- Пані Ірино, Ви, без сумніву, - один із найяскравіших представників ВО «Свобода». Окремі Ваші виступи більш радикальні, ніж навіть лідера об'єднання Олега Тягнибока. Чи можна вважати Вас таким собі «злим поліцейським» у партії? -  Ні. Я в жодному випадку не погоджувалася б з якимись кліше, які люди намагаються собі створити, щоб зрозуміти найважливіше - людську природу, яка не є стримувана, не існує в жодних шорах, а живе за своїм внутрішнім велінням. Ніхто не вганятиме дубові в претензію того, що він дуже крислатий і може затінювати якесь інше дерево. Зрештою, є властивості темпераменту, характеру. В нас у партії максимальна довіра один до одного, бо ми одержимі однією ідеєю. Хоч це, може, й патетично звучить. Тому шукати злих і добрих поліцейських - це не обґрунтовано. -Тобто це радше у Вас такий темперамент, аніж роль у партії? - Боже борони. Роль можна грати в театрі й на сцені, а життя - надто серйозна річ, щоб сприймати його як роль. Не сприймаю тези Шекспіра, який казав, що кожен грає свою роль у житті, не погоджуюся зі Сковородою. Радше підтримую Горація, який казав: якщо ви будете виганяти природу через двері, вона повернеться через вікно. Тобто, якщо Ірині Фаріон хтось приписуватиме щось інше, на його погляд, бажане, він ніколи цього не досягне. - Торік в Україні прогримів скандал, пов'язаний з Вашим візитом в один із львівських дитячих садків. Не шкодуєте про цей похід? - Такий похід я зробила після того ще багато разів усюди. Просто тоді, очевидно, не було замовлення міської ради на чолі із Садовим робити з цього скандал. Я ж вважаю це не скандалом, а банальним уроком з культури мовлення. Тому що «Ваня», «Маша» - це мерзенні форми українських імен, які не мають нічого спільного з культурою мовлення. Це суржик в антропонімному просторі. Так само, як існує суржик на рівні лексики - «тіпа», «кароче», «вабще». Якщо я відразу роблю своїм студентам зауваження з того приводу, що їхнє мовлення брудне, це також, напевно, треба повісити на сайти... Якщо це настільки зачепило суспільство, отже, я все зробила так, як треба було зробити. Я влучила в ахіллесову п'яту. Влучила в те, з чим не хоче погодитися вільна людина. Нещодавно донька моєї куми народила дитинку в Іспанії. Вона хотіла назвати хлопчика Данилом, а їй сказали - ноу, ти в Іспанії, можна хіба що Даніель. Нещодавно я чула, що Франція має намір обмежити систему назовництва по французьких іменах. Те саме, здається, зробили в Литві. З цього приводу дуже вибухала польська меншина. Але нехай вона собі вибухає, є закони литовської мови. Якщо в Україні ти Іван, то там будеш, скажімо, Яунаускас (пани Фарион, однако, весьма  одобрительно в том детском саду отзывалась о родителях иностранки Пейдж, которая не предала свое родное  имя в угоду законам чужого для нее языка  - прим. ред.). - Але ж це не заважає людям у побуті називати один одного так, як вони хочуть, і звати дитину так, як це подобається батькам... - У побуті кожен називається, як хоче. Побут свідчить про одне - про загальний рівень культури родини. Вибачте, але я в побуті ніколи не чула від своєї мами, що вона кликала мого тата «Діма». Якби вона назвала його Дімою, це був би цунамі. Просто страшно собі уявити, що хтось назвав би мого покійного брата «Ігорьочек». Він був завжди Ігорком. Так само мене в родині ніхто не посмів би назвати на три букви - Іра. Ірин ніколи не називали Ірами, бо це радше усічений варіант від імені Іраїда. Тобто в цьому я бачу хіба недолугість значної частини українського суспільства, яке розминається із власною метою. - Ваша просвітницька мета в дитячому садочку зрозуміла, але, можливо, з дітьми треба дещо легше й акуратніше, ніж з політиками чи студентами... - Ні. Зі всіма треба однаково, відповідно до ситуації. Зрештою, що особливого я робила з тими дітьми?.. Просто підходила і питала: як ти називаєшся?   Якщо в нас у паспорті починають писати форму Альона, то ідентичність українця загрузла на глибочезному рівні свідомості. - Була інформація, що Вашим просвітництвом у садку зайнялося УБОЗ. Є якісь результати цього розслідування? - Уся суть навіть не в УБОЗі, а в депутатові ВРУ від БЮТ, який звернувся в управління боротьби з організованою злочинністю, щоб притягнути мене до відповідальності. Я мило поспілкувалася з представниками УБОЗу, які дуже красиво виконували свою роботу. Прочитала їм лекцію з культури мовлення в антропонімійній царині (сміється). А оскільки моя монографія присвячена саме цьому (показує свою монографію «Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ століття (з етимологічним словником)», - прим. автора), то лекцій на цю тему можу читати дуже багато (сміється). Тут проаналізовано понад 4,5 тисячі прізвищ, а 80% основи прізвищ - це власні імена. Якщо аналізувати прізвища Підкарпатської Львівщини, то з цих 80% прізвищ в основі не лежить жодне спотворене ім'я. До прикладу, якщо ви Григорій, то не знайдете в нашому антропонімікомі прізвище Грішин, а тільки Грицьків, Гриськів тощо. Я трактую це як катастрофу на ментальному рівні. Свідомість українця настільки мутована, що наше сучасне суспільство навіть складно назвати постколоніальним, воно виразно колоніальне, особливо з огляду на те, хто тепер президент і якими є люди, що його оточують. - А Ваше прізвище є в цій книзі? -Так. Тут усе можна прочитати. Мені смішно, коли дехто береться етимологізувати моє прізвище, в Інтернеті подає свою версію і з цього приводу дуже хизується, мовляв, з'ясував, що означає прізвище «Фаріон». Це дуже непрофесійно, примітивно і тупо. Я проаналізувала все це. Пам'ятаю, як мій науковий керівник втішався з того і просив не давати цю версію. Але я відповіла, що даю всі версії, які знайшла. -І яка етимологія Вашого прізвища? - Ось, дивіться (показує місце, де в монографії описано її прізвище - прим. автора). У гуцульських діалектах Фаріон (Farion) - це «інтриган, брехун». Так подає словник Грінченка. Грінченко взяв це в Шухевича, діда Романа Шухевича. А він узяв це з гуцульських говорів. У польській мові faryna - «gra w losy na fanty, lotereja fantova». У російській фаро - «азартна гра в карти у XVIII ст.». З німецької - «фараон, червоний король». У французькій - те саме значення. Це загальновживане слово, яке колись вживали у копській мові, - farao, первісно звучало як pereo - палац, у якому жив король. З копської, яку араби знищили, це слово потрапило в грецьку. У грецькій діє закон милозвучності, як і в українській. Тому греки закрили кінцеве «-о» - і вийшло «фараон». З грецької воно потрапило в європейські мови, до нас прийшло через німецьку й австрійську через гру в карти. Звідси «Фаріон» - це «інтриган», «той, який грає в карти». Це одна із найприступніших версій, яка лежить на поверхні. Є й інші значення. Одна з версій узагалі фантастична. Я, коли її знайшла, взагалі була шокована. З польської farjon - «шлюбний обряд, буквально простирадло». У поляків був такий обряд - вони виносили простирадло і показували цноту чи не цноту молодої. - Яке значення Вам ближче? - Ні, я не та, що плете інтриги. Я відкрита, відверта, можу бути, як цунамі, а можу бути, як зайчик у кущику. Все залежно від ситуації. До речі, моє ім'я з грецької означає «тиша, мир, спокій». - Щось не дуже воно Вам відповідає... - Не відповідає. Але ім'я - це не завжди сутність, яку несе людина. І прізвище також. - «Свобода» вирізняється радикалізмом та агресивністю у відстоюванні своєї позиції. Ви вважаєте, що це може бути об'єднавчим фактором в Україні? - У всьому має бути адекватність.   Що таке радикальний? Радикальний - це рішучий. Якщо у вашому житті є проблема, і ви її не вирішуєте, вона вас заковтує. Я не звикла панькатися з проблемами. Тому слово «радикальний» сприймаю винятково позитивно. Агресивність... Агресивний - це напасницький. Коли до мене приходить ворог, я дію адекватно. З ворогом треба розмовляти лише мовою сили. Ситуація в Україні полягає в тому, що ворог не просто на наших теренах. Ворог - у душах, всередині. Знаєте, як казав міністр закордонних справ Польщі Бек напередодні Другої світової війни: «Коли до нас прийде німець - він забере в нас свободу. Коли прийде москаль - він забере душу». Москаль прийшов і забрав душу. Немає кому боротися за свободу. Звідси така реакція. Якщо я приїжджаю у Крим, а мені дають меню недержавною мовою... - Ви там не купуєте нічого? - Ні. Я після цього не йду туди відпочивати. Або вимагаю дати меню державною мовою. Якщо ж я йду Львовом, до мене підходить турист і запитує щось іноземною мовою, то в будь-який спосіб намагаюся з ним порозумітися, бо він турист.   Але якщо переді мною політик, який живе в Україні, є депутатом Верховної Ради або членом уряду і говорить мовою окупанта, даю на нього адекватну реакцію. Знаєте, чому? Тому що я власниця. Не просто самої себе, не просто свого помешкання, я - власниця цієї землі й ні на чию землю не претендую. Як власник, захищатиму це абсолютними методами. Сюсюкання тут ні до чого. Це з дітками треба ніжно, але ж не з людьми, які не розуміють що таке бути незалежними. - Усе-таки, що можна зробити об'єднавчим фактором? Скоро вибори. З чим «Свобода» піде на Східну Україну, з яким посилом? - Найважливіший чинник об'єднання - потреба мати незалежну державу, не залежно від того де ти, чи у Львові, чи в Луганську. Якщо твій вектор спрямований в Росію - я з тобою ніколи не домовлюся, я сприймаю тебе не просто як опозицію, а як загрозу для власної незалежності. Ти посягаєш на ключі від мого дому, я ж не віддам тобі своїх ключів і захищатиму їх до останнього. Тому «Свобода» має програму захисту українців, в якій виписані всі наші цінності, й ми ніколи не будемо ними поступатися. - Тобто з цією ж програмою ви будете агітувати й на сході країни? - Абсолютно. На відміну від Яценюка чи інших політиків, у нас дискурс абсолютно однаковий - чи я в Ужгороді, чи у Львові, чи в Харкові. - З якими партіями «Свобода» працюватиме на виборах і в якому форматі? - Насамперед ми будемо співпрацювати з тими політичними силами, які категорично не сприймають чинної влади і заявляють, що вони є опозицією. Це - партія «Батьківщина». Хоч розуміємо, що Партія регіонів і «Батьківщина» - це породження один одного. Ми ніколи не забудемо Тимошенко того, як у червні 2009 року вона творила ПРиБЮТ. Вони тоді об'єднувалися з Партією регіонів, щоб усунути Ющенка. Ми не хворі на амнезію, ми все пам'ятаємо. Але теперішні умови - в нас є спільний ворог. Аналогічно - з Яценюком. Ми готові співпрацювати з ними. Ми з ними і співпрацюємо, беремо участь у спільних акціях протесту. - А як ставитеся до суду над Тимошенко? - З величезним обуренням ставимося до тих судових процесів, які відбуваються над Тимошенко і Луценком. Це неможливо назвати судовим процесом. Це фарс. Можна по-різному сприймати Луценка й Тимошенко, але, чесно кажучи, замість них на лаві підсудних насамперед мали б сидіти представники Партії регіонів, а не ці двоє людей. - Спільні акції - це зрозуміло, але яким буде виборчий формат цієї співпраці? Новий блок? Звичайно, ще немає нового виборчого закону, але все ж... - Так, іще немає виборчого закону. Але блоки - це те, що має відійти в минуле. Ми маємо вчитися будувати незалежну державу, а в незалежній державі мають змагатися системи ідейних цінностей. Не знаю, яка ідеологія у Блоку Тимошенко. Соціал-демократія чи що... Вони називали це солідаризмом. Яка ідеологія в Яценюка, теж не знаю. Просто це партії окремих лідерів. І ці лідери стали лідерами тільки тому, що колись були в першій п'ятірці у партії Ющенка. Ющенка не стало, і кожен з першої п'ятірки організував власну політичну силу. Серед них і Яценюк, і Гриценко, і Катеринчук, і Кириленко. - Тобто «Свобода» йтиме на вибори окремо, незалежно від змін до виборчого законодавства? - Звичайно. «Свобода» йде окремо від 2006 року. Вважаю, це свідчення не просто її самодостатності, а екзистенційного вибору. Бо коли людина шукає собі якоїсь допомоги? Коли вона слабка. «Свобода» не вважає себе внутрішньо слабкою. Якщо ти внутрішньо слабкий, нічого йти в політику. Взагалі тоді нічого йти в публічне життя. Тому, якби «Свобода» не обрала оцього самостійного шляху, я ніколи в світі не була б у цій політичній організації. Знаєте, якщо об'єднаються двоє хворих - здорового не вийде. - Як відомо, вибори - доволі затратний процес. Чи отримує «Свобода» допомогу від благодійників? - Ні. Ми фінансуємося винятково внутрішньо. У нас із цим завжди великі проблеми, фактично долазимо до фінішу (лидер партии Тягнибок, однако, перемещается на джипе «Тойота-Секвойя» ценой порядка $90 тыс.  - прим. ред.). До нашої політичної сили входить середній бізнес. Але це бізнес не задля бізнесу. Це бізнес із цінностями. В українця виробився хибний стереотип, що українець бідний, а чужинець багатий. Але, на превелике щастя, в нас піднявся на ноги середній клас. Саме тому було ухвалене таке податкове законодавство, щоб знищити цей середній клас. Чому? Бо середній клас - це вільні люди, їм ніхто не диктує умов, вони незалежні. Ми побачили закономірну картину: за нас голосують люди, які мешкають в особняках. Люди, які живуть у гуртожитках, за нас не голосують. Бідні нас не обирають. Бо бідні чекають, щоб їм щось дали. Ми нікому нічого не збираємося давати. Ми як депутати маємо ухвалювати такі рішення, які створюють умови для того, щоб прийшов інвестор і щось тут побудував. Тобто це винятково внутрішнє фінансування, фінансування середньої ланки бізнесменів, які є в нас у партії і які є поза партією. Думаю, тепер їх щоразу буде більше. - А хто саме фінансує поза партією? - Це наші симпатики. Люди, яким імпонують наші переконання. У нас є економічна рада, яка вирішує, де шукати фінанси і куди їх втілювати. - Є серед зовнішніх спонсорів представники Партії регіонів? - Ні, це неправда. Ми - люди з різних цивілізацій, люди зовсім різних цінностей. Виборець Партії регіонів ніколи не буде нашим виборцем. Передусім - у площині духовній, площині мови, їхнього абсолютно чистого криміналітету. - Але ж люди голосують за Партію регіонів. З цим теж потрібно рахуватися... - Чому люди голосують? Моє бачення таке: етноструктура Сходу України змінена і стрімко почала змінюватися на початку ХХ століття, коли цей терен став центром індустріалізації. У цей центр індустріалізації їхав люмпен, у першу чергу з Росії. Цей люмпен, який там осів, на наших благодатних степових українських землях, народив своїх дітей. Ці діти ніколи не сприймуть української землі. Не лише тому, що вони чужинці, а тому, що їхній рівень культури нижче плінтуса, тому що вони походять із люмпену. - Але це доволі значна частина українців... - Електорат Януковича - третина. Тепер електорат Януковича - повний обвал - понад 20%. Політологія каже: якщо в країні є понад 15% людей винятково споживацького типу мислення, вони не є загрозою для суспільства. Якщо їх більше, ніж 15%, вони загрожують державі як самодостатньому організму. В Україні їх більше. І це цілком логічно, адже Україна була майже постійно колонізована. Звідки візьметься ця внутрішня свобода бути незалежним? Не говорю про Голодомор, коли було вимордовано села й заселено чужинцями. Цей чужинець говорить чужою мовою, він молиться московським попам, які не мають нічого спільного з християнством. Ці попи - це Федеральна служба безпеки Росії. Тому говорити, нібито вони нас фінансують, - це все одно, що переконувати людей, наче Янукович - чоловік Ірини Фаріон. - Можливо, вони й не фінансують, але «Регіонам» вигідно, щоб у Львові існувала така партія. Тому що на сході часто голосують не за Януковича, а проти вас, проти «Свободи»... -  Який тоді стосунок це має до самого факту нашого існування? Одна із соціологинь, прізвище якої не хочу називати, спостерігаючи за нами довго і маючи до нас негативне ставлення, врешті-решт визнала: «Да, это ужасно, но они такие. Они не играют, не работают за деньги». Виявляється, весь жах полягає, на її думку, в тому, що вони такі, така їхня природа. Краще, якби вони відпрацьовували гроші й були лялькою в якійсь політтехнології. Ну, тоді виходить, що винні мої батьки, які народили мене такою на світ. Винні батьки Олега Тягнибока. Винні батьки всіх тих, чиї діти входять до «Свободи». Якщо вони не сприймають нашу природу, то це не наша проблема. Це протистояння, яке ми маємо, - воно для вдосконалення мене й нашої політичної сили. Мене не цікавить, що там робить Партія регіонів. Мене цікавить, що роблю я і яке місце посідаю в тому всьому. - Чи можна вважати «Свободу» демократичною організацією за внутріпартійним устроєм? Чи рядовий член партії може перечити лідерам?   - Ні, ми не демократична організація. Можу розповісти, як у нас усе відбувається. Збирається політрада, лідер висловлює свою позицію, тоді висловлює позицію кожен з нас. Думки можуть бути різними, але рішення завжди одностайне. Чому? Якщо я маю іншу позицію, то мене переконуватимуть, і поки в моїх очах не побачать згоди, політрада не закінчиться. Це не тиск, це переконання. Я неодноразово вже була вдячна, що мене переконали. - Коли і як Ви прийшли у «Свободу»? - Мені було дуже сумно, що прийшла в організацію лише 2004 року. Хоча «Свобода» була соціал-національною партією, я абсолютно поділяла ті цінності. Хоча за своїм психотипом я - самітний вовк, не люблю товариств, зборів, спільних виїздів. Щаслива, що мої студенти привели мене у «Свободу». У 2004 році прийшла сюди саме завдяки студентам, коли зрозуміла, що самотужки не даю ради. На мене відкрили кримінальну справу, а я в житті не мала досвіду роботи з адвокатом. Тоді навіть не знала, що є така організація і хто такий Олег Тягнибок. - А що це за справа була проти Вас? - Це була дуже смішна справа. Впродовж десяти років у «Львівській політехніці» я проводила конкурс мовного політичного плакату «Мова - твого життя основа». Почався він спонтанно. 1998 року я їхала у львівській маршрутці, там звучала музика «убілі нєгра, замочілі...». Мене це завжди страшно дратувало, тож підійшла до водія і попросила його вимкнути. Він послав мене прямим текстом. Вийшла зі слізьми на очах. А їхала тоді на пару до студентів-першокурсників, дизайнерів, архітекторів. Розповіла їм цю історію і запропонувала намалювати протест. У мене був шок від того, що вони намалювали. Дала їм 300 гасел на зразок: «Чия мова, того й влада», «Відчуй силу духу» та інші. Одна зі студенток, зокрема, намалювала поїзд, стрілочку в бік Росії й гасло: «Не знаєш? Не розумієш? Не шануєш?» Ці виставки тривали щороку. Десь на році шостому студенти запропонували скопіювати роботи, щоб заклеїти окремі місця у Львові. Вони скопіювали згаданий плакат і розклеїли в місті. Це був 2003 рік. Тоді «Русскоє молодьожноє общество» десь побачило цю роботу (вона висіла на якомусь стовпі у Львові) й написало в Галицький райвідділ міліції петицію, мовляв, ця робота розпалює міжнаціональну ворожнечу, тому треба притягнути до кримінальної відповідальності авторку плаката Юлію Пєцух і мене як організатора. Пам'ятаю, що приймала залік, до мене прийшли хлопці з міліції і попросили вийти. Я зреагувала бурхливо: сказала, що на роботі й не збираюся виходити. Коли закінчила залік, тоді вийшла до них. Вони показали мені цього листа. У мене був шок. Студенти були свідками цього всього. Увечері до мене зателефонував один зі студентів і розповів, що є така партія, СНПУ. Я сказала, що поділяю їхні цінності. Він мені дав номер телефону, як виявилося, Руслана Кошулинського, який сьогодні є керівником фракції «Свобода» в міськраді. Так я потрапила у «Свободу». Я відчула, що тут є спільнота, яка дихає разом зі мною. Це було неймовірне відчуття щастя, що знайшла себе в колективі. Тут відчула, що люди думають так, як думає мій тато, моя мама, моя родина. - Якими будуть перші кроки «Свободи» у Верховній Раді, якщо їй таки вдасться туди потрапити? - Найперше - це законопроект про заборону Компартії, Нюрнберг-2. Поки ми не знищимо їх, як було знищено на юридичному рівні фашизм, ми матимемо провокації з червоними прапорами не лише у Львові, а й по всій країні. Це соромно перед світом, що ми з ними не поквиталися. Друге - законопроект про люстрацію. Ми вже напрацювали вже, використовуючи досвід інших країн світу. Третій законопроект - про землю, яка не може бути предметом купівлі-продажу. Ми також це вже напрацювали. Четвертий крок - це закон про інформаційний простір як стратегічний захист держави, як чинник національної безпеки. Якщо ми не звільнимо інформаційний простір, то ніколи не побудуємо вільної держави. Інформаційний простір продано сусідній державі в середині 1990-х років. Це найважливіші чотири завдання, які ми маємо. Ми свідомі того, що можемо не мати підтримки інших політичних сил, але це не означає, що не маємо цього робити. Ми матимемо змогу показати людям наші законопроекти і донести до інших наші цінності.

А це - плакат, через який проти Фаріон порушили кримінальну справу у 2004 році і фактично через який вона потрапила у "Свободу"

http://polemika.com.ua/news-69902.html

Филарет: "РФ глубоко ошибается, если считает Десятинную церковь и Софийский собор своими. Когда они строились, Москвы еще не было (Цензор.Нет)"

 

Ось такий заголовок побачила в інтернеті. Цілком відповідає історичним фактам. Ні Москви, тим більше, Московського патріархату ще не було, коли в Києві вже існували християнські святині - Десятинна церква і Софіївський собор...

Стаття не відкрилася за посиланням... Цікаво - це випадковість, чи комусь дуже нехочеться, об вона відкривалась повністю?

 

 

   В своей предыдущей заметке, помещенной в данное сообщество, я поднимал вопрос о невооруженных войнах и, в частности, о войне информационной. Крупные государства ведут борьбу за умы больших масс людей. К сожалению, наша страна не только отстала в этом вопросе за годы Независимости, но и встретила знаменательный 1991 год с глубоким следом культурных конфликтов и противоречий.

   Так что на мое предложение создать группу информационного противодействия, откликнулось всего три человека. Как я понял, большинство ставило просто "+", что таким образом означает, что многие понимают необходимость подобных действий, цель которых - создать украинский сегмент в русскоязычном интернете, который не только будет защищать русскоязычных украинцев от влияния московской пропаганды, но и будет атаковать устоявшиеся стереотипы и исторические мифы в головах самих россиян.

   Многие считают и считают ошибочно, что плохие отношения с Россией - это следствие существующей там авторитарной власти. Подобные люди думают, что бороться против московской пропаганды на территории самой России - невозможно и лишено смысла, поскольку единственная причина всей агрессии, текущей от нашего северного соседа - это Путин и его авторитарный режим. Что ж, если вы настолько уверены в этом, посмотрите какое-либо интервью с российским оппозиционером. Когда дело касается Украины зачастую все благожелательство заканчивается на призывах к вечной братской дружбе, основанной на ряде крепко вбитых в голову исторических мифов. Спросите об УПА, УСС(Українські Січові Стрільці), Петлюре, Мазепе у любого российского политика вне зависимости от его места около кормушки и политической окраски - ответ будет почти одинаков.

   Также некоторые считают, что плохие отношения с Россией - это не столь важно и... снова ошибаются. Европа, пляшущая под газовую дудку с краниками - яркий тому пример. Не надейтесь - Россия не рассосется, а Украина без четкой, твердой и в тоже время миролюбивой внешней политики не состоится. Путин уйдет? К нему на смену придет по-настоящему болеющий за свою страну жесткий лидер? Тем хуже для нас. Все денежные потоки, направленные на культурно-информационную войну перестанут раскрадаться, все присланные в Центры Российской культуры в Украине детки МИДовских чиновников, получающих зарплату и не показывающиеся на работе, будут уволены. Литературные конкурсы, исторические выставки, гранты, отдых для школьников - все это заработает и через каких-то 50 лет, а для истории это маленький срок, мы потеряем то, ради чего отдали свои жизни сотни тысяч украинских патриотов.
 
   В том числе и воевавшие в УПА. Я думаю все знают, какой это камень преткновения - Українська Повстанська Армія, причем, что самое грустное, в Украине тоже. НЕ РАССОСЕТСЯ (это для тех, кто по-прежнему считает, что от него лично ничего не зависит) В нашей стране есть вполне определенный набор проблем, которые не решаются, поскольку политики на них спекулируют - им не выгодно их решать, а народ занят своими вполне житейскими вопросами. Хочу, однако, напомнить одну цитату: "Народ, который между свободой и колбасой, выбирает колбасу, не получает ни того, ни другого"

   Одна девочка, из тех, которые откликнулись на мое вполне конкретное предложение, мне написала: "Скажеш, коли почнеться якийсь рух"
Что ж, вот мой отчет - пока я один. Пишу приключенческую книгу об УПА на русском языке. Она не историческая, рассчитана на массового читателя. Цель - опровержение стереотипов и привлечение интереса к данной тематике у людей, далеких от истории.
Первую главу можно прочитать тут(неотредактированное) и тут : http://blog.i.ua/user/2985158/774587/ - окончательная версия первой главы.
Жду отзывов.

                           



© Mike911

Все, как я думаю, знают высказывание Наполеона: "Народ, который не будет кормить свою армию - будет кормить чужую"

Сейчас уже 21 век и кое-что изменилось. Не так, как декларируется в Европе и Америке, когда там начинают перечислять достижения, которые относятся скорее не ко всему миру - а к их собственному уровню жизни.
Но... изменения есть.

Теперь актуальнее иная фраза: "Народ, который не производит свою продукцию, потребляет чужую"

Введите в гугле фразу: "УПА танки" - что вы найдете?

Историю про то, как украинские бойцы захватывали у немцев легкие танки? Может, вы найдете мемуары, в которых рассказывают о том, как использовался танк во время боев с венгерскими войсками? Или различные полумифические истории про захваченный УПА Т-35?
Нет! Вы найдете довольно таки пропагандистскую новость, про то, как в годовщину создания УПА некто "нехороший" поджег Т-34 бутылкой с зажигательной смесью.

При попытке найти форму Синежупанников и Серожупанников - нахожу кадры из "Белой гвардии"

Тот факт, что в России научились варить вкусное пиво (я, правда, все равно пью чешское, немецкое или бельгийское) пережить можно. Спички из Беларуси? Тапочки из Китая? Это все не столь важно.

Важно то, что мы проигрываем войну информационную. Даже на некоторых украинских интернет ресурсах. Нам приходится сражаться(ведь это война) у себя на територии.

Недавно, после того, как на одном российском историческом форуме я получил перманентный бан по IP (правда, я все равно TOR использовал, так что это не столь трагично) за тему : "Чтобы произошло, если бы немцы признали независимость Украины?"
Тему я запостил в раздел Альтернативная история, где спокойно жило и живет обсуждение: "Что бы было, если немцы сдали Берлин американцам?"

Так вот, после этого у меня появилась мысль, что информационную войну нужно переносить на чужую територию. Дело не в том, что нам поверят с первого раза, не в том, что мы сможем строчить шедевры и не в том, что будем получать "плюсики" Одни и те же мысли, одни и те же статьи - вот, что такое Интернет!
 
Искать, писать, постить, разрушать исторические стереотипы на российских сайтах.

Повторенье - мать ученья. Вера - от слышанья. Пусть они защищают свои ресурсы от нашей пропаганды, а не мы будем отбиваться от ихней!

Предлагаю всем желающим, моим друзьям, согласным со мной организовать группу противодействия.

Ее суть и методы работы - в личке. Организация на добровольных началах.
                           



© Mike911

Ми, українці, маємо великі труднощі з визначенням напряму розвитку України як держави – самі не впевнені в тому, що демократія є добрим шляхом для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія?

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.

Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.

Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?

Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.

У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.

Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.

Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.

Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.

Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.

Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.

Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.

Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.

Дежпідприємство "Центр державного земельного кадастру" за результатами тендеру 7 липня уклало угоду з ТОВ "Інвестеко" на виготовлення пластмасових межових знаків, призначені для закріплення меж земельних ділянок в натурі.

Всього має бути виготовлено 50 мільйонів знаків на суму 4,9 мільярда гривень.

Про це повідомляється в "Віснику державних закупівель", передають "Наші гроші".

Вартість одного межового знаку склала 98 гривень.

Згідно з технічним завданням, межовий знак довжиною 713 мм і діаметром верхньої основи 60 мм, складається з чотирьох деталей: металевої марки діаметром  50 мм  та   товщиною 1 мм, а також полімерних  деталей - закладного дюбеля, фіксуючого стержня червоного кольору і установочного стовпчика.

Конструкція межових знаків повинна дозволяти їх встановлення на поверхні з ґрунтовим покривом без застосування спеціальної техніки або устаткування.

Межові знаки будуть поставлятись до регіональних філій ДП "Центр державного земельного кадастру" на протязі 2011-2015 років.

Верховна рада прийняла законопроект про забезпечення прав власників земельних ділянок, переданих в оренду для сільськогосподарських потреб.

Законопроект передбачає заборону використання ділянок до встановлення його кордонів на місцевості, що має проводитись з використанням межових знаків.

"Землекористувачі не будуть самі купувати межові знаки - їх будуть централізовано постачати в регіональні філії Центру ГЗК, які будуть розподіляти знаки між ліцензованими землевпорядними організаціями згідно їх заявок. І вже ці організації будуть безпосередньо встановлювати межові знаки. Вони будуть встановлюватись лише після внесення в базу всієї належної інформації", - повідомляв голова "Центру державного земельного кадастру" Олександр Філатов.

За його даними, зараз існує понад 20 мільйонів земельних ділянок, з них в базу внесено лише 10 мільйонів.

http://www.epravda.com.ua/news/2011/07/15/291968/