Сьогодні 71 річниця трагедії
- 22.06.12, 10:48
Моя молитва під час цієї хвилини пам’яті була такою: "Вічная пам’ять і вічний спокій всім тим, хто загинув у цій кривавій світовій бійні. І вічне прокляття й ганьба всім тим, хто розпочав усе це, як і всім тим, хто пишається цією війною. Амінь"
Кому стане часу і снаги, то рекомендую закачані мною на файлообмінник документальні фільми про ту війну з нашого боку http://www.ex.ua/user/rjasne, а особливо рекомендую почати з 5 серії "Документальний фільм про війну 1941 - 1945 років. Страшна правда окопів." http://www.ex.ua/view/1142067
Богдан Гордасевич
Війна триває: «Велика Вітчизняна» проти української Вітчизни
Цього року 8 травня вкотре вже ініціативні групи молоді у кількох українських містах вшановуватимуть пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вестимуть мову про загальнонаціональне примирення і єднання. Йтиметься про те, що для українців війна де-факто розпочалася у березні 1939 року з окупації угорськими військами – союзниками нацистів – незалежної Карпатської України та тривала до середини 1950-х років, допоки УПА воювала проти радянського режиму. Тому ані трактування війни як «Великої Вітчизняної» (до речі, запроваджене Сталіним), ані ототожнення солдатського подвигу вояків Червоної армії з тоталітарним режимом, ані відзначення «Дня перемоги СРСР над Німеччиною» (де, цікаво, та держава-переможець?) для України неприйнятні. Ба більше: Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини був підписаний 8 травня 1945 року о 23:43 за київським часом (й о 22:43 за середньоєвропейським), відтак 9 травня в Україні відзначається тільки тому, що цей день назвав той-таки Сталін, а зробив святковим і вихідним «бровеносний» сталінець Брежнєв…
Утім, можна заздалегідь упевнено прогнозувати, що ця ініціатива, як і попередні – скажімо, щось подібне проводили 2005 року у Львові під гаслом «За примирення всіх фронтовиків Другої світової війни» – залишиться практично непоміченою у вирі червоних прапорів із радянською символікою та ревищі «патріотичних» пісень з гучномовців. А ще її прокоментують міцні сивочолі дідугани у військових кітелях з численними орденами на грудях та вгодовані депутати з провладної більшості з георгіївськими бантами на грудях – мовляв, ніхто не відбере у нас нашу Велику Перемогу, і крапка!
А тим часом ще в радянський час у популярній пісні (яку, до речі, заборонила було цензура, але відстояли справжні фронтовики, котрих тоді було ще чимало) Дев’яте травня звалося «святом зі сльозами на очах», а ветеран війни і знаний культуролог Григорій Померанц назвав ту перемогу «пірровою».
І справді: що ж продовжує відзначати вслід за покійним СРСР, який начебто самотужки виграв війну з Німеччиною, незалежна Україна? І про що згадує у ці травневі дні Європа – як та, яку Червона армія начебто «визволила», так і та, на землі якої вона так і не ступила?
Хто і як насправді переміг у Другій світовій війні
Найперше, що слід відзначити – ніяку «велику перемогу» Червона армія у війні не здобула, ба більше – здобути не могла. Перемогу над нацистами та їхніми союзниками у Європі здобули спільними зусиллями Об’єднані Нації. При цьому Радянський Союз приєднався до антигітлерівської коаліції майже через два роки після початку війни, а до цього де-факто виступав союзником нацистів, демонстративно підписавши з Німеччиною угоду про дружбу і кордон 28 вересня 1939 року, поділивши перед тим з нею польську державу і домовившись про «сфери інтересів» у Центрально-Східній Європі. Майже рік – із літа 1940-го по літо 1941 року – Велика Британія за військової допомоги своїх домініонів та економічної, політичної та військово-технічної підтримки США самотужки вела війну проти Німеччини з Італією, яким економічно та політично допомагав СРСР – і вистояла. А далі Гітлер перехитрував Сталіна, вдаривши по Червоній армії дещо раніше, ніж вона встигла розгорнутися для «визвольного походу» до Європи, й Радянський Союз перетворився за один момент на союзника демократичних держав. Це насправді і був той самий «другий фронт», відкриття якого Сталін лицемірно вимагав від західних держав, які воювали з нацизмом ще тоді, коли радянський прем’єр Молотов виголошував із офіційної трибуни на адресу Британії та Франції: «Не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим стягом боротьби за «демократію».
У 1941-45 роках більша частина сухопутних частин Німеччини була задіяна на Східному фронті, відповідно й найбільших втрат Вермахт зазнав там. Але чи означає це, що саме Червона армія «зламала хребет гітлерівській воєнній машині», як донині твердять неорадянські пропагандисти? Зовсім ні. Якщо на європейському театрі воєнних дій втрати Вермахту на Східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були майже ніякими (тоді як броньової сталі, потоплених британцями найсучасніших німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами щонайменше двох танкових армій), а наприкінці 1942 року небо Німеччини від союзної авіації захищали 10 тисяч 88-міліметрових зеніток, які можна було використовувати і як протитанкові гармати і які легко прошивали наскрізь будь-який радянський танк; уявімо їх під Сталінградом – хіба міг би тоді бути успішним наступ Червоної армії?
І взагалі – цей наступ був би неможливим, якби не союзники. 1963 року голова КҐБ Володимир Семичасний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов маршала Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав те, що докорінно суперечило його офіційним «спогадам» (насправді написаним великим авторським колективом під контролем ЦК партії): «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви и не могли б продовжувати війну… У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю».
Ці слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 90-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Західна допомога включала приблизно половину використаного під час війни радянською промисловістю алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), майже всі легуючі добавки, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, більшу частину автопарку Червоної армії (у 1945 році аж 70% цього парку становили американські автомобілі, а ще ж були англійські та канадські), основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Зрештою, постачання продовольства західними союзниками не тільки порятувало СРСР від страшного голоду і дозволило нагодувати армію – воно дало змогу додатково мобілізувати 6-7 мільйонів чоловіків і жінок, без яких у Червоній армії просто б нікому було воювати…
А ще сама постановка питання про «велику перемогу у Вітчизняній війні» автоматично ділить українців на два ґатунки. Вищий ґатунок у цій системі координат – це ті, хто вважав і вважає СРСР своєю вітчизною, хто воював виключно у Червоній армії та інших радянських формуваннях (скажімо, військах НКВД та НКҐБ). Другий ґатунок, якого свято наче й не стосується – це не тільки ті, хто був в УПА чи інших національних формуваннях; це й ті українці, котрі вступили у бій з нацистами 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського (тоді, коли Червона армія була союзницею Вермахту і між ними виникла, за словами Сталіна, «дружба, скріплена кров’ю») та пізніше воювали у польській армії на території Італії та Франції, а також у загонах Руху Опору в Європі. Загалом ідеться про сотні тисяч людей; ба, серед розстріляних у Катині польських офіцерів були десятки етнічних українців, котрі не спокусилися принадами сталінізму і до кінця залишилися вірними бойовому братерству. Виходить, що й вони – «другий ґатунок», а от ті, хто їх розстрілював, а пізніше тим чи іншим чином виявився причетним до війни з Німеччиною – то «справжні герої-переможці».
Що ж стосується взяття Берліна, то він опинився (ціною страшних втрат) у руках Червоної армії тільки тому, що Верховний головнокомандувач експедиційними силами союзників генерал Ейзенхауер заборонив генералу Паттону, який командував 3-ю армією США, штурмувати німецьку столицю.
«Ветерани» для параду чи вшанування ветеранів, живих і мертвих?
Та попри ці факти (і чимало інших), що відомі сьогодні всім, хто цікавиться справжньою історією Другої світової війни, щороку перед Дев’ятим травня в Україні (не в останню чергу завдяки впливу російських ЗМІ та заявам лідерів Росії) наростає прорадянська «патріотична» істерика. Прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби радянських народів» (особливо, очевидно, під час депортацій десятка із цих народів…) тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А на додачу – традиційні вже провокації у Львові та грізні інвективи на адресу «поплічників фашистів» (тобто всіх тих українців, хто не бажає ставати під червоні прапори, хоча яка в цьому крамола – адже нацисти так само, як і більшовики, марширували під червоними стягами). І так далі, і таке інше. А тим часом реальний подвиг реальних фронтовиків залишається «за кадром» – у телекадрі ж останнє десятиліття перебувають здебільшого ті, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював із «українськими буржуазними націоналістами» і, ясна річ, сьогодні має і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж ветерани Другої світової, котрим у більшості вже за 85 та котрі не лікувалися у чекістських спецсанаторіях.
Ба більше – ті ветерани (значна частина яких не дотримується комуністичних поглядів, ба більше – ніколи не належала до сталіністів) ані схильній до тоталітарних цінностей нинішній владі, ані «захисникам Великої Перемоги», ані фахівцям з шоу-бізнесу, які щороку вправно «рубають бабло» у ці дні, не потрібні – від них у кращому разі відкупляться черговою подачкою. А от міфологеми, побудовані навколо 9 травня, конче потрібні. Бо ж нехай зараз погано, нехай народ у злиднях, нехай політичні та соціальні права утиснені – але ж «ми звільнили Європу», «ми порятували світ», «ми перемогли у найстрашнішій війні». Тому всі інші – це щось другорядне, а от «великий багатонаціональний радянський народ» – це унікальне явище, найвище досягнення людської цивілізації, і ним можна до скону пишатися…
За цих обставин ініціатива молоді вшановувати 8 травня (одночасно з усією Європою, крім Білорусі та Росії) пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вести мову про загальнонаціональне примирення і єднання заслуговує на глибоку повагу і підтримку. Людське і людяне зрештою має здолати, хай не сьогодні, тоталітарну помпезність та неорадянську істерію. А без подолання досі живої сталінської міфології про «Велику Вітчизняну» Україна не стане вільною державою вільних людей.
Джерело: www.radiosvoboda.org
Сергій Грабовський
Допоміжним завдання сайту є висвітлення діяльності ВБФ ГГ.
Надідеєю і завданням проекту ВБФ ГГ і цього сайту є розвиток і поширення всього українського, що було, що є і що буде!
Автор проекту і виконавець - син письменниці Богдан Гордасевич
Слава Україні! Героям слава!
Бог! Україна! Свобода!
Будьмо!
ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА
(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. – 11.03. 2001, м. Львів).
Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках з повстанським
підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.
Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці.
Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині,
відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім
більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову
порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви.
Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.
Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г.
заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень,
співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.
Як неповнолітню,її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були
майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).
За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну.
Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір (м. Сусуман, Колима) до батька, який став вільнонаємним на золотих копальнях після відбування там терміну ув'язнення, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно (теп. Донецьк). Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб
поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.
З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті
"Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлат. Там познайомилася з
Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а
не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля
експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружилась.
1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і
Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..
Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.
У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.
1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.
1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка.
Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.