У однин з вихідних днів, здається на трійцю, ходили в Пирогово. Народу було багатенько, чулася навіть німецька мова серед відвідувачів музею. Основна частина людей відпочивала на схилах навколо центральної площі, де на дерев"яній сцені виступали етнічні колективи з народними піснями та танцями, діти запускали повітряних зміїв, допрослі відпочивали та фотографувалися на фоні вітряків та хат-мазанок.
Ми теж злилися з натовпом, хоч і намагалися не потрапляти в його гущу, тож пішли гуляти по всім регіонам. Я нарешті вперше потрпив до "карпатського села".
Тут нам всім сподобалося найбільше. Не знаю, не має у мене родичів серед гуцулів та горців, людина я більш рівнинна зі спокійним характером, а в гори душа тягнеться регулярно, як на другу батьківщину. От і тоді ми довго сиділи на ганку дерев"яної церкви, дивилися на білі хатки, квітучу калину та дітей у вишиванках, і так захотілося у старовинне карпатське село, де "всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина", а "вівчар жене отару плаєм, тьохнув пісню соловей за гаєм..."
Короче, дивіться фотографії і мрійте і ви!

У рамках щорічної подорожі на травневі свята цього року ми їздили у Уманьський парк "Софіївка".
Раніше я бував тут 2 чи 3 рази восени, навесні ж вперше. Гарно тут і навесні, хоча немає того переливу фарб від зеленого до червоно-бордового по пагорбах навколо ставків, але є своя чарівність у свіжій зелені та теплому сонечку. Але навіть при досить довгому весняному дні нам не вистачило часу, щоб досконало оглянути всі закуточки парку, не кажучи вже про саме місто. До того ж під кінець прогулянки, на нижній станції підземної річки Ахеронт (Стікс) нас застав дощик, що згодом переріс у повноцінну зливу. Тож вечірню маршрутку на Київ ми чекали хоч і мокрі, але з твердими намірами приїхати сюди ще не раз.

Мабуть, у кожної людини є у світі місця, до яких линеш сердцем все своє життя. Є такі місця і у мене. Поки що я намагаюся бувати там щороку, зарядитися енергією на наступні півроку-рік. Одним з таких місць є моя Мала Батьківщина - невеличке село у Чернігівському Поліссі на кордоні з Білоруссю - Мощенка. Саме тут я народився і провів щасливі перші роки життя. Цього року я їздив туди на травневі свята, зібралися ми там усі - 5 онуків, як колись у далеких 80-х. Щоправда причина була досить сумна - річниця з дня смерті дядька, але за інших обставин зібратися було б практично не можливо. Пом’янули, домовилися про встановлення пам’ятника, допомогли бабусі по господарству. Побачилися з двоюрідними братами та сестрами, поспілкувалися, бо життя трохи розкидало нас по суміжних державах.
Якраз перед нашим приїздом на стовпі між 4-ма жилими дворами на нашій вулиці лелеки почали будувати гніздо. Цікаво було спостерігати за тим, як вони, зносячи по гілячці вже за пару днів заклали міцний фундамент майбутнього гнізда. Дивні вони, на мене з фотоапаратом дивилися з підозрою, значить, не дуже довіряють людям, а вибрали найбільш жилу ділянку на вулиці. Сусід гордий тим, що вони обрали саме його стовп, хоч і сміття вони наносили добренько і всю лавку загадили. Односельці збиткуються, що ще й дитинча йому у дзьобі принесуть, хоча він вже пару років як вдівець і має п’ятеро дорослих дітей та пару онуків, що живуть окремо.
За ці кілька днів часто їздили за село, де колись бігали босоніж, збирали гриби та суниці, пасли корів. Згадували різні епізоди свого дитинства. Можливо хтось буде сперечатися, але я точно впевнений, що ландшафти Полісся є одними з наймальовничіших на Землі. Особливо навесні, коли квітне все живе навколо, рожево-білим маревом розквітають яблуневі сади та жовтіють килими з кульбаби.
Як сказав мій брательник: "Жалко тех людей, что живут здесь постоянно, им некуда приехать и отдохнуть душой". Дійсно, роботи в селі практично немає, поля заростають березами, ферми руйнуються та розбираються на будматеріали, чоловіки спиваються потроху, молодь їде у райцентр, Чернігів, Київ. Шкода, бо село потребує міцних рук, толкових голів, добрих хазяїв. Ходять слухи, що багато земель викупили російські та київські багатії, хочуть будувати ското-ферму та будинок відпочинку в лісі. З одного боку і жалко, що цим може порушитися та тиша і спокій, що зараз панує на тих порослих лісом пагорбах, з іншого, вселяє надію, що при умілому та бережливому природокористуванні у селі відновиться інфраструктура, з’являться робочі місця. Про одне тільки мрію, щоб нові хазяї любили та берегли цей куточок рідної мені землі так, як би це зробив я.

http://blog.i.ua/community/343/453871/ - Дія перша.

http://blog.i.ua/community/343/453884/ - Дія друга.

У суботу вранці ми зі Светою зустрілися в МакДональдсі і пішли шукати готель. Спочатку нас зацікавив готель Зірка, бо був не далеко від вокзалу і поблизу центру, але, як виявилося то був прихисток для "продажной любви" з лабіринтами коридорів та маленькими кімнатками у які ледь вміщувалася двоспальна кровать... Тож ми швидко ретирувалися звідти і поїхали до готелю "Аркадія", що побудований і обслуговується у кращих традиціях радянської епохи. Номер після ремонту видався нам дуже милим та затишним. До того ж досить не дорого - 264 грн за добу. Ванна кімната дещо не добудована, нещодавно поміняні пластикові труби йдуть поверх плитки, але гаряча вода є цілодобово, хоч і висить об"ява, що використовувати її потрібно економно.

 

Поселившись, ми рванули до театру, бо вистава починалася о 12-й, тож на дорогу нам лишалося хвилин 45. Окрема тема це одеські маршрутки. Практично на вікні кожної великими буквами написано, що вони проходять повз вокзал та Привоз, а по обидва боки меншим шрифтом інші назви зупинок, які мені ні про що не кажуть і написані  досить вибірково, так, що повністю маршрут прослідкувати не вдається. Розраховуються тут при виході, якщо ти виходиш через задні двері, то передаєш гроші і називаєш зупинку де хочеш вийти... А Я ЇХ НЕ ЗНАЮ!!! Вартість проїзду тут теж змінюється в залежності від того скільки ти проїхав від 1,50 до 2,50 грн. Короче, до театру ми прибігли за 6 хвилин до 12.
Про театр ціла окрема історія! Як відомо він починається "с вешалки". Бабця-гардеропниця тут була одна на 4 відділи, тому їй швидко набридло приймати речі і вона більшість людей з легкими курточками відправляла так, мотивуючи, що в театрі прохолодно... Насправді було досить тепло, і в нашій ложі на першому ярусі було 10 чоловік, не рахуючи 3-х дітей. Одразу виникла асоціація з маршруткою і захотілося передати за проїзд... Першу дію ми достойно відсиділи, хоча маленька дівчинка, що сиділа з батьками перед нами сказала, що це ужасно і вона більше не прийде на це кіно! Насправіді балет танцював гарно, але досить довго. Якщо "Лускунчик" казка для дітей, то головні її глядачі почали нудитися вже в кінці 1-ї дії. Про другу дію навіть у програмці було написано дивно: "всі радіють від перемоги над мишиним королем і танцюють національні танці: іспанський шоколад, арабська кава, китайський чай, російські  пряники та французькі цукерки пастушок з пастушкою..." Виглядало це досить красиво, але коли вони вийшли плясать по 3-му разу це вже втомило... А якби не прочитали у програмці що саме нам намагаються донести цими напівнародними плясками-балетом, то навряд чи здогадалися б...

Внутрішнє оздоблення театру просто вразило, ліпні фігурки на стінах та стелі, статуєтки та позолочені підсвічнтки та люстри! Просто вражаюче. Але поєтичного дару у мене нема, то ж описати словами це не можливо. Окремі деталі дивіться на фото. За загальним враженням поїдьте в Одесу самі та купіть квитки на виставу!
Обідали в ресторані "Куманець" на розі Ланжеронної та Гаванної . Тут гарний інтер"єр в українському стилі, смачно готують та доволі великі порції. Ще нас приємно вразила кав"ярня "Прага" на Малій Арнаутській, яку ми знайшли цілком випадково. Тут готують смачну каву і великі порції смачних свіжих десертів! Спіймав себе на думці, що Одеса та Львів, здавалось би абсолютно різні міста з різною культурою та історією, дуже схожі між собою. А ще, я якось внутрішньо дивувався, коли бачив українську символіку та українськи сувеніри. Це місто ніби стоїть на межі між Російською імперією та Францією десь у 18-19 столітті. Особливо відчутний цей ефект на Приморському бульварі, коли по бруківці цокотять копита запряжених у карети коней.
Більшість будівель в центрі побудовані французькими архітекторами у 1882-1900 роках, про це свідчать пам"ятні таблички. Навіть дивно як стільки будівель збереглося після Другої Світової... Дуже втішає те, що багато будинків відреставровано, деякі реставрують, хоча є і такі, що завалилися від часу та людського недбальства...
Хоча і Одеса вже не та... Зазирав я у кілька знаменитих одеськіх двориків, де тьотя Сара мала смажити рибу, хлопчик Яша мав грати на скрипочці, а Абрам Моісеєвич читати газети і ругати радянську владу... На сонечку сохнуть дитячі речі, мабуть це вже внуки Яші, який закинув скрипку, пішов у бізнес і купив мерседес, що стоїть у дворі...

Неприємно вразило виховання дітей: мені не зрозуміло як можна бити пляшки об пам"ятник чи приводити дітей гратися у доганялки по пам"ятнику Голокосту...
За вихідні ми ще прогулялися по пляжу в Аркадії, пройшлися по Дерибасівській, сфотографувалися біля 12-го стільця у міському саду, побували у ресторані-пивоварні, купили розливних таїрівських вин та сувенірів, зайшли у Пасаж, який я міг би пропустити, якби не Света. В купе ми зайшли о 22:50, пипили чаю і невдовзі заснули! Взагалі, чудово провели час, що повністю відповідає моєму девізу "Відпочивати треба так, щоб ще довго не хотілося"!

Наступний день почався з запланованої пробіжки та заняття на турниках. Давно я це не робив, мабуть даремно! Все ж нормований робочий тиждень з місцем роботи поряд з домом має свої переваги... Після занять я зустрівся зі знайомою з Одеського Гідрометцентру Анжелікою. Окреме їй величезне дякую за екскурсію в ті місця, куди сам би я точно не пішов. По-перше, це пляж Аркадія, досить відомий і влітку, мабуть дуже не дешевий. Там все вже готується до прийому відпочиваючих, проводяться косметичні роботи ресторанів та нічних клубів, набирається персонал... цвіте вишня... По-друге, це ресторан-пивоварня "Люстдтдорф". Тут подають свіже пиво власного виробництва трьох сортів. В меню ресторану є дегустаційний набір - 3 бокальчика пива різних сортів по 50 мл, 1 метр пива -дошка довжиною у 1 метр, на якій 12 бокалів пива, 1 метр ковбаси та м"ясна дошка - різноманітні м"ясні делікатеси до пива, на твій розсуд.
Ну і по-третє, це китайський ресторанчик, де ми їли жаб"ячі лапки у клярі. Цікавий досвід.
Наступного дня ранок був соняшнший і я вирішив урізноманітнити нашу ранкову пробіжку спуском до моря з послідуючим купанням! Так, в цьому році 14 квітня майже о 8 ранку я вже купався у морі.
Водичка була чиста та свіжа!

По данним Гідромету +9 градусів. Купався я і наступного дня, а от у п"ятницю вже зночі подув вітер і пішов дощ, то ж купання вже не вийшло.
У четвер була запланована екскурсія до Гідрометцентру Чорного та Азовського морів, який знаходиться на Французькому бульварі, поблизу моря. Навпроти нього санаторій Росія, хоча точніше його руїни...   Як на мене, хай би вже цей клаптик віддали багатіям під дачі, з певними умовами, хоч вигляд був би не таким жахливим...
У п"ятницю, після лекцій, ми отримали свідоцтво про успішне закінчення курсів, попрощалися і розбіглися. Я побіг у центр купувати квитки на балет "Лускунчик". На вихідні я чекав на Свету і готував якусь екскурсійну програму, але оббігти і побачити все було дуже важко.

Далі буде...

Ми таки купили собі фотоапарат. І першою його перевіркою було відрядження до Одеси. Тож про "Перлину у моря" у подіях, враженнях і фотографіях... Дуже важко вибрати кращі з майже 600 фотографій... Поїзд прибув на вокзал Одеса-головна приблизно о 6:20 ранку.

Південь України зустрів мене похмурою погодою та дощем! Але у ці дні тут планувався просто всеукраїнський шабаш метеорологів, а іноді ми уміємо домовлятися з погодою...  Доїхавши на 18-му трамваї до потрібної зупинки (які, до речі, мають тут дещо дивні назви, як то 5-та чи 16-та станція Фонтанської дороги, чи 7-ма станція Люстдорфської дороги), я пішов шукати відкритий вхід до території університету. Так рано гостей тут ще не чекали... Поселився я у університетьському профілакторїї, який більше був схожий на охайний готельчик. Переодягнувшись з дороги та прийнявши душ, я пішов навчатися. Серед слухачів курсів було 8 жінок та один хлопчина з Донецького аєродрому. З ним ми найбільше і здружилися. Після пар він спитав як я відношуся до ранкової пробіжки, я відповів позитивно і ми домовилися на 7:15 ранку. Після чого я пішов привітатися з морем. Воно було тихе, але холодне. Пізніше, озброївшись мапою, я поїхав у центр міста. Трамваї у Одесі курсують хоч і не так часто як хочеться, але досить справно. Проїзд по 1 грн. До того ж трамвай - це вид міського транспорту, якому я найбільше довіряю, після метро. Можливо тому, що він більш сталий у своїх змінах і найбільш консервативний. Не знаю чому, але я дуже погано оріентуюсь у чітких квадратних кварталах, як то центр Одеси, чи Поділ у Києві. Пройшовши вздовж вокзалу та Привозу, який вже зачинявся, я звернув на Олександрівський бульвар, так як на ньому розміщувався скверик і найбільша кількість пам"ятників. Спершу мені зустрівся пам"ятник жертвам Чорнобильської катастрофи. Він, як і більшість пам"ятників цієї трагічної події, був чорним та не дуже масштабним, стояв трохи осторонь дороги у зовсім невизначному місті напроти зупинки. Під дахом цієї зупинки я якраз сховався від дощу, що все посилювався... Далі мені попався скверик з пам"ятником-козаком та меморіал пам"яті загиблим стражам правопорядку... Скільки ж людей гине у наші мирні часи... Далі - пам"ятник Олександру Сергійовичу. Взагалі в Одесі люблять Пушкіна, я бачив принаймі три пам"ятники цьому поєту, можливо і це ще не всі. Ноги на той час я вже промочив, тож зайшов трохи обсохнути і відігрітися у торговий центр "Афіна". Цей комплекс надзвичайно мене вразив!   Склалося таке враження, що я знаходжуся у футуристичному місті серед хмарочосів, враження підсилювало металеве дерево з пташками на гілках, що практично сягало 6-го поверху. Однією з основних програм прогулянки був Оперний театр та пам"ятник Дюку де Решельє. Театр надзвичайно гарний після реставрації, чудові скульптури... Квитки я не купив, бо було вже досить пізно. Дюк, як і завжди, стоїть напроти Потьомкінських сходів і має той же двозначний вигляд з 2-го люку.

Далі буде... тут!!!

Йшов я якось зранку на роботу. Сонечко ще тільки збиралося з"являтися на сході, у Іркутську вже був полудень, а в Петропавловску-Камчатскому діло йшло вже до півночі!  

І так мені захотілося поїхати кудись, змінити оточення... Все тіло майже фізично відчувало, що хоче на тихі вулички Вінниці, до замків Закарпаття, або на набережну Великої Ялти...

Всі ці краєвиди міражем спливали за кожним поворотом. Але розмиті та непевні контури і перспективи відпустки зовсім не вселяли надію на щасливу цікаву подорож у найбижчі місяці!   А я так влаштований, що 2-3 рази в рік мені треба кудись поїхати, розвіятися, змінити обстановку...

 І о чудо!!! На роботі мені повідомили, що у КВІТНІ Я НА ТИЖДЕНЬ ЇДУ в ОДЕСУ на курси підвищення кваліфікації!!! Все це настільки чудово, що організм за щасливими криками "ЇДУ! КВІТЕНЬ! ОДЕСА! МОРЕ!" не чує слів "навчання та іспити"...

В Одесі я 2 рази по кілька годин був влітку і кілька днів на конференції у жовтні... Тепер ще збираюсь навесні! І це чудово! Як тільки виясню деталі, побіжу за квитками! Море мені вже гріють!

Рішення про поїздку приймалося довго та мучительно, кілька разів змінювалося на протилежне. Причини на це були різні: і неспівпадіння відпусток і брак коштів   і почуття страху перед лижами у Свети ... Нарешті замовили і оплатили номер на базі, купили квитки на поїзд, але черговий наплив роботи за день до від"їзду знову ледь не довів до "білого коліна"...   Виїхали ми у п"ятницю ввечері, щоб у суботу вдень вже бути в горах.

Вже в поїзді нам зателефонували з "Буковель-Таксі" та повідомили, що попутників для нас нема, тож вони роблять нам знижку і повезуть з Франківська до Ясинів лише за 180 грн, і ми погодилися! З Ясинів на Драгобрат курсують лише УАЗи та ГАЗи, інші машини навряд чи проїдуть по тих засніжених стежках, та і то, я б не сів за кермо без ста грамів "допінгу", бо так маневрувати по бездоріжжю над прірвою можуть або відчайдухи, або п"яні   ! Але, здається, водії всі були тверезі і за 180 грн з компанії, яку ми тут же знайшли, ми помчали вверх!

База знаходилися під самими підйомниками на висоті 1370м над рівнем моря, вікно номеру виходило прямо на схил, де "ліхо" и весело спускалися гірськолижники різної форми і спритності. Света тут же назвала вигляд з вікна "питошною". А я, купивши проїздний на 50 витягів, поїхав на гору. Мушу зауважити, що база і 2 бугельних підйомника належать одній фірмі, тож для проживаючих діють знижки на підйоми: 50 підйомів за 250 грн, проти 350 грн, для проживаючих інших баз.
Ми приїхали якраз на період снігопадів, бо до того снігу було не багато. Якщо внизу, коло бази була доволі тиха і затишна погода з невеликим сніжком, то на горі дув сильний вітер, видимість ледь перевищувала 50 метрів, а іноді падала до 10-ти метрів, так, що було навіть не зрозуміло де ти знаходишся, рухаєшся ти чи стоїш на місті, яка у тебе швидкість і яка крутизна схилу. В таких випадках спускатися приходилося під рахунок вальсу: раз-два-три-поворот, раз-два-три-поворот... Хоча були і прояснення... 

Під час прояснень згори відкривався чудовий вигляд на долину внизу та на вершини гір Стіг (1703м), на схилах якої і розташовані траси, та Жандарм (1800м).
Ввечері ми прогулялися трохи по поселенню, зайшли в одну з колиб на глінтвейн. Хоч ціни тут дещо кусючі, але посиділи весело, особливо коли хазяї дозволили спочатку сфотографуватися у гуцульському вбранні, а потім ще всі дуділи у трубу і фотографувалисся з рушницею.

У перший же день Света відмовилася ставати на лижі і пішла прогулятися територією урочища. Наступного дня, після сніданку та переломного психологічного періоду, близько 11 ранку ми пішли у прокат брати лижі. Взулися, Светі тут же стало "слизько",  тож прийшлося знімати лижі і звикати до нових відчуттів поступово... Трохи звикнувши найняли інструктора (120 грн/год, якщо кому цікаво). Але з цим інструктором не вийшло. Коли я спустився з гірки Света стояла з лижами в руках...
- Інструктор тебе вигнав?
- Ні, це я його вигнала! Він мене строго питав, чи я буду їхати. А я мовчала і падала на задніцу! Тож він сказав, щоб приходили коли я точно вирішу чи буду кататися!
Після цього ми пішли в номер горювати. Що робити тут ще, поки всі катаються на лижах я не знав, тож вирішили, якщо нічого не вийде, то спробуємо виїхати з бази у вівторок, а там чи поживемо у Франківську пару днів, чи поміняємо квитки і поїдемо додому...
Після обіду і уговорів, що я сам буду вчити і за потреби тримати за палки, Света погодилася на ще одну спробу... Після перших кроків у лижах до нас під"їхав інший інструктор і запропонував за годину навчити спускатися.
-Спробуйте, якщо витримаєте більше 15 хвилин, бо у вашого попередника нічого не вийшло.
Але вже через кілька хвилин у Діми (так звали інструктора) і Свети налагодилося взаєморозуміння і я з чистим серцем пішов перевзуватися у свої лижні черевики.

 Ввечері у нас була замовлена сауна, де кожний ділився своїми досягненнями у гірськолижному спорті. Було що розповісти і Светі. І ми вже не поверталися до розмови про передчасний від"їзд у вівторок. Мушу додати, що з 8 чоловік 4 ніразу не стояли на лижах. У всіх були певні успіхи, певні враження та якісь прикрощі. Пару разів після обіду ми ходили по урочищу з фотоапаратом, милувалися природою, запорошеними ялинками, гірськими краєвидами...
Наступного дня вставати на сніданок було вже важче... Почалася кріпотура, з"явилися перші синці та натертості. Зранку, після сніданку у Свети знову була психологічна переломна година, потім взування і "блін комом". Але тепер вже у неї з"явилася мрія спуститися зверху, але самим "плужком" звідти скотитися важко. У вівторок для тренування поворотів знову знайшли Діму. Після заняття він сказав, що вже виходить набагато краще, але на верх підніматися він сьогодні ще не радить. Краще завтра і з інструктором.
На вечір ми замовили шашлики в "Казці Карпат", мушу відзначити чудовий смак шашлику, гостинність та душевність хазяїв та нашу дружню веселу компанію.

Ввечері та зранку цікаво було спостерігати за роботою ратрака - він нагадував чимось заклопотаного жука-скарабея, а ще при  цьому весь світився і мигав.

Вже так хотілося, щоб погода на горі дещо покращилася, але ж ні, і у середу теж було вітряно і хмарно. Тому Света мало що бачила на горі, але інструктор Діма звіз її досить вправно, іноді тримаючи за палки, іноді проїжджаючи якийсь шлях і показував куди повертати. Пів дороги я їхав трохи попереду, але побачивши, що у них  гарно виходить поїхав вниз швидше. Після обіду ми вдвох ще двічі піднялися на середину гірки і звідти тихенько з"їхали до низу, оминаючи всі льодові дзеркала. Того дня Света трохи прихворіла, але, за її власними словами, їй ставало набагато ліпше, коли вона взувала "чудесні лижики".  Ввечері прийшов час здавати "чудесні лижики", бо наступного дня мали вже їхати додому. Цього дня у сауні всі розповідали про свої успіхи, ділилися враженнями та хвалилися синцями! :-)
В четвер зранку стала чудова погода, було видно вершини навколишніх гір! Про таку погоду можна було тільки мріяти!

І я, будучи до цього, як людина, що безпосередньо пов"язана з погодою, в немилості у всієї компанії, нарешті заробив свої 150 грамів коньяку! Прийшлося знову розчохляти лижі і підніматися наверх з фотоапаратом, а Света вже збирала потроху речі.

Ще перед від"їздом, я написав на форумі повідомлення, що шукаємо попутчиків на 4-те лютого до Івано-Франківська, бо так рано поверталися лише ми вдвох. Відгукнулося 2 дівчини. Тож ми домовилися виїхати з бази десь о 13:30, пообідати у Ясінях, а о 15-й замовили машину до Франківська. Виселитися з номеру потрібно було до 12 години, винесли речі до друзів і мали ще 1,5 години, щоб прогулятися по горах та помилуватися краєвидами. Показав Светі гору з якої вона спустилася з інструкторм і ми одноголосно погодилися, що вона герой!

Гуляючи, зайшли аж до нижньої бази крісельного під"йомника (біля готелю "Кремінь"), який тільки но почав працювати, а всі ці дні стояв як примара над урочищем. Попили на останок чаю з медом у "Казці Карпат", попрощалися з друзями, що лишалися і поїхали в Ясіня. Обідали в кафе Меридіан, який нам рекомендували... Ціни тут і в горах відрізнялися в рази! Досі згадується банош з бринзою і деруни по-гуцульські! Смакота!
З Ясинів до вокзалу добралися практично без пригод, якщо не враховувати те, що нас на певний час затримали за перевищення швидкості. По дорозі ми ще зупинилися на сувенірному ринку на перевалі, купили собі по магніту з Драгобратом, я шерстяні шкарпетки, а Света карпатського різнотрав"я у чай.

Ці дні пройшли настільки гарно і різнопланово, що повернувшись додому навіть важко збагнути, що пройшов лише тиждень. Нових вражень у мене вистачило б на пару місяців, а у Свети, якщо врахувати знайомство з "лижиками", то мабуть і більше! Тепер у нас є ще одне спільне хоббі, а у світі стало ще на 4 людини хворі на сніг!

Решта фоток знаходиться тут!

Все що не трапляється то на краще, або ж дуже хочеться у це вірити...  Подорож була хоч і не зовсім у тому варіанті, що заплановано спочатку, але теж цікава та насичена. В Україні ще безліч цікавих місць,   хоч багато з них у занедбаному стані . Ще треба якось вибратися і на схід, але у мене вже є кілька ідей цікавих подорожей по Тернопільщині та Поділлю ... І ще, здається, все-таки треба зменшити темпи... Робити "розгрузочні" дні з прокиданням після 10-ї, а не о 8-й ранку , більшу уваги приділити музеям, особливо краєзнавчим. Або ж зменшити кількість днів, бо на 5-й день прокидатися і відпочивати  вже важко... Але ж... навколо стільки цікавого ... Хочеться особливу подяку висловити Светі, що майже "безропотно" розділила "всі тяготи та невзгоди" нашого відпочинку, а подарунок до Дня Народження отримала аж у Києві, ДНВП "Картографія" за картографічні та історичні матеріали (хоч і є певні зауваження до точності), та серії путівників Мальовнича Україна під редакцією С.Л. Удовіка видавництва "Ваклер" за історичну та архітектурну довідку.

Подяка також і Кузьмі Скрябіну та групі "Поющіе труси" за пісню "Пластіческий хірург", яку ми почули вперше в ресторані Дубно, і наспівували всю дорогу . Унікальність цієї пісні у тому, що у приспіві можна змінбвати назви органів і дії з ними, що абсолютно не впливає на риму і зміст! Також хочу подякувати пивзаводу "Рівень", за справжне непастеризоване пиво! Тепер я знаю, яке пиво має бути!

Для тих, хто щось упустив повна збірка "Літо 2009 - Подорож на Волинь:

У Луцьк ми приїхали вже близько 17-ї. Вийшовши на автовокзалі, довго крутили мапу, намагаючись зрозуміти куди нам далі. У бік готелю йшов 5-й тролуйбус, але його ще треба було знайти...   Вже стоячи на зупинці читали назви вулиць і зупинок через які проїжджають маршрутки, що зупинялися на зупинці, але знайомих назв не знаходили, тоді вирішили йти навпростець до залізничного вокзалу,де була кінцева зупинка 10-го тролейбуса, що нам підходив найкраще. Від залізничного вокзалу обласного центру ми очікували більше, тут же було пару платформ і приміщення вокзалу, що скидався на якийсь полустанок на кшталт Бобрика чи Яготина... Тролейбуси тут, на відміну від Рівного, хоч і коштували на 5 копійок дешевше, але були у більш занедбаному стані і ходили на багато рідше. Взагалі місто виглядало дещо "неряшливо". Чи то ми вже втомилися від мандрівок?.. Поселитися вирішили в готелі Світязь, що стоїть трохи вбік від центру на набережній річки Стир. Готель ми знайшли досить швидко, навіть спочатку пройшли б мимо, якби не річка. Навіть не сама річка, а поросла травою, кущами та будяками пойма річки. Кімнату зняли за 195 грн   і ще 20 грн доплатили за другу порцію сніданку. Виселитися ми мали до 12-ї, або доплатити ще за півдоби, так як потяг у нас був о 20:40. Тож ми вирішили зранку поснідати, зібрати речі і завезти їх на вокзал і до вечора гуляти містом. А сьогодні хотілося повечеряти і оглянути ту частину міста, яка не входила до "старого міста", де судячи з карти була найбільша концентрація пам"ятників архітектури і старовини, включаючи і замок Любарта. Прогулялися до мосту через Стир, а потім пішли ближче до центру шукати смачну вечерю... На Театральній площі сфотографувалися біля пам"ятника Лесі Українці та біля жирафки!   Навпроти театру розташований Свято-Троїцький кафедральний собор, що побудований ще у 1752-1755 роках і від нього простягається пішохідна вулиця Лесі Українки, де ще сьогодні можна побачити будинки епохи модерну... Тут розташовані магазинчики, кав"ярні, пивні та ресторани. Біля одного з них є скульптура бравого вояки Швейка, що надихнув мене на прочитання цього твору Гашека. В одному з ресторанчиків з приємною музикою ми сіли пообідати... Від цін ми були дещо шоковані, бо звикли вже за кілька останніх років, що на Західній Україні можна смачно, дешево і багато поїсти... А тут ми повечеряли дерунами з грибами, запили це соком і заплатили 100 грн!    Повечерявши ми ще погуляли центром, по дорозі знайшли затишну кав"ярню на завтрашній ранок, бачили пам"ятник святому Миколаю, що є захисником міста і відображений на його гербі та пішли додому відпочивати, бо завтра мав бути довгий але цікавий останній день нашої одісеї...  На сніданок нам запропонували 4 комплексних варіанта, не зговарюючись вибрали 2-й.:-) Поснідавши, зібрали речі,

 здали ключі і пішли пити каву. Потім маршруткою до вокзалу, де лишили свої речі у камері схову і повернулися до історичного центру міста. Місто Луцьк, або Лучеськ, вперше згадується в Іпатіївському літописі близько 1085 року. Назва міста, скоріш за все походить від слова "лука" - вигин річки: річка Стир півколом оточує історичний центр міста. До оборонної системи Луцька входив Верхній замок, що будувався протягом 11-13 століття, та Нижній (окольний) замок з міськими мурами. Верхній замок оточують мури та 3 вежі: Надбрамна, Стирова (над річкою Стир) та Владича (що утримувалась за кошти Владики). У 1345-му році князь Дмитро Любарт зробив замок столичною резиденцією Галицько-Волинського князівства. У 1429-му році великий князь Литовський Вітовт приймає у замку монархів найбільших європейських країн для організації сувмісної протидії османській експанції. Тоді, разом із челяддю, Луцьк прийняв 15 тисяч осіб. У 1452 році місто отримує магдебурське право і невдовзі стає найбагатшим містом Європи. У 1569 році місто переходить під владу Польщі. Цей період позначається будівництвом кафедрального костелу святого Петра і Павла (1606-1610рр), монастирів (кляшторів) бригіток (1624р), василіан (1647р), бернардинців (18 ст), домініканів (18 ст), трінітаріїв (1729 р) та шаріток (18-19ст). В середині 18-ого століття (1752-1755 рр) будується Свято-Троїцький кафедральний собор. У 1795-му році, після розділу Польщі, Луцьк входить до складу Російської імперії.

Огляд історичної частини міста почали з пам"ятнику на честь 2000 років від Різдва Христва, що знаходиться на перешийку між сучасним та історичним центром міста на майдані Ринок. Далі пішли центральною вулицею імені Данила Галицького. Праворуч стоїть пофарбована у яскравий жовтий колір Свято-Покровська церква, трохи далі, за перехрестям, височать шпилі Дому Євангеліє. Перед самим поворотом на міст через Стир стоїть потужна будівля старої синагоги з баштою, яку ще називають "Малим замком" і не дарма, бо має вигляд цілком замодостатньої оборонної споруди. Будувалася вона з кінця 14 століття, перебудовувалася 1629 року, зараз тут винаймає приміщення адміністрація футбольного клубу Динамо. У колишньому старовинному домініканському монастирі зараз функціонує Кирило-Мефодіївська православна церква та духовна семінарія української православної церкви. До будівлі іде гарна трояндова алея з кованими ліхтарями, а перед входом бігають кури... По дорозі від монастиря до замку нам  зустрілася будівля Державного історико-культурного заповідника з гарними кованими навісами, прекрасною вивіскою "під старину" та масивними дерев"яними ставнями. Якби вся історична частина міста мала такий вигляд, то можна булоб з легкістю повірити, що ти ненароком потапив машиною часу у старовинне багате місто благородних лицарів, прекрасних принцес та чудових ремісників. У дворі, за кованими воротами була якась виставка скульптур. У іншому крилі будівлі заповідника у свій час жила і починала свою творчу діяльність Леся Українка. Одразу за цією будівлею перед нашими очима постав красень і велетень римо-католицький костел святого Петра і Павла, що вражає величчю. У нішах стін стоять скульптури святих. Побудований костел у далеких 1606-1610 роках, навпроти нього розташована дзвінниця, що побудована ще у 1539 році, щоправда зараз вона без дзвонів. Під стінами костелу стоїть пам"ятник борцям за незалежність, розстріляним у липні 1941 року бійцями НКВС. Через площу вже видно було в"їздну вежу замку Любарта з дерев"яним містком через колись глибокий рів. Зараз на місці рову столики фешенебельного ресторану. Вхід до замку коштує 5 грн з дорослого та 3 гривні з дитини, але без екскурсовода не можна потрампити до розкопок церкви чи всередину в"їзної брами...

На території замку діють музей книги у будинку повітової скарбниці 19 ст., у Владичій вежі діють експозиції "В"язниця", "Арсенал" та музей дзвонів. Також в приміщенні повітової канцелярії 18 століття, що  знаходиться на території замку, відкритий художній музей. Мури замку і башти збереглися у досить гарному стані, їх гарно відреставрували, але поринути у епоху середньовіччя заважають накриті залізною кришею розкопки церкви Іоана Богослова 12 ст... Не знаю, мабуть тут можна і треба щось придумати... Можливо зверху побудувати муляж цієї церкви, чи зробити це накриття скляним... Також одну з башен можна було б відкрити як оглядовий майданчик, хоча дивитися там практично нема чого... З одного боку міста луки, аж до річки, які поступово забудовуються дачами, з іншого ринок, вигляд на який мабуть найбільше нагадує часи монголо-татарської навали... Взагалі, тут якимось дивовижно-потворним чином переплелися багата історична спадщина з сірістю буденного життя, і це не на користь першого... По території, навіть вірніше по мурам замку, ходили досить довго, поки не зголодніли. На мапі ще лишалося "недослідженими" ще кілька пам"яток архітектури, то ж ми намагалися їх швиденько знайти, а замість цього потрапили на базар... І навіть якщо ті будівлі, що ми знайшли, дійсно були житловий будинок Пузини 16-18 століття, монастир бригіток чи шаріток, то на пустий шлунок і у тому занедбаному вигляді вони не справили на нас потрібного враження. Можливо місто на нас розсердилося на це, бо потім ми ніяк не змогли найти якусь недорогу піцерійку чи кафе, щоб гарно поїсти, але не ресторан з непомірними цінами... Коли ми тричі обійшли центр міста, дійшли навіть до центрального корпусу Волинського національного унівнерситету, де по нашим розрахункам мало бути студентське кафе, але нічого не знайшли, з голодними очима забігли в гастроном і купили 2 булочки та по йогурту... "Заморивши черв"ячка" та вивчивши карту, продовжили екскурсію. Мушу зауважити, що на зупинці в центрі ми натрапили на афішу кінотеатру, де пропонувалося перезгянути мультфільм "Льодовиковий період-3" о 18:00. Ми вирішили, що це може бути логічне завершення суєтного дня і всієї подорожі. До фільму ще лишалося майже 2 години, тож ми ще вирішили подивитися на Київський майдан, прогулятися парком і помочити ноги у Стирі (це у мене ритуал такий). Київський майдан, хоч там і знаходиться Обласна державна адміністрація, а через дорогу Обласна податкова адміністрація і інспекція, мав вигляд недозабудованого пустиря...   До парку йшли пішкипо проспекту Волі, дещо поспішали, бо парк, судячи з усього закладений між меліоративно-осушувальними каналами, мав велику площу.

 

Від пляжної зони на Стирі парк огорожений насипною земляною дамбою висотою у 2-3 метри. На пляжі, практично у чентрі міста було багато відпочиваючих. Берег був обривистий, висотою близько метра, до води прокладені стежки і іноді є навіть бетонні сходи. Ритуал я виконав і ми помчали ловити маршрутку до кінотеатру... А в кінотеатрі, від сьогодні, мультик йшов лише о 16:30...   Була ще одна "фішка" - дитяча залізниця, але про те що вона працює у п"ятницю ми не мали жодних ілюзій... Тож ми вирішили нарешті десь поїсти і випити пива... Час від часу нам попадалася в очі реклама торгового центру ТАМ-ТАМ, ніби там є все що ми хочемо, і навіть піца!   Але на жодному плакаті не було адреси цього чудо-центру!  Покладаюцись на логіку ми сіли в одну з маршруток яка, судячи з переліку зупинок, проїжджає повз Там-Там, але, як,виявилося ми сіли не в той бік, тож знову приїхали до центру, де, здається, ми "примелькалися". Добрі люди показали на карті де знаходиться цей торгівельний центр і якими маршрутами ми можемо туди дістатися... Нарешті ми нормально поїмо! Цей Гіпермаркет виявився через міст від залізночного вокзалу, тож ми мали достатньо часу. Повечерявши супом, лозанею та картоплею з грибами, та запивши все пивом ми зайшли в супермаркет, купили води та шоколадку на дорогу і попрямували на вокзал. Добре, що дядько з камери схову затримався на роботі, тож речі ми отримали без проблем! Чекаючи поїзда, я ще збігав купити розливного квасу... Якісь він не смачний і занадто солодкий у них! Невдовзі підійшов поїзд і наша літня подорож добігла свого логічного кінця!