Галина Гордасевич (справа) з батьками: о. Леонід і Олена Збірка поезій "І СКАЗАВ ІСУС" Присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок, що передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко Від автора Коли мені ще й двох років не було, – я цього, звичайно, не пам’ятаю, це згадувала мама, – отож, коли мама приходила в церкву зі мною на руках, я, ще не вміючи як слід вимовляти слова, вже тягнула за хором:”Осі, милю!” – що мало означати:”Господи, помилуй!” По батькові я належу до спадкового роду духовенства. В Острозі в церкві служив мій прадід Павло. Священиком був мій дід Олександр; арештований в 1940 році, він не повернувся додому. Священиком був мій батько Леонід, якого арештували в 1946 році, і в Україну він повернувся з Колими лише через 23 роки. Він і помер від інфаркту в дорозі до церкви, де мав правити службу. Біблію, – і то церковно-слов’янською мовою, – я прочитала, коли мені було років десять. Звичайно, я тоді ще не була в змозі осягнути всю мудрість цієї геніальної книги, але дитячий розум міцно запам’ятав зміст, і колись я вже писала, що Біблія – це одна з чотирьох прочитаних в дитинстві книг, на яких базується вся моя освіта. Тому мої вірші релігійної тематики – це не данина моді, вони виношувалися в моїй підсвідомості все життя, щоб у потрібний момент появитися на світ. В більшості випадків народження цих віршів не пов’язане з якимись конкретними подіями. Хоча “Звізда Полин” таки викликана Чорнобилем, але написана через три роки. “Остання вечеря” написалася мені незадовго після “Різдва”, а вірш “Кажуть: пустеля цей ниций світ” прийшов до мене в березні 1991 року, коли я була в Литві і слухала концерт місцевої єврейської молоді. В збірку ввійшли також кілька віршів, які просто є роздумами над сенсом життя і його минучістю, бо такі роздуми обов’язково приводять нас до вічного питання: то ж чи є над нами якась Вища Сила? Молитва Ангеле Божий, хоронителю мій! Бережи мене і вночі, і вдень, Коли сонце пече і коли сніговій, Від хижих звірів і злих людей. Ангеле Божий, Хоронителю мій! Коли горе чорний день принесе, Коли сльози пекучі підступлять до вій, Дай мені силу знести усе. Ангеле Божий, хоронителю мій! Над Тобою небо ж таке голубе! Коли в серці моїм загніздиться змій, Дай мені силу здолати себе. Перстень царя Соломона Поверни, царю, круг пальця мене. Повір, премудрий, – і це мине, Образливо?.. Гірко?.. Біль серце тне? Треба потерпіть – і це мине. А цариця Савська була ж наче пальма... А цар персня зриває з пальця. А з персті земної ще раз змигне:

– І це мине!

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА (нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. – 11.03. 2001, м.Львів). Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках з повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка. Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25. Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг). За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася. З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила. 1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.. Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років. У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір. 1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ. 1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог. Бібліоґрафія Г.Гордасевич Г.Л. Степан Бандера: людина і міф. - Львів: В-во "СПОЛОМ", 2000. - 192 с. з іл. Г.Гордасевич. Соло для дівочого голосу. – Дзвін, ч. 2 – 3, 2001 р. (Автобіоґрафічна повість). Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. - Українське слово, ч. 20 (3072), 2001. - 17 травня. Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. - Шлях перемоги, ч.13 (2500), 2002. - 21 березня. Надія Романюк. "Жила. Любила. Плакала. Сміялась". - "Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. - 13 квітня.  2.03. 2004 р. Василь Овсієнко

Тарас ШЕВЧЕНКО

Іван Підкова

I

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.

Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.

II

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
«А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!»

Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-де буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревіло.
«Спасибі вам!» —
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову походжає
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

На Львівщині відзначили 120-ліття від дня народження Йосипа Сліпого

Згідно з рішенням Львівської обласної ради, 2012 рік на Львівщині оголошений роком Йосипа Сліпого, тому заходи  по вшануванню пам'яті патріарха УГКЦ будуть проводитися протягом усього року. Однак важливо, щоб ці заходи розпочалися з відзначення 120-ї річниці від Дня народження митрополита Йосипа Сліпого. Отож, 17 лютого 2012 року у Львові відбулася Архієрейська Божественна Літургія в соборі Святого Юра, а також здійснено урочистий чин панахиди біля могили Йосипа Сліпого в крипті собору святого Юра та покладання квітів на могилу Йосипа Сліпого.
Також представники влади та молодіжних організацій побували у Музей-садибі Йосипа Сліпого у селі Заздрість Тернопільської області.

Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, Теребовельського повіту в Галичині.
Святу Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і в Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Грегоріянум. Стає габілітованим професором догматики. Від 1922 р. є професором догматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 р. її ректором.
22 грудня 1939 р. під час першої більшовицької окупації Митрополит Андрей висвячує о. Йосифа на єпископа з правом наслідства. Після смерті Слуги Божого Андрея 1 листопада 1944 р. серед руїн нашої Церкви і Народу архієпископ Йосиф стає Главою Церкви-Мучениці і духовним Батьком Народу.
11 квітня 1945 р. арештований, за віру засуджений в Києві на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. У 1953 р. засуджений знову на заслання. Третій раз засуджений в 1957 р. на сім років ув'язнення і каторжних робіт і четвертий раз в 1962 р. засуджений на ув'язнення в Мордовії. Разом – 18 літ ув'язнення, заслання, тюрем, каторжних робіт. Папа Іван XXIII у 1960 р. номінує Митрополита Йосифа Кардиналом "іn ресіоrе".
Впродовж 21 року на волі відвідує всі українські поселення в світі, об'єднує український єпископат у Синод Української Церкви, в 1975 р. приймає титул Києво-Галицького Патріарха в очікуванні на визнання його папою, купує монастир для монахів-студитів, і збирає їх, розсіяних по світі, основує і будує Український Католицький Університет св. Климента папи з храмом Святої Софії. Весь час на волі переповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою Церкву і Нарід і на славу Бога та благо Народу.
Помер 7 вересня 1984 року при храмі Святої Софії в Римі. У 1992 р. мощі Патріарха Йосифа перенесено до Львова у крипту архикатедрального собору Св. Юра.


У колишній катівні пом’янули Олену Телігу

До 70-річчя убивства гітлерівцями відомої української поетки Олени Теліги у Львівському Національному музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького” 5 лютого о 13.00 відбувся вечір пам’яті.
Вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч української культури Олена Теліга пішла у вічність 35-літною у лютому 1942 р. із гестапівської в’язниці у Києві, надряпавши на стіні камери №34 тризуб, а під ним свій останній автограф: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга». 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патрiотку було розстрiляно у Бабиному Яру разом з її чоловiком та соратниками.
Вшановуючи 70-річчя гестапівських арештів української інтелігенції у Києві, Олену Телігу та її побратимів з Організації українських націоналістів пом’янули у Львові виставою „Або-або”, що її актори театру ім. М.Заньковецької відтворили в автентичних декораціях в’язничного простору. Адже, як в українській столиці, так і у Львові гестапо обирало своїм  осідком колишні в’язниці НКВС.
У Львові в колишній катівні тепер діє Національний музей-меморіал жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького”. Це особливе місце, у якому за повної відсутності театральних умовностей фрагменти заньківчанської вистави „Або-або” про Олену Телігу звучать із особливим емоційним навантаженням, - вважають автори вистави „Або-або”.
Виконавиця ролі Олени Теліги - акторка Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької Наталія Лісова й режисер-постановник „Або-або” Інна Павлюк супроводять сцени із вистави, створеної на основі спогадів Олени Теліги, її листів і віршів та інших історичних матеріалів, не менш цікавим відеорядом із архівних фото- і кінодокументів, що демонструються на екрані.
Голова просвітянського фонду ім. І. Фещенка-Чопівського «Джерело» Ярослав Гелетій на вечорі пам’яті Олени Теліги у музеї-меморіалі презентував  книжки  „Олена Теліга. Я вихор, я вогонь” та «Олена Теліга. Або-або», до яких увійшли вірші, п’єси, статті та світлини.

Вхід і вихід до Національного музею-меморіалу жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького” та на всі його мистецькі заходи – довільний!

Запали свічу пам’яті 22 лютого!

Коли я вперше опинився користувачем файлообмінника EX.UA десь років зо 3 тому, то це було досить страшне видовище як звалище всякого інтернетівського мотлоху переважно російськомовного. І я був тоді серед перших, хто завантажив українські файли, якими були 5 серій документального фільму "Ціна перемоги" і ще теж 5 серій докфільму "Війна. Український рахунок". Всі ці роки мої файли користувались попитом, а що для мене особливо головне: інші користувачі EX.UA почали доповнювати їх і з часом цей файлообмінник став чи не найбільшим в Україні зберігачем і популяризатором українського кінофонду за всі часи.
На протязі останніх років я був приємно подивований тим, як інтернетресурс EX.UA наполегливо українізувався в усьому явно абсолютно добровільно, а не за директивами влади чи ще когось. Що це була взаємна позиція як адміністрації EX.UA, так і його користувачів свідчила зростаюча популярність файлообмінника. Мені особисто було приємно спостерігати не шторм, а справжню бурю в Інтернеті по Україні від обурення фактом брутального знищення EX.UA владою через структури МВС. Ось тільки  я не розумію, чому це обурення обзивають "хакерським". Наскільки мені відомо хакерські проникнення і шкода робиться таємно з якоїсь власної користі, а тут ми спостерігаємо просто чесне відкрите обурення інтернетної спільноти - це не хакерство.
Так само мені не зрозуміло, чому EX.UA обзивають "піратським", якщо головним джерелом заробітку його власників є реклама. Ресурс надає послуги зберігання  різноманітних файлів та їх використання  абсолютно безкоштовно для всіх користувачів Інтернету. Адміни ресурсу ніде нічого не крадуть і не перепродують, але навпаки останнім часом досить прискіпливо вилучали всі сумнівні файли, а також активно реагували на звернення авторів щодо збереження їх інтелектуальної власності. Файлообмінник EX.UA працював за принципом великого складу надаючи приватні "камери сховку", а їх зміст наповнювали ми - спільнота Інтернету. В чому ж тоді "піратство" EX.UA?
Бо якщо брати по-суті, то сам по собі Інтернет є суцільне піратство інтелектуальної власності, оскільки це і було основою його створення! Обмін інтелектуальною інформацією швидко і якісно було закладено відпочатку в зміст діяльності Інтернету - чи я помиляюсь? Якщо ні, то боротьба з піратством щодо інтелектуальної власності реально можлива тільки з ліквідацією Інтернета взагалі! Повністю як такого! Тому коли хтось когось закриває в Інтернеті поокремо, то це явно щось нечесне. І в мене є дві тези щодо брутального закриття EX.UA структурами МВСУ: перше, як демонстрація боротьби з інтелектуальним піратством в Україні комусь там в міжнародному обширі, або, по-друге,  як примус власників інтернет-ресурсу EX.UA до співпраці з певними колами чи й взагалі його переподіл, тобто класичне рейдерство, що і є одною з назв дійсного піратства. Можливе і поєднання цих двох причин.
З того всього викликає вкотре великий жаль, що силові структури України вкотре не захищають інтереси власного народу, а навпаки вкотре начхали на його інтереси заради власних, що викликає огиду від отаких "захистничків". Ця огида примножується від усвідомлення того факту, що в усіх наших державних установах 9/10 комп'ютерів працює на неліцензійному програмному забезпеченні, а оте нікчемне 1/10 з ліцензійного є або подароване, або з конфіскованого, але закупленого безпосередньо у виробника - нема! Покажіть рахунки! Їх не існує. А "неліцензійне" - це і є піратське, крадене! Отже державній владі включно з МВСУ та СБУ красти можна, бо вони - влада. Злодії вчать нас бути чесними - гротеск! І як вже це дістало. Якщо не маєте совісті, то вже розум майте, щоб усвідомити принаймні свою комедійну дурість у цьому випадку з EX.UA.
На мою думку, там де хочуть справді навести порядок, то репресію застосовують як винятковий засіб, коли до зауважень та порад абсолютно не дослухаються. Тоді як ось така "демонстрація сили" є просто творенням бардаку, щоб обкручувати свої власні діла, але не наведення порядку. Задумайте хоч трошки до чого це веде, бо ж не один індик думав який він пан, але на пательню попав.
В завершення свого слова в захист EX.UA я хочу щиро подякувати їм за все зроблене для України і користувачів нашого інтернету! Закликаю й інших це зробити, що одночасно стане рейтинговим голосуванням щодо підтримки за адресою [email protected]
А ще маю велике захоплення і віру, що усі шанувальники EX.UA на цьому прикладі зрозуміють як нам треба розбудовувати Українську Державу та оберігати її - кожен поокремо зробив свій внесок щодо українізації EX.UA і він став прекрасним! І буде!

Богдан Гордасевич

Наскільки я зрозумів обурення громадськості таки дало свої результати і EX.UA вже відновлює свою діяльність, проте вважаю за корисне оприлюднити свої думки стосовно події і закликаю не розслаблятись.



[ Читати далі ]

Місто Львів не даремно в Україні вважають як наші "Золоті ворота в Європу", що цілком відповідає реаліям. За своєю 758-річною історією та архітектурою Львів є містом європейським окрім двох часових винятків у 1914 -1915 та 1939 - 1991 років, коли Львів належав окупантам з Азії. На жаль, навіть через 20 років волі від неволі ми не можемо позбутись азіатщини в собі, хоч і дуже намагаємось демонструвати які ми у Львові вже супер-пупер європейці. Блефуємо, панове, блефуємо, бо ось що трапилось в новорічну ніч з шановним Богданом Бо у "європеському" Львові.
Звичайно, що новорічна ніч не є таким значним святом як Різдво Христове, але в ньому є своя принада простого дружнього єднання всіх з усіма. Один рік закінчився, а інший - розпочався: гарна причина для веселого спільного громадянського свята, щоб всі старі проблеми та чвари лишити в минулому році, а новий рік почати з чистої сторінки з надіями на нове щастя. В моєму розумінні свято Нового року є святом пригод, несподіваних радісних новин, подарунків, знайомств, забав тощо. Своєрідне карнавальне дійство, де всі радіють просто тому що хочуть цього - веселитись. Простіше кажучи: хочеш свята? - то зроби його собі сам!
Не буду розписувати причин, але у новорічну ніч я мусів знаходитись сам в центрі міста, тому вирішив зустріти новорічний момент о півночі коло головної ялинки Львова, що встановлено перед театром Опери та балету ім. Соломії Крушельницької, а щоб якось підвищити тонус і цікавість, то узяв собі в супутники нашого державного синьо-жовтого прапора з гарним тризубом на полотнищі. За чверть години до півночі я вийшов у мандрівку, яку розпочав коло фігури Матінки Божої, звідти пройшов і постояв хвильку коло пам'ятника Тарасові Шевченку, а тоді вже підійшов до ялинки. Люду вже зібралось чимало і найперше, що вразило: зачинені ятки новорічно-різдвяного ярмарку. Розумію, що всі хочуть святкувати, а не робити в новорічну ніч, але ж це "новорічний ярмарок" як не як і влада має домовлятись наперед, щоб його учасники працювали цілодобово на Новий рік та Різдво. Проте це був тільки початки неприємних див, бо найбільше мене здивувала новорічна ялинка: це було щось загадково-темне, тому що ілюмінація на ялинці була вимкнена. "Ага! - намагався я пояснити причину темноти:- Коли настане північ - ялинку включать для більшого ефекту! Славетне: ялинко засвітись! Гарно задумано!" Можете уявити моє розчарування, коли пролунав опівнічний бій годинника на львівській Ратуші, а новорічна ялинка так і залишилась чорною горою-потворою, що зловісно зависла на натовпом обнадієного люду...
Ще одною чорною глибою зависла над людьми сцена, порожня і темна, а по ній тинялось кілька постатей-привидів з шукачів екстріму, тому що можна було не догледіти країв сцени і добряче навернутись.
Ясна річ, що злітали феєрверки раз по раз, але це все були явно принесені публікою пускові установки, тому що якими мають бути справжні феєрверки я побачив по телевізору наступного вечора в інформаційних репортажах. Власне під час цього перегляду новин, де в Парижі, Берліні, Лондоні мільйони люду зустріли новорічну мить разом на площах, щоб подивитись організовані владою грандіозні феєрверки - саме тоді я і промовив саркастичну фразу: "Опа!- далеко ще Європа!"
Не знаю, скільки ще клепок треба додати до голів наших владних голів міста, щоб вони опанували європейську ментальність і зріклися азіатщини у любому мені Львові... Наразі, влада любить і шанує тільки себе, рідну...
Навпаки захоплююсь нашими людьми, бо попри всі владні дурості та прикрощі, як відсутність організованого комунального транспорту в новорічну ніч, зачинені ятки ярмарку і неувімкнену новорічну ялинку, відсутність  якісного феєрверку, новорічного концерту та інших веселих імпрез, які личать святу  -  наші люди дають собі раду і зробили собі свято, за що їм моя щира шана. Вся надія на наших громадян у мене і щодо проведення Євро-2012, бо з такою місцевою владою і радою прийдуть всі на футбол, а м'ячів-то і нема... Хто не здогадався чому, того попрошу перечитати цей матеріал.
Єдині, кому можу сказати слова вдячності з діяльності державних структур у новорічну ніч - це працівникам міліції. Особисто був свідком як моментально було припинено міліцією якийсь конфлікт між підпилими молодиками, хоча в основному все було спокійно.
Як я помітив, то переважно центром міста і коло ялинки збиралась молодь, а ще досить помітно було наявність чисельних туристів. Загалом людно було, але не надто і я вже розумію чому, бо теж і сам не захочу, й іншим не пораджу зустрічати новорічну ніч коло ялинки в центрі міста Львова - кому потрібна ця нудьга? Чорна-чорна ялина на тлі чорної порожньої сцени...
Хіба коли побачу з новин, як новорічну ніч відзначали у Парижі, Берліні, Лондоні, Києві, Львові - і не помічу значної різниці, ось тоді я знову вирішу зустріти новорічну мить в центрі Львова.

Богдан Гордасевич
4 січня 2012 р.



Не поспішав публікуватись, тому що свята і нема чого нудьгу вже наганяти, проте і замовчувати взагалі не годиться, тому що я певен у тому, що наша влада міста навіть не знає про цей стан речей і не включену вчасно ялинку.
Як каже народна мудрість: "Вміли, матко, готувати, та не вміли дати"

В мене вже традиція 1 січня бути на урочистих заходах з нагоди дня народження Степана Бандери коло його пам'ятника у Львові, який цього року мають відкрити у всій красі разом з стелою. Дехто каже, що є пропорційна невідповідність стели і пам'ятника, а я відповідаю, що якраз все правильно: маленька людина вершить великі справи - це і відтворює пам'ятник.
Далі я наводжу промову Степана Бандери над могилою свого провідника і взірця Євгена Коновальця, тому що тут найчіткіше висловлено Бандерою його особистий символ віри, всі його програмні і світоглядні позиції.
Хто хоче прочитати більше, то є відповідне посилання, а я вітаю всіх з святами і запрошую 1 січня згадати про день народження героїчного провідника ОУН Степана Бандеру. Водночас прошу не піднімати за нього чарок з алкоголем - Степан Бандера був суворим противником вживання алкоголю та тютюну. Тому я не розумію націоналістичних заходів українських патріотів з чаркуванням і палінням.

 
 
Степан Бандера

НАД МОГИЛОЮ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ

Промова виголошена 25 травня 1958 року над могилою сл. пам. полк. Євгена Коновальця в Роттердамі, Голляндія.


Степан Бандера промовляє біля могили полк. Євгена Коновальця

Двадцять років - це звичайно невеликий відтинок часу в житті народів. Звичайно - але не це двадцятиріччя, яке лягло між теперішністю і трагічним травнем 1938 року. До нього не можна прикладати звичайної міри часу. Воно виповнене такими подіями історичного значення, що своєю вагою може рівнятися з цілими сторіччями інших епох. І всесвітня історія запише цей період назрівання, ходу і наслідків Другої світової війни, як один з важливіших. А вже в історії українського народу й української землі це двадцятиріччя закарбувалося такими подіями і процесами, далекосяглими перемінами і трагічними потрясеннями, що їх було б досить на долю багатьох поколінь.
Цей власний багатий і важкий зміст того порівняно недовгого часу творить неначе призму, через яку можемо бачити події і постаті у далекій перспективі, не в сучасних, а історичних пропорціях. Чимало справ і проблем, які двадцять років тому полонили увагу народів, сьогодні виглядають дрібними і маловажними. Скільки відійшло у безслідне забуття постатей, що в той час стояли в центрі публічної уваги? Але ця перспектива часу, багата на великі події і зміни, не тільки зменшує і нівелює картини. Вона теж відслонює і ставить на ввесь зріст такі постаті і справи, які здобули собі тривале значення і вплив у житті народів.
І ось стоїмо над могилою такого небуденного мужа, полковника Євгена Коновальця. Двадцять літ проминуло, як у цій чужинній землі, далеко від батьківщини, поховано тіло одного з найбільших синів України. Та всі бурхливі події, що бурунами котилися через Землі України і не лишили незаторкненого навіть цієї, здавалося б затишної голляндської країни, не змогли затопити, ні присипати пилом забуття пам'яті про Євгена Коновальця. Вони немов підняли її на височінь, неначе очистили довкола неї виднокруг, так що вона виступає ще монументальнішою, ще світлішою на тлі нашої епохи.
Коли замислимося над питанням: чому це так, чому той час не прислонив тінню цієї постаті, приходимо до переконання, що це діється завдяки величі і вартості життєвого чину полковника Коновальця, завершеного Його смертю борця.
Євген Коновалець, комендант Корпусу Січових Стрільців — це одна з найбільших, найсвітліших постатей у період будування і збройної оборони Української Держави 1917-20 років. Після знищення Української Держави і захоплення Земель України ворожою військовою навалою. Він стає основоположником, організатором і провідником націоналістичного, визвольного руху, оформленого найперше в Українській Військовій Організації, а згодом в Організації Українських Націоналістів, що продовжує Національно-визвольну боротьбу за державну самостійність України революційними методами.
Змістом усього життя славної пам'яті Євгена Коновальця було повне самопосвяти і послідовне змагання за волю свого народу, за здійснення на українській землі, в українській державі християнських засад, загальнолюдських і національних ідеалів - волі, правди і справедливости. Невмирущість великої ідеї увіковічнює й опромінює пам'ять покійного Полковника, бо Він зробив дуже багато для закріплення і перемоги цієї ідеї.
Організація Українських Націоналістів і ввесь національно-визвольний рух встоялися в боротьбі з большевицькою Москвою й іншими наїзниками на Україну, закріпили й поширили свої впливи в українському народі через те, що вірно й послідовно йдуть шляхом Євгена Коновальця.
Він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям. Визнаючи свої національні ідеали, згідні з вічними Божими законами, та відкидаючи все незгідне з ними, що накидає нам ворог, зокрема протихристиянський большевизм, український народ мусить вести за це боротьбу за всяких обставин, а не тільки у пригожій ситуації. Змагання за волю і правду, за Бога і за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу, а не тільки засобом, дорогою до кращого життя в майбутньому, оскільки є вигляди на недалеке осягнення цієї мети. Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «воля народам, воля людині!»
Большевицька Москва добре оцінила незаступимість полковника Коновальця, як Провідника українських національно-визвольних змагань, українського націоналістичного руху. Вбиваючи Провідника, ворог сподівався не тільки обезголовити цей рух, але цілком його знищити. Та знищити Організацію Українських Націоналістів, спинити її боротьбу не вдалося большевикам навіть убивством її Вождя. Джерело її живучости і сили лежить у всьому народі і з нього приходить постійне відновлення і скріплення національно-визвольної боротьби та її дійових чинників.
Та передусім самому покійному Провідникові завдячуємо тим, що навіть після Його трагічного загину ОУН не збилася зі свого шляху і віднайшла свою самостійницьку пробоєвість у дальшому важливому і важкому періоді своєї діяльности. Полковник Коновалець, як керманич революційної боротьби проти окупантів Українських Земель, зокрема проти большевицької Москви, був так само висунений на ворожі знищувальні дії, як борці підпілля, і завжди це враховував у своїй праці. Особисто неустрашимий, він турбувався найбільше долею визвольного руху, якщо б Його не стало в живих. Для того Він намагався якнайбільше своїх ідей, напрямних і засад визвольної дії прищепити цілій Організації, всім її кадрам.
Майбутнього розвитку світових подій і в зв'язку з ними умовин дальшої визвольної боротьби не можна з певністю передбачити на далеку мету і через те годі визначити відповідні конкретні пляни дії. Але те, що лише в тому напрямі можна було зробити, те полковник Коновалець зробив, щоб приготовити ОУН до правильної дії і боротьби в різних можливих ситуаціях.
Коли в 1941 році розгорілася між двома загарбницькими, тоталітарними імперіялізмами війна на українській землі та за її посідання, тоді ОУН, пам'ятаючи висновки Євгена Коновальця з ходу подій в 1917-1918 рр., дала почин і дійові рамки для активного виступу української нації на історичній арені. Проголошенням віднови Української Держави в червні 1941 року та будівництвом самостійного державного життя засвідчено, що український народ в жадній ситуації не зрікається своїх прав господаря на власній землі і тільки пошанування цих суверенних прав України іншими народами і державами може бути платформою приязні з ними.
Коли гітлеризм недвозначно виявив свої загарбницькі пляни і колоніальні методи супроти України, тоді ОУН, не зважаючи на трагічність двофронтової боротьби, перейшла до широких збройних діл, організуючи Українську Повстанську Армію.
Широка збройно-політична боротьба проти гітлерівського знищування України та проти поновленої большевицької займанщини, яку розгорнула ОУН-УПА в Другій світовій війні та в перші повоєнні роки, становить найвище піднесення українських визвольних змагань після 1917-20 років. Організаційно-політичні основи і напрямні для того дав Організатор і Провідник націоналістичного руху полк. Коновалець.
Найбільш непригожі зовнішні обставини не дали змоги підняти повстання проти большевизму і здобути державну незалежність України. Міжнародне становище допомогло Москві кинути змобілізовані у війні армії на придушення визвольної боротьби України та інших народів уярмлених большевизмом. Та ОУН-УПА не склала зброї і не припинила продовжувати боротьбу, йдучи слідами славної пам'яті полковника Коновальця. Як Він і інші провідники самостійницьких змагань з Головним Отаманом Симоном Петлюрою у проводі, після заливу України ворожими окупаціями розпочали боротьбу революційно-підпільними методами, так знову ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича-Чупринки перейшла з повстанської тактики на підпільну.
Визвольна боротьба триває далі. Її незламність - це найповніша запорука прийдешньої перемоги. Тепер цілий український народ захоплений націоналістичною ідеологією самостійности України та послідовної боротьби з без-божницьким і протинароднім большевизмом. Націоналістичний рух став всенароднім визвольним рухом. А в парі з закоріненням його ідей в народі живе і все більше поширюється пам'ять про його великого Провідника й Основоположника Євгена Коновальця. Даремні всі большевицькі намагання осквернити й вирвати з душі народу цю велику славу, так само, як не вдається ворогові знищити віри в Бога та інших національних святощів.
Сьогодні, як і раніше, можемо ствердити, що ворогові Бога, України і всього свободолюбного людства не вдалося знищити ОУН і українського визвольного руху вбивством його Основника й Провідника. Але одночасно усвідомлюємо собі, що це величезна незаступима втрата, якої впродовж двадцяти літ понині не можемо переболіти. Розвиток і боротьба ОУН були б пішли ще багато краще і дальше, якщо б її далі очолював і нею кермував полковник Коновалець. Ворожа бомба вирвала Його з визвольного змагання якраз напередодні того^періоду, в якому самостійницький фронт найбільше потребував Його, досвідченого й незаступимого політичного і військового керманича. Його героїчна смерть борця на найвищій і найважливішій стійці скріпила ще більше діючу силу націоналістичної ідеї, віру і завзяття українських націоналістів. Але втрати Його ніщо не вирівняє.
Коли стоїмо над могилою Того, хто був у нашому спільному змаганні Перший, Найбільший, Єдиний, - то жаль і біль проймають наші серця з такою ж невтишною гостротою, як тоді, двадцять років тому, коли вперше, в різних обставинах і не одночасно, але з однаковою грозою поразила нас страшна вістка про загин Полковника. І час, який проминув від тієї пори ті проніс понад нами стільки великих і важких, героїчних і трагічних подій, — не в силі заглушити цього жалю.
А проте і цей жаль-біль не переходить у нас в одчай. Бс кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ -християнська віра в Бога, в Його справедливість і безмежна доброту, віра в безсмертність людської душі - дає нам певність що наш невіджалуваний Провідник приймає участь у новому вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаєм переконання про нерозривний зв'язок Його й інших полягли борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв'язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови - живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.
У двадцяті роковини смерти Євгена Коновальця прибули до міста Його загину сотні синів і дочок українського народу, щоб на могилі цього Великого Українського Патріота, Борця і Провідника скласти вінки та вшанувати Його світлу пам'ять. Прибулі — це немов делегація від цілої нації, яка зберігає пам'ять про свого Великого Сина в найбільшій пошані. Наші поминки, молитви і вінки висловлюють найщиріші почуття всіх вірних дітей України, а зокрема всіх активних борців і страдників за цю ідею, для якої жив і за яку поліг полковник Коновалець. Хоч тільки мала частина українських патріотів має змогу спільно вшанувати двадцяту річницю Його смерти, а багато навіть не знає цієї дати, одначе всі віддають найкращий поклін Його пам'яті вірністю Його ідеї. І кожний з нас добре завершить вшанування Його пам'яті, коли до молитви за вічне щастя Його душі додасть обітницю над Його могилою: іти Його слідами, все життя працювати щиро для добра України і боротися до загину за її волю. Щоб перемога великої ідеї і правди навіки закріпи а пам'ять і славу їх Великого Борця-Подвижника Євгена Коновальця.

http://lib.oun-upa.org.ua/bandera/

епіграф
Ця біда ще не біда, бо коли справді прийде біда - ото вже буде біда!
(українське прислів'я)

Останнім часом мені довелося почути чимало інформаційних програм щодо підсумків 20-річчя України як незалежної держави. Вирішив додати і свій коментар щодо цього.
Розпочну з позитивного, тому що це і є головним підсумком: Україна за ці роки відбулась як світова держава, яку визнали і вже розпізнають на міжнародній арені, тобто ідентифікують не як "Раша" або частинку СРСР, а саме як Україну. Другим важливим після міжнародного є вже визнання як внутрішній фактор: громадяни України за 20 років навчились визнавати свою державу як Державу, а не як уламок розвалившоїся імперії. Це основне.
Наступним після Самостійності (суверенітету) йде Соборність: дякувати Богу, але Україна зберегла всю свою територіальну цілісність, а не розвалилась на обособленні шматки-регіони, чому було чимало загроз за всі 20 років. Навіть Крим вже тільки формально є автономією, але фактично цілковито злився з Україною по всіх соціально-економічних параметрах. Порівняйте Придністров'я в Молдові щоб точно зрозуміти про що йдеться. Також не відбувся ні Східний, ні Західний сепаратизм, хоча процеси ставали іноді досить масштабні, проте вони не набули реальних обрисів завдяки одні простій і найголовнішій причини: сепаратизм не мав підтримки в масі самого народу. Соборність України відбулась і це також одна з головних позитивних удач.
Можна вважати, що ці складові національної ідеї у формулі "За Українську Самостійну Соборну Державу" виконано. На цьому наш позитив і завершено, тому що значно гірше ми маємо ситуацію з означеннями "Української" та "Держави". За своїм сучасним форматом Україна є денаціоналізована країна з формальними ознаками української етнодомінанти. Простіше кажучи десь 2/3 населення України "типа русскоговорящие" без якоїсь яскравої національної самоідентифікації, що вживають українську мову тільки за службової необхідності. Рівень сучасної "українськості" в Україні найкраще демонструє те, що у воді не тоне: вічно юний козел - співучий ректор Михайло Поплавський. Маємо вже навіть не оту декоративну але якісну "шароварщину від Вірського", а щось з містерій буф з голими дівками у віночках та опудалом у вишиванці. Ось він найвищий рівень псевдо-української кіч-культури, яку масштабно продукує відповідний столичний вуз! Подібна "українськість" не навертає неукраїнців, а відвертає навіть українців. Але як сказав наш перший президент України Леонід Кравчук, цитуючи класика: "Маємо те, що маємо". Хоча у Івана Багряного ця фраза має важливе логічне продовження: "Маємо те, що маємо, але зобов'язані зробити все, щоб виправити на краще" Не уявляю, як це можна буде зробити, хоча і дуже хочу, що зміст поняття "Українська" набрав справді грунтовної якості. Та поки наші моральні авторитети нації творитимуть щось на кшталт "Записок самашедшаго" - ми приречені на невігластво. Ми приречені на "безукраїнську Україну". Сумно, але факт.
Не кращі справи у нас з тим, що розуміють за терміном "держава":  це є чітка правова конструкція - якщо стисло охарактеризувати його зміст. Не відкрию державної таємниці, бо це ні для кого давно вже не таємниця, що в Україні сфера права починаючи від Конституції України і на всіх-всіх інших рівнях правової системи мають один єдиний постулат "Своя рука - владика", а в народному трактуванні: "Закон, як дишло - куди поверне, так і вийшло". Не знаю, як кому, а мене вражає механіка функціювання державної системи в Україні, де 9/10-х всіх процесів відбуваються у позаправовому полі. У нас не право обумовлює дію, а навпаки. Унікальне досягнення, яке бездоганно забезпечує міністр юстиції Лавринович: він може формалізувати у формат існуючого права будь-що і будь-коли. Про яку державність може йти мова, коли у нас вдумайтесь: на законних підставах може бути все що завгодно! І найцікавіше, що нікого в Україні це не здивує. То іспанських депутатів шокувало голосування "багатостаночників" у нашій Верховній Раді - для нас усіх давним-давно це стало нормою! Більше того, коли представники від ВО "Свобода" обурюються в телешоу з цього приводу цитуючи відповідну норму Конституції України про обов'язковість особистого голосування депутатом, вони одночасно абсолютно спокійно у Львівській обласній раді на сесіях також голосують за відсутніх побратимів по партії і вважають це абсолютно законним, бо щиро впевнені, що та норма з Конституції стосується виключно депутатів ВРУ! І то доти, доки там нема самих "свободівців"...
Правова конструкція Української Держави надскладна формально і надпроста за змістом, який весь увібрала одна фраза: "Не попадайся". Хто з наших українських водіїв думає про дотримання правил дорожнього руху? Однозначно ніхто, тому що всі вони думають про одне: як би не попастися інспектору ДАЇ. А той інспектор так само чхати хотів як водії дотримуються правил дорожнього руху і що робиться на дорогах, бо для нього головне - вчасно підловити порушника, обібрати і їдь собі далі, порушуй... І така сама ситуація у всіх сферах нашого українського буття. Однозначно правової системи як і відповідної правової свідомості в Україні не існує, тому говорити про її державність як сталу правову форму суспільного буття є просто безглуздо, з чим нас всіх і вітаю.
І тепер про одну з наших найголовніших бід в Україні - корупцію. Але спершу одне зізнання: мені доводилось спілкуватись з досить значною кількістю так званих "корупціонерів" і серед міліції, інших правоохоронних і контролюючих державних структур, з урядовцями різних рівні тощо і я беззастережно стверджую, що на 99 %  це все є прекрасні люди! Відсоток подонків там значно менший за наше побутове життя, тому я категорично не погоджуюсь все звалювати стосовно корупції на так званий "людський фактор".  Як казав мій знайомий: за реальним змістом часто балет буває значно жорстокіший за бокс, а просто форма вираження різна, через що мало хто розуміється в суті процесу. Корупція не є приватною ініціативою окремої особи! Вона системний продукт, який є головним чинником поєднання у співіснування двох економік в нашій державі: легальної і тіньової. І що найцікавіше в цьому економічному процесі, так той факт дуже частого поєднання в одній людині і бізнесмена, і політика, і урядовця, що є безпосереднім учасником одночасно і в державній економіці, і в так званій "тіньовій" - нелегальній. В нормальній державі фахова приналежність чітко роз'єднана: бізнесмен - окремо, політик - окремо, урядовець - окремо, а у нас все це разом, як напис на одному з медичних кабінетів "Послуги стоматолога і практолога" - це реально було, не жартую. І я можу нагадати, який економічний колапс пережила України перші 3-4 місяці після перемоги Помаранчевої революції коли корупція в Україні самоліквідувалась як реальний факт. Всі корупціонери добровільно стали порядними людьми і - о жах! Країна стала валитись в економічну прірву, тому що легальна державно економіка втратила контакт з економікою тіньовою. Звичайно, якби при владі опинились люди розуму і честі, то вони б зуміли швидко об'єднати обидві економіки в одну, але... Знову вертаємось до класика: "Маємо те, що маємо" До речі, чув, що ця фраза стала улюбленою у Леоніда Макаровича при перегляді своїх банківських рахунків. І не тільки у нього вона стала улюбленою в подібній сцені життя. Тому корупція - це вам не хухри-мухри, а наш національний фатум.
Таким чином узагальнити 20-річчя державності України можна так: добре так, як є - аби не гірше. Цю фразу мені у Львові доводиться чути найчастіше. Справді не є все у нас аж надто погано, але до доброго ой як далеко!
Стосовно прогнозів майбутнього України, то я тут повний нуль. Я вже був свідком таких неймовірних подій, які не міг наперед не те що обдумати, а взагалі не міг повірити, що таке можливо. Але Луценко і Тимошенко в тюрмі, а Віктор Янукович - наш президент. Звучить досить обнадійливо. В якому сенсі? Та в тому самому, що й одночасні послуги стоматолога і практолога... Поживемо - побачимо.
З новим роком - з новим щастям, Україно!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
27 грудня 2011 р.

Особливого піднесення з нагоди цієї значної дати не відчувається, тому оприлюдню одну інформацію про наші святкові військові події на Львівщині

На Львівщині на території військової частини урочисто відкрили й освятили каплицю Пресвятої Богородиці

| 06.12.2011 |  |10:00|
У день святкування Введення в храм Пресвятої Богородиці, а також з нагоди 20-річчя від дня створення 9-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону та Збройних Сил України у військовій частині, що дислокується у районному центрі Золочів Львівської області, урочисто відкрили та освятили каплицю Пресвятої Богородиці.
В урочистостях взяли участь представники місцевих органів влади, священнослужителі, члени сімей військовослужбовців.
Командир окремого ремонтно-відновлювального батальйону підполковник Ігор Задорожний, який підтримав ідею спорудження каплиці на території військової частини, розповів, що втілити задум у життя вдалося завдяки зусиллям всього колективу. Він також наголосив, що ще з княжих і козацьких часів покровителькою Українського війська вважали Пресвяту Богородицю. Саме тому у Золочеві на її честь спорудили каплицю, приурочивши її відкриття до 20-річчя з дня створення військової частини та Збройних Сил України.
– Це святе місце стане для кожного, хто служить у нас, не тільки осередком душевного спокою. Каплиця покликана стати одним із важливих елементів виховання у військовослужбовців почуття відповідального ставлення до виконання обов’язку і служіння українському народові, – зазначив командир військової частини.
Слід також зауважити, що 5 грудня особовий склад 9-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону 13-го армійського корпусу відзначив 20-ту річницю від дня свого створення. Таким чином, ця військова частина практично є ровесницею Збройних Сил України.
А за підсумками минулого навчального року батальйон визнаний кращим серед ремонтних частин і підрозділів армійського корпусу.
http://www.mil.gov.ua/index.php?lang=ua&part=news&sub=read&id=22715

Коментар Б.Г,: що тут сказати в додаток окрім простої істини, що у випадку якогось конфлікту у нас вся надія виключно на Божу силу, а не на міць Української армії. Нещодавно бачив у Львові, як наші славні вояки копирсалися у будівельних купах сміття, вибираючи звідти бруківку на роботах турецької фірми по вул. Городоцька, а перед тим інші солдатики вивозили архівні фонди в поміч бібліотеці Стефаника - служба! Ось вони, захисники наші як вчаться воювати з ворогом. І згадую свою подібну нікчемну службу в Радянській Армії, яка у глобальному масштабі власне і стала одною з причин розвалу СРСР. Тепер черга України...
З того всього щось жодного бажання нема вітати наших славних вояк Збройних Сил України - вибачайте, панове 

Відзначаємо 1 грудня 20-річчя всеукраїнського референдуму на підтвердження незалежності України. Всеукраїнський референдум 1991

Лист ведучому радіо "Єра" політологу Сергію Крижанівському

Вельмишановний пане ведучий, я прослухав вашу програму (25.11.2011) з головою Комітету виборців України і хочу висловити кілька своїх думок для подальшого їх використання, якщо вони вас зацікавлять.
Найперше, що ми повинні визнати і припинити хибну традицію постійно переробляти закони про вибори і народних депутатів, і президента України на напередодні виборів, а тим більше - під час виборчої компанії. Це основне. Закон - це стала норма, а не змінна згідно до кон'юнктури моменту.
Коли я чую фразу, що хтось підлаштовує "закон під себе", то іронізую в тему, як визнання тим "підганяйлом" власної інвалідності, тому що "під себе роблять" виключно лежачі важкохворі... Не хворі політсили домагаються справедливих норм для всіх.
З повноваженнями влади теж однозначно їх не можна самочинно перерозподіляти, тому рішення про відміну реформи положень Конституції 2004 року повинно було вирішуватись щонайменше конституційною більшістю у Верховній Раді Україні, а по-суті це мало бути винесено на всенародний референдум з автоматичним імперативом дії його рішення.
Взагалі все існуюче законодавче поле в Україні важко визнати легітимним, коли жодного (!) свого рішення Верховна Рада не прийняла за конституційною нормою "один депутат - один голос", тобто особисте голосування, а не піаністами-кнопкодавами. На жаль, але це рівень нашої політичної культури, точніше - безкультур'я.
Однозначно, що політична культура і поводження обранців на пряму залежить від політичної культури виборця. Тому я надзвичайно радий, що у вашій програмі нарешті прозвучало головне, на мою думку, правило для виборця: депутатів обирають не для благочинної діяльності, а для творення законів та умов нормального життя в державі! Те саме в області, районі чи  місті. Але якщо полікультурність на рівні кілограмів гречки чи подачки в 100 - 200 гривень, то результати бачимо вже.
Також я вважаю всілякі "звітування перед виборцями" або так звану "роботу в округах" скоріше за фарс, чим серйозні речі, тому що чимало бачив і побачив цей процес без жодних результатів від нього. Навіть якщо траплялись епізоди допомоги з боку депутата, то це не змінювало кардинально самої проблеми як соціального явища, що і є головним завдання обранців: законодавчо робити добро для загалу.
І зовсім смішним є бажання "відкликати депутата", бо як вдало було зауважено: а хто його має з виборців відкликати ? - за логікою це мають робити ті, що його обирали, а як їх визначити при таємному голосуванні? Тому як контрольна норма "відкликання депутата" є абсолютно малодієвим засобом, що доказано життям. Це нагадує ситуація, коли таксі найняти з умовою розрахунку після кожного кілометра, бо раптом клієнту щось не сподобається: от і зупиняється таксі, щоб розрахуватись і знову рушати - ох і малоприємною подорож вийде... Тому загальний рівень життя є основним показником для виборця про успішну чи не дуже успішну діяльність депутата, а головною карою для всіх з них було і буде відсторонення від влади. Вибирайте і обирайте вдумливо - це основний принцип контролю за депутатами, а не відкликання.
Навпаки, вилучення графи "проти всіх" є погіршенням, тому що це звуження демократичних прав волевиявлення виборця: можу не прийти, можу зіпсувати бюлетень, а можу і висловити своє побажання-замовлення в графі "проти всіх" на нові політичні формації. Власне саме ця графа і стимулює творити нові політичні партії, тому що вказує на факт наявності вільного електорату. Отже графа "проти всіх" хоч і не принципова, але важлива.
Щодо норми балотуватись в депутати одночасно і мажоритарно, і в партійному списку - це абсолютно недопустимо і антиконституційно. Чого не можу сказати про вимогу так званих "відкритих списків" - це скорше політологічна мулька, аніж ділова пропозиція, тому що давайте спробуємо уявити численні партійні списки-простирадла з їх повним переліком, де виборець має розібратись і проставити позначки, а тоді ще повинні прискіпливо облікувати цей інформаційний вал у виборчкомах - це абсолютно неможливо навіть технічно, не кажучи просто психично, тому що кожен виборець має уважно дослідити біографії незчисленної кількості претендентів. Поки що відкриті списки не є на часі в Україні.
Але, звичайно, що найголовніше у виборах є не закони, а сам виборець! Буде масовим бажання чесних виборів - будуть вони чесні! А буде домінувати байдужість чи за подачку продажно віддаватимуть свій голос - ну тоді не нарікайте, що життя таке безчесне. Теза "Кожен народ заслуговує на ту владу, яку має" - цілком слушна і перевірена часом.
Владі ж особливо варто потурбуватись про чесність виборів, тому що з негативними результатами виборів влада ще може знайти компроміси, а ось невизнання виборів як сфальшованих позбавляє владу легітимності в абсолюті як у всього власного народу, так і світової громадськості. Таким чином: хочеш краху - сфальшуй вибори і матимеш крах. Приклади відомі і в нас, і поряд нас.
Всі на вибори 2012!

З повагою, Богдан Гордасевич
Львів - Рясне