Нація- народ з психологією володаря

Отже: що таке є наш народ? Кожен визначає це особисто. Особисто для мене наш народ - це певне коло людей. В першу чергу це найближчі люди - батьки, дружина, діти. Потім - більш далекі родичі, друзі, потім знайомі. І, з рештою, незнайомці, які самоідентифікують себе як українці, громадяни України, жителі, населення, тощо. Тож, особисто для мене, наш народ - це гарні і добрі люди, які мене оточують.
       Яку ціну я здатен заплатити за для забезпечення їх існування? Тут може бути лише одна відповідь: будь-яку. Адже йдеться про, моїх рідних і близьких людей, друзів, про мій народ, представником якого є і я.
       Наступне питання расистське. Якої я, мої діти, моя родина, мій народ раси? Я - білий, європеєць, українець. Оскільки усі відомі мені мої і моєї дружини пращури білі, то й діти мої теж білі. Це не дає мені жодної преференції перед представниками інших рас, але і стати людиною іншої раси я теж не можу. Тож приймаю об'єктивну реальність, як даність.
Чи турбуюся я про своїх дітей, чи забезпечую їх майбутнє? Так. А як інакше? Чи буду я забезпечувати майбутнє і турбуватися про дітей моїх близьких, мого народу у випадку, якщо діти потребуватимуть допомоги чи захисту? Однозначно так, буду.
Тепер висновок: якщо ви згодні з усіма вищенаведеними тезами і відповіли на питання так, як і я, то ви - фашист, нацист, расист, націоналіст. Тому що приймаючи ті тези ви погоджуєтеся з відомими 14 словами Девіда Лейна: „Ми мусимо за будь-яку ціну забезпечити існування нашого народу і майбутнє для білих дітей”

Народ стає нацією і утворює державу тоді, коли більшість його представників має психологію володаря, і кожен усвідомлює свою місію в творенні держави, з готовністю на самопожертву заради збереження свого народу, нації, держави.

Нас, Українців, за спроби створення власної держави, постійно звинувачують у націоналізмі і фашистських настроях. Хто звинувачує? Ті хто втратив і ті хто продовжує втрачати контроль над Українським народом, над його землею, його ресурсами. А втрачають контроль саме завдяки посиленю націоналістичних настроїв українців. Що таке посилення націоналістичних настроїв українців? Це збільшення серед українського народу кількості індивидумів, які вважають себе володарями на своїй, Богом даній землі. Пам’ять, відновлення, розвиток, захист і шана свого коріння, своєї культури, вірувань дохристиянських і християнських предків, повернення основних цінностей українського народу, в межах сформованих на даний момент земель – ось основи духовної складової провідників нації, з психологією володарів. Наявність серед народу духовно багатих, сильних духом і тілом, мудрих людей, беззаперечно приведе націю до процвітання, до щасливого життя людей в гармонії з довкіллям та іншими народами. Виховання таких якостей в людях – головне завдання на сучасному етапі становлення держави Україна.

Основні нації Європи, протягом тривалого часу робили все для збагачення(в тому числі і за рахунок інших) і збереження своїх націй, утворення держав, посилення їх могутності. І це вважається еволюцією державотворення. Творити державу можуть дуже сильні особистості, здатні на самопожертву заради високої мети. Згуртовуючи коло себе однодумців, вони здатні змінювати літопис, впливати на долю цілих народів як позитивно так і негативно. Прихильники расизму, фашизму, комунізму та інших людиноненависницьких теорій, ведуть свої народи до краху, занепаду та забуття. І тільки згуртовані, консолідовані нації спроможні протистояти тиранам, диктаторам та купці їх прибічників. Приносячи в жертву своє особисте, заради суспільного, не байдужі свідомі люди здатні не тільки протистояти, а й успішно боротися із злочинними режимами, і перемагати. Залишаючи слід в літописі свого народу, герої живуть в думах, піснях, легендах, в памяті майбутніх поколінь. Славні подвиги героїв минулого і сьогодення надихають сучасників і нащадків на нові звершення в розбудові нації та власної держави. Недавні події новітнього літопису України, ще раз підтверджують зрілість української нації, відродження незламного духу, волі і витримки. Отримавши, практично «на халяву», можливість створити власну державу, народ не справився, і з першої спроби іспит був провалений. А ні народ, а ні тодішні керманичі не були готові стати володарями своєї долі, долі Української держави. На відміну від інших країн східної Європи, та деяких країн «постсовєтского простору», ми були не готові іти своєю власною стежкою, поряд з іншими народами. Маючи вільний дух, незламне бажання та непохитну віру, народ стрімко змінювався. Гартуючись революційними подіями, віддаючи кращих свої синів в жертву, народ перетворюється в сильну об’єднану націю, готову долати будь які перешкоди в розбудові власної держави. Держави вільних, самодостатніх людей, з психологією володаря на своїй Богом даній землі.

                                                                                                                             Олесь Забудько

нація - дієздатний народ

Нація – дієздатний народ.

Перемога? Чия? України? Українців? 9 травня, це остаточна дата закабалення московитами України. Дії влади московської імперії і совєцкого союзу були спрямовані на знищення будь якого вільнодумства і їх носіїв. І прошу зауважити, що робили вони це досить успішно не тільки в Московії, а й на таких "ісконно московських" землях як Середня Азія, Кавказ, Україна, Прибалтика, Фінляндія, Польща. Як тільки з’явилася Московія, її політика була спрямована на загарбання всього що погано лежить. Сотні років Московія грабувала, вбивала, колонізувала, заселяла московитами нашу землю, вивозила з нашої землі наших батьків, дідів і прадідів. Політика погроз, шантажу, підкупу, катувань, заслань, поодиноких та масових показових вбивств, вигнання з своїх земель цілих народів – ось справжнє обличчя московської зовнішньої політики, спрямованої до «братських» народів та сусідів.

І зараз окупанти нашої землі хочуть і далі на ній панувати. Та з кожним роком все більше нащадків русичів, козаків усвідомлюють хто тут має бути господарем. Тому все більша істерія серед комуняк, серед окупантів, серед тих поселенців на території України які не хочуть визнавати УКРАЇНУ НЕЗАЛЕЖНОЮ ДЕРЖАВОЮ. Вони чіпляються за різного роду свята і символи імперії. Придумують різного роду маячню у вигляді «співдружності», "митного союзу" та "русского міру". Таким чином стараючись знову втягнути великий європейський народ, зі славним літописом і з глибокими традиціями, в щось не зрозуміле і каламутне. «Співдружність» де люди і народи поділені на сорти, де не діють закони для всіх, де політична доцільність понад усе, де ніколи не було демократії і свободи слова, совісті і віросповідання. Це все пахне «нафталіном». По моєму, щось подібне ми вже мали. То чи потрібно нам наступати на ті ж граблі?

Усвідомлення, визнання, каяття як наслідок – очищення. Люстрація. Проведення судових процесів над кривавими злочинцями, хай і мертвими. Без таких процесів не можливий рух вперед.

Німці визнали, вибачились, а саме головне засудили. Заборонили використовувати, повторювати і наслідувати.

Народ мудріший, визнає трагедію. Він був безпосереднім учасником в диявольських експериментах тоталітаризму в якості піддослідного. Та нинішня влада в Україні не може і не хоче зрозуміти всього трагізму того що відбувалося. Закриваються архіви, нищаться документи…

А знаєте що головне в цьому: не засудили, значить ЗАЛИШИЛИ ПРАВО ЗА СОБОЮ ВСЕ ЦЕ ПОВТОРИТИ. Оскільки ніхто не засудить, ніхто на покарає. А може ще й героя дадуть.

Московська влада, так як і нинішня влада в Україні, свої злочини не визнала, не вибачилась, а тим більше нікого не засудила. І знаєте чому? Тому що багато представників нинішньої влади - їхні нащадки. Нащадки, які отримали в спадок безмежну владу, бездонне «корито» і мільйони беззахисних рабів. Як можна засудити і визнати своїх предків кривавими вбивцями, психопатами і садистами. А якщо засудять, то чим будуть хизуватись? Який літопис будуть писати? Про Олександра Невського(нині святий в Московському патріархаті), який відрізав язики і вуха слов’янам за те, що не хотіли платити данину Золотій Орді, Андрія Боголюбського(теж святий в МПЦ), який спалив Київ і винищив майже всіх його, православних жителів, про «великого» Леніна засновника концентраційних таборів, та гоп-стоп компанії Фрунзе, Троцького, Дзержинського, Єжова, Петровського, Сталіна та інших менш дрібніших організаторів червоного терору, голодомору та Гулагу, про «великого» полководця Жукова, кар’єриста і нездари, в якого головний принцип на війні був «не розумом, а кількістю», судячи з його слів - «солдат не жалеть, баби ещё нарожают», та рахуючи кількість жертв його «геніальних» військових операцій. За такі подвиги, які робили совецькі генерали, в цивілізованих арміях віддавали під трибунал. Жодна влада не знищила стільки "свого народу"(росіян, українців, жидів, татар...), скільки знищила московська влада.

 На яких прикладах виховувати майбутні покоління? Є дуже багато прикладів людей які дійсно заслуговують на пошану і повагу і є прикладом для наслідування. Та вони не вписуються в хамські, підлі, підступні, нелюдські імперські порядки. Тут тільки вожді вирішують хто герой а хто ні, кого любить а кого ні. Тому є міста і села, вулиці і різні установи та інші об’єкти, названі іменами ЗЛОЧИНЦІВ. Та якщо це в московії то може й нехай. Нехай вони в себе самі розбираються. Деякі народи дуже швидко скинули з себе цей колоніально-імперський бруд. Провели люстрацію, і самі засудили тих, хто без запрошення прийшов на їхню землю, і почав встановлювати «залізною рукою» свої порядки. Таким чином відновивши літописну справедливість, повернувши своїх героїв, свою гідність. Утвердивши право жити на своїй землі і передавати любов і мудрість своїм нащадкам.

Нажаль, в нашій, найбільш постраждалій від московсько-імперської політики державі УКРАЇНА все йде на так гладко і просто. Існуюча п’ята колона в Україні та одіозні особистості з імперським керівництвом в сусідній московії ніяк не можуть погодитися з реаліями сьогодення. Сплять, а сон тікає, їдять, а їм кусок в горло не лізе, втратили спокій. Як так, Україна нехай потроху та йде своїм шляхом. І що не крок, то впевненіше. А як вже дістав їх український націоналізм. Ми з гордістю мусимо визнати, що він у нас найкращий. Такого націоналізму як у нас ніде нема: ні в московії, ні в Польщі, ні в Германії, ні в Ізраїлі. Він особливий. Особливо для українофобів. То що ж воно таке, той націоналізм?

 Український націоналізм - це захисна реакція українського народу у вигляді різного роду дій, заходів скерованих на захист свого права бути господарями, вільно жити і любити на СВОЇЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ. Будь який вільний народ буде відстоювати свою волю на своїй землі. І всі успішні держави світу, це ті держави, де людям прививають з дитинства любов до своєї батьківщини, до своєї культури, де народ має національну ідею, яка переходить в націоналістичну тоді, коли з’являється загроза втрати суверенітету. Загроза в нас є зараз і ззовні і з середини. І якщо ми визначимо ці загрози і ризики, локалізуємо і ліквідуємо їх, то ми нація, то ми дієздатний народ. Народ який може самоорганізуватись, зібратись і дати відсіч будь якому ворогу – такий народ має майбутнє і заслуговує на повагу. Саме тому, що народи змогли в час загрози поставити національну ідею на перше місце, об’єднувалися навколо неї, і не шкодуючи свого життя, в жорстокій боротьбі за волю, за свою землю, вони перемагали і залишилися незалежними державами. Адже по справжньому щасливим в любові і гармонії можна бути тільки на своїй богом даній землі, землі своїх предків.

                                                                                                                                             Олесь Забудько

Ніл Хасевич. До 60-ї річниці загибелі патріота, воїна, митця.

До 60-ї річниці загибелі патріота, воїна, митця. Донедавна його ім'я було викреслене з історії українського мистецтва. Тоталітарний режим робив усе для того, щоб назавжди стерти з пам'яті нащадків людину, чий олівець та різець стали зброєю, оберненою проти нього. Адже для режиму вони виявилися небезпечнiшими, ніж автомат чи граната. Тож лише нещодавно ім'я Ніла Хасевича знову засяяло всіма гранями його природного дару.       У безкомпромісній  боротьбі за визволення України цей талант загинув як герой провівши десять років у підпіллі, в одному з останніх бункерів УПА. До цього часу ніхто не знає, де твоя  могила, пане художнику, аби  прийти, згадати тебе добрим словом, покласти квіти.  Є тільки хрест у полі, груша та криниця, котрі пам'ятають твою смерть і нагадують нам про чиюсь чорну зраду...     На початку війни Ніл Хасевич деякий часпрацював як художник-графік у рівненській газеті «Волинь», яку редагуваввідомий письменник Улас Самчук. А ще виступав мировим суддею у райцентрі Деражне. Проте, як тільки переконався, що німцям, як і більшовикам, самостійна Україна не потрібна, що вони дбають тільки про свої окупаційні інтереси, став до лав Української Повстанської Армії. Він став близьким другом Клима Савура (Дмитра Клячківського) — командира УПА-«Північ».  Як член крайової референтури пропаганди Ніл Хасевич працював у редакції журналу «До зброї», випускав різні брошури, листівки. У 1943—44 роках художник виконав знаменитий цикл «Волинь у боротьбі», присвячений героїці повстанського руху. Вміщував графічні карикатури у підпільному гумористичному виданні «Український перець», створював композиції плакатно-агітаційного характеру — «За самостійну соборну державу», «Воля народам, воля людині», «Слава Україні! Героям слава!». Ці плакати були надзвичайно популярними серед повстанців. Якось Ніл Хасевич сказав: «Я не можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша зброя — різець і липова дощечка. Я воюю з ворогом силою мистецтва». Поміж іншого Хасевич робив олівцем замальовки з натури під час проведення окупантами страт та екзекуцій місцевого населення, щоб залишити нащадкам пам'ять про злодіяння ворогів. Роботи, виконані в надзвичайно важких умовах, стали основою альбому художника «Графіка у бункерах УПА», що був виданий у 1952 році у Філадельфії. Не менш важливою ділянкою роботи НілаХасевича була розробка ескізів орденів та медалей, інших нагород УПА, а ще паперових грошей — бофонів.   Плакати, летючки, гасла, що з'являлисяз-під руки Зота, Бея, Старого (псевдоніми Ніла Хасевича), не давали спокою радянськійвладі. Самого Хасевича безуспішно шукали, але не знаходили слідів до 1952 року— «людину-невидимку»  добре сховали побратими. З Москви в усі управлінняКДБ західних областей України  булирозіслані фотокопії альбому «Волинь у боротьбі», що потрапив до рукенкаведистів. Мабуть, надто сильно він дошкуляв, якщо з самої Москви буловіддано наказ знайти й знешкодити його автора. Керівником операції призначили тоді капітана Бориса Стекляра.  Який , доречі, і нині мешкає в Рівному. Врешті, після низки допитів, арештів,аналітичних напрацювань було виявлено місце перебування Ніла Хасевича — криївку на хуторі за кілометр від села Сухівці, що неподалік селища Клевань. У криївці їх цікавив лише один повстанець — Хасевич.    Звернімося до нарису «Прийшов із війни лейтенант»: «Операцію із захоплення Зота капітан Стекляр призначив на 4 березня 1952 року... «Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення... Сержант точно на півметра, не вище, підняв важку ляду... Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух... Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову наказово вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід». Ніхто не вийшов... Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. Один без ноги — це був Зот. У руці бандит стискав автомат»...Сам Ніл Хасевич, за бажання, звичайно, міг би перебратися на Захід. І там би не пропав зі своїм великим талантом художника. Однак, він вибрав собі іншу долю. У Великобританії опубліковано один з останніх листів Хасевича: «Росіяни знають, хто криється під псевдонімом Бей-Зота, але мої співвітчизники,  селяни, не знають.  Але, як довго буде залишатися у мене хоча б одна краплина (іскра) мого життя, я битимусь із ворогами свого народу... Я, каліка, воюю з ними в той час, коли багато і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба можлива. Я хочу, щоб весь світ знав, що боротьба можлива і що українці борються».       Хоча Хасевич не очолював збройних формувань УПА і не керував бойовими групами підпільників, його боротьба підносила бойовий дух повстанців, кликала до звитяги. «Мені було відомо, що провід нашої організації його дуже беріг, — згадує Степан Мудрик. —  Причина того — він був надзвичайно талановитим митцем і, крім того, мав розвинутий політичний розум. А ще Хасевич не належав до людей, що мають якийсь догматично-ідеологічний профіль. Він мав профіль українця-самостійника».

  Олесь Забудько    

"Ще в 1930-му проти влади повстав 1 млн українців"

Людмила Гриневич:  "Ще в 1930-му проти влади повстав 1 млн українців"

22.09.2011 _ Павло Солодько

 

Версія для друку

Людмила ГРИНЕВИЧ - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ

"85% Червоної Армії - солдати, мобілізовані з внутрішніх губерній Росії. Коли їх питали, навіщо вони прийшли в Україну, то відповіддю було: "Раніше жили разом, а тепер поділилися на українців і комуністів, а українці їсти не дають".

"Історична Правда" побувала на черговій лекції в рамках проекту "Вечірній Лікнеп". Цього разу у клубі "Петрович" на Подолі виступала Людмила Гриневич - дослідниця військово-історичної антропології, національної політики та міжетнічних взаємин в Україні у першій третині XX ст.

Пропонуємо до уваги читачів конспект її лекції "Нелояльність українців у 1917-1941 роках". 

Якщо спитати в пересічних людей, який у вас асоціації з 20-30 роками, то від багатьох, в тому числі і студентів, можна почути про веселі радянські комедії з Любов'ю Орловою. Епоха, сповнена ентузіазму, віри у світле майбутнє досі часто живе в молодих головах, як вона жила в головах нашого покоління.

Революція у сприйнятті нашим поколінням тих часів  відбулася після розкриття архівів у 1990-их, але і тоді окремі теми архівів залишалися закритими.

Людмила Гриневич і модератор зустрічі Леонід Топчієнко 

Одна з таких тем - дослідження про специфіку психо-ментального стану суспільства. Таких тем було кілька - і організація під назвою "Головліт" розповсюджувала список тем, які не можна було висвітлювати.  Серед них була і тема нелояльності суспільства до радянської влади. А те, що було відкритим з цього приводу, змусило наше покоління пережити шок.

Луганські повстанці проти комуни. Отаман Каменюка

Відкриті документи демонстрували українську спільноту як майже цілковито нелояльну до влади. Ми навіть почали дискутувати щодо того, чи є ці документи істинними. Бо це був величезний масив даних ОГПУ (Об'єднане державне політичне управління - політична поліція більшовицької влади 1920-30 рр. - ІП) - можливо, він неадекватно відбиває реальність?

Але потім відкрився новий масив даних.

Виявляється, ОГПУ мало свої соціологічні служби - якщо говорити сучасною мовою. Ці спецоргани перлюстрували листи, зокрема переписку військових із їхніми родичами. ОГПУ обробило 95% цих листів, готуючи свого роду аналітичні зведення, як солдати та їхні родини реагують на ті чи інші заходи радянської влади. 

Я зосередила свої зусилля на вивченні цього військового блоку листів, тому що армія - це зріз суспільства. Тоді війська організовувалися за територіальним принципом, тому можна сказати, що те листування адекватно відбиває стан тогочасного українського суспільства.

Рукописна газета повсталих селян Миколаївщини закликала пустити кров "п'яних комуністів.

Інший пласт відкриттів для дослідників - мемуарний спадок часів діаспори. Вони вважалися апріорі антирадянськими, але їхні слова про несприйняття радянської влади в Україні підтверджувалися архівами ОГПУ, партії тощо.

Протягом 10 років я їздила в Російський державний військовий архів - поки після приходу до влади Путіна російські архіви не почали закриватися. 

Перепис у Червоній армії, який проводився в серпні 1920 року - один із цікавих документів, із якими я працювала в Москві. Він охопив майже 2 млн 500 тисяч осіб. Було оброблено біля 90% отриманої інформації, а обробляли її фахівці царської школи - справжні професіонали.

Цікаве спостереження - тоді вже люди чітко ідентифікували свою національність. Із цих 2,5 млн тільки 30 тисяч відповіли у графі "національність", що вони "православні" чи "мусульмани".

З 2,5 млн опитаних тільки 459 осіб заявили, що національність не має значення, а вони - інтернаціоналісти. З певною іронією можна сказати, що ці люди й були справжніми прихильниками більшовицької влади. 1 млн людей ідентифікували себе як "великороси" і 300 тисяч назвалися "українцями".

85% Червоної Армії - солдати, мобілізовані з внутрішніх губерній Росії. Українців було приблизно 9%. Статистики робили викладки: "обращает на себя внимание абсолютно ничтожный процент украинцев". Так само ігнорували ЧА й українські євреї.

Це 1920 рік - тобто радянська влада була в Україну принесена. Принесена з Російської радянської федеративної соціалістичної республіки (РСФСР).

Ще одна деталь: коли в полку Червоного козацтва запровадили зірочку, то вояки її зривали, бо вона вважалася "жидівською звіздою". Самі ж червоні козаки теж показово казали: "Ми воюємо за ради, але проти комуни". 

1918 рік. Червоне Козацтво з'явилося раніше Червоної армії.

Коли ж солдат Червоної армії опитували, навіщо вони прийшли в Україну, то загальною відповіддю була "Раніше жили разом, а тепер поділилися на українців і комуністів, а українці їсти не дають"

Якщо подивитися на економічні процеси, то треба справді бути хворим на голову мазохістом, щоб сприймати цю владу як свою рідну. Ми знаємо про голод 1921 року, але він повторювався і в 1924-25, а ще ж був недорід у 1928-29 рр.

Тоді Україна була економічно-ресурсною складовою РФ: Донбас давав енергоносії, Центральна Україна - хліб. До революції 1917 року Україна давала одну восьму світового ринку хліба. Вже в умовах початку голоду 1928 року з України вивезли 28 млн пудів хліба. Влада УРСР просила центр повернути хоча б 13 млн. Їй повернули 13, але 10 знову вивезли. 

Настрої були саме антикомуністичні, антирадянські. І зрештою ті страшні поразки Червоної армії улітку 1941 року дали відповідь на запитання, чи були українці лояльними до влади.

Визволення чи окупація? Німці й українці у 1941 році

Піком вияву нелояльності українців до радянської влади у міжвоєнний період став 1930 рік - було зафіксовано біля 4 тисяч масових виступів, у яких взяло участь 1 млн осіб. Це тільки ті дані, які були зафіксовані ОГПУ.

Причому ці бунти почалися вже після депортації "куркулів", коли біля 11 тисяч осіб, яких ОГПУ вважало потенційними організаторами заворушень, були вислані. Але все одно 1 млн піднявся, в деяких регіонах Правобережжя радянської влади якийсь час узагалі не існувало.

Антирадянські виступи були і в інших регіонах СРСР, але саме в Україні вони чітко були переплетені з національними. Один випадок - під час одного з повстань біля 300 селян збилися в загін. Очевидці описують, як отаман приїздить до школи, там якась дитина прибирала, а він каже їй: "Покажи на глобусі, де Москва". Хлопчина показує. "А де моя Хацапетівка?" Йому показали, він: "Так, хлопці, за 2 години доїдемо, всі на Москву"

Кампанія з розкуркулення 1937 року. Так добивали українське селянство.

Відомому воєнному теоретику Олександру Свєчіну було доручено підготувати доповідну записку про те, які регіони СРСР у випадку війни будуть політично лояльними. У цій записці він виділив два регіони, які у випадку війни перетворилися б на п'яту колону противників радянської влади - це Північний Кавказ і Україна.

Без сумніву, були й зразки конформізму, які й уможливили встановлення радянської влади. Так, загалом у міжвоєнний період абсолютна більшість селян виявляла нелояльність до влади, але якби частина селян не грабувала своїх сусідів під виглядом боротьби за комунізм, суспільство було б більш згуртованим і тоді, і зараз.

Достатньо близько 10% відданих владі людей і дієвий апарат примусу - щоб тримати народ у покорі. Саме тому успішного спротиву і не вийшло. З 1925 року в країні існувала однопартійна система. Жодної свободи преси, легальних методів боротьби, політичної опозиції... В таких умовах міг бути тільки неконтрольований вибух ненависті, який і стався у 1930-ому.

Щоб приборкати виступи на певній території, треба було ліквідувати так званий "актив". Радянські органи влади брали на облік - на "спецкартки" - всіх суспільних авторитетів села. І щойно на якійсь території починалися заворушення, їх арештовували. Є на селі виступи - отримуйте репресії. 2 млн людей сиділи по в'язницях тоді.

Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-33 роки

В 1933 році в армії з'явилася величезна кількість анонімок, які показували, що люди знаходилися у стані психологічного шоку. "Вашу мать, бл.дь, буде війна, а ні - ми повстанемо!"- дослівна цитата з анонімки на адресу Петровського.

До 1932 року Червону армію не могли кинути на придушення повстань - бо вона була міліційною, особовий склад в абсолютній більшості набирався з місцевого населення. В 1932-му Україна стала першим регіоном, де адміністративно-територіальна військова система була згорнута (в інших регіонах Союзу це було аж у 1938 році). В Україну завезли військові одиниці з Середньої Азії.

Чому не було спротиву під час Голодомору? Бо репресивний апарат працював дуже якісно. Впровадження аґентів, ліквідація активу, пропагандистські кампанії - у 1930-их роках це все було апробовано саме в Україні. Система була настільки ефективно налагоджена, що вона з успіхом використовувалася після війни для боротьби з УПА. 

Що НКВД і МГБ робило з тілами убитих повстанців

В 1932-33 роках повстань не було, бо люди були виснажені. Недаремно ж організовувалися спецїдальні для лояльних спіробітників радвлади - бо вмирали всі і масово. Коли люди ішли на штурм зернового складу, то це вже був бунт не розгніваних, а божевільних.

У 1935 році НКВС підготувало доповідну про дивне явище в селах - люди почали масово заготовляти труни. Сто, двісті гробів в одному селі - я бачила цей звіт в архіві СБУ у 1990-их. Коли агенти почали розпитувати селян, що ж вони роблять, ті відповіли: очікуємо нову голодовку, і щоб не бути похованими абияк, заздалегідь готуємося. Про який спротив тут можна говорити?

Не було державницьких традицій і відповідного рівня національної свідомості. Процес формування політичної нації (не тільки українців, але і євреїв, поляків, росіян) тільки розпочався.

Але навіть за такої ефективної роботи репресивних органів у 1941-му радянська влада зрештою не втрималася. У світовій історії, напевно, не було прецедентів, коли люди так масово здавалися в полон, не бажаючи захищати свою державу і свою владу.

В цей момент із залу надійшов ряд запитань про українців під час Другої світової, і модератор зустрічі Леонід Топчієнко попросив відповісти на них чоловіка пані Людмили - кандидата історичних наук Владислава Гриневича , який спеціалізується на історії 1940-их.

Владислав ГРИНЕВИЧ:

Наказ Берії і Жукова від 1941 року про виселення українського народу - насправді це німецька пропагандистська листівка. Потім з'являються мемуари наркома внутрішніх справ УРСР Рясного, де він натякає, нібито це не німецька фальшивка, а справжній документ.

Третя згадка про нібито плановану депортацію Українців - Хрущов сказав на з'їзді партії, що Сталін думав депортувати українців, але ешелонів би не вистачило. Делегати засміялися і на тому закінчилося.

Віктор Ющенко вважає німецьку фальшивку справжнім радянським документом.

Думаю, що розмови про можливу депортацію все ж таки велися. Серед військової еліти побутувала думка про так звану "Українську зраду" 1941-го. Коли Хрущов вирішив дати Києву звання міста-героя, проти нього почалася кампанія з боку генералітету, який кричав, що Київське оточення - найбільша у світі поразка.

 Ремарки про Другу світову від Владислава Гриневича. Всі фото: Павло Солодько 

Вивезти українців справді не могли, бо це ж не кількасот тисяч кримських татар, а 30 млн. Тому замість вивезення вирішили провести масову мобілізацію в 1943-44-ому. На Волині, де діяло УПА, мобілізували 16% населення. 10% - це вже повна мобілізація, 15% - заводи стоять. А тут 16! 

Добровольчий ентузіазм на призовних пунктах у червні 1941 року стосувався хіба що міської молоді і тривав ледве тиждень. Лояльних до радянської влади українців тоді було відсотків 7-10 - партійці, комсомольці, переважно в містах-мільйонниках. Але все одно, подивіться альбом "Київ у 1941-43 рр.", скільки там молодих киян зустрічає німців!

Читачі УП згадують, як їхні родини пережили Другу світову (проект "Історичної Правди"

Що вже говорити про села, де іноді тільки за кілька днів люди дізнавалися, що розпочалася війна. Партія не мала впливу на село в 1941 році. Оцініть цифру - на 40 тисяч колгоспів лише в 4 тисячах були партійні організації. 

Людмила ГРИНЕВИЧ:

Зараз ми ніколи не досягнемо того, щоб у суспільстві було одноманіття думок - хоч патріотично спрямоване, хоч яке. На міфологізовану свідомість упливати не можна - так, здається, казав академік Ліхачов. Головне - забезпечити доступ до історичної правди.

На жаль, сучасна влада продемонструвала, що не має поняття, що таке гуманітарна політика держави. У президентському документі на цю тему офіційно написано "ми ще шукаємо".

"Назад у світле майбутнє?" Наталя Яковенко про Інститут національної пам'яті

Погано й те, що влада не дотримується спадковості. Якби політика національного примирення, яку розпочав Ющенко, була продовжена, то й рівень легітимності нинішньої влади зріс би.

До речі, про проект "Історична Правда" - на конкретному прикладі можна побачити, як маленький колектив робить велику справу (спасибі вам, пані Людмило! :) - ІП), якою мали би займатися чималенькі державні структури. На ЗМІ, особливо електронні, велика місія - вони формують ту історичну візію, яку не формує влада.

Павло Солодько

Pедактор "Історичної Правди"

 

 

Освіта в Україні "владі не потрібні розумні громадяни.."

Образование в Украине: власти не нужны умные граждане

Образованность человека влияет на его интеллект и восприятие мира. Она позволяет оценить качество жизни и сопоставить реальность с вымыслом, делая выводы из чужих ошибок, дабы в своей жизни их не повторять. Она развивает кругозор и позволяет человеку мыслить рационально, уходя от примитива, основывающегося на хлебе и зрелищах. А если это так, то кому она в Украине нужна, поскольку для сегодняшней власти образованная личность опасней танков, потому как ее потребности не зациклены на сексе, хлебе и наркотиках. Ей нужно развитие, справедливость и ценности, позволяющие человеку чувствовать себя индивидуальностью, а не быдлом. А это – плохо для нынешней власти, ей такие личности не нужны. Ими сложно управлять и манипулировать, они не верят в сказки о «пустых бюджетах», поскольку могут посчитать, сколько из этих бюджетов украли те, кто предлагает людям затянуть пояса.

 

Потому-то власть ставит перед собой цель уничтожить образование в его истинном смысле, оставив его имитацию, когда те, кто в конечном итоге вроде как получат дипломы, дипломированными специалистами будут оставаться только на бумаге, а в действительности останутся невеждами, не имеющими элементарных знаний по полученной специальности.

 

Однако и это не самое страшное. Власть, понимая, что из желающих учиться, могут все же выбиваться гении, теперь поставила себе за цель по максимуму сократить допуск выпускников в вузы, снизив количество высших учебных заведений, а значит – и количество студентов. Зачем стране умные люди? Ей нужны рабы, работающие на заводах тех, кто возглавляет эту власть. А если на завод придет умный человек, он же, гад, захочет создать независимый профсоюз, будет требовать качественного уровня жизни и нормальных условий труда. А тот, кто и три класса не окончил, ему ведь все равно, поскольку он ничего лучше родного завода не видит, а значит, рад куску хлеба, сексу в бараке и горячей воде по понедельникам.

 

И вот украинская власть, осознавая прелесть безграмотности общества, в очередной раз начала обезьянничать, перенимая опыт своих господ из Кремля, кои уже приняли федеральный закон ФЗ-83 «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации в связи с совершенствованием правового положения государственных (муниципальных) учреждений», и, как говорят российские эксперты, позволяющий по максимуму сократить число детей, которые смогут получить хоть какое-то образование. По новому российскому закону, большинство предметов в детсадах и школах станут недоступными для детей, поскольку дотироваться из бюджета будет только четыре предмета, а все остальные предметы дети смогут учить только за деньги. Вот и выходит, что если родители не очень обеспечены, то получить даже полное среднее образование сможет не каждый ребенок, а если детей несколько, то, возможно из семьи – только один.

 

Когда узнаешь о принятии подобных законопроектов в России (хотя его название вроде как говорит о благоприятных намерениях), понимаешь, почему Табачник в Украине так последовательно измывается над украинским образованием. Он, как и его сотоварищи из Кремля, понимает, что образование опасно, а значит – его нужно уничтожить.

 

Ведь не зря скандальный Жириновский озвучил посыл как русским, так и украинским олигархам, в котором констатировал, что «народ должен быть неграмотным, не надо никого учить, революции всегда делают образованные».

 

А зачем олигархам люди, способные возглавлять протестные акции? Их и так раздражает, что за год барствования Партии регионов произошло протестных акций больше, чем за десять лет кучмовского правления.

 

Но, как заявил официальный миллионер Тигипко, который, как и большинство прихвостней от ПР, в кризисный год, при сумасшедшей инфляции, тотальном подорожании продуктов, энергоносителей и полном обнищания украинских граждан, стал значительно богаче: власть будет продолжать продвигать свои реформы. А то, что их иначе как геноцидом украинцев и не назовешь, то это дело третье…

 

Да и кто будет думать о народе, о его образовании, лечении и качественном питании? Зачем здоровая и процветающая нация тем, кто хочет иметь рабов? Вон Близнюк, как-то блеснув эрудицией, предложил переселять пожилых людей в малогабаритные квартиры, потому как они, дескать, живя в трехкомнатных квартирах, получая льготы и субсидии, не заинтересованы платить по тарифам ЖКХ. А то, что практически все чиновники и нардепы погрязли во всевозможных льготах и дотациях, что позволяет им не платить за реальное потребление той же электроэнергии и воды, - этого он не озвучил. Ведь ни один из представителей власти не собирается экономить на себе и своих детях. А вот на украинцах – пожалуйста.

 

И экономия на здравоохранении и образовании, в то время как на обслуживание чиновников, Януковича и его аппарата выделение средств возрастает, доказывает, что власти не нужны здоровые и умные люди. Своих детей власть уже давно учит за границами Украины. Да и сама предпочитает лечиться в зарубежных клиниках, а вот украинцев хотят лишить возможности получать хорошее, качественное, а главное – доступное образование и медицинскую помощь. И этот геноцид нации власть называет реформами.

 

Так что, наверное, не за горами время, когда и в Украине появится законопроект, что будет слизан с российского (а слизанных украинскими парламентариями с российских законопроектов много, возьмите недавний - об отмене перехода на летнее и зимнее время), который на законодательном уровне лишит украинцев возможности получать даже среднее образование. Будут учить писать, считать, да и только. Зачем рабу рассуждать о Гогене, понимать, что такое экономика, да осознавать, что качество жизни может быть лучше? Раб должен знать свое место: работать по 14 часов в сутки, жить в бараке, платя за него большую часть своих доходов, ну и … рожать рабов – без интеллекта, желания учиться и познавать мир. А для этого рабов нужно держать в узде: ограничив им доступ к образованию, медицине но дав возможность употреблять некачественное спиртное и принимать дешевую наркоту (официально объявив с ней борьбу на государственном уровне, а то «идиоты» из Европы денег не дадут).

 

Так что задача этой власти - превращать людей в серую массу, пытающуюся выжить в скотских условиях этой страны (когда в городке или селе нет ни школы, ни фельдшерского пункта, ни рабочих мест), которую на международных уровнях Янукович с высоко поднятой головой будет называть центром Европы.

 

Роксолана Май