От уксуса - куксются,
От горчицы -огорчаются,
От лука - лукавят,
Как жаль,что об этом никто не знает!

..Ели бы сдобу и добрели...)))


(из мультика "Алиса в  Стране Чудес")







Ваша Ружа
и
Алиса в Стране Чудес

                    Хай не буде...

Диким птахом в сивих хмарах твоя пісня плиє небом, наче спалах, наче мрія, наче квітка з полонини,

[ Далі ]

Тендітне і пластичне. Мовби скло
Тримається і далі трості майстра.
Усе, що поміж нами пролягло, –
Засяє? Згасне? Aspera? Ad astra?

Не знаю. Айстри – ще вони цвітуть.
А зорі? Саме час для зорепаду.
Розплавлена миттєвість – наче ртуть,
Швидка й минуча. І немає ради.

Та є різниця – «йтиму» чи «прийду».
Різниця є: «було» - чи «залишилось»…
І знає лише втомлений склодув,
Чи справді вийшла казка – як хотілось.

Далеко-далеко, на високій недосяжній для
нас Небесній Горі, на її вершині росте з прадавніх часів височенне, могутнє,
розлоге дерево. Древо Кохання. Скільки
людство існує, стільки й росте воно. Непідвладне часу і стихіям, глибоко
вкорінене, товстелезне… На  незліченних
гілках квітнуть впродовж усього року духмяні білі квіти. Малі янголята,
збираючи на квітках медовий нектар до свого столу, запилюють квіти. А ще вони
струшують в торбинки золотий пилок для… Напевне, ми дізнаємося дещо пізніше, для чого янголята збирають золотий
пилок. Щодня безліч плодів зав'язуються з запилених квітів. Щодня достигає
безліч червоних солодких з терпкуватим присмаком плодів. Плоди з Древа Коханя
незвичайні. І насолодитися їх смаком щастить не всім.



 Стиглі плоди розтріскуються на дві частини, з
нерівними лініями розлому. Не буває двох однакових таких ліній. Половини плоду
становлять єдину унікальну пару ключа та замку. І падають на Землю
розполовинені плоди. В долоні чоловікам та жінкам. Кожному по половинці. Вони  доволі тверді
та несмачні. І не пахнуть. Запашними та солодкими стають лише тоді, коли
двоє, чоловік з жінкою, віднайдуть серед багатьох людей на Землі того, хто
тримає частину плоду – пару до тієї частини, яку має він або вона. З'єднуючись,
половини  створюють цільний  плід, лінія розлому зростається і  зникає. Чоловік з жінкою теж з'єднуються, ключ відкриває замок, лунає небесна
неповторна, божественна мелодія… Саме для них. Лише них двох. Отоді-то можна
куштувати плід і насолоджуватись його духмяністю, соковитим, свіжим, солодким
смаком. Отоді-то можна відчути СМАК НЕБЕСНОГО КОХАННЯ. І янголята дарують
закоханим обручки з пилку золотого, зібраного з квіток Древа…


Нерідко бува  так, що єднаються жінки та чоловіки, не
додивляючись до тих половинок плоду, які вони мають. І мулько їм в житті разом.
І відчувають, ніби прірва між ними. Чи вузька
вона, чи широка, та розділяє обох нездоланно. І смак плоду гіркий або
дерев'янистий,
або прісний. І тхне
він чимось неприємним, до відрази… І що то за музика луна?! Дисонуюча мішанина
звуків!..


Найщасливіші серед людей ті, хто з'єднав розполовинені плоди з
Древа Кохання!


А воно росте, квітує, достигають на ньому
червоні плоди… І, розлускуючись на половини, падають в долоні дітям небесним –
чоловікам та жінкам…



28.03.2011


by Stepans’ka Marina (SMG)

виникла така ідея, зробити канал, щоб там були виключно герої казок, " які в дитинстві  ти  всі перечитав" (с) , герої мультиків - тобто канал без героїв фентезі і аніме.


Приєднуйтесь! Давайте разом поринемо в Дитинство, бо насправді, наш  Реальний Світ - це Казка... варто лише захотіти його таким зробити.






Ваша Ружа

ГУМОР
ЛІТЕРА – ФЕНІКС
ЛІТЕРА БІЛЬШЕ СЕНСУ В КОЖНІМ СЛОВІ


САШКО ЛІРНИК: СТОЯТЬ В ЧЕРЗІ ДО КАСИ НАШІ МОРПІХИ В БРОНИКАХ ІЗ АВТОМАТАМИ І КУЛЕМЕТАМИ. А МІЖ НИМИ СТОЯТЬ МІСЦЕВІ. ТЕЖ В КАСУ. НУ І РОЗМОВЛЯЮТЬ ЗВІСНО. Я СОБІ КАВУ ПОПИВАЮ І ТІ РОЗМОВИ СЛУХАЮ.
ВЛАСНА ДУМКА КВІТЕНЬ 2, 2018



Тільки в Україні існує дивовижна «язичницька» ікона.

Унікальна. Козацька.

На ній не зображено жодного святого, чи апостола….

Я недавно повернувся з фронту, від хлопців.

Був в Широкіному.

Так от – там перед виїздом з Маріуполя перед блок-постом є невеличкий супермаркет.

І коли наші бійці їдуть на ротацію, то зупиняються щоб там купити собі смаколиків і мінералки.

Я їхав з ними і зайшов разом щоб кави сьорбнути на доріжку.

Так от стоять в черзі до каси наші морпіхи в брониках із автоматами і кулеметами. А між ними стоять місцеві. Теж в касу. Ну і розмовляють звісно. Я собі каву попиваю і ті розмови слухаю. Всяке говорять. І добре і не дуже. Але то життя, нікуди від того не дінешся. Коли всі бійці вже сплатили за покупки і вийшли,то в черзі залишився останній молоденький солдатик із пакетиком цукерок і автоматом в руках.

Саме цей момент вибрав місцевий “мужичок” в спортивних штанцях з пивом,ковбасою і чіпсами, щоб завести із солдатиком розмову “за жизнь”.

– Вот пасматрі, боєц, ми же всє братья – і русскіє і украінци і бєлоруси! Што нам дєліть? Зачєм ваєвать? Вот зачєм ти воюєш? Зачєм ти сюда, к нам прієхал? Тут наша зємля, русская ! Вот жилі сєбє, дружно, пока ви сюда нє прієхалі! Вас же нє звалі?”

Ну і все в такому ж ключі.

Солдатик мовчав і не реагував. Тільки дивився через скляні стіни на товаришів, які вантажились в “Урал” із своїми кулеметами, гранатами, броніками, кока-колами і бананами, щоб поїхати в саме пекло під кулі снайперів і мінометні обстріли і стати живим щитом перед Маріуполем.

– Вот у тєбя автомат. Ти в ково стрєлять собрался? В братьєв своіх? В русскіх? Єто же кієвскіє власті і бандеровци нас лбамі сталківают! Єто вєдь не украінская зємля і окупанти здєсь ви!”.

Черга із місцевих таких же “ватних мужичків” схвально закивала і загуділа.

Солдатик мовчав, тільки нагнув голову у важкому шоломі.

Тільки жовна грають на щоках.

Я покинув свою недопиту каву і рушив до нього щоб якось захистити, адже він ще хлопчик молодий, хоч і з автоматом. Куди йому сперечатися із такими упоротими ватними сепарами ? Які знайти аргументи і слова?

І раптом це “дитя із цукерочками” повертається до ватника, дивиться йому в очі і каже:

“Ти в морду хочеш? То я дам!”

Геть не лагідно і не толерантно.

І я бачу перед собою вже не дитину, не хлопчика, не безпомічного юнака, а Воїна, Героя, Захисника. Того, хто “Двічі не вмирати”, того, хто “Козацька потилиця ворогам не хилиться!”, того, хто “вшрамся та не дамся!”.

Із шевроном морської піхоти “Вірний завжди”.

Бачу обстріляного ветерана, молодого, але із блиском криці в погляді. Із бойовими побратимами в “Уралі” з кулеметами, гранатами, броніками , бананами і незламним веселим козацьким духом. І з мечем-автоматом і пакетиком цукерочок в руках.

І це не я його хочу захистити, а він мене. І всіх нас.

І захистить, і не злякається.

А так , мовчки нагне голову, заграє жовнами, і дасть в морду всякому, хто захоче посягнути на Україну, порве на шмаття і не відступить ні перед ким.

Бо “Вірний завжди”.

І мене попустило, і від серця відлягло .

Є час розкидати каміння, а є час його збирати.

Слава Богу, що ми встигли розкидати “каміння” українського духу, жертовності і патріотизму!

А тепер, в час війни, збираємо.

Збираємо те, що міцніше за всі кремені світу .

Не дорікайте мені моєю нетерпимістю і нетолерантністю, моєю “надмірною українськістю”, моїм гострим словом.

Це від болю.

Коли ріжуть по живому, то людина кричить.

На старовинній дивовижній “язичницькій” козацькій іконі не зображено жодного святого чи апостола…

На ній намальований птах, який роздирає дзьобом собі груди, видовбує собі серце і годує ним маленьких пташенят , що порозкривали внизу свої ротики. І напис в’ється: “Яко птах, груди свої роздираємо, і народ свій, яко пташенят, кровію своєю годуємо!”

Птахові боляче, він мабуть кричить і плаче, але пташенята виживуть.

Потім, після війни будемо розсипати перли терпимості і толерантності.

Мій телефон не буде дзвонити серед ночі, і з слухавки не будуть чутися вибухи, між якими хрипкий голос не буде просити: «Дядьку Сашко, у нас тут обстріл, то ви тим часом розкажіть нам по телефону казочку якусь, а я ввімкну голосний зв’язок щоб весь бліндаж слухав!»

Що – що, а цього мені дійсно не буде вистачати. Мабуть нікому на світі, ніякому артисту чи співаку, так не дзвонили ніколи.

Я після війни буду розказувати тільки добрі казочки, грати на лірі і співати “Їхав козак за Дунай” і “Was wollen wir trinken”.

І не буду більше лаяти “русскій міръ” і не буду ображатися, а буду весело сміятися з анекдотів про сало і шаровари, не буду нагадувати, що українська мова – то питання не культури і справедливості – а безпеки і виживання України.

Хоча ні, буду. Але за це вже якось вибачте .

А покищо воюєм, браття !

Хто чим може і уміє. Хто – автоматом, хто – берцами, термобілизною, ліками, хто -консервами і салом, а хто – словом.

“Не за ставочок зариблений, не за пасіку багату чи хутірець порядний”

А за дітей наших, за коханих, за батька і матір, за землю свою.

Ту, яку, окрадену, у вогні збудили…

І кожен, яко птах груди свої розриває і кровію своєю народ яко пташенят своїх годує і творить цим вічне Святе Причастя.

https://litera1.co.ua/2018/04/02/sashko-lirnik-stoyat-v-cherzi-kasi-nash/

[ Читати далі ]

.....День Рождения Рэй — как раз такой случай, и я с нетерпением жду встречи с Тобой. Я отправился в путь, доверившись сердцу Колибри, которого мы с Тобой встречали давным-давно. Он, как всегда, был приветлив, но когда я сказал ему, что маленькая Рэй подросла, и я направляюсь с подарком к ней на День Рождения, он очень удивился. Мы долго летели в тишине, и наконец он промолвил: «Я понял своем немного из того, что ты мне сказал, но меньше всего мне понятно, что ты направляешься на День Рождения».

— Конечно, я направляюсь на День Рождения, — ответил я. — Что в этом непонятного? — Он промолчал, а когда мы очутились у гнезда Филина, произнес: «Могут ли мили в самом деле разделять нас с друзьями? Если ты желаешь быть с Рэй, разве ты уже не с ней?»

— Маленькая Рэй подросла, и я направляюсь с подарком к ней на День Рождения, — сказал я Филину. После разговора с Колибри было странно говорить слово направляюсь, но я произнес его так, чтобы Филин меня понял. Он тоже долго летел молча. Это молчание было исполнено доброжелательности, но когда он доставил меня в целости и сохранности к дому Орла, он промолвил: «Я понял совсем немного из того, что ты мне сказал, но меньше всего мне понятно, что ты называешь своего друга « маленьким».

— Конечно, она маленькая, — ответил я. — Потому что она еще не стала взрослой. Что в этом непонятного? — Филин посмотрел на меня глубоким взглядом своих янтарных глаз, улыбнулся и сказал: «А ты подумай».

— Маленькая Рэй подросла, и я направляюсь с подарком к ней на День Рождения, — сказал я Орлу. После разговора с Колибри и Филином было странно говорить слово направляюсь и маленькая, но я произнес их так, чтобы Орел меня понял.

Мы поднялись с ним над вершинами и парили вместе с горным ветром. Наконец он промолвил: «Я понял совсем немного из того, что ты сказал, но меньше всего мне понятны слова „День Рождения“.

Мы собираемся отпраздновать тот миг, когда Рэй появилась на свет, и до которого ее еще не было. Что в этом непонятного? — Орел, сложил крылья, ринулся вниз и мягко приземлился в пустынных песках.

— Время, когда Рэй еще не было? Не кажется ли тебе, что скорее наоборот — жизнь Рэй началась, когда времени еще не было?

— Маленькая Рэй подросла, и я направляюсь с подарком к ней на День Рождения, — сказал я Соколу. После разговора с Колибри, Филином и Орлом было странно говорить слова направляюсь, маленькая и День Рождения, но я произнес их так, чтобы Сокол меня понял. Под нами далеко внизу проплывала пустыня. В конце пути он промолвил: «Ты знаешь, я понял совсем немного из того, что ты сказал, но меньше всего мне понятно вот это — « подросла».

— Конечно, подросла, — ответил я. — Рэй все ближе к тому, чтобы стать взрослой, и еще один год отделяет ее от детства. Что в этом непонятного?

— То, что ты сказал, вовсе не значит «подросла» — Он поднялся в воздух и скрылся из виду.

Я знал, что Чайка — очень мудрая птица. Пока мы летели, я тщательно обдумывал и подбирал слова, чтобы, услышав их, она поняла, что я уже чему-то научился.

— Чайка, — сказал я наконец, — почему ты несла меня на своих крыльях к Рэй, если ты воистину знаешь, что я уже с ней?

Чайка несла меня над морем, над холмами, над улицами города и вскоре бесшумно села на Твою крышу. — Потому что важно, — ответила она, — чтобы ты знал эту истину... До тех пор, пока ты сам не понял ее, пока не постиг во всей глубине, ты сможешь передать ее лишь немногими способами, лишь с посторонней помощью — машин, людей, птиц. Но помни, — добавила она, — от того, что ты не постиг истину, она не перестает быть истиной. — И Чайка улетела.

— Теперь настало время раскрывать Твой подарок. Дары из стекла и металла со временем изнашиваются и предаются забвению. Но я приготовил для Тебя кое-что получше. Я дарю Тебе кольцо. Носи его. Оно искрится особым светом, и никто не сможет ни отнять его у Тебя, ни уничтожить. Ты единственная в мире будешь видеть это кольцо, так же, как только я видел его, пока оно было моим.

Это кольцо наделит Тебя новой способностью. Надев его, ты сможешь воспользоваться крыльями любой из птиц, парящих в небе. Ты сможешь видеть их золотыми глазами, коснуться ветра, что пронизывает их бархатные перья. Тебе откроется радость полета ввысь, радость парения над миром и всеми его заботами. Ты сможешь оставаться в небе, сколько пожелаешь, коротая ночь, встречая рассвет, и когда почувствуешь, что настало время вернуться вниз, Твои вопросы обретут ответы и все тревоги рассеются.

Как и все, чего нельзя коснуться руками и увидеть глазами, твой дар станет расти по мере того, как ты будешь пользоваться им. Поначалу Ты сможешь делать это только когда будешь видеть птиц, с которыми полетишь. Но потом, когда придет умение, Ты научишься летать с птицами, которых не видишь, и в конце концов обнаружишь, что Тебе не нужно ни кольца, ни птиц, чтобы летать наедине с собой выше спокойствия облаков. И кода такой день наступит, Ты должна будешь передать этот дар тому, кто сможет умело им пользоваться, который сможет осознать, что важно лишь то, что создано из истины и радости, а не из металла и стекла.

Рэй, этот Твой особый - день – в - году я праздную вместе с Тобой в последний раз, узнав то, чему меня учили наши друзья — птицы. Я не могу направляться к Тебе, потому что я уже здесь. Ты — не маленькая, потому что Ты уже выросла. Ты, как и все мы, кочуешь от жизни к жизни, радуясь тому, что живешь.

У Тебя нет дня рождения, потому что Ты жила всегда. Ты никогда не рождалась и никогда не умрешь. Ты — не дитя тех людей, которых зовешь отцом и матерью.

Ты — их спутница в этом ярком путешествии, полном приключений, цель которого — познать суть вещей.

Каждый подарок от друга — это пожелание счастья, в том числе и это кольцо.

Летай свободно и радостно над вечностью по ту сторону рождений, и мы сможем встретиться с тобой и сейчас, и всегда, когда пожелаем, посреди одного большого праздника, которому никогда не приходит конец.

Ричард Бах