хочу сюда!
 

Ирина

36 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 37-50 лет

Заметки с меткой «тюрма»

Кредо українця

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4


Треба взяти чоловікам України на озброєння улюблене кредо, підло вкраденої кремлівськими терористами і брехливо засудженої, навіть без дотримання протиправних законів РФ, Надії Савченко: „Бачу ціль – не бачу перешкод!” https://www.youtube.com/watch?v=6GWePLY1T-M

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

Реформи=тюрма.

          Ну воно ж все просто.
          Порошенко ж заслуговує мінімум на імпічмент, а максимум на нари? Там підстав, вагон та маленька, а може і велика, тележка.
          І Яценюк недалеко він нього знаходиться.
          Це станеться, якщо втілити в життя всі реформи, які зроблять Україну дійсно правовою та демократичною державою.
          Щоб не потрапити під каток імпічмента та на нари треба не проводити реформи. Або робити симуляцію реформ.
          Тобто залишити все в Україні так, як і було останні 23 роки.
          А така країна, яка була, може бути союзником тільки Росії і Путіна. На ділі. Палкі патріотичні декларації не беремо до уваги, вже наслухалися.
          По всіх діях Порошенка та Яценюка можна сміливо сказати, що вони є вірними союзниками Путіна. А якщо не будуть, то їм буде жопа. Тому вони є союзниками.
          Яскравий тому приклад, - гривня. Синхронно з обвалом рубля, ці гавайці валять і гривню.
          Постійні контакти з Путіним, пеціни заводіки в Рашке, мутево з вуглем, постачання в окуповані території газу та електроенергії та багато чого ще, вже перетворилося на буденність.

          Тому, товариство, треба звикнути до дійсності, яка полягає в тому, що ці два гавайця дрючать нас по повній програмі.
          Погоджуватися з цим, чи ні, нам вирішувати.....

Отмазывай не отмазывай, а посадют обоих...

Медведев снова заявил, что решение об ударе по Грузии в 2008 году он принял сам


А Вот имел ли он такое право?

Оказывается нет!

По законам России Президент не имеет права самолично отдать такой приказ!!!


Точнее не имел такого права, такое право появилось в российском законодательстве спустя месяц после той войны


7%, 1 голос

93%, 13 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Кучма в неадеквате...

«Требования к президенту отдельных политиков, и особенно зарубежных, немедленно освободить Тимошенко выглядят, мягко говоря, не совсем адекватными как по форме, так и по содержанию», - отметил он.

Может на самом деле неадекватно было решение о взятии Тимошенко под стражу...?

Если бы Кучму взять под стражу по делу о Гонгадзе?
Я не говорю "посадить или осудить...
Просто о взятии Кучмы под стражу, "чтоб не мог оказывать давления на свидетелей"... хотябы  с такой формулировкой...

Стал бы тогда Кучма в "адекват"?

Репресоване волевиявлення народу

2007 рік.

Вибори до найвищого органу влади в країні.

Список БЮТ очолює Юлія Тимошенко.

Список НУНС очолює Юрій Луценко.

Понад 50% місць у Верховнй Раді отримує коаліція БЮТ- НУНС.

2010 рік.

Владу в Україні силою, фальсифікаціями і підкупом захоплює банда донецького урки.

2011 рік.

Урака запроторив Луценка і Тимошенко до тюрми.

На скривавленій землі.

Олександр Пагіря  
 
Під час відступу Червоної армії влітку 1941 року війська НКВС провели масові екзекуції в’язнів. І не тільки
в Західній Україні, а й у Вінниці, Харкові та Криму
Відступ Червоної Армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС, показавши чи не в найгірший спосіб обличчя сталінського режиму. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на

початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи.

Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з

«буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР

видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан.

Було заборонено звільняти в’язнів, в особливу категорію виділено «польський контингент, німців та

іноземних підданих», яких належало зосередити в зонах із посиленою охороною. Також передбачено було

заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для

більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

Читайте також: Історія однієї в’язниці.Тюрма на Лонцького: чиєї правди більше?

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

На початку німецько-радянської війни в тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих

більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини,

Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках.

Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи

НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та

шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на

мешканців міста, вбачаючи в кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги

в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив

командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема,

передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак

блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля,

яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, поставили радянські каральні органи перед

неможливістю реалізації плану. Після кількох звернень керівництва українського НКВС до Москви по

інструкції звідтіля надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком,

затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за

контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та

засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

За винищення політичних в’язнів від самого початку війни взялись у прикордонних тюрмах – у Перемишлі й

Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого

тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над

шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки –

через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння в казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище,

а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків,

подекуди просто в камерах  за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від

міських жителів, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися

повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам

пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Окремих –

звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби червоного терору на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України

свідчать очевидці: «…Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї,

в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки,

скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів,

помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях

рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби

і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх

зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях

Львівської області (на той час до її складу входила тільки північна половина теперішньої. – Ред.) (Львів,

Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин)

було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у

тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195,

Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. більшість із них були українці, невеликий

відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не

дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і

товарів, а переважну кількістьц в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта

дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами,

що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою

розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від

чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію

відпускав своїх бранців на всі чотири сторони (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали

залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема,сталося 7 липня 1941року

із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з

поруйнованого вибухом моста в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до

указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан,

випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії

підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала

жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових

розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення у своїх

інтересах.

Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій

пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного

режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масова ліквідація в’язнів у перші тижні війни

відбулась у Вінниці, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих

під час Великого терору 1937–1938 років. поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки перед відступом радянських

 військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму

НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня

1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу

німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину червоного терору бачимо в Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом

знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських

 вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Так, сталося між

Алуштою та Ялтою і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початковому етапі німецько-радянської війни стало дієвим засобом

знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів

більшовицької влади на схід. Не дивно, що під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні

психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.Дії каральних органів проти

арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років,

дотримання яких повсякчас декларував Радянський Союз у ході Другої світової війни. Масштабні страти

в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на українське

населення, особливо західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло

пробачити йому варварських злочинів і довгий час живило повстанський рух, що боровся за незалежність

України.

ДО РЕЧІ. Досвід Литви

Після розпаду Радянського Союзу Литва розпочала слідчі дії проти злочинців комуністичного

режиму, причетних до масових убивств в’язнів 1941 року.Зокрема, Шяуляйський територіальний суд

2001-го видав постанову про притягнення до відповідальності колишнього співробітника органів НКВС

Пєтра Раслана за злочини проти литовського народу, засудивши його до довічного ув’язнення.Однак

виконанню цього рішення завадила Російська Федерація, взявши екс-чекіста під свою опіку. Це стало однією

з причин, чому 2004 року Вітаутас Ландсберґіс змусив президента своєї держави бойкотувати

святкування Дня Перемоги в Москві.