"Любов до Вітчизни –     
перша чеснота цивілізованої людини!"
Наполеон Бонапарт

       На жаль самій не довелось ще потрапити в ті місця, але при здійсненні подорожі постійно була на зв"язку і була в курсі пересувань і справ . Так що можна сказати однією ногою і одним глазком була на місці подій .
     Отже: У селі Поповичі Мостиського району, що на Львівщині, на північно-західній околиці зберігся комплекс оборонних споруд ХІХ - ХХ століть, які раніше оточували місто Перемишль.

     Комплекс складався з 57 фортів. На території сучасної України було шість фортів, на власні очі вдалось побачити 4 більш менш уцілілих. Хоча і то добре.
        Подорож нашого мандрівника почалась з прикордонного посту Шегіні. Пішим ходом з рюкзаком і на зв"язку зі мною по-тихеньку продвигався паралельно Україно-Польського кордону.


      
       Із задоволенням відмітили, що прикордонники добре ведуть варту. Буквально через декілька сот метрів подорожі, під"їхали хлопці прикордонники, ввічливо запросили документи і поспілкувавшись розповіли як йти, щоб не заблукати,  дали поради по безпеці, надали телефони на всяк випадок і поїхали далі.
       Потім вже дізнались, що Прикордонна застава знаходиться у селі Циків, а пост – у селі Поповичі.
      Місто Перемишль, де знаходиться історично відома Фортеця Перемишль, що поруч із кордоном України, приваблює багатьох туристів. Вона була третьою за розмірами і потужністю у Європі. Цю фортецю часто порівнюють із французькою фортецею Верден. Будівництво споруди почалося у 1850 році, а закінчене було майже через 25 років.
      Фортеця, згідно концепції Австро-Угорської держави, мала блокувати вигідний для ворожої армії перехід з півночі на південь. Комплекс оборонних споруд кільцем огортав усі форти, а це майже 45-ти кілометровий пояс.
      Шість уцілілих фортів сьогодні належать до території України. Вони сховані густими чагарниками та пилом історії.
      Найкраще збережений форт "Дзєвєнчиці" або Дев"ятичі.
http://photo.i.ua/user/729788/513170/  всі фото в альбомі
      Перебудований в 1897–1900 роках на основі більш ранньої оборонної споруди (1882–1886 років). Має неправильну форму. У ньому можна виділити чотири основні комплекси: тиловий казематний, середній, контрескарповий капонір і фланговий комплекс (бронева батарея з двома гарматами у вежах, з’єднана з артказематом). Праворуч знаходилася відкрита артбатарея.
P.S. Тут пару фотографій взято з інета, тому що зняті вони в іншу пору року і не так заросли.










Форт «Поповичі»
http://photo.i.ua/user/729788/513122/  фото в альбомі
Будівництво закінчене у 1900 році. За формою — півколо з бастіоном в тиловій частині укріплення. У центрі знаходився двоповерховий казармено-оборонний будинок. Центральна частина будинку виконувала функції казарми, а в бічних розташовувалися броневі батареї, кожна з них мала дві башти з гарматами. По осі знаходилася вежа спостереження.








Форти «Плешевичі» і «Марушка Ліс»
Найімовірніше належать до першого етапу будови Сєдліської групи (1882–1886 роки). Збудовані практично аналогічними. Мають вигляд трапецій. Рів захищався трьома капонірами1. У центрі знаходилися бетонні казарми. У лівому крилі будинків були сходи, що вели на вищі рівні. Біля сходів містилася шахта ліфту для боєприпасів. Аналогічний ліфт був і в правій частині казарм. Головний вхід розташований по осьовій лінії форту. До правого крила будинку були прибудовані широкі сходи, що вели до бойових позицій на валі.
     Заночував мандрівник на території Фортеці «Марушка Ліс», яка теж порівняно непогано збереглась.
http://photo.i.ua/user/729788/513168/    фото в альбомі








І навіть вцілілий сортір на 4 місця





     Ввечері мандрівник посидів біля кострику, розповідаючи мені як проходили дослідження незаслужено забутої пам"ятки Першої світової війни. Потім вже коли сидів на самоті уява малювала картинки минулого. Можливо 104 роки тому тут так само біля костра сиділи солдати вартові. Інші солдати вже полягали відпочивати. Де хто ще проходжувався по доріжкам між оборонними валами, які тепер вже занесені землею і поросли травою, кущами і деревами. І в мить коли пташки, неначе за наказом, затихли, з"явилось враження неначе час повернеться туди і все постане перед очима. .


     Коли був вранішній зідзвон, то паралельно з розмовою було чути прекрасне щебетання пташок. Ранок був сонячним і прекрасним, а попереду ще одна фортеця. Форт «Плешевичі», яка зараз має досить сумний вигляд
http://photo.i.ua/user/729788/513169/     фото в альбомі






Тут лежали не зрозумілі артефакти, які звичайно були взяті лише на фото.


     Крокуючи вже від фортець, шлях пролягав через село, а саме повз футбольний майданчик. І знову прикордонники?
     Підходять і з важним виразом обличч розпитують "Хто, откуда, зачєм?" і вимагають пред"явити документи.
    Ну звичайно прийшлось повіноваться   . Команда подивилась докУменти і пішла далі нести вахту, бо була ось такого вигляду, і по років 10-12 від роду  . Так що кордон на замку    


Про форти, які знаходяться на сусідській території напишу в наступній замітці.
Далі буде  
      

05 лютого 2013 року.
     Володимир Білінський у середині 1980-х почав писати книжку "Країна Моксель". У ній, на основі численних фактів, заперечує слов'янське походження росіян та правдивість "літописних зводів". Називає їх фальшивкою цариці Катерини. Вважає Росію наступницею Золотої Орди — держави, заснованої монголами у XIII ст., що утримувала в залежності більшу частину Русі. Вийшов тритомник "Країна Моксель" та два томи "Москва Ординська".

Із Володимиром Броніславовичем домовляємося зустрітися в київському видавництві ім. Олени Теліги, що на вул. Мазепи. Він проводить у кабінет директора видавництва.

Твердження, що росіяни шовіністи — це стереотип?

— Росіянин ніколи не відповість вам українською, навіть якщо знає мову. Навпаки захоче, щоб ви перейшли на його мову. Бо вважає себе господарем. Не тому, що він поганий, так його виховали.

Чому багато україномовних, які приїжджають до Києва, переходять на російську?

— Це не українці, а хахлуї. У них у крові сидить раб. Вони не розуміють, що рідна мова — це та, яка йде споконвічно від рідної землі, нею можна звертатися до Бога. Так виховала російська імперія наших людей. В столиці була поширена думка,  що завдяки російській українець стане "городським". Імперії вже немає. Мойсею довелося водити людей пустелею 40 років, щоб видавити з них рабство. Вони не мали впливу ідеологічного середовища.

Як викорінювати наші комплекси?

— Треба мати свою національну гордість. Мова, церква, сім'я — це святі поняття, якими не можна поступатися. Не потрібно від чиновників чекати, що вони дадуть цю гордість. Радянська влада виховувала людину так, що ти ні про що не думай — квартиру, роботу, освіту держава дасть. 3-річних дітей забирали в садочки, щоб виховувати по-своєму, а батько з матір'ю мусили ходити на роботу. Особистістю не треба було бути. Треба було злитися з масою і не висовуватися.  Я колись теж був патріотом Радянського Союзу. Все змінила Караганда. Приїхав туди 1959-го. Працював начальником дільниці. Там саме утворили радгоспи з колишніх в'язнів таборів. Бригаду монтажників у мене очолював старший лейтенант радянської армії Федотов, який дійшов до Берліна. А зварників — один з офіцерів Української повстанської армії на прізвище Зелінський. Кожного ранку на планьорці мусив їх заспокоювати. Проте коли Федотов ішов на відповідальний монтаж, брав за зварювальника тільки Зелінського. Там я і переосмислив значення людської особистості в житті.

Як ставитеся до російськомовних українців?

— Таких не повинно бути. Є носії або української культури, або російської. Українець, який з дитинства чує російську мову, згодом тягнеться до російського, як до свого рідного. Я не мирюся з людьми, які на українській землі насаджують російську точку зору. Не подобається тобі українське -- Їдь у Росію і живи там у повній душевній гармонії.

Чи Росія зараз така ж небезпечна для українців, як за часів Російської імперії чи СРСР?

— Треба розділяти російський народ і російську владу. Люди там такі ж, як і наші. А їхня влада становитиме для нас небезпеку до тих пір, поки не зміниться її світогляд. Російські політики досі хочуть відродити Російську імперію. Без поняття імперії Росія не зможе існувати у такому вигляді, як тепер. Якщо відняти придумані історичні міфи, від неї залишиться тільки Московське князівство.  Москва, Твер, Рязань були окремими улусами Золотої Орди.

З чого ви робите висновок, що Росія продовжувач традицій Золотої Орди?

— Там і зараз діють ті ж правила: ти начальник — я дурак. Це стовідсотково ординська традиція — гнути голову перед сильнішим. Слухав промову президента США Барака Обами. Він сказав, що кожна людина — творіння Боже. І не важливо, що одна з них є президентом, а інша — двірником. Усі вони — багатство Америки. В Росії жоден президент такого не скаже. Тому її доля визначена. Вона, якщо не зміниться, розвалиться на ті держави-ханства й князівства, з яких колись починала складатися.

В Україні можливий сценарій розпаду?

— Ні. Куди нам валитися? Геродот писав, що кордони Скіфії тягнуться від Дністра до Дону. Так було завжди і так буде. Інша справа, що нас довго привчали, що ми — зайди, що слов'яни прийшли на цю землю в V-VI століттях. Це придуманий міф. Ми на цій землі корінне населення і це треба пам'ятати.

Україна теж неоднорідна. Кажуть, що в Центрі й на Заході — ментальність Київської Русі, а на Сході та Півдні — кочова.

— Я б окреслив проблему інакше. На Заході й у Центрі живуть більші індивідуалісти. А в промислових районах Сходу й Півдня переважають люди зі стадним мисленням. Вони звикли триматися гурту й воліють забути про свою індивідуальність. Чому нинішня влада на всі ключові посади тягне донецьких? Що, в Києві, в інших регіонах немає фахівців? Бо стадний рефлекс. Однак процес зламу впевнено йде на Південь і Схід.

Україна пройшла точку неповернення до Радянського Союзу?

— З погляду народу — так. Проголошення незалежності і є точкою неповернення. А чи влада пройшла — залежить від самої влади. Влада з такими президентами, як Янукович думає, що їй краще  з Росією. Якщо рухатимемося на Схід — це лом, кувалда. Якщо на Захід — "мерседес", комп'ютер. Молодь вже вибрала Захід. У моїх рідних Дунаївцях Хмельницької області за Союзу більшість говорили російською. Тепер там її не почуєш. Зламалася ситуація і в обласному центрі. Він теж швидко українізується. А минуло 20 років. Зміниться два-три покоління, і українці забудуть про імперію. Цей процес прискориться, якщо буде патріотичний президент, а не проросійський.

Російська імперія можлива без Закавказзя, Прибалтики, Середньої Азії. Але, кажуть, неможлива без України. Чому?

— Бо імперія прив'язана до української історії і стоїть на придуманих історичних міфах. Російська історія починається із Києва. А чому не з Москви?  Хіба важко історикам написати, як хан Менгу-Тимур заснував у 1272 року Московське князівство? А далі все піде як по маслу. Але цього не роблять, тому що тоді Москва буде прив'язана до Золотої Орди.  Тому воліють красти історію у Києва, в українців.

1945 року Росія повернула собі землі, втрачені після Першої світової війни. Вона здатна здійснити чергові завоювання?

— Після втрати земель імперії все важче зібратися на нове завоювання. Це потребує колосальних зусиль і буде мати негативні наслідки.  У 1945 році Росія майже відновилася в царських кордонах, але Фінляндію вже не повернула. Польщу вже не повернула. Потім програла холодну війну й втратила ще 15 колишніх республік. Далі буде. Зараз Красноярському краю лишають 11 відсотків валового продукту, решту забирає Москва. Ви думаєте, в Красноярську з цим миритимуться вічно? Підірвали вертоліт із генералом Лебедем, який про це говорив. КДБ такого не вибачає.  Але проблему не вирішили, її вкотре загнали всередину. Це російські методи. Інакше імперія не вміє.

 

Снимки пленных.

Всего за период войны в СССР было мобилизовано 29,5 млн.
Из них погибло на полях сражений от 8 до 9 млн.
Сколько погибло в госпиталях и несколько позднее от тяжёлых ранений неизвестно.
Сколько получили инвалидность неизвестно.
Попало в плен 5,9 млн (согласно советской статистике, кстати).
Из них около 3,5 млн в течении 1941 года.
Около 2 млн. в течении 1942 года.

Остальные позже 1942 года.

От 1го до 1.5 млн. дезертиров, из них около 150 тыс расстреляно.
Примерно столько же участвовало в вооружённых и вспомогательных подразделениях Вермахта, полиции и СС.

Далее то, чего нигде не случалось.
Повторная мобилизация. Т.е. дезертиров разбежавшихся в начале войны, а также военнопленных, отпущенных немцами в 1941 году (тогда немцы верили в скорую победу, острой нужды в раб силе не было, тратить на содержание слишком затратно, об этом пропаганда предпочитает молчать),
при приближении фронта в обратную сторону, заново призывали в советскую армию.

При опросе на освобождённой большевиками территориях бывшие дезертиры и пленные часто выдавали себя за партизан, с приписыванием себе заслуг, которые сложно было перепроверить, отчего в стране "сильно было развито партизанское движение". Проще сказать, по сводкам партизанского движения партизаны уничтожили немцев больше чем советская армия.

Так что согласно сводкам, как армии, так и партизан, Вермахт должен был полностью уничтожен ещё к середине 1942 года.

Найдавніша історія місцевості, де зараз розташований Миколаїв, пов'язана з подіями у південній місцині сучасного міста — Вітовці. Ці землі, за даними досліджень археологічних розкопок, були заселені починаючи від залізної доби. Тут були стани кімерійців або скіфів, що залишили по собі кургани. Від IV сторіччя до Р.Х. тут оселяються греки, поселення яких відомі біля Сіверсового маяка та сіл Лупареве і Лимани. У 200—400-і роки н.е. простежується перебування давніх слов'ян — антів. Збереглися свідчення, що на початку 2-го тисячоліття н.е. на землях сучасного Миколаєва існував християнський Дівочий монастир, що був зруйнований навалою монголів у 1233—36 роки. Саме від XIII століття сучасна Миколаївщина майже повністю являла Дике Поле. Власне свою назву історична місцевість міста Вітовка отримала від литовського князя Вітовта (на давніх мапах означене Вітольд Гаммані), що звів тут 1399 року Вітовтівський замок (фортецю) і митницю для контролю торгівлі з татарами. Уже від кінця XV століття історія Південного Побужжя тісно пов'язана із запорозькими козаками, ставши основою формування українського етносу на цих землях. По берегах річок та балок засновувалися козацькі слободи, зимівники, паланки, влаштовувалися переправи через ріки. Сюди також тікали селяни з усієї України, з Польщі, Литви, Московії[9]. За Російської імперії: заснування і розвиток міста. У 1-й половині XVIII століття більша частина Південного Прибужжя залишалася слабо заселеною. Поштовхом для подальшого заселення краю став вихід Російської імперії, внаслідок російських воєн з Туреччиною, до Чорного моря — за Кючук-Кайнарджийською мирною угодою 1774 року Вітовка разом з землями між Дніпром і Південним Бугом відійшла до Росії. У Вітовці було влаштовано шпиталь, де лікували цілющою водою з джерел і місцевими травами. Тут стояли частини Бугського єгерського  корпусу під командуванням Михайла Кутузова. 1789 року командир Новоросії Григорій Потьомкін перейменував Вітовку на Богоявленськ, з причини цілючих джерел води, які були «даром Божим». Тут же було зведено Богоявленську церкву. Також Потьомкін побудував собі будинок, у який постійно навідувався, навіть коли був у справах у Херсоні. Від кінця XVIII ст. територія нинішньої Миколаївщини, як і всього Північного Причорномор'я, активно колонізується. У заселенні регіону брали участь представники багатьох народностей. І хоча характерною рисою Півдня була поліетнічність, проте основна маса населення складалася з етнічних українців — крім тих, що жили тут здавна, сюди прибували українські переселенці з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній. Місто Миколаїв було закладене 1789 року князем Григорієм Потьомкіним на півострові при злитті Інгулу і Південного Буга як флотське і корабельне місто. Першим громадянином міста став підприємець, військовий діяч і будівничий Михайло Фалєєв. Саме ордер № 1065 від 9 вересня 1789 року для нього і є першою документальною згадкою сучасної назви міста: Існує версія, що місто отримало свою назву на честь перемоги російських військ 1788 року під час взяття турецької твердині Очаків, що збіглася з Днем Миколая. Будувалося місто за спеціально складеним російським архітектором Іваном Старовим планом — з прямими вулицями і кварталами правильної форми. Життя Миколаєва було повністю підпорядковане суднобудуванню і флоту. Майже сто років тут знаходився штаб Чорноморського флоту. За губернаторства О.С. Грейга у 1-й третині ХІХ ст. у Миколаєві вперше було здійснено спробу збудувати водогін, почалася прокладка кам'яних тротуарів, озеленення вулиць. 1862 року в місті було відкрито комерційний порт, що послужило поштовхом до перетворення Миколаєва на значний економічний і торгівельний осередок. Вже наприкінці XIX століття Миколаївський порт посідав третє місце після Петербургу і Одеси за обсягами торгівлі з іноземними державами, а за експортом зерна, головними постачальниками якого були степові губернії, — перше місце в Російській імперії. Місто стає важливим промисловим центром на півдні України. . У роки Української революції (1917—21) Миколаїв за активність більшовіків дістав прізвисько «червоний Пітер України». У 1918 році в місті перебували союзні війська гетьмана П. Скоропадського. Радянська влада на Миколаївщині утвердилась лише 1920 року. У Голодомор 1932—33 рр. по Миколаєву, як великому промисловому осередку, вживались певні заходи по боротьбі з голодом, а саме: від 20 лютого 1933 року до встановленого стандарту хлібозабезпечення була запроваджена домішка у розмірі 3 відсотків соняшникової макухи, затверджувались норми видачі хліба на підприємствах міста, у червні 1933 року була встановлена середньодобова потреба реалізації комерційного хліба по місту — 70 тонн на день, тоді як селяни області фактично були кинуті напризволяще і потерпали. Під час Другої світової війни Миколаїв майже три роки був окупований фашистами. 28 березня 1944 року місто було звільнене, зокрема, завдяки діям 68 моряків-десантників під командуванням Костянтина Ольшанського. Це був єдиний випадок у історії Великої Вітчизняної війни, коли всі учасники однієї бойової операції були удостоєні звання «Герой Радянського Союзу», більшість — посмертно. У повоєнний час Миколаїв став одним із найбільших центрів суднобудування в СРСР. Судна випускають три суднобудівельні заводи міста — Чорноморський суднобудівельний завод, завод імені 61 комунара і завод «Океан». Місто за короткий для історії період перетворилося з маленької суднобудівельної верфі в крупний промисловий, діловий, політичний і культурний центр півдня України. 1 грудня 1991 року миколаївці разом з жителями області на Всеукраїнському референдумі 89,45 % голосів «за» підтвердили Акт проголошення незалежності України. У 1990-ті роки економіка Миколаєва, як і всієї держави, зазнала ряд суттєвих, часто негативних, наслідків лібералізації ринку і економічних  перетворень, проте і наприкінці 2000-х місто лишається флагманом українського суднобудування, великим промисловим і культурним осередком держави.                                                                                                                                                                                   За матеріалами української Вікіпедії

6 травня 1947 р. СРСР, Польща та Чехословаччина підписали договір про спільну боротьбу з Українською Повстанською Армією. Не маючи змоги самостійно придушити опір українців, Радянський Союз, фактично, був змушений звернутися по допомогу до своїх сателітів.

Напередодні Дня Перемоги у календарі значилася ще одна важлива дата - 6 травня, на яку припадає 60-та річниця підписання договору між СРСР, Чехословаччиною та Польщею про спільну боротьбу з УПА. Тепер, коли свято Перемоги позаду, можна не ризикуючи наразитися на емоційну реакцію ідеологічних супротивників, розглянути цей епізод в українській історії, який став важливим кроком до того, щоб світова спільнота дізналася про визвольну боротьбу українського народу.

Перед тим, як говорити власне про договір, слід згадати причини його підписання саме цими державами і відповісти на питання, - чому так сталося, що СРСР визнав на міжнародному рівні ведення проти нього партизанської боротьби?

Велика Вітчизняна війна не скінчилася для радянської влади 9 травня 1945 р. На західноукраїнських землях, щойно приєднаних до УРСР, східних польських землях (так зване Закерзоння), продовжувався український Рух Опору під проводом ОУН.

«Якби у французької армії був такий дух, як в УПА,
то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію». Шарль де Голль, Президент Франції (1959-69)

Ось що пише про тогочасну ситуацію у Західній Україні автор «Криголама» Віктор Суворов («Давай подробности!», журнал «Посев», № 2’2005 р.): «Це була війна проти народу. Тільки органи НКВС(народний комісаріат внутрішніх справ – ред.) на землі Західної України в 1945 р. мали 175 резидентур. Отут мене відразу тягне до порівняння. У самий розпал холодної війни ГРУ мало в США 3 резидентури під дипломатичним прикриттям і кілька (не більше п’яти) нелегальних резидентур. Таку ж кількість резидентур на території США мали й «бойові товариші» з КДБ. Питання: хто ж був більш небезпечний комуністичному режиму, – «американський імперіалізм» чи власний народ однієї з «братніх республік» «нерушимого Союзу»?».

Окрім НКВС були й резидентури НКДБ (народний комісаріат державної безпеки – ред.), кількість яких була співрозмірна кількості резидентур НКВС по всій Західній Україні. Наприклад, в Івано-Франківській області в 1945 р. діяло 142 резидентури НКДБ, незалежно від агентурної мережі НКВС. Також діяли розвідувальні структури Радянської армії.

Це лише розвідка, а проти повстанців діяли також внутрішні війська НКВС, і навіть армійські підрозділи. ОУН також мала потужну Службу Безпеки та розвідку.

На Закерзонні тривало міжетнічне протистояння між польським та українським населенням, яке почалося ще в 1943 р на Волині. У 1944 р. було підписано радянсько-польський договір про взаємний обмін населенням у прикордонних районах, який згодом завершився операцією «Вісла» 28 квітня 1947 р.

Поняття «взаємний обмін населенням» означає, що обидві сторони депортували представників нацменшин з однієї країни в іншу. Звісно, був спротив. Збігнев Ковалевський, колишній співробітник Польської академії наук у 1995 р. в Gazeta Wyborcza опублікував статтю «Погляд на УПА свідомого поляка» (її пізніше передрукував ряд українських видань), в якій писав, що в серпні 1945 р. із Закерзоння виселено 220 тис., а впродовж наступного року – майже 500 тис. українців. На початку переселення в СРСР мали добровільний характер, виїжджали москвофільські і прокомуністично залаштовані люди. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страшного терору.

Його ідейним натхненником була радянська влада. Вона озброювали польських селян-шовіністів, і ті спустошували українські села. Причому діяли вони під охороною польської армії. У 1945 р. на цих землях ще не діяли регулярні частини УПА, лише кущові відділи самооборони (КВС). Один приклад: 18 квітня того року польські озброєні селяни напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. Під час акції було вбито 465 українців, дві третини з яких становили жінки і діти. Тоді КВС об’єднали свої сили і відповіли акціями помсти, спрямованими проти польських сіл.

Після цього до боротьби з КВС у восени 1945 р. долучилося Військо Польське, натомість командування УПА кинуло проти поляків свої збройні частини, які з’єдналися з КВС і на польський терор відповідали терором українським.

Польська влада визнавала, що несе втрати у боротьбі з УПА. 1945 р. глава уряду оприлюднив наступні дані: «У боях з «бандами» органи МО (Міліції Обивательської) понесли в 1945 р. такі втрати: 1 411 міліціонерів убитих, 1 410 ранених і 940 полонених «бандитами»» (Петро Мірчук «Українська Повстанська Армія 1942-1952»). У 1946 і 47 рр. польські втрати збільшились, акції УПА стали більш організованими, у зв’язку з цим СРСР в березні 1946 р. кинув на Закерзоння війська НКВС на допомогу польським збройним частинам. Натомість УПА здебільшого переходить на диверсійну боротьбу (напр., 12 березня на залізничному шляху Олешичі–Нова Гребля повстанці пустили під укіс поїзд, яким їхало військо польське з Ярослава до Томашова переселяти українців).

Ситуація у Радянському Союзі ускладнювалася тим, що значна частина населення західних областей УРСР підтримувала повстанців, а тоталітарна система також була вимушена вести боротьбу ще з естонськими, литовськими, латиськими повстанцями.

«Яка армія може похвалитися тим, що ще протягом десяти років по закінченні другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після приходу до влади Тіто. «Зелені брати» у Прибалтиці трималися два роки. Армія Крайова у Польщі – також два роки. УПА виявилася найстійкішою»

Че Гевара, команданте Кубинської революції 1959 р.

Мимоволі до боротьби УПА долучилася й Чехословаччина. На відміну від СРСР і Польщі, з чехословацькими військами УПА не вступала в бій аж до укладення згаданого договору.

Після поразки першої фази боротьби УПА (1942-45 рр.), керівництво ОУН поставило завдання проінформувати держави Західної Європи та США про збройну боротьбу українців, перейшовши, перш за все, в окуповану союзниками Західну Німеччину (Володимир В’ятрович «Рейди УПА теренами Чехословаччини», Юрій Борець «УПА у вирі боротьби», Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА). Для того, щоб дістатися німецької території, слід було перейти польський або чехословацький кордони.

Рейди УПА на Чехословаччину почалися влітку 1945 р. Перший, який тривав з літа до осені 1945 р., був більше розвідувальний. Командування УПА ставило своїми відділами чотири завдання: спростувати наклепи на український національно-визвольний рух, викрити імперську суть політики СРСР; змалювати небезпеку для чеського та словацького народів з боку російського імперіалізму; закласти основи спільної антирадянської боротьби народів Центральної i Східної Європи.

При цьому необхідно зазначити, що повстанцям наказувалося: «Зачіпних боїв абсолютно не вести. Коли на нас нападатимуть, тоді боронитися, маневрувати, прориватися, чи відв’язуватися й зникати. Коли наступатимуть чехи та словаки, тоді, старатися посланцем, окликами, білою хоругвою чи іншим способом дати їм зрозуміння i вияснити, що ми маємо супроти них зовсім приятельські наміри. Коли наступатиму більшовики – бити силою всієї зброї i скоро відв’язуватися та зникати. Коли б наступали разом, тоді до чехів та словаків зайняти становище, як сказано вище, – роз’єднати з більшовиками. Засадничо збройних сутичок уникати: маневрувати i відв’язуватися – але ніколи панічно не втікати».

Для пропаганди ця держава була вибрана не випадково. По-перше, в ній діяла на той момент багатопартійна система. По-друге, в історії України ХХ ст. Чехословаччина ставилася до українців найбільш ліберально (коли частина українських земель опинилася в складі цієї держави по завершенню Першої світової війни).

Перший рейд УПА був відзначений у місцевій пресі, яка, хоч і назвала повстанців бандитами, однак відзначала, що вони не чинять злочини і не воюють з армією. Крім того, повстанці почали налагоджувати контакти з місцевими антикомуністичними організаціями, зокрема словацькими націоналістами, які домагалися створення власної суверенної держави. Обговорювалася тактика спільної боротьби словаків і УПА проти СРСР (аналогічні переговори велися з польською армією ВіН – «Вольносць і Незавіслосьць» – на Закерзонні. Обидві армії навіть спільно виступили в кількох акціях проти НКВС, але потім ВіН відмовилася від співпраці).

Та про ці контакти дізналися в СРСР. Почалося співробітництво між Радянською та Чехословацькою армією, а пізніше і Військом Польським. 1 січня 1946 року підписано «Договір про взаємний перехід державних кордонів прикордонними військами СРСР та чехословацькими прикордонними військами з метою переслідування i лiквiдацiї переходячих банд i про взаємну співпрацю, пов’язану з цим».

Як наслідок, у квітні 1946 р. командування УПА надсилає лист Президенту Чехословаччини Бенешу, в якому викладає сутність своєї боротьби. У відповідь проти бійців УПА (їх відправилося в рейд за різними даними від 500 до 900 чол.) було кинуто 17 батальйонів чехословацької армії – 11 200 бійців з танками та авіацією.

Збройна сутичка між УПА і чехословацькою армією відбулася 16 квітня. УПА зазнала поразки, розсіялася і окремими групами почала переходити в ліси. Акції УПА на теренах Словаччини набули розголосу і завдали удару по міжнародному іміджу СРСР, потроху руйнуючи міф про непереможність Радянського Союзу. Виявлялося, що в межах СРСР існує потужний рух опору, що вже кілька років бореться з комуністичним режимом за право на незалежність для свого народу.

Українським повстанцям це вдалося тому, що у Чехословаччині на той момент виходили опозиційні газети, працювали представники зарубіжних ЗМІ. Продовженням спроб прориву інформаційної блокади слід вважати рейди «сотень» УПА із Закерзоння на територію Німеччини, окуповану американцями.

Зважаючи на таку ситуацію, 6 травня 1947 р. СРСР, Чехословаччина та Польща підписують договір про спільну боротьбу з УПА. Договір мав на меті вирішити три основні завдання.

1. Забезпечити успішне проведення операції «Вісла».

2. Зупинити рейди УПА на Чехословаччину (узимку 1946 р. планувався другий рейд повстанців) і перехід окремих «сотень» на Захід.

3. Придушити повстанський рух, який не лише завдавав клопоту СРСР і Польщі, але й намагався спонукати словацьку опозицію виступити проти федеративної комуністичної влади.

Перше завдання було виконане на відмінно. Радянське командування кинуло з Львівської воєнної округи одну панцерну дивізію та спеціальні антипартизанські загони й заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон, чехо-словаки вислали одну гірську бригаду, а поляки – моторизований корпус, складений з трьох дивізій та відділи КБП (Корпус Безпеченьства Публічнего – польський аналог НКВС). Всі три військові з’єднання держав соцтабору мали в своєму складі артилерію, танки, літаки. У той час як УПА була слабоозброєною і за чисельністю значно поступалася комуністам.

Як наслідок, за місяць акції все цивільне населення Лемківщини, Перемищини й Ярославщини було повністю виселене. УПА перейшла на терени Західної України, деякі частини продовжували намагатися прорватися на Захід.

Другий рейд УПА на Чехословаччину розпочався 25 травня 1947 р. Одночасно рушили шість «сотень», які буквально одразу потрапили в оточення польських військ. Повстанці зазнали значних втрат (їх чисельність зменшилась на половину), проте їм вдалося перейти на територію Чехословаччини, здебільшого завдяки тому, що «союзники» узгодили директиви спільної боротьби з УПА лише в кінці червня 1947 р.

На Чехословацькій території до 277 бійців УПА долучилися групи цивільної сітки ОУН та рештки розбитих на Закерзоннi «сотень», чисельність яких не визначена. Проти них виставили 6 000 солдатів, 5 600 бійців служби безпеки та понад 3,5 тис. колишніх партизан. Майже всі бійці УПА були знищені, лише близько 100 перебралися на Захід.

Третє завдання договору фактично теж було виконане. Після вбивства у 1950 р. Романа Шухевича повстання було фактично придушене: до середини 1950-х рр. лише іноді здійснювалися диверсії з боку залишків УПА.

Але закордонні рейди УПА і, власне, підписання Договору, мало й позитивні для повстанців наслідки. Полягають вони в прориві інформаційної блокади.

Наприклад, 20 серпня 1947 р. у шведській газеті «Дер Бунд» з’являється велика стаття, присвячена УПА. «Майже три місяці чеські i словацькі органи безпеки, підкріплені військовими силами, проводять на сільських теренах i в лісистих горах Словаччини регулярну малу війну проти українських повстанців, що продираються з Польщі в південному i південно-західному напрямі».

А от що писала французька «Ле Фігаро» 30 серпня того ж року (докладніше про це – http://lib.oun-upa.org.ua/rejdy/rozdil_8.html): «Останні повідомлення різних агенцій донесли, що українські партизани прибули у Словаччину та вели там бої з регулярним військом. Це є рештки Української Повстанської Армії, яка боролася проти Вермахту без жодних зв’язків з радянськими партизанами, та була переслідувана Червоною армією від 1944 р».

Фото з сайту www.oun-upa.org.ua

Василь КОЛОМІЄЦЬ, спеціально для І-РЕПОРТЕРА

16 вересня ц.р. у Харкові в приміщенні Харківського регіонального інституту Національної академії державного управління при Президентові України відкрито фотовиставку «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених», яка є спільним проектом Служби безпеки України та Центру досліджень визвольного руху за сприяння Українського інституту національної пам’яті.

Фотовиставку відкрили радник Голови СБУ Володимир В'ятрович, начальник Управління СБ України в Харківській області генерал-майор Олександр Полковниченко, заступник голови Харківської обласної державної адміністрації Ярослав Ющенко, представники органів влади та управління, керівники громадських організацій, студенти.

Виставку розроблено на основі матеріалів Галузевого державного архіву СБУ та архіву Центру досліджень визвольного руху з метою подати цілісну картину зародження та функціонування УПА, її цілей та методів боротьби за українську державність.

Володимир В’ятрович, який провів першу екскурсію для відвідувачів виставки та журналістів, зазначив: «Ми дуже раді, що цього разу виставку презентовано у Харкові, місті, де навчається багато студентства. Адже наша виставка адресована перш за все молоді, яка відкриває для себе невідомі сторінки української історії».

Олександр Полковниченко звернув увагу присутніх на унікальність фотовиставки: в ній демонструються  фотокартки і документи, які протягом кількох десятиліть приховувались в архівах НКВД-КГБ, і які є переконливим джерелом об’єктивної інформації про УПА.

Один з відвідувачів виставки, місцевий мешканець В.Столярков, впізнав на одному із стендів фото своєї матері - Галини Коханської, яка брала участь у повстанському русі на Волині у 40-х роках минулого століття.

Ярослав Ющенко висловив впевненість, що «зазначену експозицію відвідає кожний з харків'ян, хто небайдужий серцем до історії власного народу».

При співпраці з Міністерством освіти України будуть організовані екскурсії для місцевих школярів.


Харків обрано першим з регіонів, де проводиться зазначена фотовиставка, після чого з її експозицією зможуть ознайомитися жителі усіх областей України.

Прес-центр СБ України

А це вже як тепер з Україною, ну і про Крим теж все ясно

...армія Єгорова значно поповнилася, та мала у своєму складі такі сили:       московська червона гвардія -- 500 багнетів, харківська червона гвардія -- 500 багнетів, 11-й Сибирський стрілецький полк -- 700 багнетів, 30-й запасний полк -- 30 багнетів, донецька червона гвардія Жлоби -- 300 багнетів, загін путилівців -- 60 багнетів, брянська батарея -- 3 гармати, легка батарея -- 4 гармати + панцирний потяг.

"Полтавська колона" цієї армії, що складалася переважно з неукраїнських підрозділів, пішла під Крути, а "харківська" (харківська, донецька червона гвардія, 30-й полк Руднєва) -- залишилися проти загону Петлюри.

...радянські війська всіх трьох армій дійсно напередодні бою об`єдналися в Бахмачі під єдиним командуванням М.Муравйова. Чому саме він пустив наперед замоскворецьку червону гвардію (спогади комісара Моісєєва) та загін балтийських матросів, а за ними (у другій лінії) -- петроградську та московську червоні гвардії -- я, правда, не знаю... Ще один коментар. Справа в тому, що 1-а Українська школа ім.Б. Хмельницького "пила кров" з 2-ї армії Бєрзіна ще з кінця 1917 року. Ще під ст. Доч її підрозділам кілька разів капітально дали. Потім була завзята оборона Бахмача, потім ще були бої біля с. Макошино та під ст. Пліски. Ще було змагання панцирних потягів (на українському, поміж іншим, там загинули двоє юнаків-євреїв!). Коротше -- напередодні Крут у юнацької школи було багато славних справ. Саме ця обставина спонукала радянське командування стягнути до Крут (не до Бачмача!) максимальну кількість військ (навіть Антонов-Овсєєнко писав, що вони там розбили "головні сили", отже, вважав -- що це був головний бій). Звичайно, було б шикарно знайти "орд де батайль" радянських військ під Крутами. Але, підозрюю, його просто не існувало в природі І ще, чи діяв на радянському боці один панцирний потяг, чи їх там було вже два -- я і сам не знаю. Логічно припустити, що фізично там міг розгорнутися лише один потяг. Але, крім нього, на радянському боці ще діяла щонайменше одна гарматна батарея (правда -- стріляли безрезультатно Розберемо тепер, які, згадані Муравйовим, частини та загони до яких армій (загонів) належали...

а) Замосковрецька червона гвардія (не плутати з Московською червоною гвардією з загону Єгорова - -це різні загони!!!) -- очолював лікар Знаменський. Була напрравлена радянським командуванням на Дон, але затрималась в районі Сум. Саме тому вона була включена до загону Кудинського, та, як авангард цього загону, спочатку прибула до Конотопу, а потім взяла участь у бою під Крутами. б) балтийськи матроси -- загін зі складу загону Р.Берзіна. в) петроградська червона гвардія -- це 1-й Петроградський червоногвардійський загін Полякова (1 тис. багнетів), який був викликаний з Олександрівська на допомгу радянським військам спочатку під Гребінку, а потім -- під Бахмач 26(13).01.1918. Оперативно налажев до загону Єгорова г) властиво, "московская красная гвардия" -- це інший (не замоскворецький) загін з Москви, який був у розпорядженні Єгорова, д) нарешті -- виборзька червона гвардія, наскільки я розумію, це або частина загону балтийців, або частина 1-го Петроградського загону.

Підсумовуємо. У бою під Крутами брали участь:

1. частина військ армії Єгорова (1.300) вояків + 1-й Петроградський червоногвардівйський загін, викликаний з Олександрівська (1. тис. багнетів) 2. Невідома кількість загонів з числа військ Берзіна (загальна кількість -- 3500 вояків). 3. Як мінімум замоскворецька червона гвардія з загонів Кудинського (не мешне 300 багнетів). Якщо підрахувати лише ті сили, які 100-% брали участь брали участь у бою під Крутами (петроградська, виборзька (разом 1 тис.), московська (500), замоскворецька (бл. 300), тверська (забув згадати про неї, але -- всього 125 багнетів) червоні гвардії, балтийські матроси (500) + якісь з солдатських частин (кількість учасників невідома) -- або сибиряки Єгорова, або сибиряки Берзіна), вийде не менше 2500 вояків.

Продовження в частині 4.