хочу сюда!
 

Ольга

39 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «трагедія»

"І сотні душ, пішли в небесні храми…"



Легкий, сріблястий, металевий птах
Піднявся в синь небесну мов пір'їна
Та бог заснув…
І якийсь демон, чи пекельний маг
Під вдих ударив неньку-Україну.

Не спасла віра, Біблія й Коран
Люд різних націй, статків та релігій
І падав з висоти під Тегеран
Птах українських піднебесних ліній.

Бо бажав жертв отой кармічний маг
І у фатальне, невблаганне та трагічне
Збитий Всесвітнім Злом, упав літак
І сотні душ, пішли до храмів вічних…
-----------------------------------------------
зі… страшна трагедія, кривава катастрофа, братня могила різних народів. Хто винуватий – люди чи ненаситний молох прогресу?
Рідним та близьким – наше громадянське співчуття...
А безвинним жертвам технічного прогресу, які пішли в інші світи-виміри – тамтешнього миру та спокою…

Ви знайшли свою дорогу до храму!

8.01.20

Знак біди ч. 2

"Дружба дорожча за все"

18 серпня 1940 року урочисто відзначили річницю радянсько-німецького договору, а за півтора місяця газети публікують великі матеріяли про перебування Молотова в Берліні.

"Відвідування Молотовим рейхсмаршала Герінга і заступника Гітлера Гесса".

"Прийом Гітлера на честь Молотова".

"Друга розмова між Гітлером і Молотовим, яка тривала понад три години". На фото — усміхнені обличчя й підпис: "Молотов і Гітлер у новій імперській канцелярії".

"Телеграма: Рейхсканцлеру Німеччини пану Гітлеру. Берлін. Залишаючи кордони Німеччини, прошу Вас, пане Рейхсканцлер, прийняти слова подяки за теплий прийом, влаштований мені в Німеччині. Молотов".

Зрозуміло, читачі тих газет не могли не помітити, що відносини з Німеччиною стають дедалі теплішими.

І справді, з осені 1939 року в СРСР було повністю припинено антифашистську пропаганду. Радянські керівники майже беззастережно виправдовували дії гітлерівської Німеччини як країни, яка нібито зазнала агресії з боку Англії і Франції. Виступаючи на п'ятій сесії Верховної Ради СРСР, Молотов казав: "Відомо, що за останні кілька місяців такі поняття, як "агресія", "агресор", набули нового конкретного змісту. Тепер, якщо говорити про великі держави Європи, Німеччина перебуває в становищі держави, що прагне якнайшвидшого закінчення війни та миру, а Англія і Франція, які вчора ще ратували проти агресії, стоять за продовження війни і проти укладення миру. Ролі, як бачите, міняються… Не тільки безглуздо, а й злочинно вести війну "за знищення гітлеризму", прикриваючись фальшивим прапором боротьби за "демократію".

Після цієї доповіді Берія навіть дав розпорядження адміністрації ГУЛАГу, яке забороняло охороні таборів називати політичних в'язнів "фашистами". Це розпорядження було скасоване тільки після 22 червня 1941 року. Усім комуністичним партіям розіслали директиву з вимогою згортати боротьбу проти німецьких фашистів (насправді — нацистів). 

У той час у радянській пресі часто публікуються виступи Гітлера. Так, 27 лютого 1940 року в "Радянській Україні" і "Сталинском племени" було опубліковано велику промову Гітлера, присвячену 20-й річниці націонал-соціялістичної партії Німеччини.

Улітку 1940 року надруковано повідомлення: "Закінчено встановлення прикордонних знаків на всій протяжності близько 1500 км радянсько-німецького кордону. Усього встановлено 2820 прикордонних стовпів".

22 июня_3

"Дружба дорожча за все. Згідно з договором про Дружбу та Співробітництво між СРСР і Німеччиною, а також взаємовигідною Торговельною угодою між двома країнами, Радянський Союз у січні—березні 1941 р. відправив у дружню Німеччину півмільйона пудів зерна, 16 тисяч тонн м'яса…"

Сліпота Сталіна та його оточення була безпрецедентною. Якщо німецьке посольство в Москві систематично скорочувало кількість своїх співробітників, то в радянське посольство в Берліні прибували нові співробітники з сім'ями.

20 червня в Одеському порту шістнадцять німецьких суден раптом вирішили знятися з якоря, чотири з них навіть не почали розвантажуватися. Начальник порту наклав заборону на вихід суден у море і доповів про це в Москву. Наркомзовнішторг доповів Сталіну, Сталін розпорядився зняти заборону, а начальника порту розстріляти. У той самий час радянські кораблі продовжували розвантажуватися в німецьких портах і 22 червня були захоплені як воєнний трофей.

"Киев бомбили, нам объявили, что началася война…"

Газета "Сталинское племя" від 22 червня 1941 року була звичайним недільним випуском — літературна сторінка, клуб вихідного дня, поради рибалкам, шахи, кросворд, рецензія на оперу ("головними дійовими особами опери молодого композитора Бориса Мокроусова є сам Василь Іванович, його сподвижник Фурманов, ординарець Петька і чудова кулеметниця Анка"). Є в номері передова стаття "У праці на благо Батьківщини провести літні канікули!". І повідомлення: "Сьогодні відкриття Республіканського стадіону ім. М.С.Хрущова. Розмова з головним інженером будівництва".

Усе в номері було звичайним (він верстався і друкувався напередодні), незвичайними були його читачі. Вони вже стали учасниками ВІЙНИ.

Війна — трагедія народу (ця фраза якихось 30–40 років тому викреслювалася цензурою). Спільне лихо, трагічна раптовість нападу й визначили норму моральної поведінки мільйонів і мільйонів людей. Цю норму не вигадували в урядових верхах і не спускали вниз як наказ. Вона складалася і діяла стихійно, знизу. Насамперед там, де в народній масі, багато разів обдуреній і приниженій, але яка ще вповні не усвідомила державного обману, зберігалися (не були до кінця розтоптані) свої, традиційно народні уявлення про життя — про правду і кривду, про лихо ворожої навали і подвиг, про солдатський обов'язок і військову честь.

Газети почали друкувати повідомлення з фронту.

"Указ про відповідальність за поширення у воєнний час неправдивих чуток, що збуджують тривогу серед населення… За пораженські чутки і розмови про те, що Червона Армія відступає, — від 2 до 5 років в'язниці з конфіскацією майна та позбавлення всіх громадянських прав".

22 июня_7
Радянські військовополонені, 1941 рік

Замість швидких перемог, до яких народ був підготовлений і привчений довоєнним вихованням, на нього впало щось неймовірне. І він мав не просто спостерігати, він мав безпосередньо брати участь у війні, знайти в ній своє місце. Звичайно, і в найтяжчі часи народ вірив у перемогу. Але вища доблесть полягає не в тому, щоб у трагічних обставинах зберегти віру в перемогу, а в тому, щоб побороти себе, подолати розпач, страх і чесно робити свою справу. Відома безліч ситуацій, коли, здавалося, усі надії були вичерпані, але люди мужньо й чесно виконували свій обов'язок. 

Письменник Іван Стаднюк, описуючи у своїх книжках цей страшний перший рік війни, розповів мені епізод, свідком якого він був особисто: "Сталося це в Західній Україні 16 липня. Німецькі танки відрізали нам відступ, і наша частина зайняла кругову оборону. Раптом на дорозі з'явилася вантажівка. Вона їхала у наш бік, петляючи, обережно об'їжджаючи ями й вирви. За кермом сидів червоноармієць. Був він без пілотки, марлева пов'язка закривала півголови й обидва ока. У кабіні поруч з ним сидів молодший політрук, синьоокий і чубатий хлопець, майже хлопчисько, руки якого були так щільно забинтовані, що здавалися величезними білими куксами. Молодший політрук кричав, нахилившись до забинтованої голови: "Трохи правіше… Прямо… Так тримати! Ще правіше…" А червоноармієць керував машиною. У кузові сиділи, пригорнувшись до виховательки, дітлахи років семи—десяти. Це були діти з піонерського табору, вивезені з-під носа ворога. Коли машина дісталася, нарешті, наших окопів, перше, що зробив молодший політрук, запитав у виховательки — чи всі діти цілі, а потім… заплакав. Водій з машини не вийшов. Він сказав: "Знайдіть мого тата і скажіть йому, що я не схибив". І знепритомнів. Так він і помер, не опритомнівши, зробивши все, що було в його силах, змусивши своє серце битися доти, доки треба було вести машину. Цим хлопцям не виповнилося й дев'ятнадцяти".

22 июня_10
Підбитий радянський танк Т-34, 1941 рік

Читаю останні номери "Радянської України" і "Сталинского племени" за 1941 рік. 

"17 серпня. Після запеклих боїв наші війська залишили міста Миколаїв і Кривій Ріг".

"20 серпня. Наші війська залишили місто Житомир".

Війна наближалася до Києва. 23 серпня газети вже не вийшли. 

Щоденник

З перших днів війни Олександр Довженко був на фронті. І в записники занотовував думки й спостереження про страшне лихо, що спіткало український народ. У записниках є навіть убивча іронія на адресу "батька народів". Про все це безоглядно, відкритим текстом. Неважко уявити долю митця, якби опинився цей "компромат" на столі із зеленим сукном. Адже люди безвісти зникали за безневинний анекдот, необережно кинуту фразу. А на всесвітню популярність сподіватися не доводилося — що більша мішень, то легше в неї влучити. Зрозуміло, чому цей щоденник справді великого сина українського народу побачив світ тільки в незалежній Україні.

От лише деякі записи Олександра Петровича.

"21.VI.1942. Народ мій український чесний, тихий і роботящий, який ніколи в житті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, понівечений, знедолений в арійських катівнях. Болить у мене серце день і ніч".

"12. VII.1942. Розгром Південно-Західного фронту, тобто шостої, двадцять першої, двадцять восьмої і сорокової армій, є одним з найтяжчих ударів по Україні. Тут загинула безліч українців. Український чесний наш народ поніс найтяжчі жертви в цій війні. Боровся чесно, відкрито, безоглядно.

22 июня_8
Після бою, 1941 рік

Бідні мої, рідні люди… Честь вам і слава. Краще загинути в бою, ніж агонізувати у жалюгідному животінні другорядного пасинка історії".

"22. VII.1942. Сьогодні повідомляють, що ми втекли з Ворошиловграда. Залишили великі й дорогі укріплення, відновлені шахти, які ми не раз уже руйнували з переляку, хлібні ниви, запаси харчів і майна й надії на повернення наших товстих незграбних наркомів. 

Був у Ворошиловграді інститут імені Тараса Шевченка. Звичайно, з викладанням російською мовою, інститут, у якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Інших таких не було й немає у всій Європі".

"14.VIII.1942. Мине ще рік війни. Найстрашніший, найкривавіший і голодний. Загине німецький фашизм, завоювавши всю Європу і нас, до самого Кавказу. 

Світ буде здивований нашою силою і міццю, і звитягою.

І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне й огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні втрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому, бо ми ж бо самі є давно вже не нові. Інерція висить на нас, як хвіст у крокодила, і двоєдушність, і брехолюбіє, і величезна відсутність смаку, і підлабузництво потворне... Але народ наш витримає, усіх, абсолютно всіх ворогів своїх переможе, я знаю, я вірю…"

22 июня_2
Підірвана відступаючими радянськими військами гребля "Дніпрогес"

Треба, обов'язково треба щоразу збиратися 22 червня, у цей день спільної біди, на згадку про багато мільйонів жертв, які врятували нас від жахіття фашизму, і перед лицем іще живих героїв зсунути столи і голосно крикнути: "Ура!". І випити чарку, а хто хоче — і другу, і третю. Треба! Розумієте, усе це треба, інакше не будемо людьми. Бо головне, що після смерті лишається від людини, від її справ і подвигів, — пам'ять прийдешніх поколінь. Тобто наша з вами пам'ять.


Голова Національної поліції України Сергій Князєв каже

Князєв заявив, що думав над відставкою після смерті 5-річного хлопчика



Голова Національної поліції України Сергій Князєв. Фото: Національна поліція України

 Очільник Національної поліції Сергій Князєв заявив, що після інциденту з 5 – річним Кирилом Тлявовим на Київщині думав про відставку.

Про це він заявив у ефірі програми «Право на владу», відповідаючи на запитання, повідомляє Укрінформ.

«Я офіцер... Так (думав про відставку – ред.). Але це найлегший шлях уникнути відповідальності», – сказав Князєв.

Він зазначив, що сотні разів виїздив на смерті людей, бачив вбитих і покалічених, «і весь час всі ми, поліцейські, ставили перед собою одну основну задачу – найшвидше, найкраще зібрати докази, встановити вбивць, розбійників, катів, злочинців, і, зібравши докази, направити всі свої зусилля для того, щоб справа була доведена до логічного завершення, щоб суд міг винести законний вирок і покарати винних».

«І тому це те найважливіше, на що настроєні всі поліцейські. Так ставили переді мною задачі, так ставлю і я», – наголосив Князєв.

Відповідаючи на запитання, що він відчуває, коли бачить іграшки під будівлею, де працює, (на Богомольця, 10 їх приносили після інциденту з хлопчиком – ред.), Князєв відповів, що відчуває «сором і лють».

«Сором, – тому що п’ятирічний хлопчик перед своєю смертю виніс великі муки. Сором за те, що його батьки втратили найцінніше, що в них є – свою дитину. Горе батьків непоправне. А лють – тому, що я поліцейський, все своє життя присвятив роботі в поліції, і я зрозумів, що двоє з цих негідників (які підозрюються у вчиненні злочину – ред.) – працівники поліції. Тобто ті люди, які були повинні захищати цих громадян, в цьому місці, самі стали нелюдами, вчинивши цей злочин», – уточнив Князєв.

Додамо, 31 травня у Переяславі-Хмельницькому до лікарні доправили 5-річного Кирила Тлявова із закритою черепно-мозковою травмою, забоєм головного мозку, внутрішньо-мозковою гематомою, переломом скроневої кістки.

У хлопчика виявили вогнепальне поранення голови. Невдовзі затримали двох підозрюваних – працівників патрульної поліції Переяслав-Хмельницького відділу поліції Володимира Петровця та Івана Приходька. Обидва на час інциденту перебували не на службі та, за попередніми даними, були у нетверезому стані.

У понеділок, 3 червня, Кирилко помер у лікарні.

Голосіївський райсуд Києва 4 червня обрав Петровцю і Приходьку запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою без можливості внесення застави.

Читайте також: Генерал Ценов, який звільнився через загибель хлопчика, очолив поліцію в ООС 
Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/06/07/knyaziev_zayavyv_shcho_dumav_nad
_vidstavkoyu_pislya_smerti_5richnogo_1588755

Один з найстрашніших днів Революції Гідності - 18 лютого 2014 р

Цього дня, 5 років тому, в Україні розпочався найтрагічніший етап Революції Гідності




У період 18-20 лютого 2014 року в центрі Києва загинули близько ста осіб, кілька десятків зникли безвісти, більше тисячі дістали поранення, а сотні – були заарештовані та піддані тортурам.

Для припинення свавілля державних органів зранку 18 лютого 2014 року протестувальники організували ходу до Верховної Ради України, яка отримала назву «Мирний наступ». Громадяни вимагали від влади рішень для виходу з кризи і врегулювання ситуації в країні, насамперед обмеження повноважень президента України шляхом внесення змін до Конституції України. Працівники міліції, діючи за вказівками керівництва правоохоронного органу, спільно з «тітушками», грубо порушуючи чинне законодавство, застосовували надмірне насильство і використали вогнепальну зброю, вчинивши жорстокий силовий розгін ходи, – повідомляє Укрінформ.



Як наслідок, 18 лютого на вулицях Інститутській та Грушевського, Кріпосному провулку та Маріїнському парку загинуло 23 людини, а 509 отримали тілесні ушкодження, з них 37 – тяжкі, 85 – середньої тяжкості. У вересні 2014 року, вже після повалення злочинного режиму, Україна відкрила кримінальне провадження щодо розслідування злочинів на Майдані.



На сьогодні правоохоронними органами розслідується понад дві тисячі епізодів у справі щодо злочинів на Майдані в період з 21 листопада 2013-го до 21 лютого 2014 року. Частину справ за подіями тих днів вдалося довести до суду. Так, за ці роки вже повідомлено про підозру 442 особам, скеровано до суду 186 обвинувальних актів стосовно 288 осіб. У вчиненні злочинів судами визнано винуватими 52 особи, щодо 45 з них ухвалено обвинувальні вироки.

Притягнення до відповідальності ймовірних організаторів розгону Майдану – справа надзвичайно складна, адже значна частина з них утекла за кордон, зокрема до Росії. Нині у розшуку у справах Майдану, які веде Генеральна прокуратура України, перебуває понад 90 осіб Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/02/18/tsogo_dnya_5_rokiv_tomu_v_ukraini_
rozpochavsya_naytragichnishyy_etap_revolyutsii_1511981

Вороги без совісті і честі - військові з РФ

Доповідь ООН: українських військових під Іловайськом вбивали, коли ті були позбавлені боєздатності
09 Серпень 2018, 23:55

Українські військові несуть пораненого під час бою поблизу міста Іловайська, 10 серпня 2014 року
Українські військові несуть пораненого під час бою поблизу міста Іловайська, 10 серпня 2014 року12465

Управління верховного комісара ООН з прав людини встановило, що під час бойових дій під Іловайськом поранених українських військових вбивали, коли ті були позбавленні боєздатності, після закінчення бойових дій. Це вдалося з’ясувати після того, як ООН провела понад 80 інтерв’ю з жертвами та свідками тих подій. Окрім того, моніторингова місія ООН зазначає, що близько 300 українських військових та добровольців утримували в нелюдських умовах.

За даними Генеральної прокуратури України, під час бойових дій під Іловайськом загинуло 366 військовослужбовців та добровольців, 429 були поранені. Причиною смерті, згідно з доповіддюУправління верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), в більшості випадків стали вибухові та осколкові поранення.

УВКПЛ повідомляє, що деякі поранені українські військовослужбовці були вбиті, коли вони були hors de combat (позбавлені боєздатності), після закінчення бойових дій. Радіо Свобода публікує дані, які вдалося зібрати ООН.

Вбивство українських військовослужбовців hors de combat

УВКПЛ отримало інформацію про те, що вранці 29 серпня близько 20 українських військовослужбовців сіли в одну з вантажівок колони транспортних засобів, в яких українські сили відступали з села Многопілля до села Новокатеринівка. Через 30 хвилин після виїзду вантажівка потрапила під обстріл, і більшість військовослужбовців, що були на ній, загинули або були поранені. Вижити вдалося семи солдатам. Багато з них мали легкі поранення. Вони сховалися недалеко від дороги. Після закінчення бою вони вивісили імпровізований білий прапор. Озброєні чоловіки, які перебували на сусідньому пагорбі, закричали, щоб вони склали зброю і повзли на пагорб. Коли українські військовослужбовці залізли на вершину пагорба, командир озброєної групи наказав їм зняти куленепробивні жилети і шоломи та роздягнутися. За словами одного з тих, хто вижив, один із військовослужбовців знімав одяг дуже повільно, тому що був поранений. Це розлютило старшого лейтенанта. Він почав стріляти у військовослужбовця: у спину і голову жертви.

Потім військовослужбовцям наказали встати і йти. Сержант кілька разів просив старшого лейтенанта не вбивати його військовослужбовців, оскільки вони були дуже молодими. Двоє свідків повідомили УВКПЛ, що вони бачили, як старший лейтенант зробив два постріли з автомату Калашникова у спину та голову сержанта.

Під час переходу ще один військовослужбовець неодноразово звертався до старшого лейтенанта з проханням дозволити йому подзвонити матері. Двоє свідків чули два чи три постріли. Коли вони повернулися, то побачили, що на землі лежить людина.

Пізніше тих, хто вижив, передали українським силам.

29 серпня вбили поранених українських солдат hors de combat (позбавлених боєздатності) після закінчення боїв, йдеться в доповіді.

В одному з випадків поранений український військовослужбовець сховався в лісі після того, як його машина потрапила під обстріл. Коли той закінчився, він почув, як люди кричали: «Я поранений!». Але після цього лунали одиночні постріли.

Насильницьке зникнення, яке, можливо, призвело до смерті

УВКПЛ з'ясувало, що 30 серпня кілька десятків поранених українських добровольців, переважно з добровольчого батальйону «Донбас», опинилися в селі Червоносільське. З пораненими були декілька фельдшерів із батальйону та неозброєний лікар. Ті, хто вижив, повідомили, що в цей день в село приїхала вантажівка. Командир загону наказав пораненим українським добровольцям та медикам сісти у вантажівку і додав: «Ми не воюємо з лікарями». В якийсь момент фельдшери помітили, що лікар зник. Повідомляють, що він залишився в Червоносільському. Кілька днів потому озброєні чоловіки увірвалися до будинку, де він переховувався, вивели на подвір'я, побили, а потім поїхали, забравши його з собою. Після цього його більше не бачили.

Катування, жорстоке поводження та нелюдські умови тримання під вартою

За даними Генеральної прокуратури України, під час подій під Іловайськом було захоплено близько 300 українських добровольців та військовослужбовців. Цих військовослужбовців та добровольців перевозили до чотирьох основних місць, контрольованих різними озброєними групами: захопленої будівлі міліції у місті Сніжне, будівлі на вулиці Борців Революції, захопленої Академії внутрішніх справ, захопленої будівлі обласного управління Служби безпеки України (СБУ) у Донецьку.

Умови у всіх місцях тримання під вартою у Донецьку та Сніжному були нелюдськими, йдеться в доповіді УВКПЛ, через переповненість, недостатню кількість або повну відсутність матраців, відсутність денного світла, брак свіжого повітря, неадекватні санітарні умови, недостатню кількість або відсутність їжі та брак медичної допомоги. Озброєні групи катували під час допиту захоплених військовослужбовців та добровольців, щоб отримати інформацію, покарати їх за приєднання до добровольчих батальйонів або спробувати змусити їх приєднатися до озброєних груп.

Найпоширенішими формами катувань, за даними моніторингової місії ООН, стали побиття, в тому числі з елементами сексуального насильства, імітація страти та інші погрози фізичного насильства.

Чорнобиль не має минулого часу

   26 квітня 2018 року в нашій школі  учнями 8-А класу було проведено  захід, присвячений  річниці Чорнобильської трагедії.

              Присутніми були  учні  7-Б, 8-В та 9-А класів, вчителі.

               На меті заходу було ознайомлення учнів з однією із трагічних сторінок України; вшанування пам’яті  трагічно загиблих під час ліквідації наслідків аварії, жертв чорнобильської катастрофи; розкрити  наслідки трагедії, щоб запобігти подібному лиху; допомогти учням визначити для себе моральні і ціннісні пріоритети.

                          Важливо пам’ятати та доносити правдиву інформацію до нових поколінь про трагедію, яка торкнулася мільйонів людей. Тоді ніхто не задумувався про наслідки, ніхто не думав про здоров’я, про пільги, нагороди. Люди йшли самовіддано виконувати завдання, тому що не можна було інакше. Сьогодні, ми по-іншому сприймаємо трагедію і оцінюємо величезний подвиг, який зробили 32 роки  тому всі, хто зупинив небезпеку ціною свого здоров’я. Хай залишиться у минулому й ніколи не повториться жах чорнобильської катастрофи. А пам’ять про ті події навчить нас цінувати мир і спокій

                  Емоційність, глибина почуттів, з якими виступали діти, настільки вразили глядачів, що навіть після завершального слова Ірини Григорівни, класного керівника 8-А класу, у залі ніхто з присутніх навіть не поворухнувся,запала мертва тиша...

[ Читать дальше ]

Незалежно від статі...

ЩО Б ВИ РОБИЛИ ЯКБИ ОТРИМАЛИ ТАКОГО ЛИСТА???

Ти - краще, що було зі мною в цьому житті. Ти дуже хороший(а), розумний(а), добрий(а) і щирий(а). Ти дуже дбайливий і уважний. Я завжди поряд з тобою почувала себе справжньою жінкою. Ти так багато чому навчив мене і так багато що дав мені, що іноді мені здається, що до зустрічі з тобою мене не було взагалі.

Ти завжди намагався мене зрозуміти і підтримати. Ти терпів мої нескінченні перепади настрою і мирився з моїми капризами. Я відчувала твою силу і вірність 24 години на добу.

Що ще треба жінці для справжнього щастя? У який момент ми вже перестали відчувати один одного? Коли рухнула це така надійна і така, здавалося б, міцна стіна? Я не можу відповісти на це питання. Ми стали з тобою зовсім чужими. І так більше не може тривати.

Пробач мене за усі ті моменти, коли я була не права. Пробач, що і зараз пишу цей лист. Я як і раніше люблю тебе, але ця любов робить мене нещасною, та і тебе вже давно обтяжує. Нам треба розлучитися, поки ми не зненавиділи один одного і не сталі ворогами.

Давай збережемо в душі те тепло, яке зв'язувало нас багатьох років. Не тримай на мене зла і обов'язково будь щасливий, хоч і без мене. Ти заслуговуєш щастя. І я обіцяю пам'ятати тільки хороше і згадувати про тебе завжди тільки з посмішкою...

 Прощальний лист або СМС повідомлення улюбленому чоловікові, коханій людині

Батуринська трагедія -- злочин московитів.



Знищення Батурина разом із цивільним населенням військами Московії за наказом Петра І, що відбулося у 1708 році, було варварською трагедією не тільки українського, а і міжнародного рівня.
Відомий чернігівський історик Сергій Павленко так окреслював масштаби цієї катастрофи: «жертвами погрому 2 листопада 1708 р. у Батурині стали 5-7 тис. мирних громадян, 6 – 7 тис. військових, разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків». Дослідник, як і його колеги, також докладно вивчили нищення московською Ордою, які були православними християнами, але спалювали батуринські церкви і вбивали жителів, теж православних християн, що там ховалися. Приймаючи християнство, Московія залишилася варварською країною і на той час не належали до Европи.
Власне факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, і нічого злочинного у знищенні мирного люду не бачили -- звичайна практика державної політики "головорізів".
Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Вітворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», у якому прямо вказав, що «місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі».
Загартований у походах і війнах шамбелян (придворний чин високого рангу) Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році, занотував у своєму щоденнику: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант, родом прусак, був взятий, з ним гірко вчинили».
Як писав Микола Маркевич, український історик (XIX ст.): «Сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами. Військо, скрізь і завжди готове до грабунку, разсіялось по домівках і не розбираючи, всіх підряд, винищували мирних громадян, не пощадили ні жінок, ні дітей. Вчиняли найжорстокіші катування -- живих четвертували, колесували, на палю садили. Вигадували нові методи катування, які приводили просто в жах».
За свідченням шведського історика Фрікселя, Меншиков наказав розп’ясти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм, щоб населення Гетьманщини побачило долю, що спіткала Батурин.
Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під такими заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані. Москалі застосували нелюдські, хижацькі звичаї. Україна купається в крові. Меншиков вживає засоби московського варварства».

Отже, ще для Європи XVIII cт. такі злочини як Батуринська різанина однозначно вважалися військовими злочинами, злочинами проти цивільного населення, злочинами проти людяності, хоч і термінів таких ще не існувало. Вони з’явилися тільки у XX ст. після приголомшуючих звірств комуністів, нацистів та їхніх послідовників.
Комуністи, «гідні» спадкоємці Орди, не зупинялися ні перед чим для утвердження і збереження своєї влади. Це й гарматний розстріл Києва Муравйовим у лютому 1918 року, коли Київ був просто усіяний загиблими і дапі масштабні розстріли "непокірних" українців, і багато інших подібних злочинів.
Вірний ленінець Володимир Затонський у спогадах так описував побачене в лютому 1918 році у Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх просто на вулицях. Я сам мало не загинув. Серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж такі злочини просто на вулиці робилися, – на щастя, у кишені був другий мандат – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

74 роки комуністичного режиму коштували Українському народу біля 20 мільйонів життів. Вони не були випадковими -- винищення українців було системним. Ще у тому ж 1918 році Володимир Ленін повчав такого ж злодія Льва Троцького: «Якщо правильно повідомлено мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити противника. По-моєму, не можна жаліти міста і відкладати довше, бо необхідно нещадне винищення». Його наступник Йосиф Сталін пішов ще далі і застосував голод як зброю.

Сучасна Російська Федерація продовжує сталінські традиції, нічим не гребує у злодійських спробах підкорити Україну, поставити на коліна. Надавши коридор відступу українським добробатам з Іловайська, по-бандитськи розстріляли їх. У свій агресії проти нашої держави знову практикується нищення населених пунктів з мирними жителями. Згадайте ракетно-артилерійські обстріли Щастя, Маріуполя та багатьох інших містечок, сіл Донеччини, знущання, пограбування, вбивство цивільного населення.
І не дивно, що російська Орда також чинить злочини і у Сирії.
Батуринська трагедія нагадує, що російський агресор за останні сторіччя анітрохи не змінився. І тільки сильна армія потужної єдиної і консолідованої держави Україна є гарантом нашої безпеки і майбутнього. А Захід має нарешті зрозуміти, що міжнародними зусиллями агресора необхідно рішуче зупинити.

Велика втрата для української еліти

Смертельна ДТП з політологами: кого втратила Україна
6 ВЕРЕСНЯ, 18:09Україна2320
0
 
 
0
Смертельна ДТП з політологами: кого втратила Україна

У страшній аварії на Рівненщині загинули четверо українських політологів та журналіст. Україна втратила Олександра Маслака, Олексія Курінного, Олександра Ніканорова, Володимира Карагяура та Сергія Попова., пише 24 канал. Фото зі сайту 24tv.ua.

Смертельна ДТП сталася у Рівненській області на світанку 6 вересня. 5 пасажирів Opel загинули. Ними виявилися чотири політологи та журналіст. Попередня версія смертельного зіткнення – водій не впорався з керуванням на слизькій трасі і вилетів на зустрічну смугу, де врізався у вантажівку.

Згодом стало відомо, що чоловіки поверталися з Варшави, де були на міжнародній конференції із протидії гібридній війні. За кермом всю ніч був журналіст Володимир Карагяур.

Ким були і чим займалися загиблі, з'ясовували журналісти.

Олександр Маслак, політолог та викладач

Олександр Маслак закінчив філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка та здобув ступінь кандидата філософських наук. Рік стажувався в Варшавському університеті. Працював старшим викладачем Центру гуманітарної освіти НАН України.

Він був відомий, як експерт широкого профілю, адже розумівся на історичних подіях світу та мав потужні знання українських реалій з часів Київської Русі.

Згодом пішов у політику та став членом Вищої Ради партії "Національний Корпус". Проводив відкриті лекції для студентів. На Youtube є лекція про одного з провідних філософів 20-го століття Освальда Шпенглера і його працю "Присмерк Заходу".

Маслак був частим гостем ефірів на українських телеканалах, аналізував останні події у політиці. Засуджував російську агресію та вболівав за успішність реформ в Україні.

Олексій Курінний, громадський діяч і викладач Могилянки


Олексій Курінний викладав у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" та був керівником міжнародного центру захисту прав людини при академії. Олексій також очолював київську організацію "Просвіта".

Виступав активним поборником протидії російській агресії, зокрема в інформаційній війні. Один зі шляхів бачив у перейменуванні радянських та російсько-імперських назв у Києві та в Україні в цілому.

Окремо займався дослідженнями стану сучасної української мови та проводив наукові дослідження. В останньому йому вдалося встановити, що мешканці Центральної України продовжують русифіковуватися.

Був експертом Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України при Міністерстві культури України та займався розробкою концепції виховання історичної пам’яті.

Володимир Карагяур, журналіст та громадський діяч

Він завжди поспішав жити, тому був дуже активним всюди, розповіла подруга загиблого та активістка Євромайдану Богдана Бабич. Вони разом працювали у Spilno.TV.

Вона додає, що журналістика була ідеальним місцем, де Володимир був в епіцентрі подій. Він був першим журналістом, якого затримали на Майдані представники режиму Януковича.

За участь в масових заходах йому загрожувало від 5 до 8 років. Але від тюрми вдалося врятувати спільними зусиллями громадськості.

На його сторінці у Facebook з'явились десятки повідомлень про співчуття від друзів та знайомих Володимира. За два тижні йому мало виповнитися 34 роки.

Олександр Ніконоров, журналіст і політолог

Працював кореспондентом інтернет-видання "Депо", а також був політологом. Йому було лише 29 років.

Олександр народився 3 листопада 1988 року у місті Торез Донецької області. В 2011 році закінчив кафедру політології в університеті Даля, що в Луганську. Після захоплення міста сепаратистами виїхав звідти, але змиритися з окупацією Донбасу не міг. Вивчав екстремістські та сепаратистські рухи на Закарпатті та Донеччині.

Народний депутат Антон Геращенко розповів, що Олександр як молодий вчений готував дисертацію про проросійські сепаратистські рухи на Донбасі, якою була роль Росії в них.

Олександр також був автором десятків статей і досліджень про те, що відбувається на окупованих територіях.

Його статті та дослідження залишаться важливим матеріалом для майбутніх дослідників історії російської агресії на Донбасі.

Сергій Попов, експерт із децентралізації і громадський діяч

Працював колишнім заступником голови Донецької військово-цивільної адміністраіціі та був секретарем Ради донорів з питань децентралізації в Україні. Цими питаннями займався в Міністерстві регіональної політики.

Сергій виїхав з Донецької області, щоб активно боротися за майбутнє країни тут. В квітні 2014 року в Дніпрі організовував круглі столи на тему протидії сепаратизму і тероризму.

"Був завжди світлий, оптимістичний, вірив у краще", – згадав Сергія його товариш Іван Лукеря.
 

http://www.uapost.us/news/smerteljna-dtp-z-politologamy-kogo-vtratyla-ukrayina/

Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая