хочу сюда!
 

Marina

39 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Заметки с меткой «тернопілля»

Тернопольская газета сравнила темнокожих студентов с обезьянами

Международный скандал разгорается вокруг публикации в "Новой тернопольской газете", где на первой полосе напечатали обидный для темнокожих и арабов материал.

Африканцев издание изобразило в коллаже в виде обезьян, обнимающих блондинок, на фоне группы темнокожих, пьющих пиво, с заголовком "Біля "Орнави" (местный торговый центр. — Ред.) лилася "чорна" кров" и подзаголовком "Араби з неграми билися за наших курвів". В статье рассказывается о драке между студентами из африканских и арабских стран из-за тернополянки. Тон и лексика публикации, некорректные как к темнокожим, так и к нашим женщинам, шокировали не только тернополян. О статье уже узнали за границей, и теперь Украину обвиняют в откровенном расизме и ксенофобии.

Французский сайт The Observers процитировал скандальную статью и взял комментарий у студента-конголезца Бекса Лава, который четвертый год учится в тернопольском университете имени Ивана Пулюя. По словам африканца, в коллаже на заднем плане изображены его земляки-сокурсники, которые не имеют отношения к инциденту под "Орнавой" и без понятия, как их фото, сделанное задолго до конфликта, могло попасть в газету. Лава жалуется, что украинские студенты теперь смеются над его друзьями. Конголезец признается, что над темнокожими в Украине издеваются.

Автор статьи в тернопольской газете не указан. Помимо обидного коллажа и заголовка, вся публикация выдержана в расистском стиле. Студентов из Африки называют "черным нашествием", которое несет "обострение криминогенной ситуации, всплеск проституции и неизвестные болезни". Редактор "Новой тернопольской газеты" (она — в тройке самых популярных в Тернополе) Николай Мартынчук заявил, что не считает статью обидной и не видит в ней нарушения журналистских стандартов и этики: "Мы не говорили, что африканцы и арабы люди низшей расы. Но если они здесь учатся, то должны уважать наши законы и традиции, а они часто нарушают их". Стиль статьи главред считает нормальным, а неприличное слово "курва" — нормативным: "Его даже Иван Франко употреблял". Тем временем комментарии, которые оставляют иностранцы под статьей на французском сайте, очень нелицеприятные для нашей страны. Пи Кофи замечает, что уровень цивилизованности Украины оказался ниже африканских стран. А Энтони Кук советует иностранцам устроить бойкот Украине и не ехать сюда.

На тернопольских интернет-форумах обсуждают скандал с обидной публикацией. Большинство тернополян возмущены, как мог появиться такой материал. "Позорная шокирующая статья. И не только потому, что африканцев сравнили с обезьянами, а всех иностранных студентов назвали сексуальными извращенцами. Задели и девушек-украинок, мол, с чернокожими могли связаться только барышни легкого поведения", — негодует тернополянка Елена.

Горожане призывают не покупать газету, напечатавшую расистскую статью, а темнокожим студентам с фото предлагают подать в суд.

Вишнівець - родинне гніздо Байди Вишневецького

У Вишнівець - родинне гніздо засновника Запорізької Січі Дмитра Вишневецького, званого як Байда,- ми збиралися ще минулого року з Кременця, але не склалося. nini Була також ідея відвідати Збараж і Вишневець в один день, але ми були надто втомлені у перший день по приїзді. Але поїхали ми туди вже в останній день подорожі.
Маршрутки Тернопіль-Кременець через Вишнівець ходять кожні 20-30 хвилин.
На місці Вишнівця ще за часів трипільської культури були поселення. Перша ж письмова згадка датована 1395 роком, коли Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитра Коридуба -сина великого князя Ольгерда - Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. На правому березі Горині, де зараз село Старий Вишневець, він збудував укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. Після знищення замку татарами у 1494 році, праправнук Дмитра Коридуба - Михайло Вишневецький, родоначальник князів Вишневецьких - будує укріплену фортецю на лівому березі Горині.  У 1640 році поблизу замку розпочато будівництво монастиря Кармелітів, який через 8 років зруйнували козаки, а через рік татари розорили і замок. У 1720 році останній з роду Вишневецьких - князь Михайло Сервацій перебудовує укріплений замок на розкішний палац з парком. Після його смерті у 1744 році палац переходить до найближчих родичів - родини Мнішеків. У 1852 році Андрій Мнішек виїзджає до Франції, а маєток продається на аукціоні і поступово занепадає. Значної руйнації він зазнав за роки Першої світової та пожежі у 1944 році. Колись розкішний палац реставрують у 60-х роках. Зовнішне оздоблення палацу в процесі ремонтних робіт було знищене. Про минулу розкіш сьогодні нагадує тільки в"їздна брама  та ліпнина на фронтоні парадного входу. Збереглися фрагменти оборонних валів та маленька частина парку. Зараз частина палацу використовується як профтех училище та музей. Шукаючи палац, ми трохи поблукали містечком. Чогось тако, що б вражало в самому містечку, яке більше нагадує велике село, ми не побачили. А от палац вразив своєю величчю та розмахом. В такий палац потрібно приїздити цілим екскурсійним автобусом, бо пустий бвір перед палацом здається величезним. Щоправда, трохи прийшлось пошукати касира, бо був понеділок і гостей тут не чекали.
В музеї ми самі пройшли хол, де показана родословна князів Вишневецьких та плани і макет замку та палацу, піднялися по сходах на другий поверх, де у кімнатах представлено експозицію народних промислів та з вікна відкривається чудова панорама ставу на Горині і село Старий вишнівець на протилежному березі.
Нижче від палацу побудована припалацова церква Вознесіння Христового збудована Дмитром Вишневецьким у 1530 році. Вона знаменита тим, що тут відбулося вінчання претендента на російський престол Лже Дмитрія І з Мариною Мнішек. Церква стала усипальницею великої меценатки цього краю - Раїси Могилянки - доньки молдавського господаря Яреми та двоюрідної сестри київського митрополита Петра Могили, - яка похована тут зі своїм чоловіком князем Михайлом. Церква знаходиться у дуже красивому місці, від палацу йдуть дерев"яні сходи крізь посадку ялинок. Чудовий вигляд знизу має і палац. Перед ним чітко видні залишки фортеці, які зараз слугують підпірними стінами. (Решта фото тут)
По дорозі ми ще забігли у кав"ярню, з"їли по піці з томатним соком, але вони були не смачніhuh ... Як тільки ми вийшли на логовну дорогу і сфотографували дерев"яну церкву, що стоїть неподалік зупинки, нас підібрав автобус до Тернополя.

Ввечері ми зібрали речі у сумки та рюкзаки та сходили повечеряти. Потім подякували гостинним хазяєвам, здали ключі і пішли потихеньку на поїзд... Дякуємо тобі, гостинний та дивовижний край!

Про решту міст, містечок і сіл "Срібної Зірки Тернопілля", де ми побували, шукайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542115/

Дивовижний Тернопіль

Весь недільний день ми віддали місту, в якому вже жили кілька днів і встигли його полюбити і навіть відчували взаємність. (Про приїзд читайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542138/ )
Як тільки збиралися сюди, я уявляв його якось по іншому, а те що я побачив і відчув тут було так само гарне, хоч і не зовісім відповідало моїм очікуванням. Коли вийшли з поїзда, то я думав "побачу" в образі міста старого діда з привітною усмішкою у вишиванці та солом"яному капелюсі, а нас зустрів хазяйновитий і ще не дуже старий чолов"яга у діловому, трохи потертому, костюмі, хоч і без краватки. Приязний, дещо заклопотаний, але добрий і хлібосільний privet .

Тернопіль розташований на р. Серет. У 1540 році польський король Сізігмунд І віддав частину незаселених земель Теребовлянського повіту краківському вельможі Янові Тарновському з наказом побудувати фортецю. Будівництво фортеці на лівому березі створеного на Сереті ставка завершилося у 1548 році. Місто отримало магдебурське право, але швидкому розквіту міста заважали постійні набіги татар. Наприкінці 16 ст поряд з замком постала Воздвиженська церква оборонного типу, яку зараз називають церквою над ставом.
У 1602-1608 роках біля міського оборонного валу зводиться інша оборонна церква - Воскресіння Христового, яка неодноразово перебудовувалася і втратила первозданний вигляд.

Найжахливіші наслідки були від захоплення Тернополя військами Ібрагіма Шишман-паші. Татари розібрали кам"яні вежі, спалили костел, зруйнували дамбу і спустили воду зі ставка. Тільки через сто років, коли Тернопіль потрапив під владу Австії і у 1773 р. став окружним містом життя в ньому активізувалося. У 1749-1779 роках будується величний костел монастиря домініканців і келії, які були зруйновані у роки Світових воєн, а відновлений вже у 1953 році. Зараз тут храм греко-католицької церкви.
У 1810-1815 роках Тернопіль не надовго входить до складу Російської імперії. У 19 ст. на місті зруйнованої фортеці зводиться палац, який нині використорується як спортивна школа.

Центральна частина міста зараз дуже гарна (ФОТО ТУТ). Ми прогулялися до вокзалу, з"їздили у торговельно розважальний комплекс Подоляна з льодовим катком і кінотеатром, що розташований на краю міста. Потім спустилися до ставка де не втерпіли перед спокусою прокататися на яхті під вітрилами. Таке задоволення коштувало 90 грн, на борт могло вміститися 6 чоловік, але ми і втрьох нормально розважилися. Дядько-капітан виявився дуже цікавим і дотепним співрозмовником. Навіть закралися сумніви чи він не одесит часом...
Одним з пунктів програми ще було купання у ставку. Пляж тут практично не облаштований нема жодного місця для переодягання та туалетів, але починається він вже не далеко за парком. Вода хоч і тепла, але брудна. Маю нагадати, що була неділя і жарка погода, то ж не дивно що більшість молоді вийшла на пляжі.
А ще ми якось випадково натрапили на піцерію "Джелато Мафія" (Сагайдачного, 6)  з абсолютно чудовою офіціанткою, яка бігала коло клієнтів мов заведена, кожному приділяла увагу, пропонувала нові страви та десерти і запрошувала приходити ще. Там дійсно смачна піца і круасаниmmmm !
Завершальним етапом у екскурсії був похід у ресторан-музей "Старий Млин". Словами це передати просто неможливо! Це постійне захоплення від зовнішнього вигляду, внутрішнього оздоблення, вигляду і змісту меню, способу подачі та смаку страв... Це треба бачити і куштувати самому!
Разом з дорогою на поїзд вийде трохи дорожче за ресторан у Києві. Втрьох ми там посиділи на 165 грн. Це був і борщ, і грибні юшки, і деруни, і бануш mmmm і 3 по 50 настоянкиtost . А ще скільки всього лишилося не спробуваним... І червоний борщ, і вареники, і пивна башта...beer2
Додому поверталися практично в єйфорії з твердими намірами приїхати сюди, і можливо ще не раз! А при можливості знайти гідну роботу і лишитися тут жити. Ми до безтями полюбили це місто! love

Зранку у понеділок, поки Аня збирала речі, ми прогулялися по міському парку, що знаходиться нижче по течії Серету, за греблею. У парку "Топільче" багато дерев"яних скульптур з народних казок, чудові мостики через затоки та канали, доглянуті алеї, маленький зоопарк та дитячі майданчики у вигляді космічних кораблів та середньовічної фортеці! Дуже гарний парк! bravo

В Рай за... 10 грн... :-)

Ще обідаючи у піцерії в центрі Бережан, ми вияснили у господині, що автобусів до Раю сьогодні вже не буде, але туди можна дістатися на таксі і попросили у неї телефон знайомого таксиста. До Раю звідси менше 3 км, і за поїздку він взяв з нас 10 грн. car money smile 
Рай - це село поблизу Бережан. Погодьтесь, ми не могли пройти повз  село з такою назвоюangel Тут граф Потоцький у 1760-1770 році побудував мисливський палац, на місці дерев"яної хижки Сенявських
, та розбив навколо чудовий парк з каскадами ставків, джерел та водоспадів, що перетиналися чудовими містками та несли свої води повз сотні різноманітних сортів дерев та кущів. Непоправних збитків нанесла парку Друга світова війна, пропали магнолії, тюльпанове та полуничне дерево і багато інших цінних рослин. Зараз у палаці знаходиться притулок для дітей-інвалідів, а парк використовують місцеві жителів для відпочинку.


У ставках купаються і ловлять рибу. Відпочивають у тіні верб та кипарисів. (Дивитися фото)
Ще однією фішкою було фотографування біля знаку при в"їзді в село umnik , але ми його так і не знайшлиprostite , хоч до Бережан поверталися пішки, але все ж влаштували фотосесію на зупинці.
Назад поверталися повз Бережанський склозавод, який ніби ще функціонує. Не всі вже згадають, що у радянські часи Бережанськи бокали були досить популярні. У нас дома ще досі збереглося кілька стаканів!

Бережани - Італія на Українському Опіллі

Суботній ранок почався з приготування кави у новій джезві... Кава вийшла смачна та духм"яна. Сьогодні ми планували відвідати Бережани та ... Рай. Відстань від Тернополя до Бережан 57 км, автобусом їхати майже півтори години, квиток коштує 15 грн 22 коп.
Місто знаходиться на берегах Золотої Липи, яка на півночі міста утворює Бережанський став, від греблі вона розходиться на два русла, таким чином Замок знаходиться ніби на острові. Перша писемна згадка про місто датується 1375-м роком, але на його околицях виявлені стоянки часів пізнього палеоліту. У 1530 му році польський Король передає поселення графу Синявському, надавши статус міста і магдебурське право. У 1534-1554-му роках на заплаві річки будується замок - найвидатніший витвір оборонної архітектури України епохи Ренесансу, над яким працювали італійські та українські майстри. Цікаво те, що фундаментом у цій, колись  болотистій, місцевості слугують безліч дубових паль, вбитих у землю.



Д
онедавна він перебував у цілковитій руїні, а зараз активно реконструюється. Навколо замку розбитий невеликий парк з кількома кав"ярнями. На вході нас зустріла жіночка, що продавала квитки та проводила екскурсію. Квитки ми купили по 5 грн, а від екскурсії відмовилися, але вона і так розповіла нам багато цікавого. Зразу видно, що людина вболіває за своє місто, любить і поважає його історію. Казала, що у вихідні часто бувають групи з Києва, але частіше приїздять поляки. Дуже гарно виглядає макет замку у центрі двору.
У дворі замку побудована каплиця - родинна усипальниця роду Синявських. Дві бічні каплички добудовані вже у 1624 році. Зараз вся вона огорожена будівельними лісами. Після смерті останнього з роду Сенявських, замок часто переходить з рук в руки і занепадає. Австрійський уряд використовував його під казарми, Останній власник Бережан Якуб Потоцький (1863-1934рр) подарував замок для потреб польського війська, а на базі землеволодінь утворив фонд по боротьбі з туберкульозом і раковими захворюваннями.
У збережених та відреставрованих будівлях почали збирати матеріали для музею. Тут і старовинні барельєфи, мармурові колони, дещо їз старовинних меблів та тарантас.

 Фортеця, хоч і знаходиться в стадії, далекій до завершення реконструкції, але завдяки теплому відношенню своїх служителів стає якоюсь затишною і квітучою від розбитих навколо клумб. А ще у парку, та і в місті, багато дитячих качелей та каруселей.
Кілька днів подорожування та довга дорога до Бережан трохи нас таки розморила, то ж ми спустилися до швидкої і дещо каламутної річки, щоб омити ноги та вмитися. Через місток, до площі Незалежності ми натрапили на відділення пожежної охорони. Хоч воно і не значиться у списку архітектурних пам"яток, але виглядає досить колоритно.Поруч пам"ятник жертвам Чорнобильської трагедії.
Місто Бережани цікаве тим, що більшість пам"яток зосереджено навколо центральної площі.  По мальовничій вулці, яка чомусь називається Площа Ринок, ми дійшли до центральної площі міста. На одному її краю велично здіймається греко-католицька церква Святої Трійці, побудована у 1768, та перебудована у 1893-1903 роках, з іншого - міська ратуша (1803 року), яка у 1811 році увінчалася башнею з годинником. У 1805 році тут з ініціативи Ельжбети Любомирської відкрито гімназію, яка дала дорогу в життя багатьом талановитим людям сьог краю. Зараз тут, окрім міської адміністрації, знаходиться 4 музеї, але вигляд вона має трохи занедбаний. Посеред площі статуї святої Діви Марії та Ісуса Христа з фонтанчиками питної води. А коли на площу злітаються голуби, то її можна прийняти за знамениту площу Сан Марко в Венеції.
>
На площі, під акацією, стоїть пам"ятник молодому Тарасу Шевченку. Трохи зголоднівши, ми почали цікавитися закладами харчування. Хотілося чогось смачного та автентичного, а знайшли піцерію... Може так воно і мало бути, щоб підсилити уяву про знамениту площу в Італії? По дорозі додому ще забіли у кав"ярню у венеціанському стилі на філіжанку італійської кави. Мабуть італійські архітектори дійсно вклали душу у це місто, і вона досі тут присутня.
Трохи далі за площею, на сусідній вулиці височіє стара Вірменська церква 1764 року, поряд на пагорбі костел Петра і Павла 1600 року, із сусіднього пагорба видніється монастир отців Бернардинців, костел якого зведений у 1630-1683 роках, а келії добудовані у 1716-1742 роках. Ми ще трохи прогулялися старими та затишними вуличками Бережан серед стародавніх будиночків та віл. Подихали атмосферою середньовічної Італії в центрі Українського Опілля. Мабуть дуже добре, що у 2001 році місту наданий статус державного історико-архітектурного заповідника. Це дає надію, що місто донесе і приумножить свою первозданну красу і прийдешнім поколінням. (Решта фото тут)
Єдине тільки у мене не вмістилося у голові: для мене фортеця і саме місто це два різний об"єкти, кожен по своєму гарний і затишний, але у єдину картину не зливаються...

Микулинці - прадавній форпост з чудовим пивом!

Між Теребовлею і Микулинцями всього кілька кілометрів. Проїзд маршруткою коштує 2 грн 83 коп.
Микулин згадується ще у "Поученні" Володимира Маномаха 1096 року, як північний форпост теребовлянського князівства. З 1387 року Микулин підпав у складі Галицької землі під владу Польщі і з цього часу його назва змінюється на Микулинці. У 1595 році на основі наданого місту магдебурського права воно стає містом-фортецею. З тих часів збереглися руїни замку 16 століття, збудованого Анною Йордановою з роду Синявських для захисту міста від постійних набігів кримських татар. Під час визвольної війни українського народу від ляхів у 1648-1657 років замок був частково зруйнований повстанцями, але його відбудували. Великої шкоди фортеці завдали війська Ібрагіма Шишмана у кінці 17 ст. Пізніше замок належав Любомирським, Мнішекам, Потоцьким, а з 1792 року барон Ян Конопка пристосував замок під суконну фабрику, заснував грязелікарню біля сірчаних джерел.
Вийшовши на зупинці десь в центрі містечка, ми трохи пройшли вперед до моста через Серет, а далі, як звичайно буває, побачили вершечки фортеці і подерлися вгору навпростець по стежці. Вигляд фортеці дещо розчарував... Вона не виглядала такою вже неприступною і була побита війнами та часом.
На обному з країв фортечних мурів виднівся житловий будиночок. За легендою, яка може бути і билиною, у 20-х роках 19 століття остання графиня замку, не маючи власних нащадків, залишила палац служниці Анні, родичі якої і до нині живуть у прибудованому (чи уцілілому) будинку на краю фортецних мурів, про це нам розповів один з робітників замкуvkaske , що реставруть його. Такий собі дружелюбний "замковий-домовий". Реставрація замку почалася нещодавно з вирубки кущів та бур"яну. Зараз вони заздрять Теребовлянським робітникам, у яких вже є бензопила та бензокоса sila . У них лише 4 пари рук, лопати та киркиvkaske .
Біля замку знаходиться палацовий комплекс у стилі барокко збудований у 60-х роках 18 століття на кошти Людвіки Мнішек з Потоцьких. Палац був перебудований у середині 19 століття. Зараз тут знаходиться обласна  бальнеологічна лікарня, а навкруги дещо запущений парк. (На жаль, ми вже втомилися, а палац-лікарня нас не вразив, тож фото цього архітектурно-паркового шедевру у нас нема wakeup )
Ще одна архітектурна перлина Микулинців це троїцький костел 1761-1779 років. Це велетенський храм зі скульптурами святих у нішах стін, що вражає своєю красою та величчю. Виглядає він дійсно помпезно на фоні будиночків провінційного селища.
Мабуть він не втратив би своєї величі і серед храмів Києва та Чернігова.
Зараз же місто славиться своїм "Микулинецьким пивом". Перша броварня тут була заснована ще у 1698-му році. Пиво тут і досі смачне і не дарма у Києві коштує вдвічі дорожче Оболонського пійла. На Тернопіллі ж "Микулинецьке" є досить поширеним і навіть у найдорожчих ресторанах півлітра коштує не більше 7 грн. Саме таке пиво ми і сіли пити у придорожному кафе.


До Тернополя поверталися старим ЛАЗом. Приїхали досить рано, то ж ввечері ще пішли гуляти нічним містом.
Потроху догуляли до парку Шевченка біля Тернопільського ставу. З причалу якраз збирався відпливати прогулочний катер... Квиток на 25-хвилинну прогулянку коштує лише 10 грн. Ми сіли в носовій частині і насолоджувалися свіжим нічним вітерцем та тихими розмовами компанії з 4 молодих людей, що згадували свої подорожі до Єгипту та мріяли про подорож до Арабських Еміратів та Ізраїлю...

Теребовля - княжий град на березі Гнізни

У п"ятницю в нашій команді було поповнення: о 7:22 тим самим поїздом і в тому ж вагоні приїхала подружка Свети.
Я пішов її зустрічати поки дружина гріла чай. Від квартири до вокзалу 15-17 хвилин ходу. Люблю такі маленькі зручні міста... cvetok
Цього дня ми планували відвідати Теребовлю, що знаходиться у 33 км на південь від Тернополя,  і Микулинці, що дещо ближче. Микулинці ми лишили на потім, щоб в повній мірі насолодитися місцевим пивом, та і пам"ятаючи про проблеми з вечірніми рейсами, все ж краще ввечері бути якнайближче до дому. По дорозі на автовокзал ми нарешті купили турку на базарі, щоб варити зранку бодрящої кави. Бо ввечері, коли ми повертаємося базар вже практично безлюдний...
Теребовля - одне з найстаріших міст західної України. Про Теребовль - княжий град на березі Гнізни - згадується вже у літописі 1097 року. Після розпаду Київської Русі в Теребовлі правив онук Ярослава Мудрого - Василько, якого під час міжусобиць між братами було підступно схоплено за наклепом одного з князів і виколото очі, але він, лишившись живим, повернувся до міста і правив до кінця своїх днів (1124р). У 1141 році Теребовлянське князівство було об"єднане з Перемишлянським, а столиця була перенесена до Галича, але воно ще довго не втрачало своєї оборонної міці. За довгий час свого існування місто зазнало, як піднесення, так занепад і руйнацію. У 1241 році його захопив і вщент зруйнував хан Батий, у 1341 місто зайняли польські війська Казимира Великого. Близько 1360 року за наказом короля тут будують мурований замок. Від систематичних набігів орд кримських татар протягом 16-17 ст. фортеця руйнується, місто занепадає.
Зараз це звичайне провінційне містечко Західної України. Головна і, мабуть, найдовша вулиця у Теребовлі - вулиця Князя Василька. Вздовж неї знаходиться більшість історико-архітектурних об"єктів.
 Це і Миколаївська церква 16 століття із дзвінницкю 18 ст,будинок "Рідна школа" 1909 року, розкішний костел Петра і Павла 1924-1927 років з колонадою  , Пам"ятник князю Васильку та Залізничний вокзал
по правій строні вулиці. З іншої строни стоять дещо облуплена будівля спортивної школи та кілька жилих будинків 19 ст, де зараз розміщені офіси та банки.
На подвір"ї одного з них стоїть дуже оригінальний пам"ятник воїнам-афганцям.
 Як повернути до мосту через річку до залишків фортеці, з одного боку вулці знаходиться міська ратуша,
з іншого - собор Володимира української автокефальної церкви. Він був побудований у 1635-1639 роках, як монастир кармелітів..
Але перед тим ми зайшли в кав"ярню "Джем". Випили там на 2-му поверсі чаю бадьорості та з"їли по смачному млинцю з начинкою. Начинок тут пропонували з десяток видів, ми спробували 2 і були задоволені. mmmm "Інформаційним спонсором" нашої подорожі було прикольне місцеве радіо "УХ-Радіо", де хітом була пісенька Вови_зі_Львова, що і пропонується вішій увазі... letsrock
Залишки фортеці і зараз грізно та неприступно височать на пагорбі над правим берегом Гнізни. Якийсь час фортеця була доповненням до міського парку. Зараз її включили до Заповіднику "Замки Тернопілля" та активно реконструюють. Перед входом нас зустріла досить балакуча дівчина, що продає квитки, путівники та сувеніри... Поки ми вибирали потрібні книжки та сувеніри вона багато розповіла про фортецю та про околиці міста. До фортеці веде вимощена брущаткою стежка, що в"ється серпантином на гору. Всередині головної вежі мабуть велися якісь розкопки, бо лежить кучка різних кісточок... З вежі відкривається чудовий краєвид на місто та околиці...
 По фортеці ми гуляли досить довго, потім заглянули і в міськи парк за фортецею. Там ще збереглися велетенські фігури різних мульт-героїв. Але потрібно було продовжувати нашу подорож і їхати в Микулинці дивитися руїни замку, костел та пити місцеве пиво...

Язлівець - одне із найстаріших поселень Поділля

Язлівець - одне із найстаріших поселень Поділля - знаходиться у 12 км від Бучача. Спустившись з пагорба і переїхавши місток через річку Вільховець, автобус зупинився на звичайній сільській зупинці. Це був центр, а заразом і практично кінець села. Ми вийшли з автобуса і повернулися трохи назад, пройшовши повз два магазини з одного боку вулиці та дитячий садок з іншого. Нас приваблювала жовтенька табличка з надписом "Літне кафе" і стрілкою у бік вулиці, що перетинала головну асфальтовану. Вже хотілося перекусити і кави, яку ми не знайшли у Бучачі. Слідуючи за стрілкою, обіцяний заклад ми так і не знайшли...

Вдалині на пагорбі виднілися шпилі якоїсь будівлі, і ми повагавшись кілька хвилин: повертатися і розібратися куди ж показують стрілки, чи дертися вгору до цікавого і невідомого, вибрали останнє. По дорозі нам зустрілася церква святого Миколая, відреставрована зі староївірменської церкви
,
 дивна арка та річечка Вільховець.

Умившись у її чистих, прохолодних та стрімких водах, ми помітно збадьорились та набралися енергії для подальшого підйому. З пагорба нам відкрилася чудова і водночас моторошна картина церкви і кладовища з білими хрестами сусіднього села Броварі. Не хотів би я милуватися нею опівночі під повним місяцем... До будівлі, що виднілася здалеку, а зараз ховалася за деревами ми ще не дійшли, тож пішли навпростець і вийшли до галявини з костелом і католицьким кладовищем. Те, що ми вважали баштою замку, виявилося каплицею Блажовських на старому цвинтарі.  Зараз знаходиться у напів зруйнованому стані без дверей та вікон, але тут вже ведуться реставраційні роботи, всередині висить розп"яття та ікони, стоять квіти. Це гарна споруда та спокійне місце.


Взагалі, у Язлівці знаходяться як мінімум 4 видатні історико-архітектурні об"єкти, розміщені, як виявилося, у трьох різних частинах села. Після оглядин каплиці, від якої відкривається панорама всього села зі зруйнованою баштою в центрі та Руїнами замку на горі з іншого кінця, ми знову спустилися в село.

Знайшли бар "Затишок", але там було зачинено, тоді ми пішли в магазин за шоколадом та водою. Поїсти та випити каву нам сьогодні явно не судилося... Мабуть хтось сильно позаздрив нашому вчорашньому обіду в Збаражі...
У 15-16-му столітті в економічно розвиненому містечку, що стоїть на торгівельному шляху між Львовом і Молдавією, оселяються вірмени. Ще і зараз можна побачити тут вірменські будиночки та церква, що відновлена з старовинної вірменської церкви святого Миколая, пам"ятки архітектури 17 століття. А також руїни колись прекрасного костелу Успіння. Серце обливається кров"ю, коли бачиш порослі травою та чагарниками стіни, на яких ще досі збереглися фрески. Ось сюди б виділии кошти на реставрацію, а не будували в Києві одну церкву поверх іншої...
 
Але найдавніша споруда - це Язлівецький замок, споруджений ще у 14 ст.


 Він височіє на високому лісистому пагорбі, на іншому боці села і оточений з трьох сторін річкою. Через своє вигідне стратегічне положення його називали Ключем Поділля. Але навіть таке вигідне оборонне положення не вберегло замок від взяття турецькими військами у 1672 році. З 1699 року, після звільнення Кам"янця-Подільського від турків, Язлівецький замок втратив своє стратегічне значення і наступний його власник Станіслав Понятовський, розібравши частину фортеці, побудував собі поряд палац. Палац на початок 19 ст почав занепадати і Марцеліна Даровська заснувала тут жіночий монастир, що проіснував до 1944 року. Зараз діяльність монастиря відновлена.
Йшли ми туди, як зазвичай, навпростець - через хитку кладку над річкою та по лісовій стежині. Назад же вийшли з головного входу і зайшли в село по головній дорозі. По карті звідси було 5-6 кілометрів до ще одного дива природи - Русилівських водоспадів, але час було повертатися, бо автобус Язлівець-Тернопіль мав відходити з Бучача о 17:50, по логіці з Язлівця мав вирушати о 17:20. Але його не було ні о 17:00, ні о 17:30. Вирішили потроху йти пішки та зупиняти попутки... Відійшовши від села метрів з 300 з"явився "спеціальний дядько" на блакитних жигулях, якого терміново викликали родичі у Бучач. Він швиденько довіз нас до автостанції у Бучачі. Ще, описуючи Збараж, я писав, що люди тут більш щирі та відкриті... Щире йому спасибі!

Старовинний Бучач

Автобусів Тернопіль-Бучач дуже мало, але проходящі автобуси їдуть в той бік кожні 10-15 хвилин. Взагалі, виїхати в будь який населений пункт з Тернополя не складає великої проблеми, автобусне сполучення тут досить жваве та розгалуджене. Але це стосується лише світлої половини доби. Проблеми, як виявилося пізніше, є у поверненні додому. smile  Судячи з розкладу, починаються вони вже після 19 години, а в окремих випадках і з 17-ї.shock
Від Тернополя до Бучача понад 60 км, квиток коштує 17,35 грн. money  Місто знаходиться у більш горбистій місцевості, що стає помітно у рельєфі, а відповідно у плані міста та емоційності жителів. Вулиці тут більш покручені, у центрі, біля ратуші, досить людно. Чимось він нагадав мені Рахів, іноді можна розгледіти риси італійського чи балканського містечка. Саме тут, на крутих берегах Стрипи, знахоядяться руїни родового замку Бучацьких, який у 17 ст. відійшов до Потоцьких.


Взагалі Потоцькі дуже багато зробили для розвитку міста. По замовленню  Миколи Потоцького побудована славнозвісна ратуша у стилі пізнього бароко з чудовими скульптурами, яка стала визитівкою Бучача,
також він спонсорував будову церкви Святої покрови ,
 костьол і монастир отців василіан
.
Зараз по живописних руїнах замку пасуться кози, а під його колись неприступними стінами бігають курчата. Звідси відкривається чудова панорама на величний відреставрований монастир
та все місто
 .
 Трохи нижче монастиря знаходиться будівля музичної школи, що побудована у 1897 році і має цікавий своєрідний вигляд
.
У ратуші відреставрована тільки верхня частина, нижня зі скульптурами поки ще в будівельних лісах... Кожну годину годинник на вежі ратуші програє мелодію "Ніч яка місячна...".
Десь, на південному заході міста, росте стара липа, під якою у 1672-му році було підписано мирну угоду, за якою Польща віддавала більшість Поділля Туреччині, але туди ми не дійшли, бо пора було їхати далі у славетне село Язлівець. По дорозі намагалися випити кави, але у тій кав"ярні, що потрапила нам на очі тільки но з"явилося світло і кава була б готова аж за півгодини... Автобус рушав раніше.

Збараж - древне місто зі складною історією.

Збараж- древне місто на річці Гнізна, в літописах вперше згадується у 1211 році, але і до цього часу тут було одне з укріплених поселень Галицько-Волинського кнізівства. У 1241 році його, як і більшість Руських міст, було
зруйновано татаро-монгальською навалою. До 1393 року, поки Новгород-сіверський князь Дмитро Корибут не почав будувати тут замок, про місто згадок немає. У 15 ст Збараж знаходиться у центрі литовсько-польських сутичок, у 1474 та 1598 роках замок штурмом здобували татари, після чого старий замок вирішили не відбудовувати. Новий Збараж у 1583-му почали будувати брати Кшиштоф та Юрій Збаразькі. У 1649 війська Богдана Хмельницького 7 тижнів тримали у збаразькій фортеці у облозі польські війська Яреми Вишневецького. Ці події висвітлені у творі та фільмі "Вогнем та мечем". З 1772 року місто входить до Австро-Угорської імперії, у 1809-1815 роках він належав Російській імперії, потім знову австрійцям. У 1918-му році він є частиною молодої Західноукраїнської Народної Республіки. У 1921-1939 роках це територія Польщі, а з 1939-го тут панує Радянська влада. Ось така цікава та неоднозначна історія міста, цілого краю, та і всієї України...
За 20-25 хвилин поїздки подрімати толком не вдалося. Недалеко від автостанції стоїть танк - пам'ятник битви у Другій світовій, трохи далі на площі перед міськрадою - пам'ятник Хмельницькому. Майнула чудна думка: чому тут стоять пам"ятники тим, хто руйнував це місто, а не тим, хто його будував, захищав і відбудовував?
Хоч у нас і була карта міста, але вона не досить точна і виявилося, що ми вже йдемо до замку довшою дорогою... Поки йшли, ще одне цікаве спостереження: у Західній Україні живуть більш щирі та відкриті люди, тут нема жодного суцільного паркану, а тим більше паркану вище 1,5 метра; практично у кожному дворі ростуть квіти, не те що дачі у підкиєвських жлобів...
Сам замок приємно вразив: його гарно відреставрували, але при цьому він не втратив свого середньвічного шарму.

Дівчина-касир запропонувала нам квитки у замок по 12 грн та окремі квитки до виставки знаряддя тортур по 5 грн. Взяли все! У центральному корпусі ще ведуться роботи, хоча на першому поверсі вже відкито зал козацької слави та туалет smile , на 2-му - музей церкви та іконопису, а також макет замку. У бокових флігелях відкрита тимчасова виставка сучасного скульптора

,
музей зброї та народних промислів.

А також  дерев"яні скульптури В.Ліпейчука, яка мене найбільше вразила - кожен експонат висвітлює певні персонажі та події у житті українського народу, кожен вірізьблений з одного суцільного шматка дерева.
Виставка знаряддя тортур, що знаходиться у підвальному приміщенні, невелика, але тішить свом добрим описом кожного з експонатів...
І якщо у палаці у Батурині за групою ще слідує 1-2 охоронця, що слідкують щоб ніхто ні до чого не торкнувся і не сфотографував beat , то тут повна свобода дій та демократія dance . З мурів замку відкривається чудова панорама на весь палац та парк навколо нього. Парк теж дуже охайний, розкинувся на пагорбі навколо замку. Звідси відкривається чудова панорама на місто та костел Бернардинів.


 Як тільки ми вирішили продовжувати свою прогулянку містом, тут же з'явилася "спеціальна тьотя" (хто читав Фрая, той зрозуміє), яка провела нас короткою дорогою до річки. Взагалі, багато міст Тернопілля побудовані на берегах річок, які перегорожені дамбою, внаслідок чого у північній частині міста утворюється невелике водосховище.
На правому березі Гнізни знаходиться центральна площа Збаража ім. Івана Франка з пам"ятником йому ж та торгові центри.

 Трохи далі, за адміністративною будівлею височать купола церкви Воскресіння Господнего XVIII ст.


Синагогу середини 16-того сторіччя я так і не знайшов, зате помилувалися чудовими архітектурними витвірами костелу Бернардинців
та Феліціянок, де зараз церква церква Успіння Пресвятої Богородиці.
Монастир Бернардинців виступав також і оборонною спорудою, про що і досі нагадують стіни над Гнізною.
 А ще, випадково знайшли гарний дворик, що належав симпатичній кафешці "Витребеньки", де ми і осіли попоїсти.


Перекусили салатами, про які раніше і не чули (вірменський та англійський) та порцією дерунів з грибною підливою.

Запивали кожен на свій смак: Микулинецьким пивом та зеленим чаєм. Ввечері втомлені і задоволені повернулися додому... Назавтра запланували поїздку в Бучач та Язлівець.
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая