірого” добре знають на Гуцульщині, і не лише ветерани визвольних змагань. Проте всі повідомлення, на жаль, не підкріплені документами, досі не встановлено контактів з родиною, яка мала б проживати на Донеччині. Можливо, цьому посприяє дана публікація. …Капітан (за іншими даними - старший лейтенант) Червоної армії Кулик Іван, син Дмитра, потрапив до УПА з німецького полону. Згідно з першою версією, група в’язнів якогось концтабору втекла з-під варти і довго добиралась в Карпати. Серед утікачів був член ОУН, і він привів групу у ліси Коломийщини до своїх. Дехто, і серед них І. Кулик, вирішив пов’язати долю з повстанським рухом. За другою версією, групу полонених, яку німці етапували в Райх, відбив підвідділ УПА - в тій групі був І. Кулик. Сталося це орієнтовно восени 1943-го, і після відповідної перевірки по лінії СБ офіцера Івана Кулика залучили до викладання на курсах підстаршин. Точно невідомо, чи був йому присвоєний ранг по лінії УГВР, але всі, хто знав Івана Кулика-“Сірого”, кажуть, що звертались до нього “друже сотник”, хоча не пам’ятають, аби він командував якимось конкретним підрозділом. Очевидно, сотник “Сірий” залучався до планування військових операцій на рівні командира ТВ - спочатку “Козака”, а згодом “Хмари”, тобто виконував обов’язки штабного офіцера. Бл. п. Дарія Кошак-“Христя” розповідала, що певний період сотник “Сірий” працював у осередку пропаганди, який розташовувався в полонинах Жаб’ївського (нині Верховинського) району. За її словами, був освіченим, дуже культурним у спілкуванні і, супроти суворих правил конспірації, не приховував свого справжнього імені та походження. Саме тому на Гуцульщині його знають краще під власним іменем, аніж за повстанським псевдонімом. Говорив сотник літературною українською мовою, напочатку вживав російські терміни, однак з роками навіть опанував гуцульський діалект. Але чого ніколи не розповідав - так це точної адреси родини, імен близьких і т. ін. “Кулик Іван Дмитрович. З Донеччини” - оце найбільша “розконспірація”, яку знають і переповідають. Мимоволі закрадається думка: а може, це також вигадане ім’я, своєрідний дубль-псевдонім?! Донеччани, відгукніться! Підтвердіть або заперечте… Гріха таїти нічого: дехто не довіряв сотнику “Сірому”, виходячи з його походження і “червоноармійської” сторінки біографії. А дарма. Був Іван Кулик істинним патріотом України, що й довів багаторічною боротьбою з її ворогами та жертовною смертю на полі слави, до кінця дотримавши своєї останньої присяги, котру сприйняв усім серцем, як істинний син своєї землі. Десь від 1947 року сотник “Сірий” перейшов, мабуть, до мережі підпілля ОУН, бо після цього він часто зустрічався з провідником Коломийщини “Борисом” (Григорієм Легким), що засвідчує охоронець останнього, друг “Байда” - Михайло Симчич (1917 - 2004), який проживав у селі Верхній Березів Косівського району. Крім іншого, М. Симчич твердив, що “Сірий” мав фотоапарата і фотографував повстанців, а серед масиву світлин Яворівського архіву УПА є декілька його авторства. Сумніватися у достовірності цієї інформації нема підстав, і в першу чергу тому, що у згаданому архіві сотник “Сірий” зафіксований сам не менш як сім разів. (Відомі також повстанські світлини іншого походження, де і сам, і в колі побратимів Іван Кулик зображений у різних ракурсах; вони опубліковані у книжках М. Андрусяка “Брати грому” [3] та В. Близнюка “Ми рвали кайдани” [4]). Йшли роки самовідданої боротьби, а світ спостерігав, як озвіріла імперія добиває горстку українських повстанців, не подаючи їм хоч би символічної допомоги (він, цей світ, котрий полюбляє називати себе “вільним”, згадає про них, коли червоні орди хлинуть на південь Корейського півострова, але буде надто пізно!). У жовтні 1950-го, виданий агентурою, гине в бою окружний провідник ОУН Коломийщини “Борис”. Найавторитетнішою особою підпілля в окрузі є провідник “Сірий”, і він займає місце загиблого. Боротьба не припиняється, новий окружний провідник налагоджує розірвані зв’язки. Окупаційна влада спати спокійно змоги не має… Ті, хто колись сумнівався у чеснотах “Сірого”, присоромлені - новий провідник ні на йоту не відступає від гасла “здобудеш - або згинеш…”  Але цього не скажеш про тих, хто в першу чергу мав пильнувати за хитаннями в підпіллі. Окружний провідник СБ “Коломийщини” Роман Тучак-“Кіров” заламується і йде на співпрацю з МГБ. Він не просто виходить з підпілля, а підписує диявольську угоду про методичне його винищення зсередини і “успішно” це здійснює. Впродовж наступних двох років зрадник видасть у пазури червоного звіра понад 100 вчорашніх побратимів, більшість з яких буде вбита на фальшивих зв’язках або розстріляна за вироком ОСО чи закритих “судів”. Лише дехто виживе, як от “Байда”, Петро Підлетейчук-“Спартак”, Юрій Паєвський-“Жук”, Володимир Яким’юк-“Аскольд”, та й то лишень тому, що здохне коба, і вищу міру засудженим замінять на 20 - 25 років каторги… На вимогу “достойників” з МГБ, які обіцяють “Кірову” небесні блага, першим має бути “зданим” саме “Сірий”. 1991 року, вже перебуваючи на смертному одрі, розбитий інсультом, розповідав агент МГБ-КГБ “Кіров”, пенсіонер київського заводу “Арсенал”, житель Києва Роман Тучак, як це все відбувалось. Його розповідь опублікована у книжечці П. Підлетейчука “За усміх світанку” [5]: “Осінь 1951. Село Малий Ключів неподалік Коломиї. На стрічу з провідником “Сірим” прибули: кущовий “Голуб”, член окружної референтури “Спартак”, районний провідник Яблунова “Славко” і референт СБ “Кіров”. Була темна дощова ніч. Провідник “Сірий” віддавав накази на зимовий період. Повстанці не здогадувалися, що почали спрацьовувати плани їхніх ворогів /…/ Нараз дощову темряву прорізали червоні ракети, а за ними автоматний і кулеметний шквал. І знову летіли ракети, освітлюючи місце зустрічі, свистіли кулі, зриваючи листя з кущів і воно падало на голови повстанців. Та при цьому ніхто не загинув /…/ “Кіров” не відставав від сотника “Сірого” і разом з ним відступав з місця обстрілу. Увесь цей маскарад був ретельно підготовлений ворогами для того, аби виявити місцезнаходження криївки “Сірого”, про яке “Кіров” не знав. Довіряючи референту СБ, “Сірий” забрав того з собою. “Погостювавши” кілька днів, новоспечений агент МГБ покинув криївку. Через два тижні вона була взята емгебістами”. Карателі, очевидно, сподівалися захопити “Сірого” живим, а також прибрати до рук великий окружний архів. Можливо, гадали використати снодійний газ “Тайфун”, про який сповіщає колишній офіцер спецслужб Г. Санніков [6], або розраховували на раптовість. Але нічого з їхніх планів не вийшло. Мешканці криївки на чолі з сотником “Сірим” зустріли непроханих гостей шквальним вогнем і в першу чергу знищили архів. Відстрілювалися до останнього патрона, який, за законами українського підпілля, приберегли для себе… Сталося це 30 листопада або 1 грудня 1951 року. Мир душі Твоїй, друже провідник! З-поміж світлин Яворівського архіву ми пропонуємо увазі читачів одну, де зафіксований сотник “Сірий”. Збереглося ще одне фото, де у групі повстанців є Михайло Симчич-“Байда”. 85-річний ветеран УПА і довголітній в’язень сибірських таборів довго вдивлявся у сюжет і пригадав, що було зроблене це фото у шешорських лісах на Косівщині влітку 1946-го або 1947 року. Фотографував, як він казав, провідник “Сірий”. Василь ГУМЕНЮК. ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. - Нью-Йорк: Пролог, 1995. - С. 54 - 55, 91. 2. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. - Нью-Йорк: Пролог, 1994. - С. 176. 3. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2001. - С. 306, 322, 325, 335, 345, 356. 4. Близнюк В. Ми рвали кайдани. Визвольні змагання УПА 1944-55 рр. - Косів: Писаний Камінь, 2000. - С. 65. 5. Підлетейчук П. За усміх світанку. - Коломия: Вік, 1997. - С. 12 - 13. 6. Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. - Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. - С. 286. СОТЕННИЙ “СІРИЙ” Сотенний “Сірий”. Прізвище – Кулик. І псевдо в нього скромне, а не браве. Інтелігентний, мудрий чоловік, І патріот, і майстер фотосправи. З Донеччини. Радянський офіцер. В УПА – став патріотом України. Багато знаємо про нього ми тепер. Він у архіві на кількох світлинах. В полоні був. Від голоду страждав. Та визволили хлопці із неволі. В УПА, як спец, пізніше викладав Військову справу в підстаршинській школі. А потім вже сотенним славним став. Ходив, як всі, усюди з автоматом. Та де б зимою й літом не бував, Не розлучався з фотоапаратом. В роботі був той фотоапарат, Коли були в Карпатах у поході, Коли з людьми стрічались під час свят, В час відпочинку на гірській природі. Сім років мужній лицар воював В лісах шешорських, на карпатських плаях. Округи командиром потім став У героїчнім коломийськім краї. Своїм був у Карпатському краю. І у важкім п’ятдесят першім Як жертва зради підлої, в бою Шлях свій повстанський бойовий завершив. Зиновій СЕРДЮК. * * *

На фото: Група повстанців з ТВ-21 “Гуцульщина”. Зліва направо: Назарій Данилюк-“Перебийніс” (Буковина); сотник Іван Дмитрович Кулик-“Сірий”; Василь Скригунець-“Гамалія”, командир сотні важких кулеметів “Черемош” (родом із села Стопчатів Косівського р-ну, звідки і Д. Павличко); сотник Петро Мельник-“Хмара” (командир ТВ-21 “Гуцульщина”); Микола Харук-“Вихор”, командир сотні ім. І. Богуна. 

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5601

 Полковник Євген Сидоренко - начальник бронетанкового управління оперативного командування "Південь" (сектор "Б" антитерористичної операції). Учасник боїв під Іловайськ з першого дня.

«Я був під Іловайськ з самого початку операції. Прибув туди з Мар'їнки, разом з бронегруппе Василя Коваля, в складі 4 танків і 4 БМП зі складу 17-ї танкової бригади. Це була наша головна ударна сила. Техніка вся далеок не нова, за нею потрібен кваліфікований догляд, я «технар», тому після кожного переходу займався ремонтом. Так, я штабний офіцер, полковник, але у нас гостра нестача кваліфікованих фахівців, і тому доводиться особисто брати в руки інструмент, і займатися ремонтом. Це гостра проблема, оскільки техніка, яку ми ставимо зараз на озброєння, давно вистояла терміни по ресурсу зберігання. Згідно інструкції МО СРСР, середньостатистичний термін зберігання бойової техніки - 15 років. Наша техніка перевищила цей термін у півтора рази. Тому в частинах гостро необхідні фахівці для проведення поточних ремонтів. Аналогічна ситуація склалася не тільки з забезпеченням роботи бронетехніки - всі провідні штабні офіцери і сам командувач сектором «Б» генерал-лейтенант Руслан Хомчак безпосередньо перебували під Іловайськ, оскільки для управління військами, застосування бойової техніки, потрібні професіонали, а їх у нас гостро не вистачає . Генерал-лейтенант, командувач оперативним командуванням, керував різними загонами бійців загальною чисельністю як одна батальйонно-тактична група. Офіцерські кадри на передовій - на пальцях полічити. Ми не мали повноважень знімати війська з інших ділянок фронту - все саме боєздатне було стягнуто під Іловайськ, бо інакше ми б там не втрималися.

Операція із захоплення Іловайська і взаємодія всіх наших підрозділів були проведені тактично грамотно. Багато шляхи постачання противника були відрізані. Бронетехніки було мало - кожен танк і БМП були на рахунку, особисто командувач їх розподіляв по позиціях. Найманці атакували постійно, за підтримки бронетехніки в тому числі. Постійно йшли артнальотів. Танки використовувалися інтенсивно - ви писали про реальний подвиг танкового екіпажу 17-ї танкової бригади в складі молодшого сержанта Сергія Ісаєва та механіка-водія Євгена Мартинюка. Хочу відзначити одну неточність у викладі - в результаті численних влучень в танк там вийшов з ладу не досилатель, а накатник знаряддя. Саме тому хлопці під вогнем розганялися і гальмували для заряджання гармати.
Ми могли повністю захопити Іловайськ, і повністю оточити Донецьк - але для цього нам було необхідно посилення. Крім того, необхідно було посилення нашого тилового району. Нам нічим було прикривати район Старобешеве-Кутейникове - перш за все була нестача техніки. Незважаючи на перекидання прекрасних резервних підрозділів зі складу добровольчих батальйонів МВС, їх чисельність була невеликою, і вони могли тільки посилити нашу оборону в Іловайську, без техніки наступати було неможливо.

24 серпня ми отримали інформацію про вторгнення російських військ. Генерал Хомчак запросив дозволу на негайний відхід від Іловайська, але отримав наказ «Триматися», відхід був заборонений. Тому Хомчак підготував наші війська до кругової оборони. На жаль, в результаті неорганізованого відходу наших військ з сектора «Д», в результаті відходу з району Кутейникове 5-го і 9-го батальйонів територіальної оборони наші тили залишилися зовсім нічим не прикриті.

Приблизно в 16.00 наша разведгруппа під командуванням начальника розвідки оперативного командування «Південь» висунулася в район Кутейникове. Там ми підібрали залишений нашими бійцями танк зі складу, або 28-й або 30-й механізованих бригад. В цей момент відбувся перший вогневий контакт з російськими військами. Наш загін прикриття в Кутейникове знищив передову розвідгрупу росіян - я бачив знищену БМД і БТР. Ми оглянули БМД - номери і знаки замазані, але машина була майже нова.

В цей же час недалеко від нас в іншому бою під Кутейникове було розбите ще один підрозділ російських десантників зі складу 98-й повітряно-десантної дивізії, взято в полон 10 російських солдат.

24 серпня вночі почалися серйозні бої - наші позиції піддалися ураганному обстрілу важкої артилерії. Наші польові укриття були надійні, але важка артилерія за допомогою безпілотних розвідників громила ці легкі укріплення. Ми понесли великі втрати в техніці і транспорті, загинули люди. Тим не менш, наша імпровізована бойова група військових інженерів за допомогою БМП підбила російський танк. Я не був учасником цього бою, але мене відразу запросили для огляду трофея. Екіпаж кинув машину, і втік разом з іншими російськими бронемашинами.

Я заліз в танк і виявив, що це новітня російська модифікація Т-72Б-3, яка надійшла на озброєння російської армії в 2012 році. Особливість модифікації - тепловізійний приціл у командира і у навідника танка типу «Сосна-У». Приціли були пошкоджені нашим вогнем, але були ще в робочому стані. В іншому танк був повністю справний.

Ми виявили документи, що танк належить військовій частині Російської федерації № 54096 - це 8-а окрема мотострілецька бригада, 3-я танкова рота, командир роти - Рашитов А.Р., командир танка - молодший сержант Гончаров.

Я прийняв цей танк на озброєння нашої групи, і сам повів його на наші позиції, замаскував. Цей танк під час прориву врятував життя багатьом нашим бійцям і мені особисто.

Від Саур-Могили ввечері 24-го крізь заслін російських військ до нас пробилася група наших бійців зі складу 93-й механізованої бригади на семи БМП. Але артилерії довелося покинути наш маленький район оборони - як тільки наші робили кілька залпів, противник засікав нас станціями артразведкі і накривав весь район декількома дивізіонами. Були серйозні втрати і артилерію вивели. 24 серпня ми могли вночі без всяких перешкод вийти з кільця оточення. Але не було наказу. Залишилися міномети, але у них був обмежений запас мін і скоро вони залишилися без боєприпасів. Очевидно, без наявності артилерійської підтримки і ліній оборони, міцних укриттів від вогню артилерії і без наявності запасів постачання, ми могли протриматися під Іловайськ дуже недовго. Але завдання відходити не було, і наші війська спокійно і без паніки готувалися відбивати російські атаки. На солдатів і офіцерів справило глибоке враження, що генерал Хомчак залишився разом з нами на передовій позиції. Цей приклад дозволяв не допускати ніяких думок про відступ, бо інакше витримати постійний масований артобстріл було б дуже непросто. Хомчак ризикував разом з нами, коли ми відходили, то район нашого командного пункту представляв собою місячний пейзаж.

25 серпня в 15.00 по дорозі від Кутейникове на Іловайськ була виявлена колона російської бронетехніки - 16 одиниць, включаючи танки, яка рухалася прямо на наші позиції, які зазнали артобстрілу. Мені повідомили про рух колони. Я був один поруч з російським танком, екіпаж не був сформований. Тому я сів на місце мехвода, і поїхав на загрозливий напрямок. На позиції, що прикривала дорогу, я виявив одну нашу протитанкову гармату «Рапіра» зі складу 2 протитанкової батареї 51-ї механізованої бригади. У знаряддя стояв сам комбат Костянтин Коваль. Він прорвався з оточення. Навідника знаряддя я також записав ім'я, але він поки не значиться в списках що вийшли з «котла», тому говорити зараз про цей героїчний воїна і його розрахунку поки не буду.

Хлопці проявили себе просто блискуче і професійно. Першим же пострілом була знищена головна машина противника - це була МТЛБ-6М, яка знаходиться на озброєнні тільки російської армії. В цей момент я зрозумів, то треба прикрити наших під час перезарядки і відвернути увагу від нашої засідки, і різко виїхав вперед на дорогу, перебрався в крісло командира і відкрив вогонь з великокаліберного кулемета по ворожій колоні і розбігаючим солдатам. Було трохи тривожно, звичайно, я ж не знав, хто там за моєю спиною - раптом їх зараз накриють вогнем, або вони побіжать, а я тут один залишусь, на відкритій місцевості взагалі без шансів. Але хлопці виявилися справжніми героями і професіоналами. Вони підбили дві наступних машини противника. Росіяни відкрили безладний вогонь, і під прикриттям диму і пожежі трьох передових бронемашин втекли, кинувши своїх убитих, і одного тяжкопораненого солдата зі складу 31-ї десантно-штурмової бригади.

Надалі, противник робив атаки в напрямку селища Аграрне. Вони прощупували наші сили, але зустрівши організовану систему вогню вперед не лізли.

В цей період активно і ефективно працювали розвідники. Ми мали в своєму розпорядженні точну інформацію про розташування противника, постійно велися активні пошуки. Розвідники билися геройськи - одна з наших груп, позивний «Морячок», скоїла рейд по тилах противника, вступила в бій, вони вийшли до нас на моїй дільниці, я побачив, що з дев'яти бійців вийшло всього четверо ...

Ми воювали, але виконували наказ командування АТО, і утримували позиції. Всі інші наші війська в районі Кутейникове, Старобешеве відійшли. Своїми слабкими силами, ми звичайно, ці населені пункти закрити не могли. Скориставшись нашим стоянням, противник глибоко обійшов наші позиції, і просунувся на захід приблизно на 25-30 кілометрів.

Спроби наших невеликих частин деблокувати зв'язок з нашою групою виявилися безуспішними. Наші війська були розбиті. Ми знали про це, і розуміли, що іншої допомоги не буде. Боєприпасів залишилося на 1-2 дні боїв максимум, і за цей час наше становище могло тільки погіршитися. Тому генерал Хомчак прийняв рішення йти на прорив. Перед тим як ми знищували на КП апаратуру секретної зв'язку, я чув, як якийсь начальник говорив, що групі треба прориватися по напрямку через Іловайськ на Харцизьк. Це дуже здивувало, але насправді варіантів прориву у нас не було, окрім як йти по двох дорогах повз Старобешеве. Ці дороги як ми знали були щільно перекриті російськими військами. Ми запропонували росіянам видати їм полонених в Старобешеве, на умови пропуску нашої колони. Російське командування заявило, що надає коридор для проходу угруповання, і оскільки це було підтверджено вищим політичним керівництвом Росії та України, ми вирішили рухатися в складі колон. Проте вранці 28-го російські офіцери почали всіляко затягувати вихід колони. Зараз зрозуміло, що це була пастка. Противник під прикриттям переговорів посилював свої війська на напрямку руху наших колон.
 
Ми сформували дві колони, кожну з яких очолювали офіцери штабу оперативного командування «Південь» на чолі з генералом Хомчак. Нашу колону вів підполковник Грачов, наш маршрут був на Многопілля-новокатиринівка. Я здивований, що деякі люди кажуть, ніби якусь колону підставили, командири кинули. Це образлива брехня. Всі, хто проривався в колонах, ризикували абсолютно однаково. На всіх висотах противник обладнав позиції з танками, БМД. БМП, і снаряди могли змести будь-якого. При прориві геройськи загинув один з наших кращих офіцерів - командир бригади зв'язку. Ряд офіцерів потрапили в полон. Штаб сектора «Б» йшов у бій зі зброєю в руках як прості бійці, і офіцери також гинули і билися також, як і воїни-добровольці.

Мій Т-72 йшов другим у нашій колоні. Мені дуже пощастило - моїм екіпажем стали ті самі герої з 17-ї танкової - Сергій Ісаєв та Євген Мартинюк. Навідника їх бойової машини евакуювали в тил, а вони самі, незважаючи ан отримані поранення, відмовилися від евакуації і залишилися на передовій. І ось для цих героїв знайшовся новий танк. Я зайняв місце навідника. І ми пішли на прорив.

Незабаром після виходу нашої колони зав'язався бій. За минулі чотири доби противник зайняв в цьому районі глибоку ешелоновану оборону.

У нас не було підтримки артилерії - я побачив якісь розриви, але цей вогонь був рідкий і дуже неточним, відкрили його дуже пізно, приблизно в 12 годин. Підтримки авіації я не бачив. Один раз я побачив пару наших літаків і все.

Ми йшли, покладаючись на свій маневр і вогонь. Моє завдання було йти як таран, подавляти вогневі точки і відволікати на себе вогонь противника. Вогонь був дуже щільним з усіх сторін.

Дивно, що ми вціліли - під вогнем противника ми пройшли з боєм близько 22 кілометрів. Нас врятував рівень бойової підготовки, унікальне майстерність механіка-водія Євгена Мартинюка. Він вів бій постійно маневруючи, використовуючи місця, даючи можливість вести вогонь, і при цьому не затримувався виходячи з під прицільного вогню. Ми отримали безліч попадань. У відповідь бив наш кулемет, і працювала гармата. Важливо було придушувати вогневі точки з першого пострілу, працювати на попередження, не давати їм пристрілятися. Виходило непогано. За нашими танкам противник бив зосередженим вогнем. Другий танк в нашій колоні незабаром підбили, але нам щастило.

Як стріляли? Я достовірно бачив поразка однієї БМП противника, яка загорілася і вибухнула, по двох інших були прямі влучення, але фіксувати всі результати у мене не було н секунди можливості. Ми старалися придушити всі вогневі точки, але росіяни окопалися і у них була явна чисельна перевага. Наш танк був підбитий в 22 кілометрах від кордону з якого ми починали рух вранці. Боєприпаси майже скінчилися. І останні російські заслони були розташовані у нас на флангах на двох висотках - нам довелося прориватися між ними. Я довернул башту на одну з висот, тоді як з другої нас розстрілювали в борт. Там був обкопаний танк і я не міг вразити його, у нього була в прицілі тільки башта. В результаті влучень всі ми отримали множинні поранення вторинними осколками танкової броні, були повністю розбиті всі прилади спостереження, приціл. Ми майже прорвалися, але тут пряме попадання танкового снаряда вивело машину з ладу. Танк заглох і Мартинюка різко кинуло на прилад спостереження, він дуже сильно розбив голову.

Під прикриттям вогню з кулемета я витягнув Євгенія з танка. Перев'язати. Пощастило - залишилися цілі очі, хоча на обличчях були численні осколкові поранення. Відремонтувати машину своїми силами ми не змогли, довелося її кинути. У нас був автомат у Сергія, а мій автомат міг стріляти тільки поодинокими і не дуже надійно - він був поруч зі мною в танку, і виявився понівечено осколками. Нас врятувало поле соняшників і улоговина, по якій ми пройшли повз всіх дозорів і засідок і вийшли до своїх військ.

Ми потрапили в госпіталь, наші рани обробили. Вчора я вже вийшов перший день на роботу - війна триває, і треба бути в строю, роботи дуже багато.

За підсумками бою за Іловайськ я можу сказати так: я бився серед героїв, і я дуже вдячний всім, хто проявив мужність і бився до кінця. Трусов під Іловайськ я не бачив. Я бачив як ми били російські війська і як вони розбігалися в усьому сторони. Ми можемо захистити нашу Батьківщину від російської агресії. Але для цього необхідний професіоналізм - на всіх рівнях. На рівні командування, на рівні мобілізації, на рівні оснащення, розвідки, взаємодії, технічного озброєння, постачання. Ми зобов'язані боротися і перемогти задля світлої пам'яті тих хлопців, з ким ми ходили в бій під Іловайськ. Тих, хто вийшов, і тих, хто залишився там назавжди ...

Юрій Бутусов

дереворит повстанського художника Ніла Хасевича

Зовсім непомітно цього року відзначено трагічну дату 5 березня - день загибелі 64 роки тому в селі Білогорщі під Львовом в бою під час підступної спецоперації  московських окупантів відомого політичного, військового та громадського діяча України генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича. Це і не дивно, тому що дотепер ми ховаємо і оплакуємо новітніх героїв України з славної Небесної сотні. Прекрасні люди пішли від нас наглою смертю тільки тому, що якийсь недоумок вирішив за український народ, як йому жити і яким бути. І як 70-т років тому ми не скорилися і повстали! І перемогли! Хоча новий окупант вже заступив ногою за наші кордони, але і його чекає ганебна поразка не дивлячись на всю його безмежну військову потугу. Чому? Тому що ми, українці, - нація героїв!
І тільки є один жаль: якими гарними людьми були ті всі чоловіки та жінки, якби їм не довелося стати героям...
Про Романа Шухевича багато говорять як видатного політика та військового, але зовсім обминають тему, що він був прекрасним піаністом, успішно закінчив  перед війною Львівську консерваторію і мав всі можливості прожити життя музикантом, доносячи людям радість цього мистецтва, але... Весь час в світі знаходяться такі огидні падлюки, як Сталін та Гітлер, а наразі маємо Путіна і вже скинутого Януковича, що не дають людям жити за покликом душі, а змушують їх братися до зброї і йти хресною дорогою боротьби, мук і страждань в ім'я людей, творячи з них Героїв Чину. Те саме зараз бачимо ми в Україні - повстає нова плеяда героїв. Люди не дбають про себе, а дбають про свій народ і свою державу! Дякуємо їм за це! Роман Шухевич з небес бачить це і з почуттям гордості може промовити: - Моя жертовність і моїх підлеглих вояків не була марною, бо є та Україна, за яку ми боролось! Є Українська Самостійна Соборна Держава! Є український могутній народ!
 Слава України! Героям Слава!   

http://gartua.io.ua/s211497/roman_shuhevich_z_minulogo_v_suchasne
    Роман Шухевич: з минулого в сучасне
http://gartua.io.ua/s698857/roman_shuhevich_-_navichno_z_nami

Богдан Гордасевич