Відгриміла Курська битва, і стало зрозуміло, що Німеччина рано чи пізно програє війну. Наші союзники — британці та американці — нарешті замислилися над відкриттям другого фронту. Відкрити його можна було лише шляхом висадки великої кількості військ на території Франції.
Безпосередня підготовка до десантної операції тривала майже рік. Вона розпочалася з ретельного аналізу обстановки, всебічної розвідки та опрацювання різних варіантів майбутньої операції.
Для висадки великих сил був необхідний порт. Чому? Тому що солдат-піхотинець може зістрибнути з апарелі десантного корабля по груди у воду й швидко дістатися берега. При ньому буде лише особиста зброя та наплічник, у якому кілька сотень набоїв, десяток гранат, сухий пайок, аптечка і трохи особистих речей. Для локального десанту на неукріплене узбережжя цього достатньо. Але для масштабної операції потрібні танки, гармати, вантажівки з боєприпасами, паливом та іншим спорядженням. Усе це можна розвантажити лише на причалі, а причал знаходиться в порту.
Найближчим до Англії французьким портом був Кале. Отже, потрібно захопити саме його й там проводити висадку. Але Кале прикривали три потужні берегові батареї, та й німці, стягнувши сили до місця висадки, могли скинути десант у море, не давши йому закріпитися.
А що ж узбережжя Нормандії? Воно теж було далеко не простим: заболочені береги з в'язкої блакитної глини, у якій загрузне будь-яка техніка; «Атлантичний вал» — ланцюг бетонних артилерійсько-кулеметних дотів; мінні поля та протитанкові рови. І найголовніше — там практично не було портів.
То що ж робити? Готуватися. Але як? Будь-якою ціною переконати німців, що головна висадка відбудеться саме в Кале, а Нормандія стане лише відволікаючим напрямком. Відволікаючий десант мав розпочатися на добу раніше основного. Насправді ж у Кале ніхто висаджуватися не збирався — усе мало відбутися в Нормандії. Немає портів? Не проблема — їх побудують.
Робота закипіла. Було організовано «витоки інформації» про нібито головне місце висадки. Сили французького Руху Опору кинули на спроби вивести з ладу берегові батареї. Щоправда, значного успіху це не мало.
Тим часом в Англії були спроєктовані та побудовані два швидкомонтовані мобільні порти. Для подолання заболочених ділянок створили танк-дорожній укладач «Черчилль-Скарабей», який розмотував перед собою широку стрічку з міцного брезенту, швидко прокладаючи примітивну дорогу. Проходи в мінних полях вирішили проробляти за допомогою мінного трала «Черчилль-Краб». Цей танк мав барабан, що швидко обертався, із закріпленими на ньому товстими ланцюгами з гирями на кінцях. Гирі з силою били по землі й підривали міни. Протитанкові рови планували засипати фашинами — в'язками тонких гілок, для чого також була створена спеціальна машина на базі танка.
З осені 1943 року до Англії почали прибувати транспорти з американськими солдатами, технікою та різноманітним спорядженням. Було знайдено ділянку англійського узбережжя, схожу на нормандську, де проводилися репетиції висадки. Сапери безперервно збирали й розбирали мобільні порти, доводячи кожен рух до автоматизму. Капітани десантних кораблів відпрацьовували швидкий і точний підхід до причалів та такий самий швидкий відхід після розвантаження техніки.
Під час навчань з'ясувалося, що атакуючу піхоту варто підтримати танками ще до завершення складання портів. Але як доставити танки на берег? Винахідливість знайшла рішення. Сто двадцять танків «Шерман» обладнали брезентовими поплавками, перетворивши їх на плавучі машини.
Репетиції тривали, бойова майстерність десанту вдосконалювалася, взаємодія між підрозділами відпрацьовувалася, і результати ставали дедалі кращими.
Наближався День «Д» — день початку висадки. Погода була несприятливою, але операцію вирішили не переносити. Німці повірили, що головний удар буде завдано саме в районі Кале, і стягнули туди майже всі наявні сили. На нормандському узбережжі залишилися лише скорочені гарнізони дотів і слабкі заслони. Союзникам вдалося зберегти в таємниці зосередження військ навпроти Нормандії. Якби німці його виявили, уся конспірація й підготовка були б зведені нанівець.
Так операція «Оверлорд» увійшла у вирішальну фазу.
За добу до висадки союзна авіація завдала потужного удару по порту Кале. У ніч перед морським десантом було висаджено повітряно-планерний десант, який мав атакувати берегові батареї, щоб остаточно переконати німців у швидкій висадці головних сил саме біля Кале.
Висадка в Нормандії розпочалася. І тут, як це часто буває, втрутився випадковий чинник, який ледь не зірвав чудово сплановану операцію. Шторм. Ні, навіть так — ШТОРМ. Із 120 «плавучих» «Шерманів» до берега дісталося лише близько двадцяти. Мобільні порти були зруйновані.
Втім, було й позитивне: через негоду німецька повітряна розвідка не могла працювати й оцінити масштаби висадки.А на донесення заслонів із Нормандії на кшталт: «Вони пруть, як таргани, їх тисячі, дайте підкріплення!» — надходили стандартні відповіді: «Відставити паніку, тримайтеся власними силами!».
Із двох комплектів мобільних портів насилу вдалося зібрати один, але він повністю виконав своє призначення. Добре зарекомендувала себе і спеціальна інженерна техніка, яка забезпечила швидкий прорив Атлантичного валу.
Лише наприкінці третьої доби німці зрозуміли, що в районі Кале ніхто висаджуватися не збирається, і спробували терміново перекинути свої війська до Нормандії. Але зробити це швидко не вдалося. До того ж бензинові заводи не працювали, а запаси у військах були витрачені. Справа в тому, що грізні німецькі "Тигри" працювали на бензині, не кажучи вже про іншу техніку. Бійці Руху Опору виводили з ладу паровози, підривали мости й залізничні колії, мінували автомобільні дороги, руйнували лінії зв'язку. У складі сил Опору діяли також загони, сформовані з колишніх радянських військовополонених і колаборантів. Найвідомішимп серед них був 2-й Український батальйон імені Тараса Шевченка, сформований із колишніх бійців 115-го та 118-го шуцманшафт-батальйонів.
Загалом швидко перекинути війська не вдалося, а коли це стало можливим, союзники вже захопили все узбережжя Нормандії й просунулися на 100–150 км углиб від берега, маючи танки, артилерію та підтримку авіації.
Другий фронт було відкрито, і визволення Франції розпочалося.

Цього дня розпочалася Курська битва, яка зламала хребет Німеччині. Втрата 6-ї армії в Сталінградській битві стала для вермахту важким, але далеко не смертельним ударом. Натхненне перемогою під Сталінградом і повіривши, що німців можна й потрібно бити, радянське командування наказало перейти в наступ на південній ділянці фронту. Спочатку все йшло добре: наступ розвивався успішно, були звільнені Ростов, Ізюм і низка невеликих населених пунктів, і у військах навіть з'явився такий настрій: «Ну все, тепер поженемо німця аж до самого Берліна!». Але знову втрутилося наше одвічне «але».
Радянські танкові колони з піхотою на броні стрімко просувалися вперед без розвідки, без зв'язку між собою, без координації своїх дій з авіацією та артилерією, не дбаючи про прикриття флангів. Тили відстали, а це означало, що не було підвезення ні пального, ні боєприпасів, ні запасних частин, не було можливості повернути до строю танки навіть із незначними поломками. Цим противник не забарився скористатися. Відсікаючи й оточуючи танкові колони несподіваними фланговими ударами, знищуючи нашу живу силу й техніку, що відірвалася від головних сил, вони зупинили наступальний порив наших військ і посіяли паніку.
Далі почалося те, що в народі пошепки назвали «Харківською катастрофою»: німці перейшли в контрнаступ і знову захопили Харків. Так і утворився той самий «Курський виступ», або Курська дуга. До кінця березня все завершилося, і фронт завмер до літа.
Кожна зі сторін накопичувала сили й думала, що робити далі. У німецькому Генеральному штабі добре розуміли, що саме цього року вирішиться результат війни. Це розуміли й у радянському Генеральному штабі. Операція «Цитадель» (Курська битва) ставила перед собою завдання ні багато ні мало — переломити хід війни: оточити й знищити війська, зосереджені на Курському виступі, а потім розвинути наступ углиб радянської території. Нашим завданням було не допустити здійснення цих задумів.
Уперше Червона армія проводила стратегічну битву «від оборони». Це рішення ухвалювалося непросто. У Ставці та Генеральному штабі було чимало генералів, які тупотіли ногами й кричали: «Не можна віддавати стратегічну ініціативу в руки противника, треба завдати упереджувального контрудару!». На зустрічний аргумент: «Хлопці, ви у 1941 і 1942 роках уже так наконтрударялися, що залишили армію без танків, ледь не здали Москву й допустили німців до Волги!» відповідали лайкою, а дехто навіть ліз у бійку. Загалом дебати були бурхливими, і Сталін, вислухавши всі аргументи, став на бік прихильників оборони.
План операції «Цитадель» у Ставці був, напрямки головних ударів були відомі, тож розпочалася підготовка до їх відбиття. Німці планували завдати удару двома потужними танковими клинами з півночі та півдня під основу Курського виступу. На їхньому шляху було збудовано потужну, глибоко ешелоновану польову оборону. Польову — тобто з дерева й землі. Чотири-п'ять ліній траншей, потім кілометр-півтора мінних полів, знову траншеї, знову мінні поля — і так на 25–30 кілометрів углиб. Крім того, були артилерійські засідки, ями-пастки для танків, а в траншеях — піхота з гранатами й протитанковими рушницями.
Німці знали, що ми знаємо про їхні плани. Приблизно знали вони й про систему нашої оборони. В останній момент штабні офіцери висунули пропозицію: «А давайте перехитримо росіян! Зберемо всі сили в один кулак, ударимо по центру Курського виступу й притиснемо ворога до його ж мінних полів!». Але танкові генерали відповіли: «Перекидання таких великих сил займе до двох місяців, і зробити це приховано неможливо. Росіяни нас викриють і все одно встигнуть підготуватися. Та хай йому грець, діємо за старим планом — дасть Бог, прорвемося».
Битва почалася. Потужні танкові тарани навалилися на нашу оборону і, зазнавши порівняно невеликих втрат, подолали першу лінію траншей. «Ура!» — закричали німецькі танкісти. «Як усе просто!» — і кинулися вперед. Раптом передні танки почали вибухати. «Чорт забирай! Achtung, міни!» Поки сапери проробляли проходи в мінних полях, танки стояли на місці, а по них працювали наші штурмовики — це знову втрати. За мінним полем — знову лінія траншей, і все повторювалося спочатку. А тут ще й артилерія із засідок била в борти, і знову втрати! Так тривало тиждень.
Гітлер зрозумів, що його плани провалилися, і, втерши сльози й соплі, наказав припинити операцію «Цитадель». Таким чином він спробував зберегти хоча б залишки танкових сил. Після цього вермахт уже не провів жодної стратегічної наступальної операції, і розгром Німеччини став лише справою часу.
А тепер давайте повернемося до замітки «Цієї ночі, 74 роки тому» (прошу вибачення, я припустився помилки — треба було писати 78 років тому).
Нас свого часу довго переконували в тому, що СРСР був невинною жертвою підступної агресії, що він готувався до оборони, до оборони і тільки до оборони. Готувався, готувався — та так і не підготувався. Давайте уявимо, що Червона армія ще у 1941 році зарилася в окопи, наставила мін, створила засідки з протитанкових гармат, сформувала мобільні танкові групи для ліквідації ворожих проривів тощо. І це з урахуванням того, що тоді танк Т-34 був, як то кажуть, справжнім «супертанком», а КВ взагалі був майже невразливим.
До 1943 року ситуація вже змінилася: у німців з'явилися «Тигри», «Пантери», «Фердинанди», проти яких Т-34 був не те щоб безсилим, але в бою один на один мав небагато шансів на перемогу. Німецький Т-III отримав додаткову броню та довгоствольну 50-мм гармату, а Т-IV — додаткову броню, захисні екрани й повноцінну довгоствольну 75-мм гармату замість тієї «недогармати», яку самі німці зневажливо називали «недопалком». Тобто вони вже могли воювати з нашими Т-34 майже на рівних. А ось Т-34 отримав модернізації, що спрощували й здешевлювали виробництво: котки без гумових бандажів, дзеркала в перископах із полірованої сталі тощо.
Так от! Усі ці диво-танки й інша «вундерваффе» проти підготовленої оборони (саме польової оборони!) не допомогли й були знищені спільними зусиллями танкістів, артилеристів, льотчиків і піхотинців. Операція «Цитадель» завершилася, по суті, ледь розпочавшись.