Отже, довгий список премії Книга року ВВС – 2015 виглядає так
Согодні, незважаючи на те, що Порошенко тимчасово перебудовує
Україну на олігархічну корпорацію, фактично, продовжуючи курс узурпатора
Януковича, він сам став узурпатором, але приборкати тих, хто вже встав з
колін, він вже не зможе. Зростає патріотизм -- цей фактор об'єднує
українців. Така позиція, як патріотичні почуття громадянина України,
стабільно з 2000 року становила 9%, у 2006-му – 12%, у 2015-му -- 42%!
Понад 56% визначилися й із геополітичним вектором нашого розвитку — це
шлях у Європу, до вільного союзу європейських держав. І все це
відбувається на тлі жахливої економічної ситуації всередині країни та
зовнішньої російської агресії! У громадян зростає відчуття своєї
належності і своєї відповідальності за Україну!
Це підсумки
соціологічного опитування, проведеного іменитим Інститутом соціології
НАН України в співпраці із благодійним фондом «Інтелектуальна
перспектива» з 24 червня по 18 липня 2015 року. Опитано 1802 респонденти
у всіх регіонах країни, крім анексованого Росією Криму й окупованих
районів Донецької й Луганської областей. Похибка вибірки при цьому не
перевищує 2,3%.
І це, безумовно, тільки початок відродження української нації.
Опитування громадської думки, проведене в липні фондом «Демократичні
ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічною службою Центру
Разумкова, продемонструвало абсолютно нову цифру ставлення українців до
НАТО.
Якби в Україні цього року оголосили референдум з питання
вступу до НАТО, то від тих, хто взяв би участь у голосуванні за вступ до
Північноатлантичного союзу, проголосували б «за» 64%! А це більш ніж
«серпом по організму» для Путіна і його агентури, яка пробралася у
владні структури, а тепер нищить Україну!
Тренькання «не дратувати
Росію», «шукати сумнівні компроміси», «розв'язувати питання шляхом
діалогу без американців і ЄС» Українська Нація відкидає повністю, але на
жаль, не влада, яка у змові з Кремлем. Вже стільки пролито крові, що з
мерзенною Росією і її фюрером вести дискусії - це даремно марнувати час!
Тому 64% виступають за вступ до НАТО і це лише початок, будуть і 70%, і
80%, і більше.
Розмови про те, що наше місце в стійлі
людоненависницького «рускава міра» українців обурює. Треба озброюватися
не тільки духовно але і матеріально, будувати на кордоні «китайську
стіну» і три оборонні смуги проти ординців. Понад 600 км вже побудовані
в зоні АТО. Активізовано будівництво Європейського валу на кордоні з
нащадками «Золотої орди».
Обов’язково українцям треба
позбавитись московитської скверни з національного інформаційного
простору та повернення УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІї до вічно живоносних й
незнищенних джерел національної пам'яті, сакральних традицій та звичаїв.
Звичайно, не все вдається через російську п’яту колону на Україні, яка
застопорила реформи і сичить люттю, намагаючись ловити душі наших
співгромадян у свої облудні тенета.
Російські холуї на вічно
українських Донеччині й Луганщині провокують кровопролиття. а на
території українського Криму російські звірюги створили резервацію для
кримськотатарського народу, поставивши його на межу виживання. Усе це в
черговий раз демонструє, що територія, яку Петро І-й Скажений
перейменував на Росію, не слов’янського походження. Вони є і будуть
споконвічними ворогами України і всього цивілізованного світу. Наша
країна століттями каралася під московитським чобітом, а позбутися цього
ярма і досі не може через чисельну агентуру, яку завжди проштовхують до
влади, в тому числі і через вибори, ну дуже, наївних виборців.
Час сьогодні працює не на Росію. Кожен день, тиждень і місяць віддаляє нас від «імперії зла», незважаючи на те, що їхній «засланий козачок» зубами тримається за Росію бо іншого виходу у нього немає. Щоб утримати свою агентуру при владі Росія буде пострілювати на Сході України і ця рана не буде загоюватися до тих пір, поки не зміниться хозяїн трону і не припинуться таємні відносини і торгівля з мракобісною Росією. Ми вже навчилися обходитися без російського газу, а за кілька років могли би стати енергетично незалежною державою, але не з цим президентом.
Якщо хтось має сумніви, то подивіться на «щасливу
привабливість» звіроподібного «рускава міра», яка продемонстрована на
окупованих територіях, де лугандонівські макаки з гранатами (чудовий
вислів Павла Жебрівського!) стали їхньою візитівкою. Крім того, є й суто
технічні зміни – на межі виживання опинився «пенсіонерно -совковий
актив», який з червоними ганчірками бігав на мітинги «за расєю» і
зомбовано вишиковувався голосувати на «рехверендумах», а у результаті
Росія їх «кинула».
У свій час, намагаючись зберегти «тюрьму
народов» (СРСР), вічно вчорашні в серпні 1991 року відважились на путч,
остаточно добивши «імперію зла». Саме це зробив недолугий Путін,
розпочавши шлях Росії у небуття. Санкції й галопуючі донизу ціни на
нафту, поступово і наполегливо руйнують російську економіку. Не за
горами той час, коли почнуться незворотні процеси та революційні настрої
в Росії, а це може бути символічна дата – 2017 рік (100 років
революції).
Шахові сайти Архіви турнірів http://www.ukrchess.org.ua/ukrbase_u.html Сайти осередків ФШУ Федерація шахів м.Києва - http://www.chesspage.kiev.ua/fed Миколаївська обласна федерація шахів - http://www.chessclub.mksat.net Дніпропетровська обласна федерація шахів - http://dneprchess.info/ Луганська обласна федерація шахів - http://luganskchess.at.ua/ Шахово-шашкова федерація Криму - http://www.chesscheckers.ucoz.ua/ Харківська обласна федерація шахів: http://kharkov.chessfederation.org.ua Житомир шаховий - Сайт федерації шахів Житомирської області: http://zt-chess.in.ua/ Федерація шахів м.Житомира - http://ztchess.inf.ua/ Федерація шахів Волинської області: http://chessregion.volyn.ua/ Рівненська обласна федерація з шахів: http://rivnechess.at.ua Жмеринська федерація шахів - http://zhmerynkachess.at.ua/ Федерація шахів Хмельницької області: http://shahy-podillya.at.ua Шахи в Запорізькій області: http://zpchess.ru Шахова Львівщина - Львівська обласна шахова федерація (офіційна сторінка) - http://www.chess.lviv.ua/news.php Федерація шахів м. Миргород : http://chess.mirgorod-ua.com/ Черкаська обласна федерація шахів - http://chess-cherkasy.at.ua/ Федерація шахів Чернігівської області: http://www.chess.cn.ua/ Інші українські та зарубіжні сайти World Chess Federation - http://www.fide.com European Chess Union - http://europechess.org/ The Week in Chess - http://www.theweekinchess.com/ British Chess Magazine - http://www.britishchessmagazine.co.uk/ Сайт ChessAssistant Главная - http://www.chessassistant.ru Российская шахматная федерация - http://ruchess.ru/ Association of Chess Professionals | Main page - http://www.chessprofessionals.org/ Федерація шахів Туреччині - http://www.tsf.org.tr ChessBase - http://www.chessbase.com Федерація заочних шахів України (ФЗШУ) – http://ccfu.org.ua/ chess ukraine - головна сторінка - http://www.chesspage.kiev.ua Газета Ладья - http://www.ladja.com.ua Межд. ассоциация шш клубов, Частный пансионат "Каисса" - http://www.kaissa.com.ua Сайт шахового клубу ім. О.В. Момота - http://www.chess.krm.dn.ua/ Шаховий клуб Національної Юридичної академії - http://chesslaw.org.ua Шаховий клуб "Атака" (Донецьк) - http://www.chessclub-ataka.narod.ru/ «Шахи в Донецьку»- http://donchess.ru/ Шаховий клуб "Гамбіт" (Київ) - http://club-gambit.kiev.ua/ Шаховий клуб «Пішак» Московського р-ну м. Харкова: http://www.peshka.edu.kh.ua Ukraine-chess. Форум про українські шахи - http://ukraine-chess.go-forum.net/forum.htm Шахи в м. Берегово - http://mychessclub.ucoz.ru/ Краматорський міський шаховий клуб: http://chesskrm.org.ua/ "Шахи в Полтаві" - http://chess.poltava.ua/ Мукачевський шаховий клуб «32/64» http://www.chess32x64.org Спеціалізована дитяча - юнацька школа олімпійського резерву № 3 м. Києва: http://www.chessclub.kiev.ua/ Коростишівський шаховий клуб - http://korchess.jimdo.com/ Шахи в м. Запоріжжя: http://dymka.zp.ua Рівненська область, Володимирецька районна федерація шахів - http://volchess.wordpress.com/ Вінниця шахова http://www.chessvin.org.ua/ Львівська обласна шахова федерація - https://www.facebook.com/chesslviv Головні Львівські Шахові Новини - http://vk.com/lvivchessnews2012 Персональний сайт заслуженого тренера України Володимира Грабинського: http://grandcoach.com/ru/ Сайт серії титульних турнірів "Lviv-Tradition" - https://www.facebook.com/events/802138009825129/?pnref=story Сайт шахового оглядача Олександра Малієнко - http://mediachess.com.ua/ Шаховий сайт шахістів м. Долина (Івано-Франківщина) - http://dolynachess.org/ Шаховий клуб "Феррум" (м.Кривий Ріг) - http://chessclubferrum.ucoz.org/ Херсонська обласна федерація шахів - http://chess.kherson.ua/ Шахи.укр - http://шахи.укр/ Новости шахмат http://www.chess.com/news/ Chess-pro - http://www.chesspro.ru Світ шахів on-line Crestbook - http://crestbook.com Chess-news Новини шахів: http://chess-news.ru/ "Шахова школа ChessZone" - http://www.chesszone.net.ru Поточний рейтинг провідних шахістів світу - http://chess.liverating.org e3-e5 - http://www.e3e5.com Russian Chess - http://www.ruschess.com Санкт-Петерб. Шахматная Федерация - http://www.totalchess.spb.ru/ Chess Siberia - http://www.chessib.com The History of the Chess Olympiads - http://www.olimpbase.org The First Daily Chess Newspaper on Net - http://www.chesstoday.net Сайт – on line задачник: http://chess-problems.org/ru/ |
Напередодні нового навчального року українські компанії представили цілий ряд IT-проектів для школярів: сайт для покупки електронних підручників E-pidruchnyky.net, програму фінансового управління фондами класів ParCon.com.ua і проект «Розумна дитина», в рамках якого весь клас вчиться з використанням планшетів і спеціальних розвиваючих програм. Проекти були розроблені компаніями «Софтлист» і мультимедійним видавництвом «Розумники» на продуктах Microsoft і підтримані Міністерством освіти і науки України.
Проект E-pidruchnyky.net являє собою систему легального поширення електронних підручників в універсальному форматі, яка дозволяє українським школярам займатися в школі і вдома з планшетом, телефоном або електронною книгою замість паперових книг. На думку розробників проекту, це якісний ривок від використання формату PDF, який не завжди коректно відображається, до нового адаптивного формату. Електронні книги вдвічі дешевше паперових, що дозволяє батькам економити. При цьому видавництва отримують авторські відрахування з усіх покупок в рамках проекту, що дозволяє реінвестувати кошти в підвищення якості навчальної літератури, виправляти помилки і надсилати оновлення на пристрої учнів.
Parental Control - безкоштовна програма управління шкільними фінансами для батьків школярів. З її допомогою можна вести облік і розподіл коштів, які збираються батьками в фонд класу. Завдяки системі ParCon вирішується проблема непрозорості: система розрахує суму внеску, необхідного з кожного учня, а потім автоматично сповіщає батьків школярів за допомогою push-повідомлення або листа електронною поштою про необхідність здати гроші. Вся історія доходів і витрат шкільного фонду зберігається в анонімному вигляді для загального фінансового обліку, дозволяючи батькам добровільно брати участь в подібній ініціативі.
Програма «Розумна дитина» - розширення експерименту по запровадженню інноваційного комплексного IT-рішення для шкіл, який був започаткований минулого року. Мета експерименту - показати переваги використання комп'ютерів в освітньому середовищі. З нового навчального року в десятках класів початкової школи з різних міст України учні та вчителі будуть використовувати спеціально розроблені комп'ютери та програмне забезпечення в процесі навчання.
Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом
Від 40-х років ХІХ і до
початку ХХ століття український суспільно-політичний рух, здавалося,
проявлявся лише серед «свідомих українців». Однак існували сили, які
доти ще не заявили активно про свою належність до українства, але,
безперечно, мали величезний суспільно-політичний потенціал
|
|
Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом
|
|
Це була більш поміркована частина
українського суспільства, переважно ліберальна інтелігенція, дворянство,
чиновники різного рангу. З часом вони розгорнули діяльність у різних
загальноросійських державних і громадських структурах: міських думах,
земствах, регіональних відгалуженнях загальноросійських наукових,
суспільних інституцій тощо. Займалися місцевими господарськими
питаннями, народною освітою, охороною здоров’я, шляхами сполучення,
статистикою, культурницькою працею. Така їхня діяльність тісно
перепліталася із протидією асиміляції, яку проводили урядові установи, й
забезпечувала в земствах, за висловом Михайла Драгоманова, «наші
симпатичні національні порядки».
Крім того, надзвичайно важливим потенціалом розвитку українського руху
залишалось українське селянство. Після скасування кріпацтва у 1861 році
воно набуло як соціум якісно нових рис, ефективно скориставшись
можливістю піднести свій матеріальний і суспільно-політичний рівень.
Збайдужіле, на думку традиційних українських політиків, українське
селянство на початку ХХ століття спалахнуло вибухом національного
самоусвідомлення, мільйонними масами влившись в українську кооперацію,
селоспілку, і згодом підтримало Українську Центральну Раду як лідера
національного руху.
Самодержавний російський режим не допускав відкритого політичного життя і поширення будь-яких опозиційних настроїв у суспільстві. Однак ці зусилля царизму були марні. Тарас Шевченко після заслання пише низку творів («Неофіти», «Юродивий» та ін.), у яких із новою силою утверджує ідею безкомпромісної боротьби з російським режимом в Україні, з усіма проявами тиранії та національного гноблення. Однією з особливостей творчості Шевченка є її національно українська сутність. Поета відрізняло від інших українських діячів безкомпромісне засудження антиукраїнської політики Російської імперії. Його постать дала могутній поштовх до формування національної свідомості в якнайширшого загалу та утвердження в ньому ідеї української самостійності.
Ліберали і слов’янофіли проти «громадян»і «хлопоманів»
Наприкінці 1850-х років у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Підтриманий відомими українськими жертводавцями, великими землевласниками Тарновським і Галаганом, Куліш організовує в північній російській столиці власну українську друкарню й починає видавати дешеві книжки для народного читання під загальною назвою «Сільська бібліотека», де друкуються твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Квітки-Основ’яненка, Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін. «Громади» з часом утворились у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Катеринославі та інших містах.
Петербурзька «Громада» видавала щомісячний журнал «Основа» (1861–1862), який відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу й посів важливе місце в історії української духовності, це був перший національний суспільно-науковий і літературний часопис. Протягом майже двох років він суттєво впливав на літературний процес в Україні, розвиток її культури, утверджуючи в суспільній свідомості самостійність української нації та окремішність українського історичного процесу.
Читайте також: Український Південь і Схід
Діяльність «Основи» та гурту пов’язаних із нею українських діячів викликала підозру в більшості представників російського суспільства. Якщо державні чиновники імперії якийсь час не реагували на появу «Основи» та активізацію українського руху, то реакція російської ліберальної преси й низки представників інтелігенції була досить гострою і негативною. Причиною був успішний розвиток українського літературного процесу та посилення його громадсько-політичного впливу в різних верствах українського суспільства. Тому, якщо на початку ліберального правління Алєксандра І російські журнали досить часто друкували українські літературні твори, то невдовзі ситуація змінилась, і в російському публічному житті виникає непримириме заперечення української культури, намагання довести, що мови, культури взагалі немає, а український рух – то польська інтрига. Так, Міхаіл Катков, редактор «Московских ведомостей» і «Русского вестника», представник поміркованого російського лібералізму, намагався переконати російську громадськість, що українська мова у творах українських літераторів є повністю штучною. Він стверджував, що наміри української інтелігенції розвивати власну літературу, культуру та науку є хибними і йдуть урозріз із потребами реального життя.
Російська ліберальна інтелігенція вбачала в українській культурі
загрозу своєму неподільному пануванню не лише в царині духовного життя, а
й у сфері політичній. Страх, що самостійний розвиток української
культури, мови й літератури може стати важливим підґрунтям для
політичної окремішності українського народу, не покидав російських
інтелігентів, породжував підозри щодо українського політичного
сепаратизму.
Позиція багатьох представників російської інтелігенції мало чим
відрізнялася від централістичної «точки государственной
принудительности», за виразом Миколи Костомарова, що, зрештою, і було її
власним внутрішнім переконанням, попри ліберальну фразеологію. «Я не
верю в возможность образования малорусского общего литературного языка, –
кроме чисто народных художественных произведений, – не вижу к этому
никакой возможности, не желаю и не могу желать никаких искусственных
попыток нарушить цельность общерусского развития, отклонить
малороссийских художников от писания на русском языке», – писав
визначний діяч слов’янофільського напрямку Іван Аксаков.
Позиція слов’янофілів фактично змикалася із традиційною асиміляторською політикою Російської держави. Діячі «Основи» справедливо розгледіли в ній погано прихований централістський намір не допустити розвитку нового українського руху і сформувати в суспільстві ворожість до нього.
Читайте також: Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI
Як бачимо, російські слов’янофіли виступили спільно із централістами на кшталт Каткова, які вимагали застосування репресій до українців. Таке лицемірство було викрите Миколою Костомаровим у його статті «Правда Москвичам о Руси». «В Москве существуют люди, называющие себя славянофилами, еже сказуется славянолюбцами, то в сущности они не таковы, каковыми себя представляют, – зазначав Костомаров. – Они хотят воспитать в своем народе неприязнь против другого славянского народа… О Москва! Как в нынешних чадах твоих зрятся отцы и деды их!»
Важливим суспільно-культурним явищем того часу стало «хлопоманство», що виникло наприкінці 1850-х років у середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України. «Хлопомани» не поділяли думки шляхетського загалу про те, що відродження польської державності на українських землях поліпшить становище українців. Своїм громадським обов’язком вони вважали служіння народу, насамперед селянству (звідси й «хлопомани»), піднесення його культурного рівня, поширення освіти тощо. Лідером цього руху став Володимир Антонович, тоді студент Київського університету, а згодом відомий український історик. Він та його однодумці (Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський) вважали, що саме поширення освіти й культури, а не політична боротьба – єдиний шлях до економічного, політичного й духовного визволення народу. На думку «хлопоманів», перед польською шляхтою в Україні постала дилема: або залишатися в ролі визискувачів українського народу, гальмувати його національний розвиток, або повернутися до народності своїх предків й працювати на користь народу. Вливаючись в український рух, «хлопомани» (вчорашня шляхта) декласовувались і поповнювали собою інтелігентський прошарок. Необхідний був час, щоб правобережна шляхта усвідомила потребу зберегти себе як соціум, чий усебічний досвід мав бути долучений до українського суспільного руху. Цей новий етап повернення української шляхти до своєї ідентичності був започаткований дещо пізніше В’ячеславом Липинським.
Нова інтелігенція на чолі
У другій половині ХІХ століття керівництво українським національним рухом переходить до нової суспільної верстви – інтелігенції, що формувалася як зі шляхетської верстви, так і з «різночинного» соціуму. Нове покоління вже не ідеалізувало козацтва, як це робили кирило-мефодіївські братчики, а центр своєї уваги перемістило на народ, який, на думку інтелігенції, потребував свободи, піднесення матеріального й духовного рівня. Саме в служінні народу, який ототожнювався із селянством, українська інтелігенція вбачала своє першочергове завдання. Отже, якщо попередня доба характеризувалася насамперед прагненням відновлення колишньої козацької державності, то доба «народницька» висувала передусім захист народних інтересів.
Від 1860-х років народництво повністю утвердилося в українському
русі й поширило свої погляди на суспільно-гуманітарні дисципліни та
літературну творчість. Народницька школа історіографії (Костомаров,
Лазаревський, Антонович, згодом Грушевський) на довгі роки утвердила в
українському суспільстві свій погляд на історичне минуле України, де
домінантою були насамперед стихійні рухи народних мас, спрямовані на
задоволення соціально-економічних інтересів. У дослідженнях козацької
доби знецінювалась державницька діяльність старшини, інституту
гетьманської влади, натомість прославлялася діяльність «черні», часом
навіть відверто руїнницька. Явною недооцінкою характеризувалося бачення
української державності Княжої доби та початків Новочасної історії
(«литовсько-руський» період).
Ліберально-народницька інтелігенція, яка вважала себе єдиним
репрезентантом українського народу, рішуче виступила проти спроб
традиційної української аристократичної верстви відігравати самостійну
політичну роль. Вона всіляко чинила перепони залученню до українського
руху як її окремих суспільних груп, так і особистостей. Як наслідок,
така поведінка відштовхувала від українського руху заможних та
досвідчених політично і фахово мешканців України.
Читайте також: Вулиці та площі революцій: 1917 рік
Однак поява й утвердження на суспільно-політичному обрії України народницької інтелігенції не означала ліквідації ідеологічного впливу української шляхетської верстви. Її представники та нащадки козацької старшини, долучившись до українського національного відродження, накинули українському руху традиційні автономістсько-федералістські погляди на державний устрій у контексті перспектив взаємин із Росією. Ці погляди української шляхти, доповнені ідеями західного лібералізму та суспільно-політичними концепціями Кирило-Мефодіївського братства, і стали центральними в ідеології українського народництва. Останнє тривалий час було визначальним в українському русі й характеризувалося непослідовністю та половинчастістю в підході до досягнення головної мети нації – здобуття державної незалежності.
Певний час царський уряд не застосовував репресій до українського суспільного руху, який у цей час переслідував в основному культурно-освітні цілі. Проте польське повстання 1863 року змінило ситуацію. Лозунг радикальних шляхетських кіл «За вашу і нашу свободу!», агітація серед українського селянства на підтримку повстання викликали безпідставну підозру в російського уряду щодо ймовірності сепаратизму в українському національному русі. Ця підозра підігрівалася російськими шовіністичними колами, які вважали, що розвиток українського культурно-національного руху призведе до відокремлення України від Росії і зрештою до краху імперії. Згаданий уже Катков, а за ним і російська проурядова преса намагалися переконати російське суспільство, що український рух є результатом польської інтриги і що уряд слідом за польським має чекати й українське повстання.
Розпочалася кампанія проти українського руху, шкіл з українською мовою та української літератури. За розпорядженням царя в Україну був відправлений флігель-ад’ютант Мєзєнцев для розслідування «развившейся там малороссийской пропаганды».
У 1863 році з’явився циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкувати навчальні, а також популярні та релігійні книжки українською мовою. У листі до міністра народної освіти він писав: «Никакого отдельного малороссийского языка нет и быть не может». Російський царизм переслідував не лише спроби поширення ідей про право на політичне самовизначення України, а й українську культуру, українське слово, театр, школу тощо.
18 травня 1876 року Алєксандр II, перебуваючи в німецькому місті Емс, доповнив політику репресій проти українства так званим Емським актом, який мав форму таємної інструкції. Імператор забороняв увозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, переклади й навіть тексти до нот українською мовою, а також влаштовувати сценічні вистави та публічні читання.
Драгоманов і «драгомановщина»
Однак повністю приборкати український рух уже було неможливо. Його
новий етап був пов’язаний із діяльністю Михайла Драгоманова.
Виступаючи проти російського поліцейсько-самодержавного централізму,
він висував програму еволюційного соціалізму, спираючись головним
чином на ідеї Прудона. Його політичним ідеалом стає федералістська
перебудова суспільства: вільні громади об’єднувались у федерацію в межах
України, далі – створювали федеративну спільноту народів Росії, потім –
слов’янську федерацію і, нарешті, федерацію народів світу.
Однак у колі київської «Громади» політична діяльність Драгоманова викликала вороже ставлення до його пропаганди соціалістичних ідей і призвела до загострення суперечностей у середовищі «громадян» та появи у ній радикального крила. Зрештою після спроб порозуміння з поміркованими лідерами «Громади» у 1886 році Драгоманов розірвав із нею контакти – починається надзвичайно важливий етап його діяльності за кордоном.
Значення Михайла Драгоманова як політичного діяча полягає в тому, що він уніс у національне відродження усвідомлення потреби переходу до методів політичної боротьби, виходу за межі аполітичного культурництва, яке досі в ньому домінувало.
Крім того, надзвичайно важливу роль для українського руху мала діяльність Драгоманова щодо ознайомлення Європи з українською проблемою. Ще під час свого наукового відрядження за кордон він розпочав інформування західноєвропейської громадськості про українську літературу (1873). З його масштабних праць у цій царині слід вказати на участь у фундаментальному виданні Елізе Реклю Nouvelle Geographie Universelle, де у п’ятому томі науковий світ одержав розмаїту наукову інформацію про Україну.
Проте політична позиція Михайла Драгоманова так і не дала можливості молодому українському політикуму вирватися з цупких обіймів російського централізму. Вона не лише стала серйозною перешкодою на шляху творення самостійницьких українських політичних течій та організацій, а й, зрештою, затуманювала головну перспективу – необхідність послідовної боротьби за самостійну Українську державу. Концепція традиційного українського автономізму, поєднавшись завдяки Драгоманову з новітнім західноєвропейським федералізмом, на довгі роки лягла в основу політичної програми українського руху – з усіма наслідками в часи Визвольних змагань.
Читайте також: Ціна незалежності. Як Україна боролася з агресією більшовиків
Після вбивства Алєксандра II (1881) та посилення реакції для українського руху настали ще тяжчі часи. «Громади» частково припинили свою діяльність, а ті, що залишилися, вважали за доцільне здійснювати лише суто культурницьку й наукову аполітичну роботу, необхідну для обґрунтування окремішності українців серед інших народів.
Члени київської «Громади» беруть активну участь у роботі різного роду наукових товариств, зокрема Історичного товариства імені Нестора-Літописця, гуртуються навколо журналу «Киевская старина», заснованого з ініціативи Олександра Лазаревського та Володимира Антоновича й за підтримки українських меценатів – цукрозаводчика Василя Симиренка та дідича Василя Тарновського. У журналі публікувалися наукові праці з історії, етнографії, археології, літературознавства, художні твори, історичні документи. Тут друкувалися Дмитро Багалій, Орест Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський, Іван Франко, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський та ін. Крім того, українська наукова праця російською мовою здійснювалась у низці офіційних товариств Харкова, Одеси та інших міст.
Драгоманов намагався переконати українських діячів зосередити свої зусилля на демократизації і федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що, на його думку, створило б умови для вільного національного розвитку українців. На думку Франка, Драгоманов як політик назавжди залишився тим, ким він був, виїжджаючи з Росії: gente Ukrainus, natione Russus, який не міг собі уявити Україну «без близького зв’язку з Росією». Для Михайла Драгоманова ідеї федералізму стояли в одному ряду з європейськими ідеалами соціальної рівності й політичної волі, які затуляли собою ідею національної самостійності. Така позиція вплинула на погляди цілих поколінь учасників українського руху, які на довгий час опинились у полоні драгомановського бачення національної проблеми й були позбавлені перспективи боротьби за національне визволення. «Не маючи в душі цього національного ідеалу, – зазначав Франко, – найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму ґрунті, попадали в зневіру й апатію. Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичному полі, був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безнадійности його політичних змагань…».
Бачення автономної України в системі федеративної Російської держави було перейняте українськими соціалістичними та ліберальними партіями, від чого вони не відмовились остаточно навіть у ході національно-визвольних змагань 1917–1921 років. Це стало фатальною перешкодою на шляху усвідомлення українським суспільством необхідності власної незалежної держави.
Соціальне чи національне?
Примат соціальних завдань перед національними (байдуже, в інтересах вищих верств суспільства чи його низів) так чи інакше призводив в українському русі до втрати оптимальних політичних орієнтирів, породжував соціальну дисгармонію, неспроможність досягнути консолідації, такої необхідної для національного визволення. Лише усвідомлення суспільством потреби державної незалежності, зрештою, давало ключ до вирішення й найважливіших соціальних проблем.
Потрібна була «справжня революція супроти народницького світогляду», як зазначав В’ячеслав Липинський, щоб вивести український рух із глухого кута автономістсько-федеративних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною і Росією. «Тільки величезним моральним зусиллям, – писав він у листі до Андрія Лівицького 16 жовтня 1919 року, – тільки безмежною любов’ю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх чесних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх – людське життя».
Тривала відсутність у діяльності української еліти, яка акцептувала
соціалістичну ідеологію, чіткої орієнтації на державну самостійність
України не могла, однак, перешкодити витворенню потужного
національно-культурного потенціалу, необхідного як підґрунтя
національно-визвольної боротьби. Створенням такого потенціалу і було
заповнене українське ХІХ століття.
Відпорність значної частини «верхів» українського суспільства, а також
широких верств селянства до російського асиміляційного тиску, зрештою, і
спричинила появу самостійницьких течій в українському політикумі.
У 1895 році один із діячів Української радикальної партії Юліан
Бачинський опублікував брошуру Ukraina irredenta, яка стала маніфестом
українського державного самостійництва. Про те, що ця ідея вже виразно
визріла в суспільстві, свідчила її оцінка у 1895 році Іваном Франком:
«…як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і
національної свідомості». Він зазначив, що відчутна «потреба політичної
самостійності України» «ввійде на порядок дня політичного життя Європи і
не зійде з нього, поки не здійсниться».
До цих ідей політичної самостійності, які знаходимо у працях галицьких політиків, долучилася державницька концепція Миколи Міхновського, викладена ним у 1900 році в брошурі «Самостійна Україна». Таким чином, по обидва боки Збруча ідея української самостійності почала реально викристалізовуватись у виразну політичну програму.
І все ж таки незалежність!
З усвідомленням необхідності самостійної Української держави посилювалося розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного й державного існування. Повнокровний національний розвиток мав усунути соціальну деструкцію, породжену національним гнобленням. Саме в цій площині лежала критика Іваном Франком беззастережного «народолюбства» Михайла Драгоманова, яку доповнювали перехід Великого Каменяра на самостійницькі позиції та відхід від марксистської ідеології.
Обмежений погляд Драгоманова на місце й роль основних класів суспільства, його «мужикофільство», за висловом Франка, зумовило «і в чисто культурних та освітніх справах занадто вузьке розуміння нації як плебса, не позволяло йому ставити діло національного розвитку так широко, як воно ставиться у нас нині».
Щоб подолати такий спрощений погляд на український соціум, потрібно було досягнути більш високого рівня соціально-політичного й національного самоусвідомлення серед вищих прошарків суспільства українського походження, які доти стояли на російському або польському національно-державному ґрунті.
Упродовж усього ХІХ століття українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості й політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших у Галичині. У Великий Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до врівноваження ціннісних ідеологічних та політичних орієнтацій в українському русі й подолання недорозвиненості в українському русі правого консервативного крила.
Соціальний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував консервативно налаштовану українську шляхту, частина якої навіть опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей ухил шляхти не був остаточним, швидше це крок, спрямований на самозбереження й захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, відійшли від українського ліберально-радикального руху, однак не втратили свого національного інстинкту, який виразно проявився після лютого 1917 року. Їхня спроба реалізації в 1918 році традиційної національної державності була ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного в новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни.
Влада vs Отаманщина: історичні смисли в реальній політиці
Мукачівський інцидент
демонструє намір влади залишити за собою монопольне право на тлумачення
не тільки резонансних подій, а й історії та власної політики
|
|
Зрозуміло, коли політики й державні діячі апелюють до історичних прикладів, аби пояснити якісь свої практичні рішення чи популяризувати певні думки, таким чином простіше донести до електорату важливі з їхньої точки зору меседжі. Якщо враховувати диференційованість будь-якого суспільства, політичний маркетинг має створювати продукт різного рівня складності, щоб звернення до кожної цільової аудиторії досягало мети. При залученні історичних матеріалів ту аудиторію, яка вважає, що історія не є наукою (так, загальні розмови), цілком можуть задовольнити однолінійність, пафосність і відверте перекручування фактів. Натомість більш інтелектуальне середовище, безперечно, зацікавлять аналітичність, наявність методології, адекватна інтерпретація фактичних даних та грамотне оприлюднення результатів історичних пошуків.
Український політикум включно з президентами, ясна річ, не є винятком у бажанні спертися на історичні приклади. Причому складається враження, що існує очевидний зв’язок між рівнем компетентності державного діяча й частотою та пафосністю його апеляцій до історії. Очевидно, що пострадянська номенклатура, злившись із політикумом і обслуговуючи капітал, завжди буде охоче прикривати історією свою некомпетентність та корумпованість. Що більше один любитель трипільських старожитностей, будучи президентом, переймався проблемами націєтворення, до місця, а частіше не до місця апелюючи до історичних прикладів національно-визвольної боротьби українців, то очевиднішою ставала його власна менеджерська бездарність. Рівень знань історії іншого сумновідомого доктора економічних наук і «проффесора» за сумісництвом коментарів узагалі не потребує.
Що ж маємо тепер? Наскільки адекватно й на яких історичних прикладах теперішні можновладці доносять свої меседжі до електорату?
Отаманщина — історична і неісторична
Розгляньмо, як керманичі держави дозволяють собі трактувати таке цілком історичне явище, як отаманщина. Тема більш ніж актуальна тепер, коли в постмайданних умовах протистояння іноземній агресії та боротьби з вітчизняним колабораціонізмом наше щойно народжене громадянське суспільство болісно намагається знайти компроміс із владою щодо форм і методів упровадження конче потрібних для країни реформ.
16 липня 2015 року в своєму виступі у Верховній Раді президент України Петро Порошенко сказав: «Анархії в Україні я не допущу. Почитаймо підручники історії. Хіба у нас не було періоду отаманщини, яскравого, але короткого і трагічного? Хіба не завершився він повною перемогою Росії і втратою незалежності України майже на 70 років? Вороги України, запам’ятайте: так більше не буде!». Категорично й пафосно промовлені слова, які, вочевидь, мають переконати громадян України у тому, що президент є принциповим державником і патріотом. Під такими словами, безперечно, поставить підпис кожен патріот, а не те що будь-який чиновник із багатотисячного легіону вітчизняної бюрократії. Однак ці слова свідчать про ідеологічну архаїку й стереотипність уявлень про вітчизняну історію в головах наших теперішніх державних очільників, бо, схоже, у їхніх радників часу вистачає хіба що на гортання підручників.
Сьогодні наша влада залюбки використовує добровольців, волонтерів, активістів у моменти власної безпорадності, але водночас боїться їх і не бажає їхнього перетворення на потужну й незалежну силу — на реальне громадянське суспільство, цілком здатне контролювати владні інституції. Тема отаманщини, махновщини, анархії раз по раз витягується чиновництвом для дискредитації когось в очах населення, яке не повною мірою розуміється на історичних фактах. Тому важливо знати, як інтерпретує явище отаманщини той сегмент української історичної науки, який займається його дослідженням безпосередньо.
Під отаманщиною мається на увазі насамперед стан анархії, хаосу, свавілля, беззаконня тощо, коли набирають сили кримінальні й мілітаризовані елементи, які прагнуть замінити собою владу. Як на класичний взірець, або, якщо завгодно, історичний приклад, указують на отаманщину часів Визвольних змагань 1917–1921 років. Та чи може вживання терміна «отаманщина» саме в такому значенні бути коректним у сучасній політиці?
Аналіз історичних джерел показує, що першими використали це поняття представники основних політичних таборів, які в 1917–1921-му змагалися між собою на теренах України, претендуючи на власну державність (більшовицький, українські національні та біло-російські режими). Попри відмінності в ідеологіях політично-військові опоненти, ясна річ, мали на меті те саме — здобуття вищої влади — й однаково негативно ставилися до отаманщини, оскільки вона заважала їм ту владу здобути.
Добровольці 2014-го. Перші підрозділи нової Нацгвардії формувалися здебільшого із сотень Самооборони Майдану
Як розуміли отаманщину політики того часу? Насамперед як специфічний соціальний рух, надзвичайно мілітаризований та децентралізований в умовах воєнного часу, політично майже невизначений, але при цьому дуже активний. Політики наділяли цей рух іще й такими якостями, як низька дисципліна, стратегічна непослідовність, потяг до кримінальних дій. А головне — цю силу обов’язково персоніфіковували: її очолювали «батьки-отамани», які активно боролися з вищою владою або з державою як такою, хоча самі були не проти стати владою на місцях. Владу отаманів уявляли як владу своєрідних удільних «баронів», а тому всіляко висміювали її.
Доволі точно місце отаманів в українській дійсності того часу визначив лідер більшовиків Владімір Лєнін, який писав, що фактично в кожному селі «селяни хапалися за зброю, обирали свого отамана або свого «батька», щоб завести, щоб створити владу на місці. На центральну владу вони зовсім не зважали, і кожний «батько» думав, що він є отаман на місці, уявляв, ніби він сам може вирішувати всі українські питання, не рахуючись ні з чим, що роблять у центрі». Аналогічні погляди щодо отаманщини мали лідери і Директорії УНР, і Збройних сил Півдня Росії.
Читайте також: 1914–2014. Український рахунок
Російські більшовики добре усвідомлювали селянську сутність української отаманщини. Селянство і в мирний час здатне демонструвати свою непередбачуваність. А в умовах Світової війни та революції, коли село залишилось єдиним джерелом постачання армій, а отже, й об’єктом насильства, ця найбільша верства населення, отримавши зброю, військові кадри та фронтовий досвід, отримала й можливість самостійно захищати свої, як вона їх розуміла, економічні інтереси. Ясна річ, що отамани були лише верхівкою великого селянського айсберга. Без матеріальної та моральної підтримки селян отаманщина не мала б такого розмаху в Україні.
Як бачимо, отаманщина часів Визвольних змагань була збройним селянським повстанським рухом. Саме так це явище розуміли і його сучасники, обізнані в селянських проблемах. Очевидно, що різні політичні режими остерігалися отаманщини настільки, наскільки вони рахувалися із селянством — і, безперечно, усвідомлювали нерозривний зв’язок між повстанством і селянами. Не дивно, що в ході воєнно-політичної боротьби влада докладала максимум зусиль для компрометації сили, яка не бажала піддаватися будь-якому контролю. Звідси ототожнення отаманщини з бандитизмом, безладом, анархією тощо. Звинувачення повстанства, наприклад, деякими урядовцями Директорії було викликане бажанням виправдати власну політичну поразку: мовляв, свавільні отамани розтягли революцію по своїх загонах. Правда, в галузі пропаганди повстанство відповісти політичним режимам не могло, бо не мало відповідних технічних можливостей.
Попри часте використання, термін «отаманщина» не був достатньо
проаналізований історичною наукою. Конкретно-історичне явище, яке
мислиться в цьому понятті, має свої не лише істотні, а й неістотні
ознаки, за якими, власне, і сприймається більшістю людей, далеких від
науково-історичних студій. Тобто відбувається фактичне відокремлення
поняття «отаманщина» від відповідного історичного явища при підміні його
значення.
Що таке отаманщина насправді
Аналізуючи поняття «отаманщина», слід звернути особливу увагу на такі його риси:
1. Отаманщину не можна зрозуміти поза конкретним історичним контекстом. Не повстанство породило революцію, а навпаки. Отже, треба аналізувати загальнореволюційні впливи на отаманщину: ідеологічні, соціально-політичні, економічні, воєнно-ситуативні, національні, культурні тощо. Необхідно враховувати, що серед отаманів і повстанців багато хто прямо ототожнював себе з революційними процесами, однак у боротьбі за владу право на революційність монополізували більшовики, пропаганда яких змогла закріпити за повстанцями тавро «бандитів» та «контрреволюціонерів».
2. Отаманщину (як породження селянського повстанства) розуміють насамперед як специфічний соціальний рух воєнного часу, і цей рух мав явну протестну основу. Тому отаманщину доцільно розглядати в контексті дослідження протестного руху як такого. Наскільки цей напрям є важливим для науки, показує, зокрема, сьогодення української політики.
3. Повстанський рух 19171921 років у соціальному плані мав переважно селянську основу. Однак суть селянського збройного «протестантизму» не можна пояснювати небажанням селян сприймати абстрактну проблему організації державної влади чи селянською архаїчністю. Це цілий комплекс причин, який має більш широкий характер. Крім того, слід враховувати присутність у повстанстві й інших соціальних категорій, у тому числі робітників і особливо сільської інтелігенції. І, звісно, отаманщина як соціальний рух не може інтерпретуватися як діяльність купки авантюристів-пасіонаріїв. Кількісні показники (дослідники нараховують 8–10 тис. повстань тільки протягом 1919–1922-го) ясно свідчать про соціальну сутність явища.
4. Отаманщину також необхідно розглядати як продовження українських військово-історичних традицій. Повстанці будь-якого політичного забарвлення, навіть червоні (згадаймо корпус Червоного козацтва, сформований із колишніх партизанів), як правило, претендували на спадкоємність чи й пряме походження від українського козацтва. Це важко назвати грою тодішніх інтелектуалів, швидше проявом історичної пам’яті українців. Багато пропетлюрівських отаманів раніше пройшли через структури Вільного козацтва. Отамани брали псевдоніми (позивні сучасною мовою) на честь відомих у минулому козацьких та гайдамацьких ватажків (Байда, Голий, Гонта, Кармелюк, Мамай, Остряниця тощо). Навіть махновці, які ідеологічно орієнтувалися на анархізм, усвідомлювали себе нащадками та військовими спадкоємцями запорозьких козаків.
5. Ще однією яскравою рисою отаманщини є її персоналізація: говорять про авантюризм отаманів, їхні амбіційні бажання досягти власної, обов’язково корисливої мети. Однак хіба політику інших тогочасних діячів не можна пояснити тими самими суб’єктивними чинниками конкуренції, звичайної заздрості, надмірної амбіційності, прагненням до влади? Хіба ж не сварилися українські державники-народники повсякчас між собою? Навіть до збройних сутичок доходило. Чому ж вина за програш революції перекладається винятково на селянських отаманів?
6. Зрештою, є наукова концепція формування так званої контреліти, яка може цілком логічно пояснити соціально-політичну природу й української отаманщини. Зокрема, американський антрополог Ерік Вольф стверджував, що контреліта «могла кинути виклик і деструктивному керівництву, що базувалося на ринкових відносинах, і безсилим спадкоємцям традиційної влади, утворюючи новий консенсус через зв’язки із селянством. Таку контреліту частіше за все складали представники провінційних еліт, яких витиснули на периферію комерційної діяльності й політичної влади; посадовці чи спеціалісти, що перебувають між глибиною та центром і зав’язані у протиріччях між ними, а також інтелігенти, яким доступна система символів, здатні забезпечити взаєморозуміння між керівництвом і селом». За даними більшовиків, до 80% тодішніх повстанських отаманів України дала саме українська інтелігенція, переважно сільська. Тому більшовики добре усвідомлювали потребу в Україні репресій проти сільської інтелігенції як контреліти того часу.
7. Українській отаманщині були притаманні елементи традиційного селянського самоврядування воєнного часу. Мова про принцип виборності в межах певної громади-колективу, коли жодний голос не міг бути проігнорований рештою голосів. Таким чином відбувався вплив усього колективу (у тому числі повстанського загону) на прийняття рішення отаманом.
Кому належить держава?Отже, термін «отаманщина» має доволі складний зміст, тому вимагає ретельного аналізу й обережного використання як у наукових дослідженнях, так і в публіцистиці, а тим більше в публічних виступах наших політиків. Софістичне використання його призводить лише до спотворення об’єктивної дійсності. І водночас слугує своєрідним маркером освіченості політиків.
Повернімося до промови нашого президента. Доцільно звернути увагу на
ще один дуже важливий аспект, який проявився в ній. Виявляється, сучасне
чиновництво щиро переконане в тому, що революційні події 19171921
років мали на меті розбудову передусім української державності як такої,
а не відображали боротьбу мас за свої громадянські свободи та
соціально-економічні права. Іншими словами, революція і державність
уявляються як абсолютно однакові величини, що, відверто кажучи, не
зовсім відповідає дійсності. Із тези, озвученої президентом у Верховній
Раді 16 липня, випливає цілком зрозумілий висновок: ті українці початку
ХХ століття, які боролися за якісь там свободи, а не державність, і є
винуватцями програшу Визвольних змагань, а вже ж ніяк не діячі
революції, що проголосили створення держави й не проявили достатньої
компетентності, далекоглядності та просто хоробрості, щоб захистити її.
Згадки про отаманщину свідчать не тільки про погане знання українським
політикумом нюансів вітчизняної історії чи спроби маніпуляції історичним
фактажем задля досягнення якоїсь кон’юнктурної мети. Слова президента
виказують потаємне бажання українського політико-бюрократичного корпусу
монополізувати право як на саму державність, так і на державну владу, ба
більше, привласнити їх. Категоричність принципу «держава — це я» видає з
головою, по суті, радянсько-комуністичний родовід теперішньої
держслужбової номенклатури, яка, безперечно, готова боротися з
паростками громадянського суспільства, у тому числі засобами
«правильної» для себе інтерпретації історичних знань. І в контексті
такої інтерпретації можновладці фактично ототожнюють поняття «держава»
та «влада».
Звісно, не можна ставити під сумнів необхідність виборювання українцями початку ХХ століття своєї національної держави, як і сам факт такої боротьби під час подій 19171921 років. Проте державність навряд чи можна вважати самоціллю революції. Власна держава була потрібна українцям як надійна гарантія більш справедливого й гідного життя, котрого вони як нація не мали й не могли мати в імперіях. Тодішні українські пасіонарії боролися, як ми знаємо, під різними політичними гаслами, проте мега-гасло «Вільна Україна», вочевидь, об’єднувало їх усіх. Просто одні думали, що національна свобода можлива й без державного устрою, а інші були переконані, що лише суверенна держава може гарантувати і національну самостійність, і демократичні права громадян. Хто з них більше наробив помилок (і теоретичних, і практичних), хай краще розбираються історики, але ж ніяк не сучасні політики. Та й безглуздо виносити якісь вердикти діячам минулого — про них просто треба знати, щоб адекватно розпорядитися історичним досвідом, зокрема вчитися на їхніх помилках. Бо якщо дозволити представникам влади вільно маніпулювати історичним знанням, Україна непомітно перетвориться на ще одну Росію, правлячий клас якої, аби довічно залишитися при владі, за старими радянськими традиціями брудно використовує історію в ролі служниці ідеології та засобу пропаганди.
1. Незамедлительное и всеобъемлющее прекращение огня в отдельных районах Донецкой и Луганской областей Украины и его строгое выполнение, начиная с 00 ч. 00 мин. (киевское время) 15 февраля 2015 года.
2. Отвод всех тяжелых вооружений обеими сторонами на равные расстояния в целях создания зоны безопасности шириной минимум 50 км друг от друга для артиллерийских систем калибром 100 мм и более, зоны безопасности шириной 70 км для РСЗО и шириной 140 км для РСЗО "Торнадо-С", "Ураган", "Смерч" и тактических ракетных систем "Точка" ("Точка У"):
— для украинских войск: от фактической линии соприкосновения;
— для вооруженных формирований отдельных районов Донецкой и Луганской областей Украины: от линии соприкосновения согласно Минскому меморандуму от 19 сентября 2014 г.
Отвод вышеперечисленных тяжелых вооружений должен начаться не позднее второго дня после прекращения огня и завершиться в течение 14 дней.
Этому процессу будет содействовать ОБСЕ при поддержке Трехсторонней Контактной группы.
3. Обеспечить эффективный мониторинг и верификацию режима прекращения огня и отвода тяжелого вооружения со стороны ОБСЕ с первого дня отвода с применением всех необходимых технических средств, включая спутники, БПЛА, радиолокационные системы и пр.
4. В первый день после отвода начать диалог о модальностях проведения местных выборов в соответствии с украинским законодательством и Законом Украины "О временном порядке местного самоуправления в отдельных районах Донецкой и Луганской областей", а также о будущем режиме этих районов на основании указанного закона.
Незамедлительно, не позднее 30 дней с даты подписания данного документа, принять постановление Верховной рады Украины с указанием территории, на которую распространяется особый режим в соответствии с Законом Украины "О временном порядке местного самоуправления в отдельных районах Донецкой и Луганской областей" на основе линии, установленной в Минском меморандуме от 19 сентября 2014 г.
5. Обеспечить помилование и амнистию путем введения в силу закона, запрещающего преследование и наказание лиц в связи с событиями, имевшими место в отдельных районах Донецкой и Луганской областей Украины.
6. Обеспечить освобождение и обмен всех заложников и незаконно удерживаемых лиц на основе принципа «всех на всех». Этот процесс должен быть завершен самое позднее на пятый день после отвода.
7. Обеспечить безопасный доступ, доставку, хранение и распределение гуманитарной помощи нуждающимся на основе международного механизма.
8. Определение модальностей полного восстановления социально-экономических связей, включая социальные переводы, такие как выплата пенсий и иные выплаты (поступления и доходы, своевременная оплата всех коммунальных счетов, возобновление налогообложения в рамках правового поля Украины).
В этих целях Украина восстановит управление сегментом своей банковской системы в районах, затронутых конфликтом, и, возможно, будет создан международный механизм для облегчения таких переводов.
9. Восстановление полного контроля над государственной границей со стороны правительства Украины во всей зоне конфликта, которое должно начаться в первый день после местных выборов и завершиться после всеобъемлющего политического урегулирования (местные выборы в отдельных районах Донецкой и Луганской областей на основании Закона Украины и конституционная реформа) к концу 2015 года при условии выполнения пункта 11 – в консультациях и по согласованию с представителями отдельных районов Донецкой и Луганской областей в рамках Трехсторонней Контактной группы.
10. Вывод всех иностранных вооруженных формирований, военной техники, а также наемников с территории Украины под наблюдением ОБСЕ. Разоружение всех незаконных групп.
11. Проведение конституционной реформы на Украине со вступлением в силу к концу 2015 года новой конституции, предполагающей в качестве ключевого элемента децентрализацию (с учетом особенностей отдельных районов Донецкой и Луганской областей, согласованных с представителями этих районов), а также принятие постоянного законодательства об особом статусе отдельных районов Донецкой и Луганской областей в соответствии с мерами, указанными в примечании 1, до конца 2015 года.
12. На основании Закона Украины "О временном порядке местного самоуправления в отдельных районах Донецкой и Луганской областей" вопросы, касающиеся местных выборов, будут обсуждаться и согласовываться с представителями отдельных районов Донецкой и Луганской областей в рамках Трехсторонней Контактной группы. Выборы будут проведены с соблюдением соответствующих стандартов ОБСЕ при мониторинге со стороны БДИПЧ ОБСЕ.
13. Интенсифицировать деятельность Трехсторонней Контактной группы, в том числе путем создания рабочих групп по выполнению соответствующих аспектов Минских соглашений. Они будут отражать состав Трехсторонней Контактной группы.
Примечание 1. Такие меры в соответствии с Законом "Об особом порядке местного самоуправления в отдельных районах Донецкой и Луганской областей" включают следующее:
— освобождение от наказания, преследования и дискриминации лиц, связанных с событиями, имевшими место в отдельных районах Донецкой и Луганской областей;
— право на языковое самоопределение;
— участие органов местного самоуправления в назначении глав органов прокуратуры и судов в отдельных районах Донецкой и Луганской областей;
— возможность для центральных органов исполнительной власти заключать с соответствующими органами местного самоуправления соглашения относительно экономического, социального и культурного развития отдельных районов Донецкой и Луганской областей;
— государство оказывает поддержку социально-экономическому развитию отдельных районов Донецкой и Луганской областей;
— содействие со стороны центральных органов власти трансграничному сотрудничеству в отдельных районах Донецкой и Луганской областей с регионами Российской Федерации;
— создание отрядов народной милиции по решению местных советов с целью поддержания общественного порядка в отдельных районах Донецкой и Луганской областей;
— полномочия депутатов местных советов и должностных лиц, избранных на досрочных выборах, назначенных Верховной радой Украины этим законом, не могут быть досрочно прекращены.
Участники Трехсторонней Контактной группы:
Посол Хайди Тальявини
Второй Президент Украины Л.Д. Кучма
Посол Российской Федерации на Украине М.Ю. Зурабов
А.В. Захарченко
И.В. Плотницкий
Президент Российской Федерации Владимир Путин, Президент Украины Петр Порошенко, Президент Французской Республики Франсуа Олланд и Канцлер Федеративной Республики Германия Ангела Меркель подтверждают полное уважение суверенитета и территориальной целостности Украины. Они твердо убеждены в безальтернативности исключительно мирного урегулирования. Они всецело готовы предпринять любые возможные меры как по отдельности, так и совместно в этих целях.
В этом контексте лидеры одобряют Комплекс мер по выполнению Минских соглашений, принятый и подписанный в Минске 12 февраля 2015 года всеми, кто также подписал Минский протокол от 5 сентября 2014 года и Минский меморандум от 19 сентября 2014 года. Лидеры будут вносить вклад в этот процесс и использовать свое влияние на соответствующие стороны, чтобы способствовать выполнению этого Комплекса мер.
Германия и Франция окажут техническую поддержку для восстановления сегмента банковской системы в затронутых конфликтом районах, возможно, путем создания международного механизма для содействия осуществлению социальных выплат.
Лидеры разделяют убеждение в том, что укрепление сотрудничества между Европейским союзом, Украиной и Россией будет способствовать урегулированию данного кризиса. В этих целях они поддерживают продолжение трехсторонних переговоров между Европейским союзом, Украиной и Россией по вопросам энергетики с тем, чтобы осуществить шаги в развитие "зимнего газового пакета".
Они также поддерживают трехсторонние переговоры между Европейским союзом, Украиной и Россией в целях выработки практического решения вопросов, вызывающих обеспокоенность России, в связи с выполнением Соглашения о Глубокой и всеобъемлющей зоне свободной торговли между Украиной и Европейским союзом.
Лидеры по-прежнему привержены идее создания общего гуманитарного и экономического пространства от Атлантики до Тихого океана на основе полного уважения международного права и принципов ОБСЕ.
Лидеры будут и впредь привержены выполнению Минских соглашений. С этой целью они договорились о создании контрольного механизма в "нормандском формате", который будет проводить встречи с регулярной периодичностью, как правило, на уровне старших должностных лиц, представляющих министерства иностранных дел.