Володимир Сергійчук "ОУН-УПА в роки війни"
- 29.09.12, 21:16
- ВАРТА
Боротьба Козачої повстанської армії проходила у традиціях УПА з Великої України. І то не дивно, бо українці скрізь є однаковими, і саме в буремні роки війни двох імперій українська нація в єдиному пориві піднялася на боротьбу не за інтереси німецьких чи радянських нацистів. Піднялися українці від гір Карпатських аж по Кавказькі! Стали під червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами до лав УПА — від Вісли і аж по Кубань.
Повстанська армія діяла на Кубані, існувала Козацька Повстанська Армія (КОПА) аж до 1950 року, коли, не маючи ресурсів для продовження боротьби, і судячи з усього, отримавши якусь команду від керівництва УПА, саморозпустилася.
Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань. КОПА — або Козача повстанська армія — аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!». Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не брали також осіб низько освічених (межа була — не менше семи класів). Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе поранених. Слухали роз'яснення причин боротьби за свободу Кубані. І погоджувалися з ідеєю єднання з єдинокровною Україною.
Друга всесвітня імперіалістична війна давала козацтву певні надії. На кінець 30-х років позиція козаків була вже остаточно вироблена: Росія, в тому числі й більшовицька, — смертельний ворог козацтва; козацтво назавжди відмежовується від загальноросійських державницьких позицій, мета козацтва — козацька держава «від Сяну до океану», у неї входять всі козацькі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й Україна — споконвічно козацька земля. Козаки — окремий від «рускіх» етнос. Козакійці вели переговори із потенційними союзниками — Грузією, Меджлісом горців Кавказу, і особливо — Україною. Визначний діяч Кубані генерал Андрій Шкуро визнав потребу боротися за Українську самостійну соборну державу разом із Кубанню, бо кубанці — це українці, й вони готові боротися у лавах української армії за свою Батьківщину і лише на Українських етнічних землях. Про бажання стати під українські прапори Шкуро писав у листі до голови ОУН Андрія Мельника напередодні війни.
Козачий визвольний рух, як і український, був зламаний грубою силою. Більшовизм винищив усе свідоме козацтво. Радянська влада депортувала з австрійських таборів Лієнц та Пегец до СРСР понад 50 тисяч козаків, більшість яких не були навіть громадянами СРСР. Козаки, звинувачені в посібництві нацистам, були вивезені в Росію, де майже всі загинули в таборах Мордовії, на Колимі, на будівництві автодоріг, залізниць, в каменеломнях і шахтах. Врятуватись вдалося тільки одиницям. У січні 1947 року більшовики стратили козацьких ватажків Петра і Семена Краснових, Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Султана— Келеч Гірея (адига за національністю) та командира козачого корпусу німецького генерала Гельмута фон Панвіца.
Уже по закінченні війни у складі новоствореного Антибільшовицького блоку народів (АБН) діяла ціла козача секція, яка представляла невизнану козацьку державу Козакію. Козакія виявилася єдиною державою-учасницею АБН, яка так і не здобула незалежність. Московія досі приховує факти нищення українського національного козацтва Кубані.
Професор Володимир Сергійчук дослідив, що з кубанських козаків в УПА було створено кілька відділів. Наприклад, з тих кубанців, котрих воїни УПА визволили з таборів військовополонених, на терені Волині було створено окрему сотню на чолі з «Березою». В УПА були козачі курені, в основному з кубанців і донців. В окрузі «Богун» (Південна Рівненщина) було з десяток вихідців з Кубані й Дону, які називали себе козаками за національністю. Кубанські козаки любили неньку Україну набагато сильніше, аніж «мачуху Росію».
По переписи 17 декабря 1926 года на Кубани проживало 49,2% украинцев, 42,7% населения составляли русские... Для Таганрогского округа соотношение составляло 71% / 22%. Доля украинцев в сельской местности фиксировалась на уровне 90%. Данные переписи 1939 г. зафиксировали уникальную в своем роде с точки зрения этнокультурных и этнодемографических процессов ситуацию: за межпереписной период на 86,5% увеличились численность русских на Кубани, тогда как численность украинского населения уменьшилась на 89,2%. А комзомбі хоч кіл на голові теши.
Матеріали з Вікіпедії Кубанська Республіка Українці_на_Кубані,_історичний_огляд Кубанські Українці
Відео щоб не напірягатись: http://video.i.ua/user/323465/45553/276583/ http://video.i.ua/user/323465/45553/276816/
Сьогодні, 21-го липня 2011 року, у 105-у річницю з дня народження Олени Теліги, о 12-ій годині в Бабиному Яру біля Хреста, символічної могили розстріляних героїв, відбулися покладання квітів і панахида пам’яті Олени Теліги, Михайла Теліги, Івана Ірлявського, Івана Рогача та інших українських патріотів, які були знищені за те, що були українськими патріотами-націоналістами, що змагалися за незалежну українську державу.
В українській історії, без сумніву, забагато трагічних сторінок. Українці надто часто опускають національні прапори, відзначаючи знакові дати свого минулого.
Проте в українському історичному календарі є дати, які, незважаючи на трагічний контекст, пробуджують відчуття національної гордості. Це дні, коли образа і несправедливість поступаються відчуттю героїчності духу, ореолом якого овіяні такі постаті, як Олена Теліга.
[ Читати далі ]
Багато зараз спогадів про ті буремні часи, як правило однобоких, одних спогади (тих що воювали безпосередньо) чомусь до уваги не беруться, більшість згадують крізь рожеві окуляри пропаганди не стикаючись на справді з реальними подіями. Тому слід висвітлити всіх героїв тих часів. Цікаво, а що має розказувати герой НКВСник ?
Ох було було, пам'ятаю йдемо в загороджувальному загоні за лінією фронту добиваємо недобитих з батальйону, що в прорив кинули, а тут солдат прямо на мене вискакує я йому:
- ти куда браток собрался? Він мені: - розгон беру для атакі. Я йому:Тра-та та та та... Ох і хітриє єті маскавіти інші ідуть до кінця а ці все норовлять, та бувалого нкавеесника не проведеш. Забрав золоті зуби й далі пішли працювати. Ох роки роки, хороші часи були, шкода не всі пам'ятають.
Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний характер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати ніяких "антирадянських елементів, потенційно корисних німцям", вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Продовження подібних акцій "врегулював" наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти "неблагонадійних", яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто ухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді. Наказом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення загороджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрілу "у позасудовому порядку".
На початок війни чисельність військ НКВС склала 334 900 чоловік, потім їх чисельність постійно збільшувалась. На 7 березня 1942 чисельність склала 493 379 чоловік, на 2 лютого 1943 — 516 000 чоловік, на 12 березня 1944 — 540 000 чоловік, 01 січня 1946 чисельність НКВС склала 1,9 млн. чоловік. Куди пропали ці герої і не чути їх героїчних подвигів ?
Саме з цими героями воювало УПА, що підтверджують московські архіви, саме вони могли б розповісти реальну ситуацію, а чомусь мовчать про свої героїчні подвиги, як правило українофоби з жовчу на губах за них кричать "Бандерівці бандити!!!" і не один не сказав хоча б я син нкавеесника мені батько розповідав про свої подвиги, а українофобам не звикати на чорне казати біле. Багато крикунів розвелось після срср але чи могли б вони собі таке дозволити за держави яку відстоюють, якщо б була гідність то кожен б розумів що шкодити державі не можна, шкодити державі а потім плакатись як погано живеться, був б порядок якого вони прагнуть їм би першим рот закрили і не церемонились.
Сумніваюсь що зараз хоч один знайдеться здатний заплатити ту ціну за свої переконання яку сплатили Бандерівці, то ж майте повагу хоча б до незламності і сили духу людей бо самі лиш горлопанити мастаки.
Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них. Найважливіша справа – здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народню масу. Для нас вона важлива з таких міркувань: по-перше, маса – це збірнота одиниць. Для того, щоб впливати на найбільшу кількість українців одночасно, охоплюємо своїм впливом всю масу. В ній живуть і з неї виростають найцінніші своєю ідейністю, бойовістю і здібностями одиниці тоді, як відповідна акція їх розбудить, дасть їм нагоду і відкриє дорогу, щоб вони виявили себе. Багато таких високоцінних людей живе, можна б сказати, у глухій гущі маси, але про їхні здібності і цінні для політичної праці прикмети не знають ані вони самі, ані ніхто інший. Треба піти в найгустішу масу, на саме дно, щоб до них дійти, і треба відповідної акції, щоб їх покликати. По-друге – нам треба опанувати своїми ідеями, боротьбою і відповідними акціями теж саму масу, як збірну одиницю. Треба втягнути її у політичну дію. Бо вона дає політичному рухові та організації широке опертя. Масовість же надає революційній боротьбі та кожній політичній дії велику розгінну силу та помножує її кількість. У нашій боротьбі маса – це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одночасно, а одна праця підсилює другу. Насамперед ми повинні докладно пізнати кожне середовище, серед якого думаємо вести політичну роботу. Не вистачить знати загально характер і прикмети елементів, що в ньому гуртуються, чи загальну психологію маси. Треба вивчати кожне конкретне середовище, зокрема треба пізнати його особливі прикмети. Очевидно, все це приходиться робити вже під час самої діяльности, бо на довгі вступні спостереження і дослідження перед приступленням до праці ми, в нинішніх обставинах, не можемо собі позволити. Пізнати середовище – значить пізнати пересічний його тип, його окремі вияви, відхилення від пересічного, різного роду особливості. Треба пізнати і збагнути людей, спосіб їхнього думання, сприймання і реагування на ті чи інші явища, знати, чим вони живуть, як і що переживають, як ставляться до різних явищ. Насамперед треба поцікавитися їхнім матеріяльним станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і поліпшити їхнє життя, їхні умови, потреби і бажання. Для того треба нашим членам входити в життя мас, в усі його вияви. Шукати різних зустрічей з людьми та цікавитися якнайбільшою кількістю їхніх справ. Для того, щоб могти і вміти повести успішну працю для опанування широких мас, треба брати їх такими, якими вони є в дійсності, це значить, також з усіма їхніми хибами і недомаганнями. Підходячи до мас, не слід розраховувати тільки на високовартісні чи вже вироблені елементи і тільки такими займатися, а на інших махнути рукою. При всіх акціях, які розраховані на ширші маси, конечним є пристосовувати свою тактику і цілий підхід до рівня пересічного громадянина, до його зацікавлень, способу думання та його здібностей і готовости йти шляхом політичної боротьби та відповісти вимогам, що їх вона ставить. Тож тактика політичної праці серед широких мас мусить бути нескладна і в кожному відношенні пристосована до політичного рівня даного середовища. Такі вимоги ставить само життя і без цього політична праця, наставлена на широкі маси, є безуспішна, особливо спочатку Якщо б ми переставили всю свою працю на масові рейки, тоді у висліді понизився б її рівень. Але цього не думаємо робити. Подібно, як досі, так і надалі нам треба продовжувати ті всі роди й форми нашої дільности, які розраховані на кращі, передові елементи. Роботу, що має активізувати, притягати, гуртувати, вирощувати й заправляти найкращі передові одиниці з маси, мусимо далі посилювати і не може бути й мови про те, щоб її занедбувати або припинити. Ідеться про поширення нашої діяльности, а не про переставлення її на інші рейки. Маємо зактивізувати й скріпити політичну роботу, призначену для широких мас, не послаблюючи праці, розрахованої на передові, провідні елементи. Ведемо свою внутрішньо-політичну працю кількома шляхами одночасно. Чим вищі вимоги ставимо до середовища, тим вищий політичний рівень даної праці та одночасно тим вужчі її рамці і тим вужчі охоплювані ними кола. Навпаки, чим ширші кола охоплює політична акція, і чим нижчий пересічно рівень її учасників, тим простіший характер даної політичної роботи. Коли масову політичну працю ми пристосовуємо до характеру і рівня широких мас, то робимо це тільки з тактичних міркувань. Насамперед – зміст завжди остається незмінний, міняються лише зовнішні форми й практична постановка роботи. Але і в цьому відношенні не думаємо постійно пристосовуватися до рівня мас. Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж починаємо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі. Маючи вплив на масу, починаємо нею кермувати і з стану маси, до якої спочатку нам треба було пристосовувати свою тактику, переводимо її до ролі свідомого, виробленого й активного чинника в нашій політичній боротьбі. При першому погляді на цю справу може здаватися, що за недостатньої кількости людей на цих теренах не зможемо цього робити серед передових елементів, тобто, що будемо примушені братись за одну або за другу працю. Та в дійсності так не мусить бути. Робота широкого, масового характеру, вироблення відповідної методики праці, створення потрібної організаційної апаратури, вишукування правильних шляхів і надання потрібної розгінної сили – все це вимагає спочатку великого вкладу енергії та відставлення поважної кількости людей до праці. Але для продовжування і дальшого поглиблення праці не треба додавати нових сил, навіть не конечно залишати зайнятих на початку. Бо вже в скорому часі початковий вклад сил буде оплачуватися припливом нових розбуджених до активности, сил. У висліді активної праці серед широких мас, до нашої диспозиції стане багато нових людей. Їм можна буде великою мірою доручити менш складні політичні завдання і відтяжити людей з більшим політичним виробленням, дуже потрібних нам сьогодні для відповідальнішої політичної дії. Діяльність серед мас значною мірою вестимуть далі ті нові люди, які виявляться і прийдуть до нас. У висліді активізації мас та здобуття серед них впливу, будемо мати тривкішу й сильнішу позицію у багатьох ділянках громадського життя. Тому, що зміст праці серед широких мас не є інший від змісту нашої політичної праці, яку ми досі вели серед вужчих кіл, доводиться тільки вибрати для неї відповідну форму. Головне завдання – це устійнення змісту, сама ж популяризація готового не важка і не вимагає багато праці. У сучасний момент ми розпоряджаємо таким великим політичним капіталом, що масовою політичною роботою не зменшимо його, а навпаки, збільшимо. Пам'ятаймо далі, що наша боротьба проти гітлерівської Німеччини тепер має велике значення, а з часом буде його втрачати. Якщо цього тепер не використаємо, то з таким трудом здобутий політичний капітал великою мірою розтратимо. Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинно підуть не з нами, чи частинно навіть проти нас та великою мірою здеморалізуються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі, в тому теж і мас еміґраційних. Ця маловідома стаття Степана Бандери була надрукована під псевдонімом С. Сірий у 1946 році та відкрила собою цикл статей Провідника ОУН (б) у виданні «Визвольна Політика». Стаття є надзвичайно актуальною в двох аспектах – історичному та практичному, оскільки дає низку практичних вказівок щодо роботи з людьми. Стаття додає нових штрихів до портрету С. Бандери, який навіть в описах багатьох його нинішніх прихильників виглядає як мужній, ідейний, патріотичний, але нетолерантний до тих, хто не сповідує націоналістичної ідеології, фанатик, зациклений на праведній ненависті. Саме цього образу дотримуються багато тих, хто сьогодні в Україні називає себе бандерівцями (при цьому дехто з них взяв для своїх організацій емблему та ідеологію нацистів, проти який створена бандерівською ОУН Українська повстанська армія вела збройну боротьбу), а тому показушно вимахують червоно-чорними прапорами та крикливо вип’ячують націоналістичні гасла на акціях іншої спрямованості, де головними мають бути інші речі, та в регіонах чи в середовищах, де ці гасла й кольори не розуміють і не сприймають (ці псевдонаціоналісти також видають за націоналістичні власні новітні, часто відверто нацистські ще й закордонного походження, гасла і терміни, яких ні Бандера, ні бандерівці не вживали). Стаття «Значення широких мас та їх охоплення» показує, що Степан Бандера не був вузькочолим, затиснутим вузькими рамками фанатиком, а, навпаки, адекватно сприймав реальність і був не лише гарним пропагандистом, але й аналітиком, що виробляв ефективний підхід до роботи з людьми, розуміючи, що люди, які не є у своїх поглядах націоналістами чи й взагалі патріотами, не належать через це до ворогів, і що з ними треба працювати іншим чином, ніж з однодумцями, яких достатньо просто мотивувати. Стаття є гарним прикладом, як саме має працювати з народом справжній націоналіст, а не розцяцькований червоно-чорною символікою блазень, якщо справді прагне принести користь Україні, а не егоїстично заявити, що він – особливий.