О сообществе

Співтовариство патріотичного спрямування. Тут об’єднуються ті, хто любить Україну, цікавиться її історією.
Обличчя історії України формують особистості. Це ті видатні історичні постаті, які залишили свій важливий внесок в історії і стали легендами для кожного українця.
Отже, у співтоваристві мова піде про українців, чиє ім’я навіки закарбувалося на сторінках історії України та в пам’яті українського народу.
Вид:
краткий
полный

Видатні постаті України

Нашого цвіту - по цілому світу...

  • 24.04.15, 22:55
Український інститут національної пам'яті підготував добірку українців, які зробили свій неоціненний вклад у боротьбі з агресором у Другій світовій.




Я из националистов героев не делаю, - маршал Жуков

  • 12.05.13, 14:31
До вашої уваги історія учасника 2-ї Світової війни, українця, реального героя, яким варто пишатись і шанувати все життя, на відміну від ряжених клоунів, обвішаних металевими бляшанками на грудях, які почали бойові дії, якщо вірити їхнім метрикам про народження - із 5-річного віку.


"МЫ И БЕЗ УКРАИНЫ ПОБЕДИЛИ БЫ" (В.Путін)
Бездержавні нації нидіють під пресом державних, які намагаються  їх  поглинути, а чоловіків використовують, як гарматне м'ясо.
(«Per  aspera  ad  astra»  Ігор Копотієнко)

Юрій Миколайович Коваленко народився 13 травня 1926 року. Після закінчення сьомого класу мати віддала Юрка у льотну спецшколу до Києва. 1941 року Коваленко закінчив Київську спеціальну авіаційну школу. Коли німці напали на Радянський Союз, він написав заяву добровольцем на фронт. Але його, 15 річного, відправили додому. Тоді він дописав собі 2 роки і Печерський військкомат на початку липня направив його на місячні курси саперів у школу молодших командирів, після закінчення яких призначили командиром взводу мінерів.

Німці вже взяли Житомир і рвалися до Києва. Взводу було поставлене завдання: замінувати поле за Голосіївським лісом. Під час наступу один німецький танк прорвався через мінне поле і піддав обстрілу радянські позиції. Командир показує на німецького танка: "Сержант Коваленко, это твоя работа?!!".
Довелося виправляти прорахунки. Зв'язав 5 пляшок із сумішшю Молотова і поповз 300 метрів до танка. Запалив суміш і закинув на броню. Коли танк спалахнув, німці почали вискакувати з люків. Він перших трьох по черзі перестріляв. Четвертого узяв живим. Виявилося, що це командир танкової роти. Полоненого захотів допитатити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. За цей подвиг Коваленку вручили медаль "За бойові заслуги" і присвоїли звання лейтенанта".

Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника, за що його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове звання.
У Сталінграді для поповнення роти Юрію Коваленку пропонують рокосовців, (колишніх засуджених). Він звертається за порадою до політрука, старшого лейтенанта Сміщука. Той без вагань радить:
 – Бери рокосовців. Ці не підведуть. Комуністів-кар’єристів і комсомольських вискочок не бери.
Розвідрота рокосовців стала для Юрія Коваленка дружним родинним домом. І коли його поранив німецький снайпер, він не відлежується в госпіталі, а втікає до своїх рідних розвідників, не дочекавшись закінчення курсу лікування.
На пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медслужби зробив сенсацію. Він надрукував у "Віснику воєнно-польової хірургії" статтю із патетичним заголовком "Людина поранена в серце" і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію польоту кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Коваленко прочитав її, написав звернення до начальника лікувального закладу: "Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають. Я йду у свою роту до своїх гвардійців. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею".
 Начальник шпиталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка начальникові Головного політуправління та заступнику наркома оборони Левові Мехлісу – мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту!
Мехліс із цією статтею до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Радянської армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка.
 Діалог Юркові Коваленку передав сам Бурденко:
 – Читали?
 – Нет, товарищ Сталин, — відповідає Бурденко.
 – Почему?
 – Времени нет.
 – Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя.

У Сталінграді знайшли Юрія Коваленка і привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце. І куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Миколайовича, уже в званні капітана, у Москву до Сталіна.
У передній кімнаті був Мехліс, який провів Юрія Коваленка до Верховного Головнокомандувача.
 – Это ты, капитан, человек, раненный в сердце? — почав Сталін.
 – Да, я, — машинально відповів Юрій Коваленко.
 – Как ты думаешь, мы удержим Сталинград?
 – Конечно, товарищ Сталин.
 – А почему ты так думаешь?
 – Потому, что так надо, товарищ Сталин.
Після цього виникла довга пауза. Юрій Миколайович, не дочекавшись команди, вирішив сам просити дозволу залишити кабінет.
 – Подожди, капитан, я хочу выпить за твое здоровье.
 – Я не пью, товарищ Сталин, – почав відмовлятись Юрко.
 – А что, по-твоему, товарищ Сталин пьет?
У цей час принесли в кабінет  пляшку грузинського вина "Сапераві" і два келихи.
 – Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Сталін. – А еще оно знаменито тем, что это любимое вино товарища Сталина.
Сталін повільно відпив трохи вина з келиха. Кілька ковтків зробив Юрій Коваленко.
 – Ну что, капитан, будешь генералом? – запитав Сталін.
 – Нет, товарищ Сталин, не буду.
 – А почему?
 – Не хочу быть военным.
 – А кем хочешь быть?
 – Художником...
 – Ты, пока послужишь, генералом станешь, а потом... Давай еще раз за здоровье. Будешь жить сто лет и станешь художником...
Після цього келиха Юрко знову попросив дозволу вийти.
 – Разрешаю, кивнув Сталін.

Я – УКРАЇНЕЦЬ!
Тим часом у Сталінграді стало відомо, де розташувався штаб Паулюса. Радисти запеленгували, що німецькі команди ідуть з триповерхового універмагу на розі вулиць Радянської і Пензенської. Навколо універмагу стиснули кільце. Однак прорватись до штабу Паулюса ніяк не вдавалось. Кожен квадратний метр був під прицілом снайперів.
В архівах Сталінградського міськвиконкому було знайдено план каналізаційних колекторів. З ними ознайомили Юрія Коваленка і кинули на взяття штабу Паулюса. Через один з люків три бійці взводу на чолі з Коваленком потрапили в каналізаційний колектор і пробралися в двір універмагу.

«Я був першим радянським офіцером, який з двома солдатами увійшов до кімнати штабу і побачив генерала-фельдмаршала барона фон Фрідріха Паулюса – розповідає Юрій Миколайович. – Велика кімната, посередині великий стіл. І він стоїть: високий, стрункий, років за п'ятдесят. Він глянув на нас, забрьоханих, у валянках, шапках-вушанках, кожушках, все зрозумів і опустив погляд.
- Ви полонені. Прошу здати особисту зброю, – скомандував я.
Паулюс мовчки зняв ремінь, на якому висіла кобура з маленьким браунінгом. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. (Пізніше я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь лишили мені, але не залишили).
Потім зателефонував керівництву і доповів про арешт фельдмаршала. Надійшла команда, куди виводити. Пам 'ятаю, тоді в одній з московських газет – чи то в "Правде", чи в "Красной звезде" – була стаття під заголовком  "Вони взяли в полон Паулюса". Було ще чотири фотографії: ми всі у кожушках стоїмо. Представили всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу. Приємно було, що там говорити».

У кабінеті командувача Сталінградським фронтом Андрія Єрьоменка відбулося нагородження тих, хто брав у полон Паулюса. У президії сиділи Єрьоменко, Рокосовський, Ватутін, Хрущов. Маршал Жуков вручав нагороди. Коли дійшла черга до Юрія Коваленка, маршал зупинився.
-  Что, еще один хохол?
-   А я не хохол, – знайшовся Коваленко.
-   А кто же ты?
-   Я – украинец!
-   Какая разница – украинец, хохол!
-   Большая!
-   Интересно, а какая же?
-   Я по национальности – украинец, а хохол  –  это оскорбление.
-   Что же тут оскорбительного? Я, Жуков, – русский. Хоть десять раз назови меня русским, я не обижусь.
-   Если я, товарищ маршал, десять раз назову вас русским, вы, конечно, не обидитесь. А если я один раз скажу кацап — обидитесь.
-   Так ты, оказывается, националист? – підсумував Жуков.
-  Який націоналіст! Ви мене запитали – я вам відповів.
(Отоді я вперше почув слово "націоналіст". До того часу я й поняття не мав, що воно таке).
Чую, тиша, мовчанка серед генералів – чути, як муха пролітає. Застигли всі, зрозуміли, що ситуація загострилась. Я також відчув тривогу... (На той час моя свідомість була невисока. Я не розумів всієї глибини цього діалогу)».
Після цього Жуков підійшов до тумбочки, взяв орден Червоного Прапора і вчепив Юрію Коваленку.
- Ему, комфронт, и «боевика» (Орден Бойового червоного прапора) достаточно. Я, комфронт, из националистов героев не делаю. (Жуков – відомий дєлатєль «дєланих гєроєв»).
Так його викреслили із героїв.
Юрій Коваленко вийшов з кабінету. Згодом звідти стали виходити Єрьоменко, Хрущов, Ватутін.
«Поглядають на мене скоса, бояться й підходити. Підходить до мене Рокосовський – високий, до двох метрів, дуже красивий чоловік.  (Ватутін, Жуков, Хрущов були невисокого росту.)
- Ну, капітан, молодець! Дай руку! Ти – справді герой, мужня людина. Є поняття хоробрість, і є поняття мужність. Це різні речі, капітане! Хоробрість проявляється на війні, а мужність на килимах, у кабінетах. Таким будь, капітан, на все життя. Бачив таких генералів, увінчаних бойовими орденами у хоробрості яких сумнівів не було, а на килимі їм мужності бракувало. Але врахуй, капітан, ти нажив собі небезпечного ворога.
- Я Жукова знаю ще з Монголії. Це дуже жорстока, злопам'ятна і мстива людина. Я тобі раджу не потрапляти йому більше на очі».

ДО РЕЧІ - ПРО «ХОХЛОВ»:
30 квітня 1945 року, о 14-ій годині 25 хвилин лейтенант Берест Олексій Прокопович та сержанти М.Єгоров і М.Кантарія підняли над Рейхстагом Прапор Перемоги.
Русскому і грузину – звання Героїв, лейтенанту Бересту (українцеві), – Орден Бойового червоного прапора і замовчування.
Так, у протокольному документі тих років «Боевая характеристика знамени», підписаному командуючим військами 3-ї ударної армії, генерал-полковником Кузнєцовим та членом Військової ради армії генерал-майором Литвиновим, зазначено: «Отважные воины: коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента».

Мирослав Вересюк.
«БЄЗ УКРАІНИ Б ПОБЄДІЛІ»
У вашу душу я не лізу,–
 Душа для кожного святе.
 Тоді чому, мов у валізу,
 У мою душу лізете?
 Як міг, імперський недомірок,
 Байстря проекту КГБ
 Собі дозволити цей вирок
 І так принизити тебе:
 „Бєз Украіни б побєділі…”
 Мільйони дочок і синів
 Твоїх здригнулися в могилі
 Від цих страшних, цинічних слів.
 Всі твої жертви, Україно,
 Із вуст правителя Кремля
 Були даремні? То ж повинна
 Розверзнуться під ним земля!
 Не провалилася! Змовчали:
 Промовчав Уряд, Президент,
 У Раді також не вбачали
 Це за серйозний інцидент.
 Як цим мільйонам розказати,
 Що їх даремна смерть була?!!
 Не треба їм було вмирати,–
 Росія б так перемогла…
 Коли принижують заслугу
 Мого народу в Перемозі,
 По рабськи зносити наругу,
 Терпіти мовчки – я не в змозі.
 Це глум над пам’яттю святою
 Усіх полеглих у ті дні
 І тою страшною ціною,
 Що мій народ сплатив війні.

Надія Коваленко «НАОДИНЦІ ІЗ СОВІСТЮ»,

Мужність для обраних

Все віддайте – набутків і слав пустоцвіт
          (Навіть з листям лавровим укупі)
         Лиш душі не продайте, бо цей дефіцит
         Ні по якому блату не купиш.
                                           (Олена Матушек)

Дуже складними були фронтові дороги Юрія Коваленка. Не раз доводилося брати німецьких "язиків", ходити у розвідку, виконувати доручення командуючого фронтом. Під час битви за Київ куля розтрощила кістки на нозі.

Коваленко на Західний фронт вже не повернувся, лікувався аж у Свердловську. Перекваліфікувався на льотчика, переганяв американські "Дугласи", "Боїнги", "Кобри" з Аляски до Комсомольська-на-Амурі, до Чити. Юрій Коваленко здійснив дев'ять бойових вильотів під час війни з Японією. В останньому був збитий на висоті шість тисяч метрів.
Після закінчення війни написав Сталіну листа із проханням перевести на службу до Київського військового округу. У посланні перераховував поранення, власні бойові ордени.
Відреагувати на листа було доручено Левові Мехлісу. У резолюції зазначалося, що він неправильно розуміє поняття Батьківщини.
Відтак Юрія Коваленка призначили командиром ескадрильї на станції Бада на Забайкаллі.

У дні тридцятиріччя "жовтневої революції" бурятська інтелігенція зібралася на Великий Хурал, який прийняв звернення до Сталіна, в якому йшлося про те, що при створенні СРСР бурятів принизили. Хурал просив Сталіна через 25 років виправити помилку і створити умови для виходу із СРСР, щоб приєднатися до Монголії і утворити Бурят-Монгольську національну республіку.
 І тут почалося.
З Москви до станції Бада прибув каральний загін. Юрій Коваленко зустрівся з його командувачем підполковником і запитав, яке завдання поставлено перед ними.
Той відповів:
- Усмирять бурятов.
На запитання, у чому полягає провина бурятів, почув знайоме:
- Излишне болезненная любовь к своей нации. А такая любовь враждебна коммунистической партии...
Однак буряти влаштували для загону в горах обвал. Усіх карателів перебили. Тоді з Москви прибув другий ешелон, вже з танками. Але буряти знову влаштували обвал і знищили 60 танків. У Москву полетіла телеграма про невдачу. А звідти до командувача Далекосхідним військовим округом маршала Родіона Малиновського прилетів помічник Сталіна генерал Поскрьобишев з наказом завдати бомбових авіаударів по гірському хребту, спровокувати обвал і знищити бурятську інтелігенцію, що зібралася на Великий Хурал, разом з їхнім храмом. За наказом Малиновського командувач військово-повітряними силами округу генерал-полковник Красковський викликає з Бади в Хабаровськ командира ескадрильї Юрія Коваленка.
-  Слушай боевой приказ. Надо полететь и уничтожить банду бурятских националистов.
- Товарищ командующий, надо бы приказ в письменном виде, — почав капітан Коваленко. — Ведь, как я буду объяснять личному составу это боевое задание?
Втрутився в розмову Поскрьобишев:
-  Это задание партии.
-  Я — беспартийный, товарищ генерал.
Почувши це, Поскрьобишев закипів:
- Что такое, командующий?! Вы здесь бюрократию развели! Вместо выполнения приказа — волокита. Нам такие офицеры не нужны!
Коваленко повернувся в Баду, а його тут викликають у політвідділ гарнізону. За столом — генерал-полковник Красковський і начальник політуправління Далекосхідного військового округу генерал-лейтенант Бєлов.
- Мы, товарищ Коваленко, готовили вас к присвоению очередного воинского звания — майора. А как вы знаете, старшие офицеры должны вступать в партию, — почав начальник політвідділу.
-  А я не собираюсь вступать в партию, — відрізав Коваленко.
-  Почему?
-  Не готов, товарищ генерал-лейтенант.
На цьому розмова з Бєловим закінчилась. Красковський попросив Коваленка залишитись з ним наодинці.
- Капитан, надо выполнить приказ — загрузить по полной боевой бомбы и вывалить груз на хребет.
- Я такого приказа не читал, товарищ генерал-полковник, — почав гнути своє Юрій Коваленко.
- Давай не будем. Об этом мы говорили в Хабаровске. Загружайся и ночью проведешь бомбометание вслепую по ведущему. Кабины самолетов заклеить, подняться, сделать десяток восьмерок, зайти на цель и выбросить груз. Потом еще раз повторить. Причину бомбометаний объяснить следующим образом — монгольскую границу перешли китайские банды.

Юрій Коваленко вислухав усю маячню і дав команду пілотам ескадрильї готуватись до виконання "бойового завдання".
Під час заходу у зону бомбардування капітан відвів ескадрилью на 20 км вбік від гірського хребта і скинув смертоносний вантаж у тайгу. Почалася пожежа. Літак-розвідник усе це відзняв на плівку. Вранці генерал Красковський викликав Юрія Коваленка у штаб гарнізону, показав знімки і промовив:
- Твоя военная карьера, капитан Коваленко, закончена. Удирай из армии подальше.
Юрія Коваленка було розжалувано з капітана до сержанта і позбавлено офіцерських нагород. Після цього майже три роки він служив авіамеханіком в Оренбурзькому військовому училищі.

У 1950 році – демобілізувався, повернувся до Києва і вступив до інженерно-будівельного інституту на архітектурний факультет. Переддипломну практику проходив на будівництві готелю «Україна» в Москві.
Пізніше (десь на початку 60-х) в підмосковному закритому селищі  відбулася зустріч Юрія Коваленка з однополчанином, Героєм Радянського Союзу (указ від 9.09.1957р, медаль 11108), льотчиком-випробувачем полковником авіації А.К.Стариковим, учасником операції по знищенню бомбовими ударами Великого Хуралу бурятів.
За зустріч випили, згадали минуле. Дружина Старикова розплакалась: «Разве ты герой, как ты мог? Вот Юрка – герой, он знал, что ставит крест на своей карьере, может и на своём будущем, но сбросить бомбы на головы невинных людей не смог».

Так сумно закінчилася зустріч бойових друзів, росіянина – героя  і українця – двічі невизнаного героя.

Хвиля могутня у зграї збиває
Тих, хто по одному – тихше води…
Бути сміливим не страшно у зграї,
Є заховатись за кого завжди…
… Вовче самотній, не зраджуй сумлінню,
Не забувай про рубці на спині,
Чуєш – не вір в колективне прозріння,
Істина завжди у однині!
Зграя і милує, і роздирає,
Сильних ненавидить  і слабаків,
Зграя ніколи в свій клан не приймає
Гордих і мудрих самотніх вовків.


Надія Коваленко, «НАОДИНЦІ ІЗ СОВІСТЮ»
Олена Матушек, уривок з вірша «Самотній вовк».
(Підбірка і редакція Володимира Степаненка)

PS: Ось фото цієї мужньої і хороброї людини.
Мені приємно, що він за національністю - УКРАЇНЕЦЬ.
Слава йому, здоров*я, і довгих років життя.


Микола Міхновський – найвідоміший український самостійник

  • 01.04.13, 21:00

Доволі часто український народ, приділяючи надмірну увагу одним видатним історичним постатям, просто забуває про інших, не менш важливих. Одних історія підносить на п’єдестал слави, а інших при цьому залишає в тіні.  Йдеться про видатного політичного та громадського діяча, правника, публіциста, ідеолога та лідера самостійницької течії українського руху кінця ХІХ – початку ХХст., автора славнозвісної брошури “Самостійна Україна”, борця за незалежність – Миколу Івановича Міхновського,  140 років з дня народження якого ми святкуємо сьогодні.

Микола Міхновський народився 31 березня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту (тоді Полтавська губернія), де його батько був сільським священиком. Батько Міхновського був національно свідомою людиною, нащадком старих козацьких та священицьких родів і не боявся правити службу в церкві українською мовою. З дитинства Микола Міхновський виховувався на Шевченковому “Кобзарі” і творах Котляревського.

Після закінчення Прилуцької гімназії, Міхновський вступив до Київського університету, де вивчав право. Одним із рішучих кроків на шляху до самостійництва стало засноване Миколою та його друзями “Братство Тарасівців”, світоглядні концепції якого звучали досить радикально: “Своя Самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Не досить культурної праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної”.

1898 року Міхновський переїхав до Харкова, де відкрив власну канцелярію. А у 1900 році він розпочав політичну діяльність, справивши великий вплив на формування Революційної Української Партії (РУП). Брошура Міхновського “Самостійна Україна” стала першим програмовим документом РУП і українського право-радикального руху взагалі.

У 1902 року Микола Міхновський зі своїми однодумцями засновує першу українську суто націоналістичну організацію з виразно ідеалістичною ідеологією під назвою “Українська Народна партія”. Відразу зі створенням УНП Міхновський пише “Десять заповідей для УНП”:

1. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу Самостійна, Вільна, Демократична Україна – Республіка робочих людей – оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

2. Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців – гнобителів.

4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народу й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо тим додаєш їм сили й відваги.

1904 року Міхновський створює бойове крило партії – організацію “Оборона України”, яка здійснила низку заходів з ліквідації символів імперіалізму (символів окупації) в Харкові, Києві та Одесі, а після революції взяла активну участь у боротьбі за визволення України. Крім політики Микола Міхновський продовжував займатись адвокатською діяльністю і 1906 року він домігся звільнення братів Олександра і Михайла Шеметів, покараних до страти. Під час революції 1905 року УНП організовує осередки серед робітників і закликає народ до повстання: “Ми ідемо до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з-під національного і економічного рабства”.

Далі Міхновський та Шемет з розмахом починають видавати національну пресу. 1905 року вони випустили партійний друкований орган “Самостійна Україна” і селянську газету “Хлібороб”, що мала на меті національне і соціальне пробудження українського селянства. Але незабаром влада заборонила часопис. Через шалений тиск режиму УНП призупиняє відкриту діяльність, а Міхновський повертається до видавничої справи. Протягом 1912 року у Харкові він видає газету “Сніп”.

З початком Першої світової війни М. Міхновський перебував на фронті, хоча не воював з ідейних міркувань, оскільки був давнім ворогом Росії, і дуже скоро перевівся до Києва. В цей час у нього з’являється ідея закласти підвалини майбутньої української армії. Знаючи, якого розмаху і впливу набув легіон Українських січових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагався ініціювати створення частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки.

З ініціативи Міхновського в Києві у березні 1917 року відбулися три військових віче, останнє з яких ще 11 березня ухвалило рішення про формування першого українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Того ж року було створено товариство “Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка” на чолі з Миколою Міхновським. Звичайно, це далеко не всі заслуги найвідомішого українського “самостійника”…

За радянських часів ім’я Миколи Міхновського з ідеологічних мотивів було заборонене, а пам’ять про нього – майже стерта. Офіційна Україна довгий час не влаштовувала заходів на честь Міхновського, не було ні пам’ятників, ні меморіальних дощок тому, хто все своє життя поклав на вівтар її незалежності. Донедавна було невідоме та вважалось втраченим навіть місце поховання видатного українського діяча.

Його долю важко назвати щасливою. Протягом усього життя Міхновському доводилося відстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Багатьом здавалося, що це людина з далекого минулого, що вона випадково потрапила у ХХ століття і безслідно щезне, але настає момент переосмислення, момент істини. І виявляється, що він значно ближче до сучасності, ніж будь-хто з його політичних опонентів.

Богдан Сурмик,
Джерело: “Свобода”

Три великі українці, що змінили погляди в науці

Ну не тільки ж євреям Ейнтштенйа піарити.

Першим видатним варто згадати Георгія Гамова (або як пишуть американці Джорджа). Неймовірно талановита людина, котра залишила свій слід у фізиці, астрономії та біології. Гамов народився в Одесі. Його мати походила зі старого козацького роду Лебединців, що до речі Гамов завжди не оминув згадати. Освіту здобув по тим часам неймовірну - у Гамова в учителях були перші постаті в науці. В одеському університеті в нього викладав Миколай Кастєрін. Потім вчився у Петрограді, де молодого талановити вченого помітив фізик Дмитро Рождественський і запросив працювати у свій Державний оптичний університет. Там вже його запримітив інший видатний фізик Олександр Фрідман, відомий тим, що ще до дослідів Хаббла передбачив розширення Всесвіту, і став фактично наставником молодого фізика. Там же Гамовим був сформований щось на кшталт гуртка молодих фізиків, котру вони жартівливо називали "Джаз-банда". В неї входили такі відомі в майбутньому постаті як Лев Ландау та Віктор Амбарцумян. Талант Гамова бачили його колеги, тому з неймовірними складностями, але добилися від радянської влади дозволу для Гамова поїхати у Німеччину в Геттінген на стажування. Тут також в нього за наставника був вчений зі світовим ім'ям Макс Борн. Тут в Німеччині Гамов зробив перше наукове відкриття - він створив теорію альфа-розпаду, якою зумів пояснити ефект радіоактивності.  

Після повернення до Ленінграду, там він пробув не довго, бо майже одразу поїхав знову за кордон - у Копенгаген. В цю поїздку за Гамова просив сам Ернест Резерфорд. З 1931 по 1933 рік він зумів відвідав усі значні центри науки у Європі. Однак змушений був повертатися в СРСР. В Ленінграді Гамова запросили працювати у Фізико-математичний інстиут і був обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР, він став самим молодим член-кореспондентом АН СРСР за всю історію і по сьогодні - у 28 років. Тут же в Ленінграді Гамов з групою вчених починає роботу над першим циклонтроном.

Однак ситуація в науковому світі СРСР починає погіршуватись, Гамова не пускають за кордон, зокрема не випустили на фізичний конгресс у Римі, де він мав читати свою доповідь (замість нього її прочитав Макс Дельбрук). Гамов зі своєю дружиною вирішив тікати з СРСР. Нагода не змусила себе чекати. В Брюсселі мав відбутися сьомий сольвіївський конгрес. СРСР не мала вибору, як послати туди Гамова, адже на той час він був кращим фізиком СРСР зі світовим ім'ям. На цьому наполягав Лев Ландау. З відрядження Гамов вже не повернеться - він вирішив залишитись за кордоном.

За кордоном спочатку Гамов не міг знайти собі місця, працюючи то в Парижі, то в Копенгагені, то в Лондоні. Але скоро дуже його запросив в США Нобелівський лауреат Ернест Лоуренс. Тут в США Гамов став професором Університета Джорджа Вашингтона. В США Гамов робить ще одну епохальну роботу - він створив послідовну і повну теорію еволюції зірок. Досліди Гамова по термоядерним процесам в зірках, лягли в основу створення в США водородної бомби, проектом створення котрої керував учень Гамов Едвард Теллер. 

Наступна робота Гамова по Великому вибуху перевернула науку і фактично Георгій створив наше теперішнє бачення еволюції космосу. У 1948 році Гамов розробив "теорію гарячого Всесвіту", де описав ранні етапи великого вибуху, пояснив створення перших елементів водороду та гелію у космосі шляхом нуклеосинтезу, що пояснювала зародження перших елементів у космосі, що на той час було слабким місцем у Теорії великого вибуху. До теорії Гамова не віднеслися серйозно, тоді вважалися основними дві гіпотези - теорія "холодного Всесвіту" Зельдовича та теорія стаціонарного Всесвіту Хойла. Але Гамов передрік, що якщо його теорія вірна, то має існувати фонове мікрохвильове (реліктове) випромінювання, яке можна зловити.

До цієї теорії не ставилися серйозно, допоки у 1965 році Арно Пензіас та Роберт Вільсон абсолютно випадково не зловили цей фон. Це стало всесвітньою сенсацією та підтвердило теорію Гамова. Пензіас та Вільсон отримали за своє відкриття Нобелівську премію. Багато фізиків вважають, що це не заслужено, адже ця премія мала б бути Гамова, а Вільсон та Пензіас натрапили на своє відкриття абсолютно випадково. До речі, якщо хочете побачити відлуння Великого вибуху, нашої колиски, то видерніть шнур антени з телевізору і оці сірі "перешкоди", це і є "фонове випромінювання великого вибуху", яке передрік Гамов ще у 1948 році.

Досить несподівано, але Гамов зробив величезний вклад і в молекулярну біологію. Після того, як у 1954 році була відкрита спіральна структура ДНК, Гамов зробив припущення, що структура білків у ДНК має бути зашифрована в послідовності з чотирьох можливих нуклеотидів, що входять в склад ДНК.  Гамов провів розрахунки і вони показали, що при спілці 4 нуклеотидів трійками виходять 64 різних комбінацій, що досить для запису спадкової інформації. Тобто він перший запропонував модель кодування амінокислот триплетами нуклеотидів. Георгій створив модель реалізації генетичного коду, котру потім підтвердив експериментами Френсіс Крік у 1964 році, а у 1967 році генетичний код був повністю розшифрований, за що Роберт Холлі, Хар Корана і Маршал Ніренберг отримали Нобелівську премію. На жаль Гамова знову обійшли увагою, хоча знову ж таки піонером в розшифруванні генетичного коду став саме український фізик.

Також Георгій Гамов був відомий тим, що писав науково-фантастичні романи з ціллю популяризації науки, бестселером став його роман "Містер Томкінс в країні чудес", перкладений на всі європейські мови.

19 серпня 1968 року Георгій Гамов помер. На думку більшості фізиків США та Європи Гамов мінімум тричі заслуговував на Нобелівську премію і те що її так і не отримав, є великою несправедливістю.


Другим ми згадаємо Феодосія Добжанського. Феодосій народився у Немирові 1900 роду, в доволі знатній шляхетській сім'ї, мав польське та українське коріння. Вчився у Київському університеті, був аспірантом кафедри зоології Української академії наук УРСР. В 1924 році переїхав в Ленінград, адже там почалися генетичні та євгенічні дослідження. Став спеціалістом в бюро євгеніки та генетики СРСР.  У 1927 році поїхав на стажування в США в Колумбійський університет у відомого генетика Томаса Моргана. Оскільки в цей час почалися зміни в ідеологічному курсі СРСР щодо євгеніки та генетики, Феодосій вирішив не повертатися в СРСР і залишився в США. В 1936 році Добжанському присвоєно звання професора Каліфорнійського технологічного університету. Став одним з провідних євгеніків США, допоки звісно ж вона не була заборонена.

В чому ж головна заслуга Добжанського в науці? На цей час фактично паралельно і незалежно існувало дві науки - це еволюція та генетика, довгий час на відмінності в розумінні походження видів і їхнього розвитку закривали очі. Але довго так тривати не могло. Феодосій Добжанський вперше об'єднав між собою генетику та теорію еволюції, написавши у 1937 році книгу "Генетика та походження видів", котра фактично створила всі основи нашого сьогоднішнього розуміння еволюції.  Ця праця Феодосія заклала всі майбутні здобутки біологічної науки і незрозуміло лише одне - чому він знову залишився без Нобелівської премії? Її то давали і за менші заслуги, як наприклад Хакслі, але ж Хакслі лише розвивав ідеї, закладені Добжанським. Але загалом серед науковців Феодосій мав визнання, він був почесним членом 20 університетів світу, зокрема Колумбійського, Оксфордського, Падуанського. Член Лондонського королівського товариства, Німецької академії природодослідників «Леопольдина», Шведської академії наук, Датського королівського товариства.


У 1964 році Добжанський отримав Національну наукову медаль США. Помер 18 грудня 1975 року від серцевого нападу.


Ну і варто ще згадати Альберта Бандуру, який зробив величезний внесок у психологію. Альберт Бандура народився у Канаді в українській сім'ї у 1925 році. Закінчив університет Британської Колумбії, університет штата Айова та став професором психології Стенфордського університету. Він президент Американської психологічної асоціації та почесний президент Канадської психологічної асоціації. 

У 1969 році він написав книгу "Принципи модифікації поведінки", до 1979 році ця книга стала найбільш цитованою в наукових роботах по психології, а журнал "Current contents" визнав книгу "класикою цитування". Бандура досі вважається найбільш авторитетним вченим в галузі поведінкової психології.  Відомий своїм експериментом з лялькою Бобо, яким встановив, що діти схильні копіювати агресію побачену на екрані, не маючи при цьому інших зовнішніх стимулів до агресії. Фактично Бандура був передвісником відкриття дзеркальних нейронів, які пояснили чому це відбувається. 

Альберт Бандура розробив нові методи терапевтичного втручання, шляхом процедур моделювання поведінки в цілях формування нової когнітивної та поведінкової компетентності. Висока ефективність методів Бандури була доведена зокрема роботами Джорджа Міда, Ніла Міллера та Джона Долларда. На мій погляд разом з Гансом Айзенком та Альбертом Еллісом найбільш видатний психолог за всю історію.

Досі живий і продовжує викладати та працювати.

Многая літа, кардинале!

  • 26.02.13, 05:28
Христина ІНЖУВАТОВА  

Кардинал Любомир Гузар — один із найвидатніших наших сучасників. Він не лише відродив греко–католицьку церкву в Україні з підпілля, а й сформував напрям її розвитку. Сьогодні Блаженнiйший Любомир святкує своє 80–річчя. З цієї нагоди «Україна молода» спробувала «доторкнутися» до живої легенди завдяки людям, які добре знають кардинала.

 

«Він уміє здивувати своєю мудрістю»

Отець Орест Дмитро Вільчинський,
керівник інформаційного проекту «Католицький оглядач»:

— Для мене особисто Блаженнiйший Любомир — це, в першу чергу, Велика Людина, моральний авторитет не тільки для українських греко–католиків, а й для цілого українського суспільства. З іншого боку, Блаженнiйший Любомир, без будь–якого сумніву, непересічна особистість, яка відважилась на історичний крок — повернення осідку глави УГКЦ до Києва.

Іншим, як на мене особисто, історично значимим фактом був Акт примирення українського і польського народів, що його ініціювали та провели кардинали Йозеф Ґлємп та Любомир Гузар у 2009 році у Львові. Також Блаженнiйший Любомир неодноразово простягав руку примирення у напрямку наших православних братів, але, на жаль, його рука так і залишилася у повітрі. Блаженнiйший Любомир — це великий примиритель, благовісник миру і прощення. Якщо я не помиляюсь, однією з його улюблених фраз до інших народів та інших конфесій була «прощаємо і просимо про прощення».

І, можливо, чи не найбільшим уроком, який він дав українському суспільству, була його відставка як глави УГКЦ. Тут слід зазначити, що, за старим звичаєм у католицькій церкві, функція глави помісної церкви, якою є УГКЦ, є пожиттєвою. Добровільне зречення влади — це направду героїчний вчинок. Зречення влади християнським єрархом є виразом його святості, його усвідомлення того, що влада в Церкві — це, в першу чергу, служіння іншим, це особиста жертва, сповнена надлюдської довіри до Христа, який Духом Своїм провадить Церкву, це усвідомлення відповідальності за долю довіреного стада. Мої зустрічі з Блаженнiйшим і до його відставки, і після були приватного характеру. Я як священик потребував поради мудрого і досвідченого пастиря. Відверто кажучи, щоразу він вміє здивувати своєю мудрістю, второпністю, ерудицією, правдивою християнською любов’ю як до вірного народу Божого, так і до ворогів. Сама особа Блаженнiйшого Любомира випромінює святість.

 

«Мене він називав «доньця»

Ірина Голота,
секретар Блаженнiйшого з 2001 по 2005 рік:

— Блаженнiйший Любомир як керівник був добрим, толерантним і вимогливим. Він і сам був дуже працьовитим і не гаяв ні хвилини свого робочого часу. Зранку о дев’ятій, після ранкової молитви, вже був на роботі й напружено працював до дев’ятнадцятої. А після того він відвідував різні культурні події, на які його запрошували. І хоча Блаженнiйший уже не вважав це роботою, насправді там часто до нього підходили люди, і вирішення справ продовжувалося. До слова, кожна іноземна делегація, яка приїздила до Львова, у своєму розкладі мала відвідини Блаженнiйшого.

За весь час моєї роботи Блаженнiйший жодного разу не підвищив голосу. Інколи навіть важко було вчитися на своїх помилках, бо він ніколи на них прямо не вказував. Якщо і робив якісь зауваження, то дуже делікатно. Коли мені хотілося на щось поскаржитися, щойно бачила Блаженнiйшого і він промовляв перші слова, весь негатив зникав моментально. Він вмів так заспокоїти, що навіть бажання починати про щось погане не виникало. Крім того, він завжди по–батьківськи ставився до всіх нас. Мене він називав «доньця», я ж прийшла до нього працювати у досить молодому віці, мені було 24. Але часом йому було незручно і він додавав: «Хоч я коло вашої колиски і не стояв, але дозволю собі вас так називати».

 

«Він уміє йти на компроміс»

Отець Богдан Прах,
проректор Українського католицького університету, працював з Любомиром Гузаром iз 1997 по 2004 рік:

— Я познайомився з Любомиром Гузаром задовго до того, як він став Блаженнiйшим. Це було ще в Америці в 1988 році. Ми обидва тоді там працювали. Вперше ми особисто познайомилися на зустрічі стенфордської єпархії. Звідти ми поїхали до «сузівки». Це українська оселя в Америці, де зустрічаються українці з усього світу. Там ми провели два дні, слухали українську музику і займалися спортом. Тоді Блаженнiйший ще був у досить хорошій спортивній формі. Він, до речі, дуже любив волейбол і плавання. ­

І хоча я був уже начуваний про нього, саме в той час я побачив у ньому дуже духовну постать. Він часто виступав на різні теми, і кожна з його промов знаходила відозву в наших серцях. Його особистість вражала всіх.

— Блаженнiйший мав досить напружени й робочий день. Крім того, дотримувався посту. Як йому вдавалося так багато працювати?

— Працював він і справді дуже багато. Часто траплялись такі випадки, коли я був ректором духовної семінарії, що він телефонував мені десь о дев’ятій вечора та казав: «Приїдьте до мене, бо маємо дещо до обговорення». Ми працювали до третьої ночі, а вже вранці обидва були на роботі. Я допомагав Блаженнiйшому формувати адміністративну структуру, здавалося, що роботи було непочатий край. Я був iз Блаженнiйшим аж до того часу, поки він не переїхав до Києва. Він уміє йти на компроміс, у різних дискусіях нам завжди вдавалося дійти спільної думки. Я ніколи не думав, що можна так легко, без внутрішнього напруження, з кимось працювати. І це при тому, що я працював з єпископами і в Америці, і в Римі, і в Польщі. Я щасливий, що вирішив свого часу приїхати в Україну, адже мав тут підтримку, розуміння та духовну наснагу.

— А як щодо відпочинку?

— Блаженнiйший дуже любить приємне товариство. У 1998 році я заснував фонд ім. Митрополита Андрея Шептицького, за порадою Блаженнiйшого. Одним із завдань цього фонду було організувати нашу, в більшості львівську, інтелігенцію при Блаженнiйшому. Щочетверга ми запрошували медиків, митців, журналістів, політиків, науковців на розмову. Кожного разу відбувалась дискусія на актуальні, злободенні для них теми. Організовувати такі зустрічі мені допомагав Андрій Садовий, який тоді ще не був мером Львова, але досконало знав місцеву інтелігенцію. Ось у таких розмовах Блаженнiйший відпочивав.

Окрім того, він дуже багато часу проводив зі студентами. Блаженнiйший довго був сповідником та виховником у семінарії.

— Блаженнiйший провадив і наукову роботу. Над чим він найбільше працював?

— Він займався вивченням діяльності митрополита Андрея Шептицького. Взагалі митрополит є для нас усіх і для Блаженнiйшого передовсім ідеалом служіння. Блаженнiйший Любомир Гузар вихований на ідеалах митрополита. Він довгі роки перебував у Римі разом iз Блаженнiйшим Йосипом Сліпим. І свою роботу вони вважали продовженням починань митрополита Шептицького.

— Блаженнiйший знає кілька мов. Які саме?

— Він ідеально розмовляє польською, німецькою, англійською та італійською. Крім того, йому відома латина, грецька та трохи іспанська. Особливо мені сподобалась його проповідь польською мовою на зустрічі наших президентів. Він говорив такою красивою, соковитою польською, що це здивувало навіть поляків.

— До речі, щодо виступів. Можете згадати якісь пам’ятні слова?

— Таких дуже і дуже багато. От остання фраза, сказана буквально кілька тижнів тому. Коли Блаженнiйшого запитали, щоб порадив нашим олігархам, він відповів: «Нехай частіше ходять на цвинтар».

— А який Любомир Гузар у побуті?

— Дуже скромний. Такий приклад: він часто подорожував, але завжди при цьому намагався обходитися сам. Ми навіть пробували з цим боротись, адже годиться, щоб патріарха бодай хтось iз літака зустрів. Але ж ні, він не любить до себе зайвої уваги, тому найчастіше у своїх закордонних подорожах був один iз маленькою торбинкою в руках. Так само, коли йому пропонували занадто пишні архієрейські шати, то його це навіть обурювало.

Щодо улюблених страв, то він любить домашню їжу, українську та італійську кухні. Але без зайвих делікатесів. Усе має бути в міру.

 

«Це постать, яка уособлює ідеал українця–християнина»

Олег Турій,
кандидат історичних наук,
проректор із наукової роботи Українського католицького університету:

— Для мене владика Любомир Гузар є, в першу чергу, людиною, яку я дуже шаную. Можливо, через те, що він поєднує в собі багато тих рис, які важко зустріти в одній особі. Це насамперед чоловік високої особистої чесності й порядності. Це — людина, яка випромінює щось таке, до чого, напевно, багато інших людей у цьому світі прагнуть чи підсвідомо хотіли б наблизитися, але не можуть цього осягнути через різні особисті обмеження та навколишні обставини. Друге — це його діяльність як душпастиря, як предстоятеля УГКЦ, як особи, яка впродовж багатьох років визначала курс, стратегію і, що найважливіше, відображала саму сутність цієї Церкви, що після довгих десятиліть переслідувань знайшла в собі сили і відродилася до нового життя. Мені здається, що Блаженнійший Любомир дуже достойно впорався з тим завданням, адже він не лише мудро провадив розбудовою ієрархічних структур у самій Україні, а й здобув для УГКЦ заслужений авторитет на міжнародній арені, завжди дуже чітко й переконливо артикулюючи її позицію щодо різних проблем сучасності, починаючи від регулярної виплати зарплати та молитви за чесні вибори, закінчуючи справами примирення між народами та поєднання християн.

Він для мене як для історика, що займається церковною проблематикою, є постаттю, яка уособлює ідеал українця–християнина. Але я також шаную його як доброго науковця. Про це менше знають. Але якщо перечитати текст його дисертації, різні статті й навіть пастирські послання, то побачимо за цим колосальну працю людини, яка знає минуле Церкви, вміє його критично аналізувати і, що найголовніше, робити з цього належні висновки.


Іван Франко - співак українського духу

Я розумію під революцією іменно цілий великий ряд культурних і наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють усі дотогочасна поняття і основу, і цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу
Іван Франко


Як на мене і я це не один раз казав Іван Франко є одним з найбільш недооцінених українців сучасності. Це звісно зрозуміло, адже вже ким-ким, а ліберало-комуністом Іван Якович не був. 

Німець Йоганн-Фрідріх Шиллер був засновником, навіть правильніше буде сказати реставратором, ідеалістично-романтичного періоду в європейській поезії. Не треба розуміти "романтичний" та "ідеалістичний" в сучасному "мелодраматичному" трактуванні цих слів. Це трохи інше. Шиллер повернув поезію в русло класичних постулатів поезії еллінської Греції. Героїчний епос притаманний європейським народам. До ери Просвітництва це був основний культурний доробок Середніх віків. Потім прийшов гуманізм, потім були буржуазні революції. Після Французької революції гімни співали сентиментальним почуттям і мозку. Якщо в еллінському та середньовічному епосі героєм був лицар, котрий на турнірі виборює руку прекрасної дами або еллін, що вбиває змія задля того, щоб покласти його голову до ніг своєї дами, то героєм буржуазної епохи був буржуа, котрий залізає у вікно одруженої жінки заради сексу в красивих гіперболах та емоційні переживання цієї панянки. Шиллер в Європі був "поетичною реінкарнацією" Гомера і середньовічних скальдів. Він почав співати "Духу". Наприклад показовим віршем Шиллера є "Німецька велич", уривок в перекладі Славятинського:

Нет на свете выше славы:
Меч подняв — не меч кровавый! —
Правды молнией разить.
Разуму снискать свободу —
Значит каждому народу
И Грядущему служить!

Так сталося, що українська поезія висвітлювалася з позицій українського провінціалізму, тобто якось на задвірках Європи і без пояснень впливів всеєвропейських явищ. Так ось українська поезія не була задвірками, вона всеціло лягла в канву переходу поезію в це відродження європейської поезії. Так як в Англії Байрон, в Німеччині Гете і Шиллер, так і в Україні були свої представники цієї течії. Насамперед першим був Іван Петрович Котляревський. Грецькі аллюзії Івана Петровича в енеїді аж надто явні. Енеїда це епос в його історичному вигляді, притаманний всій Європі до буржуазних революцій. Герой - козак Еней, сюжет - його подвиги. 

Але апогею культ "українського духу" як на мене досяг у Івана Франка. Його геній був не менший за геній Шиллера чи Байрона. Комуністи намагалися його подати як пролетарського поета, але не треба мати "сім п'ядей во лбу", щоб побачити, що інтелектуал Франко занадто різниться з опусами справжній пролетарієв типу Маяковського чи Горького. Франка можна зрівняти зі справжніми "пролетарськими поетами" Сосюрою чи Тичиною, щоб відчути різницю. Його поезія була іншою, "аристократичною", проте не буржуазною. Ось на приклад з вірша "Конкістадори":

Снасть скрипить… Високі щогли 
Запалали, мов свічки. 
Що за нами, хай навіки 
Вкриє попіл життьовий! 
Або смерть, або побіда! — 
Се наш оклик бойовий! 
До відважних світ належить, 
К чорту боязнь навісну! 
Кров і труд ось тут здвигне нам 
Нову, кращу вітчину!

Тобто Франко був представник саме цієї течії поезії. В цей час коли набирало рух декаденство, з якого якраз і вилазили здебільшого "пролетарські" поети, то Франко сміло відкидав цю вирожденську течію і вважав, це згубним явищем. У вірші Щуратову "Декадент" він пише:

Я не люблю безпредметно тужити 
Ні шуму в власних слухати вухах; 
Поки живий, я хочу справді жити, 
А боротьби життя мені не страх.
.....................................................
Не паразит я, що дуріє з жиру, 
Що в будні тільки й дума про процент, 
А для пісень на "шрррум" настроїть ліру. 
Який же я у біса декадент?

На фоні плачу та туги "пролетарського декадентства" та хворого містицизму "буржуазного декадентства" він взивав до українського духу. З вірша Seprem Idemi:

Против рожна перти, 
Против хвиль плисти, 
Сміло аж до смерти 
Хрест важкий нести!
.....................................................
Ще той не вродився 
Жар, щоб в нім згоріло 
Вічне діло духа, 
Не лиш утле тіло!

Іван Франко був революціонером, але хіба він його поезія схожа на соціалістичну революційну поезію? Хіба він опускався колись з високих рівнів духовності? Чи він оспівував слабкості? 

Блаженний муж, що в хвилях занепаду,
Коли заглухне й найчуткіша совість,
Хоч диким криком збуджує громаду,
І правду, й щирість відкрива, як новість.

Блаженний муж, що серед ґвалту й гуку
Стоїть, як дуб, посеред бур і грому,
На згоду з підлістю не простягає руку,
Волить зламатися, ніж поклониться злому

Хіба це схоже на "паспорт із широких штанін"? Ні, Франко був революціонером, він мав уяви щодо соціалізму, але він настільки далекий від соціалізму тої доби, як Зевс від Аїда. Він був скальдом української поезії.

Всюди чую любий глас, 
Клик життя могучий… 
Весно, вітре, люблю вас, 
Гори, ріки, тучі! 
Люди, люди! Я ваш брат, 
Я для вас рад жити, 
Серця свого кров'ю рад 
Ваше горе змити. 
А що кров не зможе змить, 
Спалимо огнем то! 
Лиш боротись значить жить… 
Vivere memento!

Його революція - це не революція Леніна. Його соціалізм - це не соціалізм соціал-демократів з їхніми солодкими співами. Він сміявся з тих "ідеалістів"

Ті сни свої черви складали в системи 
З заключенням: так є найліпше, як є; 
Читали промови, співали поеми 
Про гарне, щасливе в болоті життє.

Втім люди той пень відвалили й поперли,
І дійснеє сонце вказалось з-за мли;
На сонце те глипнули черви й померли
І, мручи, убійчеє світло кляли.

Спадок Франка величезний. Він був не просто поетом, він писав з історії України, історії Європи і навіть історії сходу, він писав огляди на праці Дарвіна і Геккеля, він критикував комунізм і Маркса (праця "Що таке поступ"), продовжував ідеї Герберта Спенсера, видавав етнографічні збірки. Він писав з теорії економіки чудові праці, наприклад розвивав думки Сореля, фактично незалежно від італійців створивши націонал-синдикалізм, котрий був вдало застосований в фашиській Італії. Він знав не менше 5 мов, в тому числі санскрит. Він вивчав праці основоположника психології Вільгельма Вундта і написав декілька праць з психології. Він першим розглядав українські події з точки зору геополітики, хоча пан Маккіндер ще тої геополітики навіть не придумав. Це був справді феномен України. 

Але на жаль в жодній з галузей спадку Франка не знайшлося достойного продовжувача. Українська поезія після Франка скотилася в сентиментальний символізм, в політиці всівся банальний соціал-демократизм, комунізм і провінціалізм, економіка зводилася до "взять всьо і поделіть" (с). І лише рідкі достойники, такі як Донцов і Липинський звертали увагу на спадок Франка.

Іван Франко нам лишив свій Гімн, як нагадування до того, що "наш дух живий й тіло рве до бою"

Вічний революцйонер — 
Дух, що тіло рве до бою, 
Рве за поступ, щастя й волю, — 
Він живе, він ще не вмер. 
Ні попівськiї тортури, 
Ні тюремні царські мури, 
Ані війська муштровані, 
Ні гармати лаштовані, 
Ні шпіонське ремесло 
В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе! 
Хоч від тисяч літ родився, 
Та аж вчора розповився 
І о власній силі йде. 
І простується, міцніє, 
І спішить туди, де дніє; 
Словом сильним, мов трубою, 
Міліони зве з собою, — 
Міліони радо йдуть, 
Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь: 
По курних хатах мужицьких, 
По верстатах ремісницьких, 
По місцях недолі й сліз. 
І де тільки він роздасться, 
Щезнуть сльози, сум нещастя, 
Сила родиться й завзяття 
Не ридать, а добувати, 
Хоч синам, як не собі, 
Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцйонер — 
Дух, наука, думка, воля — 
Не уступить пітьмі поля, 
Не дасть спутатись тепер. 
Розвалилась зла руїна, 
Покотилася лавина, 
І де в світі тая сила, 
Щоб в бігу її спинила, 
Щоб згасила, мов огень, 
Розвидняющийся день?

[1880]



Устим Кармалюк – подільський месник за кривди народні

  • 12.10.12, 10:39
На Поділлі, і Вінниччині зокрема, постать Устима Кармалюка є найвідомішою і найбільш шанованою в національній пам’яті українців. Останнім гайдамакою називали Кармалюка дослідники його повстанської епопеї, що тривала понад 20 років і охопила Поділля, частину Київщини і Бессарабії.

За Сибіром сонце сходить...
Хлопці, не зівайте,
Ви на мене, Кармалюка,
Всю надію майте

З української народної пісні

                                                     

Устим Кармалюк (Кармелюк) за своїм значенням стоїть в одному ряду із Максимом Залізняком, Іваном Гонтою, Олексою Довбушем. Іменем цього безкомпромісного героя і захисника українського народу від національного і соціального гноблення названі на Поділлі долини, яри, криниці, ліси, гори і печери – місця його повстанської слави. Україноненависники і невігласи називають його звичайним грабіжником і розбійником, так як зазвичай окупанти називали гайдамаків – борців за волю свого народу. Натомість, українці оспівали його у народних піснях, легендах, переказах, про нього написано чимало художніх творів, йому присвячені славнозвісні народні пісні: "За Сибіром сонце сходить", "Ой, Кармелюче, по світу ходиш". Геній Української нації Тарас Шевченко у своєму щоденнику називав Кармалюка cлавним лицарем.

Національно-визвольний рух у 1813–1835 рр. на Поділлі, який очолив Устим Кармалюк проти московських, польських і жидівський панів, спростовує тезу про відсутність повстанського руху українців після гайдамаччини, про інертність українських селян. На прикладі діяльності Кармалюка ми насправді маємо докази того, що повстанська боротьба українців проти іноземних окупантів ніколи не припинялася, маючи різноманітні свої форми і вияви, і ставши яскравим вибухом народного гніву проти кріпацтва, соціального і національного визиску. Героїзм Кармалюка і його побратимів підтверджує відомий подільський краєзнавець, дослідник його життєдіяльності Володимир Вовкодав, що зібрав по крупинці народні спогади і історичні факти про подільського месника. Саме завдяки йому родинне село отамана Головчинці перейменоване в Кармалюкове, в селі засновано музей ім. Кармалюка, встановлено пам’ятник.

Народився народний герой Устим Якимович Кармалюк в подільському селі Головчинці Літинського повіту Подільської губернії (нині село Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) 27 лютого 1787 р. в селянській сім’ї. Родина майбутнього отамана перебувала в кріпацтві у місцевого поміщика Андрія-Йосифа Пігловського. Змалечку Устим бачив панську сваволю, тому ненавидів чужинських панів і ріс непокірним хлопцем. 1806–1811 рр. він був дворовим у поміщицькому дворі, де навчився деяким манерам і здобув першу освіту, що знадобилась йому надалі. 1811 року за непокірний характер Кармалюка вперше арештовано в панській економії, і вперше він втік від покарання. У 1812 році його забрали на 25 років у рекрути до московської армії. 1813 року разом із своїм побратимом Данилом Хроном Кармалюк утікає з IV уланського полку, що дислокувався в Кам’янці-Подільському і повертається в рідні місця, щоб почати повстанський рух зі зброєю в руках.

Починає Кармалюк із того, що збирає ватагу таких же відчайдухів, як сам, і спалює садибу та гуральню поміщиків Пігловських. На чолі повстанського загону він реквізує панське майно і повертає його селянам. Отаман "трусить" не тільки поміщиків-чужинців, але й деяких своїх запроданців, що допомагали окупантам гнобити своїх братів, зокрема він здійснює напади на сільських багатіїв Федора Шевчука та Івана Сала в с. Дубовому. Незабаром Кармалюк був спійманий московським каральним загоном і засуджений до 500 ударів шпіцрутенами, після чого його відправили до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму він втікає з-під варти і продовжує боротьбу. Повстанські загони Кармалюка поповнюють селяни і втікачі-рекрути царської армії. 1814 року повстанський рух дуже швидко розгортається по всьому Поділлі, зокрема в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. У різних містах і містечках спалахують селянські бунти, нищаться панські маєтки і колоніальна адміністрація, дощенту спалюються оренди і корчми. Захоплені у поміщиків гроші та майно повстанці Кармалюка роздають збіднілим селянам. В чергове Кармалюка заарештовують і тримають у Літинській тюрмі, і знову втеча ватажка.

У 1817 році московські жандарми схопили Кармалюка, і вперше Кам’янець-Подільським військовим судом він засуджений до страти, але в останню мить Подільський військовий губернатор Бахметьєв замінив її 25 ударами батогом, тавруванням "указними знаками" розпеченим залізом, і засланням на 10 років сибірської каторги в Іркутську губернію. Та невтомний отаман у 1818 році втікає з В’ятської етапної в’язниці і повертається на Поділля. Він діє в околицях Бару і Балтському повіті, маневруючи під облавами каральних військ окупаційної адміністрації і скрізь піднімаючи селян на повстання. Участь у повстансько-селянському русі брали і представники інших націй. Популярність отамана зростає, до нього приєднуються усе нові і нові бійці, селяни допомагають йому у всьому і переховують. У цей час родина Кармалюка, його дружина Марія і діти піддаються репресіям та гонінням. Як відомо, у Кармалюка було п’ятеро дітей – четверо синів і одна донька. Одружений був Кармалюк двічі, перша дружина Євдокія померла, залишивши хлопчика Івана і дівчинку Настю, друга дружина, відома як Марія Щерба, від шлюбу з якою у нього було троє синів: Остап, Іван і Тарас.
                                                    
                                                       Кармалюк всю осінь 1824 року просидів
                                                     прикутим до кам’яного стовпа в одиночній
                                                камері Папської вежі Кам’янець-Подільської фортеці


До піймання повстанського ватажка долучається й місцева шляхта, що створює охоронні загони від нападів українських повстанців. Зокрема під час однієї з облав у 1822 р. в с. Галузинцях він потрапляє в руки жандармів і видає себе за солдата з Костроми, використовуючи підроблені документи і знання московської мови. Під посиленою охороною Кармалюка, закованого в кайдани і прикутого до воза відправляють до містечка Літина в місцеву тюрму. Під час допитів на очній ставці в Літинському нижньому земському суді із родиною, Кармалюка видає маленький син, що кинувся батькові в обійми. Невдовзі його запроторюють у Кам’янець-Подільську фортецю, з якої він разом з іншими в’язнями організовує втечу, попередньо роззброївши вартових. Однак під час втечі він зазнає поранення, згодом його приковують залізними ланцюгами до кам’яного стовпа в одиночній камері у папській вежі Юлія II, яку згодом назвуть Кармалюковою. За спробу втечі з в’язниці в 1824 р. Кармалюк був покараний на кам’янецькому майдані 101 ударом батогом, випіканням тавра на чолі і засланням на вічну каторгу до Сибіру. Дружина Кармалюка "наказана розгами на площади в городе Литине и четыренедельным арестом" за те, що допомагала переховувати чоловіка.

Після довготривалого етапного конвоювання Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольську, у 1825 році він втікає із місцевої в’язниці, однак ненадовго, так як по дорозі був схоплений і відправлений у ще гірші умови на мідні копальні. Втеча з тюрми поблизу Тобольська один із відомих епізодів в бурхливій біографії подільського отамана, що проявляв дива хоробрості і кмітливості. Під час нічної бурі Кармалюк виламав ґрати, і зібравши сорочки усіх співкамерників зробив з них довге полотнище, до якого прив’язав великий камінь. По цьому "мосту" він із іншими каторжанами успішно вибрався із тюрми. Через рік, у 1826, Кармалюк уже господарював на рідному Поділлі, пробравшись сюди під виглядом чумака. Цього разу проти повстанців кидають значно більші військові сили.

1827 року Кармалюк у с. Кальня-Деражня потрапив у полон через зраду шляхтича Ольшевського і знову був відданий під суд. Покарання відбуває в м. Летичеві. На пропозиції покаятися Кармалюк відповів: "Поки пан панує, Кармалюк не візьме плуг в руки, не складе зброї. От і моя відповідь". Згодом він був переведений до Літинської в’язниці, де здійняв бунт і зробив спробу втечі з тюрми. Боячись народного месника, адміністрація наказала прикувати Кармалюка залізними ланцюгами до стовпа в камері. Сьогодні в Літині на території колишньої в’язниці існує музей ім. У. Кармалюка. Навесні 1828 р. Подільський головний суд призначив Кармалюку покарання – 101 удар батогом із засланням на довічну каторгу в Сибір у Тобольську губернію. 1829 року Кармалюк уже втретє тікає з каторги – з Боровлянської гуральні, що поблизу Тобольська.

Долаючи тисячі кілометрів, рятуючись від численних переслідувань, переживаючи нелюдські муки, щоб повернутися в рідний край і продовжувати нерівну боротьбу, потрібно було мати мужній безкомпромісний характер, героїчний світогляд і вірність в служінні ідеї національного і соціального визволення свого народу. Саме таким був подільський отаман Устим Кармалюк, і за це його любили і підтримували побратими та селяни. За словами тих, хто знав або бачив Кармалюка, зокрема селянина Леонтія Джуринського з с. Тинної Ушицького повіту, він був "не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, розумний отаман. Не любив розбійників, карав злодіїв". Володів грамотою та достатньо розумівся на московській, польській мовах та навіть на ідиш.

Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання він сказав: "Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб’ють, споминайте Кармалюка…". До нашого часу дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить художнику з Поділля Василю Тропініну, одна з копій якого зберігається в Ермітажі. За хоробрість, спритність і прихильність долі (адже не раз у очі Кармалюка заглядала смерть) отамана називали "характерником".

У 1830 році в Ніжині Кармалюка було арештовано "за неимением письменного вида", покарано при Катеринославському ордонанс-гаузі 100 палицями і відправлено на військову службу в Архангелгородський піхотний полк. По дорозі Кармалюк знову втікає, але, на жаль, ненадовго. В кінці року черговий арешт у с. Нова Синява в економії пана Секлецького. Ув’язнення відбуває в Літинській тюрьмі. В грудні 1831 року Літинський повітовий суд засуджує його до покарання 101 ударом батога і заслання на каторгу. В 1832 році Кармалюк розібрав стелю в своїй камері і втік із в’язниці. 1834 року Кармалюк діє в літинських і летичівських лісах. Саме в період з 1830 по 1835 рр. активізується повстанський рух на Поділлі під проводом У. Кармалюка, і поширюється на Київщину і Бессарабію. Урядові каральні експедиції нічого не могли вдіяти, допоки був живий невловимий отаман. У 1834 році в тюрмі гине старший син Кармалюка Іван – учасник селянського повстанського руху.

Для боротьби з повстанцями московський уряд у 1833 р. утворює Галузинецьку комісію, яка складалася з представників летичівського і літинського земських судів. Очолив комісію чиновник з особливих доручень Візерський. Комісія працювала до 1839 року і встановила допитавши 2700 осіб, що в повстанському русі під проводом Кармалюка брали участь понад 20 тисяч чоловік. Протягом 23 років боротьби загони Кармалюка здійснили понад 1 тисячу нападів на поміщицькі маєтки і урядові установи.

Загинув славетний подільський отаман Устим Кармалюк у ніч на 10 жовтня 1835 року в с. Шляхові Кориченці (нині Хмельницька область), потрапивши у засідку через зраду. Вбив Кармалюка шляхтич Рудковський. За легендами і переказами отамана було вбито не кулею, а срібним "замовленим" ґудзиком, тільки так можна було убити "характерника", яким вважали Кармалюка. Тіло повстанського ватажка ще кілька днів возили селами, щоб залякати селян. Згодом його поховали в м. Летичів за огорожею міського кладовища, де сьогодні височіє пам’ятник народному захиснику. Після цього московський цар Микола I викликав вбивцю до Петербургу на аудієнцію, і особисто нагородив його діамантовим перснем.

Подоляни можуть дійсно пишатися тим, що їхнім земляком і оборонцем у часи найбільшого занепаду Української нації був невтомний герой і безкомпромісний борець за волю і долю свого народу, улюбленець українського селянства, герой Вінниччини – Устим Кармалюк. Його жертовна і безоглядна боротьба проти окупантів і зрадників свого народу може бути прикладом до наслідування сучасним поколінням українських націоналістів, які можуть підтвердити любов і вірність Україні тільки рішучим чином.

Володимир Барцьось (http://www.aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=112)

22 березня - 170 Миколі Лисенку - Гетьману української музики

Я гаряче люблю українську музику. Якщо Чайковського ми називаємо чарівником російської музики, то Лисенка — цього чудового і захоплюючого красою своєї музики композитора — ми сміливо можемо назвати сонцем української музики. К.Станіславський

://video.i.ua/user/1727364/60336/346809/

Микола Віталійович Лисенко заслужено вважається засновником українського музичного мистецтва. З іменем М.Лисенка пов'язана епоха становлення української професійної музики, театру та мистецької освіти в Україні.

"Молитва за Україну"

Боже великий, єдиний, Нам Україну храни, Волі і світу промінням Ти її осіни....

  Епохальна опера «Тарас Бульба» — вершина української класичної музики

Ми звикли вважати «Тараса Бульбу» народною музичною драмою. А Микола Віталійович на чільне місце ставив трагедію Тараса і Андрія про роздвоєння особистості та штучне зіткнення двох народів. Подивіться на оточення Лисенка: Тадей Рильський, Данило Антонович, Борис Познанський — поляки. Його хвилювала тема українця, якого намагалися ополячити та поляка, який свідомо служив українській культурі. Старицький і Лисенко створили першу українську оперу про національного героя. Саме тому автори змінили фінал і не «вбивали» свого Тараса. На жаль, не побачила світ постановка Леся Курбаса. Дуже цікаві декорації зробив Анатолій Петрицький. У 1919 році Київ захопив Денікін. Театр згорів, залишилися лише ескізи декорацій. А в 30-ті, перед Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським і Максимом Рильським радянська цензура поставила завдання: змінити фінал, привівши оперу до гоголівського першоджерела, коли Бульбу спалюють. Тому нині існують кілька варіантів цієї опери.

http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=576

Владислав Городецький - людина-легенда

 ВЛАДИСЛАВ ГОРОДЕЦЬКИЙ (1863 - 1930) 

Ще за життя ім'я архітектора Владислава Городецького було овіяне легендами, а його дивовижні витвори стали не лише відомими, але й улюбленими. Інтерес до його архітектурної спадщини з плином часу не згасає, бо в ній закладено те, що можна з повним правом віднести до мистецтва самого високого ґатунку.

Ім'я Владислава Городецького назавжди записане в золоту книгу української архітектури кінця XIX - початку XX століття. Особливо завдячує йому Київ, який Городецький прикрасив неповторними будівлями в стилі модерн.

Проходять десятиліття, а вони залишаються такими ж оригінальними, несхожими ні на які інші, бо кожна споруда ввібрала жагучий темперамент свого творця, його естетику, невситиму пристрасть дивувати і радувати світ. Архітектурне "обличчя" столиці було б не таким виразним Національного художнього музею, без стрімкого костелу святого Миколая, без легендарного "Будинку з химерами". [ Читати далі ]

4березня 1952:останній бій художника-воїна Ніла Хасевича 1ч

1 частина.

«Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються», — написав художник Ніл Хасевич за рік до свосї загибелі.

Ніл Хасевич народився 24 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту на Волині в родині псаломщика Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіївни. Брати Анатолій та Федір теж стали священиками, тож не дивно, що й Ніл навчався у духовній семінарії. Він мав чудовий голос, а ще й художній хист. Але ж доля ніколи не одаровує повністю — одне дає, а інше забирає… У 1918 році його спіткало лихо: повертаючись із Рівного, на дережнянському залізничному переїзді вони з матір'ю потрапили під потяг — мати загинула, а він втратив ногу. Здавалося б, що чекало на нього, інваліда? Інша людина на його місці втратила б усіляку надію й опустилася на дно. Але не така вдача була у Ніла. Оскільки хлопець міг вирізати з дерева різні поробки, то сам собі змайстрував і протез. І з цього часу міцно стояв на ногах, вперто простуючи до своєї мети.                                                                            А метою спочатку було навчання. Після лікування він навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року здав екстерном іспит і отримав атестат рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані як компенсацію за нещасний випадок, ідуть на навчання у Варшавській академії прикладних мистецтв. Юнак закінчує графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса. У Варшаві того часу працював невеликий гурток українських митців і студентів академії, які заснували товариство «Спокій», куди входили Н. Хасевич, П. Андрусій, В. Васильківський,     С. Дричик, В. Зварич,П.Холодний, В. Гаврилюк та П. Мегик. Зі спогадів останнього про свого земляка: «…невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда…».

1935 року Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все». Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке Євангеліє.  В процесі роботи досконало вивчив слов'янський шрифт.

Поступово він переходить від олійного живопису до графіки і починає займатися гравюрами, а точніше — дереворитами (дереворізами). На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставляється в художніх салонах Львова, Праги, Берліна,  Чикаго,, Лос – Анджелеса.  У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях»та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Його порівнюють із Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським. Хасевич був успішним митцем і міг спокійно жити з цього. Ніл Хасевич був активним громадським та політичним діячем, членом Волинського Українського Об`єднання. Був делегатом крайового з`їзду ВУО 1935 року в Луцьку..Був особисто знайомий зі Степаном Бандерою та іншими керівниками українського національного руху. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, згодом став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Але насувалася світова війна, і доля поставила його перед вибором.Одночасно із творчістю він займається громадською і політичною діяльністю: входить до Волинського українського об'єднання, а згодом вступає до ОУН. З квітня 1943 року, коли масово формувалися загони УПА, художник долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН.
Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая