хочу сюди!
 

Наталія

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 50-57 років

Замітки з міткою «війна в україні»

Відповідь Бога

Відповідь Бога на питання “Чому це з нами?”.
Має прочитати кожен українець!
– Боже, ти ж не залишиш Україну, не кинеш?
– Звичайно, не кину! Чого ти взяла це, моє дитя?
Просто в моїй країні стільки лиха, стільки горя… І в душі лише одне запитання: “За що?”
– Не «за що?», а «чому?».
– Так чому?
– Тому що на землі накопичилося дуже багато зла. І хтось мусить його зупинити.
– Але чому саме ми?
– У мене на землі немає інших рук, окрім людських рук, ти ж знаєш. Я довго думав… Не кожному це під силу… Мають бути особливі люди… Має бути особливий народ…
– Виходить, нам під силу?
– А хіба ти сумніваєшся?!! Ти озирнися навколо! Хіба зможе хоч хтось зламати цих людей?
– Господи, адже вони ж називали себе нашими братами…
– Таке буває… Споконвіку… Ти ж пам’ятаєш про Каїна та Авеля…
– Пам’ятаю…
– У них нічого не вийде… Вони хотіли роз’єднати Україну, але вона згуртувалася, як ніколи. Вони хотіли її стерти з лиця землі, щоб про цю країну забули, але зараз про неї говорить увесь світ. Вони хотіли забруднити кров’ю її мирний прапор, але Україні вдалося всю планету розфарбувати у кольори пшениці та неба.
– Боже… Стільки будинків зруйновано… Стільки доль скалічено… Гинуть невинні люди, вмирають діти… зникають цілі міста…
– Міста, як, втім, і люди, мають свою місію. Так… це боляче, я знаю. Але іноді по-іншому не виходить. А люди загинули не просто так… Тепер своїми білими крилами ангельськими вони закриватимуть небо над Україною. Навіть на небесах вони не залишать свою країну… своє місто… своїх близьких…
– Ми ж переможемо? Ми вистоємо?
– А хіба може бути інакше з такими людьми? На них їдуть танки, а вони виходять назустріч із голими руками. Навколо виють сирени, а вони лише голосніше читають дітям казки. Всю ніч, до ранку, накинувши тканину, щоб затемнити світло лампи, ліплять вареники та печуть пиріжки, щоб уранці передати гарячу їжу своїм захисникам. Втікаючи під кулями з рідної оселі, вони тягнуть на собі не валізу, а перенесення з кішкою або собакою. Після обстрілів виметають з вулиць шибки і починають висаджувати на клумбах квіти. Попри все, закохуються, одружуються та народжують дітей – нехай навіть у підвалах та на станціях метро. І навіть коли в них стріляють, вони знаходять у собі сили і дедалі голосніше співають свій гімн… Непереможний, незламний, неймовірний народ… Вони здивували своєю силою весь світ і… навіть мене, якщо чесно. Я не очікував… але зрозумів, що не схибив…
– Ну що ж, значить, ми потерпимо… Ми обов’язково впораємося, вистоємо, не здамося! Ти тільки, будь ласка, не йди далеко.
– Тримайтеся за руки! Будьте всі разом. А я буду поряд, я обіцяю. Добра звістка неодмінно прийде.
Вже скоро…

Автор Тетяна Лонська

Жили собі люди.

Жили собі люди.
Жили собі в мирі.
Хтось в свому будинку, хтось в своїй квартирі.
Хтось в місті своєму, а хтось у містечку,
А хтось у селі від тих міст недалечко...
Хтось хліб випікав.
Хтось дітьми опікався.
Хтось дім будував. Одружитись збирався.
Хтось мріяв про море, про подорож літом,
А хтось для окраси висаджував квіти...
Хтось вчився ходити, а хтось на вітрини
Свої виставляв кольорові картини.
Хтось думав про вічне блукаючи парком,
А хтось все крутився знаходячи шпарку.
Хтось серце старе запускав по новому,
А хтось добирався до рідного дому.
Хтось сіяв, а хтось за порядком дивився.
Хтось щастя шукав, а хтось щастям ділився.
Хтось щось купував й віддавав безкоштовно.
Хтось справи вирішував всі полюбовно.
Хтось палко кохав.
Хтось не знав ще кохання,
А хтось від невдачі приймав покарання.
Хтось вірив, хтось знав, бо надію мав зримо,
А хтось вже роки рахував за плечима.
Хтось бачив себе у маленьких онуках,
А хтось тамувався в сердечних розлуках.
Хтось мчав на авто у незвідані далі,
А хтось залюбки напирав на педалі
Стежками рідненькими рідного краю
І тішився:« Кращого в світі немає...»
І все обірвалось...
За мить. За хвилину.
Насунула чорна війна на країну.
То ворог піднявши себе величаво
Собі щось надумав, що має він право
На долі людські, на людські почуття.
На землі чужі.
На безцінне життя...
Хтось дім залишав. Переборював втому.
А хтось вже не мав ні квартири, ні дому.
Хтось хліб випікав, щоб життя не скінчилось.
Комусь народитись на світ не судилось.
Хтось тихо сидів у підвалах закритих,
А чобіт ворожий топтався по квітах...
Хтось Богу молився за брата, за тата.
Хтось сина свого проводжав воювати.
Хтось слізно хрестив чоловіка у спину,
А хтось малював в чорних фарбах картину.
Хтось все необхідне складав для потреби,
Тому, хто не бачив ні сонця, ні неба.
Хтось щиро ділив хліба краєць в долоні,
Свій краєць, чужому синочку і доні.
Хтось йшов на ворожі бляшанки відкрито,
А хтось в полі сіяв пшеницю і жито.
Хтось сіяв життя на смертельнім плацдармі.

Мій годинник

Це жорстоко і незбагненно.
Може в цьому й моя провина.
Дві години назад за мене
невідомий солдат загинув.

В нього - холод, а в мене - протяг.
В нього - "нуль", а у мене - справи.
Пролилися на теплий одяг:
в нього кров, а у мене - кава.

Вітер бавиться; дощ скажений
не вгамується у долині.
Дві хвилини назад за мене
невідомий солдат загинув.

В мене - ліжко, а в нього - вирва;
й переляканий крик зозулі.
В мене раптом в висках зболіло,
а у ньому - чотири кулі.

Так жорстоко і так буденно,
мов життя й потойбіччя змова:
Дві секунди назад за мене
невідомий загинув знову.

Вітер бавиться, свище хижо.
Мій годинник рахує всюди:
Рік. Хвилина. Година. Тиждень.
Дві секунди. Одна секунда.

Альона Васильченко

Війна

То знов за кимось запалили свічку,
І сонце, мов калач на парастас.
І знов ця смерть, що вже давно як звичка
Тремким морозом пробирає нас.
І білий біль колотить білим світом,
Когось мордує, а когось мина
І знов черешня гомонить із вітром,
І знов у чорнім білий світ - війна...
А Бог...Що Бог? По-іншому не вміє...
Він сотворив...Чи, може, натворив?
Все шкереберть...І він глухоніміє.
З-поза небес до глибини морів.
Та він ще вірить в ці світи...А, може?
Упертий часе, не чимдуж біжи...
Всесильний Боже, ми Тобі поможем...
Але Ти нам, нарешті, поможи...
Нас коло Тебе ще тримає віра,
А кожна смерть від Тебе віддаля...
Ти помилився, охрестивши звіра,
Коли він був манюньким москалям...
Відтак пішли хреститись москалята,
Невинні з виду, майже що святі...
Моя Вітчизна стогне, розіп'ята,
Поміж пришесть на Синовім хресті...

Богдан Томенчук

Я у шоці!

Коли йдеш на вибори, то ти не знаєш - який кандидат буде хорошим керманичем для нашої країни. Кожна людина, кожен виборець йде на вибори з надією, що наступний президент буде не такий, як попередні. Люди сподіваються, люди хочуть вірити.
От і я пішла на вибори у 2019 році і віддала свій голос. Не приховуватиму - я голосувала за Зеленського. У мене були свої причини і своє бачення, щоб проголосувати за нього. І в той момент я вважала, що це правильне рішення. Казати, що кожен помиляється, я не буду. До того ж, коли обирали президента тоді, ми не могли знати, як повернеться ситуація у подальшому, бо ніхто не очікував війни. Думаю, президент також.
Але Євробачення під час війни, 11 млн на цей нікому непотрібний зараз конкурс!... Це вже занадто. І це лякає, як не лякала окупація ЗАЕС.
Якби могла передбачити це - зіпсувала б свій бюлетень, але не відчувала б зараз такої відрази за свій вибір.

Все, покаялася.prostite

Мій щоденник

Іноді в моїй голові бувають такі вихори думок, що я не знаю, за яку вхопитися. А іноді в цій самій голові буває так порожньо, що, вдаривши по ній, можна почути дзвін. От і зараз приблизно так. Хочеться написати щось розумне і цікаве, але думки пішли у відпустку. Тож, я вирішила дістати зі своїх сховків щось, що я писала у позаминулому році на своїй сторінці у фейсбуці. (Зараз там у мене не дуже цікаво. Принаймні на одній із сторінок.smile )
Отже, мій допис-роздум на тему, яка в той час була дуже популярна, бо усі вірили і сподівалися, що ця війна не триватиме довго. Принаймі не усі такі оптимісти і мрійники були.

"Що ви зробите після Перемоги?"
Таке питання часто можна зустріти у стрічці на фейсбуці. У кожного своя відповідь, свої сподівання, мрії, бажання, плани.
Я також питала себе, що я зроблю після Перемоги. І я знаю, що я зроблю. Я ВИСПЛЮСЯ.
Хтось може сказати, що я егоїстична і окрім себе ні про кого не думаю. Ні, я не егоїстична, я думаю про рідних. Я дуже хочу обійняти усіх своїх рідних, але це просто неможливо, бо вони живуть у різних містах і селах. За один день цього не зробити.
Але я так хочу увечері лягти спати не чуючи сирен, прокинутися вранці і не чути сирен. І коли війна скінчиться, прийде Перемога, я обов'язково ляжу спати з радісною думкою, що на дворі не чути ті кляті "колискові" від яких голова гуде, і чуючи які, думаєш: "Хоч би не прилетіло у наш будинок за ніч." А на ранок прокинуся і моїми першими діями не буде перевірка новин на підтвердження сирен за ніч і на ранок. Я відкрию штори, зроблю собі і чоловікові чаю зі спеціями і ми поп'ємо ранковий чай, не заглядаючи у новини і не прислухаючись до сирен. А вже потім будемо дзвонити рідним.
Ось так буде після Перемоги.
А як буде у вас?"

«Кривава Водохреща» 2014-го: день, коли закінчились «дикі танці»



У цей день, 19 січня 2014 року, відбулось зіткнення мітингувальників з Майдану та силовиків, відоме як Протистояння на вулиці Грушевського (або «Кривава водохреща», або «Вогнехреща» (Вікіпедія)), у результаті якого загинуло близько 6 протестантів, а кількість поранених сягнула тисячі.

Причиною протистояння стали «прийняті» тодішньою владою «Диктаторські закони» — комплекс узурпаторських заборон, створених за російським лекалом, які мали на меті придушити протести.



Мітингувальники, замість того, щоб злякатись і піти додому, вирішили продовжити протести, зібравшись на Народне віче. 19 січня кілька тисяч мітингарів вирушили на вулицю Грушевського, намагаючись прорватись в урядовий квартал. Міліціянти, які тримали кордон, застосували світло-шумові гранати і водомети, хоча їхнє використання заборонено в холодну пору року.

Віктор Янукович погодився піти на перемовини, проте вирішив скористатись цим приводом для затягування часу, маючи намір залучити до боротьби з протестувальниками більші сили. Зрозумівши це, люди, які підтримували рух на Майдані, у Львові, Івано-Франківську та інших містах почали блокувати частини Внутрішніх військ.

Після 19 січня Майдан уже не стихав, набувши своєї чіткої активної і навіть мілітаристської форми. Протести припинились лише після втечі Януковича. Майдан переміг, але він був лише однією із битв у війні за нашу Незалежність.




Фото: https://shorturl.at/puyDS

Джерело: https://n9.cl/rwe7i

Українська музика 2429







0%, 0 голосів

50%, 1 голос

50%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Цей день в історії: Україна втратила ядерний статус

14 січня 1994: день, коли почалась війна

 

Цього дня, 1994 року, у Москві Кравчук, Єльцин та Клінтон оприлюднили заяву, яка передбачала вивезення з України ядерної зброї.

Згідно з документом, як компенсацію Україна мала отримати від США щонайменше $175 млн.

Упродовж наступних 10 місяців після оприлюднення означеної заяви на територію росії мали бути вивезені 200 (!) ядерних зарядів від ракет СС-19 та СС-24, Україна ж взамін мала отримати 100 тон урану для своїх АЕС. Безпеку нашої країни мав гарантувати т. зв. «Будапештський меморандум», яким передбачались «негайні дії Ради безпеки ООН», у разі «якщо Україна стане жертвою акту агресії». До речі, «меморандум» так і не було ратифіковано, а означене положення про «дії» не містить ніякої конкретики.

Наприкінці 1990-х Україна підірвала пускові шахти та літаки (Ту-160, Ту-95МС, Ту-22), здатні нести ядерну зброю — їх або знищили, або передали росії як плату за борги за газ.

Історія не знає умовного способу, але гарантії того, що Україна, не приставши на ганебні пропозиції «партнерів», не зазнала б агресії у 2014, а потім у 2022 році, — доволі високі. Адже «Будапештський меморандум» став просто папірцем, і після його підписання Україна опинилась сам на сам з екзистенційними загрозами і в результаті отримала тяжку затяжну війну, втратила тисячі життів.

Проте маємо те, що маємо, — керманичі першої половини 1990-х зробили величезну помилку і, по суті, 14 січня 1994 дали старт війні на території нашої держави. Для нас і світу це урок — про свою безпеку треба дбати самим. Тому нині нагальним є відновлення статусу України як ядерної держави, про це, принаймні, варто нам усім задуматись.


Думки з Нікополя

Постріли - страшні звуки. Але найстрашніші - свист снаряду. Коли його чуєш - усе в середині завмирає. Здається, що навіть серце зупиняється, перестаєш дихати і залишається лише слух, щоб почути звук вибуху (влучання, прильоту). І лише після цього звуку починаєш знову дихати і серце стукає. Так, це найстрашніше, бо почувши свист ти не знаєш, куди воно прилетить. І з усієї сили молишся усім богам, щоб той снаряд загальмував не у твоєму будинку.
Але є ще найгірше. Це грім і гроза під час загрози артобстрілу. Особливо серед ночі. Коли ти різко прокидаєшся від гучного звуку, схожого на обстріли , з просоння нічого не розуміючи, біжиш в коридор і чекаєш, коли все скінчиться. Лише через деякий час розумієш, що то гроза, що то, курва, клята погода, яка чогось вирішила пограти не на тому боці!😡
Та краще хай грім гримить, аніж артилерія ворога.
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
11
попередня
наступна