Павло Берест 

7 вересня Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького». За це рішення проголосувало 263 із 344 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі. Як повідомляється, 2011 року виповнюється 810 років від дня народження Данила Галицького – князя Галицько-Волинського, великого князя Київського, «першого короля Русі-України» (з 1253 року)

Павло Берест.

В анотації до картини йдеться, що вона розповідає про «одну з найважливіших подій польської історії». Це історична драма про те, як поляки зупинили переможний наступ Червоної армії 1920 року. Тамтешні історики називають цю подію «чудом над Віслою», у результаті чого молода Польська держава змогла відбити тріумфальний наступ більшовиків, які несли на багнетах революцію в Західну Європу. Завдяки перемозі під Варшавою Польща уклала з Радянською Росією мирну угоду, яка забезпечила саме існування цієї держави.

Але мало хто нині знає, що й «диво на Віслі», й події, які йому передували, тісно та безпосередньо пов’язані, як із історією Української держави, так і з героїчністю українського війська  та недалекоглядністю його керівництва. Не так давно в українському інтернеті активно поширювався уривок з іншої польської стрічки «Маршал Пілсудський». В ньому показано, як глава Польської держави просить вибачення перед вояками армії УНР. При цьому, у деяких з них навертаються сльози на очі, а в Пілсудського тремтять руки.. То що ж сталося тоді в історії двох братніх народів?

21 квітня 1920 року між урядами Української Народної Республіки та Польщі було укладено угоду про створення єдиного антибільшовицького фронту. Юзеф Пілсудський у такий спосіб хоча б частково зняти проблему польсько-українського протистояння та отримати союзників на сході. Симон Петлюра таким кроком хотів продовжити боротьбу з військами радянської Росії та створеного ними «уряду радянської України». Проте така боротьба потребувала постійного поповнення боєприпасів, зброї, амуніції, яких українці не мали. Крім того, союз із Польщею міг допомогти й у співпраці з Антантою. Польща зі свого боку визнавала Директорію УНР єдиною законною владою в Україні (без територій ЗУНР) та гарантувала українському населенню в Польщі національно-культурні права.

25 квітня 1920 року об’єднані польсько-українські війська (20 тис. польських та 15 тис. українських вояків) перейшли Збруч і почали наступ на Київ. Протягом першого тижня було звільнено Житомир, Бердичів, Козятин. Однак і в цій кампанії союзники припустились стратегічних прорахунків.

Український адмірал, видатний військовий діяч Михайло Остроградський та інші військові фахівці радили Петлюрі спрямувати основний наступ українсько-польських сил спочатку не на Київ, а на Одесу. Це б забезпечило вихід до моря та поставок в Україну необхідної амуніції та боєприпасів. Крім того, маловідомо, але в Одесі до того часу ще перебували вірні уряду УНР підводні човни, що стояли під синьо-жовтими прапорами. Прихід в Одесу та звільнення Центральної України дав би змогу залучити до війська чимало кадрових національно-свідомих моряків та солдатів та очолити велике антибільшовицьке повстання на Півдні та в Центрі України. Однак такий план було відкинено та вирішено спершу йти на Київ. Час показав, що невзяття Одеси і остаточна втрата флоту призвели до повної ізоляції УНР й унеможливили міжнародну допомогу, закупку і постачання морем припасів для українського війська.

Після того, як Київ зайняли українсько-польські війська, 7 травня 1920 року, звільнення України зупинилось. Дуже швидко більшовики, стягнувши з Росії свої основні сили, розпочали контрнаступ. У листопаді 1920 року Червона армія остаточно витіснила союзників із України. А зусиллями Західного фронту було встановлено радянську владу й у Білорусі, що відкривало дорогу на Варшаву. Падіння Польщі давало змогу більшовикам отримати прямий шлях до Європи та розпочати таку омріяну «світову пролетарську революцію».

Лєнін із Троцьким, користуючись апробованою в Україні моделлю множення паралельних радянських урядів, створили маріонеткові «польський Тимчасовий революційний комітет» на чолі з Феліксом Дзєржинскім і «Галицький революційний комітет» під керівництвом В. Затонського.

Перейшовши польські кордони, радянські війська впритул наблизились до Варшави, й ось-ось були готові зайняти її. В цій боротьбі проти червоних, важливу роль відіграли військові формування армії УНР. Так, під стінами фортеці Замостя морська піхота УНР стала тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії С. Будьонного та військ М. Тухачевського. Саме сили, сконцентровані в дивізії морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського, 6-й дивізії армії УНР під командуванням генерала Марка Безручка та інших українських підрозділів, чимало доклали зусиль та поклали своїх чимало голів, для того, щоб сталось те саме «чудо на Віслі».

Проте й у цій історії українці були лише зброєю в чужих руках. Укладене поляками перемир'я з Червоною армією 9 листопада 1920 року позбавило українців надій на подальшу допомогу Польщі у боротьбі УНР з більшовиками. А 35-тисячне українське військо було роззброєно та інтерновано до польських таборів.18 березня 1921-го було укладено Ризьку мирну угоду, за якою Польща визнавала УСРР, а під польським контролем залишались, окрім Галичини, українські Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся.

Отже, таки було, за що Пілсудському просити вибачення перед своїми бойовими побратимами. Але залишмо історичне тло подій початку ХХ століття та повернімося до сьогодення. Дуже цікаво подивитись, чи показана у фільмі хоч якось українська лінія. Хоча можна вже зараз припустити, що якщо вона й буде, то значно краще, ніж у псевдоісторичному російському блокбастері «Адмірал», де згадується якийсь міфічний «другий український полк», що нібито зрадив Колчака на користь більшовиків.

Відомо, що на початку 1990-х років легенда українського кінематографа Юрій Іллєнко дарма оббивав пороги чиновників з готовим пакетом розроблених законопроектів про відродження вітчизняного кіно. Невдовзі йому зателефонували, але не з Мінкульту, а з Москви. Нікіта Міхалков дуже цікавився його напрацюваннями й попросив передати пакет документів. Розповідають, наче на зауваження Іллєнка, що вони ж українською, Міхалков відповів «нічого в нас хохлів багато – розтлумачать». Дуже швидко російська Дума ухвалила закони про розвиток кіно, результати яких ми можемо бачити на власних екранах.

Ще Лєнін казав, що найважливішим із мистецтв для ідеологічної боротьби є саме кінематограф. Це усвідомлюють у США, у Росії, це розуміють французи та поляки, які знімають свої картини про свою історію та зі своїми героями. Й лише 50-мільйоний (чи вже 45-мільйоний) народ у центрі Європи продовжує дивитись чужі фільми, вірити чужим міфам і потроху забувати власну історію, мову, а значить – втрачає власну державність.

Від блогера.   Все те, що пробував пробити Юрій Іллєнко на початку 1990-их, намагались змусити прийняти нову і, як здавалось багатьом українським митцям, нарешті *справжню патріотичну українську владу* після Помаранчевої революції. Протягом 2005 - 9 років до пропозицій Іллєнка додалось ще кілька цікавих та новаторських пропозицій по розвитку в тому числі і українського історико-пригодницького кіновиробництва. Але...Не все те золото, що блищить, не всі то патріоти, що в вишиванках, не всі то державники, що лише говорити можуть... Організаційна бездарність та примітивний цинізм симулякрів по відношенню до пропагованих на словах *духовних цінностей  нації* призвів до ще гіршого, ніж у 1990-их роках, положення. Тоді УКРАЇНСЬКІ історичні фільми ще знімались. Останній фільм про УПА - 2004 рік. Останній бюджетний фільм про козацтво запущений у виробництво ще в 2002р і до 2005 знятий на 90-95 %.  Далі - порожнеча. Яка має стати вироком політикам-брехунам. Українське кіно можуть відродити лише українські політики. Хто вони ?   

Обіч мальовничих берегів витоку річки Ірклій, яка є лівою притокою Дніпра, розташувалось давнє козацьке село Красенівка. Село виникло в перші десятиріччя XVIII ст. Назва села походить від одного з імен першопоселенців — значкового товариша Переяславського полку Війська Запорозького Низового Григорія Красіона. Козаки і селяни, що мешкали в Красенівці, займались землеробством, чумацтвом, скотарством.

Територія, на якій стоїть село Красенівка, відносилась до Іркліївського куреня Війська Запорозького Низового. Козаки гартували свою міць в походах на турків, татар у війську Богдана Хмельницького змагались проти польської шляхти, здобуваючи у складі Кропивняньської сотні Кропивнянського полку незалежність для рідної України. Під час складання «Реєстру Війська Запорозького Низового 1649 року» до Кропивняньської сотні було вписано 284 козаки, серед яких були і Піддубні.

26 вересня (8 жовтня за новим стилем), року Божого 1871, в родині спадкового козака Максима Піддубного, народився первісток Іван – майбутній непереможний українець, чемпіон-чемпіонів.

Прапрапрадід Івана Піддубного в 1708 році під Полтавою, спільно з лицарством Низовим, під проводом Кошового отамана Костя Гордієнка та козацьким військом Гетьмана Івана Мазепи, воював проти Московії за суверенну Україну. Дужим та міцним був рід спадкових козаків Піддубних. Батько Івана Максимовича Піддубного вільно гнув підкови, мов пір`їнку кидав на воза п`ятипудові мішки. Вдавшись у батька, його син Іван робив теж саме. Саме тому у спадок Івану Піддубному дісталось крім богатирського здоров`я, ще й українські козацькі лицарські чесноти: щира любов до рідної землі, надзвичайно висока моральність, працелюбство та тверезість. Давня Запорозька закваска характеру Івана Піддубного не раз дозволяла йому з гідністю проходити іспити та випробування за право називатись українцем, цебто залишатись вірним ідеалам прищепленим з дитинства, роблячи не простий козацький вибір між смертю і життям.

Відправляючи свого 23-річного сина Івана на заробітки, батько сказав: «Пам`ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, Запорозького і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам`ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені і я не батько тобі…».

За порадою одного зі своїх односельців, двадцятитрьохлітній Іван Піддубний подався до Криму на заробітки, де працював вантажником фірми «Лівас» у Севастопольському морському порту. Працювати доводилось по 16 годин на добу, 6 днів на тиждень, проте кожну хвилинку вільного часу Піддубний витрачав на зайняття гирьовим спортом.

У 1896 році Іван Піддубний вперше ступив на борцівський килим, спробувавши свою богатирську силу в чемпіонаті, влаштованому у місті Феодосії цирком Безкоровайного. Тоді ж він вперше і востаннє програв, бо ж був занадто слабкий у техніці боротьби. А вже наступні сорок років борцівської кар`єри великий українець не зазнав жодної поразки.

Відомі слова самого Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організувати, спрямовуючи її в потрібне русло…». В побуті Іван Піддубний був звичайною простою людиною.

Моя бабуся Югина якось розповідала, що до революції, на запрошення місцевого пана, на ярмарок поборотися приїхав сам Іван Піддубний. Адже споконвіку на Україні була така традиція – боротись на ярмарках. Всі дівки села, в тому числі і моя бабуся зробили складки: хто приніс півня, хто масла, хто буряків, хто яєць та стали готувати чемпіону вечеряти. Після змагань, коли Піддубний зайшов на подвір`я однієї з хат на вечерю, дівки села Копіювата, що на Черкащині, крім усіх інших наїдків поставили перед ним величезну мисяру борщу, в яку принаймні вміщалося відро, такої улюбленої для українців традиційної страви. Сівши за стіл Іван Піддубний, чемно усміхнувшись в свої богатирські вуса, а навколо стола зібрались мешканці чи не всього села, сказав: «Дівчата, чи ж вам не соромно, я такий же як і ви – проста людина, дайте мені маленьку мисочку, таку як у всіх…». І з апетитом, разом з усіма повечеряв борщем, а від горілки відмовився.

Російська імперія, в якій фанатами вільної боротьби були ледь не всі верстви населення, як чоловіки так і жінки, у 1903 році послала «русского богатиря» Піддубного рятувати честь своєї корони на світовий чемпіонат до Франції. Певна справа, здолавши всіх претендентів, у фінальному поєдинку Івану Піддубному довелось зустрітись із нечесним французом Раулем ле Буше. Наперед бачачи, що Піддубний його переможе, підлий француз намастився перед поєдинком олією, тож буквально як вуж вислизав із дужих обіймів українця. Однак судді незаконно віддали перемогу французькому шевальє із формулюванням – « За красиве і вміле уникання силових прийомів супротивника». Протести Івана Піддубного, щодо неспортивної поведінки Буше, до уваги ніхто з суддів не взяв.

Наступного року, у Петербурзі, козацький правнук помстився блазню Буше, поставивши його на карячки і так тримав аж 41 хвилину, поки підлий французький чемпіон таки не визнав своєї поразки. Непереможна хода великого чемпіона крокувала світовими аренами, сплутуючи карти багатьом корумпованим рефері, адже Івану Піддубному неодноразово пропонували захмарні суми за поразку, тільки б лише він здався. Але Піддубний рубав, як його прадіди козацькою шаблею: «Я не баба, ні під кого не ляжу».

Сучасники засвідчили, що під час громадянської війни, у місті Бердянську, на поєдинок чемпіона-чемпіонів прийшов подивитись сам Нестор Махно. Батько Махно, виставляючи проти Піддубного своїх найсильніших вояків, безапеляційно заявив: «Мої не програють! І крапка!». Організатори змагань, в котрих при появі Батька Махно затремтіли піджилки, натякнули Піддубному, що Махно в разі поразки своїх бійців, запросто може розрядити в нього маузер. Кінця двобою всі чекали з жахом. Перемога була звичайно за Піддубним, котрий як мух розкидав махновських силачів. Махно лиш засміявся та наказав нагодувати переможця.

Проте більшовики виявились менш шляхетними ніж гуляйпольський анархіст. І «знайомство» з ними великого чемпіона було набагато менш успішним. Одеські чекісти, котрі всіх українців називали «жлоб`єм», кинули Піддубного до своїх казиматів, де Іван Максимович по пояс у холодній воді впродовж тижня чекав своєї черги на розстріл. Однак не судилось козаку-характернику вмерти тоді в Одеській буцегарні. Після цієї пригоди, друзі наполегливо умовляли Піддубного виїхати за кордон, де не було чекістів, а чекала заслужена слава і гроші. Іван Максимович з обуренням відхилив подібні пропозиції: «Україна моя перша любов, тут і залишусь». Щоправда його дружина, російська дворянка, не дуже поділяла його патріотичних поглядів, а відтак прихопивши з собою всі золоті чемпіонські медалі, які необачний Іван Піддубний залишив їй на зберігання, втекла з ними до іншого. Він одружився вдруге. Однак брак коштів, розруха та голод після громадянської війни, змусили Піддубного знову вийти на борцівський килим. Його захопливо вітають Франція, Німеччина куди він виїхав на запрошення численних рефері. В США в 1927 році наш козак стає «Найкрасивішим чоловіком Всесвіту». Піддубному запропонували винагороду в півмільйона доларів за умови прийняти громадянство США. Іван відмовився від винагороди та повернувся в Україну. Щоправда, чекісти у рідній Красилівці, за придбану ним землю, оголосили родичів куркулями. Іван Максимович такий черговий подарунок більшовиків сприйняв по-чоловічому мужньо. Зрозумівши, що як і тисячам його земляків-козаків в часи Катерини ІІ, московські чекісти на малій батьківщині жити йому достойно не дадуть, Піддубний, як і Запорожці, вирушив на Кубань, де придбав хату в місті Єйськ.

СРСР, як реформована Російська імперія, не залишила в спокою нашого земляка, виписавши йому паспорт громадянина СРСР. В ньому було вказано: «Иван Поддубный – национальность русский». Це було жахливого 1937 року, в час коли українців на Кубані прирівняли до дичини, влаштувавши справжнісіньке полювання. Бо всіх, хто розмовляв українською, або ж відкрито визнавав себе українцем, називали Петлюрівцями, тобто ворогами. Однак це не зупинило Піддубного. Він довго вимагав від міліції, щоби паспорт виправили. Міліцейське начальство, втілюючи лінію більшовицької партії по «орусачіванію хох лов» почало відверто знущатись над ним. Тоді гордий нащадок Запорозьких козаків власною рукою вніс виправлення до «краснокожего совецкого паспорта» написавши своє прізвище «Піддубний», а в графі національність замість «русский» виправив на «українець». Піддубного заарештували. Один із фельдшерів, який надавав йому допомогу, пізніше розповідав, що після катувань Івана Максимовича електропаяльником у в`язниці Ростовського управління НКВС, вся спина була у страшних язвах, рубцях та опіках. Через рік Піддубного випустили з російської катівні на волю. Однак у передвоєнні роки довкола борця був організований вакуум замовчування. Настав 1939 рік. Радянська Росія уклала з ІІІ рейхом союзницький договір. Так званий «пакт Молотова-Рібентропа». Користуючись цим, німецьке атлетичне товариство розпочало пошуки Піддубного. Тож, щоб не зганьбитися перед своїми німецькими союзниками, Піддубного поспішно викликали до Москви та присвоїли йому звання Заслуженого артиста РРФСР, а також вручили орден «Трудового червоного прапора». Йому також гостинно дозволили зустрітись з атлетами третього рейху, однак заборонили їхати до Германії. Після німецької окупації Єйська, великий чемпіон завів приятельські стосунки з німецьким начальником морського порту. Очевидці стверджували, що під покровительством цього шанувальника, Піддубний любив прогулюватись по набережній Єйська з орденом «Червоного прапора», незважаючи на окупаційні війська вермахту. Один із німецьких офіцерів якось був спробував зірвати орден з грудей чемпіона. За це безстрашний Іван Піддубний як курку жбурнув його через паркан. Проте окупація Єйська була не довгою – всього півроку. У лютому 1943 року, після розгрому під Сталінградом, війська фашистської Німеччини поспішно залишили Кубань. У місто повернулись давні приятелі Піддубного чекісти. За літнього вже чемпіона знову взявся НКВдиський «смерш», бо ж хтось із доброзичливців доніс, що під час окупації комендант Єйського морського потру, аби якось підтримати в голодні часи, надсилав йому додому обід із офіцерської їдальні.

Офіційно, для ідеологів СРСР, Іван Піддубний на шпальтах газет був «непобедимым руським борцом», неофіційно ж «ворогом народу» — українським буржуазним націоналістом.

Дійсно, Іван Максимович був козаком-характерником, адже і цього разу йому вдалося уникнути НКВДшної кулі в потилицю, або ж зашморгу. Зросійщуючи українську Кубань, НКВСніки все ж таки не посміли розстріляти українського патріота, але вони зробили все по ієзуїтськи підло. Вони просто викреслили його з життя, примусивши чемпіона-чемпіонів, чемпіона світу, найсильнішу людину планети, голодним побиратися між людьми, довівши до виснаження, а відтак смерті.

У 1949 році, 8 серпня, від голодної смерті назавжди залишила цей світ людина-велетень, чемпіон, легенда у борцівському світі, козак-характерник, якого ніхто й ніколи не зміг здолати в чесному поєдинку. Національний герой, яким би пишалась будь-яка країна, котрий відмовився від мільйонних статків за кордоном, на зросійщеній Кубані не мав навіть костюма. А всі свої спортивні нагороди від був змушений поміняти на шматок хліба.

В останню путь його прийшли проводжати усім містом. На надмогильному чорному камені викарбувано: «Здесь русский богатырь лежит». Помиляєтесь, людомори, там лежить український козак.

Чи ж не тому якийсь українофоб, в часи горбачовської перебудови видряпав на пам`ятнику Піддубного слова: «Хахол-Петлюровец».

Павло Подобєд  

Україна після закінчення Другої світової війни не вийшла із воєнного стану: до кінця 1940-х років на її західних теренах точилася боротьба УПА проти червоного окупанта. Часом навіть світлини не здатні передати атмосферу того часу, а тим більше настрої та почуття. Утім, по обидва боки барикад були люди з властивими їм емоціями. Ними вони намагалися ділитися з рідними та близькими.

ДЕРЖАВА У ПІДПІЛЛІ

За роки широкого визвольного руху Української повстанської армії було створено фактично прототип держави: військо, запілля, служба безпеки, медична опіка. Тож станом на 1945 рік не збиралися здаватися на милість переможцям кілька десятків тисяч українців. Радянські військовослужбовці, більшість із яких мріяли видряпатися з війни додому, опинилися на новій – неоголошеній. Досягнення радянськими діячами кінцевої мети – знищення визвольного руху та умиротворення українців – розтяглося на невизначений термін. На запитання «скільки ще воювати?» не мали відповіді навіть генерали.

За таких умов психічні та моральні якості військовослужбовців зазнають помітних змін. Ворога не видно. Він ніде і водночас усюди. Місцеве населення не змінює свого ставлення до окупантів так швидко, як би цього хотілося. Єдиним дієвим інструментом управління залишаються репресії. Певне полегшення приносило спілкування зі співслуживцями та листування з родиною. Архів Управління контррозвідки «СМЕРШ» Прикарпатського військового округу містить спецповідомлення Відділу військової цензури НКДБ 4 Українського фронту начальнику управління контррозвідки «СМЕРШ» генерал-лейтенанту Ковальчуку № 00535-а від 8 серпня 1945 року «О действии бендеровских банд на територии Западной Украины». (Саме «бендеровских» – через «е».)

ВТОМА ВІД «БЕНДЕРІВЦІВ»

Працівники НКДБ стурбовані великою кількістю листів військовослужбовців своїм рідним, у яких описується боротьба українців за власну державну незалежність. Спостереження, які робили самі автори у власній кореспонденції, змушували військову цензуру «вживати заходів» як щодо відправників, так і щодо одержувачів таких листів. Із кореспонденції стають зрозумілими і небажання воювати, і страх, і втома, і ерозія моральних цінностей радянських військових. Утім, поза межі штампів радянської пропаганди в оцінках упівців вояки НКДБ-МДБ так і не спромоглися вийти.

З прочитаного можна зробити такі висновки:

– Військовослужбовці чітко усвідомлювали, що вони потрапили на війну.

– Головний ворог – українські повстанці, які борються за незалежність України.

– Населення на боці повстанців, усіляко їх підтримує та допомагає їм.

ВІЙНА ЗАСЛІПЛЕНИХ

Шукаючи пояснення на запитання «чому вони не хочуть здаватися?», «скільки це триватиме?», «чому вони нас так ненавидять?», бійці з «буржуазним націоналізмом» часто самі творили образ свого ворога. Він був доволі строкатим. Йдеться про «шайки» та «банды» «по 300, 400 человек, которые нападают на воинские части». Бандерівці постають перед чекістами як «обтрёпанная, оборванная шайка полоумных людей». Водночас ці нібито пришелепкуваті, які вештаються у «шайках», «имеют свои органы власти, свою разведку и печать». На перший погляд, «неорганізованим та диким бендеровцам» чомусь вдається регулярно нападати на місця постою військ НКВС, беручи полонених, і навіть на бійців, які вишикувалися на плацу для збірки. Неадекватне та спотворене сприйняття дійсності, формоване політруками та брехливою радянською ідеологією, перетворило солдатів НКДБ на сліпе «гарматне м’ясо», озлоблене на все і вся навкруги. Зрозуміти справжні причини боротьби УПА вони не змогли.

У Криворізькому районі Дніпропетровщини археологи зробили сенсаційну знахідку – стародавнє поховання, яке відносять до епохи пізньої бронзи. Фахівці переконані: якщо вдасться встановити точний вік, відкриття можна буде сміливо порівнювати з відомим всьому світові Стоунхенджем. Територію поблизу села Недайвода на Криворіжжі називають останньою ділянкою цілинного степу Дніпропетровщини. Наразі археологи виявили тут давнє поховання.  Його датують епохою бронзи, це   14-12 століття до нашої ери. 

Вченим вдалось відкопати тут унікальні артефакти. Серед них – гранітна брила, яка могла слугувати жертовним каменем, а також кам’яна стела висотою майже 4 метри із зображенням людського обличчя. Це найбільша така стела, виявлена на теренах України, пише Радіо Свобода . Як зазначають автори дослідження, знахідки дозволяють припустити, що тут було давнє капище. На користь цієї версії свідчать і виявлені вченими поховання, зокрема, дорослої людини, імовірно, жерця, та дитини.

«Була розкопана кам’яна конструкція, що нагадує змію. Камені різних кольорів і різних порід граніту були складені у вигляді концентричних кілець, у центрі композиції була дитяча могила», – сказала археолог Ірина Стеблина. В археологічному шарі також виявили частини давнього посуду – амфор, глечиків тощо. Усе це ще належить дослідити. А втім, археологи вже запевняють: їхня знахідка – епохальна.

Якщо фахівці Спілки археологів України підтвердять датування знахідки бронзовим віком, то її сміливо можна буде прирівнювати до англійського Стоунхенджу, каже завідувач відділу охорони пам'яток Криворізького історико-краєзнавчого музею Олександр Мельник.

«У цій конструкції є велетенські камені, блоки, доставка яких потребувала велетенських фізичних зусиль. Це однозначно вказує на винятковість цього архітектурного і духовного центру. Можливо, це був якийсь об’єднуючий міжплемінний центр того часу», – зазначив Олександр Мельник.

Примітно, що там, де нині виявили давнє поховання, ще кілька місяців тому планували гірничі виробки. Приватна фірма, що отримала землі в довгострокову оренду за рішенням облради, мала намір створити тут гранітний кар’єр. Мешканці довколишніх сіл стали на захист степу і навіть були готові лягти під колеса бульдозерів. Тепер плани щодо гірничих розробок, запевнила влада, скасовані.

«Стародавнє поховання знайдене на території, відведеній для розробки гранітного родовища. Хочу подякувати всім небайдужим людям – вченим, експертам, жителям села за відповідальне ставлення до свого краю і його історичної спадщини», – сказав на прес-конференції голова облради Євген Удод

Віталій Огієнко, Український інститут національної пам'яті.

Завдяки гетьману в суспільстві утвердилася концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої: "Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного".

Наприкінці 2010 р. в Україні відзначили 440-у річницю з дня народження Петра Конашевича-Сагайдачного.

Петро Конашевич-Сагайдачий є найвідомішим і найславетнішим гетьманом Війська Запорізького до часів Богдана Хмельницького. Гетьманування Петра Сагайдачного (з незначними перервами з 1616 по 1622 рр.) стало цілою епохою в історії українського козацтва.

Маючи знамениту Острозьку Академію за плечима, П. Сагайдачний зробив величезний внесок в зміцнення позицій козацтва в Україні, а головне - в перетворення Війська Запорізького на виразника устремлінь українського народу та на потужну військову силу, з якою мусили рахуватися усі сусіди.

Сагайдачний - воїн-оборонець

Передовсім Петро Сагайдачний постає перед нами відважним полководцем та неперевершеним тактиком, генієм військової думки того часу.

На Запоріжжі, у цій «школі життя» Сагайдачний швидко здобуває високий авторитет: стає обозним та керує всією артилерією Січі, згодом очолює січове товариство - стає кошовим отаманом, а потім гетьманом Війська Запорозького. Розташована на межі християнського і мусульманського світів Січ стала природним заслоном проти татарських і турецьких набігів. Сагайдачний же почав не лише захищатися, а й організовувати походи на Крим і Туреччину.

Він реформує козацьке військо, на базі окремих загонів організовує регулярне військо з суворою дисципліною, розробляє стратегію та тактику антитурецької боротьби.

Морські походи під началом Сагайдачного, коли козацькі чайки з'являлися раптово у стін Стамбула та "скурювали мушкетним димом столицю турецького султана",- як писав сучасник, викликали справжній жах у ворога. І що найважливіше - козацький десант звільняв православних полонених, що томилися в тяжкій турецько-татарській неволі. Успішні морські походи 1616-1618 рр. на чолі із Сагайдачним стали прикладом сучасного військового мистецтва та посилили впевненість козаків у своїх силах. Продумана тактика і стратегія вкупі із майже міфічною хоробрістю та відчайдушністю стали дійсно непереможними.

Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що "на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті".

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами - як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 "чайок", в яких розміщувалося до 20 тисяч козаків. Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним.

Козацька чайка. Креслення французького інженера Боплана. 1660-ті

За свідченням сучасника, "не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору". Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: "Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати".

На Січі, на цій окраїні християнського світу ця незвичайна пасіонарність українського народу знайшла віддушину та не в останню чергу завдяки Петру Сагайдачному відповідну своєму часові організацію.  Історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: "Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний".

Не менш успішним ніж на морі був Сагайдачний у сухопутних кампаніях. Апофеозом козацької звитяги стала Хотинська війна 1621 р., коли козакам безупинно доводилося витримувати атаки в багато раз переважаючої турецької армії, відчайдушно контратакуючи. Сагайдачний безпосередньо брав участь у бойових діях, незважаючи на поранення напередодні отруйною татарською стрілою.

Без перебільшення, перемога під Хотином врятувала Польшу та Україну від турецького поневолення, а Сагайдачний відіграв у цьому головну роль.  Вірменський хроніст Авксент писав з цього приводу: "Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам".

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Войська єго королівської милості Запорозького. Портрет 1622 року. Гравюра з книги К.Саковича "Вірш на жалосний погреб Зацного Рицера Петра Конашевича Сагайдачного".

Сам перебіг кампанії 1621 р. засвідчив, що козацьке військо, яке налічувало 40 тисяч чоловік і становило половину війська Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати будь-які військові завдання. Петро Сагайдачний як полководець, здобував перемоги виключно не стандартними, на той час, рішеннями. Сутність його оброни була у використанні тактикики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, до речі, випробувану в багатьох успішних морських походах. 

Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту.

Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку у його лави.

Взагалі, військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при чому вирішальний удар завжди наносився миттєво й у найслабкіше місце.  Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке багато разів зупиняло наступ турецько-татарських орд результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях.

Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу. 

Сагайдачний - політик

Сагайдачний був непересічним політиком та дипломатом, який дивився на роки вперед та вибудовував як в межах України так і закордоном довгострокові дипломатичні комбінації. Він наполегливо й неухильно проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти. "Політик великий і справний", як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.

Сагайдачний боровся за розширення козацького реєстру та в інший спосіб намагався легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, розширити козацькі права, вивести польські війська з України, встановити релігійне рівноправ'я та визнати вищу православну ієрархію. Він розумів, що кожен, навіть невеликий поступ у цьому ділі сприятиме посиленню позицій козаків в обороні прав народу українського народу та православ'я. Вперше за Сагайдачного козацтво формує свою політичну програму, в якій виходить за вузько станові інтереси. Утворюється спілка козацтва, міщанства й духовенства.

Саме в цей час відбувається активне формування національної української спільноти з її чітко вираженими географічними кордонами.

В цьому Сагайдачному також належить визначальна роль, адже саме Сагайдачний знову залучив Київ в орбіту майбутньої нової Української козацької держави. При ньому Київ знову стає політичним осередком нової України.

Історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності.

"В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя".

Не в останню чергу завдяки його діяльності в тогочасній суспільній свідомості утверджується бачення козацтва як символу слави руського народу, "щита" християнського світу проти невірних, що урівнювало українців з іншими народами, утверджувало "чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту".

Петро Сагайдачний - гетьман. Малюнок ХІХ сторіччя

У середовищі козацької спільноти завершується формування погляду на себе як на "політичний народ", рівноправний зі шляхтою, котрий виступає легітимізованим виразником і захисником прав та свобод "нашої руської нації". На зміну старій княжій аристократії утверджується нова провідна суспільна еліта - козацька старшина на чолі із Петром Сагайдачним.

Поняття "руський народ" набуває "термінологічної конкретності", позначаючи мешканців територій, історично пов'язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби.

Формується погляд на цей "народ" як на самодостатню політичну спільноту, чиє існування санкціонується божим промислом у непереревній тяглості віри і Церкви. При цьому козацтво починає визнаватися нарівні із шляхтою невід'ємною складовою ланцюга тяглості й легітимації народу.

Утверджується концепція руського народу як третього (рівноправного із польським і литовським) народу Речі Посполитої.

"Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного", - зазначалось у проханні православної шляхти (не козацтва!) до сейму 1623 р.

Сагайдачний надав козацькому руху інтелектуальної глибини, міцно пов'язавши його із захистом православ'я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступили проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стає одним із гасел козацько-селянських повстань.

Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства - важливого культурного центру України, яке виступало проти Унії.

Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв популярності організації в широких народних масах, високо підніс авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій. 

Не можна не згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького і єпископів - що відновило знищену унією православну ієрархію. Це відбулося за ініціативи Петра Сагайдачного і означав без перебільшення порятунок православної церкви та її вірних від духовного та морального занепаду. Очевидно, Сагайдачний чудово усвідомлював важливість опертя козацької шаблі на ідею та віру.

Він зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок - поставив зброю на охорону культури. Таке поєднання зробило із козацької військової сили справді політичну потугу та могутній притягальний центр для українського населення.

Сагайдачний - меценат і покровитель освіти та культури

Сагайдачний навчався в Острозькій школі - центрі тогочасної української вченості інтелектуального й духовного життя.  Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурним та освітнім центром, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу.

Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Дружба з Іовом Борецьким пізніше переросла в політичний союз, який відіграв вагому роль в українському релігійному і політичному житті.

За сприяння Сагайдачного було засновано школу при Київському братстві, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію. 

Впродовж усього життя він допомагав освітнім та культурним центрам матеріально, за заповітом залишивши  майже все своє майно й гроші Київській, Львівській і Луцькій школах "на науку і виховання бакалаврів учених дітям християнських за чим би наука тривати могла вічні часи".

Джерело: офіційний сайт Українського інституту національної пам'яті.

Сьогодні, 5 вересня, виповнюється 771-ша річниця початку оборони Києва від монголо-татарської орди хана Батия. Пропоную розвідку керівника Київського Історичного клубу Юрія Шевчука щодо маловідомих широкому колу громадян України обставин цієї трагічної та водночас героїчної події в історії нашого народу.

                                                      Оборона Києва 1240 року.

В радянські часи інформація про взяття Києва ордою хана Батия подавалась таким чином, що місто було взяте ледь не за один день. Щось на зразок *...дочекались монголи, поки лід замерзне, переправились, почали облогу, пробили Лядські Ворота і ввірвались в місто.Перед штурмом останньої оборонної споруди - Десятинної церкви - перепочили ніч, і наступного дня за допомогою таранів зруйнували святиню. Останні оборонці загинули всі під уламками.Це сталося 6 грудня 1240 року.*

   Та тільки є факти, що руйнують цей ідеологічний міф, що покликаний був надати додаткової ваги думці про неймовірну слабкість Києва, його невпливовість та малозначущість серед міст давньої Русі вже з другої половини 12 сторіччя. Тому і з року в рік, з твору в твір впроваджувалась єдина дата - дата падіння,6грудня. А про початок неймовірного бліцкригу орди *чомусь* воліли не згадувати. Десь, перед морозами...

   Велетенська орда хана Батия підійшла до Києва 5 вересня 1240 року. Одразу кілька давньоруських літописів, причому різних за територіальним походженням: Супрасльський (західна Україна), Псковський та літопис Авраамки (Смоленськ) , вказують на цю дату початку облоги.І, відповідно, героїчної оборони киян від страшного і до того часу майже непереможного ворога.

   Певну плутанину безперечно внесли події попередньої осені - 1239 року. Тоді, після взяття давньоруських міст на лівому березі Дніпра - Переяслава, Чернігова, Новгород - Сіверського та інших, хан Менгу підійшов до Києва. Він направив послів до міста з вимогою здатися. Та кияни відмовились. А далі нерідко можна було прочитати наступне : *Подивився Менгу-хан на Київ, і вражений красою його, вирішив не руйнувати таке чудове місто*...Це мабуть єдина згадка *про сентиментальність ординців*. Насправді хан як воїн зрозумів безперспективність спроб захопити Київ з тими силами. що були в нього на той час. Різниця в оборонних спорудах навіть на тлі таких центрів князівств як Чернігів та Переяслав, виявилась переконливою. Та ще й втрати під час облог далися взнаки.

   Тож наступного року в похід на правобережжя Русі вирушила велетенська орда на чолі з ханом Батиєм. Вони мали на меті підкорити Київське та Галицько-Волинське князівства. А далі перейти Карпати і рушити війною в Центральну та Південну Європу. Відповідно до цих планів військо було змобілізоване до 150 тисяч. Принаймні так вказують літописи. І навіть якщо були характерні перебільшення, все одно загальна кількість воїнів була навряд чи значно менша. Надто значну кількість території з супротивником належало підкорити.

   Отже велетенська орда стала під Києвом. "...і не чули в місті кияни один одного через ревіння верблюдів, іржання коней, скрип возів". Тепер ті, хто знає Київ - якби орда стояла на лівому березі Дніпра, який аж ніяк не був вужчим, ніж нині, чи було б такий гамір настільки чутно, як вказав літописець? Отож ...

   Далі - облога. Вона з військової точки зору має забезпечити кілька завдань. Позбавити місто можливості поповнення запасів їжі, відрізати від можливої допомоги та виходу з міста як військ, так і окремих громадян. Тепер знову уявімо собі, яким чином це можна було забезпечити з Дарниці чи Троєщини. Повне безглуздя...

   Нарешті. ще одна підстава назавжди поховати міф про очікування на другому березі Дніпра. Провіант. За рік, в 1239, орда вже пройшлась лівим берегом. Тож мало що залишилось для забезпечення потреб величезної армії. Міфотворці *забули*  про похід Наполеона 1812 та повернення тим же шляхом. А навряд чи французи лютували більше ординців...Казки про *очікування льоду для переправи* для тих, хто не знає про існування на Дніпрі від Чорного моря до Києва кількох бродів. Орді вони були відомі ще з 1223р, після Калки. Тоді вони дійшли аж до Зарубу - кількадесят кілометрів південніше Трипілля. 

   Пройшовши через Поросся з його лінією оборони з боями-облогами, хан Батий 5 вересня оточив Київ. Частина війська розійшлась навколо для впокорення малих населених пунктів та поповнення запасів їжі. І звичайно ж - бранців. Основне військо почало облогу. Великою спокусою для Батия було першим прорвати оборону Золотих Воріт, що до того часу не вдавалось нікому. Але лише з невеликим загоном дружини Данила Галицького на чолі з воєводою тисяцьким Дмитром київське ополчення відбило багаточисленні штурми. Адже багато чоловіків мали бойовий досвід, в тому числі і в дружинах різних князів. А славетні київські самостріли (арбалети), що за два сторіччя стали основою герба міста, в руках вмілих стрільців досить добре впорались з найкращими обладунками знатних ординських воїнів.

   Виснажлива оборона лінії міста Ярослава продовжувалась понад 10 тижнів. Далі знову деяка плутанина. Одні джерела вказують падіння міста на 19 листопада. Інші - 6 грудня. Можливо, це через різні дати падіння різних ліній оборони. Адже була ще і лінія міста Володимира. В будь-якому випадку далеко не такі слабкі як гадалось Лядські ворота ( рів-17м ширина,8м - глибина ! та ще багатометровий вал. Це було встановлено під час реконструкції Майдану в 2001 році. Тоді ж відкопали частину Лядських воріт із заборолами - стінами фортеці. Але вночі *раптом* багатотонна бетонна балка впала на безцінні залишки. Цей злочин тодішньої зажерливої як і всі інші до забудов київської влади ще потребує розслідування та покарання). Тому лише після замерзання Козиного болота та рову перед валом і воротами орда змогла наблизити свої найсучасніші на той час метальні машини-пороки на вбивчу для стін відстань. Після пробиття частини стіни в запеклій битві найкращі воїни орди змогли попри втрати та опір киян ввірватися в місто. А далі розпочались бої за кожний будинок. Так дійшло до лінії міста Володимира. Наступ ворога зупинили. Настав перепочинок - сил не залишилось навіть у ординців. Скільки тривала оборона фортеці Володимира - незрозуміло. Можливо один день. Можливо з 19 по 6. Відома дата падіння останнього рубежу киян Десятинної церкви - 6 грудня. Сьогодні на тому місці є пам'ятна кам'яна брила оборонцям Києва.

   Спекуляції щодо тривалості оборони не були єдиними. Сторіччями втокмачували в голови думку про повне знищення Києва з усіма жителями і майже повне припинення цивілізованого життя як міста. Та тільки не все так, як подавалось. Вже в 1246 році посол Папи Іннокентія до Орди Плано Карпіні вказував на існування в Києві *всього 200 дворів*. Але двори в Києві не були малими за:приблизними підрахунками кількість жителів у них була близько 2 000 чоловік. Із церков окрім Десятинної про знищення інших не вказувалось. На Подолі жителі швидко відновили торгівельно-ремісницькі двори. Лише Поділ в 1399р зібрав на відкуп війську хана Едигея коштів як вся *процветающая* Москва. Втрати були безперечно значними. Та місто відновилось.

   Насамкінець хотілось би нагадати нашим можновладцям про необхідність зміни дати святкування Дня Збройних Сил України. Вона чомусь припадає на...6 грудня. Не найкращий день в нашій історії. Тож варто пошукати більш позитивну для України та її війська дату. Вони є. Ми вміли перемагати. А пам'ять про простих киян, що не здавались на милість лютого ворога три місяці 1240 року має бути з нами.    

Юрій Шевчук, Центр Розвитку Патріотичних Програм.

25 серпня 1996 року було оголошено указ президента "Про грошову реформу в Україні", а 2вересня ми вперше взяли в руки не різнокольорові"фантики" купоно-карбованців, а справжні гроші.

Курс гривні до долара в ті дні становив 1,6, а купюра в 100 грн видавалася справжнім багатством (на неї і справді можна було непогано скупитися).

Ідейним натхненником нової валюти був голова НБУ в 1991-92 роках Володимир Матвієнко, а дизайн розробив художник Василь Лопата.  ІП представляє читачам ескізи майбутньої валюти з книги В. Лопати "Надії тарозчарування, або метаморфози гривні", люб'язно надані нашим автором Ігором Дудником. Цікаво, що спершу мали бути купюри в 3 і 25 гривень.

Також наводимо кілька зразків "попередників" сучасних грошей - банкноти УНР, Гетьманату, УРСР і СРСР. Зразки грошей 1917-20рр та маловідомі ескізи гривні 1990-их дивіться : http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2011/09/2/53916/#0

Олександр Пагіря  

 

Під час відступу Червоної армії влітку 1941 року війська НКВС провели масові екзекуції в’язнів. І не тільки

в Західній Україні, а й у Вінниці, Харкові та Криму

Відступ Червоної Армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС, показавши чи не в найгірший спосіб обличчя сталінського режиму. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на

початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи.

Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з

«буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР

видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан.

Було заборонено звільняти в’язнів, в особливу категорію виділено «польський контингент, німців та

іноземних підданих», яких належало зосередити в зонах із посиленою охороною. Також передбачено було

заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для

більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

Читайте також: Історія однієї в’язниці.Тюрма на Лонцького: чиєї правди більше?

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

На початку німецько-радянської війни в тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих

більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини,

Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках.

Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи

НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та

шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на

мешканців міста, вбачаючи в кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги

в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив

командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема,

передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак

блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля,

яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, поставили радянські каральні органи перед

неможливістю реалізації плану. Після кількох звернень керівництва українського НКВС до Москви по

інструкції звідтіля надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком,

затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за

контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та

засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

За винищення політичних в’язнів від самого початку війни взялись у прикордонних тюрмах – у Перемишлі й

Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого

тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над

шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки –

через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння в казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище,

а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків,

подекуди просто в камерах  за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від

міських жителів, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися

повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам

пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Окремих –

звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби червоного терору на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України

свідчать очевидці: «…Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї,

в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки,

скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів,

помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях

рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби

і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх

зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях

Львівської області (на той час до її складу входила тільки північна половина теперішньої. – Ред.) (Львів,

Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин)

було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у

тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195,

Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. більшість із них були українці, невеликий

відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не

дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і

товарів, а переважну кількістьц в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта

дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами,

що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою

розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від

чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію

відпускав своїх бранців на всі чотири сторони (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали

залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема,сталося 7 липня 1941року

із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з

поруйнованого вибухом моста в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до

указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан,

випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії

підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала

жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових

розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення у своїх

інтересах.

Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій

пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного

режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масова ліквідація в’язнів у перші тижні війни

відбулась у Вінниці, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих

під час Великого терору 1937–1938 років. поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки перед відступом радянських

 військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму

НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня

1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу

німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину червоного терору бачимо в Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом

знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських

 вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Так, сталося між

Алуштою та Ялтою і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початковому етапі німецько-радянської війни стало дієвим засобом

знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів

більшовицької влади на схід. Не дивно, що під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні

психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.Дії каральних органів проти

арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років,

дотримання яких повсякчас декларував Радянський Союз у ході Другої світової війни. Масштабні страти

в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на українське

населення, особливо західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло

пробачити йому варварських злочинів і довгий час живило повстанський рух, що боровся за незалежність

України.

ДО РЕЧІ. Досвід Литви

Після розпаду Радянського Союзу Литва розпочала слідчі дії проти злочинців комуністичного

режиму, причетних до масових убивств в’язнів 1941 року.Зокрема, Шяуляйський територіальний суд

2001-го видав постанову про притягнення до відповідальності колишнього співробітника органів НКВС

Пєтра Раслана за злочини проти литовського народу, засудивши його до довічного ув’язнення.Однак

виконанню цього рішення завадила Російська Федерація, взявши екс-чекіста під свою опіку. Це стало однією

з причин, чому 2004 року Вітаутас Ландсберґіс змусив президента своєї держави бойкотувати

святкування Дня Перемоги в Москві.