хочу сюда!
 

Лида

36 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 37-43 лет

Заметки с меткой «галина гордасевич»

Силуети поетес: Тамара Коломієць

"Силуети поетес" 
Галина Гордасевич
збірник критичних статей про укранських поетес
Тамара Коломієць 


Сьогодні Галині Гордасевич виповнилося б 85-ть



Сьогодні Галині Гордасевич виповнилося б 85-ть років, проте її вже немає з нами 19-ть років. І, на жаль, з кожним роком пам'ять про письменницю стає все меншою і меншою, бо такі часи настали. 
І це все, що я можу сказати сьогодні. 
Запрошую до сайту з творами Галини Гордасевич http://fondhg.io.ua/

* * *
І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, і промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться мені під ноги знову.

І я знайду ті молоді сліди,
Почую пісню, що тоді звучала.
З тих чорних днів неволі і біди
Поезії витоки і начала.

Вона пробилась і зійшла до нас,
Як сонце весняне у далі синій.
Сильніше всього в цьому світі – час.
Та перед правдою – і він безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, і промовить слово.
Прокляті і забуті імена
Повернуться й засвітяться нам знову.

© Галина Гордасевич
https://fondhg.io.ua/story

На згадку про письменницію Галину Гордасевич

Вона була і буде 
(архівне)



Громадськість Львівщини цілою низкою заходів вшанувала другу річницю від часу смерті письменниці Галини Гордасевич. Так 11 березня, в її день смерті, у Львівському Аграрному університеті відбулась презентація книги-мартиролога "Нескорена Берегиня", над якою останні роки свого життя напружено працювала письменниця. Потім 13 березня, в день похорон Галини Гордасевич, у Львівському обласному Будинку вчителя відбулась презентація її книги перекладів світової лірики "Українка в світі".  Таким чином хоч і з-запізненням, але ще одна мрія письменниці здійснилась завдяки її сину Богдану і львівському видавництву ЛА "Піраміда", яке видало обидві названі книги.
Заключним став вечір пам'яті письменниці Галини Гордасевич у музеї Івана Франка у Львові, на який  син письменниці Богдан Гордасевич приніс дві посмертні нагороди Галини Гордасевич: Почесну відзнаку-хрест "За заслуги в боротьбі за волю України" від Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих і Нагрудну відзнаку-орден "За вірність" імені Василя Стуса від Всеукраїнського товариства "Меморіал". -Це справді одні з найцінніших нагород для Галини Гордасевич,- наголосив в своїй розповіді її син і висловив щиру вдячність пп. Петру Франку і Євгену Гриніву за таке високе пошанування його мами. Далі він прочитав кілька віршів Галини Гордасевич, які віднайшов серед архіву і які ще ніколи не друкувались.
 
Доля поета

Минули дні поразок й перемог, 
Верхів'я щастя й урвища розпачні. 
За кожен день, який тобі дарує Бог, 
Будь вдячний.

Що влада? Натовпи німих нікчем!
Що слава? Заздрість, схована під усміхом! 
Той, що укрився за твоїм плечем, 
Твоїм, не порадіє успіхам.

Це все, відомо, суєта суєт.
Не називай цього ні горем, ні бідою.
Якщо не віршомаз ти, а поет,–
Їж черствий хліб і запивай водою.

І хай тебе штовхають у юрбі, 
Пускають плітки й дотепи солоні,–
Відкрий вночі вікно – і Бог тобі 
Найкращу зірку покладе в долоні.

***
І учні не вчать, і дорослі не знають, 
Та ще мене визнають, ще запізнають! 
Вийде юнак із отецького дому –
Я стану в пригоді йому, молодому
Дівчина буде з кохання марніти – 
Я її втішу: - Рідна мені ти! 
Старим засвічуся промінням весіннім, 
Отим, що сіяло на їхнім весіллі. 
Вспокійся, моє самолюбство, мовчи ти! 
Ну, хай і не будуть у школах учити, 
Та будуть читати, і в голову класти, 
І юні поетки рядки мої красти.

***
Не покладу перо, хоч стомилась рука, 
Додам ще свою казку до довгого ряду. 
А як буду голодна – спечу собі колобка, 
А як буду  сумна – заведу собі курочку рябу.

Така моя доля. Ну, що поробиш? Така!
Їдуть, мої літа, постукуючи колесами.
А як буду бідна – змайструю з соломи бичка,
А як буду самотня – витешу дерев’яного Телесика.

***
Покинуте гніздо, мов хата опустіла, 
Де вибиті шибки і на порозі сніг. 
Скажіть: куди та дташка відлетіла, 
Що так його мостила навесні? 
Було ж: від сонця шибка золотіла 
І в хаті пахло хлібом і теплом. 
Скажіть: куди та пташка відлетіла, 
Що зносила стебельце за стеблом? 
А час прийшов – від холоду тремтіла. 
І в небі тих доріг – лиш вибирай! 
Скажіть: куди та пташка відлетіла –
У вирій а чи в Рай?

Далі своєрідну естафету вшанування письменниці Галини Гордасевич підхопили її земляки: 27 березня у відновленому Кремянецькому педагогічному інституті, який очолює ректор Афанасій Ломакович, відбулось обговорення творчого доробку письменниці Галини Гордасевич, проведене завідуючим гуманітарною кафедрою Олегом Василишиним; 28 березня у Кремянецькому ліцеї, очолюваного директором Анатолієм Аврамишиним, пройшли літературні читання вже вчетверте від часу смерті письменниці – отже уже традиційними, але кожного року інакшими, бо літературно-музична композиція за поезіями Галини Гордасевич у виконанні ліцеїстів під керівництвом вчительки Віри Трачук була побудована у формі послідовного представлення кожної з 8 збірок поезій, які вийшли за останні роки. 
29 березня відбулась ще одна зустріч громади Кремянця з сином письменниці Богданом Гордасевичем та знайомство з новими виданнями очолюваного ним Видавничо-благодійного фонду ім.Галини Гордасевич відбулась у міській бібліотеці ім Юліуша Словацького, якою керує директор Оксана Вальчук. В усіх цих заходах активну участь брав давній приятель Галини Гордасевич, відомий літературний дослідник і краєзнавець Гаврило Чернихівський, автор книги есеїстики “Портрети пером”. Від керівництва району добре слово висловив завідуючий відділом культури Василь Скоропляс, а від місцевих письменників - поетеса Ольга Біркова.
Нарешті 30 березня вшанували Галину Гордасевич у обласному центрі – м.Тернополі, де в неділю -  в приміщенні Спілки письменників якраз проходило засідання літоб”єднання письменників і початківців з районів. Голова Тернопільської організації НСПУ Володимир Барна високо оцінив творчу спадщину покійної письменниці і закликав всіх долучитись до святої справи спорудження гідного надмогильного пам'ятника на могилі Галини Гордасевич до часу  відзначення її ювілею - 70-річчя від часу народження у 2005 р.
Проте і цей величний акорд не став останнім, тому що крапку було поставлено таки у Львові: 2 квітня в Центрі української книги Товариства "Просвіта" Франківського району, який очолює директор Леся Калічко, за ініціативи Громадського об'єднання "Етра" в особі його голови поетеси Наталки Криничанки відбулась зустріч з двома героїням-політв'язнями, про яких описано в книзі-мартирологу "Нескорена Берегиня": з Ганною Іваницькою та Мирославою Зваричевською. Самим проведінням останнє слово в усьому загальному циклі заходів по вшануванню пам'яті письменниці Галини Гордасеви дісталось її посестрам по мученицькій долі і незборимому духу.

Зиновій  Зимний

Похована у рідному Кремянці 13 березня 2001 р.

19 років тому Галина Гордасевич похована у рідному любому її серцю Кремянці 13 березня 2001 р.


На фото: Галина Гордасевич разом з сином Богданом і онукою Соломією

Після похорону у багатьох було здивування, чому Галина Гордасевич обрала Кремянець місцем свого вічного спочинку, бо перебувала тут всього нічого часу в кілька місяців, коли на кілька тижнів приїжджала в гостину до друзів, але відповідь досить проста: де народилася - там і захотіла бути похованою. Дуже мудре рішення. А ще в тому велика правда життя, що жодні життєві напасті не в силі переінакшити волю і долю людини, яка сильна духом! 
Якби не проклята радянська влада, не прокляті "визволителі", що запроторили Галину Гордасевич в 16-ть років за грати після того, як повезли на каторгу ГУЛагу аж на Колиму її батька - священника Леоніда Гардасевича, - то і вчилася б вона у Кремянці обов'язково, а за тим і жила та писала тут, а не промучилася 30-ть років в здеградованому зрусифікованому Донецьку. Так само діти письменниці виростали б не в середовищі бандюковичів-януковичів, а посеред нормального освіченого люду Кремянеччини, Острога і цілої Волині - серед панів, а не пролетарів-злидарів Донбасу. Чи ж не тому перша дитина Галини Гордасевич - син Сергій помер немовлям через убогу медичну допомогу сповна безоплатну, як і я, друга дитина, дивом вижив за тих умов Донбасу з його дикої соціальної убогості, засилля дегенератів та аморального суспільства. Для нормальної людини СРСР був як тотальний жах! А Донбас - як його найвища еволюція людо-ненависницького комуністичного устрою! 
Там була мука, виснаження і безнадія. Навпаки,  у рідному Кремянці відпочивала і раділа душа Галини Гордасевич у рідкісні моменти перебування тут, а планувалося і мати тут житло, як і ще багато було планів та задумів. Галина Гордасевич дуже сподівалася, що за вільної України зможе мати такий достаток зі свого творчого доробку, аж стане меценатом. Зокрема, вона мріяла спільними зусиллями відкрити у Кремянці мистецький пансіонат значно кращий за той, що в Ірені для письменників, бо тут мали бути різні митці, що творчо б проводити свої вакації: письменники, музиканти, малярі, науковці тощо. Пленери, фестивалі, конференції і просто зустрічі різноманітні прийшли б до Кремянця на постійно і це б зробило його центром культури місцевого, регіонального і всеукраїнського значення. Отже і дало значний поштовх економічному та соціальному розвитку і процвітанню. Всесвітньо відомі Канни були довгий час убогим занедбаним містечком, а ідея проведення там кінофестивалю стала золотою жилою для цього всього краю. Для могутнього історичним минулим Кремянця його оновлення було цілком реальним, як вважала Галина Гордасевич. Але, як сказав Іван Багряним і ще дехто, а тепер і я: "Маємо те, що маємо..."

Повернення в дитинство

Пострибаю по доріжці
На одній ніжці –
я в дитинство повернулась!
В мене бантики рожеві
і сандалики дешеві,
та ціна не має значення.
Головне, що я весела
і що недалекі села –
це для мене землі невідомі,
а життя переді мною
озивається луною
і, звичайно, обіцяє радість.
Півстоліття пролетіло,
зупинитись не хотіло,
і було там всього і усякого.
Але я лиш усміхнулась
і в дитинство повернулась:

– Добрий день, Дібровице!
 

Повернення на Батьківщину

Повернутись на батьківщину
        – не така вже оригінальна мрія,
особливо, коли тобі за полудень береться.
Щось тонко і ніжно щеміло побіля серця,
коли я в’їжджала в Тернопіль
          по вулиці Малишка Андрія.

День був хмарний і зимний.
          Чи ж би гнів на мене земля моя мала,
що я так довго чужими стежками ходила?
Ну, що ж, як бачиш, настала ота хвилина,
що я вернулась до тебе
          і сльозу на льоту спіймала.

Не все воно в житті виходить, як мріється,
і далекі дороги не стеляться рушниками.
Підгинаються ноги з утоми, а треба іти та іти.
І побачиш: на місці стоїш,
          хоч здавалось –  сягаєш мети.

І одна хвилина руйнує все,
          що будувалось роками.
Та за куряву тих нелегких доріг,
          що на скроні і серце впала,
як повернення в юність,
          колись нагорода прийде:
щастя ще раз вернутись на землю, де,
рідна мати моя, ти ночей не доспала.

 
                            * * *
А коли мене спитають:
              – Де на світ родилась ти?
Я скажу:
              – Це там, де гори
не якої й висоти,
та коли на кручі станеш,
та коли з гори поглянеш –
то такий довкола простір,
що зривайся і лети!

А коли мене спитають:
         – Де на світ ти народилась?
Я скажу:
              – Це там, де Іква,
що Словацькому любилась,
в’ється межи берегами,
ще там билась з ворогами
мужня і чарівна Ірва,
що в потік дзвінкий розбилась.

А коли мене спитають:
              – Де родилась ти на світ?
Я скажу:
              – Там, де катальпи
жовтувато-білий цвіт,
де пісні дзвенять усюди,
де веселі й добрі люди.
Я у Кремянці родилась –
кремянчанкою зовіть!

Місто мого дитинства Дібровиця

Тихо долає простори,
Ледве колише рінь.
Може, то річка Гуринь...
Може, вона – Горинь...

Місто моє чорноброве,
Як дівчину, приголуб.
Може, воно від “діброви”...
Може, від слова “дуб”...

Тут люди, душею близькі,
А тілом міцні, як дубки,
Говорять вони по-поліськи,
Милі мої земляки.

Тут доля мене причастила
Великої тайни життя.
Тут серця лишилась частина,
Хоч була я ще зовсім дитя.

Знову церква біліє,
Звільняючись бруду й іржі.
Князівно Іуляніє,
Місто моє бережи!

Хай бігають по Воробинській,
Де пісня моя розпочата,
Хлопчики, мов горобчики,
І мов синички, дівчата.

Будинки в разок, мов намисто,
І з бджілкою квітка кожна.
Як це потрібно – місто,
В яке повернутись можна.

 © Галина Гордасевич

Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф

Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф
Редакція Критики Листопад 2002
Львів: Піраміда, 2002.

Галина Гордасевич розраховувала на вихованого радянським режимом читача, який не знає про Організацію українських націоналістів та її провідників нічого або ж має про них цілком викривлене уявлення. Це біографія, а не політичний маніфест, і письменницю цікавили насамперед людські риси її героя, тож тут немає пустопорожніх патетичних фраз, як це часто буває в авторів, котрі звертаються до постаті провідника ОУН (байдуже, зображають вони його як народного вождя а чи ворога народу й іноземного найманця). Авторка Бандери ніколи не бачила й до ОУН не належала, й послуговується лише документами й опублікованими вже працями, проте до жодного джерела не підходить із безоглядною довірою і наводить різні, навіть суперечливі дані, щоби читач зміг сам зробити висновки.

У додатках наведено документи з колишніх архівів гітлерівського райху, що їх професор Володимир Косик, українець із Парижа, опублікував у книжці «Націонал-соціялістська Німеччина й Україна».

Заповіт Галини Гордасевич

Коли помру, —колись-таки помру, —

Хоч вірю,що це станеться нескоро, —

То дайте спокій сивому Дніпру,

Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також не несіть:

Там надто пишно і, до того, тісно.

Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!

Сказала так — хай буде нині й прісно.

На цвинтарі малому схороніть,

Де хрестики і написи наївні.

Нікому йти туди не бороніть

Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,

І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:

«Жила. Любила. Плакала. Сміялась».



Галина Гордасевич похована 13 березня 2001 р. у рідному Кремянці на старому Монастирському цвинтарі, як того і бажала...

Сьогодні 19-та річниця смерті Галини Гордасевич



Сьогодні 19-та річниця смерті Галини Гордасевич, а цей фільм є її доля і недоля водночас.
Подивіться його весь і тим вшануйте пам'ять про письменницю.
Ще запаліть свічу пам'яті та прочитайте вірш Галини Гордасевич, тому що люди не вмирають, допоки їх згадують живі, а письменники оживають, коли їх твори читають.
Світла і вічна пам'ять моїй дорогій мамі.




На 169-ті роковини смерті Тараса Шевченка

Шевченківський триптих
© Галина Гордасевич
I
Хрущі над вишнями гудують,
В саду дрімають сонні вишні,
А матері до фірток вийшли
Поглянуть, чи сини ідуть.

Так легко матерям зітхати!
Сягнувши далей і висот,
Сини вертаються. І от
Сім’я вечеря коло хати.

Вже соловей завів своє
Десь у гущавині вишневій,
А на високім чистім небі
Вечірня зіронька встає.

І от поснули вже сини.
А в матерів нові турботи.
Весь вік готові ждать вони
Синів із мандрів чи з роботи,
Лиш щоб ніколи – із війни.

II
На моїй квітучій землі,
Де ліси і галяви суничні,
Зникають журавлі,
Небесні й криничні.

Присипані пилом кущі,
Мов сироти невтішені,
І давно не гудуть хрущі
Над Шевченковими вишнями.

Як далеко вперед ми пішли!
Як ми круто життя замісили!
Не співають дівчата пісні –
“Геви-метл” бешкетує щосили.

Амміаком і сіркою тхне.
Річку кури долають бродом.
Що нам ще залишилось “не”,
Щоб вже зовсім не бути народом?

III
Горить Шевченкова хатина,
Де він, малесенький, зростав,
Де гірко плакав сиротина
І звідки генієм восстав.

Було тут хлопцю на горіхи!
Нелегка доленька була.
Повзе ядучий дим з-під стріхи –
Всю Україну застила.

І що було в тій хаті красти?
Старе рядно чи черепка?
Відкіль на нас такі напасті?
Чия злодійська та рука?

Яка у ворога личина?
Хтось засміявся. Чи не він?
Яка була тому причина,
Що не лунав тривожний дзвін?

А наші славні українці?
Невже в них серце не болить?
Вони все ділять: то червінці,
То славу кинулись ділить.

І що їм ворог за спиною!
В братах шукають ворогів.
Сич озивається луною,
Дніпро тікає з берегів.

І Гонта плаче: – Де ви, діти?
Де гайдамаки? Їх нема.
... Вже є держава. Це б радіти,
А серце острахом пройма.

1994 р

Галина Гордасевич цього річ мала б 85-ть, але її немає 19 років

На згадку про Галину Гордасевич
11.03.18, 12:10 Слава Україні! україна,пам'ять,галина гордасевич

Сьогодні 11 березня 2018 року виповняється 17-та річниця з часу смерті відомої української письменниці Галини Гордасевич (Леонідівни). А ще просто моєї мами, яка народилася 31 березня 1935-го року у місті Кремянці за Польщі, а померла 11 березня 2001-го у місті Львові за Вільної і Соборної України.
Відстань у 17-ть років досить вже значна у людському вимірі, але попри те я і далі не знаю, як і що робити, розповідати, поширювати чи ще щось потрібне зробити на вшанування пам'яті Галини Гордасевич.
З одного боку я, як син, доробив усе те, над чим працювала мама. Зокрема я докінчив багаторічну поважну працю мами про українських жінок-політв'язнів комуністичного тоталітарного режиму під назвою "Нескорена Берегиня", що є своєрідним мартирологом героїчних жінок України 20-го століття. 
Завдяки моїм старанням у кількох видавництвах почергово масовим тиражем було видано і  перевидано декілька раз документальну розвідку Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф". 
Вийшла завдяки моїм особистим коштам перша посмертна книжка Галини Гордасевич з її автобіографічним романом "Соло для дівочого голосу", а також 4-ри поетичні збірники. Завдяки меценату Володимиру Кашицькому та енергії Ореста Бокайчука побачила світ збірка перекладів Галини Гордасевич з іноземних мов "Українка йде по світу".
До 80-річчя Галини Гордасевич у державному видавництві "Каменяр" на чолі з Дмитром Сапігою побачив світ тритомник "Вибраного" Галини Гордасевич, до чого доклався увагою і сприянням Микола Горинь.
Також до цієї дати в м. Кремянці, де на старовинному Монастирському цвинтарі поряд з могилою Січових Стрільців похована Галина Гордасевич, у Кременецькому педагогічному інституті завдяки старанням Романа Дубровського була проведена конференція, присвячена дослідженню творчості Галини Гордасевич. Матеріали з конференції опрацював, доповнив і видав книгою "Силует Галини Гордасевич на тлі історії" академік Сидір Кіраль з Києва, що зараз опрацьовує епістолярну спадщину письменниці.
Завдяки старанням журналістки Львівського телебачення п. Ауріки Стратан в циклі передач "Народжені вільними" минулого 2017-го року було випущено документальний фільм про Галину Гордасевич, що вже набрало в Ютюбі 22 перегляди і один мій "одобрямс" (https://www.youtube.com/watch?v=YRSxf3ctHhQ)
Дуже плідно поширює доробок Галини Гордасевич її давній побратим "по-долі і недолі" Ярослав Гелетій у своїх численних різноманітних виданнях. Також з великою вдячністю згадую видавця Миколу Пшеничного з міста Дубно, завдяки якому у дуже важкий час економічної скрути в Україні попри все було видано невеличкі книжечки з творами Галини Гордасевич ще за її життя, чим мама дуже тішилась.
На цей 2018-тий рік навіть не знаю, що й загадувати щодо пошанування Галини Гордасевич, бо як слушно зауважила на мої бідкання відносно забуття мами, як і ще багатьох видатних людей минулого, інша Галина Гордасевич (Володимирівна) і моя жінка: - Зараз у нас повно своїх героїв, а вони були героями у свій час, тому все йде природньо.
В тому є своя рація. Як і я не раз у своїх виступах наголошував, що мама писала не для мене, а для людей, тому нехай люди і вирішують, як її вшановувати та пам'ятати. На тому і амінь.

Заповіт Галини Гордасевич

Коли помру, — колись-таки помру, —
Хоч вірю,що це станеться нескоро, —
То дайте спокій сивому Дніпру,
Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також не несіть:
Там надто пишно і, до того, тісно.
Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!
Сказала так — хай буде нині й прісно.

На цвинтарі малому схороніть,
Де хрестики і написи наївні.
Нікому йти туди не бороніть
Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,
І я малою трохи їх боялась.
Ага, ще напис напишіть такий:
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась».

Богдан Гордасевич
12:08 11.03.2018
м.Львів-Рясне 

Галині Гордасевич виповнилось би 84-ри, але вона з нами



ГАЛИНА  ГОРДАСЕВИЧ

ДАТОВАНО СОВІСТЮ
***
Кажуть, що ми ображені, 
Кажуть, що ми зневірені, 
Почуття на терезах важимо, 
Розмовляємо словами сірими. 
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція! 
Не обпалюють полум'ям скроні 
Наші мрії убогі та куці. 
Юнаки запустили бороди, 
А дівчата в штани залізли. 
Що ж! Давайте рахунки зводити, 
Комуністи наші залізні 
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору», 
Що горіли чуттями святими, 
Так повірили легко і скоро 
В підлу зраду своїх побратимів! 
Розтрощили царську корону, 
Викидали ікони з порога. 
А самі, без церков і без трону, 
У шинелі воздвигнули бога. 
А кулі усі смертельні — 
Чи з Руру вони, чи з Уралу. 
І не Сталін сам, і не Берія — 
Ви своїх побратимів стріляли. 
І щоб це не вернулось знову, 
Щоб так не спіткнутись, як ви. 
Ми нікому не віримо на слово, 
Ми не віримо в правду Москви. 
1966р.

***
А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна, 
На сльозах та крові. 
Було над Москваю димно, 
Та блискучі ж слова! 
Прославилася Ходинкою 
Красуня Москва. 
А може, про це не будемо 
Замнем до пори! 
Займатися словоблуддям 
Усі ми майстри.

7.11.1967р.

***
Ой, повезли Галю темними лісами, 
Прив'язали Галю до сосни косами... 
А щоб слухала батька-матір, 
Та не рвалась в широкий світ! 
І стали біля неї сосни на варті, 
І до ніг їй послався калиновий цвіт. 
І виходили з гущавини сарни й лисиці, 
Не насмілювались ближче підійти. 
І тільки конвалія принесла росиці, 
Щоб губи зволожила в час самоти. 
Ой, Галю, Галю, сестрице Галю. 
Пройди крізь вогонь, крізь смертельну муку. 
Брате мій вірний, темненький гаю, 
Не видай нікому пекучого смутку. 
В темному гаю вогонь догорає, 
Сосни застигли годиною пізньою. 
Всі смутки та болі серце вбирає, 
Щоб потім зробити їх власною піснею. 

11.11.1971р.

***
Сказали птиці: літати доволі! 
На десять років позбавили волі. 
Досить з вітром в піжмурки грати! 
Кинули птицю за мури, за грати! 
А якій літалось, а як їй любилось... 
Ах, як її серце у розпачі билось! 
Роки пройшли. Змінилась погода. 
На птиць, щоб у клітках, минула мода. 
Прийшли урочисто, з щемом у серці, 
Під бурхливі оплески відчинили дверці 
— Злітай, птице, у чисте небо! 
Глянь, як довколо весняно, травнево! 
Співай пісні, вий гнізда із рути, 
Лише... узгоджуй свої маршути. 
А птиця за дверці ступила несміло. 
А птиця крилами змахнула невміло. 
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила! 
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

***
Хочете — приймайте на віру, 
Що зі мною вчинили:
Зняли з мене шкіру 
Та й вичинили, 
Та й пошили чоботи, 
Чоботи на рипах, 
Та й сказали: — Чого ти 
Холодна, як риба? 
Взувай-но на ніжки 
Та вшквар гопака. 
Та ну ж, не маніжся! 
Ач, горда яка!
... Ну що ж. Станцюю. Гаразд. 
Бог дасть то в останній раз.

8.07.1963р. Москва

***
Для мене "культ"- не абстрактне поняття,
Не історія, стара, як легенда.
Для мене "культ", коли хочете знати,
Це молодість, за гратами проведена.
Це не розмова, коли робити нічого,
Не запізнілі жалі та зітхання,
Це - мої вірші на столі у слідчого
Про першу весну і про перше кохання.
Липи розквітлі вливаються в вікна.
Вальс із парку кличе до танцю.
А я ось зараз признатись повинна...
А в чому ж я, власне, повинна признатися?
Для мене електрика - не світла озерця,
Що їх ліхтарі розливають у темряві ночі.
Вона мені стала пороком серця,
Ранніми зморшками підкреслила очі.
Це, може, не має великого значення
І в історії ніяк не позначиться, 
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися,-
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я дуже пізно познайомилась з капроном
І ще пізніше - із перманентом.
Та якби до мене з'явилась фея 
Що може виконати прохання кожне, 
Я б не стала просити в неї 
Забрати в мене життя тривожне. 
Я б не схотіла прожити по-іншому 
Жодного дня, ані жодної хвилі. 
Всі мої дні, у минулому лишені, 
Шрами на серці моїм залишили. 
Тільки якби не минуле, не пройдене, 
Не було б і мене ось такої, як зараз. 
Я бережу свої згадки, як ордени, 
Найстрашніша із зрад - це себе зрадити. 
І якщо я все це разом з країною 
Змогла перетерпіти і подолати, 
Значить, стала я мудрою, 
Значить, стала я сильною, 
Значить, в світі ще мушу зробити багато. 

1964р.

***
Межи мною і вільним світом 
Були дроти, в п'ять рядів натягнені, 
І з вишок, суворо і непривітно, 
Дивились хлопці, в форму одягнені. 
Та якби до мене з'явилась фея, 
Що може виконати прохання кожне. 
Я б не стала просити в неї 
Забрати в мене життя тривожне. 
Я б не схотіла прожити по-іншому 
Жодного дня, ані жодної хвилі. 
Всі мої дні, у минулому лишені, 
Шрами у серці моїм залишили. 
Тільки ж, якби не минуле, не пройдене. 
Не було б і мене, а була якась інша. 
Я бережу свої згадки, мов ордени. 
Від себе відмовитись - зрада найгірша. 
Я знаю: майбутнє в нас буде погоже, 
Неправда і зло відійдуть у минуле. 
Тільки забути його я не можу, 
Не вимагайте, щоб я все забула.

1964р. 
Донецьк, Макшосе 23/41 
Гордасевич Галина Леонідівна
(так датовано у рукописі)

***
Коли на губи мої сходить важка німота, 
Така німота, що мовити слово несила, 
Прийди до мене, давня пісня проста, 
Що мама співала, коли ще під серцем носила 
Про чисте поле, про синє море, 
Про червону калину з темного лугу, 
Про силу козацьку, що ворога зможе 
Та про гірку материнську тугу. 
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло, 
Щоб підступало сльозами до горла. 
За хвилю слова — роки мовчання. 
Я згодна, доле, на таку плату. 
І тільки потім довгими ночами 
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972р.

***
Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи, 
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.
(дуже прошу публікувати цього вірша, бо Галина Гордасевич мала тривалі міцні дружні відносини з Абрамом Кацнельсоном та білоруським літератором Олександром Роземблюмом, і взагалі була противником всіляких етнічних фобій - Богдан Гордасевич

НА ЖАЛЬ ЗА 10 МИНУЛИХ РОКІВ НІХТО НЕ ОПУБЛІКУВАВ ЦЬОГО - 20.03.2012)


ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я - та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнiм.

ЗАПОВІТ

Коли помру, - колись таки помру, -
Хоч вірю, що це станеться нескоро, -
То дайте спокій сивому Дніпру, 
Де кручі і високі осокори. 
На Личаківський також не несіть:
Там надто пишно і, до того, тісно.
Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!
Сказала так - хай оуде нині й присно.
На цвинтарі малому схороніть, 
Де хрестики і написи наївні. 
Нікому йти туди не бороніть, 
Нехай то будуть кози або півні. 
Вони зчиняти бійки мастнйи, 
І я малою трохи їх боялась.
Ага, ще напис напишіть такий:
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась.»
Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая