хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «історія»

Чому Мазепа перейшов до шведів (Мотря Кочубеївна на суді)

"Спасибi, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш
город? Бо вiн ворог, ворог, свiтлiйший князю".
Офiцери, почувши новий зворот у допитi, зацiкавилися. Дехто встав i
пiдiйшов ближче. Свiтлiйший дав рукою знак, щоб повернулися на мiсця.
"Ворог,- повторив, киваючи головою.А я гадав, що ми союзники у вiйнi
проти шведiв. Значиться, не знали ми, в якому характерi приходимо до вас".
"Союзник не вдирається насильно в мiсто i не здобуває його, знаючи, що
мiсто дiстало наказ вiд свого зверхника не впускати нiкого в свої мури".
"Але ж цей зверхник зрадив царя, i ваш город не обов'язаний був його
слухати".
"На це питання Батурин вiдповiв вам тричi. Я iнакше вiдповiсти не
можу".
"Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибi. Знаємо, хто ми такi та
як ставитеся до вас. А то все ми дивилися на Україну, як на частину нашої
держави, а тут - ми вороги! От тобi що! А чому ж бо то ми, москвичi,
значиться, вороги вашої України?"
"Тому, що не приятелi, а чому не приятелi - це вже ваша рiч. Видно, не
хочете ними бути".
Офiцери штовхали себе лiктями. Розмова робилася цiкавою. По рухах князя
i по його голосi крiзь зуби знали, що в нiм накипає нова злiсть i що вiн
її довго не вдержить. Вибухне i тодi буде цiкаво.
"Якi ж то ворожi дiйствi я супроти вашої України помiтили ви за
москалями?"
"Ще питаєш, князю? Коли славної пам'ятi Богдан Хмельницький за Божою
помочею визволив Україну i з доброї волi, зважаючи на спiльну вiру
православну, пiддався пiд протекцiю московську, цар пiд присягою
зобов'язався у всiх правах i свободах заховати й обороняти вiйсько
запорозьке i весь народ козацький-український, землi нашої нi до своїх
володiнь не прилучаючи, анi не дозволяючи сусiдам нарушувати їх цiлостi".
"Знаємо це i у великiм поважаннi тримаємо iм'я великого гетьмана
Богдана Хмельницького".
"Iм'я, то так. Але, що сталося з його наслiддям? Хто спустошив землю
вiд рiки Случi до Днiпра, перегнав здавна там осiлий народ у слободи, а
землю передав у кормигу ворожу?"
"Зробили це iсторичнi конечностi, сильнiшi вiд наших бажань. Але невже
ж тi землi не заселилися наново?"
"Самусь i Палiй кращу вiдповiдь дали б вiд мене. А менi ви позвольте
спитати вас, що сталося з городами українськими? Ще за життя Богдана
Хмельницького ваше правительство виманило собi право...Меншиков
нетерпеливо порушився на крiслi; Мотря говорила далi: - ...право тримати
свою залогу в Києвi з тим, що її начальник не буде присвоювати собi нiяких
прав до мiста i до людностi його. А тепер у Києвi сидить воєвода, нiби
другий гетьман i нiби сильнiший ще вiд нього. В Переяславi, Нiжинi,
Чернiговi i по iнших мiстах теж стоять московськi залоги i не перестають
кривдити народ. А наше вiйсько, нашi козацькi полки, що мали обороняти
рiдну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи
далекi, на бої важкi, на всiляку бiду, щоб вони вигинули i щоб країна наша
не мала своїх оборонцiв. Тодi вам легше буде прибрати її до своїх рук,
вольностi нашi покасувати, московськi порядки завести i саме iм'я України
загладити навiки. I ви ще питаєтеся, князю, чому Батурин не хотiв перед
вами вiдчинити своїх брам i чому я боролася разом з батуринцями проти
вас?"
Меншиков слухав i не перебивав довгої промови. На ньому помiтне було
здивування, що жiнка, i то молода й гарна жiнка, знає iсторiю й цiкавиться
полiтичними питаннями. У них таких жiнок нема. Вони могли вирости тiльки
серед лiберального устрою, там, де шанувалася особиста свобода, де iдея
незайманостi й недоторкальностi людини робилася життєвим, якщо не писаним
законом. Його бистрий i вiд природи багато вивiнований ум бачив величезну
рiзницю мiж Києвом i Москвою, розумiв, звiдки випливає ворожнеча мiж
москвичами й українцями. Два свiти, два iншi свiтогляди, двi культури,
котрi важко звести докупи, як важко помирити воду з вогнем. Мiж ними
мусить iти бiй, поки один iз противникiв не ляже переможений, знесилений i
надовго неспосiбний до дальшої боротьби. В душi признавав вищiсть такому
жiночому типовi, як Мотря, вважав його цiкавiшим i привабливiшим вiд
покiрної, слухняної i безвольної пiвнiчної жiнки, i коли б не отсе важке
батуринське дiло, не вiдповiдальнiсть, яка тяготiла на нiм, вiн радо
побалакав би з Мотрею, як любив балакати з культурними, високорозвитими
людьми. Але годi - треба закiнчити дiло.
Уривок з історичного роману Богдана Лепкого "Батурин".

26 липня

1648-го року українські війська на чолі з полковником Максимом Кривонісом розбили Ярему Вишневецького.

Слава Україні!

Острог - стародавня твердиня

Цього року часу на поїздку було мало, а побачити хотілося, як завжди, багато чого. Взявши карту палаців, фортець та інших архітектурних пам"яток, зупинили свій вибір на "Золотій підкові Львівщини" та її околицях... На всю "підкову" часу треба на багато більше, тож ми вирішили оглянути найвидатнішу її частину, до того ж концентрація пам"яток у цих місцях настільки значна, що можна оглядати їх по дві за день... Але дружина вже була в цих місцях кілька років тому з екскурсією, тож щоб урізноманітнити її враження, а також закрити позаминулий борг по замкам Волині, вирішили по дорозі заїхати в Острог (навіть не знаю, чого ми це місто пропустили у 2009 році).

Їхати вирішили на електричці підвищеного комфорту Київ-Рівне, що о 7:40 вирушає з Києва. Взяли квитки у 2 клас по 40 грн. Чим відрізняється 2-й клас від першого? question  У першому класі крісла розташовані "купейно" по 2 з обох сторін столика, у 2-му ж крісла знаходяся одне за одним, як у автобусі, але місця для ніг набагато більше, ніж у маршрутках. Що цікаво, що правий ряд розміщувався спиною до напрямку руху, а лівий лицем. Тож спочатку прийшлося їхати спиною до руху поїзда, але в Козятині ситуація змінилася на протилежну. smile  Через 6 годин поїздки, можливо не так швидко, але досить комфортно, ми прибули в Острог. Вірніше сказати на станцію "Острог", що знаходиться в селі Оженін за 8 кілометрів від самого міста. Але між ними є практично постійне автобусне сполучення. Вже через 15 хвилин поїздки маршруткою по селам ми були в центрі Острога.


Слово "Острог" означає "укріплення". Назва міста вперше згадується у Іпатіївському літописі 1100 року umnik , але, як свідчать археологічні дані, місто на кілька віків старше. З середини 14 ст. місто стає резиденцією Острозьких. Данило Острозький на місці давньоруського укріплення на пагорбі біля річки Вілія будує замок, основу якого складала мурована вежа, яка слугувала і для оборони і проживання князя. Згодом Василь Острозький розширює замок і будує на подвір"ї богоявленський собор, який теж мав оборонну функцію. Але найвідоміший Василь-Констянтин Острозький, що довершив замковий ансамбль "Круглою Вежею". А найбільшою його заслугою було заснування в 1576 році в Острозі слов"яно-греко-латинської академії. Випускниками її пізніше стали відомі козацькі ватажки Северин Наливайко та Петро Конашевич-Сагайдачний. При академіїї відкривається друкарня, в якій Іван Федоров видає у 1578 році "Буквар" , а 1581-го "Острозьку Біблію" - перше повне видання Біблії на східнослов"янській мові. Взагалі, з роду Острозьких вийшло чимало визначних полководців, захісників церкви, меценатів та просвітників. Зі згасанням роду князів Острозьких занепало і саме місто після руйнування його у 1626 році військами Богдана Хмельницького під час визвольної війни. З 1793 року  Острог - повітове містечко Волинської губернії Російської імперії, пізніше - прикордонне місто Польщі.

Зупинка автобуса була неподалік від ресторану-піцерії "Маестро",куди ми з задоволенням зайшли збадьоритися кавою. До кави замовили ще й млинців, але їх довго готували, то ж спочатку випили каву, а потім їли млинці з чаєм cup_full . Згодом, сповнені сил, з рюкзаками за плечима і картою міста в руках пішли вивчати місто. Перше, на що ми натрапили, був музей нумізматики, але в середину заходити ми не стали. Через дорогу був невеликий парк з пам"ятником засновникам міста, судячи з карти, ми рухалися вірним шляхом до Острозького замку... По дорозі нам ще зустрівся пам"ятник Шевченку, дещо дивного виду та пам"ятна стелла на честь 400-річчя заснування Академії та друкарні.

І ось за деревами відкрився вхід до замку (надбрамна вежа була побудована у 1905 році), з машинами весільного кортежу.

Забув сказати, що це була неділя, час гуляння весіль і багато пасажирів маршрутки питали чи не їде вона до РаГСу. На руїнах "Круглої Вежі" тривала фотосесія та відеозйомка молодят,

то ж поки вони займали вежу ми пішли до самого донжону, де розміщується краєзнавчий музей.

Цікаво, що вхід у музей знаходиться в підвальному приміщенні, але вказівних знаків де є каса музею ніяких не знайшли. Виявилося, що каса теж знаходиться в підвалі за рогом... Квиток коштував лише 5 грн, але потім ще доплатили 5 за фотозйомку. Знімати тут було що. Найбільше мені сподобалася панорама середньовічного Острогу в центрі великої зали. Музей розміщений на всіх трьох чи чотирьох поверхах замку. В окремих кімнатах є виставки присвячені війні, пожежникам, окрема кімната присвячена космонавту Каденюку. Поступово піднімаючись і проходячи всі зали ми вийшли на верх замку, звідки відкривається чудовий краєвид на луки в заплаві річки Вілія. Потім була невелика фотосесія навколо Круглої Вежі.

І далі, з мапою в руках, ми пішли шукати руїни синагоги... Це теж пам"ятка архітектури, про що свідчить позолочена табличка, але вона має досить жалюгідний вигляд...

По дорозі, в одному з комплексів відпочинку, молодята вже запрошували гостей до столу під попурі з народних українських та еврейських танцювальних мелодій... Часу у нас ще було вдосталь, так як автобус до станції "Острог" відправлявся о 20:35, і о 21:05. По плану ми мали  б виїхати до Бродів - основного пункту нашого базування - сьогодні ж о 21:54 поїздом Київ-Ужгород, але ми не спитали квитки на касі, бо не були певні що будемо їхати саме поїздом. Але, як виявилося, про прямі автобуси, навіть транзитні, між Острогом і Бродами ніхто нічого не знав, а автостанція знаходилася на краю міста... Через центр частенько курсували автобуси до Рівного, а вже звідти можна було б потрапити до Бродів, але тільки в понеділок зранку... То ж при не сприятливому розкладі нам прийшлося б ночувати чи в Острозі чи в Рівному, а зранку їхати в Броди і поселятися в готелі. При такому розвитку подій ми б втратили пів дорогоцінного дня. Виходить, що часу у нас було ще кілька годин і зовсім ніякої визначеності у майбутньому... Тож ми пішли подивитися на річку Вілія і по можливості вмитися її водами... На гравюрах 18-19 століть річка зображена як повноводне місце риболовлі,  

зараз же це невеликий струмок шириною у 2-3 метри і глибиною до коліна, але з чистою водою. .

Ми там не тільки вмилися, але й походили по воді і трохи відпочили на березі. Звідси відкривається чудова нанорама на весь замок. 

Далі ми пішли шукати стародавні брами міста. Збереглося їх дві. Татарська брама - колись головні ворота міста - зараз знаходиться у напівзруйнованому стані, стоїть практично в городах, з одного боку засаджена кукурудзою, з іншої-сливами.

Від брами ми повернули ліворуч і пішли в гору до Острозького парку, що його намагалися будувати на місці старого кладовища... Головні ворота парку були зачинені, та і парк не виглядав таким, що його часто відвідують... 

Звідси відкривається вид на Хмельницьку Атомну Електростанцію, що біля Нетішина, за кілька кілометрів від  Острога.

По вулиці від головних зачинених воріт парку ми спустилися вниз до центральної площі, де стоїть інша брама - Луцька. Вона в значно кращому стані (повністю сфотографувати її не вдалося - вона оточена будинками та деревами).

В брамі знаходиться музей друкарства, але вже було початок сьомої години вечора і він був зачинений. Полювання за іншими пам"ятниками та пам"ятками архітектури привело нас вздовж проспекту Незалежності знову до піцерії "Маестро". По дорозі нам ще зустрівся оригінальний пам"ятник загиблим у 2-й світовій війні. Трохи далі, за піцерією, у пошуках давнього монастиря капуцинів та древніх оборонних земляних валів, ми вийшли до пам"ятного знаку на честь відродження Острозької Академії (яке, до-речі, було у 1994 році). 

Як виявилося, сучасна академія, а точніше Національний Університет "Острозька Академія", розміщені в корпусах давнього монастиря, а під глядацькими кріслами на тенісному корті при академії ми розгледіли оборонні вали (Якщо це не так, дайте знати). Взагалі, територія Академії виглядає так, як і мають виглядати ВУЗи.

Все чисто, акуратно, в парку стоять лавки, статуї.

Спеціалізується цей заклад на педагогічних та економічних спеціальностях, розцінки на контрактне навчання висять при вході на дошці оголошень: від 9 тис. грн. для істориків до 15 тис. для економістів. Прохідний бал - від 124.

До автобуса на станцію лишалася ще година, і ми вирішили поїсти піцу в піцерії, та відмітити "взяття міста" келихом пива beer2 . Цього разу нам і піцу (яка, то речі, тут печеться у печі на дровах) і пиво принесли швиденько, тож автобус ми ще кілька хвилин чекали на зупинці. Чим цікавий цей маршрут автобуса, що він повертає на вулицю Князів Острозьких і їде повз давній прикордонний стовп у село Межиріч, там розвертається. При цьому відкривається чудова панорама на Свято-Троїцький монастир-фортецю, що теж є пам"яткою архітектури 15-17 сторіччя.  Він дещо схожий на фортецю Острозьких, що спочатку мене дещо спантеличило і я втратив оріентування в просторі, але потім з усім розібрався, та пізно, тому фотографій нема... (фото з сайту http://castles.com.ua) Далі автобус повертається до центра Острога і прямує на північ до залізничної станції...

Решта фото, що не увійшла до замітки тут.

Квитків на станції не було, останній автобус у місто вирушає о 21:20, а поїзд прибуває о 21:53... Ця невелика розбіжність у часі змусила понервувати omg hypnosis stena , але все ж таки вирішили прориватися вперед: проситися у провідників доїхати до Бродів, бо повертатися втретє в "Маестро" (де є і готель) на таксі за 50 грн не хотілося. Досвіду розмови з провідниками у нас не було (квитки зазвичай купуємо зарані в касі, або їдемо автобусом при їх відсутності), стоянка поїзда 2 хвилини!!!! suicide На щастя вже 2-га провідниця впустила нас, бо їхати нам було менше 2-х годин. На радостях заплатили їй 100 грн, лишили речі, і пішли в вагон-кафе. Добре, що воно зачинялося о 24-й, а ми прибували о 23:45. За ці 1,5 години ми випили чаю з цукерками, запили це соком і були свідками розмов 3-х різних компаній, від підлітків, яких везли на екскурсію, до п"яних мужиків, що пили пиво та намагалися протрезвіти за допомогою кави...beer2cup_full beer2 (Нічого у них не вийшло, тільки каву порозливали по столу) О 23:45 ночі ми вийшли на залізничному вокзалі в незнайомому місті Броди...

Далі буде...

Як ми в Броди забрели...

Олесько

6 грудня два полтавських села першими вписали до «чорної дошки»

70 років тому, 6 грудня 1932 року, Рада Народних Комісарів УСРР та ЦККП(б)У прийняли спільну постанову про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлю. За цією постановою два села теперішньої Полтавської області с. Лютеньки Гадяцького району і Кам'яні Потоки Кременчуцького району одні з перших були занесені на республіканську «чорну дошку».

Загалом, цього дня до переліку внесли шість населених пунктів України.

Колгоспам-божникам, що не виконали плану хлібозаготівель, припиняли всяке централізоване продовольче і промислове постачання, призупиняли будь-яку торгівлю продуктами та товарами, кредитування, вимагали повернути уже видані кредити, здійснювали «очищення» колгоспів від «контрреволюційних» елементів. Навколо сіл встановлювалися «загороджувальні» загони, вхід та вихід із села контролювали.

Так, під час Голодомору 32-33 років у с. Лютеньки загинуло, за неповними даними, понад 3 тис. людей, а у с. Кам'яні Потоки - понад 1 тис.

Новини Полтавщини

Чергова 21-а річниця проголошення Державного Суверенітету Україн

Чергова 21-а річниця проголошення Державного Суверенітету України

Сьогодні 16 липня відзначаємо 21 річницю проголошення Державного суверенітету України в межах СРСР. На той час 1990 року це не стало для нашого суспільства надто визначною подією, тому що аналогічні заяви про державний суверенітет зробили майже усі республіки СРСР, а до того ж Україна числилась на той час проголошеної КПРС "Горбачовської перебудови" на весь союз як "оазою застою" під владною рукою першого секретаря компартії України Володимира Щербицького.
Однозначно що ніхто ні у нас, ні в світі не очікував такого масштабного обвалу економіки і розвалу СРСР, через що всі працювали над процесом, що зараз мав би назву "реструктуризації"  тоталітарного за будовою держапарату і домінанти компартійного чинника в його структурі. Бо то було дивне утворення, коли існувало два паралельних державних апарати, один з яких мав статус "де юре" на керунок державою як структура Рад і їх виконкомів він низу до гори, а поряд існувала структура КПРС він нижніх ланок парторганізацій до районних, обласних, республіканських і аж ЦеКа, де власне і перебувала реальна влада "де факто".
Проблема перебудови Горбачова була в тому, що нормальна за наміром ідея: передати реальну владу від компартії в руки Рад - не набрала потрібної динаміки та підтримки. Однозначно тепер зрозуміло, що реформатор з Горбачова вийшов поганий, а його єдиною найголовнішою заслугою є те, що він свідомо провів надшвидкий вивід радянських військ з-за кордону як з Афгану, так і країн Східної Європи, а друга велика заслуга Горбачова відбулась вже поза його бажанням: він спричинив до мирного розвалу СРСР на окремі держави. За це варто бути вдячним Горбачову всім нам, навіть при всіх інших негативах з його боку. Однозначно мирне звільнення країн від окупації радянськими військами і мирний розвал СРСР - це є заслуга, тому що приклад Югославії показує, як ті самі процеси мають інші етапи і криваві наслідки, а в масштабах СРСР це б набуло масштабів світової катастрофи, тому що ядерна зброя була і то нарізно!
Час летить і ми вже давно позабували тодішні реалії і фекалії, що і добре! В мене зберігся значний архів преси з того часу, але не буду займатись його аналізом - надто складне завдання, а простіше відтворити себе у тодішньому форматі.
Безперечно на той час я не міг собі навіть уявити Україну - незалежною державою. І в тому нема нічого дивного, якщо до нас приїжджали президент США Буш-старший і прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Теччер, щоб умовляти не виходити с СРСР - ці світові лідери не бачили України суверенною державою, то що вже казати про нас, простих смертних, що виросли в "імперії зла" і "тюрмі народів" тоталітарному СРСР...
Однозначно я був проти розвалу СРСР! Для мене було безглуздим руйнувати те, що вже збудовано такими титанічними зусиллями народу, включно з єдиною грошовою одиницею та масштабною економічною спеціалізацією регіонів, глобальністю економічних зв'язків і обов'язків тощо. Тим більше була гарна аналогія правильної взаємодії такого державного утворення як США, і до подібної структури Об'єднаної Європи йшлося поряд з нами - чи міг я мислити іншими категоріями? Ні. Просто я був наївним мрійником і не міг розрізнити примусове тоталітарне єднання з добровільним на взаємовигоді і взаємоповазі.
Зараз я можу чітко стверджувати, що головною причиною розвалу СРСР попри всі економічні фактори було і є те суб'єктивне явище, яке образно можна охарактеризувати як "імперський великодержавний снобізм великоросов, а особливо - москалів" Не буду вдаватись в деталі термінологічних роз'яснень, але я кажу про "великоросів" як сукупність людей з різних етносів, що денаціоналізувались у формацію "радянський народ" і розмовляючи виключно російською ототожнювали себе з російським народом і його культурою, хоча навіть фізіологічно на є такими. Просто розсіяні по цілому Союзу ці люди яко "русскиє" були носіями великоруського імперського снобізму, але безперечними лідерами цього снобізму і зневаги до інших було у москалів: мешканців цілої Московської області - цього мегаполісу мега-економічного і мега-політичного центру влади в СРСР.
Пригадую щодо цього цікавий епізод, коли хлопчина дійсно за всіма фізичними і мовними параметрами росіянин з-за Уралу почувши наші анекдоти стосовно москалів відреагував специфічно на своє розуміння теми і сказав наступне: "А у нас тоже москвичей очень не любят".
Не претендую на визнання абсолютності мого висновку, проте я був і є переконаний у першопричині розвалу СРСР лежить суто суб'єктивний фактор "імперського шовінізму", як і в сучасній нам Україні фактори суб'єктивні заважають нам жити і будувати нормальну державу значно більше за всі об'єктивні фактори, про що і хочу далі поговорити у своїх наступних нарисах.
Наразі нагадую про подію 21-річної давності, щоб попередити про наближення події важливішої - 20-ліття  проголошення Дня Незалежності України. Вважаю, що варто обговорити цей етап в ретроспекції всім бажаючим, до чого і запрошую.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне   
 

88%, 21 голос

4%, 1 голос

8%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Зупинити рейдерську атаку на націоналізм

Класна стаття Андрія Левуса, взята тут.

Девальвація цінностей набуває небезпечних масштабів. Нема нічого святого для торгашів від політики. На політичному аукціоні розпродується все і вся. Надійшла черга націоналізму?

В Україні націоналізм намагаються приватизувати то яскраві вождики, які на хвилі націонал-популізму вже вкотре марно прагнуть пролізти до парламенту, то штатні провокатори, які своїми екстремістськими діями лише дискредитують ідею нації.

Однак, націоналізм це явище понадпартійне. Його неможливо виміряти рейтингами й описати звичними політологічними категоріями. Націоналізм не вписується в жодну політичну систему координат. Він не визнає поділу українців на «помаранчевих», «біло-синіх» та «біло-сердечних». В цьому і є перевага націоналізму. Більше того, націоналізм переважно не потребує голосного афішування та реклами. Не маніфестація «ізму» є потрібною нації сьогодні, а, як казав Ленкавський, «діяння та мислення в інтересах нації». Хто був більшим націоналістом Великобританії: акцентований «націоналіст» Мослі, який фактично був «п’ятою колоною» ІІІ Райху, чи консерватор Черчілль, який врятував Британські острови від окупації? Чи зробив де Голль для Франції менше через те, що вголос не називав себе націоналістом?

Час значків, смолоскипних походів, камуфляжів і чорних сорочок минув. Хто цього не розуміє, страждає насамперед інфантильними, квазіромантичними уявленнями про націоналізм. Діяльність таких горенаціоналістів не принесе нації нічого доброго. Навіть навпаки – є хорошою картинкою для ворожих телеканалів.

Націоналізм ХХІ століття не потребує мілітаристської бравади. Так, як і не потребує надмірного пафосу та екзальтації. Націоналізм має незмінну ідеалістичну мету – велич Нації і розвиток Держави. І на шляху до досягнення цієї мети необхідно керуватися лише трьома критеріями: успішністю, доцільністю та ефективністю. Все інше – зайвий шкідливий естетизм та піжонство, які лише заважають справі. В тридцяті роки ХХ століття, очевидно, націоналісту був необхідний револьвер. В ХХІ столітті йому швидше знадобиться відмінна освіта та успішний соціальний статус, щоб ефективніше захищати націю.

Нові вождики, які претендують на лідерство в націоналістичному русі, намагаються спростити ідеологічну базу націоналізму. «У всьому винні жиди, москалі, комуністи та кадебісти» - чуємо в їхніх «нагірних проповідях». Такий «ідеологічний» фаст-фуд вони називають націоналізмом. Звичайно, найпростіше знайти «крайніх» ззовні легше, аніж визнати, що нація хвора й потребує духовного очищення та зцілення. Легше перенести відповідальність на ворогів і реальних, і уявних, аніж взяти її на себе. Це шлях в нікуди. Це шлях слабких духом гешефтярів від «націоналізму». Психологічна залежність від супротивника спотворює реальну оцінку ситуації й шкодить справі. Міф по те, що «українці бідні, нещасні створіння, які стали жертвою чужинецької експансії» є дуже небезпечним. Він провокує національну лінь, заважає процесу одужання від хвороби холуйства, безхребетності та моральної деградації провідної верстви. Націоналізм, насправді, ставить чіткий діагноз - в поневоленні українців винні насамперед самі українці, а не «трагічна історія» чи «невдала географія». Наша еліта занепала морально і духовно. Козаки стали свинопасами. Тому нас і завоювали. Тому замість ображених прокльонів на адресу «світової змови проти українства» треба брати на себе відповідальність за націю і діяти в її інтересах, що і є головним завданням провідної верстви.

Квазінаціоналістичні вождики і отаманчики здається забувають, що українці мають свою державу. Звичайно, існуюча держава, не є ідеальним утворенням. Тотальна критика всього і вся, що відбувається в країні з боку «націоналістів», насторожує. Їм все не догода і всі, окрім них, зрадники та запроданці. Націоналіст сьогодні має підтримувати все, що йде на добро нації, незалежно хто є ініціатором цих позитивних процесів. «Все робиться не так, як має бути», «влада боїться» лише чуємо від «реальних націоналістів». Існують і небезпечні спроби приватизувати націоналізм. Часто доводиться чути - справжні націоналісти лише в партії Х, або організації Y. Націоналізм за своїм визначенням не може бути власністю однієї структури. Націоналізм є власністю всієї нації.

Український націоналізм вже неодноразово відбивав «рейдерські атаки» різного роду пройдисвітів та провокаторів, які прагнули заробити на ньому політичний та фінансовий капітал. Націоналізм має стійкий імунітет до авантюристів різного пошибу. Однак, мусимо робити все для того, щоб націоналізм не став предметом політичного торгу, а потім як наслідок цього - суспільного розчарування. Для цього необхідно йти в народ і нести йому правду національної ідеї. Ознайомлений з основами ідеології націоналізму, його історією та традиціями народ сам відрізнить зерно від полови.

Націоналізм - це не політична гра, як це подають шулери від партій і партійок, а важка і рутинна праця, яка, втім, протягом століть дає свої плоди. І найкращий з них - сам факт існування української нації.

Сами мы - не местные

Ця стаття взята з московської газети *Известия*.Писали на основі досліджень Російської Академії Наук. Сами мы - не местные
 

"Чисто славянский типаж" - старая сказка. В наших предках столько понамешано

Оказывается, московское презрительное "понаехали тут" по отношению ко всем "не коренным" не выдерживает никакой научной критики. Потому как столичная земля издавна была прибежищем мигрантов. Даже восточнославянские племена вятичей, из которых в основном и вербовалось в Средневековье население древней Москвы, сами были "не местными". Такова точка зрения антропологов, буквально по косточкам собирающих историю освоения столичного региона. Изучать летописных вятичей, освоивших земли между Волгой и Окой и территорию, на которой зародилась Москва, антропологи начали еще в середине ХIХ века. Вопрос, откуда пришли и с кем смешались эти племена, долго оставался загадкой. В советские времена считалось, что славяне вообще ниоткуда не приходили: где жили прежде, там живут и поныне. Тех, кто настаивал на политически вредной миграционной версии, власти поправляли. Но когда пришло время нормального - без поправок на политику - изучения прошлого, выяснилось, что это древнее, или, как его называют, "курганное", население представляло собой "помесь" местных финно-угорских племен и пришедших с запада мигрантов-славян. Последние, приобретя несомненное сходство с аборигенами, необъяснимым образом сумели сохранить славянскую культуру и язык.

Оказывается, московское презрительное "понаехали тут" по отношению ко всем "не коренным" не выдерживает никакой научной критики. Потому как столичная земля издавна была прибежищем мигрантов. Даже восточнославянские племена вятичей, из которых в основном и вербовалось в Средневековье население древней Москвы, сами были "не местными" (кстати, пришли они из Центральной Европы). Такова точка зрения антропологов, буквально по косточкам собирающих историю освоения столичного региона.

Изучать летописных вятичей, освоивших земли между Волгой и Окой и территорию, на которой зародилась Москва, антропологи начали еще в середине ХIХ века (с тех пор в столичном регионе исследовали больше 70 групп вятичских курганов, относящихся к ХI-ХIII векам).

Вопрос, откуда пришли и с кем смешались эти племена, долго оставался загадкой. В советские времена считалось, что славяне вообще ниоткуда не приходили: где жили прежде, там живут и поныне. Тех, кто настаивал на политически вредной миграционной версии, власти поправляли.

Но когда пришло время нормального - без поправок на политику - изучения прошлого, выяснилось, что это древнее, или, как его называют, "курганное", население представляло собой "помесь" местных финно-угорских племен и пришедших с запада мигрантов-славян. Последние, приобретя несомненное сходство с аборигенами, необъяснимым образом сумели сохранить славянскую культуру и язык (подробно об этом - в интервью с антропологом академиком Татьяной Алексеевой).

Как выглядело это новое "метисное" население, сегодня можно даже увидеть - последователи Михаила Герасимова, известного всему миру автора метода восстановления лица по черепу, работающие сегодня в организованной еще при жизни учителя лаборатории антропологической реконструкции Института этнологии и антропологии РАН, создали графические и скульптурные портреты древних обитателей нынешнего Подмосковья, живших на территории сел Волково, Потапово и Шишмарево, любимого нынешней элитой подмосковного города Звенигорода и в некоторых других местах.

Нынешние антропологи знают о вятичах немало. Треть из них умирала в детском возрасте, хотя для тех времен это не удивительно. Продолжительность жизни у мужчин - впрочем, как и в других славянских племенах - почти не превышала 40 лет. Но женщины жили еще меньше, что может свидетельствовать об их более низком статусе и "уровне жизни". Впрочем, скорее всего большинство женщин умирали при родах. В принципе антропологи могли бы даже определить - по специальным зарубкам, остающимся на тазовых костях, - сколько детей рожала за свою недолгую жизнь среднестатистическая вятчанка. Но такой возможности они не имеют - в коллекциях московских вятичей, которые хранятся сегодня в НИИ и музее антропологии МГУ, тазовых костей практически нет. Еще не так давно собирались по преимуществу краниологические серии, то есть коллекции черепов.

О чем можно судить безошибочно, так это о состоянии зубов наших далеких предков, страдавших, как и мы сегодня, прежде всего от кариеса. Хуже всего зубы были у вятичей, живших в верхнем течении Москвы-реки и ее притока Истры, а также в нижнем течении Москвы-реки и бассейне реки Пахры.

Если говорить о заболеваниях, оставляющих следы на черепе и костях, то, по словам Александры Бужиловой, ведущего научного сотрудника Института археологии РАН, специалиста по палеопатологиям (то есть болезням древних людей), ничем особенным среди других славянских племен вятичи не выделялись. Страдали, но не больше других, от поражения суставов и позвоночника (начиная от остеохондрозов и заканчивая деформирующим артрозом). От доброкачественных опухолей в своде черепа и от воспаления надкостницы. От травм. Кстати, особенно "травматичной" оказалась зона среднего течения Москвы-реки, возможно, территория самых частых военных столкновений.

А, к примеру, по дырочкам на верхнем своде глазниц, которые достаточно часто встречаются в коллекциях московских вятичей (для этой аномалии есть свой медицинский термин - cribra оrbitalia), можно заключить, что средневековое население преследовала анемия, вызванная дефицитом железа, магния и цинка. Отчего это происходило - от недоедания, частых инфекционных заболеваний или стресса, - сказать трудно. Вопросов вообще остается немало.

Не исключено, что на некоторые еще удастся ответить - вятичи оставили после себя несколько тысяч курганных групп, и многие из них еще не исследованы. Если, конечно, ученых не опередят "черные археологи" - сегодня они методично "исследуют" курганы: выходят на захоронения и выворачивают кости. По сведениям Николая Макарова, директора Института археологии РАН, из 11 курганных групп в районе Одинцова часть потревожена грабительскими ямами-колодцами (добычу сбывают на московском рынке "Вернисаж в Измайлове"). От "черных археологов" пострадал и курганный могильник Семивраги-1 в Домодедовском районе Московской области: из 32 насыпей Х-ХIII вв. сегодня сохранились лишь 12.

Снежные московские зимы - непростое испытание не только для 'потомков' древних вятичей, но, возможно, и для их предков (фото: Виктор Хабаров)

Еще летописец Нестор недолюбливал народ, поселившийся на Москве-реке

О древних вятичах немало рассказали славянские летописи. К примеру, известно, что в IХ-Х веках они платили дань Хазарскому каганату. Что Илья Муромец переезжал из Мурома в Киев прямиком через территорию вятичей, и это засчитали ему как настоящий подвиг. Летописцы, к сожалению, молчат о том, откуда и когда пришли эти славянские племена в центральный район Русской равнины, что заставило их переселиться на берега Москвы-реки, Оки и их притоков. Зато нравы этого племени описаны ими подробно и нелицеприятно. Киевский монах - летописец Нестор сообщал, что вятичи - грубое племя, "яко звери, ядуще все нечисто". Да и русский мат, если верить ему, пошел гулять по Руси с легкой руки вятичей. Они этим славились - по свидетельству летописца, срамословье было у них пред отцами и снохами, браков не было, жен умыкали на плясаньях и бесовских игрищах, а некоторые имели по две и по три жены.

Впрочем, возможно, что Нестор был пристрастен к вятичам: слишком уж независимым - в том числе и от киевских князей - стремился быть лесной народ, положивший начало древнему населению Москвы. Академик РАН, антрополог Татьяна Алексеева: "Есть версия, что у древнего населения Москвы былапримесь негроидной крови"

Как антропологи составляют историю заселения территории, на которой зародилась Москва, в интервью обозревателю "Известий" Наталье Давыдовой рассказала Татьяна Алексеева, академик РАН, антрополог, главный научный сотрудник НИИ и Музея антропологии МГУ.

вопрос: Даже когда господствовала теория, что восточно-славянские племена не расселились по Восточно-Европейской равнине в эпоху раннего Средневековья, а жили здесь и прежде (теория автохтонии), вы придерживались мнения, что восточные славяне, в том числе племя вятичей, на территории которых впоследствии и образовалась Москва, - мигранты.

ответ: Да, и пришли они с запада. В этом нет никакого сомнения. Судя по археологическим данным, переселение началось в VI веке. Только антропологических материалов того времени не сохранилось, потому что умерших по языческому обряду сжигали. Но начиная с IХ века антропологи уже имеют вещественные подтверждения - черепа и скелеты, и можем представить картину этого движения с запада на восток. Одним из первых территорию, с которой пришли восточные славяне, обрисовал по археологическим материалам чешский историк и археолог Любомир Нидерле. Прародиной восточных славян была Центральная Европа.

в: В 1950-е годы вы участвовали в беспрецедентной по масштабам первой русской антропологической экспедиции Института этнографии РАН, изучавшей современное русское население - потомков и кривичей, и словен новгородских, и вятичей... Живых людей, а не древние коллекции, тоже необходимо изучать для того, чтобы прояснить вопрос о происхождении восточных славян?

о: Конечно. Руководитель нашей экспедиции Виктор Валерьянович Бунак тоже придерживался теории миграционизма. И именно ему в те времена, когда было еще много сторонников автохтонии, удалось отстоять проект изучения современного русского народа, четко связанный с колонизационными потоками. Мы исследовали тогда 17 тысяч человек из 117 районов, каждого третьего из них сфотографировали. С помощью этих фотопортретов уже в 1990-е годы методом аппликационной съемки были сделаны обобщенные портреты великоруссов из разных регионов России. Причем у жителей столичного региона они оказались самыми нечеткими и размытыми. Потому что современное подмосковное население оказалось самым разнообразным по своему физическому облику. Кстати, и от мигрантов-вятичей в нем осталось не так уж много.

в: Тогда, в 1950-е, вы утвердились в том, что восточные славяне были не коренным, а пришлым населением?

о: Конечно. Сильное сходство с исходным антропологическим славянским типом сохранили разве что современные поляки, то есть западные славяне. А что касается восточно-славянских племен, двигавшихся на север, юг и восток из центральной Европы, то они смешались с местным населением - финно-уграми и балтами. Я проанализировала каждую восточно-славянскую группу по ряду очень важных расово-диагностических признаков. Выяснилось, что антропологический тип меняется при движении с запада на восток: по мере продвижения на восток в славянском населении проявляется все больше черт, присущих финно-угорскому населению, и все меньше - западно-европейскому. Когда я впервые увидела краниологические серии, то есть коллекции черепов вятичей, мне сразу бросилось в глаза, что они в сущности не отличаются от финно-угорского населения, скажем, из древнемордовских могильников. По антропологическим признакам - это одно и то же население. И все-таки это уже славяне. Потому что их погребальный обряд, их женские украшения, которые в основном и являются для ученых этническими определителями, - вятичские, а не финно-угорские.

в: Курганы Московской области ученые начали активно раскапывать полтора века тому назад. Но, похоже, сегодня интерес к ним упал?

о: Нет, курганы продолжают изучаться. Увы, часть из них распахана, но многие сохранились. Например, в Косине. Или неподалеку от подмосковной резиденции московского мэра - там тоже сохранились типичные курганные группы вятичей, невысокие, поросшие лесом. Что же касается серьезных исследовательских работ, то НИИ и музей антропологии МГУ предлагали московской мэрии осуществить проект "Древние москвичи", изучить, как складывалось население древней Москвы. Но интереса к нашей идее мы не обнаружили. Думаю, до Юрия Лужкова наш проект вообще не дошел.

в: У антропологов имеется материал, позволяющий судить о населении города времен его основания?

о: Москву как город мы можем изучать в основном по материалам ХVII - начала ХVIII вв. О более раннем периоде судить очень сложно - нет достаточных по численности антропологических коллекций того времени. Так что для антропологов Москвы как средневекового города, можно сказать, не существует. В отличие от древнего населения региона, на территории которого она образовалась.

в: Кого же в таком случае вы предлагали изучать в качестве древнего населения города?

о: Москвичей ХVI-ХVIII веков. Чтобы можно было понять, какой была история заселения города. Об этом, правда, можно судить и по онамастике, то есть данных о фамилиях, которые имеют жесткую приуроченность к географическим территориям. Такие исследования мы уже провели: по хранящимся в бывшей Ленинке старым книгам подсчитали, каков удельный вес разных фамилий у населения Москвы, и выяснили, откуда эти фамилии пришли.

в: И что рассказала онамастика?

о: Что основу древнего населения Москвы составляли потомки вятичей, пришедших из Подмосковья. Значительный процент населения - переселенцы из Рязани, то есть те же вятичи. Довольно весомая часть - приезжие из Новгорода, где обитали уже не вятичи, а словене новгородские. Небольшую часть московского населения составляли бывшие жители Смоленска, это уже кривичи. Кстати, если судить по фамилиям, Москву недолюбливали жители соперничавшего с ней древнего Владимиро-Суздальского государства - выходцев оттуда в городе почти не было. Все эти выводы можно проверить на антропологических материалах ХVI-ХVIII вв. Их у нас достаточно.

В рамках проекта "Древние москвичи" мы предлагали изучить не только имеющиеся коллекции, но еще и материалы из захоронений при церковных приходах Москвы ХVIII века. В те времена жители разных улиц были "приписаны" к своим приходским кладбищам. Так что можно было бы узнать, как различалось население разных улиц. Этой темой занималась Татьяна Ивановна Трофимова. Первые результаты оказались чрезвычайно интересны. К примеру, Остоженка дала невероятно грацильный антропологический материал.

в: Грацильный - значит мелкий?

о: Да. Вообще-то вятичи - довольно мелкое население, и костяки у них хрупкие. Но жители Остоженки - просто малюсенькие. Было бы очень интересно разобраться, откуда шло ее заселение.

в: Последователями Михаила Герасимова сделаны антропологические реконструкции - пластические и графические - представителей разных восточно-славянских племен: полян, северян, кривичей, словен новгородских, вятичей. Если судить по ним, у вятичей из московских курганов, из которых в большой степени и сформировалось изначальное население Москвы, менее выступающий, чем у других славянских племен, нос. А также более узкое и плоское лицо.

о: Так и есть. Антропологически они очень похожи на мордву-эрзю, относящуюся к финно-угорской группе народов, в которую входят также венгры, финны, эстонцы, марийцы, удмурты... Кроме того, на некоторых графических портретах видно, как выступает верхняя губа (это хорошо просматривается и на черепе). С чего бы вдруг у вятичей проявился этот зубной прогнатизм, который обычно возникает на территориях, где проходило смешение людей разного антропологического облика? Некоторые исследователи считают, что это - явный показатель проникновения на земли вятичей на очень ранних стадиях их заселения какой-то негроидной крови.

в: Вот так поворот! А подобного рода загадки антропологам по силам разгадать?

о: Не все, но многие. Теперь, когда появились и с каждым годом совершенствуются новые методы исследования, мы можем, например, по уровню минерализации скелета и микроэлементному составу волос и ногтей древнего населения предположить, каким был в прошлом биохимический состав среды обитания. Исследуя древнюю ДНК, попытаться проследить пути миграции. Кстати, в своем московском проекте мы предлагали в том числе исследовать и ДНК древнего московского населения. Чтобы понять, кто есть кто и откуда. Результат мог оказаться очень интересным. К тому же у нас есть совместная с генетиками лаборатория, где проводятся подобные исследования. Другое дело, что это безумно дорого.

Російські ЗМІ про Україну…

Почитала я сьогодні російську пресу (Я її час від часу переглядаю, і єврейську також…)

Наведу кілька статей.

Потомок Кобзаря пополнил ряды националистов.

ЧЕРКАССЫ, 10 марта. Черкасский областной комитет ВО «Свобода» накануне, 9 марта принял в ряды партии праправнука Тараса Шевченко националистической партии «Свобода».

Украинские националисты уверены, что Крым принадлежит им с 1918 года

СИМФЕРОПОЛЬ, 23 февраля. Исторически обоснованная дата «возвращения» Крыма Украине — сентябрь 1918 года. Как передает корреспондент «Росбалта», об этом заявил глава крымского отделения Украинской народной партии Олег Фомушкин.

По мнению националиста, необходимо считать официальной датой присоединения Крыма в состав Украины именно 28-29 сентября 1918 года. При этом сам Фомушкин настаивает на термине «возвращение Крыма в состав Украины».

Политик заявил, что в сентябре 1918 года в Киеве прозвучали слова гетьмана Павла Скоропадского о том, что «Украина не может существовать без Крыма — это будет туловище без ног». «Лишь узнав про избрание его гетманом и возрождение Украинской державы, все корабли Черноморского флота, которые на 80% комплектовались украинцами, мгновенно подняли сине-желтые флаги», — пишет Фомушкин.

Ученый: В жилах украинцев течет армянская кровь.

КИЕВ, 18 февраля. Украинцы плохо знают свою историю — в частности благодаря скудным данным о народах, населяющих Украину, в школьных учебниках. В том числе умалчивается информация об армянах, веками проживающих на территории современной Украины, отметил в интервью Analitika.at.ua известный украинский историк, председатель общественного научно-исследовательского центра «Восток-Запад», руководитель Донецкого центра Института востоковедения НАН Украины Михаил Швецов.

23 лютого – тест на гідність

Народ, який не має честі, не матиме і хліба. Д. Рікардо Приближається 23 лютого. Одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата! Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття. 8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим "засіданням". Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення. Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – "гнобитель"? Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним із найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості. Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б протягом свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І – були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними… Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни. Тому давайте проаналізуємо це свято – День захисника Вітчизни – за складовими: 1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна . Тобто, що саме той день (ті дні), ті захисники означають для нашої Вітчизни (і не нашої також). 23 лютого – день радянського дезертира Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту". Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було. При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем" П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно. Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р. Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті "Тяжелый, но необходимый урок" в газеті “Правда": "Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве". А Дибенківських “захисників Вітчизни" розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний. В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших "легенд". Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів ("воєнспеців"), і вони перейшли на службу більшовикам. Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та "епох", і теперішні "українські" "комуністи" так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення? Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народних комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року. То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата? Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж – влади. Зазначимо, що слова "вторгнення" і "повалення" не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі "подвиги" попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…). "Смерть украинцам и буржуям" - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх "банерах" народилася Радянська армія Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, – тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі "брати" навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України. "Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши", – виголошував перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151). Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні. А ми ж святкуємо в лютому! Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша… Так що ж було в лютому? 9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого. Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". – Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): "Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича". В. Затонський недаремно зазначав українську мову своєї посвідки – в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і "червоні кхмери" в Камбоджі! Можливо, саме 23 лютого 1918 р. "захисники Вітчизни" співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян: Эх, яблучко, сбоку красное. Что Украине конец – Дело ясное... "Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..." Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Ось монолог одного з героїв цього твору: "Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий". Пом’янемо жертв. І героїв! Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р. Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки. Давайте більше говорити не тільки про жертви, а, насамперед, про наших героїв. Що ми знаємо про них? У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади. Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького". Наступного дня запорожці з'єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева… А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського? І, головне – а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках. А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами? Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться "засідати", – згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, "прапора-куска" і буфетницю Маньку (мовляв – да-уж, були діла, були процеси!). Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою… …На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!". Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї: Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу — Тебе любить, Тобі служить, За Тебе вмерти біля стяга. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить. Отже – будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!

І – за нашу честь! Слава героям!!!

Олег Надоша, Володимир Гонський