Піти до неба і у небі,

Де добрих снів чатує рать,

Межи часів тендітних стебел

Тебе невпізнану впізнать.

І, на краю людського світу,

Ковтнувши подих висоти,

З тобою небом говорити,

Передчуття передкраси.

Таємні натяки на зміни.

Прозорі світяться ліси,

І сонце бігає в хустині.

Іще морозу сяє сіль,

Іще бракує небу слова,

А вже гуде діжкатий джміль,

І навіть настрою медово.

буде день буде ніч

буде небо і низ

для моїх протиріч

місце знайдеться скрізь

буде з розумом спір

птах печінку склює

а дрімоті не вір

не моє не моє

за зорею зоря

за горою гора

неописаний світ

дивні натяки раю

а слова не ідуть

а словам не пора

ніби щось у душі

їх надійно тримає

може то хараман

може розуму гра

може просто душа

не вернулась до тями

за зорею зоря

за горою гора

а над горами ніч

гомонить солов’ями

                                                     Audi, vide, sile.

Слухай, дивись, мовчи.

День на шматки розбито.

Небо дає ключі

До розуміння світу.

Те, що було – пусте,

А до світанку – рано.

Чуєш, як сон цвіте

В синіх руках туману?

І у в’язниці,

І на волі,

Великим містом

Чи селом,

Скрізь ходить сон,

Всіх знає сон.

Один Харон

Не спить ніколи,

І древнім хлюпає

Веслом.

За проваллям Денисовим,

Чорним пагорбом за,

Ходить подруга бісова –

Невимовна краса!

Варить щось у відернику,

Гасить словом зірки,

Хижі тіні-химерники

Розповзлись навкруги.

Кличуть сови стривожено,

Вище пагорба дим,

І козак заворожений

Спить під пагорбом тим.

мал. Ілля Ріпин (Рєпін) «Поснулий козак»

Було і просто, і квітнево,

Без метушні і тісноти,

Куняли заспані дерева,

І хмари бігли хто куди.

Червоним мазалось на сході,

Домів гасилися вогні,

І так мовчалося природі,

І так мовчалося мені.

Який заплутаний прогрес!

О, скільки в ньому є смертельного!

Казали, що Христос воскрес,

Та, певне, в світі паралельному.

В чужих словах – ані душі,

І, як бракує одкровенності,

Любове! Ти хоч не бреши

Мені своєю нескінченністю!

Приходив день,

Предивний, гордовитий,

Дививсь лукаво

Сонячним лицем,

Щось говорив

Про натяки на літо,

А сам трусив тихенько

Морозцем.

Сміялись очі –

Дві великі сливи,

Мовчали тіні

Кольору смоли,

Лише коти,

Правдиві і щасливі,

Іще минулим березнем

Жили.