Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Джерело: Вікіпедія.

Оскільки один із дописів в спільноті «Культурний спротив» безпосередньо торкається теми «націоналізм», запрошую взяти участь в обговоренні твердження «Нацьіонализм Убивает»:

http://blog.i.ua/community/30/21969/

- Здравствуйте.
- Добрый день. Я могу вам чем-то помочь?
- Да. Я хочу сдать сердце в ремонт.
- Сердце?
- Понимаете, я готова отдать человеку всё-всё. Ему принадлежит моё тело, мои мысли и мечты... Всё, кроме одного. Кроме сердца. Оно разучилось любить...
- Давайте посмотрим. Так, гражданка, да вы плохо с ним обращались. Почему оно всё в порезах и шрамах?
- Это другие обращались с ним жестоко.
- А вы просто позволяли так поступать.
- Я слабая, я не смогла его защитить. Вы его вылечите?
- Надо прописать ему время.
- А где его купить?
- Его не купишь. Придётся подождать. Год, два, десять...
- Я не могу столько ждать. Это слишком долго. Может, есть другой способ его починить?
- Оно раньше исправно работало?
- Да, оно любило много. А сейчас оно тоже стучит часто-часто, но это не приносит ни радости, ни огорчения.
- Тогда всё понятно. У вас закончились чувства.
- Закончились? А где же теперь их взять?
- Их может вернуть только любовь. Но это слишком дорогое лекарство. Не каждый согласится его отдать. Ведь любовь только меняют... тоже на любовь.
- Что же мне делать?
- Вы помните, что такое счастье?
- Нет, не помню... Что вы делаете? Зачем разрываете рану на сердце?
- За болью спрятано счастье. Придётся всё вспомнить.
- Но я не хочу вспоминать, я уже давно всё забыла...
- Для любви не существует слово «Забыть». Зачем прячетесь от прошлого?
- Так надо.
- Надо? Кому?
- Мне... Ему...
- Нет. Это не нужно никому. Вспомните что-нибудь хорошее. Вот, вы улыбаетесь, и глаза блестят. Это счастье. Вам нужно найти кого-то, кто будет смотреть на вас такими же блестящими и влюблёнными глазами.
- Он отдаст мне любовь?
- Нет. Он научит любить.
- А как же я узнаю, что это любовь?
- Когда будешь скучать, если не будешь видеть его хотя бы день. Когда будешь волноваться, пока его ждёшь. Когда не сможешь уснуть, пока он не пожелает тебе спокойной ночи. Когда…
- И это любовь???
- Любовь... Подождите, вы куда?
- Простите, я никуда не разучивалась любить. Просто боль заставила меня забыть, что такое любовь...

Автор Печальная Тень Света

Володимир Панченко    Йдеться про постать абсолютно унікальну, здатну об’єд­нувати й примирювати навіть украй нетерпимих. Отже, Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) – меценат і «культурний хазяїн», видавець, менеджер українського руху, літописець... У Чехії діячів такого масштабу називали будителями.

ЗРАЗКОВЕ ГОСПОДАРСТВО     1883 рік. Євгенові Чикаленку виповнилося 22. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв’язки з місцевими народовольцями та єлисаветградськими драгоманівцями і з завершенням слідства відправили під гласний нагляд поліції до села Перешори Ананьївського повіту. Перешори – батьківщина Чикаленка. Ще за часів Єкатєріни ІІ землі між Бугом і Дністром дісталися запоро­зьким козакам, серед яких був і його предок. Батько Євгена успішно поєднував господарювання в селі зі службою в Ананьївському повітовому суді. Проте в1883-му його вже не було серед живих, тож порядкував у Перешорах дядько молодого Чикаленка Петро Іванович. Віднині ж уся відповідальність за господарство лягла на плечі вчорашнього вільного слухача.

І він не спасував! Швидко збагнувши, що справи слід вести по-новому, Євген Чикаленко взявся за читання наукових праць, студіював популярні «Письма из деревни» Енгельгардта, експериментував на перешорських полях.І невдовзі мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару його поля давали хороший урожай навіть у посушливі, голодні роки. Уявіть собі: у Росії голод (1892 рік); Лєв Толстой десь там створює комітети допомоги голодуючим, а в Перешорах засухи ніби й не було. До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили, мовляв, як це так: сусідні землі потерпають від засухи, а тут із чорнозему можна коників ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що таке агрономія...

Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, неподоланні перешкоди, стаючи нат­­хненним гравцем. Донька Чикаленка Ганна недарма писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. «Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, – згадувала вона. – Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших».

Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (Одеса, 1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії.Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивавсяїї видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії. «Крамольною» була заборонена царським указом українська мова...«За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні й одну золоту медалі, – писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. – Стараннями земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників».

Узагалі досвід Чикаленка-агронома такий унікальний, що він мав би зацікавити відповідні навчальні заклади України. Тим паче що Євген Харлампійович був не тільки «поетом» чорного пару. В інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Перешори – то було зразкове господарство, що мало офіційне визнання. Нині ж там сумно: життя стрімко покидає це село на північному заході Одещини. Навіть церкву, збудовану свого часу коштом господаря, мало не дотла зруйнували вельможні ідіоти радянських 1980-х. Вибухівка її не взяла, військові тягачі також, проте покалічили храм назавжди...

В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСТВА  Вимушена перешорська «п’яти­річка» Чикаленка (1885–1890) заклала основи майбутнього його меценатства. Перебуваючи під наглядом поліції, він не мав змоги якось виявляти громадську активність – доводилося впливати на селян лишень власним прикладом (зокрема, і мовної поведінки своєї родини, всі члени якої розмовляли українською).І все ж навіть за вкрай несприятливих обставин Євген Харлампійович прагнув зробити бодай щось, що було в його силах. Намагався переконати Іллю Рєпіна, щоб той – подібно до поляка Яна Матейка – узявся за сюжети з української історії. Виділив «грант» Данилові Мордовцю для роботи над історичними творами рідною мовою. Коли померла восьмирічна донька, він вирішив, що найкраще «вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства», і заснував премію «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя». А згодом виділив 25 тис. крб на будівництво у Львові Академічного дому – гуртожитку для студентів із Наддніпрянщини... «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», – ці афористичні слова стали його внутрішнім імперативом.                               

У 1894-му родина Чикаленків оселилася в Одесі (хоча сам господар щороку весняні-осінні місяці проводив у Перешорах, куди влітку приїздила й дружина з дітьми). Поле його громадської роботи стрімко розширювалося. Зрештою, рано чи пізно мало статися те, про що сам він написав у «Спогадах»: «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби».  

У Євгена Чикаленка з’яви­ла­­ся велика мета, і відтепер їй цілковито підпорядкувалися його енергія, інтелектуальні, організаційні та фінансові можливо­сті. Його все більше тягло туди, де можна було сповна реалізувати свої плани, тож 1899 року він придбав маєток у селі Кононівка на тодішній Полтавщині, а сам перебрався до Києва.

Хто тільки не бував у Кононівці! Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Михайло Старицький, Володимир Винниченко… Для них маєток Чикаленка став місцем зустрічей однодумців, до­вірливих розмов, відпочинку, творчості. Саме тут кілька разів гостював Михайло Коцюбинський, який 1908 року присвятив «кононівським полям» свій маленький прозовий шедевр «Intermezzo». Тут ставилися домашні спектаклі, що збирали велику глядацьку аудиторію. А Чикаленко продовжував свої, сказати б, соціально-педагогічні експерименти, привчаючи селян господарювати, по суті, намагаючись формувати з них той «середній клас», на який він покладатиме надії і в часи української революції.

Величезного значення Євген Чикаленко надавав слову, тож не дивно, що саме він узявся за організацію першої на Наддніпрянській Україні щоденної української газети. «Рада» виходила аж дев’ять років – до початку Першої світової війни. Всупереч усьому: «страшній столипінській реакції», «чорним сотням», неприхованій агресії влади щодо «інородців», інерції «публіки»… Можемо тільки уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на часопис, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інте­реси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися у чвари. Євгенові Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра...

І то вже було щось значно більше за меценатство. Чи не найточніше про добровільну місію Чикаленка сказав Євген Маланюк: «Історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичівни, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва – той головний ткач – на протязі довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії – це був Євген Чикаленко».

Згодом у «Спогадах» Чикаленко із безліччю яскравих психологічних подробиць змалює груповий портрет діячів українського руху на межі ХІХ–ХХ століть. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Оле­­на Пчілка, Борис Грінченко, Володимир Науменко, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко – у цьому великому й строкатому колі самому Євгенові Харлампійовичу дісталася роль «магніту», об’єд­нувальної сили.

Але чому в такому разі в бурхливому 1917-му він виявив­­ся немов осторонь подій? У березні – жовтні 1917-го Чикален­­ко господарював у Перешорах: у політиці він почувався зайвим. Тон тоді задавали соціалісти, себто українські більшовики, які зробили ставку на соціальних люмпенів. Євген же покладався на можливості середнього землевласника, заможного селянина.

Утім, до політики гетьмана Скоропадського він також ставився неоднозначно. Але й повстання проти нього, очолене Винниченком і Петлюрою, вважав фатальною помилкою. За Гетьманату Євгенові Харлампійовичу пропонували очолити уряд, стати міністром з аграрних питань, проте той відмовився. Скоропадський повертав землю великим поміщикам (то­ді як соціалісти взагалі виступали за скасування приватної власності), отже, можливостей для того, щоб реалізувати свою аграрну програму, не було. Ще одна причина відмови від влади – відсутність українських сил в уряді гетьмана. А крім того, Чикаленко вважав себе непублічною людиною, кепсь­ким оратором тощо. Вочевидь, відводив собі роль громадського діяча, а не політика.

Його вважали «українським монархістом», проте сам він рішуче не погоджувався з такою характеристикою. І все ж консервативна ідея у версії В’яче­слава Липинського йому не була чужою. «Польові дослідження» над українським національним характером (як у «селянській», так і в «інтелігентській» його іпостасі) змушували Чикаленка спочатку напівжартома, а потім уже й серйозніше висловлювати думку про те, що було б, може, на краще, «щоб нас завоювали німці»! Адже ж, казав він, чехам «німецький слід» у їхній історії пішов на користь... Ця екстравагантна «візія» не полишить Євгена Харлампійовича й пізніше, і матиме він, прихильник української монархії (бодай навіть із Василем Вишиваним, нащадком Габсбурґів, на чолі), багатьох опонентів. Хоча навряд чи йшло­­ся про якийсь реальний політичний проект: Чикаленкове «германофільство», мабуть, варто сприймати передусім у контексті національної самокритики. Недарма ж він часом іронізував, вказуючи на не найкращі риси української вдачі: «подла нація». Хто-хто, а Євген Харлампійович мав право на таку іронію, оскільки робив для цієї «подлої нації» все і навіть більше, аби вона «воскресла».

ЦІНА ПИСАНИХ СЛІВ    Після чергової більшовицької окупації Києва (1919 рік) Євген Чикаленко подався в еміграцію. У Подебрадській сільгосп­академії він сумлінно виконував обов’язки голови термінологічної комісії. А повертаючись додому, робив нотатки у своєму «літописі Самовидця» – щоденнику. Разом зі «Спогадами», що охоплюють 1861–1907 роки, його діаріуш є надзвичайно цінним документом епохи, без якого тепер не обійдеться жоден історик України. А ще ж залишився величезний корпус листів Євгена Харлампійовича, адресованих Петрові Стебницькому, Михайлові Грушевському, Володимирові Винниченку, Сергієві Єфремову, Андрію Ніковському, Михайлові Коцюбинському. Слава Богу, зусиллями дослідників та видавців вони побачили світ.

Цілеспрямований і самовідданий діяч, Чикаленко був свідомий того, що його місія – не тільки творити у формах самого життя, а й бути літописцем великих подій. Він мав залишити нащадкам закріплену в слові правду про радощі й муки на­ціонального відродження, і то було останнє, що політичний вигнанець Євген Харлампійович Чикаленко міг зробити для України. 

Тиждень

Нещодавно отримав прохання доповнити свій фотоальбом посиланням про досі маловідому для більшості українців сторінку нашої спільної з Європою історії. Спочатку вирішив подати окремі сайти. Але потім згадав як чудово пройшовся по сусідським невігласам своєю інформацією один наш дослідник Украненланду. Довелося самому спостерігати дискусію на цю тему. Чого там у сусідів не було : і просто ошелешення від побаченого та прочитаного, і несміливе прозріння, і агресивне несприйняття попри очевидну дурість через заперечення в стилі *такого бути не може, бо ми про це у школі не вчили*. Що ж, варто ознайомитись з тим, як німці дбають не лише про власну історію, а й частину НАШОЇ з вами історії, що здатна перевернути уяву багатьох.
http://photo.i.ua/user/3871267/258299/
http://photo.i.ua/user/3871267/258311/
http://kuraev.ru/smf/index.php?topic=232632.0;wap2

   За словами джерела в СБУ український історик заліз в архіви, які були під грифом "секретно" і в яких йшлося про вербовку агентами КДБ і СБУ провідних політиків країни. Через те, що вчені Гарварду і Кембріджу вступилися за українця то й санкцій ніяких не буде.

http://lb.ua/news/2010/09/16/65353_SBU_istorika_sdali_svoi_zhe.html

Як відомо, одним з головних гріхів УПА з точки зору русскоміровой обществєнності є той, що повстанці знищували СВОЄ, мирне місцеве населення, в той час як воно не підтримувало повстанців, намагалося натхненно зосередитися на мирних задачах партії та уряду і радісно будувати соціалізм.
Один мій знайомий ватник, етнічний і україносуржикомовний українець, при нагоді і без не марнує можливості вихлюпнути яду на адресу лютих звірів-бандер, що вбили його дядька. Дядько, шкільний  вчитель, з центральних областей, одразу після війни був направлений до одного з сіл Західної України. Може, він свідомо вимахує такою гранично простою картинкою. Може, і сам про те нічого не знає, бо що йому, в той час підлітку, могли повідомити, як те сталося? А може, не хоче говорити мені, про чию позицію в цих питаннях він знає. Але коли я якось спробував розпитати про подробиці, мій знайомець дуже темпераментно перевів розмову кудись убік (взагалі при розмові з тим специфічним чоловіком на певні теми важко вставити слово, бо найбільше він любить говорити сам і слухати тільки себе, в усьому іншому досить мудрий, літній вже чоловік).

Надибав кілька архівних документів, котрі як ніщо краще ілюструють один з методів тодішнього скорення Західної України другими совітами, зокрема і головний принцип імперій: поділяй і владарюй.

  ХАРАКТЕРИСТИКА СТАРШЕГО АГРОНОМА РАДЕХОВСКОГО ЗЕМЕЛЬНОГО ОТДЕЛА ТОВ. ИВАНЧЕНКО НИКОЛАЯ ВАСИЛЬЕВИЧА

    Тов. Иванченко Н.В. родился в 1918 г., происходит из крестьян, б/партийный, украинец, образование среднее. С 1944 г. работает старшим агрономом земельного отдела Радеховского района. Тов. Иванченко к своей работе относится добросовестно, уделяя много внимания земельным комиссиям сел, а также земельным вопросам для крестьян, пользуясь большим авторитетом. Помимо своей основной работы тов. Иванченко Н.В. выполняет поручения райкома партии как уполномоченный по селу Мукани. Проводя работу в селе Мукани по обеспечению выполнения заданий партии и правительства сумел показать себя достойным и честным беспартийным большевиком в борьбе с оуновским подпольем и бандитами. В селе Мукани тов. Иванченко 14 мая 1945 г. убил заместителя командира районной боевки и ранил руководителя этой боевки бандита Никона Петра и доставил его в органы НКВД. Все это происходило в сложной напряженной обстановке борьбы с бандитизмом.

   Тов. Иванченко, как ранее, а также в настоящем является уполномоченным по селу Мукани, с такой же энергией проводит работу по ликвидации банд и оуновского подполья. Предан партии Ленина-Сталина и социалистической Родине.

 

     Секретарь Радеховского РК КП(б)У                      Канивец

 

   Ручкою зверху дописано: "Медалью "За отвагу".

 Державний архів Львівської області, Ф. 3 п, оп. 1, спр. 559, арк. 159

 

НА ЗАВЕДУЮЩУЮ СБЕРКАССОЙ ПОНИКОВЕЦКОГО РАЙОНА ТОВ. КУЦЕКОБЫЛЬСКУЮ ЛЮБОВЬ ВАСИЛЬЕВНУ

                                           ХАРАКТЕРИСТИКА

    Куцекобыльская Л.В., 1922 г.р., уроженка с. Максимовка Высоцкого района Кировоградской обл., Член ВЛКСМ с 1940 г., из крестьян-бедняков, украинка, образование неполное среднее, работает зав.сберкассой Пониковецкого р-на с января 1945 г. и одновременно работает секретарем первичной комсомольской организации райисполкома. Тов.Куцекобыльская, работая в районе, принимает активное участие в ликвидации банд укр.-нем.-их националистов, а именно: в январе 1946 г. ею был задержан в с. Чепели ученик Вегера, который расклеивал бандеровские листовки. В результате показаний Вегеры был раскрыт схрон в этом же селе. В схроне было убито 7 бандитов, среди них - кущевой "Хмара", роевой "Клим", "Скала", "Яворский", Боровинский; личность двоих не установлена. Взято живыми 3 человека: "Чайка", "Дунай", "Орел". Изъято оружия: 1 пулемет, 6 автоматов, 5 винтовок. Захваченые живыми бандиты помогли отряду лейтенанта тов. Пикман ликвидировать полностью чету "Соловейка" - 27 человек.

   Тов. Куцекобыльская принимала активное и непосредственное участие в бою с оружием по ликвидации боевка "Хмара". В мае 1945 г. тов. Куцекобыльская вела бой с бандою в с. Кадлубийско Пониковецкого р-на, в результате была ранена осколком гранаты, брошенной бандитами.

   Тов. Куцекобыльская принимает активное участие в проведении хозяйственно-политических мероприятий в районе.

 

   Секретарь РК КП(б)У           Боровик

 

Ручкою зверху дописано: "Медалью "За отвагу".

 Держархів Львівської обл. Ф. 3 п, оп, 1, спр. 559, арк. 165.

 

 

 9 марта 1946 р.

                                                  ХАРАКТЕРИСТИКА

Литвинюк В. А., 1910 г.р., беспартийный, образование 6 классов, украинец, работает секретарем сельского совета с. Шарпанцы Сокальского района.

   Тов. Литвинюк с августа месяца 1944 г. принимает активное участие во всех отраслях работы села. Наряду с выполнением хозяйственно-политической кампании и проведении массово-политической работы в с. Шарпанцы вел активную борьбу с укр.-нем.-ми националистами, активно помагал органам НКВД по ликвидации ОУНовского подполья, в результате его помощи были убиты бандиты: Климчук Петр Иванович, из районной боевки "СБ" по кличке "Дубенко" из куща, Шевчук и другие; всего убито c его помощью 6 человек, и задержаны с его помощью Король Владимир Мартынович по кличке "Андрей", кущевой руководитель "ОУН" Ковалько Владимир Акимович по кличке "Колос" и другие, всего задержано 18 человек.

   Тов. Литвинюк добросовестно относится к выполнению своих обязанностей.

 

    Секретарь Сокальского РК КП(б)У           Федоряченко

                                                      9 марта 1946 г.

Ручкою зверху дописано: "Медалью "За боевые заслуги"

 Держархів Львівської обл. Ф. 3 п, оп. 1, спр. 559, арк. 157

Суть полягає в тому, щоб народ був розділений. Промити мізки, а якщо не виходить, залякати частину народу, взявши в заручники як мога більше мирних та їхні сім'ї. Далі все спрощується: руками мирних знищувати повстанців, руками повстанців знищувати мирних. Ось метод і картина боротьби СРСР і радянської влади проти українського народу.

Хіба правонаслідниця союзу – РФ – була такою сумлінною ученицею, що засвоїла цей метод з нуля? Навряд чи це так. З часом змінюються маски, назви держав, професії та інші не істотні деталі. Загальне, суть, лишається незмінним. От і картинка "українська повстанська армія воювала проти агрономів та вчителів" через 70 років змінилася картинкою "українська армія воює проти шахтарів та трактористів".

Все те саме. Від зовнішньої видимості до більшості внутрішніх пружин та механізмів. Бо хіба втечеш від своєї суті?

Законна правонаслідниця...

Cлева - глава крымского правительства Кривошеин, по центру - Главнокомандующий Русской армией Врангель, справа-генерал Шатилов, Крым, 1920 г. 

Приказ Правителя юга России и Главнокомандующего Русской Армией. Севастополь. 29-го октября 1920 года.

Русские люди. Оставшаяся одна в борьбе с насильниками Русская армия ведет неравный бой, защищая последний клочек русской земли, где существует право и правда. В сознании лежащей на мне ответственности, я обязан заблаговременно предвидеть все случайности. По моему приказанию уже приступлено к эвакуации и посадке на суда в портах Крыма всех, кто разделяет с армией ея крестный путь, семей военнослужащих, чинов гражданского ведомства, с их семьями, и отдельных лиц, которым могла бы грозить опасность в случае прихода врага. Армия прикроет посадку, памятуя, что необходимые для ея эвакуации суда также стоят в полной готовности в портах, согласно установленному расписанию. Для выполнения долга перед армией и населением сделано все, что в пределах сил человеческих. Дальнейшие наши пути полны неизвестности. Другой земли, кроме Крыма, у нас нет. Нет и государственной казны. Откровенно, как всегда, предупреждаю всех о том, что их ожидает. Да ниспошлет Господь всем силы и разума одолеть и пережить русское лихолетье.

Генерал Врангель.

Врангель П.Н. Записки. Кн.2. // Белое дело. Летопись Белой борьбы., Берлин, 1928. С. 235.

Главнокомандующий Русской Армией П.Н.Врангель в кругу офицеров и правительства Крымской республики, 1920 г. 

Генерал Врангель у графской пристани. Последние дни перед эвакуацией, ноябрь 1920 г.

Духовна та історична спадщина Волині - потужне джерело знань, що формують світогляд не тільки волинянина, але й кожного громадянина України, його патріотичне відчуття минувщини.

Фільм «Сім чудес Волині» розповідає про найцікавіші рукотворні історичні пам’ятки регіону - Луцький замок, Свято-Успенський собор у Володимирі-Волинському, Загорівський і Зимненський монастирі, музей-садибу Лесі Українки у Колодяжному, резиденцію князів Радзивілів у селищі Олика та комплекс історичних пам’яток у Берестечку.

Режисер: Віталій ГерасимлюкКіностудія: "Барбос", м. Луцьк

Так було...