хочу сюда!
 

Александра

42 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 38-47 лет

Заметки с меткой «визволення»

ООС визволяє Україну від окупанта

Українські військові звільнили населений пункт на Луганщині — штаб ООСЗвільнення Золотого-4. Фото: скріншот з відео
Звільнення Золотого-4. Фото: скріншот з відео
02.07.2018 13:48 Коментарі

Бійці Збройних сил України повністю звільнили селище Золоте-4, яке є однією з п’яти частин міста Золотого Попаснянського району Луганщини

В Луганській області українські військові звільнили населений пункт Золоте-4. Про це 2 липня повідомив агентству «Інтерфакс-Україна» начальник прес-центру операції Об'єднаних сил Олександр Завтонов.

«Інформацію про взяття під контроль цього населеного пункту підтверджую. Мінські домовленості при цьому наші військові не порушили», — зазначив Завтонов.

При цьому в штабі ООС не уточнили подробиці операції та оперативної обстановки.

Раніше волонтер Роман Донік опублікував в інтернеті відео підняття українського стяга в звільненому від бойовиків населеному пункті Золоте-4.

Волонтер розповів, що раніше Золоте-4 вважалося сірою зоною. В населеному пункті проживають майже 400 мешканців.

Є відео

http://racurs.ua/ua/n107354-ukrayinski-viyskovi-zvilnyly-na-luganschyni-naselenyy-punkt-shtab-oos-video


Про звільнення окупованих територій

Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов вважає, що в Україні потрібно завершити антитерористичну операцію і перейти до нового формату захисту країни від гібридної війни, яку веде проти нас РФ.



О. Турчинов: Подальше звільнення окупованих територій у межах формату АТО - неможливе

У Рівному вшанували ветеранів - учасників визволення міста

З нагоди 70-річчя визволення Рівного від німецько-фашистських загарбників особовий склад військових частин гарнізону спільно з представниками місцевого самоврядування вшанували ветеранів – учасників боїв за обласний центр.

Їх в місті залишилося троє: Віра Михайлівна Болоніна, Віра Василівна Муригіна, Андрій Костянтинович Моїсеєнко.

Отож, під час урочистостей у міському Будинку культури за участі військовослужбовців відбулися урочистості, під час яких виступили тимчасово виконуючий обов’язки начальника управління – заступник командувача військ ОК «Північ» по роботі з особовим складом полковник Володимир Яцентюк та військовий комісар Рівненського обласного військового комісаріата полковник Дмитро Оксенюк.

Офіцери подякували учасникам визволення Рівного за самопожертву у боротьбі з ворогом і 70 років мирного неба для нащадків, а ветеранським організаціям, що ті сприяють військово-патріотичному вихованню молоді.

Від імені тимчасово виконуючого обов’язки командувача військ оперативного командування «Північ» генерал-лейтенанта Ігоря Колесника вони вручили подяку та цінний подарунок Андрію Костянтиновичу Моїсеєнку.

- З дитинства пам’ятаються повні строї ветеранів, які марширували під час подібних святкувань, але час невблаганний і ми трепетно бережемо тих останніх, яким ми вдячні за мир. Хочу, аби ви відчували, що ми вас поважаємо, любимо і цінуємо, - зазначив полковник Володимир Яцентюк.

Після концерту офіцери разом із міським головою Рівного відвідали Віру Михайлівну Болоніну, Віру Василівну Муригіну, які через погане самопочуття не змогли відвідати урочистості. Зі словами вдячності за турботу і опіку, ветерани також загадали епізоди з історії визволення міста й розбудови Рівного у післявоєнні роки.

По завершенню заходу учасники визволення обласного центру попросили військових берегти і цінувати мир в Україні, які далися ціною мільйонів життів.


День визволення Рівного в картинах

З нагоди 70 річниці визволення Рівного від німецько-фашистської окупації в обласному краєзнавчому музеї відбулася презентація виставки “Рівне пам’ятає” за участі ветеранів та військовослужбовців гарнізону.

Презентацію відкрив директор музею Олександр Булига. Для гостей, більшість із яких – члени організації ветеранів міста Рівне, прозвучали пісні воєнних років. Учасникам заходу представили структуру виставки, використані матеріали, серед яких документи, фото, особисті речі, прапори бойових частин, картини.

– Усе це – свідчення тих днів, коли частини 1 Українського фронту вели бої за Рівне, – розповів голова організації ветеранів Борис Бондаренко. – В ході Рівненсько-Луцької операції війська 1 Українського фронту почали наступ, який відбувався у складних умовах заболоченої місцевості і бездоріжжя. Велику допомогу їм надали партизанські з’єднання Сабурова, Федорова, Бегми. 2 лютого 1944 року Рівне було визволене від окупантів.

Аби додати історичного звукового антуражу презентації виставки, захід супроводжувався записом голосу диктора Юрія Левітана про звільнення Рівного.  Також було зачитано уривки зі спогадів заступника командира 524 стрілецького полку Порфирія Данилова, воїни якого 2 лютого 1944 року першими увійшли до центру Рівного.

Визволення для катування

Більше місяця Львів був увішаний білбордами щодо "визволення України 28 жовтня від фашистських загарбників", але не було жодного з приводу 95-річчя ЗУНР та Листопадового Зриву (Чину). Тому я не сподівався, що 1-го листопада на Янівському цвинтарі буде таке гарне вшанування полеглих вояків УСС та УГА з почесною вартою і військовим салютом, молебнем, лампадками на кожній з понад 700 могил, а ще - чималою кількістю людей. Я намагаюся бути тут кожен рік в цей день і маю можливість порівняти - цьогоріч  вперше було, як має бути. Не знаю, як на Личаківському меморіалі пройшли заходи, але думаю, що ще більш урочисто, бо там головний пантеон України.
За тим почув про урочисті заходи 6 листопада, як визволення Києва від німецько-фашистських окупантів, на найвищому державному рівні - і мені стало якось, м'яко кажучи, неприємно. Звичайно, що я ніколи не буду стверджувати, що німецько-гітлерівська окупація України була би краща за радянсько-сталінську, але будь-яка окупація є окупацією! Де тут визволення?! Що ми відзначаємо? З таким самим успіхом можна відзначати визволення Києва ордами Батия від варяжської окупації. І це не іронія - це зміст того параду, що відбувся на Хрещатику: в кого наряджаємось? У загарбників, які нічого доброго нам не принесли з тим визволенням, тому що трагедія нового штучного голоду 1946 -1947 років в Україні - це є те благо визволення? Вимирали родини власне тих, хто воював і гинув  "За Родину! За Сталина!"...
Важко уявити щось гірше за війну, але коли люди пережили війну, але не пережили миру  - це взагалі щось над людське розуміння  понять добра і зла. Не хочу і не можу більше щось доводити, а просто подаю добірку матеріалів.

Богдан Гордасевич
    
Столиця вшанувала пам’ять своїх визволителів

У церемонії покладання квітів взяли участь більше 30 тисяч киян та гостей міста
Київ відзначає 70-ту річницю визволення міста-героя від фашистських загарбників.
Так, 6 листопада Президент України Віктор Янукович разом із ветеранами вшанував пам’ять воїнів, які загинули у Великій Вітчизняній війні. Глава держави поклав квіти до могили Невідомого солдата в парку Вічної Слави.
В урочистостях також узяли участь Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр Микола Азаров, Голова Верховної Ради Володимир Рибак, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, голова Київської обласної державної адміністрації Анатолій Присяжнюк, члени Кабінету Міністрів, громадськість.
Одразу після завершення офіційної церемонії покласти квіти до могили Невідомого солдата та вклонитися полеглим у бою воїнам прийшло більше 30 тисяч киян та гостей столиці. Багатотисячна колона рухалася від станції метро «Арсенальна» до парку Вічної Слави з квітами та символікою свята – 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників.
http://kievcity.gov.ua/news/11367.html

Хрещатиком пройшла військово-історична хода

У рамках святкування 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників на Майдані Незалежності урочисто підняли Штандарт, а Хрещатиком пройшла військово-історична хода.
Так, головною вулицею столиці крокували прапороносна група, рота Почесної варти, зразково-показовий оркестр Збройних Сил України, військовий оркестр Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського, військовий оркестр військової частини А0139 та військовий оркестр Військового інституту Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, військовий оркестр Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУУ «КПІ», військовий оркестр Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, військовий оркестр військової частини А0704, ліцеїсти Київського ліцею ім. Івана Богуна.
Також Хрещатиком проїхала військова техніка часів ВВВ (21 одиниці), після якої крокували підрозділ барабанщиць Національної академії внутрішніх справ, роти курсантів НАВС у формі піхотинців, авіаторів, моряків часів ВВВ, рота ВІТІ НТУ «КПІ» у формі козацького підрозділу часів ВВВ, роти курсантів-жінок у формі медичних сестер часів ВВВ, у формі авіаторів часів ВВВ, рота ліцеїстів юридичного ліцею ім. Кондратьєва Я.Ю., батальйон почесної варти внутрішніх військ МВС України.
Як розповів перший заступник голови КМДА Анатолій Голубченко, який вітав учасників заходу на Хрещатику, загалом участь у військово-історичній ході взяли понад 1 тисячі осіб. Військову техніку часів ВВВ було представлено Київський молодіжним клубом «Червона Зірка».
http://kievcity.gov.ua/news/11370.html

Історія України : 10.5. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Відновлення радянської влади. Звільнення Лівобережної України.

У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до ЗО німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати.
18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.
Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.
У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», — заявляв Гітлер. Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.
Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Для сталінщини з її домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів людське життя мало що значило.
У складі наступаючих частин діяли так звані польові військомати, що мобілізували до армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16—17-річних юнаків, яких було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених, необмундированих і майже неозброєних, кидали в бій, щоб «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Прикриттям» були не танки, артилерія і авіація, а загороджувальні загони, за «підтримки» яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 pp. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові — до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.
http://ellib.org.ua/books/files/history/hist3/5278.html


Голод 1946-1947 рр. в Україні

Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Створення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні року.
Верхня влада суспільства на чолі з диктатором В. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні"переваги" соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам новостворюваного "соціалістичного табору". Для здійснення своїх імперських цілей в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.
Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік - 340 млн. пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1946 р. 23 областям: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровської, Київської, Вінницької та ін. було повышено.Изъятие зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені тяжкою працею трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, який швидко поширювався. Однак у серпні 1946 р. під тиском центру керівництво УРСР знову підвищило хлібозаготівельний план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та ін. областях. Таким чином для України план хлібозаготівель було збільшено до 362 млн 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі:
центр - республіка - область - район - сільрада - колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціальних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до державної "комори" надходило не тими темпами, на які розраховував центр. При тотальній «викачці» українського села усього вирощеного план було виконано на 62,4%. Й. Сталін, його найближче оточення: Ст. Молотов, Р. Маленков, Л. Каганович вбачали у невиконанні плану не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних організацій, радянських органів, голів колгоспів і самих колгоспників, звинувачуючи їх в "антибольшевистскому произойленные до політики хлібозаготівель", "саботажі", "розкраданні", "розбазарюванні" хліба і т.п.. Українські селяни, на думку "вождя народів" та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і "зазнали впливу чужої ідеології". Такого роду звинувачення викликали репресії до обласних і районним партійним і радянським керівникам, головам колгоспів І безпосередньо трудових колгоспників Директиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспникам на трудодні лише 15% від зданого зерна при умові виконання колгоспом плану хлібозаготівель. А голод ставав масовим. Однак замість допомоги з боку держави населення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витрачанні хліба" за союзними та на їх виконання республіканськими партійно-державними постановами з 1 жовтня 1946 р. з централізованого постачання за хлібними картками було знято понад 3 млн 500 тис. людей, з них близько 2 млн 900 тис. сільських жителів, з лихом голоду селяни були залишені і сам на сам. У містах пайкового хліба було освободено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошиловградській, Одеській областях. Партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецпідрозділах.
Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перетворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для р. Ленінграда, ряду областей РРФСР, овочів - для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна. Міністр заготівель СРСР Двинский повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: "Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервов. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн". Важкий час охопило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я - Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. "Западняки" рятували від голоду не лише своїх земляків - українців, а й росіян, білорусів, молдаванинов, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше - Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час проходила насильническая колективізація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, часто гинули. В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смертність. Голодуючі змушені були вживати у їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховрашків і т.п.. Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалося понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. В голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей - українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.

Література та джерела:
1. Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод на Україні у 1946-1947 роках //Український історичний журнал. - 1990. - № 8.
2. Білас І.Г. Голокост на Україні в 1946-1947 р.р. Особливості діяльності карального апарату // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ. - Мюнхен. - 1992.
3. Веселова О.М., Панчєнко П.П. Ще одна трагічна сторінка історії України. Голодв Україні 1946-1947 років // Український історичний журнал. - 1995. - № 6: 1996.- №№ 1,2.
4. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. - Київ-Нью-Йорк. - Вид-во М.П.Коць. - 1996. - 376 с.
http://ukraine-history.com.ua/referat/golod_1946_1947_r.htm

Голод в СРСР 1946-1947 — масовий голод в СРСР після закінчення Великої Вітчизняної війни.

Причини голоду 1946-1947 рр
На думку дослідників, післявоєнний голод був наслідком поєднання ряду факторів:
    розвалу сільського господарства країни, з-за наслідків війни (нестача робочих рук, техніки, коней, знищення багатьох сіл на Україні і в Черноземье і т. д.). Так, чисельність працездатного чоловічого сільського населення після війни відкотилася до рівня 1931 року, поставки сільгосптехніки в роки війни фактично не велися, поголів'я коней становило близько 45 % від довоєнного, валова продукція сільського господарства за роки війни скоротилася на 40 %, поголів'я худоби скоротилося в порівнянні з кінцем 1930-х років;
    посухи 1946 року, яка призвела до суттєвого, але не катастрофічного зниження врожаю. Збір зерна в 1946 році становив 39,6 млн тонн - на 16 % нижче, ніж роком раніше і в 2,4 рази нижче, ніж у 1940 р.[2]
    політики радянської влади: експорту зерна за кордон у тому числі для досягнення політичних цілей; створення стратегічного зернового резерву на випадок нової війни, незважаючи на вкрай незадовільне забезпечення громадян СРСР продовольством; збільшення податкового навантаження на населення паралельно зі зниженням оплати праці та зростанням цін.
Інформація про події 1946-1947 років як про голод була вперше опублікована в СРСР у 1988 році в «Історії селянства», тоді його причинами були названі тільки катастрофічна посуха та наслідки війни. У монографії В. Ф. Зими [2] наводяться аргументи на користь точки зору, за якою однією з головних причин голоду стала політика радянських властей:
    Голоду 1946-1947 рр. в СРСР не могло бути, оскільки держава володіє достатніми запасами зерна. Одна його частина, не найбільша, експортувалася. Протягом 1946-1948 рр. експорт становив 5,7 млн т. зерна, що на 2,1 млн. т. більше експорту трьох передвоєнних років. Інша, основна частина запасів ніяк не використовувалася. На непристосованих для зберігання складах зерно псувалося настільки, що не годилося до вживання. За неповними підрахунками за 1946-1948 рр. в цілому по СРСР було начисто загублено близько 1 млн т. зерна, якого могло вистачити багатьом голодуючим.
Є дані про 4,43 млн тонн експорту  за 1946-1948 роки, причому з 1,23 млн тонн, експортованих в 1946 році, щонайменше 500 тис. т було експортовано у Франції в першій половині року - тобто до початку голоду, а в 1948 році (після його закінчення) було поставлено на експорт 2,59 млн. Таким чином, безпосередньо під час голоду, за кордон було вивезено до 1,4 млн тонн зерна.
Продовольче забезпечення та рівень життя населення
Післявоєнна криза радянської економіки (пов'язаний з конверсією і початком холодної війни) призвів до зниження і без того невисокого рівня життя людей, і поставив їх на межу голоду. Заробітна плата робітників знизилася майже вдвічі[2], при середній зарплаті молодого робітника 200 рублів на місяць харчування в заводській їдальні обходилося в 8-9 рублів в день. При підприємствах і установах заохочувалося створення городів, без яких виживання робочих ставало неможливим.
Дефіцит продовольства у 1946 р. привів до того, що держава зняло з продовольчого пайка практично все сільське населення (100 млн осіб), яким пропонувалося виживати виключно за рахунок власного підсобного господарства. Однак через директив щодо максимізації хлібозаготівель, 8 % колгоспів оплата трудоднів зерном була припинена (у Черноземье не видавали зерно більше половини колгоспів), а більшість решти видавало не більше 1 кг зерна в день. Грошова оплата праці в 30 % господарств не здійснювалась, тому придбати продовольство за гроші люди там також не могли. При цьому у вересні 1946 р. ціни на хліб в державних магазинах було підвищено вдвічі. У той же час ще восени 1945 р. були скасовані пільги зі сплати сільськогосподарського податку для сімей загиблих на фронті і отримали інвалідність в ході бойових дій, несвоєчасна виплата податку загрожувала великим грошовим штрафом або конфіскацією худоби.
Крім усього іншого, на самому піку голоду в лютому-травні 1947 р. вироблялося фактично примусове розміщення чергового облігаційної позики серед населення. Звернення людей до органів державної влади з проханням повернути гроші, які можуть врятувати їх сім'ї від голоду, практично завжди залишалися без відповіді[2].
В кращому положенні в ті роки було продовольче постачання робітників оборонних підприємств, співробітників міліції (вони продовжували отримувати хліб за картками) і номенклатури.

Масштаби голоду
Із спогадів... Курська обл., слобода Біла, Соколов Володимир Григорович, 1929 р.н.:
    Той час пам'ятається дійсно важкими випробуваннями. Батько працював маляром в районі, я закінчував навчання і одночасно працював з ним. Часто бувало таке, що для того щоб тільки пообідати - доводилося йти до батька за кілька кілометрів. Простий борщ з кропиви, та хліб як глина, від якого ледь не помер як-то. А мати взагалі незрозуміло що їла: як говорила - коржі з листя і квітів липи. Люди перебували весь час у режимі міграції: шукали де і як вижити, на вокзалах оброслі та виснажені люди, на вулицях можна і померлих бачити. І це лише на наступний рік після Перемоги...
Запаси зерна, призначеного для постачання міст, вичерпалися навесні 1946 р. У зв'язку з початком голодом керівництво окремих регіонів просило видати зерно з держрезерву, але отримало відмову.[2].
До весни 1947 р. в одній тільки Воронезької області кількість хворих з діагнозом «дистрофія» становила 250 тис. чоловік, всього по УРСР - 600 тис., на Україні - понад 800 тис., в Молдови - понад 300 тис. Таким чином, не менше 1,7 млн осіб в СРСР значилися «офіційно голодуючими», смертність від дистрофії досягала 10 % від загального числа людей, яким був поставлений цей діагноз[2]. Також зросла захворюваність т. н. «асептичної ангіною» (анемія, спричинена вживанням в їжу неприбраного зерна, колишнього під снігом) та іншими хворобами, пов'язаними з голодом, вживанням в їжу сурогатів (вміст домішок в хлібі досягало 40 %) і т. д. Особливо високою була дитяча смертність, на початку 1947 р. становила до 20 % загального числа померлих. У ряді областей України та Чорнозему були відзначені випадки канібалізму[2]. Гострий дефіцит продовольства, втім, не призвів до масового голоду, існував в СРСР до кінця 1940-х років.
Приблизний підрахунок числа жертв голоду 1946-1947 рр. є складним із-за відсутності достовірної демографічної статистики по цьому періоду (період між 1939 і 1959 рр. переписів населення не було), спроби влади приховати масштаби і сам факт голоду (секретна листування в 1946-1947 рр., «засуха» і «наслідки війни» в 1980-х), ослаблення контролю над поточним обліком населення у післявоєнні роки. Відомо, що в 1947 р. офіційна смертність у СРСР зросла в 1,5 рази (приблизно на 800 тис. осіб, з яких половина припала на частку РРФСР), погіршилися і інші демографічні показники (народжуваність, реєстрація шлюбів і т. д.). На початку 1947 р. надсмертність від голоду в РРФСР і на Україні перекрила природний приріст населення чисельність сільського населення скоротилася майже на 1 млн осіб. За оцінкою М. Эллмана усього від голоду в 1946-1947 рр. в СРСР загинуло від 1 до 1,5 млн осіб[3]. Деякі дослідники вважають ці цифри завищеними[4].

Допомогу голодуючим
Запити регіональних властей про необхідність видачі зерна з держрезерву або залишалися без уваги, або задовольнялися в обсязі в 2-3 рази менше необхідного, і через кілька місяців після запиту. Деяке поліпшення постачання відбувалося з середини 1947 р., коли пік голоду вже був пройдений. В цей час радянське керівництво ввезло з Китаю 200 тис. тонн зерна і бобів сої, на Україну і в Білорусії надходила «допомога жертвам війни» по каналах ООН [2].

Соціальні наслідки
На відміну від голоду 1932-33 такі заходи як тотальне вилучення продовольства у колгоспів, які не виконали план, на практиці не застосовувалися. У той же час було засуджено понад 10 тис. керівників колгоспів, звинувачених в недостатній жорсткості по реалізації плану заготівель зерна[2] або його приховування. Репресіям піддавалися і «розкрадачів зерна», коло яких за законом був надзвичайно широкий (див. Закон про три колоски).
Страх голодної смерті призвела до небувалого зростання злочинності (за розкрадання хліба в 1946-47гг. були засуджені близько 400 тис. осіб) і, як наслідок, до збільшення числа укладених в радянських таборах, праця яких використовувалась все ширше[5]. У ряді районів державні хлібозаготівлі зустріли збройний опір, у великих містах стали поширюватися листівки із закликами до акцій громадянської непокори. Значно зросла кількість посадових злочинів, розвинувся тіньовий ринок продовольства, на якому перепродувалися отримані в спецрозподільниках або вкрадені продукти.
В умовах ослаблення контролю над урахуванням і міграціями населення, багато голодуючих зуміли виїхати з сільської місцевості в міста і більш благополучні райони країни, де виживали, наймаючись на будівництва, або вели жебрацький спосіб життя (боротьба з жебрацтвом в містах почалася тільки в середині 1950-х). Поряд з післявоєнної розрухою, відтік населення також сприяв тривалого занепаду сільського господарства в СРСР, довоєнні показники виробництва якого були відновлені тільки до середини 1950-х років. За цей час з радянської сільській місцевості так чи інакше виїхало понад 10 млн осіб.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%C3%EE%EB%EE%E4_%E2_%D1%D1%D1%D0_%281946%971947%29

День визволення Києва від фашистських загарбників

День визволення Києва від фашистських загарбників 6 листопада – День визволення міста Києва від фашистських загарбників. 68 років тому, 6 листопада 1943 року, радянські війська в ході Київської наступальної операції визволили від німецько-фашистських загарбників столицю України – місто Київ.
За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами і медалями 17500 бійців і командирів, а 668 стали Героями Радянського Союзу, тридцять двоє з них були киянами.
Щиро вітаємо ветеранів Великої Вітчизняної війни із 68-ю річницею визволення столиці України. Зичимо міцного здоров'я, щастя, любові, радості та благополуччя!
До річниці визволення міста Києва від фашистських загарбників у кожному навчальному закладі міста сплановані та проводяться виставки творів мистецтва, фотографій, плакатів, документів, архівних матеріалів воєнних років. У школах проводяться тематичні уроки, бесіди, лекції, вечори, літературно-мистецькі заходи за участю ветеранів війни та дітей війни.
Організовується відвідування учнями Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» (с. Нові Петрівці), Меморіального комплексу «Бабин яр», Національного історико-меморіального заповідника «Биковнянські могили», Меморіального комплексу «Букринський плацдарм» в Переяслав-Хмельницькому, філіалу Музею історії Києва «Партизанська слава Київщини», Парку Вічної Слави, парку Перемоги, шкільних музеїв бойової слави.
У Києві проводяться святкові концерти для ветеранів війни за участю дитячих та юнацьких художніх колективів закладів освіти з виконанням пісень та хореографічних творів воєнної тематики. Так 4 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва пройшла виставка дитячих малюнків «Визволителям присвячується». А 6 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва відбувся святковий концерт «Слава визволителям».
Також рганізовується вітання та відвідування ветеранів війни вдома, в лікарнях, санаторіях, будинках для людей похилого віку, надання посильної соціальної допомоги через шкільні тимурівські, волонтерські загони та загони милосердя учнівської молоді.
Школярі та студенти беруть участь у районних та міських заходах ритуалів пам'яті, покладанні квітів до могил, пам'ятників, пам'ятних знаків, меморіальних споруд і об'єктів, що встановлені на вшанування подвигу героїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
Триває  міська естафета пам'яті «Вони захищали Батьківщину».
http://profspilka.kiev.ua/publikacii/novyny/1775-den-vizvolennya-kiyeva-vd-fashistskih-zagarbnikv.html



80%, 32 голоса

20%, 8 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Донеччанин - герой гуцульщини

У ТВ-21 “Гуцульщина” в лавах УПА воювали щонайменше три колишні офіцери Червоної армії, обіймаючи високі посади командирів куренів та окружного провідника. Їхні псевдоніми відомі багатьом: “Степовий”, “Лісовий” та “Сірий”, а ось справжні імена… Вже багато років докладаються зусилля, щоб реконструювати біографії цих українських патріотів, а здобутки мізерні. Про командира куреня “Карпатський”, який помер від тифу взимку 1945 року і похований біля церкви у селі Баня-Березів Косівського району, є інформація, ніби він називався Андрій і походив з Чернігівщини. У гарячці курінний “Лісовий” марив і все кликав сина Андрійка. Недавно на його могилі освячено новий хрест і Андрій Свирид з села Іванків на Київщині, який багато років розшукує батька, котрий пропав безвісти під час війни, визнав себе названим сином легендарного курінного, та це не наблизило пошуки до істини. Про “Степового”, який короткий час був командиром куреня “Перемога”, також існує версія, що він походив з Дніпропетровщини. “Степовий” загинув у бою з оперзагоном НКВД 20 квітня 1945 року в селі Снідавка того ж Косівського району, але де похований - невідомо. Про цих двох курінних є публікація у довіднику П. Содоля [1], але за вісім років від часу її появи новішої інформації нема. “Сірий” згадується П. Содолем дуже коротко: “член ШТВ (Гуцульщина) ВО 4 1945-47” [2]. А між тим сотника “Сірого” добре знають на Гуцульщині, і не лише ветерани визвольних змагань. Проте всі повідомлення, на жаль, не підкріплені документами, досі не встановлено контактів з родиною, яка мала б проживати на Донеччині. Можливо, цьому посприяє дана публікація. …Капітан (за іншими даними - старший лейтенант) Червоної армії Кулик Іван, син Дмитра, потрапив до УПА з німецького полону. Згідно з першою версією, група в’язнів якогось концтабору втекла з-під варти і довго добиралась в Карпати. Серед утікачів був член ОУН, і він привів групу у ліси Коломийщини до своїх. Дехто, і серед них І. Кулик, вирішив пов’язати долю з повстанським рухом. За другою версією, групу полонених, яку німці етапували в Райх, відбив підвідділ УПА - в тій групі був І. Кулик. Сталося це орієнтовно восени 1943-го, і після відповідної перевірки по лінії СБ офіцера Івана Кулика залучили до викладання на курсах підстаршин. Точно невідомо, чи був йому присвоєний ранг по лінії УГВР, але всі, хто знав Івана Кулика-“Сірого”, кажуть, що звертались до нього “друже сотник”, хоча не пам’ятають, аби він командував якимось конкретним підрозділом. Очевидно, сотник “Сірий” залучався до планування військових операцій на рівні командира ТВ - спочатку “Козака”, а згодом “Хмари”, тобто виконував обов’язки штабного офіцера. Бл. п. Дарія Кошак-“Христя” розповідала, що певний період сотник “Сірий” працював у осередку пропаганди, який розташовувався в полонинах Жаб’ївського (нині Верховинського) району. За її словами, був освіченим, дуже культурним у спілкуванні і, супроти суворих правил конспірації, не приховував свого справжнього імені та походження. Саме тому на Гуцульщині його знають краще під власним іменем, аніж за повстанським псевдонімом. Говорив сотник літературною українською мовою, напочатку вживав російські терміни, однак з роками навіть опанував гуцульський діалект. Але чого ніколи не розповідав - так це точної адреси родини, імен близьких і т. ін. “Кулик Іван Дмитрович. З Донеччини” - оце найбільша “розконспірація”, яку знають і переповідають. Мимоволі закрадається думка: а може, це також вигадане ім’я, своєрідний дубль-псевдонім?! Донеччани, відгукніться! Підтвердіть або заперечте… Гріха таїти нічого: дехто не довіряв сотнику “Сірому”, виходячи з його походження і “червоноармійської” сторінки біографії. А дарма. Був Іван Кулик істинним патріотом України, що й довів багаторічною боротьбою з її ворогами та жертовною смертю на полі слави, до кінця дотримавши своєї останньої присяги, котру сприйняв усім серцем, як істинний син своєї землі. Десь від 1947 року сотник “Сірий” перейшов, мабуть, до мережі підпілля ОУН, бо після цього він часто зустрічався з провідником Коломийщини “Борисом” (Григорієм Легким), що засвідчує охоронець останнього, друг “Байда” - Михайло Симчич (1917 - 2004), який проживав у селі Верхній Березів Косівського району. Крім іншого, М. Симчич твердив, що “Сірий” мав фотоапарата і фотографував повстанців, а серед масиву світлин Яворівського архіву УПА є декілька його авторства. Сумніватися у достовірності цієї інформації нема підстав, і в першу чергу тому, що у згаданому архіві сотник “Сірий” зафіксований сам не менш як сім разів. (Відомі також повстанські світлини іншого походження, де і сам, і в колі побратимів Іван Кулик зображений у різних ракурсах; вони опубліковані у книжках М. Андрусяка “Брати грому” [3] та В. Близнюка “Ми рвали кайдани” [4]). Йшли роки самовідданої боротьби, а світ спостерігав, як озвіріла імперія добиває горстку українських повстанців, не подаючи їм хоч би символічної допомоги (він, цей світ, котрий полюбляє називати себе “вільним”, згадає про них, коли червоні орди хлинуть на південь Корейського півострова, але буде надто пізно!). У жовтні 1950-го, виданий агентурою, гине в бою окружний провідник ОУН Коломийщини “Борис”. Найавторитетнішою особою підпілля в окрузі є провідник “Сірий”, і він займає місце загиблого. Боротьба не припиняється, новий окружний провідник налагоджує розірвані зв’язки. Окупаційна влада спати спокійно змоги не має… Ті, хто колись сумнівався у чеснотах “Сірого”, присоромлені - новий провідник ні на йоту не відступає від гасла “здобудеш - або згинеш…”  Але цього не скажеш про тих, хто в першу чергу мав пильнувати за хитаннями в підпіллі. Окружний провідник СБ “Коломийщини” Роман Тучак-“Кіров” заламується і йде на співпрацю з МГБ. Він не просто виходить з підпілля, а підписує диявольську угоду про методичне його винищення зсередини і “успішно” це здійснює. Впродовж наступних двох років зрадник видасть у пазури червоного звіра понад 100 вчорашніх побратимів, більшість з яких буде вбита на фальшивих зв’язках або розстріляна за вироком ОСО чи закритих “судів”. Лише дехто виживе, як от “Байда”, Петро Підлетейчук-“Спартак”, Юрій Паєвський-“Жук”, Володимир Яким’юк-“Аскольд”, та й то лишень тому, що здохне коба, і вищу міру засудженим замінять на 20 - 25 років каторги… На вимогу “достойників” з МГБ, які обіцяють “Кірову” небесні блага, першим має бути “зданим” саме “Сірий”. 1991 року, вже перебуваючи на смертному одрі, розбитий інсультом, розповідав агент МГБ-КГБ “Кіров”, пенсіонер київського заводу “Арсенал”, житель Києва Роман Тучак, як це все відбувалось. Його розповідь опублікована у книжечці П. Підлетейчука “За усміх світанку” [5]: “Осінь 1951. Село Малий Ключів неподалік Коломиї. На стрічу з провідником “Сірим” прибули: кущовий “Голуб”, член окружної референтури “Спартак”, районний провідник Яблунова “Славко” і референт СБ “Кіров”. Була темна дощова ніч. Провідник “Сірий” віддавав накази на зимовий період. Повстанці не здогадувалися, що почали спрацьовувати плани їхніх ворогів /…/ Нараз дощову темряву прорізали червоні ракети, а за ними автоматний і кулеметний шквал. І знову летіли ракети, освітлюючи місце зустрічі, свистіли кулі, зриваючи листя з кущів і воно падало на голови повстанців. Та при цьому ніхто не загинув /…/ “Кіров” не відставав від сотника “Сірого” і разом з ним відступав з місця обстрілу. Увесь цей маскарад був ретельно підготовлений ворогами для того, аби виявити місцезнаходження криївки “Сірого”, про яке “Кіров” не знав. Довіряючи референту СБ, “Сірий” забрав того з собою. “Погостювавши” кілька днів, новоспечений агент МГБ покинув криївку. Через два тижні вона була взята емгебістами”. Карателі, очевидно, сподівалися захопити “Сірого” живим, а також прибрати до рук великий окружний архів. Можливо, гадали використати снодійний газ “Тайфун”, про який сповіщає колишній офіцер спецслужб Г. Санніков [6], або розраховували на раптовість. Але нічого з їхніх планів не вийшло. Мешканці криївки на чолі з сотником “Сірим” зустріли непроханих гостей шквальним вогнем і в першу чергу знищили архів. Відстрілювалися до останнього патрона, який, за законами українського підпілля, приберегли для себе… Сталося це 30 листопада або 1 грудня 1951 року. Мир душі Твоїй, друже провідник! З-поміж світлин Яворівського архіву ми пропонуємо увазі читачів одну, де зафіксований сотник “Сірий”. Збереглося ще одне фото, де у групі повстанців є Михайло Симчич-“Байда”. 85-річний ветеран УПА і довголітній в’язень сибірських таборів довго вдивлявся у сюжет і пригадав, що було зроблене це фото у шешорських лісах на Косівщині влітку 1946-го або 1947 року. Фотографував, як він казав, провідник “Сірий”. Василь ГУМЕНЮК. ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. - Нью-Йорк: Пролог, 1995. - С. 54 - 55, 91. 2. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. - Нью-Йорк: Пролог, 1994. - С. 176. 3. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2001. - С. 306, 322, 325, 335, 345, 356. 4. Близнюк В. Ми рвали кайдани. Визвольні змагання УПА 1944-55 рр. - Косів: Писаний Камінь, 2000. - С. 65. 5. Підлетейчук П. За усміх світанку. - Коломия: Вік, 1997. - С. 12 - 13. 6. Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. - Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. - С. 286. СОТЕННИЙ “СІРИЙ” Сотенний “Сірий”. Прізвище – Кулик. І псевдо в нього скромне, а не браве. Інтелігентний, мудрий чоловік, І патріот, і майстер фотосправи. З Донеччини. Радянський офіцер. В УПА – став патріотом України. Багато знаємо про нього ми тепер. Він у архіві на кількох світлинах. В полоні був. Від голоду страждав. Та визволили хлопці із неволі. В УПА, як спец, пізніше викладав Військову справу в підстаршинській школі. А потім вже сотенним славним став. Ходив, як всі, усюди з автоматом. Та де б зимою й літом не бував, Не розлучався з фотоапаратом. В роботі був той фотоапарат, Коли були в Карпатах у поході, Коли з людьми стрічались під час свят, В час відпочинку на гірській природі. Сім років мужній лицар воював В лісах шешорських, на карпатських плаях. Округи командиром потім став У героїчнім коломийськім краї. Своїм був у Карпатському краю. І у важкім п’ятдесят першім Як жертва зради підлої, в бою Шлях свій повстанський бойовий завершив. Зиновій СЕРДЮК. * * *

На фото: Група повстанців з ТВ-21 “Гуцульщина”. Зліва направо: Назарій Данилюк-“Перебийніс” (Буковина); сотник Іван Дмитрович Кулик-“Сірий”; Василь Скригунець-“Гамалія”, командир сотні важких кулеметів “Черемош” (родом із села Стопчатів Косівського р-ну, звідки і Д. Павличко); сотник Петро Мельник-“Хмара” (командир ТВ-21 “Гуцульщина”); Микола Харук-“Вихор”, командир сотні ім. І. Богуна. 

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5601


88%, 15 голосов

12%, 2 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Янукович іде у відставку.

        Янукович, не має наміру зустріти весну на посаді президента. Він з радістю подасть у відставку та, за-для уникнення переслідувань, виїде до Росії. Для здійснення своїх мрій йому необхідна народна всеукраїнська підтримка, яка б знайшла вираження в масових акціях непокори із застосуванням підручних засобів. Люди повинні увійти до ВР та канцелярії президента з сокирами, вилами, пістолетами, гвинтівками, та ін. і культурно, лагідно, толерантно та невимушено відправити присутніх додому (за грати).
   Початок акції 20.01.2011р.

92%, 46 голосов

8%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.