Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом:

час народитись і час померти,

час садити і час посаджене виривати.

Час убивати й час лікувати,

час руйнувати і час будувати.

Час плакати і час сміятись,

час сумувати і час танцювати.

Час розкидати каміння і час його збирати,

час обіймати і час обіймів уникати.

Час шукати і час губити,

час зберігати і час розкидати.

Час роздирати і час ізшивати,

час мовчати і час говорити.

Час любити і час ненавидіти,

Час на війну і час на мир...

Саме стільки жителів Полтавщини відпочивають за свій рахунок. Такий "відпочинок" пропонували переважно підприємства транспортної галузі (30,1% штатних працівників), лісового господарства (12,9%), будівництва (9,7%) і промисловості (9,1%), повідомляє Державний комітет статистики України. Також у режимі скороченого робочого дня (тижня) у листопаді працювало 10,0% штатних працівників промислових підприємств області. Нагадаємо, згідно з результатами третього етапу соціологічного дослідження змін споживчих можливостей "Пульс кризи", з початку листопада 2008 року відсоток респондентів, чиї друзі або родичі вже були звільнені унаслідок кризи, збільшився з 33,9% (за наслідками опитування, проведеного з 5 по 10 листопада 2008 р.) до 49,6% (на початок грудня).

Збільшилася і частка тих, хто зіткнувся із затримкою виплат зарплати - з 15,3% до 18,3%; переходом на неповний робочий тиждень - з 1,5% до 4,8%, вимушеним виходом в неоплачувану відпустку - з 1,4% до 3,3%.

"Новини Полтавщини".

От сиджу я, п’ю каву, насолоджуюся вранішньою приємною прохолодою і милуюсь як сходить сонце.

Сиджу мрію і думаю собі, який же має бути мужчина моєї мрії. 

І прийшла мені на думку така ситуація:

Спимо ми такі з ним, десь 12 година ночі, мені там щось приснилось, я тихенько його буджу і запитую: любий, а де знаходиться Уругвай? (ну чомусь мені з просоння здалось, що я забула де саме він знаходиться, і що саме Уругвай мені потрібно в цей час згадати ) А він такий каже: мила, ну звичайно Уругвай у Південній Америці.

Ну я спокійно вмощуюсь і вже майже засинаючи, чую як він тихенько встає і тьоп-тьоп-тьоп, чую листає книжку, тихенько підглядаю, а він дивиться Атлас Світу (ну себе перевірити, може шо з просоння мельнув не те ).

Вранці, як завжди готую нам сніданок, він п’є каву, їсть свій омлет і такий дістає Атлас Світу і показує мені Уругвай. «Осьо ж бачиш, люба, ось він Уругвай»

Я йому дуже вдячна, що він такий,  його у щоку. 

А суть то не в Уругваї, суть в тому, як нам з ним душевно разом

Мій колега в ФБ оприлюднив пост. Думаю, що варто ним поділитися. Як на мене - чудово написано.

Щойно повертався з весілля свого друга. Як пройшло весілля - то взагалі окрема історія, зараз не про це.

Повертався по проспекту Гагаріна, і коли вже дійшов до МакДональдса, що на ровилці, побачив жінку, що сиділя просто дола, закривши обличчя руками та плакала. Вдягнена ця жінка була нормально. Простенько, бідненько, але нормально. Поруч стояв її пакет із якимись речами. Не знаю, що із нею трапилось, але просто так йти далі я вже не зміг. На вулиці зараз ДУЖЕ ХОЛОДНО... ця жінка могла змерзнути... Я мав хоч щось зробити щоб допомогти їй. 

Зайшов до МакДональдса, хотів взяти їй каву... але там була величезна черга, в якій мені зовсім не хотілось простояти, доки та жінка там на вулиці кочаніє. Вийшов. Поміркував, де що ще є навкруги... Пригадав за ларьки, де практично завжди можна було взяти собі чай або каву. Подивився на те місце, де бачив жінку - її там чомусь вже не було. Пійшов перевірити... є, на своєму місці... але вже не сидить, а лежить та ридає. Мене внутрі аж перегорнуло...

Ринувся до ларків, замовив кави та мершій назад до неї. Доки бігав туди-сюди, до неї підійшов ще якийсь парубок, який теж поцікавився у неї, чи все гаразд. Жінка знову сіла, і качала головою, що нічого у неї не гаразд. Сама вона була не твереза, а обличчя було розбито до крові. Не знаю, може впала, а може і побив хтось. Але точно знаю, що ця чашка кави її зігріє, збадьорить, та хоч трішки надасть надію та віру в життя, бо вона побачить що є люди не байдужі до чужого горя.

Цей стакан із кавою обійшовся в якихось 2 гривні... жалюгідні дві гривні, які ми так легко віддаємо за проїзд в маршрутці, коли нам ледащо йти пішки..., і які комусь могуть допомогти покращити життя.

Ця жінка взяла каву, подякувала, та знову залилась сльозами. Але я впевнений, що в тих сльозах було вже не тільки горе, але й крапля надії. Крапля, якої достатньо для того, щоб продовжувати жити, вірити і сподіватись на щось краще!

***

Ні, я не герой. Я не допомогаю всім підряд бомжам та калікам. Вони не викликають у мене жалю. Самі обрали собі таку долю і якось існують. Вони живуть тяжко, просять милостиню, живуть податками та недоїдками... але живуть так тому що самі дозволили собі жити в такому світі. Я впевнений, що коли людина спроможна просити милостиню - то вона спроможна і на багато більше, але просто ледаща, щоб робити це, тому нехай і далі собі роблять вигляд що це весь світ винний в їх долі, а самі вони нещасні жертви - Я В ЦЕ НЕ ВІРЮ І НЕ СТАНУ ЇМ ДАВАТИ МОЇ ГРОШІ!!!!!

Але є сльози. Сльози справжнього горя. Сльози людини, яка не вміє просити допомоги. Сльози людини, яка не знає чим собі порадити, бо у неї дійсно трапилось горе, і хоч як би їй не хотілось із цим миритись - вона не знає, як це зробити... Тоді я не можу пройти мимо. Обов'язково зупинюсь. Обов'язково з'ясую, чим я можу бути корисним, і спробую допомогти.

Ні, я не мати-тереза. Я не стану всіх зігрівати, піклуватись про кожного та всякого як про бездомних кошенят та цуценят, яких часто підбирають сердобільні діти і навіть деякі дорослі. Але я обов'язково зроблю щось таке, щоб надати людині можливості викарабкатись із прірви безпорадності та безнадійності. Ми сильні. Всі люди сильні. Кожен з нас може вижити, коли є хоч маленька надія на найкраще та крапля віри в щось добре. Просто потрібно вміти цим ділитись.

***

Винагорода...

Не встиг я знову повернутись до зупинки своєї маршрутки, як побачив проїзджаючого мимо знайомого. Привітався із ним, і запитав, куди він їде. З'ясувалось, що нам по дорозі, і він підкинув мене швидко, тепло та в комфорті прямо додому (-: Безкоштовно. Мої 2 гривні повернулись до мене разом із теплом та приємними відчуттями...

Закони космосу всемогутні 

***

З любов'ю до всіх вас, і до кожного окремо, 

Сердечно ваш, Микола Калакуцький.

Сонечко

Історія, навіяна побаченим на автобусній зупинці

Жила собі на світі дівчинка. Звичайна дівчинка п’яти рочків, яка полюбляла бавитися, співати, стрибати, малювати, слухати цікаві історії, про які розповідалося в книжечках, що їх мама читала доні увечері надобраніч. Ім’я в дівчинки було незвичайне – Сонечко. Сонечко була жвавою, запальною – як вогник. І дуже впертою та норовливою. Через це вона інколи засмучувала маму та бабусю, не слухаючись їх. Звісно, потім Сонечко просила вибачення, цілувала маму, зазирала в очі і казала: - Мамо – ти моя радість! Я тебе люблю! Сонечкова мама кожного буднього дня вела доню до дитячого садочка - на дитячу роботу, і  бігла на свою дорослу роботу. Бувало, Сонечко залишалась вдома – тоді, коли її носик відмовлявся працювати як слід. Дівчинка чхала, кахикала, і витирала носика щоп’ять хвилин хусточкою. Бабуся допомагала малій приборкувати неслухняних носика та горло, давала солодкий запашний мед, готувала гірке полоскання, крапала бридкі пекучі ліки. Одного дня Сонечко вдвох з бабунею вийшли на прогулянку, і заразом вирішили дещо купити в крамниці. Дорога була недалекою, та в старої бабусі боліли ноги, тому вони з онукою поїхали автобусом. Автобус під’їхав до потрібної зупинки, двері розчинилися. Бабуся, важко піднялась з сидіння, спираючись на поручень і зітхнула. Сонечко зазирнула в бабусині очі, зійшла по сходинках на брівку біля зупинки, і простягнула старенькій свою маленьку тендітну долоньку: - Бабуню, тримайся, я тобі допоможу!!! От так! Молодець, ще один крок!..

Автобус, забравши пасажирів, рушив з місця. Бабуся втерла очі хусточкою, схлипнула і поцілувала Сонечко в рожеву щічку: - Дякую, люба онученько! Мені вже й ніжки не болять!

лютий – листопад 2010 р.

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109299704

 

© Stepans’ka Marina (SMG)

Не буду багато розписувати на тему річниці Жовтневою революції, тому що чим більше я вивчав це питання, тим більше заходив у простір повного ступору і нерозуміння, а що ж то було насправді?
Перечитав величезну купу літератури і скрізь чіткою тезою проходить ідея, що всі ці революційні криваві події відбувались виключно з бажанням встановити соціальну справедливість в державі та Світі в цілому. Справедливість щодо всіх людей! Особливо щодо простих людей - робітника, селянина, простих працівників в різних сферах життя, яких нещадно експлуатують та обкрадають інші нечиселні люди-визискувачі. Але ж вийшло все до навпаки! Дико до навпаки!
Замість свободи і справедливості, було впроваджено тотальне рабство - тотальне! Це коли не тільки фізично людина переставала бути вільною, але й духовно! Навіть думати не можна було, як комусь захотілось - не те, щоб вільно і щасливо жити за власним уподобанням. Тотальне рабство!
Це жахливо! Стільки людей знищено і перемучено - і заради чого?  Сотні мільйонів життів скалічено! Сотні мільйонів! Це не просто соціальна деструкція - це глобальна соціальна катастрофа, яка ледве не стала катастрофою планетарною, тому що до ядерної війни було всього нічого - і тоді людству настав би кінець як цивілізації.
Коли відзначають дату роковин Великого Жаху - Жовтневої революції, то я не дивуюсь, що є люди, які вважають це великим радісним святом - для влади над рабами завжди були потрібні наглядачі, яким жилось значно краще за простих рабів, хоч і вони також залишались рабами Системи. Ясно, що ці всі наглядачі і їх нащадки ностальгічно згадують про той час їхньої слави і панування, коли "все було справедливо і всім було добре" тільки тому, що їм особисто було добре жити. Мене ці покидьки не турбують, бо вони такими каліками і духовними, і переважно й фізичними, вже і помруть, але нічого не зрозуміють.
Куди більше мене хвилює те, що багато з підступного ідеологічного блуду з минулого проявляється в нашому теперішньому житті, особливо коли пропонують дуже "прості та ефективні" соціальні рішення встановлення справедливого ладу в суспільстві і житті через застосування глобального насильства одних над іншими. Озирніться і подивіться добре, що то дало! Голодомори, війни, тюрми і ГУЛаги! Все це не повинно повторитись - ось до чого закликає нас спогад про річницю дати 7 жовтня 1917 р.
Люди, будьте пильні: складні речі просто не вирішують! Так не буває! Соціальне життя - надскладна категорія буття, тому треба дуже і дуже багато мудрості, щоб правильно розібратись у тому й встановити більш-менш справедливі правила співжиття, до чого ще дуже і дуже далеко, але потрібно намагатись досягти цього. Майбутнє зароджується зараз серед нас і завдяки нам, тому й пильнуйте, добре пильнуйте - від всіх нас залежить, щоб там у Майбутньому не було війн і лихоліть, через які світ пройшов за минулі часи.

Богдан Гордасевич
м. Львів


Жорж Дикий

ХТО ТИ?

На твоїх очах убили твого батька.
На твоїх очах забили твою матiр.
На твоїх очах спалили рiдну хату.
На твоїх очах згорiли рiднi дiти.

На твоїх очах брат рiзав свого брата.
На твоїх очах з дiвчат робили дрантя.
На твоїх очах убивць благословляли.
На твоїх очах убитих проклинали.

І тепер, коли в зiницях дiрки,
Я дивлюсь вам в душу i питаю:
– Ви Герої тiльки щоб убити?
А Героїв ЖИТИ – ЩО?
                                      НЕМАЄ?

Життям слід насолоджуватися як чудовим вином, ковток за ковтком, з перервами. Навіть краще вино втрачає для нас всяку красу, ми перестаємо його цінувати, коли п'ємо як воду.

 Л. Фейербах.