хочу сюди!
 

Маша

50 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 37-65 років

Замітки з міткою «історія»

Старовинний Бучач

Автобусів Тернопіль-Бучач дуже мало, але проходящі автобуси їдуть в той бік кожні 10-15 хвилин. Взагалі, виїхати в будь який населений пункт з Тернополя не складає великої проблеми, автобусне сполучення тут досить жваве та розгалуджене. Але це стосується лише світлої половини доби. Проблеми, як виявилося пізніше, є у поверненні додому. smile  Судячи з розкладу, починаються вони вже після 19 години, а в окремих випадках і з 17-ї.shock
Від Тернополя до Бучача понад 60 км, квиток коштує 17,35 грн. money  Місто знаходиться у більш горбистій місцевості, що стає помітно у рельєфі, а відповідно у плані міста та емоційності жителів. Вулиці тут більш покручені, у центрі, біля ратуші, досить людно. Чимось він нагадав мені Рахів, іноді можна розгледіти риси італійського чи балканського містечка. Саме тут, на крутих берегах Стрипи, знахоядяться руїни родового замку Бучацьких, який у 17 ст. відійшов до Потоцьких.


Взагалі Потоцькі дуже багато зробили для розвитку міста. По замовленню  Миколи Потоцького побудована славнозвісна ратуша у стилі пізнього бароко з чудовими скульптурами, яка стала визитівкою Бучача,
також він спонсорував будову церкви Святої покрови ,
 костьол і монастир отців василіан
.
Зараз по живописних руїнах замку пасуться кози, а під його колись неприступними стінами бігають курчата. Звідси відкривається чудова панорама на величний відреставрований монастир
та все місто
 .
 Трохи нижче монастиря знаходиться будівля музичної школи, що побудована у 1897 році і має цікавий своєрідний вигляд
.
У ратуші відреставрована тільки верхня частина, нижня зі скульптурами поки ще в будівельних лісах... Кожну годину годинник на вежі ратуші програє мелодію "Ніч яка місячна...".
Десь, на південному заході міста, росте стара липа, під якою у 1672-му році було підписано мирну угоду, за якою Польща віддавала більшість Поділля Туреччині, але туди ми не дійшли, бо пора було їхати далі у славетне село Язлівець. По дорозі намагалися випити кави, але у тій кав"ярні, що потрапила нам на очі тільки но з"явилося світло і кава була б готова аж за півгодини... Автобус рушав раніше.

Мешканці всіх областей України зможуть ознайомитися з виставкою

З вересня поточного року з експозицією фотовиставки "Українська Повстанська Армія. Історія нескорених", яка є спільним проектом Служби безпеки України та Центру досліджень визвольного руху, за сприяння Українського інституту національної пам’яті, зможуть ознайомитися жителі усіх областей України. В експозиції представлено понад півтисячі фотографій, документи з радянських та німецьких архівних джерел, внутрішні документи Організації Українських Націоналістів та УПА.

Унікальність фотовиставки у тому, що в ній демонструються  фотокартки і документи, які протягом кількох десятиліть приховувались в архівах НКВД-КГБ, і які є переконливим і промовистим джерелом об’єктивної інформації про УПА.

Виставка доступно розповідає про УПА, джерела її створення, історію розвитку, осіб, які її творили, найзрозумілішою мовою – мовою світлин.

До відкриття виставки Службою безпеки  надруковано ілюстрований каталог “Українська Повстанська Армія: історія нескорених” (автори – співробітники Центру досліджень визвольного руху).

Графік проведення виставки
«Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» в областях України


1.      Харківська: 15-26 вересня 2008р. Відкриття – 16 вересня 2008р.

2.      Житомирська: 29 вересня – 19 жовтня 2008р. Відкриття – 30 вересня 2008р.

3.      Хмельницька: 1-12 жовтня 2008 р. Відкриття – 1 жовтня 2008р.

4.      Черкаська: 13-24 жовтня 2008 р. Відкриття – 14 жовтня 2008р.

5.      Івано-Франківська: 13-24 жовтня 2008р. Відкриття – 13 жовтня 2008р.

6.      Чернівецька: 14-28 жовтня 2008р. Відкриття – 14 жовтня 2008р.

7.      Дніпропетровська: 28 жовтня – 06 листопада 2008р. Відкриття 29 жовтня 2008р.

8.      Запорізька область: 10-21 листопада 2008р. Відкриття – 11 листопада 2008р.

9.      Полтавська: 17-29 листопада 2008р. Відкриття – 18 листопада 2008р.

10.  Луганська: 24 листопада – 5 грудня 2008р. Відкриття – 25 листопада 2008р.

11.  Сумська: 1-13 грудня 2008р. Відкриття – 2 грудня 2008р.

12.  Миколаївська: 8-19 грудня 2008р. Відкриття – 9 грудня 2008р.

13.  Автономна Республіка Крим: 19-30 січня 2009р. Відкриття – 20 січня 2009р.

14.  Закарпатська: 2-13 лютого 2009р. Відкриття – 3 лютого 2009р.

15.  Вінницька: 16-27 лютого 2009р. Відкриття – 17 лютого 2009р.

16.  Чернігівська: 2-13 березня 2009р. Відкриття – 3 березня 2009р.

17.  Херсонська: 2-13 березня 2009р. Відкриття – 3 березня 2009р.

18.  Кіровоградська: 16-27 березня 2009 р. Відкриття – 17 березня 2009р.

19.  Рівненська: 30 березня – 10 квітня 2009р. Відкриття –  31 березня 2009р.

20.  Тернопільська: 30 березня – 10 квітня 2009р. Відкриття –  31 березня 2009р.

21.  Волинська: 11-22 травня 2009р. Відкриття – 12 травня 2009р.

22.  Одеська: 11-22 травня 2009р. Відкриття – 12 травня 2009р.

23.  Донецька: 11-22 травня 2009р. Відкриття – 12 травня 2009р.

24.  Львівська: 11-22 травня 2009р. Відкриття – 12 травня 2009р.

Під час роботи виставки заплановано проведення “круглих столів” за участю науковців, краєзнавців, представників місцевих громадських і студентських організацій.

Прес-центр СБ України

Как оболванивают севастопольцев

Одним из средств непрестанной информационной войны, ведущейся
российскими политтехнологами против украинцев и Украины, является
повторение в разнокалиберных печатных и непечатных «Фёлькише беобахтер»
– тезисов, мифов, утверждений.
В жесточайшем потоке лжи, предшествовавшем незаконной установке
памятника российской царице и продолжающемся в связи с нежеланием
признавать факты, давно уже ставшие историей, можно выявить несколько
таких моментов.

ЛОЖЬ ПЕРВАЯ И ГЛАВНАЯ

Первой и главной повторяющейся ложью стало утверждение о том, что
Екатерина была основательницей Севастополя. Повторяющие эту ложь
депутаты городского совета в дискуссию не вступали – очевидно, что
историки легко развеяли бы этот миф – ведь и российская историография и
современные уважающие себя историки сходятся в том, что город
Севастополь основал 14 июня 1783 года адмирал Фома Мекензи. Но
неимоверное количество повторений на каждом углу и из каждого
контролируемого СМИ привело к тому, что экзальтированная и
шовинистическая публика легко приняла этот тезис на веру – да разве
могут в чем-то ошибаться депутаты-регионалы? Ну и что с того факта, что
указ Екатерины был подписан в феврале 1784 года? А если уж Валерий
Владимирович Саратов что сказал – тем хуже для фактов!
Анатолий Александрович Собчак, например, в 1991 году поддержал
переименование города в Санкт-Петербург. Но никто, обладающий здравым
умом, не считает его основателем города. Потому что по русскому обычаю,
кто заложил первый камень в основание первого здания – тот и
основатель. В данном случае – основатель города – адмирал Фома Мекензи.
А ложь тиражируется и достигает необходимых для сторонников России
размеров и объемов, оглупляя все новых и новых ротозеев.
Как тут не вспомнить указание В.И.Ленина «Действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью»?

ЛОЖЬ ПОПУТНАЯ И ОТВЛЕКАЮЩАЯ

После начала осуществления предложения главы Севастопольской
государственной городской администрации Сергея Куницына об установке
памятника гетману Сагайдачному был запущен параллельный обман: «война
памятников». Запевалой стал председатель городского совета Валерий
Саратов – как только в Германии был прооперирован Куницын,
севастопольцам было предъявлено ничем не подтвержденное возмущение тем,
что администрация намерена установить памятник Сагайдачному напротив
Дворца детства и юности. Эти несуществующие планы, выдержав довольно
длительную паузу, опроверг Владимир Казарин. Но было поздно –
возмущение горожан уже вступало в неконтролируемую фазу – так
называемая «война памятников» уже «монтировалось» в их умы.
Словосочетание зачастило в печатных СМИ
«Екатерина против Сагайдачного» "Война памятников"? («Слава
Севастополя») и на телеэкранах «Война памятников» – название сюжета на
телеканале "Россия", бард Андрей Сoболев с присущим ему пафосом запел:
«За нас воюют обелиски», не задумываясь, употреблял этот бред и
обозреватель Севастопольского телевидения Сергей Норманский.
Почему бред? Да потому что возмущение вызывал только памятник Екатерине
– как незаконно установленный, как не соответствующий действительности,
как сугубо антиукраинский, увековечивающий аморальность. Да потому что
на самом деле никакие памятники между собой не воевали. Воевали люди.
Существовало и существует противостояние идеологий и их носителей. И
люди же заслужили скандальную славу после впопыхах, втайне, но победно
установленного памятника далеко неоднозначной и аморальной политической
деятельнице теперь соседней страны по инициативе Черноморского флота и
при помощи вооруженных казаков из России. Вот такое оно –
незамысловатое шовинистическое счастье.
При этом для объединения пёстрого конгломерата приехавших в разное
время из России в Севастополь переселенцев был умело нарисован образ
врага и одновременно отшлифован до имперского блеска светлый образ
святой и беспорочной царицы.
Общественный комитет «Украинский Севастополь» еще до установки
имперского символа в своем обращении призвал президента Украины Виктора
Ющенко всеми правовыми средствами не допустить установления памятника
Екатерине II в городе ни во время празднования 225-ой годовщины
основания Севастополя, ни после. Представители комитета назвали
установление памятника царице «гуманитарной катастрофой» и правильно
предположили, что это приведет к появлению в украинском городе еще
одного места для проведения шовинистических ритуалов».
Шабашей московских холуев с хаянием украинского государства,
присутствие палаток антиукраинских партий, российских казаков
устроителям, однако, не хватает. Они сейчас проводят агитацию за то,
чтобы молодые пары в обязательном порядке приезжали и возлагали цветы
бронзовому изваянию распутнейшей за всю историю России цариц. Хорошо,
что случай пока был такой единичный, но странным молодоженам быть не
запретишь – ведь вряд ли Екатерина может быть образцом супружеской
верности – с ее ведома и муж ее был убит, и только официальное число ее
любовников согласно российской историографии перевалило за сотню мужчин
разных сословий. Таким образом, горсовет сознательно пошел на создание
в центре города предмета для насмешек жителей и приезжих. А надежды
честных людей на цивилизованное решение не оправдались.
Первый заместитель главы госадминистрации Владимир Казарин так
прокомментировал эти события: «Памятник установили ночью, открытие
назначили на ранее утро, людей на открытие приглашали тайно. Меня
удивляет и обескураживает, что депутаты горсовета в своем собственном
городе, устанавливая памятник важной в его истории личности, действуют
исподтишка, по-воровски».
«Я неоднократно предлагал не устраивать войну памятников. Сегодня к
Екатерине отношение, может быть, и разное. Но Екатерина основала
город-герой Севастополь», – продолжал мифотворчествовать Валерий
Саратов, познавший «под сотню женщин» (интервью газете «Слава
Севастополя» от 5 апреля 2008 г.) и остановивший свой выбор на царице.
А уже в официальном издании партии, газете «Регион-Севастополь»,
продолжая поиск врага, новый памятник гетману Сагайдачному назван «то
ли страшилкой, то ли недомерком».
«Ну коль все-таки суждено было появиться памятнику Сагайдачному в нашем
городе, то его создателям должно быть сегодня очень стыдно. Это же
насколько нужно не любить Украину, чтобы допустить установку такой
убогой скульптуры?» – подпевает в тон регионалам некая А. Полищук в
«Славе Севастополя».
Где тут можно увидеть мифическую «войну памятников»? Противостоят,
конечно же, люди, с разным художественным вкусом, разным пониманием
патриотизма, воспитанием и присутствующим или отсутствующим чувством
стыда.

«НЕТУ У НИХ МЕТОДОВ ПРОТИВ КОСТИ САПРЫКИНА»?

Севастопольские экраны практически с начала их создания до нынешних
дней заполнены политическими шарлатанами и политиканами-сепаратистами.
Это может заметить каждый. И в данном случае обстановка в городе
нагнеталась искусственно – ведь никто в реальности в «русском» городе
не собирался противостоять возведению памятника немке – украинские и
крымскотатарские общественные организации ограничились лишь
выступлениями в СМИ. Зато практически вся русскоязычная интеллигенция
проявила свои не лучшие качества, замеченные еще Лениным.
«Контролируемый хаос» — одна из главных стратегических задач по
дестабилизации в Украине со стороны нашего извечного соседа России.
Этому способствует как разветвленная сеть информационных ресурсов – от
печатных до телевизионных и сети Интернет, так и агенты влияния России
– их можно увидеть на любом телеканале – от всеукраинского до
регионального.
Именно для поддержания «контролируемого хаоса» в украинское общество и
вбрасываются новые антиукраинские стереотипы. Старые – Шухевич, УПА,
«НАТО – хуже гестапо», «Ющенко-американец», Тимошенко, «не было
Голодомора», «притеснение русского языка в Крыму» (кого притеснили?) –
продолжают нажимать на спусковой крючок в мозгах зомбированных горожан,
после чего их глаза наливаються кровью и они переходят в состояние
готовности рушить любые заборы и ограды. «Вброс» происходит с помощью
нескольких ньюсмейкеров с застывшей на лице улыбкой. Например, редко
какое выступление председатель постоянной комиссии по вопросам
градостроительной политики, регулирования земельных и водных отношений
Севастопольского горсовета г-на Белика не начинается со слов «фашисты»,
«УПА», Шухевич, украинизация», НАТО. Заметьте, комиссия по земельным
вопросам!
Одним из производителей и трансляторов новых мифов является депутат ВР
Украины Вадим Колесниченко, на которого, по его признанию, работает
несколько институтов. Слова употребляет крепкие, например: «возбуждение
уголовных дел в отношении граждан Севастополя, которые защищали
памятник, пускай таким неадекватным способом, я могу оценить как
бериевско-ежовскую «оттепель» или «главнокомандующий ВС Украины В.
Ющенко даже не подозревает, что среди офицеров зреет идея
государственного переворота». Потом, естественно, повторил эти
благоглупости несколько раз. Чтоб запомнилось.
Как заметил однажды писатель Валентин Домиль о ком-то другом: «У него был не язык, а аэродром. С него постоянно что-то слетало».
Вот еще несколько замеченных новейших мифологем, которые повторяются
изо дня в день и в газетах, и на телеканалах НТС и «Народном канале»,
безраздельно контролируемых Партией регионов: «народный памятник»
(необходимость в его установке нужна была исключительно пророссийским
силам), «на народные деньги воздвигается монумент Екатерине Великой»
(отобранные у «новых русских» деньги), «защитники Графской» (это о
разъяренной толпе, двинувшейся на украинских моряков по команде
депутата горсовета Басова!!!), «военные ВМС напали на мирных жителей»
(оцепление, которое делают военнослужащие ЧФ России во время
праздников, проходит мирно и законно). В результате их регулярного
повторения сигнальная система невысокого уровня срабатывала безотказно.
А об интеллектуальном уровне согласных с грязной антиукраинской
пропагандой людей можно судить и по публикации в новой, бесплатно
подбрасываемой газете, недавно появившейся в Севастополе.
«Если мы разрешим, чтобы эти нацистские таблички, которые увековечивают
предательство, вешали, настраивая людей против России, то наши внуки
даже не будут представлять, какой могучей нацией они были», — сообщает
нам «Главный Проспект» от 17-23 июля 2008 устами некой Елены Ворониной.
Назвать «нацистской» табличку из российской и украинской истории 1918
года – это вообще потеря всяческой совести, ума и чести участников этой
публикации и редактора газеты, а не просто участие в сеансе массового
психоза.
А вот как прокомментировал недавно слепленный герой «защитник Графской
пристани» депутат городского совета Севастополя от партии «Русский
блок» Андрей Меркулов события 5 июля: «Это все напоминает ситуацию,
когда паршивый кот метит углы – точно так же украинская власть по
любому мало-мальскому поводу пытается отметиться в Севастополе». Как
высказывания, так и действия одного из организаторов беспорядков должны
были бы привлечь внимание силовых структур. Арестовывают же пока только
исполнителей – несчастных людей, разъедаемых постимперскими
комплексами, а потому легко управляемых.

«МЫ ПОДВОДИМ ИТОГИ. ИТОГИ ПОДВОДЯТ НАС»

После упомянутой череды антиукраинских решений и действий со стороны
депутатов горсовета не могут не умилять после слова его председателя
Валерия Владимировича Саратова: «Севастополь сегодня — это форпост
дружбы между Украиной и Россией». «Форпост» — это из военной
терминологии – передовой сторожевой пост, как сообщает нам «Словарь
иностранных слов». Вот такой идеал дружбы.
Во время этого искусственного напряжения ситуации в Севастополе
председатель Совета Федерации Сергей Миронов наградил орденом Святого
князя Александра Невского 2 степени «за личную отвагу, мужество и
патриотизм» депутата Гагаринского районного совета Владимира Тюнина и
атамана казачьего войска города Севастополя Михаила Воронина.
Наверняка, пятая колонна получает для поддержки еще много «печенья и
варенья», не один десяток миллионов выделяет Москва для подрывной
деятельности в Украине. То есть, Севастополь – скорее, полигон для
отработки российскими политтехнологами и специалистами в области
психо-информационных войн новых разработок по воздействию на массы
людей.
Например, тот же герой Тюнин стал рупором для страшилки о том, что 15
автобусов с бойцами УНА-УНСО едут в Севастополь 22 июня для демонтажа
памятника Екатерине II.
«Нет врага - придумаем, заодно и пропиаримся» - хорошая идея. Но вот
ведь самое интересное – поверили! Чушь невероятная – откуда у
маргинальной организации столько людей, чтобы потребовалось полтора
десятка автобусов? Но такая ложь почему-то находит благодатную почву и
находит пристанище в воспаленном сознании.
Все эти события в украинском городе часто и тенденциозно показывают
россиянам. Для внутреннего пользования. То есть взнос севастопольского
горсовета в напряженность между странами достаточно весом.
Эксперты Центра Разумкова Валерий Чалый и Михаил Пашков в недавнем
интервью изданию "Зеркало недели" сделали вывод: «Государственная
пропаганда в России активно культивирует враждебность к Украине». По
подсчетам российских социологов, уже 21% респондентов воспринимают
Украину как враждебное государство, в то время как еще год назад этот
показатель составлял лишь 7%.
Ясно, что такие настроения регулярно подогреваются российской властью –
общий враг – сейчас это США, Грузия и Украина – традиционно нужен для
сплочения людей. Вот и последнее заявление департамента информации и
печати МИД России в свете предыдущего тезиса не выглядит странным.
Оказывается, многонациональные военные учения «Си Бриз — 2008» проходят
в «антироссийском ключе» и вызывают обеспокоенность у Российской
Федерации.
Что там про дружбу говорил Валерий Саратов?

Джерело: Майдан

Шляхи слов'ян

          Однією з найбільш дивних теорій міграції індоєвропейських народів є теорія про закарпатську батьківщину слов'ян. Нібито звідти в епоху раннього середньовіччя - 5-7 ст - слов'яни, нібито під тиском войовничих кочових племен зі степового сходу, стали масово мігрувати на захід-південний захід - південь-північ. Так звана "транскарпатська теорія".



          Відповідно територію, окреслену річками Одра-Прип'ять-Ворскла-Дністер такі теоретики відносять до  батьківщини слов'ян, які, ні сіло ні впало, з'явилися тут не раніш як у 5 ст. н. е. Так, ніби і не мали ті слов'яни батьків, а ті, своєю чергою - своїх батьків. Такий собі біблейський принцип етногенезу, коли одного чудового дня закликав Бог Аврама і призначив йому бути першим зачинателем народу Ізраїля.

           Наведемо далі деякі історичні згадки про слов'ян, що йдуть урозріз "транскарпатській теорії", але працюють на теорію їх нібито автохтонного (корінного) походження на широких теренах Європи.
           Юлій Цезар (100 - 44 рр. до н. е.) наголошував на морському мистецтві венедів та на їх домінуванні в Атлантиці між сучасним французьким та британським узбережжями. “Це плем’я, – писав римський полководець, – має великий вплив на всьому морському узбережжі, оскільки венеди мають найбільшу кількість кораблів, на яких вони входять у Британію... Венеди володіють гаванями і зробили своїми данниками всіх, хто плаває по цьому морю". Він відзначав переваги венедських кораблів і вказував, що “тільки швидкість і робота гребців дозволяла римлянам перемагати, бо у всьому іншому кораблі венедів були краще пристосовані до місцевих умов і до боротьби з бурями
           Страбон (63 до н. е. - 23) вказує, що венеди перешкоджали висадці римлян у Британії. Вони мали вітрильні судна і під час морського бою “римляни зривали їх паруси з допомогою списів з серповидними наконечниками, тому що паруси у них... були шкіряні і замість канатів натягнуті на ланцюги"
          Птолемей (близько 87 - 165 рр.) відносив венедів до числа "дуже великих племен", що посідають землі "вздовж усієї Венедської затоки", як у ті часи називали Балтійське море.
          Про те, що бурштин у їхні південні країни завозять з краю венедів (Балтійське Помор'я), добре знали і Діодор Сицилійський з Плінієм Старшим.
          У різний час деякі венедські племена були союзниками Риму. Іншим племенам венедів доводилось вести війни проти Риму, а також і проти готів, гунів, аварів та інших. Відомо, що римський імператор Волузіан (3 ст. н. е.) за перемогу над венедами одержав титул "венедського". Проте встановити панування над поморськими венедами римлянам не вдалося          
          Згадками про слов'ян рясніли джерела візантійської епохи. Так, Германаріх (близько 265 - 375) та його наступник Витимир були остготськими королями, що на Північному Причорномор'ї вели тривалі війни з антами, племінний союз яких очолював король (князь) Бож. Витимирові навіть пощастило схопити і скарати на смерть Божа, після чого він отримав прізвисько Вінітар (Winith-arja, гот. переможець аріїв венедів).
          Візантійський історик Йордан сповіщає, що в 6 ст. існувало три різновиди слов'ян: венети (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Дослівно у Йордана в його "Гетиці" (551 р.): Лівіше Альп і Дакії, де кордон проходить на північ від джерел Вісли, величезний простір посів народ венетів. Їх називають по-різному ... але їх основні імена - склави і анти.  У праці Vitae sanctorum Columbani (615 р.) монах Jonas Bobbiensis прохопився кількома словами, але також ототожнив венедів і слов'ян: Одного разу він задумав поїхати в країну Венді (в Альпах), яких також називають Склаві.
           Чимало записів стосовно вендів наводить в своїй хроніці (48, 68, 72-77) Fredegar (?-659). Запис 48: Само (невідомий купець з франкського міста Санс) приєднався до племені Склаві, ім'я яких Венди. Цікаво, що з невідомих причин цей купець Само відмовився від початкових планів своєї торгівлі з місцевими племенами, натомість очолив боротьбу слов'ян проти Аварського Каганату. Своєю доблестю у сутичках та мудрістю керівництва він здобув беззаперечний авторитет слов'ян, за що вони вибрали його своїм королем, королем заснованої ним держави Само. Чимало венедських дівчат мало за честь стати дружинами короля Само та народити йому десятки нащадків. Його держава 35 років витримувала тиск тюркських завойовників - аварів з півдня та франків із заходу, і занепала лише після смерті свого засновника. Але це такий ліричний відступ...
          Ці джерела разом з "Історією лангобардів" Павела Диякона (8 ст.), в якій у 6 ст. згадується Слов'янська провінція Sclavorum provincia, описують венедів не як щойно прибулих зайд, а як активних і впливових конструкторів тогочасної європейської геополітики. Навіть у середньовічного читача вони цілком формують уявлення про древність та слов'янське походження народу на ім'я Венді / вінди / венеди / венети. І навіть іншого народу... вандалів!
          У пізньоантичні часи побутувала думка, що вандали вирушили від берегів своєї батьківщини Скандинавії, перетнули Балтійське море й прибули на терени сучасної Польщі приблизно в ІІ-му ст. до н. е., оселившись у Сілезії близько 120 р. до н. е. Трохи відволікаючись: чого тільки варте співзвуччя назв: в Норвегії це вимовляли як Hallingdal - (тут виняток; lolгаличанам не турбуватися!), але ось у Швеції (Vendel) та Данії (Vendsyssel)...letsrock Відомі історики тих часів, а також услід за ними і Вікіпедія 21-го ст. вважали, що вандали - давнє східногерманське плем'я. Що ж до істориків, то відомо, з якою погордою дивилися римські "арійці" на північних варварів. Це тягло за собою часом нерозбірливість, звалювання до купи всіх "унтерменшів" та суперечливість окремих даних. Увага та інтерес римлян до варварів загострювалися лише у міру того, як останні завдавали їм відчутніших поразок на полях брані.
          Римський історик і політик Тацит описав місця проживання вандалів між річками Одером та Віслою в творі "Германія" (98 р. н. е.).
          А от Прокопій Кесарійський, візантійський історик в 6 ст., стверджував: Вандали спершу жили поблизу Меотиди (Азовського моря) (!!!) Потерпаючи від голоду, вони попрямували до германців, званих тепер франками, і до річки Рейну, приєднавши до себе готське плем’я аланів.
          Хроніст Адам Бременський (? -1081) писав у своїй "Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum": Склаванія - дуже велика область Німеччини, населена вінулами, яких колись звали вандали. Вона в десять разів більша за нашу Саксонію, особливо, якщо врахувати Богемію і полян (!!!) по той бік Одри, оскільки вони не відрізняються ні мовою, ні зовнішнім виглядом.
          Пастор Гельмольд із Боса (бл. 1125-1177) у своїй Chronica Sclavorum пише: За Польщею є величезна слов'янська країна - країна древніх вандалів, яких тепер звуть Венді і Вінулами.
          Історик 15-го ст. Альберт Кранц пише у книзі "Вандалія": Ми вважаємо виправданим говорити про Польщу, Богемію, Далмацію та Істрію як про один народ, який наші предки називали склавонами, а перед тим справжнім ім'ям - вандалами. Навіщо ж соромитися свого вендського походження, коли їх предки прославилися своїми справами у Франції, Іспанії та Африці?
          Історик Мавро Орбіні на межі 16-17 ст. у книзі "Слов'янське царство" свідчить: Слов’янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу ... І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – слов’яни, вандали, ... венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал ... Всі вони були народ слов'янський.
          Адам Бохоріч - лінгвіст, 16 століття - вважав, що генети, венети, вінди, вандали і слов'яни - один народ. Янез Вайкард Вальвазор, історик і географ 17-го століття, писав: Венді і склавени один народ, вандали і венді однієї нації. Балтазар Аке, бретонський антрополог 18-го століття, у своїй праці "Slavus-Venedus-Illyricus" ототожнив венетів, віндів і склавенів зі слов'янами. Він також вважав: Нація венедів, віндів, склавенів або сьогоднішніх слов'ян ... Цей народ бере свій початок в Європі на кордоні Італії, венеціанської і тірольської землі на заході.



          Карл Зіха (Karl Sicha) у 19-му ст. писав у книзі "Namen und Schwinden der Slaven": Слов'яни в давнину заселяли набагато ширші простори в Європі, ніж у наш час. Багато їх племен зникло на початку середньовіччя. А колись вони населяли більшу частину Європи. Це можна довести географічними даними. І далі таке: Старі історичні назви слов'ян свідчать про їх сильну експансію в Європі і глибоку давнину.
          Ймовірно Зіха не перший дослідник, хто дійшов такого висновку. Згадаймо тут про локалізовану за часом і місцем традицію (моду?)
візантійських авторів 4-6 ст. називати слов'ян антами (попервах державною мовою Візантії була латина, латиною "антиквус" - древній). Крім візантійців ніхто і ніде слов'ян більше так не називав. Правда, існує думка, що це специфічне спотворення назви тих самих слов'ян-вандалів, пов'язане з тим, що в давньогрецькій мові немає звуку "в", а поняття про благовучність змушували їх замінити "д" на "т". Так "вандал", скоротившись, був перетворений на (в)ант(д).
          Видання 1900-го року "Всесвітньої історії" Ганса Фердинанда Гельмольта, стор. 270: Народи, що жили в римських провінціях Паннонія, Норіка, Реція та Вінделіція, були широко відомі як слов'яни або словени. Раніше вважалося, що міграція слов'ян на Балкани була в період з 5 по 7 століття. Тепер сліди їх перебування датуються набагато раніше. Це підтверджують стародавні назви місцевостей. Крім того, ця нова точка зору цілком узгоджується зі старими історичними свідченнями і природним чином пояснює феномен "раптової" появи слов'ян в цих краях і у такій кількості.


          Карл Зіха теж відверто вважає, що твердження про міграцію слов'ян у Західну Європу з 5 по 7 ст. абсурдні і називає багато давніх народів, з яких, на його думку, формувалися слов'яни: Heneti, Veneti, Antes, Vinidi, Armorici, Getae, Daci, Sarmatae, Scythae, Poloni, Illyrii, Moesii, Liburni, Norici, Rhaeti, Paeones, Pannonii, Taurisci, Vindelici, Boji, Helvetii, Triboci, Nemetes, Vangiones, Suevi, Vinuli, Vandali, Vinithi, Lankobardi, Baemi, Marcomani, Marovani, Quadi, Rugi, Ruthen. Отак от! Тут і згадувані Нестором-літописцем норіки, і сармати зі скифами (зразу видно, Блок був незнайомий з таким баченням, так і з'явився його знаменитий шедевр - всі ж бо, хто приходить з Азії, мають монгольські очі-щілинки - що тут неясного?); далі йдуть і наші бойки - хто б сумнівався; далі - shock що це! - навіть корінні  швейцарці - вінделіки, рети і гельвети, і навіть - omgо диво! - готи/свеви/маркомани/лангобарди - племена чиє германське походження ні в кого і ніколи не викликало сумніву. Ну, що ж... Хай це буде на совісті цього Зіха.

Отак от!!!  Рим наш, і Альбіон наш!

          Бачимо, що теорія автохтонності слов'ян по майже всій Європі за чисельністю свідчень вже від раннього середньовіччя не могла являти собою нічого нового і тепер не повинна в когось викликати подив чи відмову у праві на життя. Можливо, наведені відомості спокушують читача тепер обговорити окрім загальноприйнятої, нібито єдиної, колиски слов'ян на соковито-зеленій плямі верхньої мапи ще принаймні три "батьківщини" слов'ян: у Західній, Північній Європі та у Приазов'ї? Проте йому не варто робити цього, поки у контексті піднятого питання ми не розглянемо згадок... ще давніших, ніж навіть від діячів античної доби, від Геродота до Юлія Цезаря (згадано вище).
           Тому далі у нас власне одне, найдавніше повідомлення про слов'янський народ Venedi, Veneti, Venethi, Venethae, грец. ; іноді Енети від грец. ; нім. Wenden. І воно залишене на другу чергу тому, що йде не від історика, політика, хроніста, а від напівлегендарного поета Гомера (9-8 ст. до н. е.). Грецька назва Трої була Ілліон, отже назва "Ілліада" ніщо інше, як "Троянська війна/епопея". Саме гомерівська поема "Ілліада" містить першу у часі письмову згадку слов'янського народу енетів у Малоазійській Пафлагонії, що брав участь у десятилітній війні греків-ахейців проти троянців (яка могла бути орієнтовно між 1260 та 1194 р. до н. е.) на боці Трої:
               "Вождь Пилеменъ предводил Пафлагонцевъ с косматою грудью,
                В крае Энетовъ живущихъ, где дикие мулы родятся.
                Киторъ они населяли, окрестные земли Сезама,
                Подле потока Парфения въ светлыхъ домахъ обитали,
                И въ Эгиале, и в Кромне, равно в Эрифинахъ высокихъ".
                (Гомер, Ілліада. Пісня II, 851-855. Переклад Н. М. Мінського)

umnikОоояк !
           Українські селяни теж донедавна масово жили у вибілених хатах. Окремі певно живуть і тепер.


В. ван Гог.  Хатина та жінка з козою. 1885 р.
           Вінсент не підгледів цю картину в Україні, вона була намальована ним у містечку, де жила його сім'я. А ще сто літ назад від його часу містечко називалося селом Брабант (неподалік від Гельмонта, Голландія).

Будинок в англійському селі Вілмінґтон



Будівля у вигляді традиційної кельтської круглої хатини, мазаної глиною...



Реконструкція за даними археологічних досліджень свідчить, що і таємничі трипільці (між 5500 і 2750 роками до н. е.) плетений з прутів та лоз каркас своїх хат, старіших за найпершу єгиптянську піраміду, обмазували глиною, ретельно відбілювали та прикрашали. Якщо вже пішло про піраміди... Пелазги = лелеки. А Птах, або Пта - єгипетський бог-творець, що шанувався у Мемфісі. Земним втіленням душі Птаха, його ба та оракулом вважався священний бик Апіс. Як бог-творець Пта вважався покровителем ремесел, мистецтва, майстерності та істини. А відомий архітектор пірамід Імхотеп був глибоко пошанованим у Єгипті і вважався сином бога Пта.



Ще один ключовий елемент - солом'яна стріха. Візитка хліборобів. Англійці кажуть на солому straw, угорці - szalma... Але перепрошую за ще один раптовий відступ, і повернімося до наших барашків енетів!

            Отож, вище на деяких мапах вже можна було бачити, де на території сучасної Туреччини мешкали енети Пафлагонії. Деталізуймо це місце look 



Вже добре знайома нам багатоваріантність назви народу:



           На початок троянської війни Пафлагонія входила до складу Хеттської імперії, потужної держави, що існувала десь між 1800 та 800 роками до н. е. А троянців з хеттами пов'язували тісні союзницькі відносини і взаємна військова допомога. Назва Пафлагонії споріднена із назвою народу пе(а)ласгів, котрих деякі дослідники ототожнюють із народом трипільської культури. Ще одне ім'я, під яким були відомі пеласги у Малій Азії до окупації регіону грецькими варварами, а також назва землі, яку вони населяли, це "Пала" і, відповідно, палайці, що і бачимо на мапі нижче. Якщо це слушно, то дати підказують, хто чий нащадок. І саме мова паласгів могла вплинути на хеттську настільки, що в ній з'явилося чимало коренів, співзвучних зі слов’янськими. Приклади: агниш - вогонь, ватар - вода, вали - великий, малла - молоти, нева - новий та багато інших. Основою ж хеттської мови була мова хурритів із невстановленої досі мовної сім'ї. А сучасні палеолінгвісти дослідили вузько локалізований у часі корінний злам, що призвів до суттєвих змін у її правописі.


Хеттська імперія, 14 ст. до н. е.

               Якби Троя вижила після ахейської навали, то кінь там був би, мабуть, зловісною твариною umnikяк чорна кицька. Завдяки Гомерові тепер добре знаємо і про спосіб, і про те, як долю троянської війни вирішило хитре проникнення ахейських воїнів всередину оточеної неприступними мурами Трої, і про нищівний розгром міста-держави та геноцид його мешканців, що настав після того. І навіть коли Троянський кінь лише художня вигадка поета, призначена аби не псувати трагічну героїку прісною розповіддю про банальний хабар, не ставімо тепер це йому у провину, зважаючи на те, який культурний масив з картин, фільмів, книг, прислів'їв, троянських вірусних програм тримає тепер той кінь на своїй тендітній дерев'яній спиніlol



           Для розвитку теми важливо відзначити ось що. Не тільки і не стільки саме через локальний військовий успіх загарбників колись могутнє царство Хатті після троянської війни увійшло у круте піке занепаду тривалістю у 1-3 століття. Окреслимо у кількох рисах загальну причину, що повалила або відсунула на другий план колись впливові "Великі" царства тієї доби, включно з Єгиптом.
            На 13-12 тисячоліття до н. е. припадає так звана криза бронзової доби та перехід до залізної. В цей час невідомо що призвело до великого заворушення добре відомих народів та виходу на світову арену раніше невідомих численних агресивних народів. За інтенсивністю міграцій все Середземномор'я разом із прилеглими землями Європи, Азії, Африки та численними островами стало нагадувати гігантський казан з вируючим кип'ятком. Схоже на те, що ці нові народи стали для Великих царств минулого тим самим, чим для Риму пізніше стануть північні варвари, а для Руси - татаро-монголи. А можливо, навіть і тим, ким набагато раніше став представник культури грубої шнурової кераміки щодо представника культури мальованої тонкостінної кераміки (тобто культури трипільців).


             Кілька таких народів зафіксовані у текстах на барельєфах та стелах, а також у численних документах дипломатичного листування правителів великих царств між собою, з намісниками та васалами. Об'єднуючою назвою для всіх цих нових народів було багато разів повторюване зловісне тавро "народи моря". Сюди належать добре відомі корінні (чи може і ні) племена Грецького півострова - ахейці, дорійці, фригійці і менш відомі або зовсім невідомі народи, що демографічно вибухнули теж, можливо, на своїх корінних землях Балкан, Італії, Корсики, Сардинії, Сицилії, Лівії, периферії Хеттського царства, Близького Сходу та Кавказу.


Шардана. Найраніші згадки були про цей народ, походження якого з Сардинії тепер з високою ймовірністю доведене не тільки співзвучністю назв, але і подібністю археологічних знахідок зброї на Сардинії та у Близькосхідному регіоні, а також до зображень воїнів шардана на єгипетських барельєфах.


           Пелесет або пеласти. Увійшли у давні семітські перекази під ім'ям філістимлян. Походження пелесет достеменно не розгадане, не зважаючи на численні теорії. В одній книзі пророків Старого Заповіту є вказівки, що Господь вивів філістимлян з острова Кафтор. В іншій Кафтор фігурує як місцевість. Розглядаються гіпотези і Балкан на півночі Греції, і Кіпру, і Криту, і деяких місцевостей на узбережжі Малої Азії. Пелесет відзначилися тим, що вже володіли секретом виробництва залізної зброї, забезпечуючи собі неабияку військову перевагу. А їхні кораблі не мали великої кількості гребних весел, лише вітрила. На відміну від інших народів, що після короткого перебування на захопленій території завіювалися світ за очі, значна частина народу пелесет, завоювавши Близький Схід, прийняла осідлий спосіб життя на землі, якій дала своє ім'я - Палестина, а також стала сповідувати культи місцевих семітських божеств (Дагон), конкуруючих із Яхве


 Дін'їн. Версії походження від Фінікії, Ханаану, Малої Азії і аж до ототожнення з грецькими данайцями.
Тереш. Можливо, походять з міста Тарс. Або ж це згадувані пірати тірсени, чи, те саме, італійські тіррени - пращури етрусків у Геродота і Фукідіда. Відомо, що полонений єгиптянами вождь народу тереш мав світле волосся, що говорить про північне походження цього народу.
             Аби просто насолодитися неповторною мелодикою єгиптянської мови, перелічимо інші єгипетські назви "народів моря", уявлень про які в сучасних дослідників ще менше: Тйеккер, Шекелеш, Еквеш, Вешеш, Мешвеш, Лабу (лівійці, під питанням), Каркіса, Лукка.



            Ось ці та інші народи, об'єднуючись у різні союзні комбінації, поступово шматували та знекровлювали Великі царства Єгипту, Хатті та припинили існування у колишньому вигляді великої морської і торгової цивілізації Фінікії. Троянська війна була лише маленьким епізодом цієї навали "народів моря". Крім того, Хетська імперія тримала облогу з інших сторін: удари від мушків - пращурів сучасних вірмен, а з південного сходу - від постійного суперника - Асирійського Царства, поки останнє і саме не зазнало критичного ослаблення від тієї ж навали "народів моря".
            Модус вівенді та культура мандрівних та войовничих "народів моря" суттєво відрізнялася від осідлих з діда-прадіда народів Великих царств. Як свідчать єгипетські джерела, в багатьох випадках вони чинили свої загарбання із метою, нез'ясованою для тодішньої прагматичної людини. Пам'ятаєте фільм "Троя"? Менелай йшов на війну аби повернути свою красуню-дружину. Агамемнон - через жадобу влади. А Ахілесу були до лампочки амбіції царів. Діалог з того ж фільму (може, трохи не дослівно): "Якщо лишишся, то в тебе буде родина, спокій, багато дітей. Але ти помреш! І діти твої помруть. І діти дітей, і їхні діти, і тебе забудуть. А підеш на війну, то загинеш у бою, але пам'ять про ту війну, слава її героїв переживе віки". І це не лірика античних міфів, а спосіб мислення і мораль природжених воїнів-руйнівників. Як співав незабутній Цой: "война без особьіх причин, война - дело молодьіх"... Не для тривалого присвоєння собі земель, господарств і матеріальних благ, не для взяття переможених у раби. Часто це було схоже на азартну воєнну гру, в ході якої, бувало, нападники, вщент розбиті, без жалості до себе йшли на загибель усі, хто не міг уникнути полону. А отримавши перемогу, вони у геноцидний спосіб позбавляли життя цілі народи на захоплених територіях. Доповіді про ці жахливі події у єгипетських джерелах часто закінчувалися словами: **н а з в а   н а р о д у** всі були знищені ніби їх ніколи й не було. Ймовірно таке життя знайшло своє відображення в епізодах тотального геноциду, що містяться у священних книгах Тори і Танаху. Так, під час завоювання євреями під керівництвом Ісуса Навіна Палестини 1165-1157 до н.е всіх жителів захопленого міста Єрихон, включно із жінками й дітьми, було вбито, а саме місто спалене. В наступних битвах проти ханаанських племен були захоплені ще кілька міст, мешканці яких так само були знищені.
            Такий то був час та руйнівний світогляд природжених воїнів. Фараони та інші великі правителі користалися з такого норову молодих народів, коли вдавалося з ними договоритися і залучити у наймане військо. Але що досягалося цим підвищенням ентропії у Всесвітньому порядку? Переформатування культурних традицій заради схиляння до спроб нового способу життя? Оновлення заскорузлих політичних систем? Ліквідація перенаселення у місцях демографічних вибухів? А може, гомогенізація (рівномірний розподіл по планеті) знань, досвіду і культури? Адже завжди має місце не лише "обрив", але й "стик" та успадкування. Подібно до германської Римської Імперії. Наразі складно відповісти про причини регулярного настання в історії людської цивілізації "темних" віків тотального відчуження.
             Зрозуміло, що такий характер ведення війни і ставлення до поверженого противника зумовлювали щось на зразок гуманітарної катастрофи народів на тих землях, куди причалювали летючі вітрильники "народів моря". Тому, якщо страшним звісткам щастило мати ноги, прудкіші за
блискавичні озброєні орди, то оповіщене і нажахане мирне населення, що не могло сподіватися на наявні збройні сили, швиденько складало свої манатки на вози і скільки могло, збільшувало відстань між своїми дорогоцінними життями і вірною смертю.
Хіба міг стати винятком і відносно мирний осідлий народ енетів-палайців-пеласгів?


Імовірні напрями переселення малоазійських енетів/палайців

          А пам'ятаєте? Таке знайоме:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди - козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.
             Ось ще одна, від Вергілія, підказка щодо маршрутів втечі у західному напрямку на прикладі (В)Енея, сина (В)Енери. Через Котляревського. Його "Енеїда" наскрізь політизована на відміну від "Енеїди" росіянина Н. Осипова. Зруйнована Троя, як зруйнована московським царизмом Гетьманщина? Карикатурний балаганно-травестійний виклад не допускає і думки у читача: а чи не здогадувався, бува, знаменитий пересмішник про слов'янське походження царя Енея. Що ж, може в тому і задум автора. А от гіпотеза про троянське походження Риму (через заснування цього міста нащадками Енея) без особливих доказів була з викликом вип'ячена на щиті імперії у протистоянні римлян з колишніми кривдниками Трої, греками та зведена у римській політиці до рівня державної ідеологічної догми, як і закономірний культ Енея.          
            Мабуть таким-от чином занепадало та знелюднювалося попервах царство Хатті. А за кілька століть маємо повністю змінений склад населення за рахунок нащадків грецьких окупантів (ахейців та фригійців), дещо таємничих лідійців, а також, судячи з усього, вірменів, які вподобали Каппадокію. Мінливий калейдоскоп державотворчих сплесків та згасань на всіій території "старого світу" свідчив про невичерпність воєнної наснаги протягом всього останнього тисячоліття до н. е. .



Д а л і    б у д е

Уроки історії або як ми свою державу про...ли

Не хочемо ми, українці, вчитися на своїх помилках. Нинішня політична ситуація мені нагадала події минувших літ. А саме початки ХХ століття, роки боротьби за українську державність. Часто звинувачують у втраті української державності і москалів, і комуністів, і Антанту, і білий рух, загалом усіх і не хочуть визнавати гіркої правди – ми, українці, просрали (пардон за мою французьку) нашу державу. І це ми планомірно продовжуємо робити на протязі усіх років незалежності. А зараз звернемося до подій, здавалося б таких далеких від нас.

Лютнева революція у Російській імпрерії подарувала нам чудову річ – «перлину» української демократії – Центральну Раду. Її так люблять сучасні історики і політики, називають представником українського народу, от тільки замовчують один факт – Центральна Рада була представником лише українських соціалістів і було це утворення майже копією Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, утвореної більшовиками в противагу Тимчасовому уряду. Тому і привітала переворот влаштований більшовиками в Петрограді. От тільки не зрозуміли, що більшовики не стануть терпіти конкурентів при владі, навіть одних з ними політичних барв. Так було з ЦР, так було з меньшовиками та правими есерами, так потім відбулося і з лівими есерами. Всі вправно топталися біля одних і тих же граблів.

Першою невідкладною справою ЦР була ліквідація армії. Українські соціалісти вважали, що армія є контрреволюційним утворенням і його треба позбутися. До цього навіть Ленін не додумався, а Вінніченко зміг, це наш власний український велосипед. Микола Міхновський, який виступив з програмою створення незалежної від Росії України з сильної армією був з ради вигнаний. І не через його занадто радикальну самостійницьку позицію. Членам ради плювати було на статус України, їх цікавило насамперед залишитися при владі. А ось ідея про створення сильної армії сильно злякала діячів ради. Адже Міхновський міг силами армії просто підняти балакунів з ради на штики, що потім намагалися зробити полуботківці. І ось армія Муравйова почала наступ на Україну. Центральна Рада збирається на екстренне засідання і обговорює…питання державного герба України. А основним завданням військового міністерства в цей час було… не допустити частини військ Скоропадського до Київа. Дійсно чого боятися більшовиків то свої «влада робочих і селян», а ось «буржуй» Скоропадський з військом це вже небезпечно. Скоропадського не допустили, але й Київ захищати нічим було, тому банди (це навіть армією назвати важко) Муравйова вибили раду з Київа.

Звертатись до «імперіалістів – капіталістів» все ж довелося. Попросили Німеччину. Вона й завезла на своїх плечах ЦР до Київа. Першим наказом німецького керівництва в Київі було зібрати всіх жінок міста, дати їм ганчір’я і змусити віддраїти «демократично» запльований й обриганий київський вокзал.

В Київі знову утвердилася «народна влада». От тільки німці зіштовхнулися з проблемою. Влада наобіцяла їм золоті гори у вигляді поставок продовольства до Німеччини, а от організувати безперебійні поставки не могла. Трандіть воно ж не мішки тягати. Це був девіз цієї влади.Тому німці радо погодились підтримати гетьманській переворот Павла Скоропадського.

Скоропадський дійсно почав створювати щось схоже на державне утворення. Не словом, а ділом. У Київі було наведено порядок, з усієї Росії стікалися в Київ люди, адже там був острівець без революційної анархії. Тут згадали, що таке закон і порядок. Відроджувлась українська та і взагалі просто культура, культура побуту і життя, без революційної демократичної демагогії, без «народної влади», що перетворила центр української культури Київ на «пролетарський обриганий вокзал».

От тільки була у Скоропадського серйозна проблема. Німецьке командування не дозволяло сторювати гетьману українське військо. На Дону, також окупованому німцями, вони дозволили створити атаману Краснову власне військо, адже Дон не входив в сферу інтересів Німеччини, а Україна, багата такими потрібними німцям харчами, дуже цікавила німців. Тому створення під боком чужої армії, ще під командуванням військового, що ще нещодавно боровся з ними у складі Російської армії, вбачалася німцям дуже небезпечною. Вони ж не здогадувалися, що в Німеччині є свої євреї – інтернаціоналісти, готові встромити своїй армії ножа у спину.

Але так сталося. «Народна» революція в Німеччині все змінила і війська змушені були покинути Київ. А «народна влада» швиденько створила Директорію і гайда проти гетьмана. От тільки військ Петлюра не мав. Єдиною боєздатною одиницею були галичани – Січові стрільці, а Коновалець підтримував з гетьманом нейтралітет. Але Скоропадський дав привід втрутитися стрільцам.

Як я вже казав армії в Скоропадського не було, а загроза з боку більшовиків була реальна. Єдиною армією, що спроможна була підтримати гетьманат була Біла армія Денікіна. Але була одна умова – федерація з Росією. Тому Скоропадський став перед вибором – або федерація з білою Росією, або «народна влада» більшовиків. Він вибрав перше і підписав акт.

А Петлюра одразу ж побіг до Коновальця – зрада! І Січові стрільці підтримали заколот. Проте стрільців могло виявитись замало, адже гетьман мав Сердюцьку дивізію. Тому пішли соціалісти до народу. «Пішли, народе український, гетьмана скидувать!» « А на що він нам потрібен, гетьман в Київі, а ми тут?» «Так в Київі і гроші, і горілка, і харчі погуляємо!» «Гайда, браття, на Київ, буржуїв бити!» І пішов революційний народ до Київа гуляти.

Після зайняття заколотниками Київа Євген Коновалець та його стрільці, бувші кадрові австрійські солдати, були шоковані поведінкою пролетаріата. Пили, громили, вчиняли погроми, грабували. Коновалець пішов до Петлюри і попросив дозволу частинами стрільців навести в Київі порядок. Петлюра і «так» не сказав, і «ні» не сказав. І почав Коновалець «заспокоювати» натовп. Але Вінніченко про це взнав. Як так, контрреволюційною воєнщиною по пролетаріату. Неподобство. І загнав стрільців подалі в казарми.

І почалася робота «народної влади». Перш за все почали змінювати російські вивіски на українські. Щоправда більшість вивісок і так були українською мовою, правда на відміну від новоділу Директорії там помилок менше було.

А більшовики хернею не займалися. Вона почали знову наступ на Україну. І як нещодавно Петлюра пішли до народу. І знов народ пішов до Київа гуляти. А чому б і ні? Горілка ще залишилася, все награбоване награбити першого разу не встигли. А що з більшовиками йти, то й нехай, чорт їх розбереш, що ті за народну владу, що й ці.

Євген Коновалець, що єдиний зберіг почуття реальності, розумів, що стрільців не вистачить для оборони України. Він пропонує Петлюрі проект реформи. На Україні утворюється диктатура на чолі з Петлюрою, Коновалець стає головою військового штабу і оголошує загальну мобілізацію до війська. Петлюра погоджується і йдуть до Вінніченка. Той ледь слиною не подавився. Під суд обіцяв віддати. Це ж контрреволюція! Проект так і залишився на папері.

І погнав народ «народну владу» з Київа. Уряд опинився аж у Вінниці. І Петлюра вирішив звернутися до французів, що окупували Одесу. Дибки встав Вінниченко. Він подав «геніальну ідею» замиритися з більшовиками і в знак протесту проти зносин з «капіталістами-експлуататарами» французами покинув Директорію. Покинув, ну і грець з ним. Такого покидька як Вінниченко в історії України ще й пошукати треба. А французи пообіцяли допомогти Петлюрі і через декілька днів… зібрали лахи і евакуювалися з Одеси. Причина була вагома. Атаман Григор’єв зі своїм п’яним військом йшов на Одесу.

Гнали більшовики Петлюру аж до Галичини. Допоки в бій не вступила Українська галицька армія. ЗУНР не підпала на щастя під ручки соціалістів і зуміла створити боєздатні частини. Тепер вже УГА погнала більшовиків обратно на Київ. Але сил УГА було замало, тим паче воювала вона на три фронти – з поляками, з денікінцями і з більшовиками. А Петлюра знову робить дивовижний хід – заключає договір з Пілсудським. І ціна всього нічого – якусь там Галичину Петлюра з барського плеча подарував полякам. Ту частину України армія якої врятувала його від розгрому більшовиками.

І тепер вже поляки на своїх плечах завозять Петлюру до Київа. Але протриматися поляки не змогли. В Польщі почалися свої події. Пілсудський ще не був диктатором і парламент не підтримував ідею Юзефа про створення буферної зони між Польщею і Совдепією у вигляді петлюрівської України. Парламент ставив палки в колеса Пілсудському і не давав посилити присутність польских військ в Білорусі та в Україні. Тому поляки були вибиті більшовиками з України, а з ними побіг і Петлюра.

Після цього всього так і хочеться сказати словами Олександра Довженка: «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний». І зараз стоїмо ми біля тих самих грабель, на які вже наступали і певно будемо й надалі наступати, допоки ці граблі не проб’ють нам черепа, щоб вже остаточно насмерть.

На майдані ...

Павло ТИЧИНА

* * *

На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули,—
за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі,—
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…

На майдані коло церкви
постмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!

На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.

1918

Історія однієї вулиці

Вулиця, що йде прямо до Центрального залізничного вокзалу у місті Києві,

зявилася в ХІХ столітті і спочатку була забудована отелями і домами

для приїжджих "кімнатами" - тому тут проживали переважно гості міста.

 У 1869 році її назвали Безаківською, на честь київського генерал-губернатора

Безака, який приклав руку до благоустрою центральноої будівлі залізничного

вокзалу. З 1919 року по 2009 рік вулиця була відома від назвою Комінтерну.

А в червні 2009 року - перейменована на честь Симона Петлюри.Початок вулиці,

перехрестя з бульваром Тараса Шевченка, з 1872 року став історичним місцем:

спочатку тут зявився памятник графу Бобринському, засновнику залізничного

сполучення в Російській Імперії, першовідкривачу цукрової промисловості

в Україні, квітникарю та внуку Катерини Великої. Але в 1919 році радянська влада вважала цей памятник славному графу контрреволюційним і його знесли. 

У 1954 році це місце зайняв камяний Щорс, радянський полководець з дутою 

(якщо вірити сучасним історикам) репутацією.



 

Переписка з турецьким султаном!

СУЛТАН МУХАММЕД IV

ЗАПОРОЗЬКИМ КОЗАКАМ

 

Я, султан, син Мухаммеда, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, володар царств – македонського, вавилонського, єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким не переможний воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, наказую вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без будь-якого опору і мене вашими нападами не примушувати непокоїтися.

 

Султан турецький

Мухаммед IV

 

 

ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ –

ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ

 

Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський Колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, камянецький кат, Подолинський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали , плюгавче!

Невгоден єси матері вільних християн!

Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!...

 

Кошовий отаман Іван Сірко

Зо всім Кошем запорозьким.

УГКЦ. Владика Андрей

Історія - невід'ємна частина життя кожної людини. Особливо, якщо йдеться про події, що істотно вплинули на її народ, його культуру, шлях розвитку. Однією з важливих історичних постатей України був митрополит Андрей Шептицький. Для свого краю він, попри всі небезпеки, зробив багато...

«Як це зробити? Як воскресити цю людину та її час, минуле, що кануло у вічність, поховане під тягарем прожитих років, воскресити по сторінках пожовклих записів, листів, документів, по свідоцтву очевидців, котрих лишились одиниці, по уривках розмов та споминів, спогадів живих і мертвих. Воскресити, щоб побачивши самому, дати змогу побачити іншим...»