хочу сюда!
 

Катерина

45 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 35-50 лет

Капельмейстере, туш!


(як ми на себе усяке напинали і як себе розмальовували)

ВСЕ Ж ТАКИ ВАЖКО БУТИ ЦАРЕМ

Хоч я, чесно кажучи, не пробував. Та, власне, ніхто й не пропонував. Просто якось вона склалася, така думка про життя царське. Виходячи з побічних міркувань. Адже йому, цареві, увесь час доводиться ж показувати, що ти цар. А іноді й доказувати.

Проте, навіть якщо ніхто й ніколи не вимагатиме від тебе пред'явити докази і посвідчення, вже один лише обов’язок зовнішньо виглядати як цар здатний зробити сердешну короновану особу набагато нещаснішою, ніж будь-який з її підданих. Увесь цей протокол урочистих зустрічей і появ на людях, парадних прийомів і проводів, усі ці ритуали і церемонії… На тебе ж усі постійно дивляться і тебе постійно оцінюють. Слово честі, прямо жаль людину.

Але ж, з іншого боку, всі ми, люди, деякою мірою, царі. Принаймні, якийсь необачний філософ так людину і назвав: “цар природи”.

А подивитися на нас, - так ми, “царі”, дійсно нещасніші за усіх наших підданих - і з царства рослин, і з тваринного царства. Тварина самодостатня. Їй треба прогодуватися, захиститися і рід продовжити. Що? Ще щось? Та ні, дякую, бувайте, піду посплю…

А у її царя, у людини, на додаток до поїсти і рід продовжити, - ну прямо хвороблива манія щось там із себе увесь час зображати. Якісь речі на себе напинати, якось себе розмальовувати… і без цих речей і фарб воно, “цар”, почуває себе ну просто недолугим і нещасним. Та й інші “царі”, що навколо, на нього дивляться і його поціновують виключно згідно з тим, що воно на себе напнуло, і за тим, як воно розмальовано.

Тому численні книжки з історії костюма, ритуалів, символів, косметики й таке інше, так і репрезентують нам історію “людини розумної”, як послідовність змін ганчір’я і способів розфарбовування.

 

БЕЗ ОДЕЖИН

То, власне, хай би воно так і було, нас такі репрезентації не дуже й ображають, лише справа в тому, що людина ж розвивається.

А от у чому проявляє себе її розвиток - це вже окреме питання. Проявляє він себе не стільки в почерговій зміні форм товарно-грошових відносин, а також суспільних формацій, що заповзято намагаються їм відповідати. Розвиток людини набуває виразу, переважно, в усе сильнішому бажанні розібратися в тому, що вона називає “я”. Котре “я” виглядає сутністю може і невловимою, проте не залежною від ганчір’я і фарб.

Але ж, при цьому з’ясовуванні щодо свого “я”, все те, відповідно до чого люди один одного оцінювали, тобто “одежини-речі-фарби”, - страшно й уявити! - втрачає свою магічну силу. Паралельно зі зціленням людини від хворобливої схильності увесь час когось-там із себе зображати.

І от нам стан справ. З одного боку, вибір “що б таке на себе напнути” перестає бути вибором, а з іншого боку, виявляється, що, поки ми били один одного за те, що той виглядає не так, як я, - усі ми підійшли до краю, за який і заглянути моторошно. Бо там - тільки “я”. Без одежин.

А ми ж з ним так і не розібралися. І от з якої причини: намагаємося ми зрозуміти його поодинці, одягаючи його кожен у свої власні уявлення. А воно, “я”, на всіх на нас - одне. Просто кожний з нас отримує у тимчасове користування маленький голографічний осколочок від цього великого “Я”.

Тож, не знаючи цього, всі ми тільки й робимо, що штрикаємо і колемо один одного гострими краями свого осколка. І ось ми, усі порізані й поколоті, опинившись на краю безодні, прийшли до останнього вибору: уві що, знов-таки, вбратися. А точніше, - якої б воно форми собі набути.

Або ми всі набудемо форми того самого єдиного “Я”, як сказано: “як одна людина з одним серцем”, і вирвемося, нарешті, вгору із нашої мішанини ворожнечі, крові й багнюки. Або ж залишимося купою щільно притиснутих один до одного гострих уламків, - і безладно зсипемося у прірву.

Отже… останній вибір… барабанний дріб… нерви напружені до краю…

Капельмейстре, туш!


1

Комментарии