хочу сюди!
 

Маша

50 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 37-65 років

Замітки з міткою «буковина»

Ми розпочали «Сповідь» і раптом перейшли до теми війни

«Чоловік воював», – раптово промовила Родіка Василівна. І при згадці про це, замість завжди заклопотаної директорки школи, переді мною постала така неймовірна і неповторна у своїй любові українка – Олег Володарський


Молитва, що читається під час літургії або молебню в дні неспокою та нашестя ворогів на Державу і Вітчизну нашу

Господи Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і чоловіколюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші зібралися на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть додані слова, сказані Мойсеєм: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за нас.

Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас гнівом Своїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадають: повстань на допомогу нам і подай воїнству нашому з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною.

Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як прах розсипається від лиця вітру, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Українську. Господи, втихомир тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли гнів, скорботу і ангелів лютих, які вселять в них страх і пам’ять про те, що і вони себе християнами називають.

Нехай же Господи буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння буде таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то і їм прости гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до спокою приведеш всіх. Бо Ти єси захист і перемога, і спасіння, для тих хто надіється на Тебе і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

 

Директор Маршинецького навчально-виховного комплексу Галак Родіка Василівна

Дозволите бути з вами відвертим? Якщо так, то я вам сповідаюся в тому, що ніколи не вчився писати. Мені з дитинства монотонність і конвеєрність навчання здавалася задушливою, запліснявілою. Саме тому замість «Малої землі», «Тихого Дону» й історій про «героїчний» подвиг Павліка Морозова я ночами під ковдрою з ліхтариком зачитувався романами Дюма, Лондона і Цвейга. Я ніколи не вмів сприймати світ через призму вигаданих кимось шаблонів та заданостей.

 

Саме тому, відкриваючи для себе новий регіон України, знайомлячись з новою для мене дивовижною часточкою нашої барвистої Неньки-України, я намагаюся роздивитися всі грані та відтінки того краю, до якого мені пощастило потрапити зі «Сповіддю». Ось чому, перебуваючи на такій яскраво-багатонацональній Буковині, мені було так важливо поспілкуватися з представниками різних національних та етнічних груп. І щасливий тим, що мені вкотре вдалося переконатися в тому, що любов до України об’єднує людей не залежно від їх походження, мови спілкування чи віросповідання. Українці, молдавани, румуни, євреї, грузини, татари; православні, католики, буддисти, юдеї – всі вони безмежно закохані в рідну Україну, котра об’єднала на своїй гостинній, родючій, багатій землі все це людське різнобарв’я.

 

Яскравим прикладом цього стала наша «Сповідь» з Родикою Василівною Галак. Прямуючи до кабінету директора школи, я навіть трохи занервував, подумки повернувшись у дитинство, коли я там був частим гостем. Але привітність і відкритість Родики Василівни швидко повернули мене в реальність і налаштували на дружню бесіду. Напередодні нашої зустрічі у моєї співрозмовниці був День народження і відлуння атмосфери свята все ще відчувалося в робочому кабінеті, котрий вже давно став другою домівкою для цієї жінки.

 

Родіка Василівна розповідала про дітей, а її очі блищали сльозами від тієї ніжності, з якою вона любить своїх маленьких учнів. Ця людина всією душею віддана тій справі, котрій присвятила своє життя. Вона раділа перепочинку, котрий не так часто видається в її нелегкій справі, проте, йдучи спорожнілими шкільними коридорами, я відчув її сум за шумом дитячих голосів. Ці діти, її діти, завжди з нею. В її думках. В її материнському серці.

 

Мені було важливо зрозуміти на прикладі цієї школи, як тут, на Буковині, живуть, взаємодіють і як відчувають Україну два етноси: румунський і український. Ми розпочали «Сповідь» і раптом перейшли до теми війни. Ця тема увірвалася в програму несподівано, наче птаха, що присіла на підвіконня гостинно відчиненого вікна. Це сталося майже поза нашою волею. Просто тому, що ми українці. Можливо це сталося тому, що ця жінка, ця українка зі щирим серцем навіть не намагалася сховатися за загальними фразами, а щиро розповіла про те, чим болить її душа. «...Чоловік воював», – раптово промовила вона. І при згадці про це, замість завжди заклопотаної директорки школи, переді мною постала така неймовірна і неповторна у своїй любові українка. Горда, сильна, вірна, богомільна.

 

Її голос бринів сльозами, коли вона розповідала про сина, котрий у листі до Діда Мороза писав про те, що не хоче ніяких подарунків і ладен віддати всі свої іграшки, всі накопичені грошенята, тільки б татусь повернувся додому живим і неушкодженим. Але вона видихнула. Він повернувся з війни. Вона вимолила. Такі Матері, такі вчителі не зможуть пройти повз людську біду. Для них немає чужих дітей. В них немає байдужості.

 

Там, глибоко всередині кожного з нас, кожного з тих, хто ніжно і віддано любить Україну, завжди резонує все те, що відбувається з нашою країною. Нам би випустити цю птаху на волю і прокричатися в молитві до Бога, взявшись за руки. Нам би скинути з себе ці кайдани «етичної» поведінки й, не озираючись, демонструвати свою любов і відданість нашій святій землі. Нам би вирватися із тюрми імперських переконань і повернутися в колиску своєї історичної спадщини – Київської Русі.

 

Попрощавшись з Родікою Василівною, котра поспішала у своїх передсвяткових клопотах, ми вийшли із затишного тепла школи в похмурий зимовий день, котрий непривітно коловся дрібними сніжинками. Ми повільно їхали українськими селами, в яких проживає така багатонаціональна громада, з надзвичайно добрими серцями й величезною любов’ю та відданістю до рідної України! Господи, бережи їх!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Директор Маршинецького навчально-виховного комплексу Галак Родіка Василівна

https://youtu.be/C9WiccbT4mo


Миколі Шкрібляку – спочатку Україна. З ранку і до вечора...

Саме таким, як Микола Миколайович, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною – Олег Володарський

 

Історичний екскурс: Буковина

Об’єднана Європа XXI століття являє собою своєрідну мозаїку різноманітних народів, етносів, мов та культур, а також репрезентує широкий спектр віросповідань та вірувань. На перший погляд, це явище може відігравати дезінтеграційну роль у житті суспільства єдиного європейського організму, з другого ж боку, саме через таку різноманітність виявляється парадоксальна єдність. Сучасна наукова думка все частіше застосовує поняття полілог культур, мультикультуралізм, пограниччя культур, що свідчить про актуальність і новітність згадуваних явищ. Метою даної розвідки є аналіз контекстів прояву культурного пограниччя, яким є Буковина. домінуючою тенденцією кінця минулого століття було створення так званих єврорегіонів, між іншим: Pomerania (Німеччина –– Польща), Nysa (Польща Німеччина Чехія), Beskidy (Польща Словаччина), Euroregion Karpacki (Україна Польща Словаччина –– Угорщина –– Румунія), Bug (Україна Білорусь –– Польща), Niemen (Польща Литва Білорусь), Batyk (Польща –– Росія Литва Латвія Швеція Данія). Ці новоутворення являють собою міждержавні територіальні спільноти, основною метою яких є всебічна інтеграція, як культурна, так й економічна. Проте, в історії Європи подібні багатонаціональні регіони з єдиною суспільною системою та сильними тенденціями культурної та мовної інтерференції були поширеним явищем. Яскравим прикладом цього явища є Буковина, що сьогодні знаходиться в рамках Карпатського єврорегіону .

Землі Буковини (розташовані у підніжжя північно-східних Карпат) довгий час не мали чітко окреслених кордонів. В кінці XIV на початку XV століття ця територія була складовою частиною Молдавського князівства, а з другої половини XVI століття, разом з Молдавією, знаходилася під пануванням Туреччини. Підкреслимо, що не всі буковинські землі мали однакову історичну долю. Північно-західна частина Буковини, за часів польського короля Казимира Великого, декілька разів переходила у власність Речі Посполитої. Проте варто наголосити, що Буковина ніколи не була і не може вважатися інтегральною складовою частиною Польщі.

Після першого розділу Польського королівства (1773 р.) колишня частина Молдавії – Буковина (10 440 км2), а також Мала Польща та Червона Русь увійшли до складу Австрії. Після приєднання цих земель у 1775 році до імперії Габсбургів на Буковині встановлюється правління так званої військової адміністрації, яке тривало до 1787 року. На перших етапах повнота влади зосереджувалася в руках глави адміністрації – 2 генерала Сплені, а з 1778 року – генерала Енценберга.

Вища адміністрація мала подвійне підпорядкування, військовим чиновникам у Відні, а також військовому командуванню у Львові, столиці Галицької провінції, не зважаючи на те, що Буковина становила окрему адміністративну одиницю Австрії, центром якої з 1779 року офіційно стали Чернівці.

 

Довго не міг розпочати написання цієї статті… Мені вже здалося, що застряг і не зможу, не витягну той рівень, котрий необхідний для того, щоб описати цю людину.

 

Цей чоловік володіє величезними обсягами знань про нашу з вами історію та культуру. І, що найважливіше, ці знання базуються не на сухих академічних фактах, а на усвідомленні, глибокому відчутті власної етнічної, національної приналежності.

 

Він не просто вивчає історію та культуру, він вивчає ВЛАСНУ історію, історію свого народу, своєї нації. Саме тому в його словах і працях розмальовані писанки, вишиті сорочки, виліплений посуд та сплетені дідухи постають настільки справжніми, що здається, ніби ти торкаєшся їх, ніби тримаєш їх в руках.

 

Тому загальним фразам, штампам та кліше не місце в спогадах про спілкування з цією людиною. Та й «Сповідь» – не статистична звітність про поїздки та діалоги. «Сповідь» про відвертість з Богом та Україною. Каяття на очах у Нації.

 

Інколи ми просто живемо, працюємо, виховуємо дітей, відпочиваємо. Та варто нам зробити крок назустріч країні, як ми одразу починаємо інакше чути та відчувати самих себе. Наш периметр сприйняття виходить за рамки буденності, стає глибшим, яскравішим.

 

Спочатку Україна. З ранку і до вечора. В думках, у мріях, в серці, в онуках. Саме таким, на мою думку, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною.

 

Микола Миколайович Шкрібляк. Він поглинає культурну спадщину нашої нації не просто розумом, а й душею. З яким болем він говорив про те, що закриваються будинки культури та зникають цілі напрямки мистецтв та ремесел. З якою любов’ю він прагне все це зберегти.

 

Попри надзвичайний досвід, видатні наукові здобутки, він зумів зберегти в собі того маленького хлопчика, котрий напередодні Великодня заховав писанки, боячись, що більше ніколи не побачить такої краси.

 

А ще, спілкуючись з цією людиною, я відчув знайому мелодію серця, котрою мені виграє Гуцульщина. І ще до того, як запитав про це, я був більш ніж впевнений, що спілкуюся з гуцулом. Це той етнос, до якого я ставлюся з особливою любов’ю та повагою. І вкотре переконуюся в думці, що Київська Русь сховалася  на Гуцульщині. Зберегла свою генетичність, обрядність, традиційність. Гуцули по-особливому вміють любити свою землю. В них це від дідів-прадідів. І, спускаючись з гір, несуть особливе духовне світло.

 

Микола Миколайович познайомив нас з багатьма творчими людьми. Науковці, письменники, художники, співаки – всі вони неймовірно яскравими барвами сяють в суцвітті квітки-Буковини.

 

А під час «Сповіді» з ним самим ми говорили про багатовікову культуру та її сприйняття душею гуцула, котрий так вірно та віддано любить свою землю, щоденно борючись за залишки етнічної культури, котру ми за всяку ціну маємо зберегти.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – директор Учбово-методичного центру культури Буковини, заслужений діяч мистецтв України Микола Миколайович Шкрібляк

https://youtu.be/wQPj2zh4ww8

100-річчя двох державотворчих подій відзначено в Україні

Звернення Президента до Українського народу з нагоди 100-річчя Листопадового чину

1 листопада 2018 року - 09:00

Шановні співвітчизники!

Сьогодні ми відзначаємо 100-річчя Листопадового чину та утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

У ніч на 1 листопада 1918 року українські військові частини на чолі з Дмитром Вітовським без жодного пострілу взяли під контроль найважливіші установи Львова та повітових міст краю.

Ці події стали початком Листопадової національно-демократичної революції в Галичині 1918 року - важливого кроку на шляху до утворення єдиної соборної України.

«Український народе! Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави», - йшлося у відозві Української Національної Ради від 1 листопада 1918 року.

Зараз, коли здійснилися віковічні мрії українців жити у власній державі, не втратило актуальності ще одне твердження тієї пам’ятної відозви: «Український Народе! Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур... відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу».

Понад чотири роки ми, як і в часи національно-визвольних змагань початку XX століття, зі зброєю в руках відстоюємо свій державний суверенітет і територіальну цілісність від зазіхань країни-агресора - Російської Федерації.

Свобода і незалежність, здобуті кров’ю і потом мільйонів українців, є священним надбанням кожного громадянина. В ім’я світлої пам’яті наших Героїв маємо боронити і зміцнювати Українську державу.

Вітаю всіх із річницею Листопадового чину та утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

Слава Україні!

Слава її Героям!

Петро ПОРОШЕНКО

 https://www.president.gov.ua/news/zvernennya-prezidenta-do-ukrayinskogo-narodu-z-nagodi-100-ri-50722



Звернення Президента до Українського народу з нагоди 100-річчя Буковинського народного віча

3 листопада 2018 року - 09:00

Шановні співвітчизники!

Сьогодні виповнюється 100 років Буковинського народного віча — однієї з визначних подій в історії національного державотворення часів Української революції 1917 – 1921 років.

Ці доленосні події, що відбулися 3 листопада 1918 року у перлині буковинського краю — місті Чернівці — сучасники описали такими словами: «На ринку зібрався великий похід. Українське військо, студенти з синьо-жовтими обв’язками, Жіноча Громада, українська гімназія, українські сироти, священики, учителі, міщани і багато селян. Молоді хлопці в національних строях, старі чоловіки і жінки. Це був величавий похід, що посувався вулицями з піснею на устах... всі з відкритого серця співали «Ще не вмерла Україна!..».

Слова Омеляна Поповича: «Ми хочемо прилучитися до нашого кореня — до Києва, до великої Соборної України... Віче бажає прилучення австрійської частини української землі до України», які одностайно підтримав Буковинський майдан, несуть одвічний смисл і прагнення українців жити у своїй незалежній державі на своїй, Богом даній, землі.

У ті непрості часи Україна не змогла утвердити суверенітет і соборність головним чином через розпорошеність сил, міжособистісні чвари. Тому найголовнішим уроком для нас сьогодні є усвідомлення, що суверенна Україна має стати понад усе для кожного політика й кожного громадянина.

Уже понад чотири роки ми зі зброєю в руках боронимо Україну та усю Європу від російського агресора на нашому, українському Донбасі. Ми усіма можливими на сьогодні способами боремося за повернення нашого, українського Криму.

Події останніх років продемонстрували, що Український народ єдиний, як і неподільна наша країна. Жодне втручання ззовні не здатне розколоти нашу єдність, і ми самі будемо визначати свою долю і своє майбутнє.

Переконаний, ми обов’язково переможемо і збудуємо квітучу країну для себе та своїх нащадків.

Слава Україні!

Петро ПОРОШЕНКО

https://www.president.gov.ua/news/zvernennya-prezidenta-do-ukrayinskogo-narodu-z-nagodi-100-ri-50758

Буковинська Маланка - що ми знаємо про неї?

Про Буковинську Маланку говорять дуже часто. А що це? І хто така Маланка? Звичай бавитися на Маланку в деяких регiонах України iз часом забувся. А шкода… Бо кожне село чи навiть куток знали тiльки їм притаманнi способи задобрити Маланку. На щастя, у нас ще досить мiсць, де свято живе i процвiтає. Найкраще збереглося воно на Заходi України. Маланка, або Переберiя, як її тут називають — справжнiй народний карнавал.
Читати далі про Маланку тут: http://spadok.org.ua/zymovi-zvychayi-ta-obryady/pro-bukovynsku-malanku

Внутренний мир Черновцов (часть вторая)

Ну что, готовы? Тогда пошли.

Знакомьтесь - плитка в наших подъездах:

 


 

Особый шик - найти именную плитку:


а это на стенах

Может быть, тут был офис фирмы Leon Schrenzel, не знаю

так что мой вам совет, если вдруг (ну вдруг, всякое же бывает) каким-нибудь попутным ветерком вас занесёт в Черновцы, а именно в подъезд или проходной двор, не забывайте под ноги смотреть, а также не ленитесь поднимать голову вверх, что мы и будем делать в следующей части podmig
может быть, ещё и по сторонам успеем посмотреть look
да, чуть не забыла, захватите с собой запасные ноги poka

Внутренний мир Черновцов (часть первая)

Так случилось, что практически всю свою жизнь (за исключением нескольких последних лет) я прожила в историческом центре Черновцов. Причём до 13 лет вообще в самом его центре. Детство моё прошло в подворо  изучении окружающей архитектуры. Родители вовремя разглядели мою тягу к прекрасному и, дабы она не пропадала почём зря, отправили меня усиливать тягу в художественную школу (за что спасибо им огромное). Там мне достались замечательные преподаватели, которые научили меня отличать венскую сецессию от румынского функционализма, коими полон мой любимый город.
С тех пор, беганье по подъездам и проходным дворам, исследование чердаков и подвалов, казаки-разбойники и прятки заиграли для меня новыми красками.

По прошествии примерно трёх десятилетий, заметила, что краски те слегка поблекли, потому последние пару лет, прогуливаясь по любимому городу, я нет-нет да и загляну в какой-нибудь подъезд, двор, проходнячок.

Черновицкие дома встречают своих жителей и гостей нарядными подъездами, как сказали бы запоребриковые - парадными

     

в приоткрытые двери можно и заглянуть


а если совсем набраться смелости (читай - наглости), то и вглубь пройти


и не просто так пройти, а по удивительной австрийской плитке, которой уже больше 100 лет, а она ещё очень даже ничего - молодцом держится!
правда, встречается и та, что не очень молодцом... но я без претензий - годы всё-таки

_________________________________
а плитку я покажу вам в следующей серии, так хочет сайт
 poka

Черновицкое лицо (часть вступительная)

Наверное, многие из Вас думают, что Черновцы - это, прежде всего, здание Университета, он же - Резиденция митрополитов  Буковины и Далмации (базовые знания, хотя про то, что ещё и Далмации не уверена)

  

пешеходная улица им. О.Кобылянской (это уже слегка углублённые познания)

 

пара-тройка симпатичных домиков и храмов (это уже практически спец по Черновцам, может давать советы, водить экскурсии, но что там в тех Черновцах ему делать второй раз?)





А многие, скорее всего, вообще о Черновцах не думают, а есть и такие, которые даже и не знают о существовании такого городка. Я на полном серьёзе это говорю, лично и не единожды встречала людей, выросших в Украине, но не знающих её областных центров (географию в их школе забанили)


- Ты откуда?

- Черновцы

Их глаза дико округляются:

- Чернобыль???!!!

Как-то так...

Туристов у нас мало, как правило, приезжают утром, уезжают вечером, успевают «всё увидеть», отобедать и заскучать в ожидании отбытия

Чернівці були одним з перших українських міст із своєю залізницею. Перших пасажирів потягу Львів — Чернівці на той час вже столиця окремого коронного краю Герцогство Буковина зустрічала 1 вересня 1866 р.  
Урочисте відкриття нової будівлі залізничного вокзалу у стилі модерн відбулось 30 листопада 1909 р. 
панорама з 9 вертикальних кадрів / город, красота, вокзал, архитектура, чернівці, місто, архітектура, панорама, краса, черновцы, залізничний вокзал, богиня іриди

Если Вы из числа всех вышеперечисленных, то дальше Вам будет не интересно. Практически все красивые домики я уже показала. В следующей части речь пойдёт о других Черновцах... моих

В Украине прошел Международный детский кубок Владислава Ващука

Один из лучших детских футбольных турниров состоялся 24-25 августа 2013 года с 9:00 до 18:00, на стадионе «Диназ» в с.Лютеж (Вышгородский район). 

В турнире приняли участие будущие футбольные звезды из 16-ти клубов Украины и Белоруссии: Динамо (Киев),Диназ (Вышгород), Арсенал (Киев), Волинь (Луцк), Атлетик (Одесса), Звезда (Кировоград), Буковина (Черновцы), Минск (Минск),Эврошпон (Смела)и другие. Возрастная группа команд: дети 2002 года рождения.

Команды были поделены на 2 подгруппы. В финальной части турнира встретились сильнейшие команды каждой из подгрупп. Соревнования проводятся согласно действующим «Правилам игры в футбол».

Основной целью проведения традиционного детского футбольного Кубка: поддержка и развитие детского футбола, выявление и развитие молодых талантов, а также строительство футбольного поля для детей в Киеве.


Народні традиції: Великдень на Буковині

ЦІКАВО ЗНАТИ / 

Серед українських народних свят одним із найбільших і найурочистіших є Великдень — Світлий Празник Христового Воскресіння. Це свято багате на церковно-обрядові й народні звичаї. З ним пов’язано чимало традицій, ритуалів і символів.

 

Основні символи Великодня — паска й писанка. Жінки й дівчата розмальовували до свята писанки, в яких уславляли животворящу силу сонця та безконечність життя. Крашанки й галунки фарбували переважно в червоний — це колір вогню і життя: саме в яйці воно зароджується. Писанками та крашанками люди обмінювалися всі три дні, дарували їх рідним і близьким, примовляючи: "Христос Воскрес”, а у відповідь: "Воістину Воскрес”.

 

На Буковині, як і по всій Україні, Великдень, чи Пасха, традиційно є одним із найзначніших і найочікуваніших свят календарного року. Але буковинці різних національностей і віросповідань відзначали це свято по-різному і здебільшого в різний час.

 

Започатковували відзначення Пасхальних свят найчастіше вірні найдавнішої релігії з-поміж тих, котрі побутували в нашім краї, - послідовники Мойсея, іудеї. Вони святкували Пейсах, чи Песах, у пам'ять про "єціа мі Міцрайм" - вихід із єгипетського рабства. Після євреїв, а інколи й одночасно з ними святкували Пасху, чи Вєльканоц, римо-католики: буковинські поляки, німці, мадяри, чехи, словаки, італійці та чернівецькі вірмени, чи вірмено-католики, а також протестанти-євангелісти: німці та мадяри-секлери. Насамкінець надходила черга основної конфесійної громади краю - греко-православних, до якої належали українці, румуни і молдавани, та греко-католиків - здебільшого українців.

 

Передісторія свята Пасхи сягає старозавітних часів, коли нащадки праотця Авраама - єврейські племена, чи коліна Ізраїлеві, ще займалися переважно тваринництвом. У них було весняне свято, пов'язане з вигоном тварин на пасовище, - Песах. До речі, в українців ця подія традиційно приурочувалася до травневого свята Юрія.

 

Стародавні євреї-тваринники з такої нагоди приносили духам родючості пожертви у вигляді ягнятка або козеняти, сподіваючись на приплід худоби і збереження молодняка. До речі, відгомін цього звичаю вгадуються в обрядових випічках у вигляді ягнятка, які ще можна побачити серед традиційного набору великоднього кошика наших ґаздинь.

 

Коли ж головним заняттям стародавніх євреїв стало рільництво, Песах перетворили на свято землеробів Мацуот. Його відзначали під час жнив, які в Палестині відбуваються навесні. У жертву приносили перший сніп, із зерна якого випікали священні коржики - маци. Пізніше Песах і Мацуот злилися в одне свято - Песах, яке стали пов'язувати з біблійним міфом про вихід євреїв на чолі з Мойсеєм із Єгипту. Жертовні церемонії під час свята символізували вдячність Господеві Ягве за те, що він зробив євреїв обраним народом.

 
Найважливішим атрибутом Великодніх свят у буковинців усіх без винятку конфесій були обрядові страви, а серед них головне місце посідав хліб у вигляді випічки. У православних та греко-католиків - це калач-паска, який пекли із муки найвищого сорту, щедро заправляючи яйцями та подекуди ще родзинками. Вірменська паска називалася катха, її випікали з пшеничного ґрису і заправляли медом. Іудеї пекли прісну мацу - "гіркий хліб свободи", - зерно і мука для якої повинні бути вистояти півтора року. У дні свята вони остерігалися їсти страви, виготовлені з квашеного тіста, тому все квашене ще до свята видаляли з приміщення.

 

В українців ще однією важливою ритуальною стравою вважалося великоднє яйце - здебільшого розписане, розмальоване чи просто забарвлене в один колір - відповідно, звалося писанкою, крашанкою чи галункою. Особливо культивують писанки у гуцулів, де її розпис вже давно перетворився на окремий напрямок народного мистецтва. Серед поціновувачів і збирачів писанки, мабуть, чи не найбільше цінують писанки із Космача, які відзначаються тонким орнаментом, жовтогарячими барвами і цікавими "язичницькими" сюжетами. Око знавця легко вирізнить космацькі писанки серед розмаїття великодніх яєць, які пропонують на передсвятковому ярмарку. Проте кожна з них позначена характерним "почерком" певного сільського кута чи навіть майстрині.

 

Однак і в інших карпатських селах практично в кожному куті обов'язково було кілька дівчат чи молодиць, які вміли розписувати великоднє яйце.

 

Залежно від орнаменту, писанки в гуцулів мали назви "рибки", "сорок клинчуків", "рожа", "фасолька", "горішки", "рискаль", "грабелькова", "ґвіздкова", "коники", "птах", "кучерівка", "хрестикова", "качориги", "перерва", "очкова" і т. д. Варто зауважити, що чудова колекція буковинських писанок, у т. ч. і гуцульських, представлена у постійній експозиції Чернівецького художнього музею.

 

У східних, бессарабських районах Чернівецької області, наприклад на Кельменеччині, традиційно переважали галунки, які мали бути пофарбовані лише в оранжевий, рожевий чи червоний кольори і в жодному разі - у зелений чи голубий.

 

Паску, великодні яйця та інші основні обрядові страви обов'язково освячували у храмі, і для цього прилагоджували святковий кошик. Господині складали його зазвичай у суботу, щоби в неділю вдосвіта, а то й ще раніше встигнути на службу до церкви. Буковинки понад сто літ тому випікали по дві великі паски-дори та багато перепічок. Щоправда, страви вкладали тоді не до кошика, а до дерев'яної дійниці: поряд із шматками розрізаної паски клали яйця, хрін, часник, полин, солонину, будз, сир, сіль тощо.

 

Приблизно таким же залишився набір страв на Буковині і в наші дні. Так, у Заставні вкладають до кошика паску, крашанки, домашню ковбасу, масло, хрін, цибулю, сіль, мак. На Сокирянщині у міжвоєнний період у застелений рушником кошик клали паску, писанки, галунки, варені яйця, сало, ковбасу, хрін, будзок, масло, сіль, мак, ще хто мав - яблуко, зелену цибулю та інші страви. Схожий набір страв містив великодній кошик загалом в українців регіону.

 

Особливо чаклували над великоднім набором у давнину гуцульські ґаздині, які так само в суботу ввечері лагодили "святість", із якою в неділю раненько поспі- шать до церкви. До спеціального "паскосвята" (невеличкого цеберка, прикрашеного орнаментами) вкладали шарами головні великодні страви: паску, яйця, сир, бринзу, масло, сало. Додавали також насіння городніх культур: бобу, квасолі, гороху, ріпи, часника, маку, - щоби потім посадити впереміш зі звичайним: мовляв, від того "грядки краще зародять і насіння не переведеться". Врешті знаходили місце й для пляшечки води, хріну, кропиви, крейди, рушничного пороху та іншої всячини, яка після посвяти слугувала засобом для лікувальної магії і "тарохтерства"-ворожбитства. Так, свячена вода вважалася помічною "від усьикої слабости", від отруєння та приворожінь, тобто "навіть якби хтось причарував".

 

У вірмен вміст великоднього кошика був такий же, як і в сусідів-українців: так само вкладали поряд із паскою шинку, сир, яйця та інші продукти. Після посвячення кошика в суботу ввечері вірмени віншували одне одного зі святом такими словами: "Ток, ток, амен дарі, пароу гаснік паскан дун, махох тус!" - тобто "Тук, тук, щорік дочекати у щастю внести паску до хати, а викинути махох надвір!" Махохом називали пісну пшеничну кашу, з добавками тертого хрону та тертої м'яти, яку в охолодженому вигляді споживали під час Великого посту.

 

Після богослужіння та освячення паски й інших страв надходила пора для великодньої магії. Насамперед усі квапилися додому. Гуцули вірили, "хто борше буде в хаті, той скорше зробить літо". Багатші ґазди не забували давати біля церкви бідним трохи страв - "за померші душі".

 

Вдома господарі тричі обходили зі "святістю" оселю, а потім ішли до худоби. Підгодовуючи частинами жертви домашніх тварин і птицю, цим прилучали їх до жертви. Таким чином жертводавці намагалися забезпечити захист основного свого скарбу від посягань "нечистої" сили та духів хвороб. Гуцули освяченими стравами торкалися почергово кожної тварини, наостанок примовляючи: "Аби сі так нічо не брало вівці (кози, корови), як нічого не озмесі свяченої паски!" Хто мав сад, то так само здійснював довкола нього ритуальний обхід із примовляннями.

 

На низинній Буковині ґазди теж у першу чергу йшли з дійницею з посвяченими стравами до худоби, дбаючи у такий спосіб про її здоров'я і достатку дому. Ввійшовши після обходу до хати, господар викладав скибки паски з сиром та іншими стравами, причому кожному з домашніх в окрему миску. Після молитви розпочиналася ритуальна трапеза, у якій куштуванню кожної з посвячених страв надавалося певне значення. Так, свячені яйця мали запобігти від шлункових корчів, будз і сир - від лихоманки, хрін давав силу, часник їли, щоби бути славним (крім того, без часнику не обходилося жодне велике свято), солонину - щоби бути ситим, вербу - щоби рости швидко, як верба.

 

Особливим розмаїттям вирізнявся пасхальний стіл в іудеїв. Звісно, центральне місце посідала маца. З мацою їли курячий бульйон, мацу мололи і пекли з неї бабку. Готували тефтелі з курятини, заправлені бурячком, - "зісе куль"; пекли пляцки з картоплі - "льоткіс", які ми називаємо дерунами. У перший вечір свята споживали варені страви: буряк, картоплю, яйця (але нерозфарбовані), які вмочали в юшку з буряка - бо все мусило бути забарвлене в червоне, на пам'ятку про легендарний перехід біблійних пращурів на чолі з пророком Моше через Червоне море.

 

Двері приміщення, де в іудеїв відбувалася ритуальна вечеря - сейдер, - повинні бути відчиненими, щоб Ілля міг вільно увійти туди. Для нього заздалегідь накривають стіл, наповнюють бокал вином, до якого ніхто не має права доторкнутися. Перед розчиненими дверима прийнято проголосити: "Благословен той, хто повинен прийти майбутнього року в Єрусалим". Ці слова виражають віру, що очікуваний прихід Месії станеться наступного року.

 

У селах над Дністром після богослужіння місцеві господарі-християни "обсівали" своє обійстя і худобу посвяченим маком - "шоби ніяке горе не приходило". Цей обряд зберігся до нашого часу. На Паску, як і на Благовіщення, колись не можна було розкладати в печі вогню. Пополудні, після великодньої трапези, розпочиналися молодіжні забави. Парубки і дівчата збиралися біля церкви для ігрищ.

 

Буковинська молодь співала гаївок, діти гралися в "Жмурки", "Гойданку", "Млинець", "Лавку". Старожили у східних районах області, зокрема у Непоротовому на Сокирянщині, пам'ятають, як ще до середини 1940-х на Паску місцеві парубки в центрі села влаштовували "колиски", тобто гойдалки, де впродовж Великодніх свят колисали дівчат. Ті колиски стояли аж до Вознесіння. На другий і третій дні Паски парубки ще й приводили музик. Так само й молодь у центральних районах Буковини у вівторок пополудні зазвичай влаштовувала танці з музикою, які тривали до вечора.

 

У Великодній понеділок безупинно дзвонили у церковні дзвони. Робили це хлопці та старші парубки по черзі. Адже впродовж усього року господарем на дзвіниці був паламар, і лишень на Великодні свята дзвонити мали право всі бажаючі.

 

У середу, по Великодню, гірськими оселями у давнину ходили діти й гукали: "Грійте діда!" В нагороду за це отримували "кукуцики", чи "куцики" - хлібці з кукурудзяної муки.

 

Підношення пожертви у вигляді обрядової страви до Великодня здебільшого носило поминальний характер. Для цього ритуалу в межах великоднього циклу навіть був визначений спеціальний день - Проводи. У підгірських селах вони припадали на Великий тиждень, на рівнинній Буковині та в східних районах нашої області - на перший або другий день Великодня або через тиждень: на Провідну неділю або Провідний понеділок. До Проводів на сході області готували обрядову випічку - перепічки: хлібці з сиром і зеленню. Разом із іншими обрядовими стравами (калачами, вареними яйцями тощо) їх розкладали на могилах-гробах і роздавали за поману родичам і сусідам.

 

Від Великодня аж до Вознесіння в українців було прийнято вітати одне одного словами "Христос воскрес!" Іудеї ж віталися на Песах висловом "Лешана габаа бірушалайм!" - "До наступного року в Єрусалимі!"

 

 

Великодня тема надихала не одне покоління українських майстрів пензля, зокрема таких класиків і метрів національного живопису, як О.Курилас, Я.Пстрак, Е.Козак, Олена Кульчицька та багатьох інших. Їхні картини стали основою для чудових великодніх поштівок, які у першій третині минулого століття випускали українські видавництва у Львові "Українська преса", "Союзний Базар", Гр.Гануляка та ряд інших. Свідомі українці надсилали їх одне одному з нагоди Великодніх свят. Ця чудова традиція була відроджена в Україні лише на початку 1990-х років, із випуском нових великодніх поштівок.

 

Степан КАРАЧКО, краєзнавець, член спілки архівістів україни, 

редактор «Український погляд»

 

Кляті москалі…


       Йдучи до Товарниці попри Черемош, далі уверх в’юнкою стежкою, перев’язаною корінням смерек, двоюрідні сестрички Валька з Галькою почували себе кізочками, випущеними на волю з темної колешні. Вони шаленіли від гірської синяви, яка через шатра хвої відкривалася ширше й глибше з кожним їхнім кроком д’горі, верещали-півкали, дослухаючись до лісового відлуння, тішились Бог знає чому і від чого. Через цю бурхливу як крутіж під Калюгою безпричинність світ і сам обертався догори землею, небом униз вслід за тайстрою, розмахуючи якою, Валька затягувала в круговерть все, що могло, чи не могло, але перевертатися мусило. 
     Однак, спускаючись до каменя, наближаючись до чепурної, ніби намальованої космацьким художником хатини вуйка Остафія, перед якою геометрично вишикувались загострені у верхів’ях овали сіна на остривах, сестрички дедалі більше відчували, що настрій пустотливих кізочок не гей сумісний з цим впорядкованим обійстям.
      Перейшовши через загорожу дерев’яним місточком, зробленим аби щоразу не розкладати вориння для заїзду чи худобини, мандрівниці затихли, і покірними ангелятами, появу яких пес оповістив лунким гавкотом, потюпали доріжкою через толоку , підстриженою стебло в стебло акуратно, ніби вижницьким перукарем під гребінець.
        Вуйко Остафій любив порядок і лад, був прикладом у газдуванні на всю округу, а про недбальство говорив відверто в очі будь-кому сердито й конкретно. Ото ж, дівчатка ступали стежкою чемно нога в ногу, будучи певними, що недремне Остафієве око стежить за ними з якогось кутка помешкання, де він вічно займається вічними «порядками». А ще Валька переживала, аби вуйко, раптом, з якоїсь причини не назвав їх «москалями». Бо «москалями» в нього були всі ті, хто не дбав про господарку з ранку до ночі, пив горівку не після роботи, а перед нею, і находив причину оправдати лінь. Про тих «москалів» Валька не раз чула, коли в Товарницю приходила з татом і мамою на свята, сапання, чи сінокіс.
        — Ади, отак… — говорив вуйко Остафій косарям, намочуючи брус в дерев’яній кушці, прикріпленій на широкому поясі, перед тим як правити косу. — У него пліт упав, двері колом підперті, помиї перед порогом, а він собі ходит єк фіра без дишля… Мой, браччіку, би ви виділи, шо то є!..  Аби ікус грєдочку поклав, та щос до хати постарав — то ні… Та ші кае «ми рускіє, а ви — бендеровци, вам всегда мало, ви хотітє самостоятєльності"… А ік ми городи поробили на тих болотах та корчах, та в перший рік, та в другий, та в третій бараболі зачали копати, то вже каут: «Ти смотрі, как ето хорошо!»…
            З тим примовлянням "смотрі, как хорошо" Остафій виводив жало коси на бритву, і вів спітнілою широкою спиною косарів за собою у першій «ручці», аби ті не мали часу на довгу бесіду.
        У юному віці Остафія і всю його родину радянська влада депортувала в Сибір. Вуйко розповідав про сорокаградусні морози, болота, надоїдливу мошку, життя в бараках, «стахановські норми» на лісорозробках та неймовірне бажання депортованих поратися на землі. В тайзі «хохли-западенці» розчищали ділянки, і вчили місцевих мати зиск з убогої землі, вирощуючи картоплю, все інше, що могло достигти за коротке літо, розбавляючи тим самим ностальгію за рідними краями. Після десятилітнього заслання сімейство повернулось на батьківщину, але вже без батька, якого залишили спочивати в промерзлій сибірській землі, і вимушене було заробляти в колгоспі, щоб викупити родинне обійстя, яке перейшло в чужу власність. Впертий Остафій таки домігся свого, поклав хрест на зарінку за тими, хто не вернувся, та продовжив рід там, де було його коріння. Ціпкий до життя, він мав власні рахунки з своїми кривдниками, хоча говорив про них без озлоби, а,скоріше, ритуально, як про пережиту необов’язкову прикрість.
        До Остафія та його жінки Марійки Вальку відрядила мати, вуйкова сестра, яка народилась в тайзі, і також пам’ятала сибірські поневіряння, у яких старший брат був їй за батька. Вперше до поважного родича племінниця йшла сама, тому для сміливості взяла з собою сестричку. Остафій якраз обідав у хаті, коли дівчата постукали в двері.
         —Чого прийшли, дівки? — По-діловому запитав він, змітаючи зі столу крихти кулеші.
        — Та… мама послала за сметаною... — Несміливо відповіла Валька, переступаючи з ноги на ногу.
        — Добре. — Водночас схвально і повчально сказав Остафій.— Вуйна Маріка кудись пішла, але я сметани вам наберу. Бо легше взєти те, що є, аніж робити, щоби щось було… Чи єк кажете, дівки?..
           З тим питанням, яке не потребувало відповіді, Остафій піднявся з-за столу, мало не торкнувшись головою посинілого від давнини сволока, і дівчатам здалось, що його постать закрила собою не лише світло з вікна, образи на стіні, а , щонайменше, пів світу… 
          — А ну, ну, — сказав, раптом Остафій, придивляючись зверху до принишклих дівчат, — чи за вами, чєсом, москалі си не гнали?..
           — Та ні…
           — А чого ви такі червоні та мокрі?.. Видко, втікали від москалів ?..
           — Не було москалів…
           — Ну, єк не було, то давайте слоїк. Мама дала слоїк?..
          — Дала. І кришку дала. — Спохватилась Галька, вихоплюючи в сестрички тайстру та витягаючи літрову банку з капроновою кришкою.
      Остафій вийшов у кладову, і через деякий час повернувся з банкою, по вінця наповненою густою сметаною.
        —Ну, то що?.. — Знову насупив брови на дівчат, зупинившись на порозі. — Таки не було москалів?..
         —Не було.
         —А ви через Тарночку йшли?
         —Через Тарночку.
        —Ну, то єк так, що не було?.. Та же вони там, нижче Тарночки, таких, як ви з татами, мамами на машини дровами вантажили — і в Берегоміть… А відти у товарняки — та й фію-фіть до Сибіру… Так було, дівки… Я вам кажу. Мете йти назад, то йдіт легенько, та дивітси, би за смереков москаль не стояв… І не мусите вівкати та штрикати, як ті кози, та тайстрою перевертати догори сподом, як пужілом… Москаля те не напудит, а сметана виллітси… І що ви мамі тоді скажете?..
      Згадавши про свою дорогу до Товарниці, Валька з Галькою переглянулись, зарум’яніли, як вуйкові йони за хатою, і винувато повідводили очі хто куди якомога далі від вуйка.
        —Ну, гай, най буде. — Примирливо сказав Остафій. — Давайте кришку. Я перевірю цес слоїк, бо то немає віри ні вам, ні москалям…
        Остафій надів капронову закривку на горловину, але тільки спробував перевернути банку догори дном, щоб переконатись в надійності посудини, як кришка відлетіла, і сметана дружнім згустком гупнула на підлогу, розкидавши білу ляпанину від стола до печі..
        —А шлях би се трафив!.. А шлях би се трафив!... — Закричав спантеличений Остафій.
        Галька, пирснувши, вибігла на ганок. Валька біля дверей прикрила долонею рота від сміху, який клекотів у ній.
        —Най це шлях трафить! — Уже чи не вдесяте розгублено повторював Остафій. — Видко, москалі цю кришку робили!.. Ці дівки що знают?.. Їм це в голові?.. Одна вібігла, а друга си душит зо сміху… А мені що робити?.. Хіба, другу сметану даю… Але вже не буде літра… Агій, кляті москалі…
       Бурмотячи собі під ніс, вуйко Остафій знову пішов у кладову, і вернувся вже з півлітровою банкою.
        —Беріт, дівки, і скажіт мамі, що москалі пів сметани віпіли.— Сказав він урочисто, як на сходці в клубі в Розтоках. — Як прийдете другий раз, то вже най вуйна Маріка налиє... Але йдіть так, як я вам казав. Бо москаль — то таке, що самі видите, яке…
        Дорогою назад Валька з Галькою несли тайстру обережно, як кухоль з водою. Час від часу зупинялися, клали ношу на траву, і сміялись досхочу. Гори, розчинялись у синяві,процідженій через важкі шатра хвої, і світ знову обертався довкола них то догори землею, то небом униз… Клятих москалів не було ні за смерековими стовбурами, між якими вільно гуляли дівочі голоси, ні внизу під Тарночкою…
Анатолій Томків.
Сторінки:
1
2
попередня
наступна