Для отримання інсуліну кожному хворому щоразу треба пройти через пекло, - стверджує помічник-консультант народного депутата України Олеся Донія, активіст ВГО Альянс «Майдан» Тарас Токар.

У вівторок, 12 липня, Тарас Токар перебуваючи в одній поліклінік Полтави став свідком жахливої ситуації. До одного з лікарів була велика черга пацієнтів. Через цю чергу намагався прорватися чоловік, щоб пройти позачергово для отримання рецепту на інсулін. Одна жіночка намагалася перешкодити цьому хворому потрапити до лікаря, бо якраз підходила її черга. Цього чоловіка охопила паніка. Він почав кричати і просити жіночку пропустити його, бо виявляється отримання рецепту на інсулін замало, щоб отримати сам інсулін.

Зі слів хворого, на отриманий рецепт треба поставити… п’ять печаток різних лікарів на чолі з завідуючим поліклінікою. А для цього, звісно, треба особисто обійти всіх цих п’ять лікарів. І так щоразу.

Тарас Токар не повірив цьому хворому, думаючи, що той перебільшує, щоб обійти чергу на прийом до лікаря. Але активіст «Майдану» вирішив перевірити цю інформацію, підійшовши у цій же поліклініці до знайомого лікаря. Лікар підтвердив все те, що казав той чоловік, і пояснив, що не так давно вийшов наказ Міністерства охорони здоров’я, в якому зроблені ці нововведення «з метою підвищення контролю» за обігом інсуліну. До виходу цього наказу було достатньо одного рецепту з печаткою того лікаря, який виписує цей рецепт.

Т.Токар має намір звернутися до групи народних депутатів України з пропозицією розібратися з такими «нововведеннями» Міністерства охорони здоров’я і ввести в них корективи, щоб полегшити хворим процедуру отримання рецептів.

"Майдан".

Майже 20 років відновленої української незалежності наочно доводять, що проблеми України підсилюються небажанням значної частини населення Сходу і Півдня ідентифікувати себе з українською нацією. І це не лише очевидні регіональні відмінності чи тільки насаджений штучно за «совітів» радянський менталітет частини громадян України. Неприйняття української національної ідентичності є значно складнішим і більш вкоріненим питанням, ніж мовний поділ між Сходом та Заходом і Центром української держави.
За століття російської і радянської колонізації України «братам» із півночі вдалося понівечити ментальність частини українського народу і, провівши антиселекцію, виховати підконтрольного будь-якій владі малороса, який своє особисте фізіологічне виживання та відносний матеріальний добробут ставить куди вище, аніж історичну долю свого народу і самої України. Власне, це є ніщо інше, як концтабірна ментальність, за якої понівечена духом людина прагне прожити ще один день, не дуже задумуючись над тим, що наступних днів у неї може і не бути взагалі.

Акцентування на розломах регіональної відмінності українського населення супротивниками української державності покликане закріпити в українців стійке сприйняття розмитої національної ідентифікації, яке заважає українцям об’єднатися і відчути себе єдиною нацією.

Нинішня явна криза української національної ідентичності викликана не лише тим, що процеси російської асиміляції в Україні так і не вдалося зупинити, а й тим, що це і криза переходу від підімперської соціальної моделі до національної.

Дивіденди від відмови від самих себе

Розмита національна ідентичність найчастіше спостерігається серед міських українців, які часто вже в кількох поколіннях втратили не лише мову своїх предків, а і зв’язок зі своїм народом. Такі люди, або їхні предки, коли радянська влада ставила їх перед суворим вибором – або вибирай статок і успішне просування по кар’єрній драбині, або ж свободу і приналежність до своєї нації – вибирали несвободу і статок.

А перед їхніми дітьми і внуками подібне питання вже не поставало загалом. Чужинська російська мова вже стала для них органічно рідною, а окупаційна влада СРСР сприймалася як своя.

Тому було б дивно думати, що ця пояничарена частина українського населення, яка ж до того колись мала численні дивіденди від відмови від самих себе, з радістю буде навертатися до свого українського коріння. Їй взагалі абсолютно чужорідні такі поняття, як зв’язок зі своїм народом, зв’язок зі своїми українськими предками і вкоріненість на своїй Батьківщині. Безнаціоналізація їхньої свідомості дуже повільно здатна зазнавати будь-яких змін у бік українськості, а світосприйняття переорієнтації.

Такі позанаціональні індивідууми, не відчуваючи себе органічною частиною свого народу, свідомо блокують позитивні зміни дезросійщення в Україні та перехід її на рейки зовсім іншої історичної ролі. Очевидно, що за два останні десятиліття не вдалося змінити свідомість пояничарених українців, які взагалі дуже неохоче сприймають саму незалежність української держави, але при цьому не хочуть навіть для себе визнати, що в Росії вони також не можуть прижитися, адже ментально вони опинилися фактично на міждоріжжі між двома народами та культурами, і що в сучасному російському житті вони будуть просто зайвими.

Нав’язана альтернатива

Міський українець великою мірою є русифікованим українцем, продуктом імперської політики царської Росії, СРСР, а також неоімперської політики сучасної Росії. Історично склалося так, що у більшості випадків модернізаційна розвиненість українців досягалася за рахунок русифікації. І проблемою сучасних міських українців є те, що вони в силу сформованих історичних несприятливих обставин були поставлені перед альтернативою: інтегруватися у зросійщене українське суспільство або ж опинитися добровільно на його маргінесах.

Домінування російської мови в пресі, на телебаченні, радіо, в книговиданні і навіть у побуті створює таку парадоксальну ситуацію, за якої сучасний міський українець під пресингом штучно нав’язаних із Росії обставин має вибирати для себе: або ідентичність, а це українська мова і українська культура, або розвиток – російська мова і культура.

Звідси виникає феномен міського українця: нечіткий внутрішній кордон між українцями і росіянами. І якщо порівняти ситуацію з корінним населенням і росіянами, заселеними на чужоетнічні території в часи СРСР, то можна побачити, що кордон між корінною нацією і росіянами в колишніх радянських республіках чітко виражений.

В українського народу залишається при цьому лише два шляхи: повністю асимілюватися і перетворитися на росіян або ж відкинути всі нав’язані йому ззовні застереження і стати українською політичною нацією. Коли етнічне ядро української нації натуралізує і коренізує все суспільство, що складається з багатьох інших етносів і створює одне єдине ціле – це і є політична нація. Цим шляхом повинна піти і Україна.

Український етнос має залучити всі етноси в Україні і створити модерну націю. Можна пригадати, що один із найбільш русифікованих прибалтійських народів, латиші, зараз почали успішно натуралізувати росіян. Й очевидно, що в національній державі це повинно бути нормою.

А розпочати цей непростий і подекуди і болючий процес дерусифікації та укоріненості необхідно з того, щоб для отримання українського громадянства обов’язково необхідно було володіти українською державною мовою і знати історію української держави. Якби це питання постало ще в 1991 році, в час відновлення української державності, то, можливо, розвиток України пішов би зовсім іншим шляхом.

Прийняття історичного досвіду

Але національна ідентичність – це не лише українська мова. Це прийняття певного історичного досвіду, коли українець усвідомлено говорить, що його поети – це Тарас Шевченко і Василь Стус, гетьмани – Іван Мазепа і Пилип Орлик, герої – бійці УПА і дружинники київського князя Святослава. Головне зараз, щоб не дати перервати українську традицію. Думаю, що більшість українських громадян не влаштовуватиме, щоб через п’ятдесят, сто чи двісті років на українських теренах жило населення, яке випало з української традиції і для якого Україна перетворилася б не більше, аніж на якусь територіальну абстракцію.

Щоб цього не сталося, українцям необхідно нарешті провести своє остаточне цивілізаційне самовизначення, оскільки продовження в часі ментальної роздвоєності частини її громадян означатиме в підсумку не що інше, як перемогу російської асиміляції над українським національним духом.

Завадити цьому може лише консолідація українців навколо ідеї побудови в Україні «українського світу», який стане не лише альтернативою «русскому миру», що його нині силою Москва і російська церква нав’язують українцям, а й єдино можливим варіантом утвердження історичної долі української нації.

Віктор Каспрук

<iframe src="http://vkontakte.ru/video_ext.php?oid=74865409&id=160558236&hash=7647026771f9a4fe&hd=1" width="607" height="360" frameborder="0"></iframe>

ВСІХ СВЯТИХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа постановлено святкувати празник Всіх святих українського народу.
Усі свята літургійного року Вселенської Христової Церкви безпосередньо пов'язані з величезним таїнством Богочоловіка, яке, за Провидінням Господнім, стало основою нашої віри. Кожне торжество, незалежно від свого місця в календарі та часової віддалености від Празника празників[1] — світлого дня Пасхи, — ніби якоюсь невидимою ниткою з'єднане зі спогадом про Воскресення. Пригадуємо це славне дійство не лише щодня, як апостоли[2], служінням Таїнства Христової Жертви в Пресвятій Євхаристії, і в пам'яті святкування кожного "першого дня тижня"[3], "дня Господнього" у неділю, і в радості поминання будь-якого з великих дванадесятих Господських чи Богородичних празників — дивовижних подій історії спасіння, які безпосередньо співвідносні з Торжеством торжеств[4], і в окремих щоденних святкуваннях кожного одиничного вияву сили і могутности Воскреслого Спасителя, сповіщених світові через життя і діяння його святих.
Зачудовані многоликістю таких проявів, ми, серед нашої обме­жености та немочі, пробуємо узагальнювати для себе ці спалахи Духа, беручи за приклад для наслідування якусь одну з чеснот та ціх праведного життя в Бозі цих великих подвижників, в особливий спосіб виокремлюючи та підкреслюючи її значимість для нас через тексти величань та благодарення Богові наших літургійних молитов. Так постають перед нашими очима численні когорти великих патріархів, побожних праотців, богоносних отців, богоглаголивих пророків, всехвальних апостолів, добропобідних мучеників, неустрашимих ісповідників, чеснотливих страстотерпців, ангелоподібних преподобних, гідних подиву безсрібників і чеснотливих праведних...
Особливо радісно стає на серці українського молільника, коли він вряди-годи впізнає тих, чиї чесноти і свідчення є особливо близькими йому за духом, бо їхні життя і діяльність по-особливому пов'язані плоттю і кров'ю з нашим народом, його історією, культурою та релігійним переживанням. Ось і сьогодні відчуваємо особливе піднесення, прохаючи про заступництво перед троном Всевишнього у наших болях та немочах святих рівноапостольних великих князів і просвітителів української землі Володимира та Ольгу, стовпів віри й славетних воїнів Христових, засновників українського монашества преподобних Антонія і Теодосія, світочів смирення, побожности, миру, справедливости та непротивлення злу страдників Бориса і Гліба, подвижника церковного єднання священномученика Йосафата, преподобної Йосафати (Гордашевської), блаженних пратулинських мучеників Данила, Луку, Вартоломея, Онуфрія, Пилипа, Костянтина, Микиту, Ігнатія, Вікентія, Івана, Константина, Максима, Михаїла та їх братів у звитязі мучеництва пізніших часів Миколая, Григорія, Йосафата, Івана, Гри­горія, Василія, Микиту, Симона, Теодора, Павла, Петра, Климентія, Леоніда, Миколу, Омеляна, Зенона, Івана, Северіяна, Якима, Віталія, Андрія, Миколу, Романа, Олексія, Лаврентію, Олімпію, Тарсикію, Володимира... і сотень чи навіть тисяч тих инших наших братів і сестер, імен яких ми не знаємо, але котрі, як і вони, осяяні сяйвом божественної слави[5].
Саме сьогодні маємо можливість глибше замислитися над зна­чимістю цих невідомих, але таких рідних нам людей у справі нашого з вами спасіння. Адже це саме сьогодні збірне свято всіх тих, хто в різний час і в різний спосіб своїм свідченням віри зумів притягнути на нашу землю благодать Святого Духа, котра, хоч незрима за своєю природою, так видимо виявила себе і в нашому з вами покликанні до співучасти в тому всесвітньому братстві, що гордо зве себе Христовою Церквою. Невідомі нам їхні імена, але чи від цього повинна бути меншою наша їм вдячність, инакші умови нашого і їхнього життя і деколи ми дуже віддалені один від одного у часі, але чи є це перешкодою для молитви?
З иншого боку, це свято є для нас не тільки прикладом подвиж­ництва, воно також сповнене благодарних і просительних молитов за їхнє дієве заступництво, але і празником нас самих, днем, коли торжествуємо і нашу з вами святість. Поміркуймо лишень, якщо в контексті цього святкування говоримо про багатьох "незнаних нам подвижників", ми не маємо права зачислити до когорти наших канонізованих святих чи блаженних і тих, хто безпосередньо був із нами, хто спасався зовсім поруч?
А що вже говорити про тих наших сучасників, які в побуті й на роботі, у родинному житті чи в приятельських і добросусідських стосунках, серед небезпек і терпінь спокійно живуть і трудяться з любов'ю, радістю, миром, терпеливістю, добротливістю, милосердям, вірою, лагідністю і поміркованістю...[6] Чому б мали ми закривати очі та соромитися тієї святости, яку Бог щедро виливає на них, виявляючи її у всіх цих їхніх добрих справах? Чи не тому, що ми не звикли бачити благодіяння Господні у власних душах, що слово "святий" — за велінням духа цього світу — звучить у наших вухах радше як глузування, що ніяк не насмілимося повірити в те, що й ми святі[7], і взяти нарешті на себе самих відповідальність за власну святість?[8]
Тому так важливо сьогодні нам, християнам України третього тисячоліття, йти за Христом і "поводитися, як діти світла", пам'ятати, що сьогоднішнім торжеством Господь перекидає до наших сердець ще один місток через прірву гріха, яка відділяє нас від Його святости, укріплюючи нас і заохочуючи сміливо ступати тим вузьким шляхом досконалости, що його проторили нам сотні і тисячі наших відомих і невідомих братів-співучасників Його благодати.
о. Роман Тереховський

[1] Восьма пісня канону Пасхи
[2] Ді. 2, 42, 46.
[3] Мт. 28, 1; Мр. 16, 2; Лк. 24, 1; Йо. 20, 1.
[4] Восьма пісня канону Пасхи.
[5] Од. 5, 116
[6] Гл. 5, 22-23.
[7] Рим. 1, 7; 15, 25-26, 31; 1 Кор. 1, 2; 2 Кор. 13, 13.
[8] Лев. 11, 44-45; 19, 2; 20, 7, 26; Чис. 15, 40; 1 Пт. 1, 15-16.
http://www.truechristianity.info/ua/books/know_your_devotion_21.php


Львів вшановує і святкує

У рамках святкування парафіяльного празника Всіх Святих Українського Народу у неділю 10 липня, парафію Всіх Святих (м. Львів вул. С. Петлюри 32) з Архипастирським візитом відвідає Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк) Архиєпископ Львівський. У переддень свята 9 липня о 19:00 служитиметься Святочна Всеношна (Велика Вечірня з Литією до всіх Святих Українського Народу) та Утреня. Також за день перед тим, а саме 7 липня після Служби Божої о 19:00 на перехресті вулиць Кульпарківської – Виговського – Володимира Великого, відбудеться процесійна зустріч мощей Блаженного Григорія Лакоти після чого о 20:00 розпочнуться молитовні чування біля мощей та служитиметься урочиста Вечірня. У сам день празника, 10 липня о 7:00 та 9:00 у храмі Всіх Святих Українського Народу служитиметься Празнична Божественна Літургія, після яких о 10:30 відбудеться процесійна зустріч Архиєпископа Львівського Владики Ігоря (Возьняка)…
11:00 – Архиєрейська Божественна Літургія.
13:00 – Празничне водосвяття, посвячення Високопреосвященнішим Владикою
Ігорем, Архиєпископом Львівським речей релігійного вжитку.
Відтак, о 14:00 з нагоди храмового празника проходитиме футбольний турнір за участю парафіяльних та архиєпархіяльних футбольних команд, після якого запрошуємо вірних Львівської Архиєпархії на святочну концертну програму за участю парафіяльного хору «Єдність», гурту «У дзеркалі», популярного співака ОСТАПА та інших виконавців.
http://hram.lviv.ua/





Мученики Борис і Гліб
[ Читати далі ]

Адміністрація лікарні звернулася із проханням до людей, щоб ті допомогли хоча б овочами

У Машівській ЦРЛ не залишилось продуктів харчування. У зв’язку із цим адміністрація цього лікарняного закладу звернулася до населення за допомогою. Про це повідомила машівська газета «Промінь».

«Медзаклад буде вдячний кожному і прийме капусту, огірки, кабачки, цибулю, петрушку тощо. Поділіться тим, що є в надлишку на городі та в саду.

Продукти можна доставити в харчоблок самостійно або зателефонувати за номером 0994627570 і до вас приїде лікарняний автомобіль», — говориться у зверненні до людей.

«Майдан»

Приєднуйтеся до флеш-мобу «Читай українською!»

Мета: змусити книгарні замовити для реалізації якомога більше різножанрових україномовних книг сучасних українських авторів, оскільки саме попит створює пропозицію.
 
Час проведення: 9-10 липня (найближчі вихідні).

Щоб взяти участь у флеш-мобі, читач української літератури має пройти по кількох книгарнях свого міста (оптимально – п’ять) і запитати там книги українською.

Підводні камені.

1. Якщо просто попросити «щось українською», то одразу пропонують українську класику зі шкільної програми або нові твори Шкляра, Костенко і Забужко. У більшості книгарень вважають, що це достатній асортимент для покупця, який читає українською.

2. Якщо ви назвете прізвище (наприклад, Андрухович, той же Шкляр чи ще хтось конкретний), то цим не вплинете на асортимент книгарні у своєму місті. Цей автор або є, або його немає в книгарні. Якщо його книг немає, то, імовірно, і надалі не буде (перевірено на власному досвіді).

3. Якщо ви попросите щось для своєї дитини українською, вам здебільшого запропонують переклади або народні казки. Не піддавайтеся. Запропоноване розвиває не сучасну українську літературу, а гаманець видавця, оскільки на народні казки немає авторського права, а більшість перекладів у цьому сегменті зроблені комп’ютерними програмами з російської.

4. Вам також можуть запропонувати переклади з іноземних мов (здебільшого з російської), це особливо стосується дитячого сегменту. Не ведіться. Переклади вам не потрібні з причини, озвученої у попередньому пункті.

5. Вам взагалі можуть пропонувати російськомовну продукцію замість того, що вам потрібно. Тут без коментарів. :)

Найефективніше запитувати українські фентезі і фантастику, пригодницьку або психологічну прозу, детективи, казки для дітей і підлітків, але нові, а не передрані з радянських видань під новою обкладинкою, та ін.

Або хай вам підберуть книги для відпустки (дощі невдовзі закінчаться :) , але тільки українською.

Запитуйте також про молодих українських авторів або своїх земляків, тут вас може чекати багато сюрпризів.

Фантазуйте та імпровізуйте!

Завжди пам’ятайте, що продавець виконує свою роботу. Він має вам відповідати, і власник книгарні найперше зацікавлений, щоб ви не пішли з книгарні з порожніми руками, бо на кожній книзі власник книгарні має від 40 до 60% прибутку.

"Майдан".

<iframe width="560" height="349" src="http://www.youtube.com/embed/CYnL5dZ2eBk" frameborder="0" allowfullscreen></iframe>