хочу сюда!
 

Татьяна

33 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 28-37 лет

Заметки с меткой «конституція»

Вадим Гетьман - творець Конституції України 1996 р.

В.П. Гетьман

ЯК ПРИЙМАЛАСЬ КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ


Нотатки учасника розробки Основного Закону України


Про автора

Вадим Петрович Гетьман народився 1935 р. в с. Снітин Лубенського району на Полтавщині. Після закінчення 1956 року Київського фінансово-економічного інституту працював у банківських, фінансових, цінових і планових органах Запорізького облвиконкому, з 1975 по 1987 p.p. першим заступником Голови Державного комітету України по цінах. Очолював створені ним Український республіканський акціонерний банк «Агропромбанк», республіканський акціонерний комерційний банк «Україна». У 1992 р. - Голова правління Національного банку України. Нині Голова Біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі. Депутат Верховної Ради України 12 і 13 скликань, заступник голови постійної Комісії Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, керівник депутатської групи «Незалежні», академік Міжнародної академії інформатизації, член- кореспондент Академії інженерних наук України.

З думою про Золоте рало

«Коли держава правується у згоді з розумом, ганебні бідність і злидні.»

Конфуцій.

Із далеких днів у пам'яті моїй відклалась розповідь про Золоте рало, за допомогою якого колись буде ви­оране щастя для рідного краю. Йшли роки, мінялися вожді і п'ятирічки, щораз обіцяючи народові швидкий прихід продекларованих революцією щедрот. Зміню­вались обриси міст і сіл. Тільки далекими від справж­нього щастя почувалися регламентовані люди в них. Думай одне, говори інше, не роби того, про те не смій згадувати, хвали, що хвалять усі, картай, що скажуть згори, — хіба ж для того, щоб бути гвинтиком, народ­жується людина на світ ?!

Алегорія Золотого рала пригадалась мені у сесійно­му залі Верховної Ради, під час палких дискусій про причини наших сучасних негараздів.В уяві раптом так виразно постало засмічене бур'янами поле, яким із краю в край іде, нарізаючи великі скиби чорнозему, плуг. Чи не так має статись і в нашому державному житті ? Де ж те Золоте рало, яке змінить на краще все довкіл нас, змінить нас самих, калічні наші уявлення про життя, працю, про наші права і обов'язки ? Єдине — вона, нова наша Українська Конституція спроможна зробити це.Але її треба здобути, вибороти, вигранити, запровадити в життя!...

... Вируючий зал Верховної Ради України. 23 години. Завершується важкий день 27 червня 1996 року, а кон­сенсусу нема. Натомість чергова тупикова ситуація. Хтось вже виходить із залу, хтось роздратовано шепо­че своєму сусідові: «Я вже ситий цим по зав'язку!» Мені здалося, що якщо цієї миті щодо статті № 10 про мову проекту Конституції, підготовленої Тимчасовою спеціальною комісією, не буде знайдено влаштовую-

чого всіх рішення, то все раніше зроблене перетво­риться на непотрібний фарс.

Високі спостерігачі із президентської команди, що знаходились в урядовій ложі в цей час, напевно, поду­мали: «І цього разу у них нічого не вийде. Цей парла­мент не здатний на серйозні речі. Президент таки прийняв правильне рішення, підписавши сьогодні Указ про призначення на 25 вересня референдуму з пи­тань Конституції».

І тут, як це вже не раз бувало, знову «знайшовся» О. Мороз. Видавивши з себе лагідну усмішку, він звернувся до вкінець наелектризованого, натомлено-го залу: «Шановні депутати, заспокойтеся. Вихід ми обов'язково знайдемо. Як сказав Саахов із відомого кінофільму, у нас із вами звідси лише два шляхи: або в прокуратуру, або в ЗАГС».

Зал вщух, розмірковуючи, куди веде цей хитрий Мо­роз? Хвилинною паузою скористався Олександр Тка-ченко, щоб повідомити, що в приміщенні Верховної Ради цілодобово працюватимуть буфети і підготовле­но транспорт, щоб при нагоді вночі розвезти депутатів по домівках. Тож поспішати нема чого.

Для багатьох із нас стало зрозумілим, що на цей раз керівництво Верховної Ради хвиль не ганятиме, на­лаштоване на результат. Отже, працюватимемо доти, доки не отримаємо бажану наречену — Конституцію.

Так, замість завершення роботи, опівночі ще з більшою силою розгорілися дебати навколо кожного речення майбутньої Конституції. Калейдоскоп карко­ломних епізодів і драматичних подій тієї зоряної ук­раїнської ночі, як відомо, закінчився щасливим і дов­гожданим акордом. О 9.30 ранку, вже 28 червня 1996 року, під скляним куполом сесійної зали Верховної Ради України велично пролунала знайома з дня про­голошення незалежності України мелодія М. Вер-бицького, що лише декілька годин тому, вже консти­туційно, набула статус Державного Гімну України. Це знаменувало, що щойно, в цьому залі, Україна — єди­на держава на терені колишнього Радянського Союзу

—парламентським шляхом   отримала свою нову де­мократичну КОНСТИТУЦІЮ!

Суха протокольна статистика останнього голосуван­ня свідчить: о 9 годині 20 хвилині ранку 28 червня 1996 року в сесійному залі Верховної Ради України за проект Конституції, опрацьований Тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України, в дру­гому і третьому читанні, з інтервалом в 2 хвилини, проголосувало 315 народних депутатів. 36 депутатів натиснули кнопку «Проти», 12 утримались, 30 депу­татів не взяли участь у голосуванні.

Радій, звеселися, Україно! Справу зроблено! Наша суверенна, незалежна, демократична, правова дер­жава, ти все-таки діждалася «свого Вашінгтона з но­вим і праведним Законом», про що так мріяв Тарас Григорович Шевченко! Хоч прийшов цей Закон на зе­млю Шевченка через 235 років після свого заокеансь­кого попередника. І все ж довгий, тяжкий, інколи навіть розчаровуючий шлях України до своєї Консти­туції кінець кінцем виправдався.

Незабутні хвилини торжества! Сльози радості, обійми, поцілунки завершили це безпрецедентне нічне засідання Верховної Ради. Потім мені доводи­лось чути, що за своєю тривалістю і змістом воно вар­те бути вписане до відомої книги Гіннеса. Але тоді нам було не до рекордів.

Я щасливий, що належу до категорії небагатьох на­родних депутатів, яким довелось безпосередньо бути в епіцентрі всіх трьох історичних актів, які привели до самоствердження на карті світу суверенної України.

16 липня 1990 року разом із своїми колегами по Верховній Раді України минулого скликання я мав честь віддати свій голос за прийняття Декларації про державний суверенітет України. Саме України, а не УРСР, що вже тоді було далекосяжним державницьким кроком. В історичному тексті Декларації, що стихійно народжувалась у переповненому залі Верховної Ради, є і моя частка. Зокрема, назву центрального банку держави — Національний Банк України — прийнято за

моєю пропозицією. Пам'ятаю, як я хвилювався, коли головуючий на сесії Іван Степанович Плющ першому для короткого привітання з приводу ухвали Декларації надав слово Гетьману. Можливо, у самій семантиці мого прізвища тієї історичної миті було щось сим­волічне.

Дозволю собі навести тут із стенограми цю спонтан­ну трихвилинну промову:

"Гетьман В.П., голова правління Українського рес­публіканського банку "Агропромбанку СРСР (Умансь­кий виборчий округ, Черкаська область). Шановні ко­леги! Щойно наш молодий парламент став фундато­ром історичної події. На очах багатомільйонної ауди­торії наших виборців, у запеклій боротьбі навколо кожного слова, кожного речення народився документ, що закладає основи нашої державності. Хай зважать наші виборці, що в розпалі гострої полемиіки дехто із нас отримував мікрофон, м'яко кажучи, не в парла­ментському вигляді. Що декому зраджувала витрим­ка, що комусь невистачало такту, толерантності, але всі були свідками того, що в залі не було байдужих, що мова йшла про доленосне майбуття нашої рідної Ук­раїни і її народу. Тому мені б хотілося, щоб цей істо­ричний документ усі ми розцінювали як плід колектив­ного розуму. Щоб ніхто не почав визначати пере­можців і переможених, ніхто не став би ділити депу­татів на патріотів нації, а тим більше її ворогів, ніхто не став вираховувати: хто більше, хто краще, хто чистіше. Всі ми діти свого народу і свого часу. Всі ми прийшли сюди і добровільно взяли на свої плечі цей нелегкий вантаж заради тільки одного — в міру своїх сил і здібностей допомогти нашому народу зайняти гідне місце в співдружності націй. Український народ, його історія дає нам для цього всі підстави.

В одному я впевнений, що у прагненні знайти шлях до кращої людської долі ми тут з вами — однодумці, неза­лежно від того — товарищ, добродій чи пан — милує наш слух. Поздоровимо себе і зробимо все можливо, щоб ідеї, які пронизують декларацію про державний

суверенітет України, були якомога швидше втілені в життя. Дякую, шановні, за увагу. (Оплески)."

24 серпня 1991 року в цьому ж історичному залі Вер­ховної Ради України, був проголошений Акт Незалеж­ності нашої держави і вперше над величним куполом Верховної Ради України замайорів державний жовто-блакитний прапор України. Щоправда, спочатку поряд із червоно-блакитним. Цей сміливий крок дався зако­нодавцям нелегко. Хоч невідворотність його була оче­видною. Цього владно вимагало життя. Ще 21 серпня 1991 року, коли не все ще було зрозумілим навколо подій у Москві, демократично настроєні депутати зібрали необхідну кількість підписів своїх колег з ви­могою негайно скликати позачергову сесію Верховної Ради. Ось імена цих ініціаторів: Лариса Скорик, Кате­рина Завадська, Володимир Яворівський, Павло Мов-чан, Іван Заєць та ін. Дякуючи їх сміливості і наполег­ливості Україна зробила ще один крок на шляху до своєї незалежності.

Разом з іншими народними депутатами я стояв тоді на східцях головного входу Верховної Ради перед ви­руючим людом, що скандував: «Незалежність!», «Не­залежність!», «Незалежність!»

Таке неможливо забути.

Повний текст є в Інтернеті, або за цим посиланням

https://spavedfront.io.ua/s2634684/getman_vadim_yak_priymalas_konstituciya_ukraeni


Державне свято День Конституції України












Я маю право мати право

Слова з одної сатиричної пісеньки у Львові періоду 90-х років "Я маю право мати право" були спрямовані проти декларативних прав, які наче б то мали всі громадяни СРСР за Конституцією та іншими законами, але насправді були фікцією.
По закону народ мав всі важелі державного керівництва, але насправді владу в країні узурпувала КПРС, комуністична партія, в структурах якої і вирішувались усі питання державного життя.

Загальновідомо, що так звана "сталінська конституція" 1936 р. була за своїм змістом сама демократична в тогочасному світі, але як дотримувались її норм в Радянському Союзі - загальновідомо: зовсім не дотримувались. Саме тоді і виник термін "телефонне право", який розкривав суть тогочасної правової системи, де все йшло не за нормами писаного закону, а за нормами внутріпартійної комуністичної доцільності і все вирішувалось по телефону між керівниками певних рівнів влади. І тоді виникло усвідомлення у правлячих кіл, що закон існує не для них, а для сіроми, тобто простого народу.

Ця біда залишилась у спадок і в керівних верхах самостійної України, що за часи президенства два терміни Кучми переродилось у відкриту корупцію і вседозволеність посеред правлячої номенклатури і як наслідок - повного правового нігілізму в країні. Законодавчий процес керувався не нормами узгодженого для всієї спільноти права, а обслуговує потреби на даний час виключно правлячої купки людей. Хіба не показовим є те, що кожного разу перед новими виборами депутати Верховної Ради України приймали новий Закон про вибори, щоб зробити все, аби знову залишитись при владі.

Прийнята у 1996 р. Конституція України не стала цементуючим законом для суспільства хоч на певний період, а одразу була дискредитована самим президентом Кучмою, який у першу річницю її святкування привселюдно визнав недоречними багато положень в підписаній нещодавно ним же Конституції України. Всі його подальші спроби щодо внесення змін до Конституції остаточно дискредитували цей Основний Закон державного устрою, що і призвело до загальнодержавної політичної кризи.

Загрозливі антизаконні процеси 2004, що спровокували суспільне повстання в Україні, яке отримало назву "Помаранчова революція", і нещодавня спроба "конституційного перевороту" через внесення "законних змін до Конституції України" шляхом змови народних депутатів ВРУ - остаточно показали необхідність створення нової Конституції України і прийняття її на всеукраїнському референдумі, після чого всі зміни можливі також тільки через референдум і через певний часовий проміжок в 1-3 роки, а не щомісяця. Просто треба підготувати добрий якісний документ, який би не потребував змін. І це стосується не тільки Конституції України, але і всього законодавчого процесу в України, бо до мало не кожного закону у нас приймають ще надцять законів зі змінами та поправками, що надзвичайно ускладнює дотримання і виконання законів без порушень. 

Отже одною з головних завдань на теперішній час є необхідність розробки нової Конституції України, до чого і закликаю всіх бажаючіх. 
Налаштування нормального і головне реально діючого правового середовища в Україні без пустопорожніх декларацій і законів, які ніхто не виконує, - одне з головних завдань ГО „Фронт Справедливості”
Ми маємо не просто право мати право, а мати реально діючі права, які будуть регулювати наше життя і робити його змістовним і якісним.

Богдан Гордасевич, м. Львів
червень, 2009 р.

Дещо з архівних роздумів

З Днем Конституції України!


Вітаю всіх зі святом!
Бажаю вам мирного неба та процвітання рідній Україні...

[ Читати далі ]

Яка модель республіки потрібна Україні?

Яка модель республіки потрібна Україні?
Сергій Шебеліст, 3 травня
 
Реформа Конституції не належить до переліку проблем, які найбільше хвилюють українців. Наших громадян, як свідчить соціологія, насамперед турбують війна на Донбасі, корупція та безробіття. Натомість мешканців політичного Олімпу питання внесення змін до Основного Закону ще й як цікавить. Надто ж напередодні президентських і парламентських виборів 2019 року. Від них залежить не лише доля держави, збереження її внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу, але також і політичне майбутнє багатьох представників правлячих кіл. Саме тому вони так переймаються і проймаються темою конституційної реформи.

Хроніки колотнечі

В Україні це питання постає на порядку денному не вперше. 1996 року, коли була ухвалена Конституція, її називали однією із найкращих в Європі. Принаймні, на рівні задекларованих у ній принципів: людина – найвища соціальна цінність, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ.

Вона ж заклала систему поділу влади, наділивши президента чималим обсягом повноважень. При цьому й парламент був далеко не декоративною інституцією. Один зі спікерів Верховної Ради Олександр Ткаченко якось назвав себе «не першою, але і не другою людиною в державі».

Президентсько-парламентська форма правління проіснувала до 2004 року, допоки її не вирішили змінити на парламентсько-президентську. Цю новацію активно просували напередодні президентських виборів, ставки на яких були надзвичайно високими. Вибір стояв доленосний. А оскільки кандидат від опозиції Віктор Ющенко мав високі шанси на перемогу, його як потенційного нового главу держави хотіли максимально послабити інституційно.

З іншого боку, «партія влади» (в широкому сенсі) сподівалася і розраховувала, що в разі ухвалення змін до Конституції Леонід Кучма зможе посісти крісло прем’єра – замість того, аби піти на «третій» президентський термін. Таку можливість «освятив» своїм рішенням Конституційний Суд, порахувавши, що 1+1=1. Мовляв, перша каденція Леоніда Даниловича не рахується, бо її початок припав на той період, коли ще не було Конституції.

Такий поворот подій навряд чи був би схвально прийнятий суспільством, яке дедалі частіше вигукувало: «Кучму – геть!», і світовою спільнотою. Тому «кучмісти» шукали прийнятніших й легітимніших способів збереження себе у владі. Але й тоді їхні спроби проштовхнути реформу були невдалими.

На дискредитацію самої ідеї парламентсько-президентської моделі працювало ім’я одіозного Віктора Медведчука (і меншою мірою – Олександра Мороза). Цей політик із реноме «сірого кардинала» і співтворця кланово-олігархічної системи «кучмізму» навряд чи міг розраховувати на підтримку виборців, навіть застосувавши адмінресурс. Однак завдяки зміні форми правління мав високі шанси вбудуватися в нову архітектуру влади, будівничим якої він і був.

Опозиції тоді вдалося переконати суспільство, що спроби переписування Конституції мають на меті аж ніяк не вдосконалення механізму державного управління, а є намаганням позбавити народ права обирати президента, перетворивши його на церемоніальну постать з обмеженими повноваженнями.

Утім, наприкінці 2004 року, на хвилі Помаранчевої революції, країна знову повернулася до дискусії з цього приводу. Згода на зміни до Конституції стала запорукою проведення повторного голосування (так званого «третього туру») і дозволила вийти з політичної кризи, врегульовувати яку до Києва з’їхалися представники ЄС, РФ, Литви й Польщі.

До набуття змін новообраний президент Ющенко мав іще рік «кумівських» повноважень. Його прибічників не надто хвилювало те, що невдовзі він позбудеться більшості «старих» функцій глави держави й особисто не призначатиме купу чиновників. Популярність і авторитет, які справді були у Віктора Андрійовича в перші місяці президентури, обнадіювали соратників, що ця тенденція збережеться і після парламентських виборів 2006 року. Ющенко, думали вони, матиме в Раді потужну фракцію, котра буде старшим партнером у коаліції з іншими учасниками Майдану, у нього будуть свій прем’єр і уряд, які втілюватимуть у життя його програму «10 кроків назустріч людям».

Практика ж довела помилковість таких сподівань. Уже за рік після вступу президента на посаду симпатії виборців перехилилися на користь Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко. Але Ющенко вперто хотів мати свого прем’єра, навіть у коаліції з регіоналами. Через демарш соціалістів, лідер яких марив посадою спікера, початковий формат більшості змінився. ПР, СПУ і Компартія створили «Антикризову коаліцію», а прем’єром став Віктор Янукович, політик, якому ще недавно передрікали політичне забуття.

Президент хоч і кооптував в уряд міністрів з «Нашої України», та співпраці не вийшло. 2006–2007 рр. пройшли під знаком постійних конфліктів між Кабміном і канцелярією глави держави. Нормально співіснувати ці інституції не змогли. Протистояння сягнуло піку навесні 2007-го, коли регіонали шляхом «тушкування» депутатського корпусу ледь не сколотили конституційну більшість і не зазіхнули на урізання повноважень президента.

Тоді Ющенко з політичною мотивацією оголосив про розпуск парламенту, який не визнавав його рішень і увійшов у нову фазу конфлікту. Правову базу під рішення президента підвели згодом, унаслідок компромісу і згоди ключових гравців на перевибори.

У принципі, це нормальна модель виходу із політичної кризи. Але у випадку України на цьому вона не закінчилася. Нова більшість, яку сформували БЮТ і «Наша Україна – Народна самооборона», виявилася хисткою і не менш проблемною. Попри те, що люди президента отримали рівно половину портфелів в уряді (хоч електоральний урожай «НУ – НС» був скромніший, ніж у БЮТ), Ющенко «воював» із Кабміном, призупиняв його постанови і скеровував їх до Конституційного Суду.

БЮТ відповідав взаємністю і періодично голосував в унісон із ПР та ще й так, що справа ледь не дійшла до широкої коаліції. ПР і БЮТ розписали між собою поділ влади на 20 років. Ці домовленості, до яких, кажуть, доклався й Медведчук, передбачали вибори президента в парламенті та почергову зміну Януковича і Тимошенко на посаді президента і прем’єра.

Велика угода затятих опонентів зірвалася буквально в останню мить. Віктор Федорович здав назад, зрозумівши, що прямий мандат виборців для нього легітимніший і вигідніший. Тим паче, він мав образу за 2004 р., вважав, що в нього «вкрали» перемогу, а Кучма «кинув» його, не зважившись на силовий розгін Майдану. Реванш став для лідера регіоналів питанням принципу.

Так воно і сталося. 2010 року Янукович переміг на виборах президента, швидко сформував нову коаліцію і свій уряд (байдуже, що в нелегітимний спосіб «тушкування»). Попри чинну на той час модель парламентсько-президентської республіки, Кабмін був абсолютно лояльним і підконтрольним главі держави. У залі засідань уряду навіть повісили великий портрет Віктора Федоровича, щоб знали, хто головний.

На цій хвилі суспільство спокійно «проковтнуло» рішення Конституційного Суду про повернення до Основного Закону 1996 року, що наділив Януковича повноваженнями, під які його ніхто не обирав. Слова про державний переворот тоді мало хто сприймав усерйоз. Авторитарна модель влади і до того розбудовувалася, а відтоді вона отримала правове закріплення.

Сила авторитету й авторитет сили

Повернення до парламентсько-президентської форми відбулося щойно після Революції Гідності, в лютому 2014-го. Це було однією з вимог Майдану і необхідною умовою запобігання авторитаризму. Така модель не дає можливості монополізувати владу. Значно зросла роль парламенту, який після втечі Януковича був фактично єдиними легальним і легітимним органом влади. У перші дні й місяці після Майдану Рада голосувала з дивовижною результативністю, адже цього потребували вимоги часу, коли країна перебувала за крок від прірви.

Новообраний президент Петро Порошенко, який для багатьох став компромісною фігурою, від самого початку задекларував, що йому достатньо наданих повноважень, насамперед у сфері національної безпеки й оборони та зовнішньої політики. Водночас він розширив свій вплив завдяки тому, що після виборів значна частина політикуму переорієнтувалася на переможця, бажаючи потрапити в лави провладної партії. Так був сформований «Блок Петра Порошенка», під прапорами якого до нової Ради пройшло найбільше депутатів.

Маючи потужну фракцію в парламенті, президент посилив неформальний вплив і отримав чималу квоту в уряді, не обмежившись лише МЗС і Міноборони. Понад те, Порошенко хотів мати й свого прем’єра, попри те, що лідером електоральних симпатій за партійними списками став «Народний фронт» Арсенія Яценюка. За цю політичну силу багато українців голосували саме тому, аби забезпечити баланс влади. Це бажання збігалося із позицією Заходу, і тому Петро Олексійович був змушений погодитися на друге прем’єрство Арсенія Петровича.

Проте гармонійної співпраці не вийшло. Із подачі «БПП» кабінет Яценюка (до речі, коаліційний) почали нещадно критикувати за неефективність і низькі темпи реформ. На його дискредитацію були кинуті значні фінансові, медійні й організаційні ресурси. В атаку пішов VIP-борець із топ-корупцією – голова Одеської ОДА Міхеїл Саакашвілі, який уже бачив себе у кріслі прем’єра.

Яценюка врешті змусили піти у відставку та замінили його на Володимира Гройсмана. З точки зору Порошенка, це означало додаткове посилення впливу на уряд. Але, з іншого боку, відтоді президент почав розділяти відповідальність за успіхи й невдачі Кабміну. Вже не можна спихати і списувати все на Яценюка, бо є свій Гройсман, який, проте, виявився не таким ручним і зручним. Ба більше, Володимир Борисович швидко усамостійнився та зблизився зі своїм попередником. Нині вони говорять один про одного винятково в компліментарній тональності, що не може не дратувати Банкову.

Це стало несподіванкою для президентської команди, котра навіть планувала зняти з посади норовливого прем’єра. Зняти, звісно, вона може, але голоси під його заміну навряд чи вдасться назбирати. Тому Гройсмана терплять і заманюють у нову партію влади, вимагаючи чіткої заяви про підтримку Порошенка на новий термін.

Сам же прем’єр натомість дедалі частіше говорить про необхідність конституційних змін, аби нарешті визначитися, яка в нас республіка. Представники «НФ», насамперед Яценюк і глава МВС Арсен Аваков, давно агітують за посилення повноважень парламенту й уряду. Свою позицію вони пояснюють необхідністю усунення дуалізму влади, конфлікту повноважень і орієнтацією на європейську модель. Водночас «фронтовики» виступають проти скасування всенародних виборів президента, який має стати арбітром нації.

«Парламент – не підрозділ Адміністрації президента, а Кабінет Міністрів – не її господарське управління», – заявив Яценюк в нещодавньому інтерв’ю тижневику «Фокус» і порадив Порошенкові очолити процес комплексних конституційних змін. Інакше – обставини можуть скластися таким чином, що ці новації ухвалять без нього.

Схожі тези озвучує не лише екс-прем’єр. У владних кабінетах як один із можливих сценаріїв обговорюють зменшення впливу президента, який, бачте, сам пішов на урізання власних повноважень. Начебто за таких умов «НФ» може підтримати висунення Порошенка на другий термін. Опрацьовується і гіпотетичний варіант перенесення виборів у парламент. Знову ж таки: в Європі практикується. Та чи зрозуміють виборці?

На іншому полюсі дискусії – запит на сильну руку, який також існує в українському суспільстві (невипадково ж до війни найпопулярнішим закордонним політиком в Україні був президент РФ Володимир Путін, а нині його потіснив білоруський лідер Олександр Лукашенко). І політикум на нього відгукується. Екс-міністр оборони Анатолій Гриценко в інтерв’ю «РБК-Україна» прямо заявив, що не треба боятися авторитарного режиму: «Це не диктатура, яка масово придушує права і свободи людей. Авторитаризм має однокореневе слово – авторитет». Освічений авторитаризм у стилі Лі Куан Ю чи навіть Авґусто Піночета, на його думку, виведе країну на новий рівень економіки й демократії. Хоча в новітній історії України всі спроби побудувати тут авторитаризм завжди закінчувалися повстанням.

Малоймовірно, що дебати й порухи тіла довкола зміни Конституції мають на меті оптимізацію моделі державного управління, хоча така необхідність існує. За рік до виборів навряд чи можливо підготувати якісний документ і пройти повну процедуру його ухвалення. Швидше за все, йдеться про черговий раунд боротьби, шантаж партнерів/конкурентів і підвищення ставок у політичній грі


https://zaxid.net/kovdra_povnovazhen_n1455718

Богдан Гордасевич: Моя думка, що сучасна модель парламентсько-президентська цілком життєва і корисна для України, як і система виборів 50/50 мажоритарно-партійна до ВРУ, бо, по-суті, це є поєднання двопалатного парламенту, що також добре.

День Конституції України

На шляху до Конституції: історія української демократії від Пилипа Орлика до наших днів28.06 14:53
Конституції України різних епох

28 червня Україна відзначає День Конституції. Рівно 21 рік тому Верховна Рада, пропрацювавши майже добу, прийняла Конституцію незалежної України. Треба сказати, що це далеко не перша спроба прийняти основний закон в наших краях. Але по невблаганній волі Історії кожен раз текст Конституції з'являвся занадто пізно, коли країна припиняла своє існування. Давайте ж згадаємо спроби України стати суверенною державою в різні історичні епохи.

Конституція Пилипа Орлика

«Пакти й конституції Законів и вольностей Війська Запорозького» - відомий документ, який часто називають першою конституцією нового часу. Варто відразу обмовитися, що суперечка про те, чий же основний закон був першим, ведуться вже не перше десятиліття. У нас прийнято вважати, що першим був Орлик. Литовці і поляки люблять згадувати Три литовських статути, за якими жила Річ Посполита. А ось англійці і американці вважають першим конституційними актами Instrument of Government 1653 року і Fundamental Orders of Connecticut 1639 року.

По суті справи, суперечка ця сенсу не має. На рубежі XVII і XVIII століть у багатьох розвинених країнах почали з'являтися законодавчі актів, які сміливо можна вважати конституціями того часу. Важливим є те, що серед української козацької старшини були досить освічені і прогресивні люди, які опинилися на вістрі юридичної та політичної думки. На жаль, їх конституція так ніколи і не запрацювала.

Документ був складений в 1710 році, і проголошував державу на території сучасної України під протекторатом шведського короля Карла XII. Карл навіть встиг дати свою згоду, але в підсумку програв Північну війну з Росією, і Україна була захоплена військами Петра I.

Після поразки сам Пилип Орлик подорожував по Європі в пошуках союзників для війни з Росією. Але підтримки так і не знайшов. До речі, незважаючи на чутки, що французький аеропорт Орлі названий на честь відомого козака, це не так. Місцевість Орлі була там і раніше, а назва має давньоримські корені.

Сама Конституція була на той момент і правда передовою. Наприклад, вона передбачала поділ влади не три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. А також обмежувала владу гетьмана за допомогою демократичних важелів.

На жаль, документ так і залишився пам'ятником юридичної думки в Україні початку XVIII століття. Перша спроба створити європейську Україну провалилась.

Конституція УНР

Ще один основний закон, який толком так і не встиг почати працювати. Конституція УНР була прийнята 29 квітня 1918 року в останній день існування Центральної Ради.

Це була передова і дуже демократична конституція, яка передбачала існування парламентської республіки, місцеве самоврядування та повний комплекс демократичних прав і свобод. Селянам цей акт обіцяв довгоочікувану земельну реформу.

Проте, Центральна Рада запізнилася. У той же день генерал Павло Скоропадський здійснив державний переворот за підтримки німецьких інтервентів. У своїй «Грамоті до всього українського народу» він проголосив розпуск Ради і скасування всіх прийнятих нею законів, в тому числі і Конституції.

Гетьман не затримався надовго і вже до кінця року був повалений Симоном Петлюрою. Наступні три роки в Україні палала громадянська війна, ускладнена численними інтервенціями більшовиків, поляків та інших бажаючих отримати ласий шматочок. Конституція незалежної України знову залишилася тільки на папері.

Радянські конституції

УРСР за всю історію свого існування жила за чотирма різними радянським конституціям. З них певний інтерес представляє тільки найперша - 1919 року. Адже три наступних були суто декларативними, враховуючи повну залежність країни від Москви.

А ось в 1919 році все ще було не так однозначно. На III Всеукраїнському з'їзді рад право голосу мали не тільки більшовики, але і боротьбисти з лівими есерами. Їх проект конституції був набагато демократичнішим, ніж більшовицький. Наприклад, вони вимагали прибрати пункт про диктатуру пролетаріату і додати статтю про повну рівність націй.

На жаль, більшовики, маючи більшість голосів, відхилили всі пропозиції.

Висновки

Численні спроби прийняти свою демократичну конституцію свідчать про те, що українці давно хотіли жити за сучасними прогресивними принципами і законами. На жаль, кілька разів вітер історії розгортав вітрила в іншу сторону.

Саме тому, незважаючи на всі недоліки сучасної України, святкувати День Конституції необхідно. Конституція 1996 року - це живе свідчення того, що ніколи не треба опускати руки. І тоді результат не змусить себе чекати.

Автор матеріалу: 
Митя Раевский
Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая