хочу сюда!
 

Oly

33 года, водолей, познакомится с парнем в возрасте 33-43 лет

Номенклатура і еліта



Ярослав ДАШКЕВИЧ

Серед соціологічних питань, які не дуже радо розглядають, а тим більше, досліджують у справжніх та несправжніх демократичних суспільствах, теорія і практика еліт займає особливе, трохи, можна сказати, сором'язливе місце. Справа в тому, що офіційна ідеологія демократії та демократизму не залишає в суспільстві місця для існування еліт, тобто для якогось привілейованого стану з привілейованим статусом. Бо це має бути, нібито, суспільство, в якому для всіх є чи мають бути рівні можливості й де є чи мають бути скасовані будь-які привілеї. Теорія, а, тим більше, практика існування еліт цілком певно сприймаються як виклик принаймні паперовій демократії та як її заперечення. Це протиріччя політичні науки (ті, що стоять на грунті об'єктивності) стверджують, пояснюють, але погодити з демократією не здатні. Бо суспільство є з елітами (хоча це недемократично), а громадсько-політична проблема, зокрема, в сучасній Україні, полягає не в тому, щоб ліквідувати еліти, а в тому, щоб обмежити безконтрольність та сваволю еліт, вкласти їхню діяльність та взагалі їх існування, у певні національно- та суспільнокорисні рамки. При неможливості це здійснити щодо наявних еліт, потрібно добитися, по можливості, якнайбезболіснішої заміни антинаціональних і антисоціальних еліт, іншими суспільнокорисними і суспільноконтрольованими.
Щоб зрозуміти таке практичне завдання, необхідно трохи теорії. Теорія еліт в пристосуванні до новочасного суспільства розробляється та досліджується вже більше століття. Українські мислителі також зробили важливий внесок – згадати б Дмитра Донцова, Вячеслава Липинського, вчення яких ми, правду кажучи, мало пам'ятаємо і ще менше розробляємо далі.
Кілька загальних понять. Найменше суперечок викликає визначення еліт при допомозі трьох характерних для них прикмет. По-перше, що це є меншини в суспільстві; по-друге, що вони є високо над рештою суспільства; по-третє, що вони виникають внаслідок певного відбору. Таке не дуже докладне визначення підказує зразу ж питання: яким є той відбір, що веде до утворення еліт? В свою чергу, на це питання є три відповіді: елітами можна назвати тих: 1) які своєю поведінкою заслуговують найбільшого довір'я, як представники найвищих людських і громадських вартостей; 2) які своїми здібностями та досягненнями виявилися особливо корисними для суспільства; 3) яким, внаслідок їхніх можливостей пробитися, вдалося здобути найбільше впливу на громадськість. Відповідно до сказаного вище, існує поділ на: 1) вартісні (творчі) еліти, 2) функційні (чиновницькі) еліти, 3) владні еліти. Залишаючи на боці проблеми, пов'язані з характеристикою, діяльністю, розмежуванням вартісних та функційних еліт, хочу присвятити основну увагу владним елітам.
Характеризуючи владні еліти в сучасному, також в українському, суспільстві, необхідно правдиво і, навіть, цинічно сказати, що владні еліти не завдячують свій вплив особливим морально-етичним якостям (як вартісні еліти) чи надзвичайному досвідові і компетентності (як функційні еліти), але здатності свої інтереси реалізувати, як мету здійснювати навіть незважаючи на спротив інших, тобто завдячують своє місце в суспільстві власній пробивній здатності. Згідно з поглядами владних еліт, об'єднання та інтеграції суспільства необхідно добиватися, в першу чергу, при допомозі примусу і контролю, які забезпечують панування певної меншості над більшістю в суспільстві.
Зроблю тепер відступ про номенклатуру. Не підлягає сумніву, що характерне для т.зв. радянського суспільства панування владної меншості над безвладною більшістю – це також крайній, здійснений терористичними силовими методами приклад запровадження тоталітарної інтеграції суспільства. Іншими словами, панування номенклатури (як відомо, назва походить від переліків тих посад, заміщення яких могло здійснюватися лише за санкцією різноступеневих структур комуністичної партії – від ЦК до райкомів; тому й існував термін «номенклатура райкому» або «номенклатура обкому» – наприклад) було справді інтегральним, бо воно охоплювало не лише сферу діяльності владних структур, але також інших еліт – вартісної (бо голова обласної організації Спілки художників України чи письменників – це була номенклатура обкому, або навіть ЦК) і функціональної (бо директора водоканалу затверджував міський комітет, а голову місцевкому працівників торгівлі – райком комуністичної партії). Хто з номенклатурних працівників з таких чи інших, може й політичних, причин опинявся за межами номенклатури, був «скінчений», незважаючи на всі свої ділові, фахові, творчі якості; шляхи до дальшого просування вперед і кар'єрного зросту були для нього заблоковані.
Крах комуністичного панування став також крахом номенклатурної практики. Заміщення посад не треба було, здавалося, вже погоджувати вище, демократія, нібито, запанувала, комуністичні структури, принаймні назовні, припинили свою діяльність. Але, як відомо, час короткотривалої ейфорії (7-8 місяців) після проголошення незалежності не був використаний для найважливішого завдання – декомунізації суспільства. Така декомунізація була особливо необхідна тому, що в Україні не було української – за духом, за патріотичним напрямком – комуністичної партії, а була, по-суті, регіональна організація комуністичної партії Росії з російським та зросійщеним партійним апаратом і відповідною ментальністю, іншими словами, революція навіть у оксамитовому варіанті (якщо цей термін правильний – наприклад, для Чехії) проведена не була, колишні владні еліти після певних косметичних заходів (або без косметики) залишилися при реальній владі. В деяких західних регіонах допустили до владних еліт позакомуністичні сили, які популярно звали себе демократичними, але поступово прийняли майже всі звички і методи панування посткомуністичних структур. Демократами декларували себе також вчорашні комуністи. З цього часу слово «демократ» стало в Україні майже загально лайливим і збезчещеним.
В основному (статистичних даних немає, але я, думаю, не помилюся, кажучи «в основному»), в Україні владною елітою залишилася колишня партноменклатура (тобто ті представники владних, а також функціональних, а частково і вартісних еліт, що отримали затвердження на посаді різного рівня від комуністичної партії). Їх називають тепер постноменклатурою. До постноменклатури приєдналася, як я вже згадував, частина новітніх демократів, спадкоємцями номенклатурних традицій стало молодше покоління – діти номенклатурників, значна частина яких отримує офіційний патент шляхом навчання в Українській академії державного управління при президентові України в Києві (це замінник колишньої Вищої партійної школи, при чому традиція підтримується також приміщенням).
Що змінилося і що не змінилося при пануванні постноменклатурних владних еліт? Від 1991 р. Україна пройшла три етапи розвитку. Під час першого, про який я згадував (7-8 місяців) перевага була на боці справжніх національно-демократичних сил, які, однак, не пішли на рішучі перетворення через свої постійні вагання, відсутність твердості, або через політичну нефаховість. Постноменклатура була перелякана і погодилася б на якнайглибші зміни, якщо б на неї було зроблено серйозний можна сказати, революційний (в дусі, хоча б, чеської оксамитової революції) натиск. Але цього натиску не було. Україна втратила свої міжнародні силові позиції (передача тактичної атомної зброї Росії), розпочалося розкраданням її національного багатства. Під час другого етапу (1992 – перша
половина 1995 рр.) національно-демократичні сили остаточно проявили свою слабкість та бездарність; постноменклатура поділилася на два угрупування – лівих та центр. Центр проковтнув та залучив до своєї деструктивної діяльності неономенклатуру національно-демократичного походження. Разом з лівими центр активно продовжив розвал і розкрадання економіки України, не зустрічаючи на своєму шляху жодного реального спротиву т.зв. народних мас. Врешті третій етап (з другої половини 1995 р. досі – 1997 р.) – ніким не гальмоване панування постноменклатури, яка використовує національний камуфляж лише для збереження безконтрольної влади, позбавленої національної ідеї, русифікаторської за характером і основним своїм змістом.
Незважаючи на збереження реальної верховної влади в руках постноменклатури, вона протягом шести років понесла великі втрати. З-під її влади вийшов ряд політичних організацій, хоча й слабких, але незалежних; зменшився контроль над частиною засобів масової інформації; зміцніла більшість підприємницьких структур, особливо, компрадорського типу, пов'язаних з чужоземним капіталом, а також з кримінальною мафією. Ці структури поставили в залежність від себе значну частину центральних, а ще більше – місцевих владних еліт. Національна ідея їх не цікавить, а російськомовне їх оформлення з космополітичним зафарбуванням не перешкоджає орієнтації як на Північ, так і на Захід. Корумпованість владних і функційних еліт перейшла будь-які допустимі межі й досягла рівня, що загрожує політичним хаосом та остаточним економічним розвалом. Спроба відновити номенклатуризації посад при допомозі адміністрації президента не дає результатів.
Необхідність заміни владних еліт була очевидна ще в 1991 р. Через політичну недосвідченість, а потім через слабкість та, поступово, корумпованість національно-демократичних (у первісному розумінні) і національно-патріотичних (за зовнішніми деклараціями) сил, зміна владних еліт в Україні не відбулася. Виникає питання: чи в даній ситуації нагального наступу – відвертого і прихованого – на українську національну ідею чи можлива заміна владних еліт на справді українські і якими, в загальному, рисами повинні володіти нові владні еліти?
Не підлягає сумніву, що зміна сучасних владних еліт (все ж таки ослаблених зменшенням сфери безпосереднього впливу) можлива лише при повній консолідації всіх національно-патріотичних сил і при мобілізації та концентрації всіх зорганізованих на сьогодні і в найближчому майбутньому засобів для досягнення остаточної мети. Як відомо з історії, зміна владних еліт може здійснюватися насильницьким і мирним (хоча також силовими) методами, бо добровільно і легко влади не позбуваються. Насильницькі методи, здатні радикально змінити ситуацію, затягують конфліктне становище, ведуть до дальших знищень і руйнувань, яких на сьогодні Україна і без війни вже має досить. Досвід недавнього часу – рішучий наступ на постноменклатурні владні еліти, наприклад, Болгарії, Литви шляхом виборів (подібний процес очікується в Польщі) – свідчить, що заміна владних еліт можлива також мирним шляхом. Для України це дуже важливе і дуже важке – через відсутність консолідації правих сил – завдання.
На завершення хочу назвати ті прикмети – національні й загальнолюдські вартості, які мусять виплекати в собі, що не так просто, майбутні українські владні еліти, якщо вони захочуть виконати поставлені перед ними політичні й суспільні завдання, зберегти владу в своїх руках і не втратити довір'я народу та не зійти з політичної сцени через певний проміжок часу. В умовах сучасної України це, в першу чергу, такі основні вартості: патріотизм, людська гідність, воля, рівність перед законом, солідарність, праця, приватна власність, мир, охорона природи. Це ті риси і принципи, дотримання яких повинні вимагати майбутні владні еліти від себе постійно і повагу до яких мусять прищепити цілому народові.
Якщо українська нація та її новостворювані владні еліти здобудуть в собі стільки внутрішніх сил, щоб добитися не лише перетворення, але й поступового піднесення становища України на вищий і найвищий рівні, то перемога буде здобута.


*   *   *
Немає усталених рецептів боротьби з антинаціональними владними елітами, зрештою, такі правила боротьби мусять бути опрацьовані колективною думкою тих сил, що згідні на консолідацію у єдиній політичній структурі. На деякі заходи я хотів би звернути увагу (це своєрідна програма мінімум і максимум):
– боротьба зі страхом, який насувається на цілу країну і вже тепер подекуди досягає рівня терору – в зв'язку з цим далі є дуже актуальним відоме гасло «витискування з себе раба», опір погрозам, шантажеві, так званому телефонному праву, що знову поширюється, різні форми колективного пасивного політичного і економічного опору і непокори (пікетування, маніфестації й демонстрації, публічне розповсюдження гасел, страйки), очевидно, без порушення законів, якщо, в свою чергу, прикриття законами не застосовується владними елітами з цілком реальним і відвертим нехтуванням існуючих норм;
– боротьба за вільний інформаційний простір, який постійно зменшується – за незалежну пресу, радіо, телебачення – за гласність (цей клич забувся!) відносно всіх розпоряджень владних еліт, відомостей про їх виконання, проти секретних державних фінансових операцій, за звітність з чужоземних позик, допомог, за розкриття корупційних афер, зокрема, пов'язаних з приватизацією, чужоземними інвестиціями, за публікацію матеріалів та узагальнюючих і аналітичних даних про сучасні владні еліти, зокрема про їх національний склад, партійність, майновий стан, родинні зв'язки, за викриття політичних діячів, що живуть не для політики, а з політики, займаються комерціалізацією політичного бізнесу, тобто, іншими словами, культивують корупцію;
–  боротьба з економічним визиском, організація об'єднань платників податків та їхнього опору корупції, боротьба за реальне покарання учасників корупційних афер;
– боротьба на виборчому полі – викриття ошукування виборців, недотримання передвиборчих обіцянок, а також виборчих фальсифікацій, натиску, шантажу і терору;
– реальна боротьба зі злочинністю, викриття злочинів комуністичної партії проти людськості та української нації, підготовка законів про декомунізацію і люстрацію (викриття таємної співпраці з спецслужбами в період існування СРСР), прискіпливий контроль фінансового і економічного життя, судової, прокурорської, міліційної, військової структур;
– ідеологічна і фахова підготовка української нової функційних та владних еліт, формування патріотичної силової еліти, підготовка національних спеціалістів для всіх рівнів і усіх ділянок влади;
– і, першочергове завдання, – консолідація всіх національних сил у єдиному українському політичному фронті з метою заміни діючих владних еліт та усунення панування антинаціональної постноменклатури.

Стаття опублікована в часописі «Воля і Батьківщина» ч. 3 за 1997 р.

    Дашкевич Ярослав Романович
    13 грудня 1926 р., Львів — 25 лютого 2010 р., Львів
    Історик, сходознавець, археограф, джерелознавець, громадський діяч. Доктор історичних наук (1994), професор (1996).
    Народився у славетній українській родині. Батько — Роман Дашкевич — видатний громадсько-політичний та військовий діяч періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., генерал-лейтенант армії УНР, дослідник історії Українських Січових стрільців; мати — Олена Степанів — визначний український учений-географ, хорунжа Української галицької армії.
    Упродовж багатьох років поневірянь та безнадійної, як інколи здавалось, боротьби проніс син українських патріотів, закладену з дитинства шляхетну гідність і незламність. У 1944 р. закінчив Академічну гімназію у Львові, рік навчався у Львівському медичному інституті, проте, будучи гуманітарієм за покликанням, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю "Українська мова і література".
    Трудову діяльність почав під час навчання в університеті як бібліотекар та бібліограф у Львівській бібліотеці АН УРСР. У грудні 1949 р. Ярослав Романович, ще зовсім юнаком, був арештований органами КДБ. За звинуваченням у політичній неблагонадійності, засуджений на 10 років позбавлення волі. З того часу почалося життя, сповнене страждань і випробовувань: пересильні в'язниці у Львові, Харкові, Петропавловську та інших містах, так звані виправно-трудові табори у Спаську та Караганді, і після звільнення — неможливість знайти роботу через тавро "політично неблагодійного". Вимушене безробіття тривало 23 роки. Саме в цей час Ярослав Романович стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу, насамперед, Вірменії, автором сотень наукових праць із багатьох напрямів істори чної науки і перш за все — джерелознавства та археографії. Повернення національної історико-культурної писемної спадщини стало справою життя Ярослава Романовича як науковця і патріота. Написані в ті часи ґрунтовні роботи виходили найчастіше під псевдонімами: А. Вульченко, Д. Иваненко, С. Иванович, С. Козаченко, С. Корибут, Н. Косинерський, Д. Малахівський, С. Пісковий, Д. Романенко, Д. Спаський, Степанів Ярослав, Д. Янович, Д. Ярославич, Я. Ярченко, NN, Stepaniv Jaroslav та ін.
    Вже маючи ім'я в історичній науці та значний доробок у 1963 р., Ярослав Романович захистив кандидатську дисертацію "Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV-XIX ст." за монографією в Інституті історії Академії Наук Вірменської РСР. Захистити навіть таку далеку від політики дисертацію в Україні годі було й мріяти. Його запрошували читати лекції відомі зарубіжні університети. Міжнародні наукові товариства звертались з проханням про членство в них. У рідному ж Львові вдавалося лише час від часу знайти роботу за фахом: старший науковий співробітник, в.о. завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР, начальник відділу допоміжних історичних дисциплін, старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові в 1974-1978 рр.
    Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення інституту. Він зібрав біля себе однодумців, висококваліфікованих фахівців і талановиту молодь. Сформувалась ціла школа дослідників, які успішно працюють у різних напрямах історичного пошуку. У їх доробку такі відомі в Україні та за її межами видання, як "Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури", "Боплан і Україна", "Mappa Mundi", "Вірменія і Україна", "Історична топографія і соціотопографія України" та ін. За сукупністю наукових праць "Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга пол. ХІХ-ХХ ст.)" присуджено учений ступінь доктора історичних наук (1994). Вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка присудила йому звання професора (1996). З 1998 р. очолив засновану кафедру сходознавства.
    Науковий доробок Я. Р. Дашкевича більше 900 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин тощо.
тека творів
http://chtyvo.org.ua/authors/Dashkevych_Yaroslav/


91%, 10 голосов

9%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
17

Комментарии

129.05.13, 19:40

Потрібне оновлення.

    229.05.13, 20:12Ответ на 1 от я Бандерівець

    Потрібне оновлення.обовязково.

      329.05.13, 22:34Ответ на 2 от Korsar-K

      Потрібне оновлення.обовязково.обовязково

        430.05.13, 01:03

        Дивлячись кого називати "елітою". Провладні урки - не еліта. Преса трубить, що через 5 літ вчених в Україні взагалі не стане. Із собачником - не диво.

          530.05.13, 08:49

          Елітою суспільства не є політики, і, на жаль, не українська інтелигенція, котра відірвалася від народу і не йде в його авангарді, і тим паче не представники спорту і шоу-бізнесу (це прояв антиеліти). Елітою має бути людина праці, чесний власник чогось, і в першу чергу, житель українського села!

            631.05.13, 11:26

            в мене інший погляд на голосування бо на Україні дійсно є справжня еліта, яка на превеликий жаль відсторонена від участі в суспільно-громадському житті держави;... скажете, наведіть приклад хоча б однієї людини, яку б в Україні кожен українець відніс до цієї еліти - будь-ласка, наприклад, академік Ігор Рафаілович Юхновський, ...

              71.06.13, 22:37

              Дуже важлива ділянка діяльності (щодо підбору і заміни чиновників і службовців) для блага корінної нації а не для всіх, у кого за межами цієї держави є свої!