Цього року часу на поїздку було мало, а побачити хотілося, як завжди, багато чого. Взявши карту палаців, фортець та інших архітектурних пам"яток, зупинили свій вибір на "Золотій підкові Львівщини" та її околицях... На всю "підкову" часу треба на багато більше, тож ми вирішили оглянути найвидатнішу її частину, до того ж концентрація пам"яток у цих місцях настільки значна, що можна оглядати їх по дві за день... Але дружина вже була в цих місцях кілька років тому з екскурсією, тож щоб урізноманітнити її враження, а також закрити позаминулий борг по замкам Волині, вирішили по дорозі заїхати в Острог (навіть не знаю, чого ми це місто пропустили у 2009 році).

Їхати вирішили на електричці підвищеного комфорту Київ-Рівне, що о 7:40 вирушає з Києва. Взяли квитки у 2 клас по 40 грн. Чим відрізняється 2-й клас від першого?   У першому класі крісла розташовані "купейно" по 2 з обох сторін столика, у 2-му ж крісла знаходяся одне за одним, як у автобусі, але місця для ніг набагато більше, ніж у маршрутках. Що цікаво, що правий ряд розміщувався спиною до напрямку руху, а лівий лицем. Тож спочатку прийшлося їхати спиною до руху поїзда, але в Козятині ситуація змінилася на протилежну.  Через 6 годин поїздки, можливо не так швидко, але досить комфортно, ми прибули в Острог. Вірніше сказати на станцію "Острог", що знаходиться в селі Оженін за 8 кілометрів від самого міста. Але між ними є практично постійне автобусне сполучення. Вже через 15 хвилин поїздки маршруткою по селам ми були в центрі Острога.

---

Слово "Острог" означає "укріплення". Назва міста вперше згадується у Іпатіївському літописі 1100 року , але, як свідчать археологічні дані, місто на кілька віків старше. З середини 14 ст. місто стає резиденцією Острозьких. Данило Острозький на місці давньоруського укріплення на пагорбі біля річки Вілія будує замок, основу якого складала мурована вежа, яка слугувала і для оборони і проживання князя. Згодом Василь Острозький розширює замок і будує на подвір"ї богоявленський собор, який теж мав оборонну функцію. Але найвідоміший Василь-Констянтин Острозький, що довершив замковий ансамбль "Круглою Вежею". А найбільшою його заслугою було заснування в 1576 році в Острозі слов"яно-греко-латинської академії. Випускниками її пізніше стали відомі козацькі ватажки Северин Наливайко та Петро Конашевич-Сагайдачний. При академіїї відкривається друкарня, в якій Іван Федоров видає у 1578 році "Буквар" , а 1581-го "Острозьку Біблію" - перше повне видання Біблії на східнослов"янській мові. Взагалі, з роду Острозьких вийшло чимало визначних полководців, захісників церкви, меценатів та просвітників. Зі згасанням роду князів Острозьких занепало і саме місто після руйнування його у 1626 році військами Богдана Хмельницького під час визвольної війни. З 1793 року  Острог - повітове містечко Волинської губернії Російської імперії, пізніше - прикордонне місто Польщі.

Зупинка автобуса була неподалік від ресторану-піцерії "Маестро",куди ми з задоволенням зайшли збадьоритися кавою. До кави замовили ще й млинців, але їх довго готували, то ж спочатку випили каву, а потім їли млинці з чаєм  . Згодом, сповнені сил, з рюкзаками за плечима і картою міста в руках пішли вивчати місто. Перше, на що ми натрапили, був музей нумізматики, але в середину заходити ми не стали. Через дорогу був невеликий парк з пам"ятником засновникам міста, судячи з карти, ми рухалися вірним шляхом до Острозького замку... По дорозі нам ще зустрівся пам"ятник Шевченку, дещо дивного виду та пам"ятна стелла на честь 400-річчя заснування Академії та друкарні.

І ось за деревами відкрився вхід до замку (надбрамна вежа була побудована у 1905 році), з машинами весільного кортежу.

Забув сказати, що це була неділя, час гуляння весіль і багато пасажирів маршрутки питали чи не їде вона до РаГСу. На руїнах "Круглої Вежі" тривала фотосесія та відеозйомка молодят,

то ж поки вони займали вежу ми пішли до самого донжону, де розміщується краєзнавчий музей.

Цікаво, що вхід у музей знаходиться в підвальному приміщенні, але вказівних знаків де є каса музею ніяких не знайшли. Виявилося, що каса теж знаходиться в підвалі за рогом... Квиток коштував лише 5 грн, але потім ще доплатили 5 за фотозйомку. Знімати тут було що. Найбільше мені сподобалася панорама середньовічного Острогу в центрі великої зали. Музей розміщений на всіх трьох чи чотирьох поверхах замку. В окремих кімнатах є виставки присвячені війні, пожежникам, окрема кімната присвячена космонавту Каденюку. Поступово піднімаючись і проходячи всі зали ми вийшли на верх замку, звідки відкривається чудовий краєвид на луки в заплаві річки Вілія. Потім була невелика фотосесія навколо Круглої Вежі.

І далі, з мапою в руках, ми пішли шукати руїни синагоги... Це теж пам"ятка архітектури, про що свідчить позолочена табличка, але вона має досить жалюгідний вигляд...

По дорозі, в одному з комплексів відпочинку, молодята вже запрошували гостей до столу під попурі з народних українських та еврейських танцювальних мелодій... Часу у нас ще було вдосталь, так як автобус до станції "Острог" відправлявся о 20:35, і о 21:05. По плану ми мали  б виїхати до Бродів - основного пункту нашого базування - сьогодні ж о 21:54 поїздом Київ-Ужгород, але ми не спитали квитки на касі, бо не були певні що будемо їхати саме поїздом. Але, як виявилося, про прямі автобуси, навіть транзитні, між Острогом і Бродами ніхто нічого не знав, а автостанція знаходилася на краю міста... Через центр частенько курсували автобуси до Рівного, а вже звідти можна було б потрапити до Бродів, але тільки в понеділок зранку... То ж при не сприятливому розкладі нам прийшлося б ночувати чи в Острозі чи в Рівному, а зранку їхати в Броди і поселятися в готелі. При такому розвитку подій ми б втратили пів дорогоцінного дня. Виходить, що часу у нас було ще кілька годин і зовсім ніякої визначеності у майбутньому... Тож ми пішли подивитися на річку Вілія і по можливості вмитися її водами... На гравюрах 18-19 століть річка зображена як повноводне місце риболовлі,  

зараз же це невеликий струмок шириною у 2-3 метри і глибиною до коліна, але з чистою водою. .

Ми там не тільки вмилися, але й походили по воді і трохи відпочили на березі. Звідси відкривається чудова нанорама на весь замок. 

Далі ми пішли шукати стародавні брами міста. Збереглося їх дві. Татарська брама - колись головні ворота міста - зараз знаходиться у напівзруйнованому стані, стоїть практично в городах, з одного боку засаджена кукурудзою, з іншої-сливами.

Від брами ми повернули ліворуч і пішли в гору до Острозького парку, що його намагалися будувати на місці старого кладовища... Головні ворота парку були зачинені, та і парк не виглядав таким, що його часто відвідують... 

Звідси відкривається вид на Хмельницьку Атомну Електростанцію, що біля Нетішина, за кілька кілометрів від  Острога.

По вулиці від головних зачинених воріт парку ми спустилися вниз до центральної площі, де стоїть інша брама - Луцька. Вона в значно кращому стані (повністю сфотографувати її не вдалося - вона оточена будинками та деревами).

В брамі знаходиться музей друкарства, але вже було початок сьомої години вечора і він був зачинений. Полювання за іншими пам"ятниками та пам"ятками архітектури привело нас вздовж проспекту Незалежності знову до піцерії "Маестро". По дорозі нам ще зустрівся оригінальний пам"ятник загиблим у 2-й світовій війні. Трохи далі, за піцерією, у пошуках давнього монастиря капуцинів та древніх оборонних земляних валів, ми вийшли до пам"ятного знаку на честь відродження Острозької Академії (яке, до-речі, було у 1994 році). 

Як виявилося, сучасна академія, а точніше Національний Університет "Острозька Академія", розміщені в корпусах давнього монастиря, а під глядацькими кріслами на тенісному корті при академії ми розгледіли оборонні вали (Якщо це не так, дайте знати). Взагалі, територія Академії виглядає так, як і мають виглядати ВУЗи.

Все чисто, акуратно, в парку стоять лавки, статуї.

Спеціалізується цей заклад на педагогічних та економічних спеціальностях, розцінки на контрактне навчання висять при вході на дошці оголошень: від 9 тис. грн. для істориків до 15 тис. для економістів. Прохідний бал - від 124.

До автобуса на станцію лишалася ще година, і ми вирішили поїсти піцу в піцерії, та відмітити "взяття міста" келихом пива  . Цього разу нам і піцу (яка, то речі, тут печеться у печі на дровах) і пиво принесли швиденько, тож автобус ми ще кілька хвилин чекали на зупинці. Чим цікавий цей маршрут автобуса, що він повертає на вулицю Князів Острозьких і їде повз давній прикордонний стовп у село Межиріч, там розвертається. При цьому відкривається чудова панорама на Свято-Троїцький монастир-фортецю, що теж є пам"яткою архітектури 15-17 сторіччя.  Він дещо схожий на фортецю Острозьких, що спочатку мене дещо спантеличило і я втратив оріентування в просторі, але потім з усім розібрався, та пізно, тому фотографій нема... (фото з сайту http://castles.com.ua) Далі автобус повертається до центра Острога і прямує на північ до залізничної станції...

Решта фото, що не увійшла до замітки тут.

Квитків на станції не було, останній автобус у місто вирушає о 21:20, а поїзд прибуває о 21:53... Ця невелика розбіжність у часі змусила понервувати  , але все ж таки вирішили прориватися вперед: проситися у провідників доїхати до Бродів, бо повертатися втретє в "Маестро" (де є і готель) на таксі за 50 грн не хотілося. Досвіду розмови з провідниками у нас не було (квитки зазвичай купуємо зарані в касі, або їдемо автобусом при їх відсутності), стоянка поїзда 2 хвилини!!!! На щастя вже 2-га провідниця впустила нас, бо їхати нам було менше 2-х годин. На радостях заплатили їй 100 грн, лишили речі, і пішли в вагон-кафе. Добре, що воно зачинялося о 24-й, а ми прибували о 23:45. За ці 1,5 години ми випили чаю з цукерками, запили це соком і були свідками розмов 3-х різних компаній, від підлітків, яких везли на екскурсію, до п"яних мужиків, що пили пиво та намагалися протрезвіти за допомогою кави... (Нічого у них не вийшло, тільки каву порозливали по столу) О 23:45 ночі ми вийшли на залізничному вокзалі в незнайомому місті Броди...

Далі буде...

Як ми в Броди забрели...

Олесько

http://blog.i.ua/community/343/453871/ - Дія перша.

http://blog.i.ua/community/343/453884/ - Дія друга.

У суботу вранці ми зі Светою зустрілися в МакДональдсі і пішли шукати готель. Спочатку нас зацікавив готель Зірка, бо був не далеко від вокзалу і поблизу центру, але, як виявилося то був прихисток для "продажной любви" з лабіринтами коридорів та маленькими кімнатками у які ледь вміщувалася двоспальна кровать... Тож ми швидко ретирувалися звідти і поїхали до готелю "Аркадія", що побудований і обслуговується у кращих традиціях радянської епохи. Номер після ремонту видався нам дуже милим та затишним. До того ж досить не дорого - 264 грн за добу. Ванна кімната дещо не добудована, нещодавно поміняні пластикові труби йдуть поверх плитки, але гаряча вода є цілодобово, хоч і висить об"ява, що використовувати її потрібно економно.

 

Поселившись, ми рванули до театру, бо вистава починалася о 12-й, тож на дорогу нам лишалося хвилин 45. Окрема тема це одеські маршрутки. Практично на вікні кожної великими буквами написано, що вони проходять повз вокзал та Привоз, а по обидва боки меншим шрифтом інші назви зупинок, які мені ні про що не кажуть і написані  досить вибірково, так, що повністю маршрут прослідкувати не вдається. Розраховуються тут при виході, якщо ти виходиш через задні двері, то передаєш гроші і називаєш зупинку де хочеш вийти... А Я ЇХ НЕ ЗНАЮ!!! Вартість проїзду тут теж змінюється в залежності від того скільки ти проїхав від 1,50 до 2,50 грн. Короче, до театру ми прибігли за 6 хвилин до 12.
Про театр ціла окрема історія! Як відомо він починається "с вешалки". Бабця-гардеропниця тут була одна на 4 відділи, тому їй швидко набридло приймати речі і вона більшість людей з легкими курточками відправляла так, мотивуючи, що в театрі прохолодно... Насправді було досить тепло, і в нашій ложі на першому ярусі було 10 чоловік, не рахуючи 3-х дітей. Одразу виникла асоціація з маршруткою і захотілося передати за проїзд... Першу дію ми достойно відсиділи, хоча маленька дівчинка, що сиділа з батьками перед нами сказала, що це ужасно і вона більше не прийде на це кіно! Насправіді балет танцював гарно, але досить довго. Якщо "Лускунчик" казка для дітей, то головні її глядачі почали нудитися вже в кінці 1-ї дії. Про другу дію навіть у програмці було написано дивно: "всі радіють від перемоги над мишиним королем і танцюють національні танці: іспанський шоколад, арабська кава, китайський чай, російські  пряники та французькі цукерки пастушок з пастушкою..." Виглядало це досить красиво, але коли вони вийшли плясать по 3-му разу це вже втомило... А якби не прочитали у програмці що саме нам намагаються донести цими напівнародними плясками-балетом, то навряд чи здогадалися б...

Внутрішнє оздоблення театру просто вразило, ліпні фігурки на стінах та стелі, статуєтки та позолочені підсвічнтки та люстри! Просто вражаюче. Але поєтичного дару у мене нема, то ж описати словами це не можливо. Окремі деталі дивіться на фото. За загальним враженням поїдьте в Одесу самі та купіть квитки на виставу!
Обідали в ресторані "Куманець" на розі Ланжеронної та Гаванної . Тут гарний інтер"єр в українському стилі, смачно готують та доволі великі порції. Ще нас приємно вразила кав"ярня "Прага" на Малій Арнаутській, яку ми знайшли цілком випадково. Тут готують смачну каву і великі порції смачних свіжих десертів! Спіймав себе на думці, що Одеса та Львів, здавалось би абсолютно різні міста з різною культурою та історією, дуже схожі між собою. А ще, я якось внутрішньо дивувався, коли бачив українську символіку та українськи сувеніри. Це місто ніби стоїть на межі між Російською імперією та Францією десь у 18-19 столітті. Особливо відчутний цей ефект на Приморському бульварі, коли по бруківці цокотять копита запряжених у карети коней.
Більшість будівель в центрі побудовані французькими архітекторами у 1882-1900 роках, про це свідчать пам"ятні таблички. Навіть дивно як стільки будівель збереглося після Другої Світової... Дуже втішає те, що багато будинків відреставровано, деякі реставрують, хоча є і такі, що завалилися від часу та людського недбальства...
Хоча і Одеса вже не та... Зазирав я у кілька знаменитих одеськіх двориків, де тьотя Сара мала смажити рибу, хлопчик Яша мав грати на скрипочці, а Абрам Моісеєвич читати газети і ругати радянську владу... На сонечку сохнуть дитячі речі, мабуть це вже внуки Яші, який закинув скрипку, пішов у бізнес і купив мерседес, що стоїть у дворі...

Неприємно вразило виховання дітей: мені не зрозуміло як можна бити пляшки об пам"ятник чи приводити дітей гратися у доганялки по пам"ятнику Голокосту...
За вихідні ми ще прогулялися по пляжу в Аркадії, пройшлися по Дерибасівській, сфотографувалися біля 12-го стільця у міському саду, побували у ресторані-пивоварні, купили розливних таїрівських вин та сувенірів, зайшли у Пасаж, який я міг би пропустити, якби не Света. В купе ми зайшли о 22:50, пипили чаю і невдовзі заснули! Взагалі, чудово провели час, що повністю відповідає моєму девізу "Відпочивати треба так, щоб ще довго не хотілося"!

Язлівець - одне із найстаріших поселень Поділля - знаходиться у 12 км від Бучача. Спустившись з пагорба і переїхавши місток через річку Вільховець, автобус зупинився на звичайній сільській зупинці. Це був центр, а заразом і практично кінець села. Ми вийшли з автобуса і повернулися трохи назад, пройшовши повз два магазини з одного боку вулиці та дитячий садок з іншого. Нас приваблювала жовтенька табличка з надписом "Літне кафе" і стрілкою у бік вулиці, що перетинала головну асфальтовану. Вже хотілося перекусити і кави, яку ми не знайшли у Бучачі. Слідуючи за стрілкою, обіцяний заклад ми так і не знайшли...
Умившись у її чистих, прохолодних та стрімких водах, ми помітно збадьорились та набралися енергії для подальшого підйому. З пагорба нам відкрилася чудова і водночас моторошна картина церкви і кладовища з білими хрестами сусіднього села Броварі. Не хотів би я милуватися нею опівночі під повним місяцем... До будівлі, що виднілася здалеку, а зараз ховалася за деревами ми ще не дійшли, тож пішли навпростець і вийшли до галявини з костелом і католицьким кладовищем. Те, що ми вважали баштою замку, виявилося каплицею Блажовських на старому цвинтарі.  Зараз знаходиться у напів зруйнованому стані без дверей та вікон, але тут вже ведуться реставраційні роботи, всередині висить розп"яття та ікони, стоять квіти. Це гарна споруда та спокійне місце.
Взагалі, у Язлівці знаходяться як мінімум 4 видатні історико-архітектурні об"єкти, розміщені, як виявилося, у трьох різних частинах села. Після оглядин каплиці, від якої відкривається панорама всього села зі зруйнованою баштою в центрі та Руїнами замку на горі з іншого кінця, ми знову спустилися в село.
Знайшли бар "Затишок", але там було зачинено, тоді ми пішли в магазин за шоколадом та водою. Поїсти та випити каву нам сьогодні явно не судилося... Мабуть хтось сильно позаздрив нашому вчорашньому обіду в Збаражі...
Але найдавніша споруда - це Язлівецький замок, споруджений ще у 14 ст.
Йшли ми туди, як зазвичай, навпростець - через хитку кладку над річкою та по лісовій стежині. Назад же вийшли з головного входу і зайшли в село по головній дорозі. По карті звідси було 5-6 кілометрів до ще одного дива природи - Русилівських водоспадів, але час було повертатися, бо автобус Язлівець-Тернопіль мав відходити з Бучача о 17:50, по логіці з Язлівця мав вирушати о 17:20. Але його не було ні о 17:00, ні о 17:30. Вирішили потроху йти пішки та зупиняти попутки... Відійшовши від села метрів з 300 з"явився "спеціальний дядько" на блакитних жигулях, якого терміново викликали родичі у Бучач. Він швиденько довіз нас до автостанції у Бучачі. Ще, описуючи Збараж, я писав, що люди тут більш щирі та відкриті... Щире йому спасибі!

Все що не трапляється то на краще, або ж дуже хочеться у це вірити...  Подорож була хоч і не зовсім у тому варіанті, що заплановано спочатку, але теж цікава та насичена. В Україні ще безліч цікавих місць,   хоч багато з них у занедбаному стані . Ще треба якось вибратися і на схід, але у мене вже є кілька ідей цікавих подорожей по Тернопільщині та Поділлю ... І ще, здається, все-таки треба зменшити темпи... Робити "розгрузочні" дні з прокиданням після 10-ї, а не о 8-й ранку , більшу уваги приділити музеям, особливо краєзнавчим. Або ж зменшити кількість днів, бо на 5-й день прокидатися і відпочивати  вже важко... Але ж... навколо стільки цікавого ... Хочеться особливу подяку висловити Светі, що майже "безропотно" розділила "всі тяготи та невзгоди" нашого відпочинку, а подарунок до Дня Народження отримала аж у Києві, ДНВП "Картографія" за картографічні та історичні матеріали (хоч і є певні зауваження до точності), та серії путівників Мальовнича Україна під редакцією С.Л. Удовіка видавництва "Ваклер" за історичну та архітектурну довідку.

Подяка також і Кузьмі Скрябіну та групі "Поющіе труси" за пісню "Пластіческий хірург", яку ми почули вперше в ресторані Дубно, і наспівували всю дорогу . Унікальність цієї пісні у тому, що у приспіві можна змінбвати назви органів і дії з ними, що абсолютно не впливає на риму і зміст! Також хочу подякувати пивзаводу "Рівень", за справжне непастеризоване пиво! Тепер я знаю, яке пиво має бути!

Для тих, хто щось упустив повна збірка "Літо 2009 - Подорож на Волинь:

Відпустку у нас на роботі треба замовляти аж у листопаді на весь наступний рік, і так, щоб вона не перекривалася більш ніж з 2-ма працівниками...  Тож мені практично повезло взяти відпустку на два тижні на кінець липня. А так, як девіз відпустки "Відпочивати треба так, щоб ще довго не хотілося!    " (сам придумав   ), то і плани були грандіозні! Не всім їм судилося збутися, але, може це і на краще! Один із планів був направлений на базу в Карпатах, але туди ми не попадали по часу, тоді і виник "План Б", який постійно трансформовувався і в період підготовки і під час самої подорожі. Мабуть у кінцевому варіанті він би мав назву "План Р"   "План Б" передбачав подорож по замкам, руїнам замків, костелам, церквам, а також просто вулицях міст Тернопільщини... Але на "час підписання Плану Б" квитків на Тернопіль вже не було...  Короче кажучи, ми опинилися в Рівному. Потім було Дубно, Кременець, Почаїв та Луцьк. Про кожну з наших зупинок планую написати докладніше з фотографіями та історією міста... Тож, чекайте!

-Привіт тобі з Рівного!

Привіт! А чого ви там?

-Бо на Тернопіль не було квитків!

Теж варіант...

(з телефонної розмови)

У Рівне ми потрапили цілком випадково. Просто дійсно не було квитків на Тернопіль, а маршруткою туди їхати майже 7 годин, а до Рівного лише 4. Хоча спочатку ми думали тією ж маршруткою їхати до Дубно, але там був фестиваль і вільних місць в готелі не було.

То ж Рівне: Перша письмова згадка про місто у 1282 році. Спочатку це було село луцького землевласника, яке потім продали князеві Семенові Несвіцькому, а після його смерті його дружина Марія (Рівненська, як її називають зараз) зажадала зробити з селища місто. В 1479 році вона будує тут замок і заселяє нове місто ремісниками. В кінці 15 століття місто отримує Магдебурське право. З 1518 по 1621 роки містом володіли українські магнати Острозькі. З 1569-го року за Люблінськоб унією місто перейшло до Польщі. Протягом 17-18 століття місто захоплювали Російські війська, Поляки, Литовці і навіть Шведи у 1706-му році. З 1793 року місто увійшло до складу Російської імперії, а з 1939 до складу Української РСР.

Внаслідок великої кількості воєн, у місті збереглося дуже мала кількість пам"яток архітектури. На карті їх позначено лише 2. Це дерев"яна Успенська церква із Дзвінницею та "ланцюгом моральних устоїв" побудовані у 1756 році і Рівненська гімназія, побудована у 1839 році, де кілька років викладав Костомаров і навчався Короленко, зараз тут краєзнавчий музей, а за данними довідника під музеєм знаходиться бункер голови рейхскомісаріату України Еріка Коха. Але в музей ми не ходили. У довіднику до пам"яток архітектури також відносять Воскресенський собор, плобудований у 1895-му році.

Через 4 з чимось години ми прибули у це місто. Поселитися вирішили у готелі Турист, так як він знаходиться поряд з вокзалом і дешевший ніж аналогічні готелі в центрі. До т ого ж до центру дуже легко дістатися тролейбусом, які, хоч і старенькі,але справно і часто курсують. Проїзд лише 80 копійок, і в кожному  є кондуктор. (Просто якийсь парадокс у порівнянні з Київським транспортом).

Спершу вирішили поїсти та подивитися всі пам"ятки архітектури. Тож, озброївшись мапою міста, (яку купив перед від"їздом у Києві) знайшли ресторан, а після обіду трохи поблукали у пошуках Успенської церкви, бо знаходиться вона у дворах. Там саме було вінчання. Далі прогулялися по парку вздовж річки Устя, знайшли кав"ярню "Сальвадор Далі", яку Света почуяла метрів за 50, і як виявилося пізніше, її рекомендують автори довідника по Західній Україні. 

Чи то перші враження людини, що вирвалася у довгоочікувану відпустку, чи так є і насправді, але місто нам сподобалося! Невелике, хоча і не можна сказати, що охайне. Часті стихійні ринки, неприбраний парк понад річкою... Але там якось затишно... І ніби все є: і недорогий та пустуючийу неділю ресторан "Два гуся", і магазини побутової техніки по прийнятним цінам, і театр, і кіно, і дорогі бутіки у підземному торговому центрі "Центральний" та своє справжне пиво.

З прогулянки містом, яка поступово перейшла в прогулянку парком ім. Шевченка нас прогнав дощик, тож ми побігли пити місцеве справжне непастеризоване пиво "Рівень"   у шинок. Цікавий інтер"єр цього закладу: 3 зали з різною тематикою та літня площадка. Смак пива нас вразив! Після нього решта популярного в СНГ пива здаються просто пійлом з гидким смаком... Скуштувавши по келиху і взявши з собою по пляшечці на завтра, ми побігли в кінотеатр на комедію "Освідчення" з Сандрою Баллок. Кінотеатр добре відремонтований ззовні, має великий зал, здоровенний екран та непоганий звук, але крісла ще старі оббиті дермантином. Але фільм дуже класний! Нам сподобалося. Вечері повернулися в готель,а у понеділок зранку, щоб встигнути до 12 виселитися з номеру, ще пройшлися центром, практично ненароком надибали пам"ятник засновниці і берегині міста Марії Рівненській, купили по магніту на холодильник і поїхали збирати речі.

Наступним пунктом було Дубно. Маршрутки, як виявилося, відправляються туди кожні 10-20 хвилин. Але, це вже інша історія!

Прогулянка новорічним містом почалася близько 10-ї ранку (тут описано як ми зустрічали Новий Рік в купе поїзда Київ-Чернівці), коли ми вийшли з поїзда і здали речі в камеру схову. Від вулиці Гагарина, що йде паралельно вокзалу, ми піднялися до Головної вулиці. Пройшли повз церкву св. Параскеви та будинок-корабель до центральної площі.

Архітектурний ансамбль центральної частини Чернівців - це щось дивовижне! Тут можна хоть зараз знімати кіно про класичне австрійське містечко 19 століття. Чернівці це багатонаціональне місто. Свій слід в архітектурі, мові, культурі лишили тут австрійці, угорці, румуни, молдавани, євреї... Кожний будинок є унікальний, має свої неповторні барельєфи, свій колір. Кожен займає своє унікальне місце в ансамблі, як нота у грандіозній симфонії, але і сам по собі кожен будинок, це вже симфонія витонченого смаку. Перші кілька годин мене просто розривало... Хотілося одночасно бути і на Центральній площі, і біля театру, і бігти до університету і просто милуватися прогулюючись затишною пішохідною вулицею ім. О. Кобилянської. А потім я втомився і просто ходив щасливий містом...   Місто ще спало, лише кілька майже порожніх тролейбусів та маршруток проїхало повз нас. Коли ми фотографували ратушу,
до нас підійшов чоловік у піджаку та капелюсі і запитав:
- Хочете ніднятися на гору?
Ми відповіли: - а можна? тоді звичайно!.
- Можна, але дещо пізніше, підходьте десь за годину -півтори.
- Добре, прийдемо.
- Точно будете, щоб я знав, чекати вас чи ні?
- Будемо!
Приблизно така розмова відбулася між нами. Чоловік пішов всередину в ратушу, а ми далі гуляти містом. Про себе, заради сміху, ми прозвали його "міський голова", що таким чином підробряє і забезпечує авторитет гостинного міста!
Далі ми піднялися до Соборної площі, де сфотографувалися з головною ялинкою Буковини.
На площі були встановлені дерев"яні кіоски та столики, почали розтоплювати мангал для шашликів. Місто потроху прокидалося, були помітні і такі ж гості міста, як ми.  Вже хотілося кави, але не з пластикових стаканчиків, тож треба було шукати "Віденську кав"ярню" - заради якої ми і приїхали в таку далечінь! А ще виникла ідея сфотографуватися біля годинника ратуші, що показує за 5 хвилин 12. Фото вдалися класні, а от кав"ярня ще була зачинена .
Охоронець сказав, що поки невідомо коли саме кав"ярня відчиниться, але люб"язно запропонував сфотографуватися в плетених кріслах біля Діда Мороза. Ми пообіцяли зайти пізніше, і пішли пити каву через дорогу у одну з піцерій мережі "Піца-Парк", на дверях якої було написано, що 1-го січня вони працюють з 12:00. Кава, 2 капучіно і три тістечка обійшлися нам у 34 грн.
Після кави ми направилися до ратуші. Як виявилося, чоловік, що пропонував нам піднятися нагору це музика, що о 12 годині грає "Марічку" з башти ратуші. Його довелося кілька хвилин зачекати, але це того було варто. Незабутне враження справили спиралевидні східці.
Зверху також відкривався чудовий краєвид. Можна було розгледіти куполи церков та шпилі костелів, гарно, як на долоні було видно ансамбль університету - колишня резиденція митрополитів,
відкривався чудовий вигляд на театр імені Кобилянської та театральну площу перед ним.
Наступною метою нашої подорожі був архітектурний ансамбль резиденції митрополитів, де зараз розміщені корпуси Чернівецького національного університету імені Федьковича. Це знакове місце для мене. Навчаючись у аспірантурі, саме тут я вперше приймав участь у конференції і виступав з доповіддю. Крім того це ще і дивовижний архітектурний пам"ятник. Квитки на територію університету та в дендропарк при університеті коштували по 10 грн. Описувати словами тут щось немає сенсу, просто дивіться фото та збирайтеся самі в подорож!
По дорозі назад пройшли повз дивовижну архітектурну споруду - ресторан "Старе місто", і знову повернулися до центру міста. Прогулялися повз кінотеатр "Чернівці" - колишню синагогу, обласну адміністрацію, де раніше розміщувалася ремісничо-торгівельна палата. Зайшли в турецьку пічерію пообідати. Колись тут готували смачну та пишну піццу, але, мабуть на честь 1-го січня, вона в них вийшла не дуже. Зате смачний був суп з чечевиці та лаваш до нього, а офіціантки з заячими вушками виглядали дуже святково і спокусливо!
Дуже гармонійно серед будинків 19 ст по вулиці Кобилянської вписалася кована карета - подарунок ковалів чудовому місту!
А ще у західних областях є цікава традиція вивішувати Санта Клаусів, чи Дідів Морозів за вікно, що буцім-то лізуть в квартиру з подарунками. Гуляючи містом я нафотографував цілу колекцію таких "домушників", а одного ми майже впіймали.
Каву ми нарешті вирушили пити у "Віденську кав"ярню".  Найбільше мене вразив її інтер"єр. Таке відчуття, що ми зайшли до якоїсь пані додому. Тут були зручні крісла та диванчики, стояли шафи з книжками, на стінах висіли картини та фотографії. Не те щоб тут був аншлаг, але відвідувачів було чимало, тож каву прийшлося трохи зачекати. Чесно, смак кави я чітко не запам"ятав, але точно він гармонійно вписався в домашній затишок і підкреслив смак яблучного пирога!

Ще обідаючи у піцерії в центрі Бережан, ми вияснили у господині, що автобусів до Раю сьогодні вже не буде, але туди можна дістатися на таксі і попросили у неї телефон знайомого таксиста. До Раю звідси менше 3 км, і за поїздку він взяв з нас 10 грн.  
Рай - це село поблизу Бережан. Погодьтесь, ми не могли пройти повз  село з такою назвою!  Тут граф Потоцький у 1760-1770 році побудував мисливський палац, на місці дерев"яної хижки Сенявських
, та розбив навколо чудовий парк з каскадами ставків, джерел та водоспадів, що перетиналися чудовими містками та несли свої води повз сотні різноманітних сортів дерев та кущів. Непоправних збитків нанесла парку Друга світова війна, пропали магнолії, тюльпанове та полуничне дерево і багато інших цінних рослин. Зараз у палаці знаходиться притулок для дітей-інвалідів, а парк використовують місцеві жителів для відпочинку.

У ставках купаються і ловлять рибу. Відпочивають у тіні верб та кипарисів. (Дивитися фото)
Ще однією фішкою було фотографування біля знаку при в"їзді в село , але ми його так і не знайшли , хоч до Бережан поверталися пішки, але все ж влаштували фотосесію на зупинці.
Назад поверталися повз Бережанський склозавод, який ніби ще функціонує. Не всі вже згадають, що у радянські часи Бережанськи бокали були досить популярні. У нас дома ще досі збереглося кілька стаканів!

Рішення про поїздку приймалося довго та мучительно, кілька разів змінювалося на протилежне. Причини на це були різні: і неспівпадіння відпусток і брак коштів   і почуття страху перед лижами у Свети ... Нарешті замовили і оплатили номер на базі, купили квитки на поїзд, але черговий наплив роботи за день до від"їзду знову ледь не довів до "білого коліна"...   Виїхали ми у п"ятницю ввечері, щоб у суботу вдень вже бути в горах.

Вже в поїзді нам зателефонували з "Буковель-Таксі" та повідомили, що попутників для нас нема, тож вони роблять нам знижку і повезуть з Франківська до Ясинів лише за 180 грн, і ми погодилися! З Ясинів на Драгобрат курсують лише УАЗи та ГАЗи, інші машини навряд чи проїдуть по тих засніжених стежках, та і то, я б не сів за кермо без ста грамів "допінгу", бо так маневрувати по бездоріжжю над прірвою можуть або відчайдухи, або п"яні   ! Але, здається, водії всі були тверезі і за 180 грн з компанії, яку ми тут же знайшли, ми помчали вверх!

База знаходилися під самими підйомниками на висоті 1370м над рівнем моря, вікно номеру виходило прямо на схил, де "ліхо" и весело спускалися гірськолижники різної форми і спритності. Света тут же назвала вигляд з вікна "питошною". А я, купивши проїздний на 50 витягів, поїхав на гору. Мушу зауважити, що база і 2 бугельних підйомника належать одній фірмі, тож для проживаючих діють знижки на підйоми: 50 підйомів за 250 грн, проти 350 грн, для проживаючих інших баз.
Ми приїхали якраз на період снігопадів, бо до того снігу було не багато. Якщо внизу, коло бази була доволі тиха і затишна погода з невеликим сніжком, то на горі дув сильний вітер, видимість ледь перевищувала 50 метрів, а іноді падала до 10-ти метрів, так, що було навіть не зрозуміло де ти знаходишся, рухаєшся ти чи стоїш на місті, яка у тебе швидкість і яка крутизна схилу. В таких випадках спускатися приходилося під рахунок вальсу: раз-два-три-поворот, раз-два-три-поворот... Хоча були і прояснення... 

Під час прояснень згори відкривався чудовий вигляд на долину внизу та на вершини гір Стіг (1703м), на схилах якої і розташовані траси, та Жандарм (1800м).
Ввечері ми прогулялися трохи по поселенню, зайшли в одну з колиб на глінтвейн. Хоч ціни тут дещо кусючі, але посиділи весело, особливо коли хазяї дозволили спочатку сфотографуватися у гуцульському вбранні, а потім ще всі дуділи у трубу і фотографувалисся з рушницею.

У перший же день Света відмовилася ставати на лижі і пішла прогулятися територією урочища. Наступного дня, після сніданку та переломного психологічного періоду, близько 11 ранку ми пішли у прокат брати лижі. Взулися, Светі тут же стало "слизько",  тож прийшлося знімати лижі і звикати до нових відчуттів поступово... Трохи звикнувши найняли інструктора (120 грн/год, якщо кому цікаво). Але з цим інструктором не вийшло. Коли я спустився з гірки Света стояла з лижами в руках...
- Інструктор тебе вигнав?
- Ні, це я його вигнала! Він мене строго питав, чи я буду їхати. А я мовчала і падала на задніцу! Тож він сказав, щоб приходили коли я точно вирішу чи буду кататися!
Після цього ми пішли в номер горювати. Що робити тут ще, поки всі катаються на лижах я не знав, тож вирішили, якщо нічого не вийде, то спробуємо виїхати з бази у вівторок, а там чи поживемо у Франківську пару днів, чи поміняємо квитки і поїдемо додому...
Після обіду і уговорів, що я сам буду вчити і за потреби тримати за палки, Света погодилася на ще одну спробу... Після перших кроків у лижах до нас під"їхав інший інструктор і запропонував за годину навчити спускатися.
-Спробуйте, якщо витримаєте більше 15 хвилин, бо у вашого попередника нічого не вийшло.
Але вже через кілька хвилин у Діми (так звали інструктора) і Свети налагодилося взаєморозуміння і я з чистим серцем пішов перевзуватися у свої лижні черевики.

 Ввечері у нас була замовлена сауна, де кожний ділився своїми досягненнями у гірськолижному спорті. Було що розповісти і Светі. І ми вже не поверталися до розмови про передчасний від"їзд у вівторок. Мушу додати, що з 8 чоловік 4 ніразу не стояли на лижах. У всіх були певні успіхи, певні враження та якісь прикрощі. Пару разів після обіду ми ходили по урочищу з фотоапаратом, милувалися природою, запорошеними ялинками, гірськими краєвидами...
Наступного дня вставати на сніданок було вже важче... Почалася кріпотура, з"явилися перші синці та натертості. Зранку, після сніданку у Свети знову була психологічна переломна година, потім взування і "блін комом". Але тепер вже у неї з"явилася мрія спуститися зверху, але самим "плужком" звідти скотитися важко. У вівторок для тренування поворотів знову знайшли Діму. Після заняття він сказав, що вже виходить набагато краще, але на верх підніматися він сьогодні ще не радить. Краще завтра і з інструктором.
На вечір ми замовили шашлики в "Казці Карпат", мушу відзначити чудовий смак шашлику, гостинність та душевність хазяїв та нашу дружню веселу компанію.

Ввечері та зранку цікаво було спостерігати за роботою ратрака - він нагадував чимось заклопотаного жука-скарабея, а ще при  цьому весь світився і мигав.

Вже так хотілося, щоб погода на горі дещо покращилася, але ж ні, і у середу теж було вітряно і хмарно. Тому Света мало що бачила на горі, але інструктор Діма звіз її досить вправно, іноді тримаючи за палки, іноді проїжджаючи якийсь шлях і показував куди повертати. Пів дороги я їхав трохи попереду, але побачивши, що у них  гарно виходить поїхав вниз швидше. Після обіду ми вдвох ще двічі піднялися на середину гірки і звідти тихенько з"їхали до низу, оминаючи всі льодові дзеркала. Того дня Света трохи прихворіла, але, за її власними словами, їй ставало набагато ліпше, коли вона взувала "чудесні лижики".  Ввечері прийшов час здавати "чудесні лижики", бо наступного дня мали вже їхати додому. Цього дня у сауні всі розповідали про свої успіхи, ділилися враженнями та хвалилися синцями! :-)
В четвер зранку стала чудова погода, було видно вершини навколишніх гір! Про таку погоду можна було тільки мріяти!

І я, будучи до цього, як людина, що безпосередньо пов"язана з погодою, в немилості у всієї компанії, нарешті заробив свої 150 грамів коньяку! Прийшлося знову розчохляти лижі і підніматися наверх з фотоапаратом, а Света вже збирала потроху речі.

Ще перед від"їздом, я написав на форумі повідомлення, що шукаємо попутчиків на 4-те лютого до Івано-Франківська, бо так рано поверталися лише ми вдвох. Відгукнулося 2 дівчини. Тож ми домовилися виїхати з бази десь о 13:30, пообідати у Ясінях, а о 15-й замовили машину до Франківська. Виселитися з номеру потрібно було до 12 години, винесли речі до друзів і мали ще 1,5 години, щоб прогулятися по горах та помилуватися краєвидами. Показав Светі гору з якої вона спустилася з інструкторм і ми одноголосно погодилися, що вона герой!

Гуляючи, зайшли аж до нижньої бази крісельного під"йомника (біля готелю "Кремінь"), який тільки но почав працювати, а всі ці дні стояв як примара над урочищем. Попили на останок чаю з медом у "Казці Карпат", попрощалися з друзями, що лишалися і поїхали в Ясіня. Обідали в кафе Меридіан, який нам рекомендували... Ціни тут і в горах відрізнялися в рази! Досі згадується банош з бринзою і деруни по-гуцульські! Смакота!
З Ясинів до вокзалу добралися практично без пригод, якщо не враховувати те, що нас на певний час затримали за перевищення швидкості. По дорозі ми ще зупинилися на сувенірному ринку на перевалі, купили собі по магніту з Драгобратом, я шерстяні шкарпетки, а Света карпатського різнотрав"я у чай.

Ці дні пройшли настільки гарно і різнопланово, що повернувшись додому навіть важко збагнути, що пройшов лише тиждень. Нових вражень у мене вистачило б на пару місяців, а у Свети, якщо врахувати знайомство з "лижиками", то мабуть і більше! Тепер у нас є ще одне спільне хоббі, а у світі стало ще на 4 людини хворі на сніг!

Решта фоток знаходиться тут!