хочу сюда!
 

Елена

44 года, водолей, познакомится с парнем в возрасте 38-47 лет

Заметки с меткой «трагедія»

Батуринська трагедія -- злочин московитів.



Знищення Батурина разом із цивільним населенням військами Московії за наказом Петра І, що відбулося у 1708 році, було варварською трагедією не тільки українського, а і міжнародного рівня.
Відомий чернігівський історик Сергій Павленко так окреслював масштаби цієї катастрофи: «жертвами погрому 2 листопада 1708 р. у Батурині стали 5-7 тис. мирних громадян, 6 – 7 тис. військових, разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків». Дослідник, як і його колеги, також докладно вивчили нищення московською Ордою, які були православними християнами, але спалювали батуринські церкви і вбивали жителів, теж православних християн, що там ховалися. Приймаючи християнство, Московія залишилася варварською країною і на той час не належали до Европи.
Власне факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, і нічого злочинного у знищенні мирного люду не бачили -- звичайна практика державної політики "головорізів".
Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Вітворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», у якому прямо вказав, що «місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі».
Загартований у походах і війнах шамбелян (придворний чин високого рангу) Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році, занотував у своєму щоденнику: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант, родом прусак, був взятий, з ним гірко вчинили».
Як писав Микола Маркевич, український історик (XIX ст.): «Сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами. Військо, скрізь і завжди готове до грабунку, разсіялось по домівках і не розбираючи, всіх підряд, винищували мирних громадян, не пощадили ні жінок, ні дітей. Вчиняли найжорстокіші катування -- живих четвертували, колесували, на палю садили. Вигадували нові методи катування, які приводили просто в жах».
За свідченням шведського історика Фрікселя, Меншиков наказав розп’ясти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм, щоб населення Гетьманщини побачило долю, що спіткала Батурин.
Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під такими заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані. Москалі застосували нелюдські, хижацькі звичаї. Україна купається в крові. Меншиков вживає засоби московського варварства».

Отже, ще для Європи XVIII cт. такі злочини як Батуринська різанина однозначно вважалися військовими злочинами, злочинами проти цивільного населення, злочинами проти людяності, хоч і термінів таких ще не існувало. Вони з’явилися тільки у XX ст. після приголомшуючих звірств комуністів, нацистів та їхніх послідовників.
Комуністи, «гідні» спадкоємці Орди, не зупинялися ні перед чим для утвердження і збереження своєї влади. Це й гарматний розстріл Києва Муравйовим у лютому 1918 року, коли Київ був просто усіяний загиблими і дапі масштабні розстріли "непокірних" українців, і багато інших подібних злочинів.
Вірний ленінець Володимир Затонський у спогадах так описував побачене в лютому 1918 році у Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх просто на вулицях. Я сам мало не загинув. Серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж такі злочини просто на вулиці робилися, – на щастя, у кишені був другий мандат – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

74 роки комуністичного режиму коштували Українському народу більше 10 мільйонів життів. Вони не були випадковими -- винищення українців було системним. Ще у тому ж 1918 році Володимир Ленін повчав такого ж злодія Льва Троцького: «Якщо правильно повідомлено мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити противника. По-моєму, не можна жаліти міста і відкладати довше, бо необхідно нещадне винищення». Його наступник Йосиф Сталін пішов ще далі і застосував голод як зброю.

Сучасна Російська Федерація продовжує сталінські традиції, нічим не гребує у злодійських спробах підкорити Україну, поставити на коліна. Надавши коридор відступу українським добробатам з Іловайська, по-бандитськи розстріляли їх. У свій агресії проти нашої держави знову практикується нищення населених пунктів з мирними жителями. Згадайте ракетно-артилерійські обстріли Щастя, Маріуполя та багатьох інших містечок, сіл Донеччини, знущання, пограбування, вбивство цивільного населення.
І не дивно, що російська Орда також чинить злочини і у Сирії.
Батуринська трагедія нагадує, що російський агресор за останні сторіччя анітрохи не змінився. І тільки сильна армія потужної єдиної і консолідованої держави Україна є гарантом нашої безпеки і майбутнього. А Захід має нарешті зрозуміти, що міжнародними зусиллями агресора необхідно рішуче зупинити.

Велика втрата для української еліти

Смертельна ДТП з політологами: кого втратила Україна
6 ВЕРЕСНЯ, 18:09Україна2320
0
 
 
0
Смертельна ДТП з політологами: кого втратила Україна

У страшній аварії на Рівненщині загинули четверо українських політологів та журналіст. Україна втратила Олександра Маслака, Олексія Курінного, Олександра Ніканорова, Володимира Карагяура та Сергія Попова., пише 24 канал. Фото зі сайту 24tv.ua.

Смертельна ДТП сталася у Рівненській області на світанку 6 вересня. 5 пасажирів Opel загинули. Ними виявилися чотири політологи та журналіст. Попередня версія смертельного зіткнення – водій не впорався з керуванням на слизькій трасі і вилетів на зустрічну смугу, де врізався у вантажівку.

Згодом стало відомо, що чоловіки поверталися з Варшави, де були на міжнародній конференції із протидії гібридній війні. За кермом всю ніч був журналіст Володимир Карагяур.

Ким були і чим займалися загиблі, з'ясовували журналісти.

Олександр Маслак, політолог та викладач

Олександр Маслак закінчив філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка та здобув ступінь кандидата філософських наук. Рік стажувався в Варшавському університеті. Працював старшим викладачем Центру гуманітарної освіти НАН України.

Він був відомий, як експерт широкого профілю, адже розумівся на історичних подіях світу та мав потужні знання українських реалій з часів Київської Русі.

Згодом пішов у політику та став членом Вищої Ради партії "Національний Корпус". Проводив відкриті лекції для студентів. На Youtube є лекція про одного з провідних філософів 20-го століття Освальда Шпенглера і його працю "Присмерк Заходу".

Маслак був частим гостем ефірів на українських телеканалах, аналізував останні події у політиці. Засуджував російську агресію та вболівав за успішність реформ в Україні.

Олексій Курінний, громадський діяч і викладач Могилянки


Олексій Курінний викладав у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" та був керівником міжнародного центру захисту прав людини при академії. Олексій також очолював київську організацію "Просвіта".

Виступав активним поборником протидії російській агресії, зокрема в інформаційній війні. Один зі шляхів бачив у перейменуванні радянських та російсько-імперських назв у Києві та в Україні в цілому.

Окремо займався дослідженнями стану сучасної української мови та проводив наукові дослідження. В останньому йому вдалося встановити, що мешканці Центральної України продовжують русифіковуватися.

Був експертом Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України при Міністерстві культури України та займався розробкою концепції виховання історичної пам’яті.

Володимир Карагяур, журналіст та громадський діяч

Він завжди поспішав жити, тому був дуже активним всюди, розповіла подруга загиблого та активістка Євромайдану Богдана Бабич. Вони разом працювали у Spilno.TV.

Вона додає, що журналістика була ідеальним місцем, де Володимир був в епіцентрі подій. Він був першим журналістом, якого затримали на Майдані представники режиму Януковича.

За участь в масових заходах йому загрожувало від 5 до 8 років. Але від тюрми вдалося врятувати спільними зусиллями громадськості.

На його сторінці у Facebook з'явились десятки повідомлень про співчуття від друзів та знайомих Володимира. За два тижні йому мало виповнитися 34 роки.

Олександр Ніконоров, журналіст і політолог

Працював кореспондентом інтернет-видання "Депо", а також був політологом. Йому було лише 29 років.

Олександр народився 3 листопада 1988 року у місті Торез Донецької області. В 2011 році закінчив кафедру політології в університеті Даля, що в Луганську. Після захоплення міста сепаратистами виїхав звідти, але змиритися з окупацією Донбасу не міг. Вивчав екстремістські та сепаратистські рухи на Закарпатті та Донеччині.

Народний депутат Антон Геращенко розповів, що Олександр як молодий вчений готував дисертацію про проросійські сепаратистські рухи на Донбасі, якою була роль Росії в них.

Олександр також був автором десятків статей і досліджень про те, що відбувається на окупованих територіях.

Його статті та дослідження залишаться важливим матеріалом для майбутніх дослідників історії російської агресії на Донбасі.

Сергій Попов, експерт із децентралізації і громадський діяч

Працював колишнім заступником голови Донецької військово-цивільної адміністраіціі та був секретарем Ради донорів з питань децентралізації в Україні. Цими питаннями займався в Міністерстві регіональної політики.

Сергій виїхав з Донецької області, щоб активно боротися за майбутнє країни тут. В квітні 2014 року в Дніпрі організовував круглі столи на тему протидії сепаратизму і тероризму.

"Був завжди світлий, оптимістичний, вірив у краще", – згадав Сергія його товариш Іван Лукеря.
 

http://www.uapost.us/news/smerteljna-dtp-z-politologamy-kogo-vtratyla-ukrayina/

Ми всі у вогні

Текст пісні написаний Мордехаєм Гебіртігом у 1938 році. Нажаль, дуже актуальна й зараз...


Пісня геніальна, послухайте, знявши капелюха за всіма жертвами Бабиного Яру...

Наше містечко горить, 
ми всі у вогні, 
чи повернеться до нас свідомість?
Хапай шланги, гаси полум"я,
заливай його власною кров"ю
Ми зможемо!
Ви стоїте так, наче вас це не стосується,
де ваші руки?
Ви спокійно дивитеся, як ваше місто горить!




Щоб пам"ятали

75 років страшної, жахливої трагедії....важко уявити, неможливо дібрати слів


древня єврейська молитва. 


Просто послухайте...

Батько наш, Цар наш небесний, почуй цей голос
Батько наш, цар наш небесний, 
ми грішні перед тобою
Батько наш Цар наш небесний, змилуйся над нами і над дітьми нашими
Батько наш, Цар наш небесний
Покінчи з хворобами, війнами і голодом навколо нас..


Амен

Трагедія у Запоріжжі від підриву «Дніпрогесу» у 1941 році.



До 75 річниці трагедії у Запоріжжі.

18 серпня1941 року під натиском армії нацистської Німеччини радянські війська, що відступали, підірвали греблю «Дніпрогесу» у Запоріжжі. Це обернулось справжньою трагедією для тисяч жителів міста, які жили на берегах Дніпра, та біженців, що переправлялись того дня через річку. Історики та старожили кажуть, що хвиля, місцями десятки метрів заввишки, горнула все на своєму шляху. Пересічні запоріжці сьогодні нічого не знають про ту трагедію. Роками радянська комуністична влада приховувала це, місцеві комуністи також замовчували правду тієї трагедії.

Близько 20-ї години вечора 18 серпня 1941 року Запоріжжя здригнулось від потужного вибуху. За кілька хвилин величезна хвиля дніпровської води накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. У водах потонули за різними підрахунками від 20 до 100 тисяч людей. Серед них місцеві жителі, які жили на берегах Дніпра та солдати Червоної армії, котрі того вечора переправлялись на лівий берег.
Пізніше стало відомо, що вода здійнялась після вибуху на «Дніпрогесі», який влаштували червоноармійці Борис Епов та Олексій Петровський виконуючи наказ вищого керівництва. Наслідки затоплення жителів місцевості нікого з вищого керівництва не цікавило, про підрив «Дніпрогесу» вони не повідомили ані місцеве населення, ані військових, які форсували річку. І такий випадок не був останнім.
Свідків тієї трагедії майже не залишилось. У 1999 році корінний запоріжець Олексій Доценко в інтерв’ю для телеканалу «1+1» розповів: події тієї ночі він запам’ятав на все життя. Тоді Дніпро став пеклом для людей та тварин.
«І крики були, і спасайте, і рятуйте. Корови ревли, свині кричали, а люди по деревах лазили. Ну, а що він, мокрий, виліз, довго там не просидить» – згадує Олексій Доценко.

Історики кажуть, що це була спецоперація НКВС. Документально доведено: наказ на знищення «Дніпрогесу» віддав особисто Йосип Сталін. Для здійснення вибуху у греблі було закладено 20 тонн вибухівки, яку напередодні доставили двома літаками з Москви, але з часом початку операції прорахувались. Війська «Вермахту» не збирались захоплювати Запоріжжя, у місто вони увійшли на два місяці пізніше. Ранній підрив «Дніпрогесу» без попередження спричинив багаточисельні жертви не тільки серед населення, а і військових, завадивши нормальній евакуації через греблю. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів кандидат історичних наук Владислав Мороко.

У Запоріжжі нічого не нагадує про ту трагедію. Поблизу «Дніпрогесу» стоїть лише пам’ятник артилеристам, які охороняли його у перші дні війни. Це обурює запорізьких істориків та краєзнавців. Владислав Мороко звертався до міської влади з проханням вшанувати загиблих земляків, але відповіді так і не отримав, тому що суть комуністичної влади не змінилася.
Останні роки у Запоріжжі громадськість намагається вшанувати пам’ять загиблих від вибуху на «Дніпрогесі». 18 серпня 2013 року запоріжці встановили пам’ятний хрест на честь потонулих співвітчизників. І ця масштабна трагедія щільно переплітається з геноцидом українців 1933 року. Продовження цієї конви повторилося через два роки у листопаді 1943 при звільненні Києва від німців. Тоді, десь біля 300 тисяч молодих українських новобранців Жуков відправив у домашньому одязі з цеглиною замість зброї, форсувати на плотах Дніпро і визволяти Київ. Звичайно, німці значну більшість перестріляли і вода у Дніпрі забарвилася у червоний колір. Жуков свідомо послав на смерть українців бо дав вказівку Ватутіну не давати одяг і зброю. Рано чи пізно гірка правда і про цю трагедію проб’ється через комуністичну завісу.

Організатори спорудження пам’ятника сподіваються достукатись до сердець пересічних громадян, які роками не мали можливість почути правду про масштабну трагедію у Запоріжжі 18 серпня 1941 року.


Волинь 1943: спровокована трагедія

Ми дуже часто шукаємо винуватих там, де їх насправді нема, а реальні "геополітичні кукловоди" ховаються за лаштунками дипломатичної доцільності наддержав

Волинь 1943: спровокована трагедія


Вшановуючи пам'ять жертв україно-польського конфлікту 1943 року на Волині, нам справді варто дотримуватися тези "прощаємо і просимо прощення". Бо насилля та мордування мирного населення не може бути виправдане за жодних обставин. Винні у цьому і поляки, і українці. Але водночас і не тільки вони, про що ми забуваємо, займаючись агресивним взаємозвинуваченням. А варто замислитися над тим, чому нечисельні спорадичні сутички 1941-1942 років поміж поляками та українцями раптово перейшли у тотальне протистояння 1943-1948 рр., аж до часу завершення депортаційної операції "Вісла".
Добре відомо, що першими масові репресії проти мирного українського населення розпочали 1943 року поляки, але постає запитання: що саме спонукало польський екзильний уряд у Лондоні віддати таємний наказ підпільникам Армії Крайової так діяти? Зрозуміла річ, що вони мали якісь вагомі підстави для такого вчинку. Які?
На той час після поразок під Москвою і особливо - Сталінградом, була зрозуміла неминуча поразка Німеччини у другій світовій війні. А тому всіх турбувала проблема кордонів майбутніх держав після війни, про що найбільше йшлося на відомій Тигеранській конференції держав-союзниць з антигітлерівської коаліції.
Вона відбувалася з 28 листопада по 1 грудня 1943 року за участю найвищого керівництва СРСР, США і Англії, і на ній серед головних обговорювалось "польське питання". Для кращого розуміння тогочасних подій наведу дві документальні цитати з книжки-монографії Анатолія Уткіна "Дипломатия Франклина Рузвельта" (Свердловськ, видавництво Уральського університету, 1990 р. Переклад цитат українською мій. - Б. Г).
"Через кілька годин після ранкового засідання другого дня Рузвельт запросив Сталіна на двосторонню зустріч. Рузвельт намагався знайти рішення проблеми, котра вочевидь найбільше роз'єднувала дві великі держави. Він сказав Сталіну, що наближаються чергові президентські вибори, і він збирається балотуватися на третій термін. У США проживає близько семи мільйонів американців польського походження, їхні голоси для перемоги демократичної партії вкрай важливі. Як практичний політик він буде боротися за ці голоси. Особисто він, Рузвельт, згоден зі Сталіним, що польська держава повинна бути відновлена, що її східні передвоєнні кордони мають бути посунуті на захід, а західні посунуті аж впритул до Одеру, проте обставини передвиборної боротьби не дають йому змоги відкрито висловлюватися у питанні про кордони. Сталін відповів, що розуміє проблему президента" (стор. 390).
"Справа не обмежилася внутрішнім обговоренням. У Тегерані і Рузвельт, і Черчілль схвалили наміри Радянського Союзу провести зміну кордонів поміж СРСР та Польщею. Черчілль це зробив у перший день зустрічі - увечері. Рузвельт тоді витримав паузу. Та в останній день конференції він цілком однозначно, не криючись, заявив Сталіну, що схвалює перенесення східного польського кордону на захід, а західного польського кордону - до річки Одер. Щоправда, Рузвельт обумовив, що потреба в голосах польських виборців на президентських виборах 1944 року не дає йому можливості прийняти "жодного рішення тут, у Тегерані, або протягом цієї зими" з приводу польських кордонів. Схилившись над картами, Черчілль і Сталін визначили те, що Черчілль назвав "гарним місцем для життя поляків", - їхні нові кордони. Рузвельт фактично приєднався до цього" (стор. 391).
Отже, ми бачимо очевидну подвійну гру. Насамперед з боку Франкліна Рузвельта, який наперед знав майбутні кордони Польщі і погоджувався на них. Але для завоювання виборчого електорату обіцяв полякам кордони на сході, як до початку війни, за умови позитивного плебісциту у східних провінціях. Тобто поляків, по суті, спровокували на агресію проти українського населення на Західній Україні, яке навряд чи погодилося б увійти до складу Польщі добровільно. Це добре розумів їх екзильний уряд, через що вирішив діяти на випередження.
Виникнення ворожнечі поміж українцями і поляками було вигідним і Сталіну, який, як вправний тиран, добре володів мистецтвом "роз'єднуй і владарюй". Конфлікт значно полегшував боротьбу з Українською Повстанською Армією та оунівським націоналістичним підпіллям, а в подальшому він став вагомим аргументом для виправдання насильницької депортації українців і поляків по різні боки державного кордону з їхніх етнічних земель під час так званої операції "Вісла". Задля провокування і посилення конфлікту були створені спецзагони з радянських партизан та агентів спецслужб, які під різними личинами зумисно тероризували на теренах Західної України та Білорусії і польське, і українське мирне населення.
Відповідно посилювалася жорстокість відплатних акцій з обох сторін.
Не менше за Сталіна розпалював і використовував розбрат поміж українцями і поляками Гітлер. Зокрема, руками польських наглядачів-"капо" за мовчазною згодою німців були закатовані в 1942 році у концтаборі Освенцім два рідні брати Степана Бандери - Василь і Олександр. Активно використовували німці для екзекуцій проти місцевого населення відповідні національні поліційні формування. Але не військові. Тому всі звинувачення поляків до вояків дивізії "Галичина" безпідставні.
Підсумовуючи все сказане, потрібно відверто визнати, що окремі суто місцеві конфлікти поміж польським та українським населенням Західної України протягом 1941-1942 років не йдуть у жодне порівняння з подіями 1943-го, які називають "Волинською трагедією", хоча географія цього конфлікту значно ширша і охоплює навіть територію самої Польщі у споконвічно заселених українцями землях, таких, як Лемківщина, Холмщина, Надсяння тощо. Цілком зрозуміло, що початок цієї трагедії йде від таємничого наказу з Лондона польського уряду в екзилі до підпільної Армії Крайової про насильницьке "витіснення" всього українського населення з так званих "кресів схудніх" для створення полякам потрібних умов при майбутньому плебісциті-голосуванні після війни.
У відповідь керівництво Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії приймають ультимативне рішення про деполонізацію Західної України. Як наслідок - почалася масова різня одне одного.
Не беруся ставити у вину екзильному польському урядові відстоювання своїх національних інтересів, бо цілковито переконаний в тому, що на помилковість їх рішення значною мірою вплинула і підступна політика керівництва США, СРСР та Англії. І варто вказати на те, що від такої підступної політики великих світових держав українське населення Західної України постраждало вже вдруге. Вперше після закінчення першої світової війни, коли під час роботи Паризької мирної конференції комісією з питань поділу територій східні кордони Польщі були встановлені по так званій “лінії Керзона”, яка проходила через Гродно-Ялівку – Немирів - Брест-Литовськ - Дорогузьк - Устилуг - східніше Грубешува - західніше Рави-Руської - східніше Перемишля до Карпат. Саме такими ці кордони були затверджені офіційно 8 грудня 1919 року Верховною радою Антанти і визнані світовою спільнотою. Це вже потім перед загрозою агресії з боку більшовицької Росії і загалом переможної війни проти неї Польщі, члени Антанти мовчки погодилися на умови Ризького договору 1921 року поміж Польщею і Росією, згідно з яким території Західної України та Західної Білорусії були окуповані польськими військами. Законність таких дій була і є сумнівна. Поляки від самого початку розуміли це, а тому одразу розпочали проводити на захоплених землях агресивну експансійну політику полонізації і брутального тероризування місцевого українського населення. Уряди світових держав свідомо не хотіли побачити фактично геноциду проти українців, впровадженого в Польщі на рівні державної політики, і нічого не захотіли зробити стосовно припинення "пацифікацій" та дискримінації українців в Західній Україні. Власне, бажання привернути увагу світової громадськості до української проблеми в Польщі спричинило значну кількість терористичних акцій з боку ОУН. Тобто знову українці чубилися з поляками з вини третіх сил, які і є головними винуватцями цього довготривалого конфлікту.
Доречно також нагадати, що згідно з післявоєнним договором від 16 серпня 1945 року між Польщею і СРСР за основу визначення кордонів поміж ними було взято саме "лінію Керзона" з окремими відступами на користь Польщі.
Ми маємо визнати взаємну вину в цій трагедії і прийти до взаємного християнського взаємопрощення одне одного.
На завершення цієї розвідки щодо причин окремих україно-польських конфліктів хочеться навести кілька строф з вірша Михайла Старицького "Поклик до братів-слов'ян" написаного в 1871 році, задовго до зазначених подій. І шкода стає, що слова поета не були вчасно почуті і сприйняті людьми:

...А ти, брате-ляше,- невже так до суду
Між нас буде нелад невдячний?
Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду
Та праведно глянь, необачний!

Ми тільки за наше лягали кістками,
Коли нам чинилися шкоди.
Ніколи не гралися ми кайданами
Чужої не гнули свободи.
.........................................................
Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
- Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!


Богдан Гордасевич
Львів.
"Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147)


На вшанування наших поляків

( з приводу одної телевізійної відео-дискусії 10.12. 2009 р.)

Після фільму по телевізії про Волинську трагедію 1943 р. не втримався, щоб не сісти і не написати доповнення до своєї досить давньої статті ("Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147) про причини цієї трагедії. В тому матеріалі я намагався бути просто об’єктивним і за моїми висновками вина за цю різню припадає не на поляків чи українців, а не Рузвельта, Черчеля і Сталіна, і ще опосередковано на польський еміграційний уряд у Лондоні, який першим віддав наказ про "зачистку" від українського елементу "кресів схудніх", тобто Галичини і Волині.
Просто у цьому фільмі, який був побудований на заочному діалозі різних дослідників цієї теми як українців, так і поляків, було сказано багато різних думок і в тому числі взаємних звинувачень, але я зупинюсь на кількох, які визначаю найбільш важливими
Почну з тези одного українського дослідника, який заявив про історичне підгрунтя споконвічної ворожнечі українців і поляків ще з минулих часів війн у 16-17 віках, а також безпосередньо на початку 20 століття.
У відповідь цьому безвідповідальному історику я хотів би задати запитання, чому у 1941 і 1942 роках ніяких масових конфліктів не відбулось, хоча після падіння Польської держави у вересні 1939 р. на здогад польських пацифікацій та колонізації у 20-30 роках українці мали б бути більш ніж злостні на поляків. Але почався червень 1941 року і виник період безвладдя, коли українці стали організовувати по селах самоуправи і поліцію, а на Волині виникли перші збройні українські формування так званої Поліської Січі, що потім стала основою для УПА - і жодного випадку значних конфліктів поміж українцями і поляками! Жодного ні на Волині, ні Галичини, ні у так званому Закерзонні. Спитатись, а чому? А тому, що не було ніякої зненависті поміж поляками і українцями в суто народному прошарку, як нема зараз жодних конфліктів у західних регіонах поміж етнічними українцями і росіянами.
Звичайно все може в один момент змінитись, якщо раптом почнеться збройний конфлікт України з Росією - то буде ситуативна ненависть, але не історична, не постійна. Український і польський народи набагато більше жили спільно в мирі і злагоді, аніж у конфліктах. А рівень змішаних родинних зв’язків значно перевищує за українсько-російські чи ще якісь. Власне тому я і виніс у заголовок статті словосполучення "наші поляки", про що мова йтиме далі.
Зараз важливо підкреслити інше: українсько-польську трагедію Волині, Поділля і Галичини 1943-1944 років, а в подальшому і Закерзоння 1945-1946 років та сумнозвісної операції "Вісла" 1947 р. - все це ланки одної брутальної домовленості наддержав СРСР, США та Великобританії про поділ сфер впливу у світі, але аж ніяк не через споконвічну ворожнечу поляків та українців, чому свідчення вже понад 40 років найбільш активних дружніх міжнародних взаємовідносин України і Польщі за останній час.
Другою відповіддю буде спростування закидів одної польської панєнки, що звинувачує українську культурну еліту у ганебному вшануванні воїнів УПА, які творили такі огидні злочини проти мирного населення. Тема для мене досить болюча, тому що сам думав над тим, тільки у зворотньому плані. Як на мене, то звучання польської мови від місцевих корінних поляків було б значно приємнішим у створені багатонаціональної атмосфери культури Львова чи Тернопіля в противагу сучасному засиллю матерщини.
Є одна мудрість: хто посіє вітер - пожне бурю, а хто посіє бурю, тому жати не доведеться. Чому польська культурна еліта не хоче визнати домінанту своєї провини вже б тому, що ніколи українці навіть не намагались панувати над поляками - ніколи. Українці виключно боронили своє, а чужого не займали. Якщо я не правий, то прошу навести приклади. Хіба українці Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших земель в Польщі зайняли ці території засобом поневолення чи вигнавши поляків - ні, українці там жили споконвіку, з часу, коли ці території були пусткою. Говорячи про Галичину, Волинь, Поділля і взагалі правобережну Україну, то тут взагалі чисельність суто польського етносу ніколи не переважала за 20-30 відсотків і то значною мірою завдяки асимільованим українцям, яких я і називаю "нашими поляками"
Коли поляки боролись за свою державу після остаточно загарбання території Польської держави у 18-19 століттях Австрією та Росією, то щоб мати підтримку українського народу в цій боротьбі, власне поляки придумали гасло "За нашу і вашу свободу", але вони ж моментально забули про це, коли у 1921 році підписали злочинний договір з Радянською Росією про розподіл України. На той час міжнародна громадськість сприйняла цю подію досить неоднозначно і тільки загроза комуністичної агресії примусила визнати протекторат Польщі на західньо-українських землях. Якби поляки поставились до українців з належною повагою, без насильної полонізації, колонізації, дискримінації українців в усьому - то ніколи б не було ні УВО та ОУН, терактів і вбивства Перацького тощо. Давайте, шановні панове-поляки, не плутати причини і наслідки. Скільки не вивчаю історію - ніколи ще не натрапив на випадок безпричинної агресії одного народу проти іншого.
Так, силами військ УПА в 1943 р. була проведена масштабна операція, яку можна назвати терором проти місцевого польського населення по всій Західній Україні, особливо ж на Волині, але чому ви замовчуєте, що цім подіям передував ультиматум до українського населення з боку Армії Крайової. Трагічність наслідків відомі, як і відомо про майже повну відсутність поляків на цих територіях - то хто в тому винуватий більше? Польська панівна культурна еліта чи підневільна українська?
Тепер ще трохи про міфи: дослідник з Володимир-Волинського провів багато досліджень по фактам, опублікованих у польській пресі, і майже кожного разу стикається на повну відсутність будь-яких документальних свідчень, які обгрунтовують звинувачення. Зокрема він показав пам’ятний камінний знак на Волині, де прописано, що в цьому селі замордовано понад 1600 місцевих поляків, але по документам до війни тут всього населення з жидами та українцями не було більше тисячі, а про тогочасні події документально засвідчено очевидцями вбивство 16-ти поляків, а ще про вбивство 3-х він сам дослідив. Навіщо так перекручувати факти? Як навіщо замовчувати злочини АК проти українського населення? Скільки українських селянських сімей було вбито, тому що ці люди просто не могли повірити у ворожість до них поляків, з якими вони мирно жили разом стільки часу.
Знаєте, давайте припиняти на рівні еліти виробляти тези, типу: "Ми мирно обстрілювали село з гармат, а жорстокі селяни прийшли з ножами і вчинили нам різню"
Нарешті, заключна тема: один з свідків-українців розповідав, що коли УПА оголосило свій ультиматум, щоб всі поляки виїхали за 2 доби, то були такі, що вантажили вози і виїжджали, а були такі, що не мали куди їхати - ті залишались і тим найбільше біди дісталось.
Один з очевидців тих подій роз’яснив це так: у 20-30 роки з самої Польщі було багато поляків-переселенців у Західну Україну, яким польська влада задарма давали землю і створювала пільгові умови, але десь там у них у Польщі ще полишалась якась рідня і вони могли до неї повернутись на біду, а ось поляки, що проживали тут з діда-прадіда і переважно були з полонізованих українських родин або змішаних - тим нікуди було податись, бо вся рідня була тут. Ось цих українських поляків або "наших поляків" і полягло найбільше, а приналежність їх до Польщі значно менша, аніж до України.
Жертви Волинської трагедії - це наші поляки! І пам’ять про них потрібно вшановувати нам спільно: і полякам, і українцям.
Навіть більше нам, бо які то поляки всі Шептицькі, Вишнивецькі, Острозькі, Осолінські та інші пра-українські роди? Волинська трагедія - це чергова спровокована трагедія громадянської війни в Україні. Велика трагедія.

Богдан Гордасевич
10 грудня 2009 р.

Комент Богдана Бо від 17 липня 2016 р.: якщо польській сенат прийме рішення відзначати 12 липня як "геноцид польського народу українцями на Волині", то вважаю що буде правильним у Верховній Раді України прийняти аналогічну постанову про відзначення 12 липня як "геноцид українського народу поляками на Волині у концтаборі Береза Картузька, в 1943-му та за часу операції "Вісла" 1947-го".

Волинь 1943: спровокована трагедія

Ми дуже часто шукаємо винуватих там, де їх насправді нема, а реальні "геополітичні кукловоди" ховаються за лаштунками дипломатичної доцільності наддержав

Волинь 1943: спровокована трагедія


Вшановуючи пам'ять жертв україно-польського конфлікту 1943 року на Волині, нам справді варто дотримуватися тези "прощаємо і просимо прощення". Бо насилля та мордування мирного населення не може бути виправдане за жодних обставин. Винні у цьому і поляки, і українці. Але водночас і не тільки вони, про що ми забуваємо, займаючись агресивним взаємозвинуваченням. А варто замислитися над тим, чому нечисельні спорадичні сутички 1941-1942 років поміж поляками та українцями раптово перейшли у тотальне протистояння 1943-1948 рр., аж до часу завершення депортаційної операції "Вісла".
Добре відомо, що першими масові репресії проти мирного українського населення розпочали 1943 року поляки, але постає запитання: що саме спонукало польський екзильний уряд у Лондоні віддати таємний наказ підпільникам Армії Крайової так діяти? Зрозуміла річ, що вони мали якісь вагомі підстави для такого вчинку. Які?
На той час після поразок під Москвою і особливо - Сталінградом, була зрозуміла неминуча поразка Німеччини у другій світовій війні. А тому всіх турбувала проблема кордонів майбутніх держав після війни, про що найбільше йшлося на відомій Тигеранській конференції держав-союзниць з антигітлерівської коаліції.
Вона відбувалася з 28 листопада по 1 грудня 1943 року за участю найвищого керівництва СРСР, США і Англії, і на ній серед головних обговорювалось "польське питання". Для кращого розуміння тогочасних подій наведу дві документальні цитати з книжки-монографії Анатолія Уткіна "Дипломатия Франклина Рузвельта" (Свердловськ, видавництво Уральського університету, 1990 р. Переклад цитат українською мій. - Б. Г).
"Через кілька годин після ранкового засідання другого дня Рузвельт запросив Сталіна на двосторонню зустріч. Рузвельт намагався знайти рішення проблеми, котра вочевидь найбільше роз'єднувала дві великі держави. Він сказав Сталіну, що наближаються чергові президентські вибори, і він збирається балотуватися на третій термін. У США проживає близько семи мільйонів американців польського походження, їхні голоси для перемоги демократичної партії вкрай важливі. Як практичний політик він буде боротися за ці голоси. Особисто він, Рузвельт, згоден зі Сталіним, що польська держава повинна бути відновлена, що її східні передвоєнні кордони мають бути посунуті на захід, а західні посунуті аж впритул до Одеру, проте обставини передвиборної боротьби не дають йому змоги відкрито висловлюватися у питанні про кордони. Сталін відповів, що розуміє проблему президента" (стор. 390).
"Справа не обмежилася внутрішнім обговоренням. У Тегерані і Рузвельт, і Черчілль схвалили наміри Радянського Союзу провести зміну кордонів поміж СРСР та Польщею. Черчілль це зробив у перший день зустрічі - увечері. Рузвельт тоді витримав паузу. Та в останній день конференції він цілком однозначно, не криючись, заявив Сталіну, що схвалює перенесення східного польського кордону на захід, а західного польського кордону - до річки Одер. Щоправда, Рузвельт обумовив, що потреба в голосах польських виборців на президентських виборах 1944 року не дає йому можливості прийняти "жодного рішення тут, у Тегерані, або протягом цієї зими" з приводу польських кордонів. Схилившись над картами, Черчілль і Сталін визначили те, що Черчілль назвав "гарним місцем для життя поляків", - їхні нові кордони. Рузвельт фактично приєднався до цього" (стор. 391).
Отже, ми бачимо очевидну подвійну гру. Насамперед з боку Франкліна Рузвельта, який наперед знав майбутні кордони Польщі і погоджувався на них. Але для завоювання виборчого електорату обіцяв полякам кордони на сході, як до початку війни, за умови позитивного плебісциту у східних провінціях. Тобто поляків, по суті, спровокували на агресію проти українського населення на Західній Україні, яке навряд чи погодилося б увійти до складу Польщі добровільно. Це добре розумів їх екзильний уряд, через що вирішив діяти на випередження.
Виникнення ворожнечі поміж українцями і поляками було вигідним і Сталіну, який, як вправний тиран, добре володів мистецтвом "роз'єднуй і владарюй". Конфлікт значно полегшував боротьбу з Українською Повстанською Армією та оунівським націоналістичним підпіллям, а в подальшому він став вагомим аргументом для виправдання насильницької депортації українців і поляків по різні боки державного кордону з їхніх етнічних земель під час так званої операції "Вісла". Задля провокування і посилення конфлікту були створені спецзагони з радянських партизан та агентів спецслужб, які під різними личинами зумисно тероризували на теренах Західної України та Білорусії і польське, і українське мирне населення.
Відповідно посилювалася жорстокість відплатних акцій з обох сторін.
Не менше за Сталіна розпалював і використовував розбрат поміж українцями і поляками Гітлер. Зокрема, руками польських наглядачів-"капо" за мовчазною згодою німців були закатовані в 1942 році у концтаборі Освенцім два рідні брати Степана Бандери - Василь і Олександр. Активно використовували німці для екзекуцій проти місцевого населення відповідні національні поліційні формування. Але не військові. Тому всі звинувачення поляків до вояків дивізії "Галичина" безпідставні.
Підсумовуючи все сказане, потрібно відверто визнати, що окремі суто місцеві конфлікти поміж польським та українським населенням Західної України протягом 1941-1942 років не йдуть у жодне порівняння з подіями 1943-го, які називають "Волинською трагедією", хоча географія цього конфлікту значно ширша і охоплює навіть територію самої Польщі у споконвічно заселених українцями землях, таких, як Лемківщина, Холмщина, Надсяння тощо. Цілком зрозуміло, що початок цієї трагедії йде від таємничого наказу з Лондона польського уряду в екзилі до підпільної Армії Крайової про насильницьке "витіснення" всього українського населення з так званих "кресів схудніх" для створення полякам потрібних умов при майбутньому плебісциті-голосуванні після війни.
У відповідь керівництво Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії приймають ультимативне рішення про деполонізацію Західної України. Як наслідок - почалася масова різня одне одного.
Не беруся ставити у вину екзильному польському урядові відстоювання своїх національних інтересів, бо цілковито переконаний в тому, що на помилковість їх рішення значною мірою вплинула і підступна політика керівництва США, СРСР та Англії. І варто вказати на те, що від такої підступної політики великих світових держав українське населення Західної України постраждало вже вдруге. Вперше після закінчення першої світової війни, коли під час роботи Паризької мирної конференції комісією з питань поділу територій східні кордони Польщі були встановлені по так званій “лінії Керзона”, яка проходила через Гродно-Ялівку – Немирів - Брест-Литовськ - Дорогузьк - Устилуг - східніше Грубешува - західніше Рави-Руської - східніше Перемишля до Карпат. Саме такими ці кордони були затверджені офіційно 8 грудня 1919 року Верховною радою Антанти і визнані світовою спільнотою. Це вже потім перед загрозою агресії з боку більшовицької Росії і загалом переможної війни проти неї Польщі, члени Антанти мовчки погодилися на умови Ризького договору 1921 року поміж Польщею і Росією, згідно з яким території Західної України та Західної Білорусії були окуповані польськими військами. Законність таких дій була і є сумнівна. Поляки від самого початку розуміли це, а тому одразу розпочали проводити на захоплених землях агресивну експансійну політику полонізації і брутального тероризування місцевого українського населення. Уряди світових держав свідомо не хотіли побачити фактично геноциду проти українців, впровадженого в Польщі на рівні державної політики, і нічого не захотіли зробити стосовно припинення "пацифікацій" та дискримінації українців в Західній Україні. Власне, бажання привернути увагу світової громадськості до української проблеми в Польщі спричинило значну кількість терористичних акцій з боку ОУН. Тобто знову українці чубилися з поляками з вини третіх сил, які і є головними винуватцями цього довготривалого конфлікту.
Доречно також нагадати, що згідно з післявоєнним договором від 16 серпня 1945 року між Польщею і СРСР за основу визначення кордонів поміж ними було взято саме "лінію Керзона" з окремими відступами на користь Польщі.
Ми маємо визнати взаємну вину в цій трагедії і прийти до взаємного християнського взаємопрощення одне одного.
На завершення цієї розвідки щодо причин окремих україно-польських конфліктів хочеться навести кілька строф з вірша Михайла Старицького "Поклик до братів-слов'ян" написаного в 1871 році, задовго до зазначених подій. І шкода стає, що слова поета не були вчасно почуті і сприйняті людьми:

...А ти, брате-ляше,- невже так до суду
Між нас буде нелад невдячний?
Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду
Та праведно глянь, необачний!

Ми тільки за наше лягали кістками,
Коли нам чинилися шкоди.
Ніколи не гралися ми кайданами
Чужої не гнули свободи.
.........................................................
Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
- Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!


Богдан Гордасевич
Львів.
"Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147)


На вшанування наших поляків

( з приводу одної телевізійної відео-дискусії 10.12. 2009 р.)

Після фільму по телевізії про Волинську трагедію 1943 р. не втримався, щоб не сісти і не написати доповнення до своєї досить давньої статті ("Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147) про причини цієї трагедії. В тому матеріалі я намагався бути просто об’єктивним і за моїми висновками вина за цю різню припадає не на поляків чи українців, а не Рузвельта, Черчеля і Сталіна, і ще опосередковано на польський еміграційний уряд у Лондоні, який першим віддав наказ про "зачистку" від українського елементу "кресів схудніх", тобто Галичини і Волині.
Просто у цьому фільмі, який був побудований на заочному діалозі різних дослідників цієї теми як українців, так і поляків, було сказано багато різних думок і в тому числі взаємних звинувачень, але я зупинюсь на кількох, які визначаю найбільш важливими
Почну з тези одного українського дослідника, який заявив про історичне підгрунтя споконвічної ворожнечі українців і поляків ще з минулих часів війн у 16-17 віках, а також безпосередньо на початку 20 століття.
У відповідь цьому безвідповідальному історику я хотів би задати запитання, чому у 1941 і 1942 роках ніяких масових конфліктів не відбулось, хоча після падіння Польської держави у вересні 1939 р. на здогад польських пацифікацій та колонізації у 20-30 роках українці мали б бути більш ніж злостні на поляків. Але почався червень 1941 року і виник період безвладдя, коли українці стали організовувати по селах самоуправи і поліцію, а на Волині виникли перші збройні українські формування так званої Поліської Січі, що потім стала основою для УПА - і жодного випадку значних конфліктів поміж українцями і поляками! Жодного ні на Волині, ні Галичини, ні у так званому Закерзонні. Спитатись, а чому? А тому, що не було ніякої зненависті поміж поляками і українцями в суто народному прошарку, як нема зараз жодних конфліктів у західних регіонах поміж етнічними українцями і росіянами.
Звичайно все може в один момент змінитись, якщо раптом почнеться збройний конфлікт України з Росією - то буде ситуативна ненависть, але не історична, не постійна. Український і польський народи набагато більше жили спільно в мирі і злагоді, аніж у конфліктах. А рівень змішаних родинних зв’язків значно перевищує за українсько-російські чи ще якісь. Власне тому я і виніс у заголовок статті словосполучення "наші поляки", про що мова йтиме далі.
Зараз важливо підкреслити інше: українсько-польську трагедію Волині, Поділля і Галичини 1943-1944 років, а в подальшому і Закерзоння 1945-1946 років та сумнозвісної операції "Вісла" 1947 р. - все це ланки одної брутальної домовленості наддержав СРСР, США та Великобританії про поділ сфер впливу у світі, але аж ніяк не через споконвічну ворожнечу поляків та українців, чому свідчення вже понад 40 років найбільш активних дружніх міжнародних взаємовідносин України і Польщі за останній час.
Другою відповіддю буде спростування закидів одної польської панєнки, що звинувачує українську культурну еліту у ганебному вшануванні воїнів УПА, які творили такі огидні злочини проти мирного населення. Тема для мене досить болюча, тому що сам думав над тим, тільки у зворотньому плані. Як на мене, то звучання польської мови від місцевих корінних поляків було б значно приємнішим у створені багатонаціональної атмосфери культури Львова чи Тернопіля в противагу сучасному засиллю матерщини.
Є одна мудрість: хто посіє вітер - пожне бурю, а хто посіє бурю, тому жати не доведеться. Чому польська культурна еліта не хоче визнати домінанту своєї провини вже б тому, що ніколи українці навіть не намагались панувати над поляками - ніколи. Українці виключно боронили своє, а чужого не займали. Якщо я не правий, то прошу навести приклади. Хіба українці Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших земель в Польщі зайняли ці території засобом поневолення чи вигнавши поляків - ні, українці там жили споконвіку, з часу, коли ці території були пусткою. Говорячи про Галичину, Волинь, Поділля і взагалі правобережну Україну, то тут взагалі чисельність суто польського етносу ніколи не переважала за 20-30 відсотків і то значною мірою завдяки асимільованим українцям, яких я і називаю "нашими поляками"
Коли поляки боролись за свою державу після остаточно загарбання території Польської держави у 18-19 століттях Австрією та Росією, то щоб мати підтримку українського народу в цій боротьбі, власне поляки придумали гасло "За нашу і вашу свободу", але вони ж моментально забули про це, коли у 1921 році підписали злочинний договір з Радянською Росією про розподіл України. На той час міжнародна громадськість сприйняла цю подію досить неоднозначно і тільки загроза комуністичної агресії примусила визнати протекторат Польщі на західньо-українських землях. Якби поляки поставились до українців з належною повагою, без насильної полонізації, колонізації, дискримінації українців в усьому - то ніколи б не було ні УВО та ОУН, терактів і вбивства Перацького тощо. Давайте, шановні панове-поляки, не плутати причини і наслідки. Скільки не вивчаю історію - ніколи ще не натрапив на випадок безпричинної агресії одного народу проти іншого.
Так, силами військ УПА в 1943 р. була проведена масштабна операція, яку можна назвати терором проти місцевого польського населення по всій Західній Україні, особливо ж на Волині, але чому ви замовчуєте, що цім подіям передував ультиматум до українського населення з боку Армії Крайової. Трагічність наслідків відомі, як і відомо про майже повну відсутність поляків на цих територіях - то хто в тому винуватий більше? Польська панівна культурна еліта чи підневільна українська?
Тепер ще трохи про міфи: дослідник з Володимир-Волинського провів багато досліджень по фактам, опублікованих у польській пресі, і майже кожного разу стикається на повну відсутність будь-яких документальних свідчень, які обгрунтовують звинувачення. Зокрема він показав пам’ятний камінний знак на Волині, де прописано, що в цьому селі замордовано понад 1600 місцевих поляків, але по документам до війни тут всього населення з жидами та українцями не було більше тисячі, а про тогочасні події документально засвідчено очевидцями вбивство 16-ти поляків, а ще про вбивство 3-х він сам дослідив. Навіщо так перекручувати факти? Як навіщо замовчувати злочини АК проти українського населення? Скільки українських селянських сімей було вбито, тому що ці люди просто не могли повірити у ворожість до них поляків, з якими вони мирно жили разом стільки часу.
Знаєте, давайте припиняти на рівні еліти виробляти тези, типу: "Ми мирно обстрілювали село з гармат, а жорстокі селяни прийшли з ножами і вчинили нам різню"
Нарешті, заключна тема: один з свідків-українців розповідав, що коли УПА оголосило свій ультиматум, щоб всі поляки виїхали за 2 доби, то були такі, що вантажили вози і виїжджали, а були такі, що не мали куди їхати - ті залишались і тим найбільше біди дісталось.
Один з очевидців тих подій роз’яснив це так: у 20-30 роки з самої Польщі було багато поляків-переселенців у Західну Україну, яким польська влада задарма давали землю і створювала пільгові умови, але десь там у них у Польщі ще полишалась якась рідня і вони могли до неї повернутись на біду, а ось поляки, що проживали тут з діда-прадіда і переважно були з полонізованих українських родин або змішаних - тим нікуди було податись, бо вся рідня була тут. Ось цих українських поляків або "наших поляків" і полягло найбільше, а приналежність їх до Польщі значно менша, аніж до України.
Жертви Волинської трагедії - це наші поляки! І пам’ять про них потрібно вшановувати нам спільно: і полякам, і українцям.
Навіть більше нам, бо які то поляки всі Шептицькі, Вишнивецькі, Острозькі, Осолінські та інші пра-українські роди? Волинська трагедія - це чергова спровокована трагедія громадянської війни в Україні. Велика трагедія.

Богдан Гордасевич
10 грудня 2009 р.

Комент Богдана Бо від 17 липня 2016 р.: якщо польській сенат прийме рішення відзначати 12 липня як "геноцид польського народу українцями на Волині", то вважаю що буде правильним у Верховній Раді України прийняти аналогічну постанову про відзначення 12 липня як "геноцид українського народу поляками на Волині у концтаборі Береза Картузька, в 1943-му та за часу операції "Вісла" 1947-го".

Руцкій тір((

Расстрел бандуристов в Харькове. Как это было

По всей Украине официально было объявлено, что кобзарей из всех областей приглашают в тогдашнюю столицу УССР г. Харьков на Всеукраинский кобзарский съезд. Все должны были появиться с бандурами, потому что кроме собственно съезда, будут, мол, творческие соревнования.
Кобзари, бандуристы, лирники приехали на конгресс с всей Украины, из маленьких забытых деревень. Несколько сотен присутствовало на конгрессе. Это живой музей, живая история Украины, все ее песни, ее музыка и поэзия. И вот почти всех их застрелили, почти все эти душещипательные певцы были убиты.
30 декабря 1930. Наступил день открытия съезда. Кобзари заполнили один из лучших харьковских театров. У каждого в руках инструмент, каждый одет в праздничную вышиванку.
Съезд открылся совместным исполнением Шевченко «Реве та стогне Дніпр широкий …». Представьте, весь зал (а собрались мастера высшей пробы) вдохновенно поет! ..
Затем были поздравления от правительства Украины, доклады о состоянии кобзарства, пути дальнейшего его развития. Вот уже и вечер, можно было бы на сегодня закончить … Но кто-то удерживал всех. Какая-то тревога вползала в сердца делегатов. А тем временем
на всех выходах из зала появились молодые в гражданском, но с явно военной выправкой. Вскоре ряд за рядом начали поднимать делегатов и под строгим наблюдением выводить во двор, а там уже грузовики. Кобзарей, а это были в основном пожилые люди, плотно укладывали в машины и, прикрыв брезентом, куда-то везли. Никто ни на какие вопросы не отвечал.
Вереница машин неслась по ночным улицам Харькова в сторону железной дороги, к товарной станции. Там, в отдаленном тупике, уже стоял эшелон — десяток «телячьих» вагонов.
Уже через час все делегаты недавнего съезда были в вагонах. Зазвенели засовы, прозвучала команда, и поезд тронулся. И здесь, подчиняясь велению сердца, эшелон запел:

«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…»

Погрузив в эшелоны, их подвезли к окраинам ст. Казачья Лопань.
Поздно вечером кобзарей и лирников вывели из вагонов в лесополосу, где были заранее вырытые траншеи. Построив незрячих кобзарей в одну шеренгу, отряд особого отдела НКВД УССР начал расстрел … Когда все было закончено, тела расстрелянных забросали известью и присыпали землей. Музыкальные инструменты сожгли рядом …
В декабре 1933 на пленуме Всеукраинского комитета профсоюза работников искусств коммунистическая верхушка назвала украинские народные музыкальные инструменты «классово-враждебными».
Печатают только «разоблачительные» материалы о кобзарях. Например, такое: «Сомнительные бандуристы … под видом народного творчества протягивают старый националистический хлам» или «… надо принять самым решительным мер по искоренению кобзарского национализма». А тем временем музыкальные фабрики власти обязали даже не сотнями, а миллионами изготавливать «кудесницы-гармошки», «кудесницы-баяны» и «кудесницы-балалайки». К травле кобзарей подключают и украинских советских писателей — Юрий Смолич писал: «Кобза таит в себе полную опасности, потому что слишком крепко связана с националистическими элементами украинской культуры, с романтикой казацкой и Сечи Запорожской. Это прошлое кобзари старались непременно воскресить. На кобзу давит средневековый хлам кафтана и шаровар «.
Эта трагедия, как ее называют, «харьковская трагедия», нанесла непоправимый удар по украинскому кобзарству. Уже никогда больше не ходили и не ходят кобзари по селам Украины, не поют своих знаменитых дум и исторических песен, и сохранились их песни только благодаря нашим этнографам-профессионалам, которые с голоса кобзарей записали их тексты и музыку, и звучат они только со сцены в исполнении профессиональных певцов.

Источник: Людмила Решетова


Від себе: то в Харкові після цього ще є прихильники рашки???

роковини

Всього лиш рік назад прекрасні люди
шмонали чемодани з літака,
який збивали теж прекрасні люди,
і фоткались на фоні, де рука

відірвана стискала м`яту фотку,
з дитинкою, що ще не знала слів...
Нехай живе, той, хто нажав на кнопку
якмога більше дуже темних днів.

(с) Не знаю автора

Одеса 2 травня 2014 -2015 років

На згарищі 2 травня: відлуння довжиною в рік

Що насправді сталося в Одесі рік тому?

2 травня виповнюється рік з дня зіткнень в Одесі, під час яких загинуло 48 людей і ще понад 200 отримали поранення. «Одесская жизнь» дізналася у експертів їх думку про те, що сталося в той день і як одеситам пережити цю трагедію.

Що встановили експерти?

Для розслідування трагедії 2 травня були створені кілька паралельних груп. Досі працюють незалежні експерти з «Групи 2 травня» і команда правоохоронців. Частина кримінальних проваджень вже передана до суду, але слідство триває.

Офіційне слідство. На лаві підсудних — 22 людини

Вже 2 травня 2014 року було розпочато кримінальне провадження за ознаками кількох кримінальних правопорушень – від хуліганства до навмисного вбивства і підпалу, який спричинив загибель людей та організації масових заворушень. Через три дні, 5 травня, розслідування було передано в Головне слідче управління МВС України. До Одеси прибула група слідчих під керівництвом заступника начальника відділу ГСУ МВС України Миколи Рудницького. Слідство триває, частина матеріалів вже передана до суду.

На сьогоднішній день на лаві підсудних — 22 людини. З них 11 осіб перебувають під вартою, двом вже затвердили обвинувальний вирок. Суд засудив до чотирьох років позбавлення волі з випробувальним терміном на два роки двох міліціонерів, які напередодні зіткнень намагалися продати проросійським активістам 200 патронів і три бронежилета за 10 тисяч гривень. Інші обвинувачені — на підписці про невиїзд. Ще тринадцять осіб оголошені в розшук. Справа слухається в Малиновському районному суді Одеси.

У Приморському райсуді 23 квітня зареєстровано справу підозрюваного у стрільбі на Грецькій площі - евромайдановца Сергія Ходияка. Його звинувачують у вбивстві Євгена Лосинского, а також поранення співробітника міліції. Свою провину Сергій Ходияк заперечує.

Незважаючи на численні прохання громадськості та родичів загиблих, слідство практично не інформує публічно про результати своєї роботи.

Комісія Верховної Ради. «Бійню» спровокували антимайдановцы

Через 10 днів після зіткнень Верховна Рада України створила Тимчасову слідчу комісію під головуванням народного депутата від Одеської області Антона Кіссе. У вересні комісія підготувала попередній звіт про результати своєї роботи. Однак незабаром вибухнув скандал: частина нардепів заявила, що не ставила свої підписи під цим документом і звинуватила голову у фальсифікації. В результаті звіт так і не був проголосований парламентом, який незабаром був розпущений перед виборами 2014 року. За даними попереднього звіту, комісія прийшла до кількох висновків:

  • 1. організаторами заворушень визнані Віталій Будько (стрілок з проросійською боку на прізвисько «Боцман»), Артем Давидченко і Сергій Долженков (лідери одеського Антимайдана);
  • 2. конфлікт був спровокований проросійськи налаштованими силами;
  • 3. в день 2 травня активісти Антимайдана намагалися викрасти зброю у міліції, у тому числі 500 одиниць автоматичної зброї з Одеського університету внутрішніх справ, проте зазнали фіаско.

У Верховній Раді України запропонували створити нову комісію з розслідування подій в Одесі 2 травня. З такою ініціативою виступив народний депутат, голова фонду «Українська ініціатива» Олександр Вілкул.

- Ми подали пропозицію про створення слідчої комісії, тому що до сьогоднішнього дня не названі ні замовники спалення людей, ні виконавці. І я думаю, це буде цікаво всій Україні, - сказав Олександр Вілкул.

Однак поки парламент за цієї пропозиції так і не голосував.

«Група 2 травня». «Одеської Хатині» не було

Після зіткнень 2 травня журналісти та експерти створили «Групу 2 травня», яка на громадських засадах, використовуючи відкриті дані, проводить власне розслідування. До неї увійшли 13 журналістів, незалежних експертів та громадських діячів. Серед результатів її роботи:

  • 1. складена повна і детальна хронологія подій дня 2 травня — починаючи від зіткнень в центрі міста і закінчуючи протистоянням на Куликовому полі;
  • 2. встановлено причини пожежі в Будинку профспілок. На думку експертів, швидке поширення вогню і диму і загибель 34 людей у будинку сталися внаслідок збігу кількох факторів, що стали фатальними. В тому числі експерти вважають винними рятувальників, які прибули на пожежу лише через 40 хвилин після виклику. Ні про яке умисному вбивстві і «одеської Хатині» мова не йде;
  • 3. члени «Групи 2 травня» продовжують судитися з силовиками, вимагаючи оприлюднити причини загибелі людей у Будинку профспілок, які досі є закритими;
  • 4. після того, як Ігор Марков припинив фінансувати Антимайдан, гроші активістам запропонувала влада — в обмін на те, що вони приберуть наметове містечко з Куликова поля. За словами члена «Групи 2 травня» Сергія Діброва, полковник міліції Дмитро Фучеджи передав лідеру «Одеської дружини» Сергію Долженкову 35 тисяч доларів. Іншим учасникам Антимайдана передали ще 15 тисяч доларів. Однак в останній момент Долженков передумав, оголосив мобілізацію, і активісти «Одеської дружини» напали на проукраїнських активістів у центрі міста. Так був даний поштовх масовим заворушенням.

Версія президента. Провокація була задумана спочатку

Під час недавнього візиту в Одесу президент України Петро Порошенко озвучив свою версію подій річної давнини. На його думку, активістам спеціально роздали зброю:

— Сьогодні я можу сказати, що відомі ті, хто ставив за мету забезпечити провокацію. Завдання полягали в тому, щоб куликовцы і евромайдановцы перестріляли один одного. Саме це було тим гнітом, який повинен був підірвати Одесу, перетворивши її в Донецьк, — зазначив Порошенко.

У той же час незалежні експерти «Групи 2 травня» стверджують, що учасники зіткнень стріляли з своєї зброї, а міліція нічого не роздавала. Це підтверджують і самі учасники тих подій, а також фото та відеоматеріали.

5 відповідей на головні питання

У публікації річної давності «Одесская жизнь» поставила п'ять питань, які найбільше хвилювали одеситів в той момент. Через рік більшість з них прояснилися, хоча остаточної відповіді слідство не дало ні на один з них.

1. Поведінка правоохоронців. Чому міліція не тільки не зупинила натовп, але і дозволила стріляти з вогнепальної зброї по людям? Чому деякі міліціонери пов'язали собі на руки пов'язки, такі ж, як у антимайдановцев? Чому потім правоохоронці відпустили тих, хто був затриманий?

Відповідь: Тодішній начальник Головного управління МВС України в Одеській області Петро Луцюк підписав наказ про введення оперативного плану «Хвиля». Однак наказ так і не був введений в дію. За версією слідства, процес саботувався особисто заступником Луцюка — Дмитро Фучеджі, який пізніше був оголошений в розшук. Якщо б план «Хвиля» був введений, зіткнень в центрі Одеси вдалося б уникнути. Щоб не допустити масових заворушень під час проведення матчу «Чорноморець» - «Металіст» керівництвом Головного управління МВС України в Одеській області був сформований резерв сил і засобів. Однак з незрозумілих причин цей резерв не був задіяний у локалізації заворушень. Саме Фучеджі пізніше став чи не головним підозрюваним в організації масових заворушень, хоча незалежні експерти впевнені: полковника, який переховується в невизнаній Придністровській Молдавській республіці, зайво демонізують.

Ситуація з червоними пов'язками, які міліціонери пов'язали собі на передпліччя, остаточно не прояснилася. За попередньою версією слідства, з якою згодні багато експертів «Групи 2 травня», ніякої змови тут немає. Червоний скотч міліціонери закріпили приблизно через пару годин після початку зіткнень в центрі Одеси. Пов'язки були накладені поверх пластикових щитів, які захищають руки і лікоть. Оскільки з часом липучки на щитках приходять в непридатність, передбачається, що скотч правоохоронці попросили учасників зіткнень, щоб не втратити щитки в сум'ятті. Версія про те, що рядові міліціонери були в змові з антимайдановцами і з допомогою червоного скотчу позначили «своїх», поки не підтвердилася.

2. Провокатори. Хто стріляв у людей на Олександрівському проспекті, а також з дахів «Афіни» та Будинку профспілок?

Відповідь: Перші жертви загинули в центрі міста, це були проукраїнські активісти Ігор Іванов і Андрій Бірюков. Обидва були вбиті з вогнепальної зброї. У вбивстві Іванова підозрюється розшукуваний зараз пророссйиский активіст Віталій Будько. Є кілька відеоматеріалів, на яких зафіксовано, як він стріляє з автомата АКС74У або модифікації на його основі «Вулкан-Т» (точно встановити вид зброї по відео не вдається). Крім того, у стрілянині по людях підозрюють проукраїнського активіста Сергія Ходияка. Свою провину він заперечує, що слідство по його справі ще триває. Слідство продовжує встановлювати особистості тих, хто вів стрілянину їх вогнепальної зброї.

3. Виникнення пожежі. Із-за чого виникла пожежа у Будинку профспілок?

Відповідь: Слідство не виявило доказів умисного підпалу Будинку профспілок.

— Встановлено, що запальні суміші, в тому числі в самій будівлі, використовували обидві сторони, що і призвело до виникнення пожежі. Його разгоранию сприяла барикада, встановлена біля сходів. Будь-яких доказів запланованого пожежі в Будинку профспілок не встановлено, - заявили в Генеральній прокуратурі.

4. Ліквідація пожежі. Чому пожежники їхали на місце подій так довго? Був відповідний наказ чи їх не підпускала натовп?

Відповідь: Генеральна прокуратура розпочала кримінальне провадження проти представників пожежної охорони, зараз його розслідування триває. Керівництво структури на сьогоднішній день звільнено. Чому пожежники прибули на місце події лише через 40 хвилин після першого дзвінка, залишається неясним. Проте тодішній керівник обласного управління ДСНС Володимир Боделан заявляв, що рятувальники не могли виконувати свій борг із-за безперервної стрільби.

— Міліція не забезпечила безпеку наших співробітників, життя яких загрожувала реальна небезпека. Однак ніяких наказів не виїжджати і не гасити пожежу ніхто не віддавав, - заявив нам Боделан.

5. Загибель людей у будівлі. Що насправді стало причиною загибелі людей? Чому загиблі в Будинку профспілок лежать в дивних позах?

Відповідь: Слідство досі відмовляється оприлюднити причини загибелі людей у Будинку профспілок. З цього питання «Група 2 травня» звернулася до суду, вимагаючи розкрити дані, однак остаточного рішення поки немає.

За даними, які з'ясували експерти-токсикологи і хіміки з «Групи 2 травня», 18 осіб у будівлі загинули від чадного газу, 13 осіб — від опіків тіла і дихальних шляхів. Двоє померли від опікової травми в лікарні, причина смерті однієї людини залишилася нез'ясованою. Ще вісім людей загинули, вистрибнувши з вікон палаючого будинку.

— Розташування тіл померлих від отруєння чадним газом повністю відповідають потокам газообміну на першій стадії пожежі. Ці люди отримали токсичну концентрацію чадного газу в початковий період пожежі. Отруєння позбавило їх можливості до самостійних дій з порятунку. Люди, які не отримали отруєння, перебували в зонах, куди надходив свіже повітря. Однак, коли відбулося масове займання стін, ці люди загинули практично миттєво від масивної опікової травми органів дихання та шкірних покривів. Розташування їхніх тіл повністю відповідає температурному розподілу і газообміну другій стадії пожежі. Тіла, що знаходилися в зоні дії високих температур, придбали характерну для цих умов поза «боксера». Таким чином, причиною смерті всіх людей, тіла яких були виявлені всередині Будинку профспілок, пов'язані з безпосередніми факторами пожежі – чадним газом і високою температурою, - пояснив нам експерт-токсиколог Володимир Саркісян.

До речі, не знайшла свого підтвердження і версія про застосування у Будинку профспілок хлороформу — слідство не виявило його слідів.

2 травня приспустять прапори

День 2 травня, згідно з розпорядженням міської влади, є днем пам'яті загиблих. На будівлях підприємств та організацій міста приспустять державні прапори з траурними стрічками. Офіційних заходів на цей день не заплановано.

На Куликовому полі з 14 до 18 години пройдуть жалобні заходи, які організовують прихильники руху «Куликове поле». На заході будуть запалювати свічки, випускати голубів, транслювати траурний відеоролик. При цьому ніякої символіки та прапорів на площі не буде. Куликове поле буде взято під охорону міліції, прохід на площу буде здійснюватися через рамки металошукачів. У міліції повідомили, що на Куликове поле не буде приносити звукове обладнання, а також великогабаритні предмети.

Крім того, акція проукраїнських активістів пройде на Соборній площі, час проведення повідомлять пізніше.

У цей день заборонено балаклави. Всіх, хто одягне маску, буде затримувати міліція.

Порядок у місті будуть забезпечувати кілька тисяч співробітників правоохоронних органів, у тому числі з інших міст України.

СВОЮ ДУМКУ

Андрій Юсов, радник начальника Одеського обласного управління СБУ, прихильник Евромайдана: «Примирення неминуче»

— Іншого шляху, крім примирення, у одеситів з різними поглядами не існує. Всі повинні усвідомити, що право на застосування сили є тільки у правоохоронних органів. На той момент, 2 травня 2014 року, першими застосували силу на Соборній площі представники проросійських сил. Міліція не виконала свої обов'язки, а якщо б виконала, такої трагедії не сталося б. Також не виконала свої обов'язки міська влада. Через суд треба було домогтися заборони на проведення будь-яких заходів 2 травня, оскільки проросійські сили абсолютно відкрито оголошували напередодні повну мобілізацію, було зрозуміло, що зіткнення не уникнути. Але цього зроблено не було.

Діалог всередині суспільства потрібен, можливо, за участю міжнародних медіаторів. Наскільки мені відомо, з такою пропозицією вже виступили представники ОБСЄ, організації Евромайдана Одеси з цією ініціативою згодні. Але потрібно розуміти, що діалог можливий тільки з тими силами, які не виступають проти цілісності України.

Ігор Димитрієв, депутат Одеської міськради, прихильник Антимайдана: «Примирення неможливо»

— Примирення неможливо, тому що воно вимагає покарання тих людей, яких тепер називають героями. І не примирення було метою людей, які розв'язали кровопролиття в країні. Саме на радикалізації вони розширюють свій вплив на слабкі українські уми.

Можна скільки завгодно збирати круглі столи та комісії, але це лише замилювання очей. Винуватці вбивств — у влади в країні. А що до суспільства в цілому, то навіщо примирення з таким суспільством, яке допускає масові вбивства як спосіб боротьби з політичними опонентами?

Спроби примирення вже були неодноразово. Останній раз — 1 травня 2014 року. Таке суспільство потрібно не примиряти, а тримати в «дурці», в кращому випадку. І гамівна сорочка на них буде одягнена неодмінно, незважаючи на політику Києва чи Москви.

Інна Терещенко, конфліктолог: «2 травня було ін'єкцією, щоб ми зупинилися»

Будь-яка трагедія для міста такого типу, як Одеса, - це виклик, який місто може прийняти й засвоїти. Рік — це той час, протягом якого люди переживають горе. Для родичів і близьких, які втратили рідних у той день, цей рік був дуже важким. У одеського товариства є ресурс, щоб подібні трагедії стали етапом для нового зростання. Є міф про те, що Одеса — толерантний, веселе місто. Хоча на початку ХХ століття, як відомо, в Одесі відбувалися криваві погроми на всій території Російської імперії. Вже через 50 років Одеса жила з міфом, що ми — толерантні, відкриті, доброзичливі. Одеса вже це робила, значить, це можливо ще раз. Але зараз для примирення ще занадто рано, до того ж, ситуація в країні ще незавершена. Втім, з обох сторін протистояння є люди, які розуміють, що людське життя дорожче за все. Саме з ними треба налагоджувати діалог, їм потрібно об'єднуватися. Потрібно вчитися бачити конкретних людей, а не сепаратистів і патріотів, спілкування має бути на міжособистісному рівні. 2 травня було ін'єкцією нам, щоб ми зупинилися.

Борис Херсонський, психолог: «У Одеси — два розуму»

- Що таке одеський синдром другого травня? Це різновид посттравматичного стресового розладу. Трагедія второго травня — це травма, яку місту буде нелегко викорінити. Один з головних симптомів - це високий рівень тривоги, тривожне очікування якихось нових потрясінь і нових подій. Другий - порушення єдності, розщеплення.

Місто розділене. Думки протилежні. У сьогоднішньої Одеси – два розуму, дві думки, які ніяк не прийдуть в гармонію. І чекати цього доведеться довго. Відчуття невизначеності породжує самі неймовірні фантазії. Ходять чутки про сотні загиблих... Ніяка інформація не здається надійною. Підозрілість іноді достигнает рівня марення.

Впоратися з цим дуже нелегко. Прозорість розслідування, регулярне інформування громадян, заохочення відкритого діалогу без насильства - ось завдання для десятків підготовлених медіаторів. І ЗМІ повинні бути скоріше посередниками, ніж виразниками крайніх точок зору.
Скопійовано з сайту http://odessa-life.od.ua

Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая