хочу сюда!
 

Наталья

38 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 37-43 лет

Заметки с меткой «думки»

Російське побєдобісся vs День пам'яті та примирення

"ОдесСа: люди нескончаємим потоком...", "Наші прєдкі скражалісь за вялікій СССР" — схоже російське побідобісся все одно проривається в український ефір. Скоріше б їх закрили у чебурнеті. Але от цікаво, в переможеній країні люди багатіші і живуть цивілізованіше, ніж у "переможців". Про те, що сруські не можуть відрізнити фашизм від нацизму вже давно зрозуміло. А при словах "могьом повторить" треба нагадати, що без військової допомоги німці не зупинилися в біля Волгограду, а дійшли б до Далекого Сходу. Скільки радянських воїнів загинуло взагалі ніхто не рахував. А нащо — "вєлікій і могучий" Союз, "баби народять",як казав Жюков. Ну шо ж, у Мертвертчуків, Мурляєвих та інших теж повинно бути свято. Нормальні люди не святкують війну і розвінчують пропагандистські міфи, а згадують загиблих воїнів і проти повторення світової війни.


Не піддається логіці

Батько не піддається логіці. У нас на підвіконнях плантації цибулі, а він купив на базарі пучок зелені. Питаю: "Навіщо?" Відповідає: "Думав, що буде краще". А чому мало б бути гірше? Якщо не хоче брати цибулю на нашій з мамою території, то в його кімнаті теж є цибуля. Але найдивніше, що купив і не їсть. Навіщо тоді переводити харчі і тринькати гроші?!

Така сама історія періодично трапляється з оселедцем. Купив нещодавно. І знає ж, що я засолений оселедець не люблю, а мама не їсть солоного. Причому купив такий, що розлазиться. Але оскільки давно не куштували такого, то спробували. Однак у нас з мамою від нього потім боліли животи і був розлад шлунку, а він не захотів доїдати. Хоча що йому боятися — він і цвяхи може перетравити, і суп прокислий, і солоні огірки з молоком — без наслідків. А зіпсований оселець, який же сам і купив (бачив же, що купляв), не захотів їсти.

А раніше, коли обробляли дачу, одного року вродили огірки. Так він додумався купити в магазині. З мамою кажемо: "У нас своїх купа!", а воно ще купило. І не міг пояснити, навіщо.

Брат батька підтримує і теж не хоче розуміти таких дивацтв. А у мене інший принцип: "Купив — жри. Не хочеш жрати — не купляй!" Бо розкидатися харчами — це безглуздо і економічно недоцільно.

Нокла вже не та

Моєму теперішньому смартфону скоро буде 5 років (або 6 - якщо рахувати рік випуску), тож настав час замінити на щось сучасніше — бо в браузері не відкривається більша половина сайтів, магазин додатків вже декілька років як зачинився, а сам смартфон почав швидко розряджатись. А оскільки я користувався Нокіями, то хотілося б продовжити традицію. Але... новинки, презентовані нещодавно не радують. Точніше, так: новинки, які збираються завозити, не влаштовують. Чомусь український ринок залишать без топових моделей X10/X20. Купувати "дешман" (C20, G10, G20) не хочеться. На більшості з них — урізана операційка Android Go Edition. Я мав з нею справи (у батьків були простенькі смартфони на такій системі — вони гальмували і глючили).

Став придивлятись до інших виробників, але: Яблукофони уродські і дорогущі, Сяомі, Редмі і Хуавей — шпигунські китайфони без історії і з уродським дизайном, масовий продукт, без підтримки сервісів Гугла і з власними оболонками. Вони навіть сормоляться писати бренд під екраном. Оппо теж нонейм з уродським дизайном і дивною назвою. Самсунги відомі, але камери у вигляді павучих вічок. А хто ще є на ринку?

Хочеться якийсь ексклюзив. Навіть, Нокіа — не дуже поширена (смартфони займають 2% ринку смартфонів). Blackberry, начебто, вже не випускають. Що ще є?

Не менш важливий аспект — дизайн. Треба, щоб основні камери були по центру, в круглому блоці або рядочком. Ну і бажано, щоб під екраном була назва бренду.

Якщо підшукувати альтернативу Нокії (бо HMD нахабніють з цінами і пропонують застарілі характеристики), приглянувся OnePlus 8. Нонейм, але хоч виглядає стильно. Проц Snapdragon 885 (а не MediaTek), підтримка 5G, основна камера на 48 Мп. Проте у нього є суттєвий недолік — ціна. Samsung Galaxy S10+ теж, начебто, більш-менш. Особливо, за характеристиками. Однак "ціна кусається".

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

33%, 1 голос

67%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

G07

G07

Весну не спинити

 «Радоваться — это очень естественно. 
Радость тебе гарантирована. 
Радость не надо зарабатывать, 
завоевывать, получать, 
искать источник — 
просто убери боль, 
чтобы проявилась радость» (с)


Часом думаю, даремно батьки вмішують своїх малих дітей у свої дорослі проблеми. В дитинстві сприймала як ужас ужасний гіпотетичне розлучення моїх батьків. Зараз сама собі дивуюся, чому так.

В моєму ідеальному світі батьки могли хоч повбивати один одного, але мали залишитися разом. Мені здавалося, що життя скінчиться, світ впаде, якщо вони раптом вирішать жити окремо. З острахом я чекала на черговий скандал, бо він міг бути останнім. І тоді все, кінець (як мені здавалося). Тому я вміла відчувати батьківські наміри за їх інтонаціями, поглядами. Я інтуїтивно навчилася вгадувати їхні реакції. Що добряче позбавило мене спонтанності. Здавалося, ніби своїм дитячим контролем я можу якось вплинути на ситуацію, запобігти чомусь. Головне, не розслаблятися, все відчувати.

Ось батько гепнув зайву чарку. 100 років тому. Ну, був привід, якесь свято. Ось він гепне ще пару і згодом засне. Він добряк і ніколи не буянить. Але коли добряче вип'є, стає схожим на сплячу тварину. Він не вміє культурно вживати, для бадьорості духу і веселого настрою. Він алкоголік. Не запойний, не кончений, але любитель вогняної. З юних літ. Ясна справа, він не усвідомлює та заперечує це. Як усі алкоголіки. Я бачу, як він випив цю чарку, зіщулилася внутрішньо. Я маленька, а він великий. Я нічого не можу зробити, яйца курицу не учат, він вирішує сам за себе. Я лише шалено хочу, щоб він не пив. Бо буде скандал, це страшно.

І ось мама верещить. Як очікувано. Передбачувана реакція. Я ніби каменію десь в собі, я дуже хочу, щоб вона замовчала. Ненавиджу, коли вона кричить. Хочу, щоб вона була добріша та дипломатичніша до батька. Чому вона така нетерпима? Ми з молодшим братом свідки скандалу.

Ось вони обоє звертаються до нас: "Все, діти. Так бути більше не може. Ми будемо щось вирішувати."

Діти плачуть. Занавєс. І так по колу. З року в рік. Поки ми не виросли і не розбіглися з дому. А батьки залишилися один з одним. «Уже нам в семьях не до перемен…»

Днями мама розповіла мені, що ніколи не казала батькові «я тебе люблю». Він казав, а вона – ні. З гордістю такою розповіла. Ніби як заслугу собі це ставить. Дивно.

Для чого вони зверталися до нас? Для чого вплутували нас в своє доросле? Чим ми могли допомогти їм? Ми могли лише боятися. Хвилюватися за самих себе. А як же ми? З ким? І що далі? Ми ж з братом однаково любимо їх обох, як жеж окремо? 

Чому, зрештою, вони не розлучилися? Спокійно, по-дорослому. Не сказали нам, що любитимуть нас завжди і контакти наші не будуть втрачені. Що нічого страшного в цьому немає. Так склалося життя. Чому не дали один одному шанс зустріти когось по собі? Або, принаймні, жити спокійним самотнім життям.

З великим співчуттям і жалем в дитинстві я дивилася на дітей  з неповних сімей. Ці діти здавалися мені обділеними.  Потрібно було подорослішати і постарішати, щоб поглянути на своїх батьків зараз і побачити двох чужих один одному, нещасливих людей. Заради чого була їх жертва? І для чого вони рвали душу своїм дітям? 



 
А тим часом у Вінниці зацвіла сакура. Весну не спинити.  



Карантиніум

Поза увагою пройшла епідемічна ситуація в країні за минулий тиждень. 20-тисячний рубіж виявлених хворих на ковід за день перейдено, хоча минулого року такі показники вважались нереальними. Цікаво, як зміниться тем епідемії? Після впровадження локдауну в деяких регіонах (зокрема, в Києві і на Київщині) статистику можуть зменшити. В усякому разі, є таке припущення. А ви як думаєте?

Не буде двобою

Я маю владу лише над собою.
Більше не треба фальшивих ролей.
Я піднімаюсь. Не буде двобою.
Я підкорила своїх королей.

Геть з пантеону! Без вас тут так чисто!
В храмі душі - переспіви надій.
Мольфарка дарує натхнення намисто
і заклик: "Не бийся, не бійся, а дій!".

Україна засмічена догмами імперії




БИТВА ЗА МАЙБУТНЄ
 – Тату, а ти знаєш, що російський Віні-Пух якийсь дурний, – ошелешила мене рік назад моя шестилітня донька, коли ми зранку прямували в дитсадок.
 – Чого це, доця? – мені аж стало цікаво.
 – Він прийшов до Кролика в гості. Зав`язав рот Поросятку. Сам усе з`їв, встав і пішов. Навіть «Дякую!» не сказав! – обуренню дитини просто не було меж. І все це після того, як вона в дитсадку вперше побачила цю класику радянської мультиплікації.
Такою реакцією дитини я був приємно здивований. А ще більше – задоволений. Адже, це була хоч і невелика, проте дуже важлива для мене особиста перемога. Перемога у жорстокій та безкомпромісній війні за майбутнє. За майбутнє моєї сім`ї, мого оточення та моєї країни.
 – А шо такоє? Ми ж в дитинстві усі дивились ці милі російські мультики. І, мєжду прочім, виросли нармАльними людьми! – цю відмазку я чую із уст звичайного українського обивателя постійно. Чую і щоразу вона мене неймовірно веселить.
Ви це серйозно? Ви справді так вважаєте? Вважаєте, що люди нашого покоління і старше дійсно виросли на цих мультиках абсолютно нормальними? Ви давно навколо себе озирались? Давно аналізували наслідки свого «нормального» життя? Може, ви взяли й за останні тридцять років збудували сучасну правову державу рівних можливостей з працюючими інституціями? Чи, може, створили якісь успішні інноваційні бізнеси із проривними бізнес-технологіями? Чи не покладаючи рук працювали над укріплення української мови, культури та ідентичності, перешкодивши, таким чином, будь-якій можливості «братніх» територіальних домагань до України? Чи, може, в дитинстві ви, все ж таки, не ті мультики дивились, а? І не ті цілі ставили? І не ті цінності сповідували? Може, ось це ваше слово «нормальний» – це звичайний синонім до «інертний, пасивний та безініціативний»? І з себе, до речі, я відповідальності теж не знімаю за це.
А при чому тут російські мультфільми? – відчуваю, що це питання уже висить в повітрі й вимагає негайної відповіді. Звісно, найперше пояснення напрошується відразу – це те, що вони ретранслюють у мізки наших дітей абсолютно неприйнятні для нас цінності та наративи. Але це ще далеко не все. 
Адже, ключова проблема навіть не в тому, що радянський Віні-Пух – це звичайний совковий хамло та цинік. І дуже сильно нагадує типового «іхтамнєта», який поліз на чужу територію тупо помародьорить меду під гаслом «Я тучка, тучка, тучка – я вовсє нє мєдвєдь». Від чого недалеко і до «па укропавскаму хутару залпом агонь!»
І не в тому, що милий Вовк із «Ну, паґаді!» – це типовий алкоголік та гопник із суттєвим кримінальним багажем та стабільним й вельми дивним потягом до дітей.
Чи той же Кот Лєопольд – інфантильний радянський інтелігент, такий собі мультяшний образ чи то Жені Лукашина, чи то Новосєльцева із класичних комедій. А його беззмістовне «Рєбята, давайтє жить дружна!» – це перефразовані сучасні «проста пєрєстать стрєлять» і «даґаварітса ґдєта пасрєдінє».
Чи ті ж Кракаділ Гєна з Чєбурашкою – типажі звичайних совєцьких обивателів, побитих життям та безпросвітною сірістю радянського животіння.
Чи Буратіно – безтолковий, неосвічений малолітній лудоман та балабол, такий собі типовий піонер-герой, готовий самовіддано будувати комунізм.
В дійсності ж ключовою проблемою радянських та російських мультфільмів є те, що завдяки ним наші діти (пауза) ПРИВЧАЮТЬСЯ СПОЖИВАТИ РОСІЙСЬКОМОВНИЙ КОНТЕНТ! 
Отже, повністю усвідомлюючи те, про що пишу, я іще раз готовий відповідально заявити: однією із фундаментальних проблем, яка впливає на наше майбутнє та майбутнє наших дітей – це російська мова у контенті, який ми споживаємо. Бо, саме, спільний інформаційний простір із Росією, із її атомізованим, деструктивним та аморальним суспільством – це і є наш головний біч, наше прокляття і наш хрест, який нам іще роки тягти на своєму горбі. І спосіб його позбутись є лише один – перестати разом із дітьми та в присутності дітей дивитись, слухати, читати російське та російськомовне. Відрізати нафік цю прогнилу пуповину! 
Да как ви смєєтє такоє ґаваріть, ізвєрґі? Кто вам, падонкам, дал такоє право? А как же вєлікій язик Талстого, Дастаевского і Арєстовіча? А вєлікая руская літєратура? А патрясающій савєцкій кінєматоґраф? Балєт, в канце канцов? Атвєрґая рускій язик ви лішаєтє ребьонка столькіх вазможнастєй! – поллється зразу ж тут по трубам. 
Окей, а тепер давайте про «вєлічіє» і про «вазможнасті». Нагадайте мені, будь ласка, скільки за останні тридцять років було створено шедеврів світової літератури російською мовою? Чи, може, назвете хоча б кілька геніальних російськомовних музичних творів світового рівня за цей же період? Чи ім`я якогось неймовірно популярного російськомовного виконавця, який збирає аншлаги по всьому світу? Або якийсь російський фільм, який не лише бив би світові касові рекорди, а хоча б більш-менш успішно ішов в прокаті за межами бувшого совка?
Що? Я безпардонно прискіпуюсь? Тоді, давайте підійдемо з іншого боку. Скільки за останні тридцять років росіянами було зроблено видатних наукових відкриттів? А, може, були здійснені якісь сучасні технологічні прориви? Чи, раптом, існують якісь інноваційні всесвітньовідомі російські бізнеси? А російські економічні експерти, мультимільйонери та бізнес-гуру діляться своїм прогресивним досвідом на Заході та збирають по всьому світу нереальні аншлаги на своїх лекціях чи на форумах?
А, може, ви знаєте росіян, які стали в останні десятиліття основоположниками якихось наукових концепцій чи новітніх філософських течій? Де ці видатні російськомовні мислителі? Де ці російські Фергюсони і Даймонди? Фукуями і Харарі? Пітерсони і Сапольські? Де вони, курва, поховались? Животіють в тіні затасканих Толстого з Достоєвським? То, може, досить самонавіювань та ілюзій? Може, просто треба визнати, що російськомовний інформаційний простір – це звичайний третьосортний простір копіпаст, симулякрів, архаїки та деградації? Може, краще зразу ж зосередитись на англійській – на тій мові, якою сьогодні спілкується вся світова наука, культура та бізнес? І невтомно сприяти розвитку та розширенню українського контенту, який сьогодні за якістю не те, що не поступається російськомовному, але й, дуже часто, перевершує його? 
Але є іще одна надзвичайно важлива проблема російської мови. Справа в тому, що вона використовується Росією ще й як зброя, як інструмент нахабної та безжальної експансії. В українському інформаційному просторі, приміром, найбільше примітиву, хамства, крові, дічі, трешу, несмаку та пошлості ретранслюється саме російською мовою. Саме російською до нас вливаються тони прямої та непрямої пропаганди, тисячі інформаційних вірусів, брехні та фейків. Саме російською мовою іде проти України основна кількість інформаційних спецоперацій та дезінформації. 
І, безперечно, якраз саме наші діти і наша молодь є найбільш ласою мішенню вищевказаної пропаганди, маніпуляцій, чужорідних наративів та деструктивних життєвих моделей. Всього того, що нескінченим та некерованим потоком ллється із російського телебачення, ютубчика, дешевого музла та кіна. Бо, почавши із невинних російськомовних мультиків на ютубі, наші діти потім з легкістю переходять на російськомовні комп`ютерні ігри, серіали, музичний треш, телешоу та тік-ток. А далі ви незчуєтесь, як вони уже не бачитимуть різниці між українцями та рускімі. Між Україною та Росією. Між українською армією та «вєжлівимі зєльонимі чєлавєчькамі». Саме так це працює. Бо саме туди, де тотально панувала російська, безперешкодно прийшов «рускій мір» із його ненавистю, мракобіссям, концтаборами та смертоносною байдужістю до доль окремих людей. То, може, є сенс покінчити із цим раз і назавжди? Одним махом? Проста пєрєстать сматрєть російське? І з самого народження прививати цю дуже корисну звичку дітям? 
І тому, хай пробачать мене наші хлопці на передовій, але я скажу так: вирішальна битва за наше майбутнє, за майбутнє тих, хто нас оточує, за майбутнє нашої рідної країни відбувається аж ніяк не на фронтах Донбасу. Вона вершиться тут – у юних та ніжних головах наших з вами дітей. Куди ми, батьки та дорослі, ні за яку ціну не маємо права допустити ворога. Навіть, якщо він ховається під маскою Віні-Пуха. Саме ця лінія оборони є нашим останнім бастіоном. Саме на цій ділянці фронту наша бездіяльність чи, не дай Боже, якесь дурне розведення сил, може призвести до непоправної катастрофи. До втрати всього що ми любимо. Тому, завжди будьте напоготові!
… – Тату, а як ти думаєш, якби за тебе все робили, то тобі було б добре? – ранкові запитання по дорозі у дитячий садок стали для моєї донечки уже звичкою.
 – Ні, доця, – я намагаюсь буди розважливим та серйозним, – Бо той, хто нічого сам не робить, той зовсім не розвивається. Одним словом, стає тупим.
 – Як Зеленський, тату?
 – Так, доця: як Зеленський, – автоматично відповідаю я і здивовано піднімаю брови. І приходить розуміння, що наші діти таки набагато доросліші, ніж ми, зазвичай, про них думаємо. Але це вже інша історія…
Yaroslav Deneka

Рік епідемії

Сьогодні Міжнародний день жінок, або точніше — Міжнародний день боротьби за права жінок, але напередодні свого Дня народження і перебоям з електропостачанням, які почастішали, забув написати про річницю епідемії. Причому, перших хорих виявили якраз на мій День народження (можливо тому й не написав). Отже, рік живемо в умовах офіційної епідемії. Неофіційна розпочалася десь з січня минулого року. Пам'ятаю, як в 2020-му всі казали, що епідемія закінчиться влітку. Потім, що ковід відступить восени. І що? Епідемія триває. І невідомо коли закінчиться, і чи закінчиться взагалі. Через хронічні хвороби у групі ризику. Рік! Рік не їздив у столицю!!! Та й в громадський транспорт не так просто сісти через обмеження (теоретично заїхати в Київ можна, але чи будуть місця на виїзді?). З подружкою не бачився більше року (навіть з Днюхою не привітала). Правда, медицина в нас така, що краще не хворіти. Тому безпечніше відсидітись.

Політ

Фенікс. Політ. Перелік фантазій.
Я улітаю без евтаназій.
Знову лікарня. Світло. Тунелі.
Швидко співають мої менестрелі.

Мозок римує. Всього лише вправа.
Потяг наліво - потяг направо.
Море. І я стою на порозі.
Сонце в дорозі. Щастя в дорозі.

Скільки я слів уже написала.
Буде замало. Сонця замало.
Темрява йде. За нами слідкує.
Горлум, не треба мені поцілуя.

Глечик висить на заборі грузина.
Де полонина - там хуртовина.
Холод. Смереки. Лякають сніги.
Тепло. Будинки. Любов. Пироги.

Може не треба в долину фантазій.
Я улітаю. Без евтаназій.

Нудняк

Кінець зими - початок весни — депресивний період. Все-таки порожнеча від погоди за вікном і емоційне спустошення напередодні Дня народження (бо особливих досягнень нема, плюс цього разу не буде традиційної святкової екскурсії). Додає масла у вогонь й відсутність дозвілля. Ну шо ж, мені не звикати.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
35
предыдущая
следующая