Передмова від Богдана Гордасевича

З величезним задоволення сканую і викладаю у своїх блогах окремі матеріали з часопису «Воля і Батьківщина», який видавався Львівською обласною організацією Конгресу Українських Націоналістів у 90-х роках минулого ХХ століття, тому що значна частина опублікованих тут матеріалів не втратила свого значення і дотепер, як вважаю, що вони будуть актуальні ще чимало часу.
Перед тим мною було викладено виняткової ваги роздум Ярослава Дашкевича на тему проблеми української еліти – «Номенклатура і еліта». Маю намір присвятити цій темі багато уваги, як закликаю бути уважними читачами викладених мною матеріалів, а не поверхневими їх оглядачами. Потрібно розрізняти елітне слово і думку, які потребують тривалого обдумування і перечитування, від іншого різноманітного інтернетівського чтива.
Зокрема поданий тут аналіз творчості Лесі Українки не є суто літурознавчим - він є соціальним, політичним, ідеологічним. Для сучасної української спільноти з особливою потребою часу постало питання: Що є для нас зараз об'єднавчою національною ідеєю? Для цього важливо дослідити всю глибину цього питання починаючи від Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і ще цілого ряду творців національної Ідеї в Україні.
Наголошую на цьому аспекті, що світоглядні позиції Лесі Українки є знаковими і вагомими складниками Української Національної Ідеї як на сучасний момент, так і на багато віків далі, допоки буде існувати Україна і народ, що називає себе українським. Потрібно визнати, що Леся Українка представляє самий вищий рівень елітарного мислення і життєвого чину в українській нації, що це є наш взірець української елітарності. Тому вона стала темою для реферату для прочитання українській еліті, що перебувала в ув'язненні концтаборів новітнього окупанта. Зверніть увагу, як точно ще Леся Українка передбачила рабський російський шовінізм, або навпаки засуджує нерозумну кров нашого народу, що пролита за чужі прапори та імперії.
Моя думка однозначна: хто захоче відчути всю правдиву елітність українського етносу - той неодмінно має проникнутись глибиною світоглядних ідей Лесі Українки.




Передмова в часописі «Воля і Батьківщина»

Від часу проголошення Іваном Франком слів, що найбільш влучно характеризують творчість, особистість і громадянську позицію Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини» Впродовж століття не вичерпує себе наведене визначення. Вражаюче переконує в цьому наступне. У гулагівській табірній зоні в Мордовії ранньозастійного глухого 1970 року гурт наймужніших з мужніх політв'язнів-чоловіків, що стали на прю з комуно-імперською системою, зокрема, Михайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь, гартують свій дух непокори її словом і громадянським подвигом, слухаючи доповідь, виголошену побратимом Михайлом Масютком. Думки і оцінки, висловлені автором у глухомані тодішнього суспільно-політичного буття, і нині не втратили актуальності.
М.Д.

Михайло МАСЮТКО

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Реферат, таємно прочитаний для гурту в'язнів табору №17а Дубровлагу)

Contra spem spero  – без надії сподіваюсь – проголосила Леся Українка, коли розпочинала свою творчість, і ці свої сподівання пронесла через усе своє бентежне життя. Треба було мати подиву гідну віру, щоб проголосити такі слова в ті часи, коли творила поетеса, позаяк надії справді ніякої не було.
Нащадків мудрих і відважних антів, правнуків звитяжного козацтва давно було обернено у покірних і слухняних рабів. Вони давно забули про свій рід і походження, і не було ніякої надії на те, що з них вдасться викресати іскру боротьби за їхню власну волю, що цей народ зможе колись усвідомити сам себе. Це ясно бачила Леся Українка і не приховувала ганебного стану свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світу – правди не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Але, як рідна від плоті й крові дочка свого народу, поетеса розуміла, що тут вибору нема, що людина не перекотиполе, а міцний буркун, який навіки вплітається своїм корінням у рідну землю. Який народ її не є – вона складова частина свого народу і йти від нього нема куди.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється:

Те, що писала вона про Тараса Шевченка, цілком і повністю стосується і її самої:

Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина рідного вона
Єдина, люба, рідна.
Хоч би була вона сліпа,
Каліка, недоріка,-
Мов рана ятриться в ньому
Любов його велика.

Вже навіть у самому своєму псевдонімі – Леся Українка – Лариса Косач визначила ідейний напрям своєї творчості. Хоч надії ніякої не було і поетесі доводилося лити свої гарячі сльози, щоб розтопити «кору льодовую міцну», будити зашкарублі у довговічному рабстві серця і душі рідного народу, сподівання на чудові часи пробудження від цього могильного сну ні на мент не покидало поетесу. Бо на цей час всупереч драконівським заходам царату вже на повний голос лунала муза великого Тараса, ширилось по Україні мудре слово Пантелеймона Куліша, кликав до волі славетний гимн Павла Чубинського, бентежив українські серця Іван Нечуй-Левицький, будило від сплячки Франкове «Не пора». За життя Лесі Українки вже починав діяти Микола Міхновський, ділом закликаючи українців виборювати «Україну для Українців».
Леся Українка приєднала свій голос до передової свідомої частини свого народу, яка мужньо вступила в нерівну боротьбу. Своєю творчістю вона вносила в народ свідомість про необхідність рішучої битви за волю і незалежність краю, свідомість того, що ніякі переживання, ніякі сльози не замінять збройних кривавих змагань на шляху до свободи.

Що сльози там, де навіть крові мало!

Цей заклик поетеси підняв на свої знамена нові покоління українців. Відважні борці, скориставшись найменшою можливістю повстати, пішли до битви за волю рідного народу. У цій битві вони солідарно перегукнулися з своєю поетесою, створивши собі революційний гимн:

І ось ми йдем в поході життєвому
Тверді й міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той подолає гніт.

Головною особливістю творчості Лесі Українки є алегоричність її слова, тобто її слову притаманна багатозначність. Це давало можливість поетесі, по-перше, прикривати справжній зміст від ока царської цензури, а, по-друге, за допомогою алегорії Леся Українка досягає вкрай стислого синтезу своїх глибоких і широких думок. Слово її огорнене в алегорію, набуває подвійної і потрійної сили.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година до праці настала!
Не бійся досвітньої мли,-
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Все тут висловлено двозначно, огорнено в алегорію. Ми читаємо одне, а розуміємо інше. В першому рядку заклик відноситься не до звичайних живих людей, які здатні боротися, здатні підняти зброю на свій захист. Поетеса закликає людину не просто встати з своєї постелі чи з землі, а ідейно пробудитися, стати до боротьби. Читаючи про «досвітню млу», ми розуміємо не звичайну нічну темряву, а ті деспотичні сили, які душать людські прагнення до волі, до справедливості, до честі. Під виразом «досвітній огонь» ми розуміємо не вогонь із соломи чи хмизу, запалений перед світанком, а початок боротьби проти сил і зла, які панують над народом. Запалити цей «досвітній огонь» – означає розпочати боротьбу.
Це алегорія, яку можна умовно назвати політичною алегорією. Політичною алегорією у Лесі Українки перейнято більшість її поетичних і драматичних творів. З метою надання своїй алегорії більш вразливої сили поетеса використовує у своїх творах сюжети античної історії, біблії, всесвітньої історії, народних легенд та переказів.
Такого плідного застосування алегорії, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки, годі знайти не лише серед наших письменників, а і в будь-яких літературах світу.
В нашій літературі приклад політичної алегорії подав Тарас Шевченко в своїй поемі «Неофіти» та в деяких інших творах. Виразну політичну алегорію зустрічаємо у Франкових «Каменярах» і особливо в поемі «Мойсей». А взагалі нашій літературі, як літературі поневоленого народу, повсюдно притаманна політична алегорія. Вона наявна в багатьох наших поетів і письменників.
Леся Українка створила низку сталих алегоричних образів, які твердо увійшли в українську літературу, і якими ще й тепер користуються митці слова: темрява, мла, ніч, зима – це неволя, тягар деспотизму, гноблення народу; весна, зоря, ранок, світанок – пробудження народу до боротьби за волю, відродження поневоленого народу. Леся Українка розширила алегоричний образ Прометея, введений у нашу літературу Тарасом Шевченком, як образ борця проти колоніалізму Російської імперії.
Леся Українка підняла силу питань політичного характеру. Рабство і свободу, залежність і незалежність (особи і народу), непокірність і покору, сваволю і людяність, добро і зло, вірність і зраду, відвагу і боягузтво, силу духа і легкодухість, непохитність і зневір'я, відвертість і лицемірство, любов і ненависть, щирість і підступність, емансипацію і закріпачення, взаємовідносини поневоленого і поневольницького народів, взаємовідносини особистості з суспільством, взаємовідносини митця з народом та багато іншого не обминула вона у своїй творчості. Для поневолених народів, насамперед рідного їй українського народу, стоїть на першому плані серед усіх питань, які безперестанку хвилювали бентежне серце поетеси.
В драматичній поемі «В дому роботи, в краю неволі» Леся Українка виразно показує, що навіть між рабами поневоленого і поневольницького народів існує непримиренний антагонізм. Раб-єгиптянин перебуває у рабстві своєї держави, а раб-гебрей перебуває у рабстві чужої ворожої йому держави. Раб-єгиптянин також не любить рабства, він воліє звільнитися і працювати вільно, хоч і на тій же роботі, де він працює поневолі, він проти рабства взагалі, та не проти тієї системи, тієї держави, яка створює це рабство, бо хоч він і раб, зате єгиптянин, а все єгипетське для нього дороге. Для раба-гебрея ненависне не тільки рабство, а все те, що породжує рабство, навіть те місце, де рабство виплоджується. На питання єгиптянина, що він зробив би, коли би був вільний і мав би до цього силу, гебрей відповідає:

– Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

За такі слова єгиптянин разюче б'є гебрея у лице. Гебрей після цього робить правдивий для себе висновок:

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що тут я раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема.

Висновок безпомилковий, це істина давно відома, що навіть раб чи сучасний робітник поневольницького народу бере участь у визискуванні підневільних народів нарівні з пануючим класом. Не класова, а національна боротьба, змагання поневолених народів за своє визволення стоїть на першому плані розвитку людства – геніально добачила тут Леся Українка.
Симпатія Лесі Українки на боці поневолених, на боці рабів, але не тих рабів, які давно змирилися з своїм рабським становищем, а то ще й пишаються своїм рабським ярмом. Її симпатії на боці тих поневолених, тих рабів, які не миряться з своїм ярмом, які борються навіть тоді, коли ця боротьба не рівна, а то й безнадійна, коли б ця боротьба загрожувала б навіть загибеллю. Краще вмерти, ніж клянчати на колінах перед ворогом – такий висновок можна зробити із змісту творів Лесі Українки.
Хоч і бувають раби, які пишаються своїм ярмом, проте вічної боротьби поневолених за свою свободу не припиняла навіть смерть борців за волю, в тому числі й тих, що гинуть далеко за межами рідної землі, бо

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.

Рицар-невільник з «Осінньої казки» не боровся за свою свободу, а повірив служниці, що вона йому принесе звільнення. Після такого звільнення йому довелося жити між свиньми. Він проміняв почесну неволю на ганебну волю, він повірив у те, що хтось когось може визволити безкорисно для себе, він забув про те, що

Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить когось в неволю забере.

Рицар з «Осінньої казки» виглядає жалюгідно, він не викликає до себе ні симпатії, ні співчуття, бо він не виявив ні стійкості, ні відваги у боротьбі. Проте яку симпатію викликає до себе єретик з вірша «Було се за часів святої Германдади», який не похитнувся ні перед залізом, ні перед вогнем своїх ворогів:

Було се часів святої Германдади:
кати-ченці взяли єретика
і повели його до Торквемади,
на інквізицію, і чутка є така:
Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози
текли по непорушному лиці,
мовчав на допити, мовчав на всі погрози
раз застогнав, – і мук ще додали ченці.
Раз крикнув. – Є на каяття надія,–
сказав великий серцевідець-кат:
– Залізом і вогнем ми виженемо змія
з його душі – і вигоїться брат!
Завдайте ще йому! – І завдали тортури
несвітської, нема на неї слів,
здавалося впадуть від жаху мури,
моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь, моя відрада,
о, дайте ще, благаю вас, кати!»

Сучасні наймані дозорці від літератури будь-що силкуються показати Лесю Українку як ідеолога якихось невиразних космополітичних ідей, як таку, яка стояла осторонь ідеї боротьби за звільнення від ганебної неволі свого народу, як таку, якій було байдуже до долі рідного краю.
Леся Українка безперечно виступала проти несправедливого суспільного устрою, проти панування паразитизму, проти тиранії і деспотизму, проти ретроградства в політиці. Вона вважала, що український народ своєю довговічною боротьбою заслужив собі вільного, демократичного життя, а не переоновленого животіння під чоботом тиранів. Вона була за революційну перебудову старого устрою, але вона була проти застосування нової революційної теорії до старих потреб самодержавства Російської імперії, вона була категорично проти заміни однієї тиранії іншою тиранією, звідки вона не походила б і як би вона зовні не прикрашувала себе.
Так само, як і Байрон у своєму «Бронзовому віці», Леся Українка приходить до висновку, що народ, який віками скнів у рабстві, привчений до плазування перед силою, народ без традицій демократичного життя ніколи нікому не принесе свободи, хоча б навіть і хотів це зробити, бо він не має уявлення про неї. Він спроможний лише обернути деспотизм догори дном.
Леся Українка була за докорінне зруйнування основ царської Російської імперії, не тільки була за, а й активно закликала нищити цю твердиню колоніального імперіалізму. Отже, коли у 1905 році посунула «сива юрба», темна маса з рабськими душами з наміром замінити одне ярмо іншим, поетеса збуджено писала:

Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає
сива юрба. Сунуть лави тісні,
чутно – співають «про волю пісні»
«Смело, друзья!» Але пісня ридає,
«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.
Страшно, який безнадійний той спів,
Хто ж би під нього боротися вмів?
Ні, не про волю сей спів! Про неволю
плаче й голосить і тужить до болю
голос сумний, не вважа на слова,
плач погребовий слова покрива.
Знаю сей спів! Він неначе отрута,
спів сей створила в кайдани закута
бідна душа. Ще бо змалку труїв
всіх нас, уроджених в північ, сей спів.
Що вам до того, ви, вроджені зрання?
Личить співати вам пісню кохання
волі своїй, молодій та буйній,
рано співать панахиди по ній.
Хай процвіта наша воля, як рута!
Нащо здалась вам та пісня-отрута?
Вже досхочу зажили її ми,
ви ж собі пісню створіте самі.
Пісню нову, щоб сіяло, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила діла!

Тут цілком ясна алегорія. Пісня-отрута лине з уст «сивої юрби», представників нижчих класів поневольницького народу, що повстали проти своєї панівної верхівки, яка «несправедливо» розподіляє прибутки від зиску завойованих земель. Це співають представники того народу, який хоч і сам перебуває в рабстві, та під своїм чоботом утримує десятки поневолених ним народів. Хіба ж може ця «сива юрба» заспівати про справжню волю, хоч і походить вона з найнижчих класів? Її «бідна душа» неспроможна створити пісню визволення. Поетеса закликає підневільні народи відкинути пісню про облудну волю, а створити свою власну пісню, яка приведе їх до справжньої волі.
Під піснею-отрутою, безперечно, слід розуміти теоретичну основу соціал-шовінізму, а під піснею, яку належить скласти, слід розуміти основу революційності національного визволення.
Подібну думку поетеса висловила у вірші «Упоєні на бенкетах кривавих», написаному того ж 1905 року під одним заголовком «Пісні про волю». У вірші говориться про народи невільники, які «упоєні на бенкетах кривавих» сплять довгим глибоким сном у безпросвітній темряві огидної в'язниці, і лише зрідка, прокинувшись, вони марять про ранок, про ясний день, про веселку, про весну, тобто про волю. І ось вони дочекалися цього ранку, побачили в ясному освітленні свою в'язницю, з її цвіллю на стінах, брудом, нечистю і гаддям. Незабаром вони переконалися, що це світло є зовсім не ранковим, не весняним, бо нема ранкових ранніх зір, це просто північна біла ніч, «та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною». В цьому вірші, так само як і в попередньому, в алегоричних образах сказано про те, що народ, перейнятий рабською покорою з одного боку, а з другого боку охоплений шовіністичним духом, ніколи ні собі, ні іншим народам не може принести свободи, він може прийти лише до соціал-імперіалізму, до нового поклоніння, замінивши чорну темряву темрявою блідою. Тут Леся Українка виявила пророче передбачення наступних соціальних подій. А ось політичне кредо Лесі Українки висловлене без алегорії:

Будь проклята кров ледача
Не за рідний край проллята.
Будь проклята кров ледача
Не за чесний стяг проллята.

Творчість Лесі Українки і тепер, коли пройшли десятиріччя після її смерті і сторіччя з дня її народження, не з меншою силою, ніж за її життя, кличе до боротьби, кличе боротися з байдужістю до ганебного стану нашого народу в полоні другого завоювання тим самим ворогом, хоч і під іншим стягом.
Сучасні фальсифікатори української літератури все роблять для того, щоб випорожнити душу Лесиної музи. Досі невидано ще всіх її творів, а ті, які видаються, фальсифікуються, якщо не в тексті, то в штучних тенденційних коментарях. Її драматичні твори не екранізують, не випускають їх на сцену і радіо (виняток роблять лише для «Лісової пісні»). Багаточисленні літературознавчі розробки про творчість Лесі Українки спрямовані на те, щоб викривати, спотворити її творчість, показати її перед читачем у такому вигляді, як це вигідно замовнику цих розробок.
Одним з яскравих прикладів такого блюзнірського трактування думок Лесі Українки є аналіз її вірша «Досвітні вогні». Фальсифікатори беруть з вірша слова:

Досвітні огні, переможні, урочі
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,-
Досвітні огні вже горять,
То світять їх люди робочі.

«Досвітні огні», – пояснюють вони, – це початок активної революційної боротьби. Так. З цим не погодитись не можна. Світять ці «досвітні огні» «люди робочі». «Люди робочі», – пояснюють вони, – це робітники, пролетарі, які розпочинають активну революційну боротьбу за комуністичне перетворення світу. Отож, – далі трактують вони, – Леся Українка покладає свої надії на робітників, на пролетаріат і цим самим вона ідеологічно сходиться з марксизмом, бо саме марксисти будували свою революційну теорію, покладаючись на робітничу масу. Таким чином виходить, що Леся Українка трохи чи не марксистка. Все нібито вірно, логічно виводиться висновок, тільки випускається тут одне: поняття «люди робочі» в цьому трактуванні передається в чисто російському значенні. В українському розумінні це поняття має набагато ширше значення. «Люди робочі» – це насамперед люди ініціативні, діяльні, активні, працьовиті. Нема сумніву, що Леся Українка вжила цей вираз в українському розумінні, а не в російському. Отож під «людьми робочими» вона мала на думці не робітників лише, а всю революційну активну силу. До її складу могли, звичайно, входити й робітники нарівні з іншим населенням країни. Але це зовсім не те, що силкуються довести фальсифікатори.
Літературні лакузи силкуються показати Лесю Українку як «послідовника російських революційних демократів». Бачте, українська поетеса за лицемірним мірилом цих цінителів може бути тільки послідовницею. Послідовниця російських революційних демократів! Тих самих демократів, які хоч і виступали проти царського деспотизму, та проте ніколи і ніде не виступали проти імперій, проти російського колоніалізму, позаяк вони були обмежені турботою про долю російського селянина, російського робітника, доля багаточисленних народів імперії, які терпіли подвійний гніт, їх не турбувала.
Тим часом цілком ясно, що в цьому напрямі Леся Українка продовжувала і розвивала ідеї Тараса Шевченка, який першим підняв прапор боротьби проти російського колоніалізму.
Факт фальсифікації творчості Лесі Українки, як і всієї української літератури, та й всієї нашої культури, підсилює правдиве твердження Сун-Ят-Сена про те, що без націоналізму нема прогресу, без націоналізму нема нації.

Концтабір №17а на землях Мордовії. 1970 р.

Ярослав ДАШКЕВИЧ

Серед соціологічних питань, які не дуже радо розглядають, а тим більше, досліджують у справжніх та несправжніх демократичних суспільствах, теорія і практика еліт займає особливе, трохи, можна сказати, сором'язливе місце. Справа в тому, що офіційна ідеологія демократії та демократизму не залишає в суспільстві місця для існування еліт, тобто для якогось привілейованого стану з привілейованим статусом. Бо це має бути, нібито, суспільство, в якому для всіх є чи мають бути рівні можливості й де є чи мають бути скасовані будь-які привілеї. Теорія, а, тим більше, практика існування еліт цілком певно сприймаються як виклик принаймні паперовій демократії та як її заперечення. Це протиріччя політичні науки (ті, що стоять на грунті об'єктивності) стверджують, пояснюють, але погодити з демократією не здатні. Бо суспільство є з елітами (хоча це недемократично), а громадсько-політична проблема, зокрема, в сучасній Україні, полягає не в тому, щоб ліквідувати еліти, а в тому, щоб обмежити безконтрольність та сваволю еліт, вкласти їхню діяльність та взагалі їх існування, у певні національно- та суспільнокорисні рамки. При неможливості це здійснити щодо наявних еліт, потрібно добитися, по можливості, якнайбезболіснішої заміни антинаціональних і антисоціальних еліт, іншими суспільнокорисними і суспільноконтрольованими.
Щоб зрозуміти таке практичне завдання, необхідно трохи теорії. Теорія еліт в пристосуванні до новочасного суспільства розробляється та досліджується вже більше століття. Українські мислителі також зробили важливий внесок – згадати б Дмитра Донцова, Вячеслава Липинського, вчення яких ми, правду кажучи, мало пам'ятаємо і ще менше розробляємо далі.
Кілька загальних понять. Найменше суперечок викликає визначення еліт при допомозі трьох характерних для них прикмет. По-перше, що це є меншини в суспільстві; по-друге, що вони є високо над рештою суспільства; по-третє, що вони виникають внаслідок певного відбору. Таке не дуже докладне визначення підказує зразу ж питання: яким є той відбір, що веде до утворення еліт? В свою чергу, на це питання є три відповіді: елітами можна назвати тих: 1) які своєю поведінкою заслуговують найбільшого довір'я, як представники найвищих людських і громадських вартостей; 2) які своїми здібностями та досягненнями виявилися особливо корисними для суспільства; 3) яким, внаслідок їхніх можливостей пробитися, вдалося здобути найбільше впливу на громадськість. Відповідно до сказаного вище, існує поділ на: 1) вартісні (творчі) еліти, 2) функційні (чиновницькі) еліти, 3) владні еліти. Залишаючи на боці проблеми, пов'язані з характеристикою, діяльністю, розмежуванням вартісних та функційних еліт, хочу присвятити основну увагу владним елітам.
Характеризуючи владні еліти в сучасному, також в українському, суспільстві, необхідно правдиво і, навіть, цинічно сказати, що владні еліти не завдячують свій вплив особливим морально-етичним якостям (як вартісні еліти) чи надзвичайному досвідові і компетентності (як функційні еліти), але здатності свої інтереси реалізувати, як мету здійснювати навіть незважаючи на спротив інших, тобто завдячують своє місце в суспільстві власній пробивній здатності. Згідно з поглядами владних еліт, об'єднання та інтеграції суспільства необхідно добиватися, в першу чергу, при допомозі примусу і контролю, які забезпечують панування певної меншості над більшістю в суспільстві.
Зроблю тепер відступ про номенклатуру. Не підлягає сумніву, що характерне для т.зв. радянського суспільства панування владної меншості над безвладною більшістю – це також крайній, здійснений терористичними силовими методами приклад запровадження тоталітарної інтеграції суспільства. Іншими словами, панування номенклатури (як відомо, назва походить від переліків тих посад, заміщення яких могло здійснюватися лише за санкцією різноступеневих структур комуністичної партії – від ЦК до райкомів; тому й існував термін «номенклатура райкому» або «номенклатура обкому» – наприклад) було справді інтегральним, бо воно охоплювало не лише сферу діяльності владних структур, але також інших еліт – вартісної (бо голова обласної організації Спілки художників України чи письменників – це була номенклатура обкому, або навіть ЦК) і функціональної (бо директора водоканалу затверджував міський комітет, а голову місцевкому працівників торгівлі – райком комуністичної партії). Хто з номенклатурних працівників з таких чи інших, може й політичних, причин опинявся за межами номенклатури, був «скінчений», незважаючи на всі свої ділові, фахові, творчі якості; шляхи до дальшого просування вперед і кар'єрного зросту були для нього заблоковані.
Крах комуністичного панування став також крахом номенклатурної практики. Заміщення посад не треба було, здавалося, вже погоджувати вище, демократія, нібито, запанувала, комуністичні структури, принаймні назовні, припинили свою діяльність. Але, як відомо, час короткотривалої ейфорії (7-8 місяців) після проголошення незалежності не був використаний для найважливішого завдання – декомунізації суспільства. Така декомунізація була особливо необхідна тому, що в Україні не було української – за духом, за патріотичним напрямком – комуністичної партії, а була, по-суті, регіональна організація комуністичної партії Росії з російським та зросійщеним партійним апаратом і відповідною ментальністю, іншими словами, революція навіть у оксамитовому варіанті (якщо цей термін правильний – наприклад, для Чехії) проведена не була, колишні владні еліти після певних косметичних заходів (або без косметики) залишилися при реальній владі. В деяких західних регіонах допустили до владних еліт позакомуністичні сили, які популярно звали себе демократичними, але поступово прийняли майже всі звички і методи панування посткомуністичних структур. Демократами декларували себе також вчорашні комуністи. З цього часу слово «демократ» стало в Україні майже загально лайливим і збезчещеним.
В основному (статистичних даних немає, але я, думаю, не помилюся, кажучи «в основному»), в Україні владною елітою залишилася колишня партноменклатура (тобто ті представники владних, а також функціональних, а частково і вартісних еліт, що отримали затвердження на посаді різного рівня від комуністичної партії). Їх називають тепер постноменклатурою. До постноменклатури приєдналася, як я вже згадував, частина новітніх демократів, спадкоємцями номенклатурних традицій стало молодше покоління – діти номенклатурників, значна частина яких отримує офіційний патент шляхом навчання в Українській академії державного управління при президентові України в Києві (це замінник колишньої Вищої партійної школи, при чому традиція підтримується також приміщенням).
Що змінилося і що не змінилося при пануванні постноменклатурних владних еліт? Від 1991 р. Україна пройшла три етапи розвитку. Під час першого, про який я згадував (7-8 місяців) перевага була на боці справжніх національно-демократичних сил, які, однак, не пішли на рішучі перетворення через свої постійні вагання, відсутність твердості, або через політичну нефаховість. Постноменклатура була перелякана і погодилася б на якнайглибші зміни, якщо б на неї було зроблено серйозний можна сказати, революційний (в дусі, хоча б, чеської оксамитової революції) натиск. Але цього натиску не було. Україна втратила свої міжнародні силові позиції (передача тактичної атомної зброї Росії), розпочалося розкраданням її національного багатства. Під час другого етапу (1992 – перша
половина 1995 рр.) національно-демократичні сили остаточно проявили свою слабкість та бездарність; постноменклатура поділилася на два угрупування – лівих та центр. Центр проковтнув та залучив до своєї деструктивної діяльності неономенклатуру національно-демократичного походження. Разом з лівими центр активно продовжив розвал і розкрадання економіки України, не зустрічаючи на своєму шляху жодного реального спротиву т.зв. народних мас. Врешті третій етап (з другої половини 1995 р. досі – 1997 р.) – ніким не гальмоване панування постноменклатури, яка використовує національний камуфляж лише для збереження безконтрольної влади, позбавленої національної ідеї, русифікаторської за характером і основним своїм змістом.
Незважаючи на збереження реальної верховної влади в руках постноменклатури, вона протягом шести років понесла великі втрати. З-під її влади вийшов ряд політичних організацій, хоча й слабких, але незалежних; зменшився контроль над частиною засобів масової інформації; зміцніла більшість підприємницьких структур, особливо, компрадорського типу, пов'язаних з чужоземним капіталом, а також з кримінальною мафією. Ці структури поставили в залежність від себе значну частину центральних, а ще більше – місцевих владних еліт. Національна ідея їх не цікавить, а російськомовне їх оформлення з космополітичним зафарбуванням не перешкоджає орієнтації як на Північ, так і на Захід. Корумпованість владних і функційних еліт перейшла будь-які допустимі межі й досягла рівня, що загрожує політичним хаосом та остаточним економічним розвалом. Спроба відновити номенклатуризації посад при допомозі адміністрації президента не дає результатів.
Необхідність заміни владних еліт була очевидна ще в 1991 р. Через політичну недосвідченість, а потім через слабкість та, поступово, корумпованість національно-демократичних (у первісному розумінні) і національно-патріотичних (за зовнішніми деклараціями) сил, зміна владних еліт в Україні не відбулася. Виникає питання: чи в даній ситуації нагального наступу – відвертого і прихованого – на українську національну ідею чи можлива заміна владних еліт на справді українські і якими, в загальному, рисами повинні володіти нові владні еліти?
Не підлягає сумніву, що зміна сучасних владних еліт (все ж таки ослаблених зменшенням сфери безпосереднього впливу) можлива лише при повній консолідації всіх національно-патріотичних сил і при мобілізації та концентрації всіх зорганізованих на сьогодні і в найближчому майбутньому засобів для досягнення остаточної мети. Як відомо з історії, зміна владних еліт може здійснюватися насильницьким і мирним (хоча також силовими) методами, бо добровільно і легко влади не позбуваються. Насильницькі методи, здатні радикально змінити ситуацію, затягують конфліктне становище, ведуть до дальших знищень і руйнувань, яких на сьогодні Україна і без війни вже має досить. Досвід недавнього часу – рішучий наступ на постноменклатурні владні еліти, наприклад, Болгарії, Литви шляхом виборів (подібний процес очікується в Польщі) – свідчить, що заміна владних еліт можлива також мирним шляхом. Для України це дуже важливе і дуже важке – через відсутність консолідації правих сил – завдання.
На завершення хочу назвати ті прикмети – національні й загальнолюдські вартості, які мусять виплекати в собі, що не так просто, майбутні українські владні еліти, якщо вони захочуть виконати поставлені перед ними політичні й суспільні завдання, зберегти владу в своїх руках і не втратити довір'я народу та не зійти з політичної сцени через певний проміжок часу. В умовах сучасної України це, в першу чергу, такі основні вартості: патріотизм, людська гідність, воля, рівність перед законом, солідарність, праця, приватна власність, мир, охорона природи. Це ті риси і принципи, дотримання яких повинні вимагати майбутні владні еліти від себе постійно і повагу до яких мусять прищепити цілому народові.
Якщо українська нація та її новостворювані владні еліти здобудуть в собі стільки внутрішніх сил, щоб добитися не лише перетворення, але й поступового піднесення становища України на вищий і найвищий рівні, то перемога буде здобута.


*   *   *
Немає усталених рецептів боротьби з антинаціональними владними елітами, зрештою, такі правила боротьби мусять бути опрацьовані колективною думкою тих сил, що згідні на консолідацію у єдиній політичній структурі. На деякі заходи я хотів би звернути увагу (це своєрідна програма мінімум і максимум):
– боротьба зі страхом, який насувається на цілу країну і вже тепер подекуди досягає рівня терору – в зв'язку з цим далі є дуже актуальним відоме гасло «витискування з себе раба», опір погрозам, шантажеві, так званому телефонному праву, що знову поширюється, різні форми колективного пасивного політичного і економічного опору і непокори (пікетування, маніфестації й демонстрації, публічне розповсюдження гасел, страйки), очевидно, без порушення законів, якщо, в свою чергу, прикриття законами не застосовується владними елітами з цілком реальним і відвертим нехтуванням існуючих норм;
– боротьба за вільний інформаційний простір, який постійно зменшується – за незалежну пресу, радіо, телебачення – за гласність (цей клич забувся!) відносно всіх розпоряджень владних еліт, відомостей про їх виконання, проти секретних державних фінансових операцій, за звітність з чужоземних позик, допомог, за розкриття корупційних афер, зокрема, пов'язаних з приватизацією, чужоземними інвестиціями, за публікацію матеріалів та узагальнюючих і аналітичних даних про сучасні владні еліти, зокрема про їх національний склад, партійність, майновий стан, родинні зв'язки, за викриття політичних діячів, що живуть не для політики, а з політики, займаються комерціалізацією політичного бізнесу, тобто, іншими словами, культивують корупцію;
–  боротьба з економічним визиском, організація об'єднань платників податків та їхнього опору корупції, боротьба за реальне покарання учасників корупційних афер;
– боротьба на виборчому полі – викриття ошукування виборців, недотримання передвиборчих обіцянок, а також виборчих фальсифікацій, натиску, шантажу і терору;
– реальна боротьба зі злочинністю, викриття злочинів комуністичної партії проти людськості та української нації, підготовка законів про декомунізацію і люстрацію (викриття таємної співпраці з спецслужбами в період існування СРСР), прискіпливий контроль фінансового і економічного життя, судової, прокурорської, міліційної, військової структур;
– ідеологічна і фахова підготовка української нової функційних та владних еліт, формування патріотичної силової еліти, підготовка національних спеціалістів для всіх рівнів і усіх ділянок влади;
– і, першочергове завдання, – консолідація всіх національних сил у єдиному українському політичному фронті з метою заміни діючих владних еліт та усунення панування антинаціональної постноменклатури.

Стаття опублікована в часописі «Воля і Батьківщина» ч. 3 за 1997 р.

    Дашкевич Ярослав Романович
    13 грудня 1926 р., Львів — 25 лютого 2010 р., Львів
    Історик, сходознавець, археограф, джерелознавець, громадський діяч. Доктор історичних наук (1994), професор (1996).
    Народився у славетній українській родині. Батько — Роман Дашкевич — видатний громадсько-політичний та військовий діяч періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., генерал-лейтенант армії УНР, дослідник історії Українських Січових стрільців; мати — Олена Степанів — визначний український учений-географ, хорунжа Української галицької армії.
    Упродовж багатьох років поневірянь та безнадійної, як інколи здавалось, боротьби проніс син українських патріотів, закладену з дитинства шляхетну гідність і незламність. У 1944 р. закінчив Академічну гімназію у Львові, рік навчався у Львівському медичному інституті, проте, будучи гуманітарієм за покликанням, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю "Українська мова і література".
    Трудову діяльність почав під час навчання в університеті як бібліотекар та бібліограф у Львівській бібліотеці АН УРСР. У грудні 1949 р. Ярослав Романович, ще зовсім юнаком, був арештований органами КДБ. За звинуваченням у політичній неблагонадійності, засуджений на 10 років позбавлення волі. З того часу почалося життя, сповнене страждань і випробовувань: пересильні в'язниці у Львові, Харкові, Петропавловську та інших містах, так звані виправно-трудові табори у Спаську та Караганді, і після звільнення — неможливість знайти роботу через тавро "політично неблагодійного". Вимушене безробіття тривало 23 роки. Саме в цей час Ярослав Романович стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу, насамперед, Вірменії, автором сотень наукових праць із багатьох напрямів істори чної науки і перш за все — джерелознавства та археографії. Повернення національної історико-культурної писемної спадщини стало справою життя Ярослава Романовича як науковця і патріота. Написані в ті часи ґрунтовні роботи виходили найчастіше під псевдонімами: А. Вульченко, Д. Иваненко, С. Иванович, С. Козаченко, С. Корибут, Н. Косинерський, Д. Малахівський, С. Пісковий, Д. Романенко, Д. Спаський, Степанів Ярослав, Д. Янович, Д. Ярославич, Я. Ярченко, NN, Stepaniv Jaroslav та ін.
    Вже маючи ім'я в історичній науці та значний доробок у 1963 р., Ярослав Романович захистив кандидатську дисертацію "Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV-XIX ст." за монографією в Інституті історії Академії Наук Вірменської РСР. Захистити навіть таку далеку від політики дисертацію в Україні годі було й мріяти. Його запрошували читати лекції відомі зарубіжні університети. Міжнародні наукові товариства звертались з проханням про членство в них. У рідному ж Львові вдавалося лише час від часу знайти роботу за фахом: старший науковий співробітник, в.о. завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР, начальник відділу допоміжних історичних дисциплін, старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові в 1974-1978 рр.
    Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення інституту. Він зібрав біля себе однодумців, висококваліфікованих фахівців і талановиту молодь. Сформувалась ціла школа дослідників, які успішно працюють у різних напрямах історичного пошуку. У їх доробку такі відомі в Україні та за її межами видання, як "Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури", "Боплан і Україна", "Mappa Mundi", "Вірменія і Україна", "Історична топографія і соціотопографія України" та ін. За сукупністю наукових праць "Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга пол. ХІХ-ХХ ст.)" присуджено учений ступінь доктора історичних наук (1994). Вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка присудила йому звання професора (1996). З 1998 р. очолив засновану кафедру сходознавства.
    Науковий доробок Я. Р. Дашкевича більше 900 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин тощо.
тека творів
http://chtyvo.org.ua/authors/Dashkevych_Yaroslav/

Одне з останніх прижиттєвих фото Євгена Коновальця, зроблене у Відні навесні 1938 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

День Героїв спочатку в діаспорі, а тепер і в Україні відзначають 23 травня. У день загибелі першого провідника ОУН, полковника Коновальця. Чин цієї людини належно не пошанований державою, за яку він боровся і загинув.
23 травня минає 75 років, як у Роттердамі було вчинено смертельний напад на першого Голову ОУН полковника Євгена Коновальця.
Довший час не було однозначної відповіді на питання, хто ж власне здійснив зухвале убивство. І тільки через багато років, коли світ побачили спогади Павла Судоплатова, стало зрозумілим, що лідер українських націоналістів загинув у результаті добре спланованої спецоперації НКВД, якою безпосередньо керував очільник Радянського союзу Йосип Сталін.
Здавалося б, крапки над "і" розставлено: замовник і вбивця відомі. Ще одну трагічну сторінку історії можна перегорнути?

Але, схоже, це робити зарано.
Могила Коновальця і досі залишається у далекому Роттердамі. Вже у незалежній Україні, за яку Коновалець боровся у лавах січових стрільців, армії УНР, а згодом УВО і ОУН, йому, фактично, не має місця, зокрема у столиці.
Зрештою, суспільству намагаються нав’язати думку, що смерть Коновальця – результат виключно терористичного акту, така собі відплатна акція НКВД за бойові дії ОУН на Західній Україні у передвоєнний час. А отже одному з лідерів національно-визвольного руху мимоволі, надається статус "галицького діяча", а ОУН зображується як локальне, західноукраїнське явище.

Герой не тільки України. Євген Коновалець і Литва
Однак саме смерть Коновальця дає багато приводів для того, щоб вважати його одним з найвизначніших українців минулого сторіччя.
Як відомо, Євген Коновалець був вбитий 23 травня 1938 року в нідерландському Роттердамі, на вулиці Колсінгел, поблизу готелю "Атланта". Його смерть стала завершенням цілого етапу детально спланованої спецоперації НКВС. Проте її кінцева ціль аж ніяк не полягала у нейтралізації лише голови ОУН. Кінцева мета була значно більшою.
В Архіві ОУН зберігається листування тодішніх членів Проводу Українських Націоналістів (ПУН) з полковником Євгеном Коновальцем з приводу різних людей, які запідозрювалися у зв’язках з ворожими агентурами. Частина цих листів опублікована у книжці Євгена Онацького "Шлях на Роттердам". Передусім вражає, те, що таких людей була багато, і під прицілом був не тільки  Коновалець.
Так, у січні 1934 року провідний діяч ОУН, один із її ідеологів Микола Сціборський у листі до Коновальця розповів про такого собі "Івана Івановича", який зустрівся з ним у Парижі, назвався посланцем сестри та передав йому її та його дружини "листи". В цих "листах", зокрема містилися розповіді про щасливе життя в радянській Україні, а відповідно благання більше не займатися націоналістичною діяльністю й повернутися до дому.
Крім того, сам "Іван Іванович" дуже колоритно розповідав про успіхи радянської влади та всіляко схиляв Сціборського до заради ОУН, обіцяв достойне життя в Україні. Можна лише уявити, що б з ним сталося, якби він повівся на цю провокацію. У кращому випадку – концтабір; у гіршому – смерть.
Але Сціборський був не одинокий, кого обробляли спецслужби. Практично всі активні члени ПУН і найближчі співробітники Євгена Коновальця в той чи інший спосіб були під опікою НКВД. До їх честі, ніхто не став на шлях зради. Правда, при цьому вони не вберегли провідника…

Євген Коновалець і наша доба. До 120-річчя з дня народження
З метою здобути довіру Коновальця, проникнути у керівне ядро ОУН застосовувалася різноманітна тактика. Окремі її елементи цікаві і повчальні, а, можливо, не втратили й сьогодні своєї актуальності.
З листування членів ПУН з Коновальцем видно, що один із улюблених прийомів полягав у тому, що голові ОУН намагалися донести інформацію, яка апріорі йому мала сподобатися. Наприклад, йому, іншим членам ПУН розповідали, що радянська Україна фактично "дихає" повстанням. Мовляв, ось-ось люди піднімуться на боротьбу з більшовиками. Щоб це виглядало правдоподібно, розповідали про "українського націоналіста" Миколу Скрипника - голову першого українського радянського Уряду, активного провідника більшовицької політики українізації України.
Також повідомлялося про існування в Україні "потужних" підпільних націоналістичних організацій з яким неодмінно ОУН мала б налагодити контакти. Зокрема інформувалося про так звану "Організацію Українських Революціонерів", яка начебто налічувала десятки тисяч членів, з-поміж яких чимало студенів та вчених з Академії Наук України.
До речі, Коновалець, який внаслідок суворого емігрантського життя був відірваний від України, схвально сприймав таку інформацію, вважав, що, можливо, частково, але вона віддзеркалює реальну ситуацію.
Інший тактичний хід був пов'язаний із намаганнями нацьковувати одних членів ОУН на інших, поглибити протиріччя, які на той час існували в ОУН. У даному випадку перед Коновальцем малювалися "страхи", які на нього і ОУН очікували у разі бунту в середині організації. Тут треба наголосити, що, саме цей тактичний хід дав результат.
Уміло спекулюючи на проблемі "старших і молодших", "крайовиків і емігрантів" ситуація була розхитана до того, що вже після смерті Коновальця, а саме від 1940 року ОУН існувала в двох іпостасях: під проводом Андрія Мельника і керівництвом Степана Бандери.

До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів
Врешті, в снуванні інтриг важливе місце займала робота на зразок тої, що її проводив згадуваний "Іван Іванович". Якщо не вдавалося заманити котрогось з членів ПУН до України, тоді сам факт існування родинних стосунків між членом ПУН і ріднею подавався як його зв’язок із спецслужбами більшовицької Росії.
Згадуваний член ПУН Микола Сціборський ледь не постраждав саме від такої "технології". Щоб не бути запідозреним у зв’язках з НКВД він навіть змушений був ініціювати над собою організаційний суд, який відбувся і повністю його виправдав.
У багатьох публікаціях про Євгена Коновальця можна прочитати закиди у бік ПУН, що так і не було знайдено дієвих форм і методів протидії більшовицькій агентурі. Це відповідає правді, але не пояснює ситуації. Члени ПУН за часів Коновальця ніколи не жили в одному місці. Розкидані по різних європейських столицях вони навіть не мали змоги супроводжувати свого вождя під час його подорожей і зустрічей, в тому числі із сумнівними людьми.
Член ПУН Дмитро Андріївський з цього приводу із сумом констатував: "Незалежно від нашої волі, обставини не раз ставили нас перед доконаними фактами, або випадок уневажнював наші плани та розрахунки. Не раз особа, яка мала заступити Полковника (Є. Коновальця) в тій чи іншій справі, або супроводити його в подорожі, не могла рушити з місця. Саме так сталося, коли Полковник мав їхати 1938 р. до Роттердаму і Барановський (член ПУН) не міг вспіти вчасно".
Цікаво, що дієвий засіб перевірки пропонував Олег Ольжич. Зокрема він наполягав, щоб люди, які претендували на роль наближених до Коновальця організовували якісь протестні акції в Україні, наприклад розкидали в одному з великих театрів листівки націоналістичного змісту. Проте, Коновалець не погоджувався, оскільки, на його думку, це був невиправданий ризик.
У будь-якому випадку, спецслужби Радянського союзу ставили за мету не стільки усунення Коновальця як ліквідацію організованого націоналістичного руху, зокрема ОУН, яка на той час набирала сили і становила реальну загрозу інтересам більшовицької імперії.
Для цього був вибраний відповідний момент. На той час в еміграції і Україні не було більш авторитетного лідера як Євген Коновалець, а очолювана ним ОУН вживала радикальні дії, спрямовані проти Москви. Так, у 1933 році член ОУН Микола Лемик застрелив радянського консула у Львові. Це була чи не єдина адекватна відповідь за Голодомор, що його розпочала Москва з метою винищення українського населення.
Водночас у Європі формувалася коаліція країн, які підтримували Німеччину в її загарбницьких планах щодо Радянського союзу. Можливість доручення до цієї коаліції ОУН з її підпільною мережею, яка покривала значну територію України, спонукала Москву до відповідних дій. Їх мета була очевидною: паралізувати український національно-визвольний рух, а відтак знищити його.
Чи була вона досягнута? Лише частково: загинув голова ОУН полковник Євген Коновалець, а сама Організація Українських Націоналістів була ослаблена через розкол, який після того наступив. Проте, зовсім скоро фракції ОУН вирушили в Україну, а згодом на ідеях українського націоналізму постала Українська Повстанська Армія, яка вела збройну боротьбу за відновлення незалежності Української держави.

Мандрівка до Полковника. Де похований Коновалець
У чужому Роттердамі й досі покоїться прах Євгена Коновальця. Характерна деталь, на похоронах Вождя, саме так називали свого провідника члени ОУН, наголошувалося, що його могила тут є тимчасовою і як тільки постане незалежна Україна Коновалець одразу ж повернеться на Батьківщину.
Чи готова незалежна Україна гідно вшанувати пам'ять одного з найвірніших її синів?

Богдан Червак
http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/23/124562/add_ok/#comments

http://www.youtube.com/watch?v=hy1wQxZO2hg
Виступ Юрія Михальчишина пам'яти Євгена Коновальця

22 травня 2013 року близько 12.00 години у Полтаві на перехресті доріг вул. Комсомольської та вул. Паризької Комуни стояла вантажівка «Камаз» з майже повним кузовом асфальту. Поруч з вантажівкою було чотири працівники «автодору».

Вже за годину вантажівка зникла разом з працівниками, які клали асфальт. І до кінця робочого дня вони вже не повернулися.





На відео видно, що «автодорівці» зробили на вулиці Комсомольській і що залишили прямо поруч.

Відео: Як у Полтаві зробили ямковий «ремонт» дороги по вулиці Комсомольській

Крім того, що такий ремонт дороги є ідіотизмом, так його можна кваліфікувати, як злочин. Адже, витрати по пересуванню ремонтної бригади, яка ремонтує по одній ямці, є надто дорогим для бюджету організації, яка утримується платниками податків. Тобто, нами з вами.

Ми всі з вами пам’ятаємо, що не так давно «автодор» з метою економії коштів з року в рік під час ремонту доріг залишав свою техніку у дворах. Дороги ремонтувалися ділянками, а не так, як зображено на моїх фото та відео.

Цікаво, як полтавський «автодор» прозвітує перед урядом про ремонт доріг у Полтаві? Скільки кілометрів доріг вони напишуть у своєму звіті?

Комментарий к статье "Бизнес доводят до суда" на сайте kommersant.ua/doc/2189630 и к статье "Власти задумались об изменении механизма наказания бизнеса - Ъ" на сайте korrespondent.net/business/economics/1559699-vlasti-zadumalis-ob-izmenenii-mehanizma-nakazaniya-biznesa

 

Такое ощущение, что значительная часть законодателей, чиновников и так называемых экспертов как будто пришельцы с другой планеты, их представления о том, какая ситуация в стране и чего хочет народ - как будто у пришельцев нет, не с космоса, а непонятно откуда... Или может они избирателей совсем уж дураками считают?

 

Вот вроде бы здравая мысль - приостанавливать деятельность предприятия в исключительных случаях и только при наличии реальных существенных нарушений, и только через суд.

 

 А теперь смотрим что это за суд.

 

Привлечь судью к ответственности за неправомерное решение проблематично в этой стране. Думаете от такой ситуации правосудие торжествует? Далеко не так - процветают безнаказанность и противоправные решения. А от решения судьи (постановления, определения) часто зависят судьбы людей...  Думаете часто судьи руководствуются основным в законодательстве - принципами права? В моей практике, как юриста с опытом, судьи или не хотят слушать про принципы права вообще, или злиться начинают... А для чего суды вообще? Для того, чтобы решать спорные вопросы исходя из ПРИНЦИПА СПРАВЕДЛИВОСТИ. Нет этого в значительной части случаев.

 

 Привожу пример.

 

Я давно писал (несколько лет назад) об откровенном "беспределе" и круговой поруке сотрудников налоговой инспекции одного из районов города Одессы (Украина), Одесского окружного административного суда, Одесского апелляционного административного суда и просто "положившего дело под сукно" без принятия решения по существу судьи Высшего административного суда Украины. Решения по одному из дел нет до сих пор. Вы думаете после публикации в интернете хоть кто-то из государственных органов, ответственных за правосудие в этой стране, поинтересовался номером дела, обстоятельствами и документами по делу? Никто, хотя в поисковой системе интернета данный материал находится далеко не на последних позициях. Вот Вам и интерес данных должностных лиц к исполнению их должностных обязанностей за счёт собираемых со всех налогов.

 

И привлечь нерадивых государственных служащих к ответственности в этой стране почти невозможно - такую они создали систему круговой поруки и безнаказанности. Так что красивые слова - это красивые слова, но без реального механизма осуществления того или иного начинания и механизма привлечения к ответственности за неправомерные деяния - это всё демагогия и пустые слова.

 

Материалы с сайта http://www.easypay-shop.com/shop/index.php?ukey=news&blog_id=86

В субботу одиннадцатого мая в черновицкой адвентистской общине по улице Надречной состоялся христианский фестиваль духовых оркестров. В нем приняли участие творческие коллективы с города Заставны, Недобоивцов, Стрелецкого Кута, Берегомета Черновицкой области и Богданивки Ивано-Франковской области.

Организатором мероприятия выступил музыкальный отдел Буковинской конференции Церкви Адвентистов Седьмого Дня. Фестиваль начался в 17.00 общим пением псалма под аккомпанемент духового оркестра, после чего ведущие Олесь Деркач и Лилия Бойченюк представили первый коллектив.

Присутствующие на фестивале в этот вечер имели возможность насладится профессиональным исполнением духовой музыки, а также узнали из наглядного видео-ролика, как делаются трубы.

Творческие коллективы исполняли как знакомые христианские псалмы, так и классические произведения. Особенно запомнилось выступление духового оркестра из Заставны, участники которого очень серьезно готовились к фестивалю, имея по шесть часов репетиций каждую неделю.



В завершении программы к присутствующим обратился руководитель адвентистской Церкви в Буковинской конференции пастор Иван Завадюк, который во время выступления подчеркнул важность тщательной подготовки каждого музыканта. По итогам фестиваля жюри избрало два коллектива, которые семнадцатого мая выступят на всеукраинском христианском фестивале духовых оркестров в Луцке.

Христианский взгляд

Нація – дієздатний народ.

Перемога? Чия? України? Українців? 9 травня, це остаточна дата закабалення московитами України. Дії влади московської імперії і совєцкого союзу були спрямовані на знищення будь якого вільнодумства і їх носіїв. І прошу зауважити, що робили вони це досить успішно не тільки в Московії, а й на таких "ісконно московських" землях як Середня Азія, Кавказ, Україна, Прибалтика, Фінляндія, Польща. Як тільки з’явилася Московія, її політика була спрямована на загарбання всього що погано лежить. Сотні років Московія грабувала, вбивала, колонізувала, заселяла московитами нашу землю, вивозила з нашої землі наших батьків, дідів і прадідів. Політика погроз, шантажу, підкупу, катувань, заслань, поодиноких та масових показових вбивств, вигнання з своїх земель цілих народів – ось справжнє обличчя московської зовнішньої політики, спрямованої до «братських» народів та сусідів.

І зараз окупанти нашої землі хочуть і далі на ній панувати. Та з кожним роком все більше нащадків русичів, козаків усвідомлюють хто тут має бути господарем. Тому все більша істерія серед комуняк, серед окупантів, серед тих поселенців на території України які не хочуть визнавати УКРАЇНУ НЕЗАЛЕЖНОЮ ДЕРЖАВОЮ. Вони чіпляються за різного роду свята і символи імперії. Придумують різного роду маячню у вигляді «співдружності», "митного союзу" та "русского міру". Таким чином стараючись знову втягнути великий європейський народ, зі славним літописом і з глибокими традиціями, в щось не зрозуміле і каламутне. «Співдружність» де люди і народи поділені на сорти, де не діють закони для всіх, де політична доцільність понад усе, де ніколи не було демократії і свободи слова, совісті і віросповідання. Це все пахне «нафталіном». По моєму, щось подібне ми вже мали. То чи потрібно нам наступати на ті ж граблі?

Усвідомлення, визнання, каяття як наслідок – очищення. Люстрація. Проведення судових процесів над кривавими злочинцями, хай і мертвими. Без таких процесів не можливий рух вперед.

Німці визнали, вибачились, а саме головне засудили. Заборонили використовувати, повторювати і наслідувати.

Народ мудріший, визнає трагедію. Він був безпосереднім учасником в диявольських експериментах тоталітаризму в якості піддослідного. Та нинішня влада в Україні не може і не хоче зрозуміти всього трагізму того що відбувалося. Закриваються архіви, нищаться документи…

А знаєте що головне в цьому: не засудили, значить ЗАЛИШИЛИ ПРАВО ЗА СОБОЮ ВСЕ ЦЕ ПОВТОРИТИ. Оскільки ніхто не засудить, ніхто на покарає. А може ще й героя дадуть.

Московська влада, так як і нинішня влада в Україні, свої злочини не визнала, не вибачилась, а тим більше нікого не засудила. І знаєте чому? Тому що багато представників нинішньої влади - їхні нащадки. Нащадки, які отримали в спадок безмежну владу, бездонне «корито» і мільйони беззахисних рабів. Як можна засудити і визнати своїх предків кривавими вбивцями, психопатами і садистами. А якщо засудять, то чим будуть хизуватись? Який літопис будуть писати? Про Олександра Невського(нині святий в Московському патріархаті), який відрізав язики і вуха слов’янам за те, що не хотіли платити данину Золотій Орді, Андрія Боголюбського(теж святий в МПЦ), який спалив Київ і винищив майже всіх його, православних жителів, про «великого» Леніна засновника концентраційних таборів, та гоп-стоп компанії Фрунзе, Троцького, Дзержинського, Єжова, Петровського, Сталіна та інших менш дрібніших організаторів червоного терору, голодомору та Гулагу, про «великого» полководця Жукова, кар’єриста і нездари, в якого головний принцип на війні був «не розумом, а кількістю», судячи з його слів - «солдат не жалеть, баби ещё нарожают», та рахуючи кількість жертв його «геніальних» військових операцій. За такі подвиги, які робили совецькі генерали, в цивілізованих арміях віддавали під трибунал. Жодна влада не знищила стільки "свого народу"(росіян, українців, жидів, татар...), скільки знищила московська влада.

 На яких прикладах виховувати майбутні покоління? Є дуже багато прикладів людей які дійсно заслуговують на пошану і повагу і є прикладом для наслідування. Та вони не вписуються в хамські, підлі, підступні, нелюдські імперські порядки. Тут тільки вожді вирішують хто герой а хто ні, кого любить а кого ні. Тому є міста і села, вулиці і різні установи та інші об’єкти, названі іменами ЗЛОЧИНЦІВ. Та якщо це в московії то може й нехай. Нехай вони в себе самі розбираються. Деякі народи дуже швидко скинули з себе цей колоніально-імперський бруд. Провели люстрацію, і самі засудили тих, хто без запрошення прийшов на їхню землю, і почав встановлювати «залізною рукою» свої порядки. Таким чином відновивши літописну справедливість, повернувши своїх героїв, свою гідність. Утвердивши право жити на своїй землі і передавати любов і мудрість своїм нащадкам.

Нажаль, в нашій, найбільш постраждалій від московсько-імперської політики державі УКРАЇНА все йде на так гладко і просто. Існуюча п’ята колона в Україні та одіозні особистості з імперським керівництвом в сусідній московії ніяк не можуть погодитися з реаліями сьогодення. Сплять, а сон тікає, їдять, а їм кусок в горло не лізе, втратили спокій. Як так, Україна нехай потроху та йде своїм шляхом. І що не крок, то впевненіше. А як вже дістав їх український націоналізм. Ми з гордістю мусимо визнати, що він у нас найкращий. Такого націоналізму як у нас ніде нема: ні в московії, ні в Польщі, ні в Германії, ні в Ізраїлі. Він особливий. Особливо для українофобів. То що ж воно таке, той націоналізм?

 Український націоналізм - це захисна реакція українського народу у вигляді різного роду дій, заходів скерованих на захист свого права бути господарями, вільно жити і любити на СВОЇЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ. Будь який вільний народ буде відстоювати свою волю на своїй землі. І всі успішні держави світу, це ті держави, де людям прививають з дитинства любов до своєї батьківщини, до своєї культури, де народ має національну ідею, яка переходить в націоналістичну тоді, коли з’являється загроза втрати суверенітету. Загроза в нас є зараз і ззовні і з середини. І якщо ми визначимо ці загрози і ризики, локалізуємо і ліквідуємо їх, то ми нація, то ми дієздатний народ. Народ який може самоорганізуватись, зібратись і дати відсіч будь якому ворогу – такий народ має майбутнє і заслуговує на повагу. Саме тому, що народи змогли в час загрози поставити національну ідею на перше місце, об’єднувалися навколо неї, і не шкодуючи свого життя, в жорстокій боротьбі за волю, за свою землю, вони перемагали і залишилися незалежними державами. Адже по справжньому щасливим в любові і гармонії можна бути тільки на своїй богом даній землі, землі своїх предків.

                                                                                                                                             Олесь Забудько

Зусилля, спрямовані на дерадянізацію, можуть залишитися марними, якщо не позбутись ідейного та ментального субстрату більшовицької ідеології – російської культурної матриці.

З подивом відкрив для себе, хто є автором терміна «русофобія». Виявляється, по­ет Фьодор Тютчєв, автор «Люблю грозу в начале мая» та «Умом Россию не понять». Ще він був впливовим чиновником – спершу дипломатом, потім цензором, а крім того, автором незакінченої книжки «Россия и Запад». Його ображало, що комусь у Європі не подобалася країна, економіка якої була побудована на рабстві 90% населення, політична система – на тотальному контролі згори до низу, а ідеологія – на офіційній церкві як частині держапарату. Не минуло й півтораста років, як згадане слово несподівано зазвучало знову, тепер уже від імені держави…

Коли після падіння СРСР різні посткомуністичні країни ставили собі завдання позбутись елементів тоталітарного минулого, вони визначали два напря­­ми діяльності: демонтаж інституцій і заборона символів. Перший «фронт» складний, але зрозумілий: розпуск злочинних структур, люстрація, адміністративні реформи, впровадження демократичних процедур. Другий – нібито простіший, але не менш важливий: німцям так само важ­­ко було б попрощатися з нацизмом, якби вони досі мали змогу милуватися пам’ят­ником Адольфові Гітлеру на розі Gringstrae та Himmlerplatz. Але символіка – лише окремий випадок, зовнішній прояв тих глибинних механізмів, які визначають мотивацію окремих людей у їхній щоденній поведінці. Культурна матриця, спосіб сприймання й структурування дійсності, система та ієрархія цінностей невблаганно нав’я­зу­ють свої сценарії, часом незалежно від суб’єк­тивних намірів тієї чи тієї дійової особи історії.

Уже давні греки заповідали не озиратись, утікаючи зі світу мертвих. Інакше старі звички неминуче змусять вступати в ту саму колію, відтворювати скомпрометовані маршрути, рухатися зачаклованим колом, із якого неможливо вирватися. А якщо брази старої матриці підживлюють на офіційному рівні, тоді як альтернативний дискурс зазнає репресій, то порятунку немає.

Константинополь, Гібралтар…

Днями в Росії стався черговий скандал на ідеологічному ґрунті: група ображених меломанів із Татарстану звернулася зі скаргою на пісню, що її виконує на гастролях відома співачка в жанрі кантрі-фолк, одна з ікон радянської інтелігенції 1970-х. Прокуратура Росії не знайшла в ній ознак екстремізму й таким чином, як це бачиться останнім часом, офіційно благословила її зміст і пафос. У тексті звертає на себе увагу чимало акцентів. Наприклад, натяки на зовнішніх і внутрішніх ворогів («хазары», «мамаи», «масоны», «иные злодеи»), чітка вказівка на те, що з ними робити («И не будет зоны, лагерей и тюрем, / Все враги России будут казнены»), але найбільше вражає, так би мовити, зовнішньополітичний вектор («Возвратит Россия Русский Севастополь, / Станет снова Русским полуостров Крым, / Наш Босфор державный, наш Константинополь / И святыня мира Иерусалим»). Ось із цього місця хотілося б детальніше.

Константинополь, протоки й подеколи Єрусалим – ці символи (або, як тепер кажуть, меми) залишалися для російського імперського мислення своєрідною невротичною fata morgana впродовж століть. «Константинополь має бути нашим», – пише Тютчєв. «Росія… тому бере собі Константинополь, що ані жоден із вас, ані всі ви разом не доросли до нього, а вона, Росія, доросла», – продовжує його думку Достоєвскій. Фактично аж до Першої світової «візантійський» напрям був одним із визначальних у зовнішній політиці імперії Романових. Ідеться не так про геополітичну стратегію, яка виходить із будь-яких практичних потреб держави, як про реалізацію ідеологеми: відновлення право­слав’я як визначальної потуги в масштабах усього світу (зрозуміло, під орудою Росії), як «очищеного» християнства на противагу його меркантильній католицькій версії, спотвореній Римом. Усе це серйозно обговорювали, і воно виявлялося підставою для дій.

Другий, паралельний проект, що частково перетинався з першим, розглядав Росію як центр світового слов’янства: разом із великоросами, українцями та білорусами – всіх поляків, чехів, словаків; у перспективі – болгар, сербів та ін. Імперія мала виступати гарантом їхньої спільної самобутності на противагу «рома­но-германській» асиміляції, водночас самі слов’яни мусили поступово «обрусіти», себто все од­­но асимілюватися, тільки в «правильному» напрямку. Одним із перших найяскравіших проявів цієї візії є програмний вірш Алєксандра Пушкіна «Клеветникам России» і впритул до нього «Бородинская годовщина» («Сла­­вянские ль ручьи сольются в русском море?). Можливо, хтось жахнеться: «Как же так? Пушкин – это же наше все!» Нічого не поробиш, той факт, що Алєксандр Сєрґєєвіч був російським імперіалістом (як і українець Гоголь, як і грузин Джугашвілі), не робить його гіршим поетом. Подобається нам чи ні, це файли з різних тек.

Обидва ідеальні проекти поступово ставали стрижнем усієї російської свідомості. Будь-хто, почуваючись росіянином, мав так чи так навіть на підсвідомому рівні всмоктати саме ці цінності, саме це відчуття держави як спільного тіла (за рахунок власної плоті й індивідуального простору окремої особи) із саме цією траєкторією розвитку.

Хтось вважає, що більшовицький жовтневий переворот поклав край згаданій традиції. Зовсім ні: змінилися символи, реперні точки, проте загальний пафос проекту зберігся. Замість православ’я – торжество комунізму, замість «Боже, царя хра­­ни» – «Інтернаціонал», замість двоголового орла – серп і молот поверх земної кулі та напис: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» І неофіційне гасло, трохи забуте в останні десятиліття СРСР: «Красные знамена от Владивостока до Гибралтара». До речі, невдовзі після революції могутній вусатий диктатор почав рішучий рестайлінг, повернувшись до старої системи координат: відтоді російський народ знову було визнано першим серед рівних, а стрижневою, такою, що визначає сенси, культурою (як і мовою) остаточно затверджено російську.

Нарешті, після розпаду СРСР менш ніж через 10 років те, що залишилося від імперії, почало демонструвати звичні імпульси до «збирання земель»: відновлен­­ня «Русского міра», створен­­ня єдиної союзної держави або наддержавних організмів на кшта­­лт Митного союзу (звісно ж, із центром у Москві), водночас проявляючи агресивну ворожість до реальних або вдаваних конкурентів і противників.

Висловлюючись прямо, феномен Росії (тобто Російської імперії – Союзу Радянських Соціалістичних Республік – РФ) як експансивного організму з месіанськими претензіями назовні й колоніальною асиміляторською політикою всередині слід розглядати як безперервність. Ідеться про теорію та практику, декларації та їх утілення, колективне підсвідоме й індивідуальну свідомість.

Ще простіше: належати до Росії – це прагнути втілення великого Проекту в межах сакральної держави, не рахуючись із ціною як для тих, хто мав нещастя опинитись у фокусі зусиль, так і для самих співвітчизників, їхнього добробуту й безпеки. СРСР є тимчасовою формою існування Росії, радянська свідомість – окремий прояв російської.

Війна і «мір»

Казати, що кожен росіянин – імперіаліст, було б проявом тупої ксенофобії. Невід’ємною частиною цієї культури є етична складова, отже, всередині суспільства завжди є суттєва частка людей, які чинять опір мейнстримові. Недарма саме в Росії сформувалися поняття «інтелігент», «інтелігенція». Це унікальний феномен, якого не існує в жодній іншій традиції: підкреслена чутливість до будь-якої кривди, акцентована вихованість і увага до іншого, особливо якщо він перебуває в гіршому становищі. Цей імпульс протистоїть зверхності, месіанській захопленості, відчуттю офіційної сили й пов’язаного з нею лицемірства.

У російській культурі чимало культових імен, які уособлюють інтелігентність. Саме вони в очах іноземців представляють передусім націю ментально: Толстой, Чєхов, Пастернак… Утім, попри популярність усередині країни та за кордоном, не ці імена визначають справжнє обличчя країни як в офіційному житті, так і в побуті. Бо на кожного Чаадаєва є свій Гоголь, на кожного Нєкрасова – свій Тютчєв, на кожного Салтикова-Щєдріна – свій Аксаков, на кожного Ґєрцена – свій Достоєвскій… Не хочу сказати, що носії офіційної, точніше панівної ідеології та ментальності геть усі потворні чи аморальні. Здебільшого навпаки, і в цьому величезна драма росіян як спільноти. Відкрита, чесна, уважна людина в якихось певних ситуаціях стає захисником антигуманних цінностей, утіленням зверхності, безпардонного домінування й нетерпимості. Зазвичай ця ситуація пов’язана із зачіпанням якихось больових точок, дотичних до критики держави або навіть сумнівів у її добрих намірах. Той невротичний конфлікт, роздвоєність можуть ставати ґрунтом для творчих досягнень, але в практичному житті вони радше запорука тупцювання на місці, відсутності розвитку, марного витрачання енергії та ресурсів.

Однією зі складових такого вельми умовного «колективного характеру» є потенційна злоба й пошуки ворога. У різні часи він бачився різним: «Римська ідея» (Тютчєв), «Австрійський генеральний штаб», «Світовий уряд», «Вашингтонський обком»… Чи варто говорити, що «зрадники-хохли», безумовно, завжди входили до цього набору жахалок. Сучасний російський публіцист «ліберального» табору досить вдало описує такий психотип: «Він абсолютно переконаний, що ми живемо в ситуації американської всесвітньої змови, і йому чомусь така позиція видається дуже духовною. Він весь час захищає духовність. Йому здається, що Росія перебуває в кільці ворогів. Це цілком класична симптоматика добре розвиненої, зрілої параної, коли останнім оплотом правди, честі, духовності залишилася Росія».

Слід відзначити дивну обставину: імперіалізм європейського зразка впродовж останніх століть був здебільшого так само безцеремонним, подекуди безсоромним, але він керувався міркуваннями зиску, господарської користі. Російська експансія досить часто не передбачала ніяких прибутків, подекуди навіть ішла на додаткові витрати. Звісно, добробутові васалів це не сприяло, але й збагаченню метрополії чомусь теж – хіба що якихось окремих функціонерів, які «сиділи на потоках» (до речі, корупція, неефективність і чиновницьке свавілля чомусь так само відтворюються в російському суспільстві будь-якої стадії чи модифікації впродовж століть). Сенс імперії був у самій імперії.

Росія не визнає проектів життя – тільки проекти завоювання: Сибіру чи Кавказу, Північного полюса чи північних річок, Європи чи Космосу… У боротьбі, можливо, найбільше постраждали власне росіяни – депопуляція, занепад, забруднен­­ня, вичерпання ресурсів. Але це не означає, що сусіди й підлеглі в межах імперії мають толерувати цей шлях. Росія і може, й уміє продукувати дивовижні досягнення техніки та людського духу, але насамкінець перемогу щоразу чомусь здобувають реакція та безвихідь.

Росія, яку ми повинні втратити

Без зрозумілого плану, без стимулу для розвитку, дезорієнтована, деморалізована, умовно керована, позбавлена самоврядування та зворотного зв’язку, Ро­­­сія як поліційно-мілітар­но-адміні­­стратив­­не утворення не має майбутнього в її нинішньому вигля­­ді. Можливо, колись країна Ґєрцена, Чєхова і братів Струґацкіх переважить країну Ніколая І, Бєрії та Суслова. Але станеться це не сьогодні й не завтра. Симпатики «Русского міра», попри звичку, виховання, тяглі­­сть і сентименти мають колись визнати, що належність до цієї умовної (вдаваної) спільноти автоматично означає зв’язок виключно з минулим, а отже, відмову від майбутнього.

Доводиться визнати, що ро­сійське=радянське, а радянсь­ке=російське. Ще раз: більшовицький проект є прямим продовженням і складовою частиною російського. Отже, намагаючись подолати тяжкий спадок, у процесі деколонізації та дерадянізації неминуче доведеться дистанціюватися від мен­­тальної Росії, передусім у собі.

Вочевидь, це означало б упровадження певних адміністративних заходів із метою посилення конкурентного начала в інфор­ма­ційно-культурному просторі на власну користь замість тотального домінування менталь­­ної Росії, яке триває досі. Але значно важливішою є внутрішня дистанція. Слід нарешті сказати собі, що російський спадок не наш спадок, і відповідне («спіль­­не») минуле так само не наше. Не слід відмовлятися від Чєхова, як не варто нехтувати Діккенсом. Та оскільки не умовна, не ідеальна, а нинішня реальна Росія експортує ніяк не Чєхова (і не сучасну якісну літературу, не кіно-артхаус, не театр, не образотворче мистецтво), а Ґріґорія Лєпса чи Любу Успєнскую та численні варіації на тему «мєнтов» та «братков», то ми навряд чи втрачаємо щось вартісне. Залізна завіса має впасти у свідомості. Без цього конструкція нашого власного повноцінного ментального простору геть неможлива.

Україна – не Росія, сказав колишній Президент. Так отож.

Істинну  Віру  продемонстрували  мудрі японці  у  Чорнобилі.
Вони  не  тільки  не  православні, але  і  не  християни...

І  саме  це  допомогло  їм  проявити   Свою  Повагу   і  Шану..у  Православному  Храмі..

Україна колись вважалася потужною аграрною державою. Колись. А її серце – Полтавщина – аграрною областю. Після того, як я дізнався про ганебну новину, можу впевнено написати, що і Полтавщина КОЛИСЬ була аграрною областю.

Полтава, центральний ринок, 30 квітня 2013 року. Серед різноманітної сільськогосподарської продукції довелося побачити часник – не з "аграрної" Полтавщини, не з "аграрної" України. А з... Китаю.

Фасований по три часничини. З яскравою обгорткою на якій написано не тільки країну виробництва, а й, навіть, розмір головок.

До "аграрної" України завозять автомобілі, іграшки, аудіо-, відеотехніку, будівельні матеріали, канцелярські товари і, тепер ще й часник. Всі ми знаємо, що часник в Україні добре росте. Його врожайність може бути більшою, може бути меншою, але не може бути так, щоб він зовсім не ріс, якщо його посадити.

Тож, виникає запитання: В Україні зовсім перестали садити часник? Невже, може бути вигідніше вести його з самого Китаю?

Якщо такими темпами Україна переростає з виробничої держави на споживацьку, то вже незабаром економіка країни буде повністю паралізованою. А враховуючи те, що наша держава має купу зовнішніх боргів, кредитори можуть оголосити їй дефолт і "попросити" її громадян звільнити територію. Тут немає жодних жартів.

Якщо найближчим часом нічого не змінювати, не запускати різні виробництва, то вже нинішні покоління громадян України застануть те, що я написав абзацом вище.