Ділова прогулянка по львівських книгарнях з користю і не без моралі.

Одразу зазначу, що це не є суто ділова чи тим більше - статистична першість. Все набагато простіше: я, Богдан Гордасевич, займаюсь видавничою справою і книгорозповсюдженням, отже маю чимало гарних знайомств і контактів з людьми, які знаються на книгах та письменниках, люблять літературу і можуть цікаво про неї розповісти. Багато років я планував розпочати видання такого собі суто в межах нашого міста "Літературного вісника", але оскільки бачу, що це вже нереально, то вирішив завести сайт "Бібліотека Богдана" (http://biblbogdan.io.ua/story), де і спробую реалізувати всі свої задуми і побажання.

Ідея проста і послідовна: суб’єктивно про об’єктивне. Але розумно! Фахово! Інтелігентно! Цікаво! Захоплюючи!

Головна тема: українська мова і література як витвір мистецтва.

Для початку мною вирішено провести невеличкий конкурс: Книжкову першість у м. Львові за 2013 рік. Подаю нижче взірець анкети, яку я розробив і розніс в різні книгарні на початку лютого, але заповнили її всього у тьох - теж непогано. По кожній книгарні буде окремий розділ-очерк, а тут всі анкети будуть вставлятись у порядку надходження з посуванням до низу - це щоб було зрозуміло структуру дійства. Отже розпочинаємо!

АНКЕТА КНИЖКОВОЇ ПЕРШОСТІ МІСТА ЛЬВОВА

Назва книгарні (хто?):............................................

За місяць чи період:................................................

Найкращі в продажу (придбано):

1..............................................................................

2..............................................................................

3..............................................................................

Новинки (найцікавіші з прочитаного!)

1..............................................................................

2..............................................................................

3..............................................................................

Рекомендуємо придбати (прочитати):

1..............................................................................

2..............................................................................

3..............................................................................

ГРАН-ПРІ! КНИГА МІСЯЦЯ!

(абсолютно довільно за власними смаками!)

................................................................................

за період грудень-січень-лютий 2013

"Українськ книгарня" (просп. Т.Шевченка)

Найкращі продажі:

1. Ю. Винничук "Танго смерті" - Харків, 2012, В-во "Фоліо"

2. А. Кокотюха "Червоний" - "Клуб сімейного дозвілля", 2012

3. Н. Гербіш "Теплі історії д кави" - Київ, 2012, В-во "Брайт Букс Паблік"

Новинки (найцікавіші!)

1. Кріс Тведт "Коло смерті" - пер. з норвезької Наталії Іваничук. — Київ, 2012, В-во "Нора-Друк"

2. О. Забужко"З мапи книг і людей" - Чернівці, 2012, В-во "Книги ХХІ"

3. Люсі Моннтгомері "Енн із Зелених жахів" - Львів, 2012, В-во"Урбіно"

Рекомендовано придбати:

1. В. Кожелянко "Діти застою", Чернівці, 2011, В-во "Книги ХХІ"

2. П. Кралюк "Сильні та одинокі" - Киїів, 2012, В-во "Ярославів вал"

3. Л. Костенко "Триста поезій" - Київ, 2012, В-во Малковича

ГРАН-ПРІ від "Української книгарні" отримала книга: Теттяна Яковлева-Таірова "Мазепа. Історія "зради"

ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА: РОСІЙСЬКИЙ НЕУПЕРЕДЖЕНИЙ ПОГЛЯД

 У ДЕРЖАВНІЙ ПУБЛІЧНІЙ ІСТОРИЧНІЙ БІБЛІОТЕЦІ РОСІЇ ВІДБУЛАСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ «МАЗЕПА». ВОНА ВИПУЩЕНА ПРОВІДНИМ РОСІЙСЬКИМ ВИДАВНИЦТВОМ «МОЛОДА ГВАРДІЯ» В ПОПУЛЯРНІЙ У РОСІЙСЬКОГО ЧИТАЧА СЕРІЇ БІОГРАФІЙ «ЖИЗНЬ ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ» («ЖИТТЯ ВИДАТНИХ ЛЮДЕЙ»), ЗАСНОВАНОЇ ЩЕ НАПРИКІНЦІ ХІХ СТОЛІТТЯ.
 АВТОР КНИГИ - ДОКТОР ІСТОРИЧНИХ НАУК, ДИРЕКТОР ЦЕНТРУ З ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ САНКТ-ПЕТЕРБУРЗЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ТЕТЯНА ТАЇРОВА-ЯКОВЛЕВА.

Науково-популярну біографію Івана Мазепи - гетьмана України, політичного діяча, дипломата й мецената - вперше видано в знаменитій серії. Автор розповідає про культурне середовище українського відродження кінця XVII - початку XVIII століття, Мазепу як яскравого його представника - поета, покровителя архітектури, книговидання, освіти та богослов’я. Двадцять років, протягом яких він очолював Україну, стали періодом економічного розквіту, зміцнення державного управління в рамках автономії та численних військових походів.
 Книга складається зі вступу, 14 глав і висновків; у додатку опубліковано листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубей. У книзі наведено також основні дати життя й діяльності гетьмана і бібліографія.  Допомогу в ілюструванні книги надала Бібліотека української літератури в Москві.
 Відкриваючи презентацію, директор Державної публічної історичної бібліотеки Росії Михайло Афанасьєв відзначив, що провідна спеціалізована бібліотека Російської Федерації завжди відкрита для дискусій з актуальних проблем історичної науки, зокрема й тих, стосовно яких у минулому склалися певні стереотипи. Видання в Росії книги про яскравого представника української політичної еліти XVII - XVIII століть, безумовно, слугуватиме їхньому подоланню, кращому розумінню історії наших країн.
 Тетяна Таїрова-Яковлева, представляючи книгу, сказала: «Іван Мазепа - поряд із Богданом Хмельницьким - найвідоміший для широкого кола читачів діяч України цього періоду. При цьому в Росії й на Заході про нього знають в основному по поемах Пушкіна й Байрона, а в Україні - по зображенню на десятигривневій купюрі. «Зрадник» або «герой» - інших фарб, крім білої й чорної, для Мазепи звичайно не використовують, а в деталі й подробиці вникають вельми рідко. Дивно, як політична вистава із анафемою,  влаштована Мазепі Петром І для досягнення абсолютно певних завдань, на триста років укоренилася в свідомості більшості російських істориків. Проклін «зрадництва» - обвинувачення, що сприймалося сучасниками лише як привід для знищення автономії України, набуло форму аксіоми й незаперечного гріха.
 Мазепу виривали зі складного й суперечливого періоду козацьких війн, протягом якого всі гетьмани України, починаючи з Богдана Хмельницького, багаторазово міняли політичних спільників, і розглядали його договір з Карлом ХІІ як щось небувале й ганебне.
 Накопичення міфів і штампів настільки щільно оточує фігуру Мазепи, що його негативно оцінювали навіть найвидатніші історики України, - Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Щоправда, вони лише поверхово зверталися до гетьманства Мазепи, не вивчали його серйозно та обмежувалися першим тенденційним враженням без глибокого аналізу джерел.
 Парадокс полягає в тому, що навіть автори, які обезсмертили ім’я Мазепи - Байрон, Рилєєв, Пушкін, Гюго, Словацький, Чайковський, - створювали романтичний, дуже далекий від істини образ. Свого, нереального Мазепу вигадують і ура-патріоти всякого роду, для яких знаменитий гетьман - лише привід, щоб сіяти ворожнечу між Україною та Росією.
 Тим часом Іван Степанович Мазепа - особистість настільки неординарна й багатогранна, що для його зображення потрібна вся палітра кольорів. Природжений політик, обдарований полководець і дипломат, людина відважна, честолюбна і цілеспрямована - він був уособленням епохи українського духовного відродження та розквіту козацтва. Поет і філософ, прекрасно освічений, казково багатий, із прозорливим та іронічним розумом, він двадцять років успішно лавірував в океані політичної боротьби, залишаючись біля керма України».
 Автор докладно розповіла про нові історичні джерела, введені нею в науковий обіг при підготовці видання. Частину з них буде опубліковано у двотомному науково-му виданні «Гетьман Іван Мазепа. Документи з архівних зібрань Санкт-Петербурга». У перший випуск, сигнальний примірник якого щойно отримано, ввійшли документи 1687 - 1705 років, зокрема матеріали так званого «Батуринського архіву», вивезеного О. Д. Меншиковим у 1708 р., що публікуються вперше.
 У висновках до представленої книги відзначається, що «давно настав час відмовитися від політичних анафем і прокльонів на адресу Мазепи і постаратися отримати урок з трагедій наших предків. Не варто дотримуватися пропагандистських штампів, які намагалися пояснити російсько-український конфлікт початку XVIII століття користю одного «зрадника-гетьмана». Треба набратися мужності та визнати, що інтереси та мета молодої Російської імперії та ослабленої Гетьманщини були дуже різними. До певної міри Україна стала заручницею геополітичних планів Росії. Петро прагнув створити нову державу, здатну як у військовому, так і в економічному плані суперничати з європейськими країнами. Ця політика була можливою лише за найжорстокішої централізації. Військова і економічна ситуація дозволяла провести об’єднання України та вирвати зі страшної безодні Руїни Правобережжя. Однак ці плани було принесено в жертву дипломатичній грі. Перед загрозою шведського наступу Лівобережжя повинне було перетворитися у випалену землю, арену військових дій. Саме ці два фактори, поряд з особистими образами, і змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом ХІІ.
 Ще одним фактором був план ліквідації Гетьманщини та включення її в загальну структуру Російської імперії. Що б не говорили про Мазепу, але йому був далеко не байдужий цей план, і не тільки тому, що він не хотів міняти ре-альну владу гетьманської булави на порожній титул князя. Йому дійсно було дороге те, що було часткою і його двадцятирічної праці, інакше б він почив на лаврах свого величезного багатства. Правда полягала в тому, що багато старшин спокійно сприйняли перспективу перетворення в мирних російських дворян-поміщиків, ким вони й стали згодом. Саме ці люди зі старшини й не підтримали Мазепу».
 Автор відповіла на численні питання слухачів, які стосувалися не лише оцінки історичної ролі Івана Мазепи, але і його епохи, попередніх періодів історії України та Росії, російсько-українських відносин того часу.
 У презентації взяли участь редактор видавництва «Молода гвар-дія» Іван Тихонюк, співголова Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців Росії Валерій Семененко, радник Посольства України в Російській Федерації Ольга Дарибогова, а також російські історики, громадськість, читачі Державної публічної історичної бібліотеки Росії та Бібліотеки української літератури в Москві; її учасники мали можливість ознайомитися з виставками книг з фондів обох бібліотек – літератури про Івана Мазепу та видань серії «Жизнь замечательных людей», присвячених українським діячам.
 Презентацію було організовано за сприяння члена Ради Федерації Федеральних Зборів РФ, голови Рад ОУР і ФНКА УР Василя Думи.
 
Бібліографічні описи книг Таирова-Яковлева Т. Г. Мазепа/Таирова-Яковлева, Татьяна Геннадьевна. - М.: Мол. гвардия, 2007. - 272 с., 16 л. портр., ил. - (Жизнь замечат. людей: Сер. биогр.; Вып. 1241 (1041)). - Библиогр.: с. 268- 270. - На об. тит. л.: Издательство выражает благодарность Библиотеке украинской литературы (Москва) за помощь в иллюстрировании этой книги. - ISBN 978-5-235-02966-8; 5000 экз.
 Гетман Иван Мазепа: Документы из архив. собраний Санкт-Петербурга: [В 2 вып.]. Вып. 1: 1687 - 1705 гг./Сост. Т. Г. Таирова-Яковлева; Отв. ред. Ю. Н. Беспятых; С.-Петерб. ин-т истории РАН; Центр по изучению истории Украины С.-Петерб. гос. ун-та. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. - 255 с. - ISBN 978-5-288-04241-6 (вып. 1); 500 экз. - ISBN 978-5-288-04242-3.
 Об’єднана прес-служба Федеральної національно-культурної автономії “Українці Росії”, Об’єднання українців Росії та Бібліотека української літератури в Москві.

Антін МУХАРСЬКИЙ: «Якщо Сніжана візьме дітей і поїде у США, нехай їде. Я залишаюсь в Україні»

Акторка та телеведуча Сніжана Єгорова вже неодноразово наголошувала, що не бачить майбутнього для своїх п’ятьох дітей у такій нестабільній країні, як Україна, тому хоче емігрувати до США. Чи вдасться зберегти сімейну ідилію зірковому подружжю Мухарський-Єгорова — невідомо.

Кореспондент «ВЗ» Інна Корчук вирішила з’ясувати, а як до переїзду ставиться її чоловік, шоумен Антін Мухарський. Як з’ясувалося, Антін проти еміграції. Він запевняє, що потрібно бути націоналістом, епоха мультикультуралізму закінчилась.

- У нас - сімейна війна, - сказав Антін Мухарський кореспонденту «ВЗ». - Сніжана категорично настроєна виїжджати за кордон, я — категорично проти будь-яких переїздів.

- Чи вдасться знайти компроміс?

- Не знаю, час покаже. Наразі валіз ще не пакуємо, конкретного напрямку руху не накреслили. Одне знаю точно — я з України їхати не збираюсь. Жити потрібно у своїй країні, тут працювати. Америка мені не подобається. Якщо Сніжана візьме дітей і поїде у США, нехай їде. Вона вважає, що для дітей - це шанс вивчити мови, здобути добру освіту, навчитись цивілізації, пожити у демократичній країні. Але з цим багажем згодом потрібно повертатись в Україну і жити тут.

- Ваша категорична позиція продиктована патріотизмом?

- Свого часу мав нагоду виїхати в Америку. Багато моїх друзів зважились на цей крок. Але навіть через роки залишаються там чужинцями. Одна річ, коли перебуваєш за кордоном у ролі туриста, інша — жити там і боротися за життя. Я не люблю глобалістичного світу, не люблю денаціоналізованих країн. За своїм напрямом я - український буржуазний націоналіст. Впевнений, найближчим часом буде відбуватись ренесанс націоналістичної ідеї по всьому світу. Епоха мультикультуралізму закінчилась. Свідомі люди повертаються до розуміння, що треба бути людиною, яка належить до певної національної спільноти, мислити національноцентрично. Дійшов таких висновків на 44-му році життя і переконаний у своїй правоті.

У Сніжани дещо інше світобачення. Вона мислить категоріями дітей — де буде краще жити та розвиватися її дітям. Чоловік і жінка — дві абсолютно різні категорії мислення. Якщо Сніжана остаточно вирішить їхати з дітьми за кордон, допоможу їм з переїздом, побуду поруч деякий час, але повернуся жити в Україну.

- Сніжана наголошувала, що Україна перетворюється на «бананову республіку», жити тут стає неможливо.

- Згоден. І це буде тривати, якщо люди тікатимуть звідси. Те, що зараз відбувається в Україні, — це грабунок, деструкція, жлобство, хамство. Розумію, що дітям жити в такій атмосфері важко. Коли розповідаєш малюкам про поняття добра, честі, правди, а вони довкола бачать жлобів, злодіїв та хамів, які дорвались до влади і керують нами, це жахливо. У цьому я зі Сніжаною погоджуюсь — хай діти виростуть у цивілізованій країні, будуть знати, що існують закони та правда, яких потрібно дотримуватись. Але нехай повернуться і впроваджують ці принципи у життя своєї країни. А батько, тобто я, залишиться на фронті, адже комусь треба воювати.

- Вірите, що діти, побачивши краще життя, захочуть повернутись в Україну?

- Хочеться вірити. Але це їхня доля, і їм вирішувати. Кожна людина — окремий шлях. Не можу за когось вирішувати, навіть за своїх дітей. У мене свій шлях, у дітей — свій, у Сніжани — свій.

- Тобто ваші шляхи розійшлись?

- Поки що ні. Але, можливо, розійдуться. У цьому немає нічого страшного.

Довідка «ВЗ»

Антін Мухарський (справжнє ім’я - Антон) народився 14 листопада 1968 р. у Києві. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Працював у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Працював на телебаченні. Автор проекту «Сільський гламур». 2012 р. - лідер гурту «Сталін & Гітлер капут» Орест Лютий (Антін Мухарський) презентував проект «Лагідна українізація». Одружений з акт-рисою Сніжаною Єгоровою, з якою має двох синів та доньку. Також батько двох дівчаток від першого шлюбу.
http://www.wz.lviv.ua/showbiz/122118

З 25 грудня по Україні поширюються листівки та наліпки на захист української мови, випущені в рамках проекту "Український мовний простір". Це листівки "9 простих правил" (про те, як кожна людина може захистити мову), а також наліпки, що ілюструють окремі з цих правил.
Кожен, хто бажає допомогти поширенню цих матеріалів, може зробити це в такий спосіб:
- скачати на сторінці проекту http://dobrovol.org/project/12/  або (більше варіантів продукції) на файлообміннику http://www.ex.ua/view_storage/433348904892 потрібні макети в форматі PDF,  роздрукувати / розмножити їх  у доступній кількості й поширити за місцем проживання, навчання, роботи, серед зацікавлених людей;
- скачати там же зображення цих матеріалів у форматі малюнку і поширити в Інтернеті, зокрема, в соціальних мережах;
- звернутися до активістів руху "Простір свободи" за адресою [email protected] або телефоном 097-1794709, щоб отримати вже надруковані листівки чи самоклейки
Бажаючі активно долучитися до проекту "Український мовний простір" у будь-якому місці України чи світу, можуть заповнити форму за лінком http://dobrovol.org/join/, обравши потрібні варіанти відповідей і залишивши контакту інформацію.
Щиро дякуємо!



Шановне панство, владу потрібно контролювати і сварити, можна і ненавидіти, але то не так важливо, як творити нове і потрібне, подібно ось цій ініціативі, яку я сам давно зробив своїм принципом: навколо мене роблю україномовний простір і раджу всім патріотам так робити - починати з себе. А не лінуватись, як дехто, навіть перекладачем скористатись, а дають тексти про-українські і  російською - я їх мушу в себе перекладати окремо, бо російською читаю тільки класиків.

ТВОРІТЬ  УКРАЇНСЬКИЙ  ПРОСТІР !!! 

ТАК, ЯК  ЦІ http://dobrovol.org

Нещодавно почув новину, яка стосувалась прийняття багатостраждального столичного бюджету-2013 Київською міськрадою, де мене вразило наступне повідомлення: "...до бюджетних витрат було внесено пункт щодо поховання учасників бойових дій та безхатченків"...
Класика! Безперечно, що подібне поєднання так званих "учасників бойових дій" з досить не так званими "бомжами-безхатченками" є випадковим збігом, але досить і досить символічним збігом!
Подивляючись, з яким завзяттям всі оті  УБДешники видирають-вибивають по усіх-усюдах з держави гроші на свої чималі потреби, складається чітке враження, що всі вони ще бідніші за всіх українських бомжів-безхатченків, які, до речі сказати, грошей на свої похорони не випрошували ніде і ні в кого!
Не раз вже писав на теми військові, де визнаю однозначно повагу до людей, які пройшли випробування війною і не були боягузами, а були саме героями і тоді, і після, включно і зараз. Серед мої знайомих, яких я називаю правдивими афганцями, на противагу фальшивим афганцям, - не було жодного, який би хвалився участю в тій війні, щоб хизувався нагородами або посвідченням учасника бойових дій. Соромились вони і своїх пільг, коли потрібно було ходити оформляти якісь субсидії чи зменшення комунальних платежів. Соромно їм було це робити, бо вони були правдиві герої, а це не сумісно з жебранням і мародерством. Не кажучи про якісь святкування. Що святкувати?
Хтось може розумно пояснити, яке має відношення Держава Україна до всіх інтервенцій СРСР і війни у Афганістані з грудня 1979 - по лютий 1989 років, зокрема? Жодного! Жодного стосунку Україна до цієї злощасної війни не мала і не має! Як не має нічого спільного Україна з усіма подібними неоголошеними війнами в Кореї, В’єтнамі, на Ближньому Сході, в Анголі, в Нікарагуа і ще безліч аналогічних "гарячих точках" світу, куди засилав своїх військових спеців імперіалістичний монстр - комуністичний СРСР.
То що ми в Україні святкуємо 15 лютого і ще й так урочисто на найвищому державному рівні? Здачу Афганістану? Переможний драп радянських військ? Ще одну блискучу перемогу щодо втьоків, яку Росія цілком могла провести своїми силами, як і самостійно перемогти у Велику Вітчизняну, за словами одного з теперішніх чільних керманичів оної.

Іноді починає здаватись, що ми в Україні живемо в якомусь ірраціональному світі, де все до гори дригом: зеків величають "злодій в законі" і вони стають не чолі держави, яко правової і демократичної; інтервенти і мародери вдягають личину героїв і влаштовують свята в честь себе, а що вже знущаються над країною і співвітчизниками - то взагалі героїзм винятковий! Напевно, що саме так себе б поводили чеченці, якби захопили владу в Росії! Інакшої аналогії до поводження так званих "учасників бойових дій" включно з "афганцями" в Україні важно віднайти, бо це навіть гірше за всяку ворожу окупацію, аніж ці натуралізовані герої в нашій державі!
В голові не вкладається, як подібне може бути, але воно є! Як реальність! З того виникає пропозиція, щоб ввести фразеологічний зворот "учасники бойових дій та безхатченків" як усталений в усі правові документи нашої держави, як і свято 15 лютого доповнити в назві "День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та безхатченків нашої держави" - цілком логічно для подібного маразму, яким є на тепер це Свято інтервентів у нашій Україні. І медальку давати всім ветеранам УБД -  "За здачу Афганістана", а особливо заслуженим - орден "За зраду Наджибули". А всіх УБД посмертно нагороджувати поіменно як героя-руйнівника СРСР зіркою в траурній рамці. Живим не можна, щоб не показились, бо всі вони оті УБД рахують себе великими патріотами "се-ру-се-ру", який вони ж по-суті і просрали...
Важко передати, як це все набридло: цей маразм здеморалізованої держави з натуралізованими героями іншої держави. І пригадую слова знайомого правдивого афганця: "Часом так шкодую, що я там в Афгані не загинув..." І я його досить добре розумію, але хтось має в обов’язок - жити. Жити і робити так, щоб в країні Україна не було ні вшанувань натуралізованих героїв інтервенцій, ні знедолених безхатченків.

Богдан Гордасевич
м. Львів

"У вас краще виходить писати про творчість матері і на патріотичну тематику. А це не ваше, ви не володієте питанням, перепрошую" блогер Слідопит
Спеціално на замовлення додаю вірша Галини Гордасевич написаного ще у часи СРСР, коли Червонописький розпочав з трибуни в Кремлі травлю А. Сахарова


НАРДЕПОВІ СРСР ЧЕРВОНОПИСЬКОМУ
(Інвалідові війни в Афганістані)

Де ти втратив ноги – відомо,
Та хіба ти в тім винуватий,
Що послали з рідного дому
“Мусульман-братів визволяти”?

На жорстоку афганську землю
Ти ступив не другом, не братом,
Ти на ній пригинався низенько,
Прикриваючись автоматом.

І летіла з чужого Кабула
На Вкраїну вість невесела
Чи з віддаленого аула
(Як там звуться афганські села?).

І ридала зболена мати,
Плакав ти над убитим другом,
І вишкірювались автомати
Смертоносним вогненним пругом.

Ти би вмер, а в полон не здався,
Ти розплачувався з боргами.
Ти питанням не задавався:
За що платиш своїми братами?

За чиєсь безвір’я і тупість
Кров у землю афганську стікала,
І хололи під сонцем трупи,
Смерті хижа коса не стихала,

У той час, як нахабний зайда
За столом розперезував паса,
І не втерши масного заїда,
На повій задивлявся ласо,

У той час, як онук Герострата
Душу твого народу топче.
Знаєм ми, де ти ноги втратив.
Де ж ти голову втратив, хлопче?

Лютий місяць відповідає назві не тільки за холодом, але і за всіма іншими реаліями, зокрема цього саме місяця відзначаємо дві знакові трагічні події: жахливу смерть в тюремних застінках двох видатних жінок двох епох боротьби за Українську Самостійну Державу: Ольги Басараб 12 лютого 1924 р. у Львові в польській в'язниці та  поетки Олени Теліги 22 лютого 1942 р. в Києві у гестапівській катівні.
Дивним чином є багато співпадінь як в роках на час смерті - 35, так і в зовнішності та благородстві натур, аж до тотожності смерті: обох жінок знайшли в камерах мертвими, бо вони покінчили життя самогубством. Воно не є важливим надто, яким злочинним чином відібрано життя, але як тут не згадати і про трагічну загибель Али Горської?
Не маю бажання зараз розписувати версії і здогадки, бо не бачу в тому потреби, а хочу зазначити головне: справжня смерть для людини настає тоді, коли про неї вже ніхто не пам'ятає з живих. Для мене і Ольга Басараб - Левицька, і Олена Теліга - Шовгенів живі, бо жива їх душа, що з нами щодень в усьому! Світлая пам'ять і шана їм, нашим незламним українкам! І 22 лютого я запалю поминальні свічки в честь жінок-мучениць Ольги Басараб та Олени Теліги. Сподіваюсь, що знайдуться й інші шанувальники.


 Басараб Ольга Михайлівна

Біографія

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя на Рогатинщині в родині відомого громадського діяча о. Михайла і Савини (з дому Стрільбицької) Левицьких. Вона мала старшу сестру Іванну та молодшого брата Северина.
Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902–1909) та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві «Дністер», Земельному іпотечному банку.
1914 року вийшла заміж за студента «Політехніки» Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство «Основа». Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.
Організатор 1 жіночої чоти УСС у Львові. У 1918–1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації вона відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Провадила харитативну й просвітницьку діяльність у Комітеті допомоги раненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Член управи Українського жіночого союзу у Відні.
Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де стала членом Головної управи філії Союзу Українок у Львові, активно співпрацювала з Українською Військовою Організацією(УВО — підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв'язковою полковника Євгена Коновальця.
Як член УВО О. Басараб була заарештована польською поліцією. О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку вона винаймала разом зі Стефанією Савицькоюпо вул. Виспянського (тепер — Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині — Ак. Кучера,5 тепер тут розташовано РВВС Шевченківського району).
Поліцейські здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були «інтенсивними», простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.
Найправдоподібнішою версією є катування О. Басараб слідчим Левом Кайданом; не стерпівши принижень, горда українка померла. Завдяки агентам УВО в цій в'язниці не вдалося приховати факту смерті О. Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав «Союз українок» (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща С. Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в'язнів у польських в'язницях. Польська влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після огляду трупа загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів'ян і кількасот поліцейських.Слідство в справі загибелі О. Басараб невдовзі припинили «за відсутністю складу злочину».

Ще раз біографія дещо інакше

Ольга Левицька народилася 1 вересня 1889 року на Рогатинщині у родині священика Михайла Левицького. Закінчила ліцей Українського інституту для дівчат у Перемишлі та однорічні курси у віденській торговій академії.
Повернувшись 1910 року до Львова, працює за фахом у банку „Дністер”.
Після створення Січових стрільців Ольга Левицька разом з Оленою Степанівною та Софією Галечко створює жіночу чоту.
Згодом виходить заміж за селянського сина Дмитра Басараба. У шлюбі вони перебували неповний рік – Дмитро гине на фронті.
Молода вдова працює за кордоном у ріжних українських організаціях амбасадорського штибу – у Фінляндії і Австрії. Після 1920-го року, коли Євген Коновалець створює Українську військову організацію, Ольга Басараб працює у розвідці УВО.
1924 року у Львові за доносом польського професора Францішка Сави Ольгу заарештувала польська поліція. Інший поляк – Кайдан „хоч п`яний, хоч тверезий, страшно брутальний – почав її катувати. Поліційний в`язничний дозорець відвів Басарабову до келії, замкнув її, а коли рано слідуючого дня отворив келію і увійшов до неї, застав, що Ольга Басарабова висіла нежива, бо повісилася на ґраті тюремного вікна. Кайдан так катував Басарабову, що її убив, а опісля повішено її у в`язниці, щоб закрити правдиву причину смерти. Як арґумент підношено, що в`язничне вікно зависоко, щоб Басарабова могла там дістатися і повіситися”. Ця простора цитата – з книги спогадів Степана Шухевича „Моє життя”, що її слушно цитує Григорій Чопик.
Отож – нетривале життя української героїні Ольги Басараб хай буде нам перед очима прикладом служіння своїй нації і пересторогою любителів цілуватись без потреби з нашими історичними ворогами, на совісті яких наша національна кров.
http://www.litforum.org/index.php?a=2805&print

Паломництво українців

Натомість могила О. Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об'єктом паломництва українців, а її ім'я окутане ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.Львівське обласне товариство ім. Ольги Басараб проводить культурно-просвітницьку роботу, створило правовий консультаційний центр, розвиває національну свідомість українських жінок через діяльність освітніх гуртків, курсів, проведення вистав, концертів, благодійних вечорів тощо.

Кого пам’ятають - той живий!



 Олена Теліга

Біографія

Олена Іванівна Теліга (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, 21 липня 1906, Іллінське (Московська область), Московська губернія, Росія — †22 лютого 1942, Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.
Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
З 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі: «Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях.»[1]
Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.
У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
В останньому листі з міста Києва вона напише: «...Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зі слів очевидців дізнаємося, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся... На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських...»
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга.
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу...»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.


Життя, рівне віршам

Незабаром минає 71 рік з дня загибелі в Бабиному Яру поетеси Олени Теліги
Вона належить до тих рідкісних у цілому світі поетів, чиї вірші дорівнюють їхньому життю. Враження таке, що свій життєпис вона вибудувала як бездоганну баладу.
Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова, 1906—1942) народилася під Москвою, дитинство провела в Петербурзі, першими її мовами були російська, німецька, французька. Старший брат — російський поет, монархіст. Може, й вона обрала б російську поезію батьківщиною своєї душі. Але 1918 року родина переїхала до Києва, де батько служив у Департаменті шляхів сполучення уряду УНР та викладав у Політехнічному інституті. Власне, отой короткий  київський період зробив Олену згодом українською поетесою — але вже в еміграції, в Чехословаччині, Польщі. Їй здавалось, що вона зобов'язана повернутися до Києва, за який колись воювали і який втратили близькі їй люди (один з її старших братів служив в армії УНР, так само, як і чоловік, кубанець Михайло Теліга). 1932 року вона написала знаменитий вірш «Поворот». Потім усіх дивувало, як за десять літ до загибелі поетеса вгадала, наскільки драматичним буде її повернення на батьківщину.
Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги…
Вона справді повернулася до Києва "в осінній день прозорий" 1941 року. Й справді її тут чекало те, про що колись писалося у тому вірші:
Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною...
Вона повернулася з ОУН-мельниківцями, що мріяли відновити Українську державу. Почали видавати в Києві газету «Українське слово», Теліга редагувала часопис «Літаври» й очолила Спілку письменників. Але німцям-окупантам зовсім не це було треба. Їм би підійшла радянська література — тільки щоб замість батька народів славила фюрера. Друзі застерігали Олену й переконували не повертатися. Вона відповідала: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти і цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, а виплеск душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?».
Коли до редакції «Літаврів» приносили вірші про «визволителів», Теліга демонстративно викидала ту писанину в кошик. А ображені віршотворці скаржилися за відомою адресою на Володимирську, 33, де тепер було не НКВС, а гестапо.
Спілка письменників була зовсім недалеко звідти, на Трьохсвятительській. Зранку 8 лютого 1942 року гестапівці влаштували там засідку: всіх впускали, але нікого не випускали. Вона знала про це — але пішла туди: «На мене чекають люди». В середині лютого багатьох заарештованих оунівців, серед них Олену Телігу та її чоловіка, гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру.    
Після їхньої загибелі газету назвали «Новим українським словом», і вона писала: мовляв, ці мрійники-націоналісти «прийшли з Заходу, щоб баламутити вірний німецькому визволителеві український нарід». Прикметно, що ця риторика у нас і понині живучіша, ніж вартісні вірші.
 
Віталій Жежера

поезія Олени Теліги
http://poetyka.uazone.net/teliha/

Перемагають вірші Г.Гордасевич (http://blog.i.ua/user/4327582/1164410/#p2)
    09.02.13, 21:14
    У Красноармійську Донецької області відбувся конкурс юних риториків з української мови.
Переможцем став учень ЗОШ № 9 Владислав Троян який прочитав вірш Галини Гордасевич "Яничарська балада", Читались твори В.Сосюри, В.Стуса, С.Божка та інших поетів, що жили й працювали на Донеччині.
   Повідомлення газети "Донеччина"

"В лютому 1990р. зателефонувала мені незнайома вчителька з села Осикове на Донеччині Ніна Тригуб і зі сльозами в голосі просила приїхати до них і вмовити батьків не протестувати проти переведення школи на українську мову навчання. Я їхала в те село, дивилася на донецький степ – колишнє Дике поле – і думала: що ж я скажу людям? Так виникла “Яничарська балада”. - Галина Гордасевич

ЯНИЧАРСЬКА БАЛАДА

Встала курява стовпами.
Багрянiли хмари.
Приазовськими степами
Гнались яничари.
I летiла перед ними
Звiстка невесела,
Що пускають вони з димом
Українськi села,
Що старих людей вбивають,
Тих, хто уже сивий,
Малих дiток забирають
В неволю-ясир.

Забiгає яничарин
У бiленьку хату.
Стала жiнка у вiдчаї –
Нiкуди тiкати!
Тiльки в очi подивиться –
В нього ж очi синi!
Раптом зойкнула вдовиця:
– Сину ти мiй! Сину!..–
Простягає вона руки,
Обiйняти хоче,
А вiн стоїть, клятий турчин,
Стоїть та регоче.
Звiдки йому пам’ятати
Українську мову,
Як малим украли з хати,
З батькiвського дому,
Вiд матерi вiдiрвали,
Вiд рiдної сутi
Та молоком напували
Скаженої суки.
Постаралися немало
Вчителi незлецькі,
Щоб не знав вiн слова «мамо»
Навiть по-турецьки.
То ж була наука люта –
Як зброю тримати.
От i блиснула шаблюка!
От i впала мати...
..................................
З того часу проминули
Не лiта – столiття.
Дай Бог, щоб вас обминули
Такi лихолiття!
А щоб ми це, люди милi,
Могли пам’ятати,
Не спочили у могилi
Анi син, нi мати.
Бога мудрiсть незвичайна
I велика сила:
Вiн з матерi зробив чайку,
Зробив вовком сина.
I чаєчка все кигиче
На ковилу сиву,
А прислухаєшся – кличе:
– Сину ти мiй! Сину!..
А вiн виє, турчин клятий,
Темними лiсами,
Нiби вчиться вимовляти:
–  Мамо моя! Мамо!..

Проблема всіх громадянських війн у тому, що вони найбільш жорстокі, як це не дивно, але так засвідчує історичний досвід. Жахливих епізодів часів 1918 -1919 років в Україні було безліч, але найбільшого звучання набув саме подвиг під Крутами жменьки хлопчаків, яких десь було коло 30-ти, а вже потім їх подвиг ототожнили з загальною чисельністю всіх загиблих під Крутами.
В чому полягав подвиг цього малого гурту молоденьких безвусих юнаків?
Головною причиною загибелі хлопчаків, які попали в полон, було їх затятість у своїх ідеалах Української Держави! Вони могли приспокійно залишитись в живих, якби в полоні збрехали і сказали, що їх примусово привезли і погрозами погнали битись, що всі вони готові влитись до частин армії Муравйова - їх би залишили живими, тому що такою була масова практика, яку яскраво засвідчив Шолохов у романі "Тихий Дон", де головний герой то з білими проти червоних, а потім легко став з червоними проти білих.
У тому і весь знаковий ДУХОВНИЙ ЧИН героїзму юнаків під Крутами - вони НЕ ЗРАДИЛИ ! Вони не зрадили своїх ідеалів, чим стали тотожні першим християнам-мученикам, які мужньо приймали смерть, бо не зрікались віри в Христа. З жертовних мук одних постала велика сила Християнства, а з жертви юнаків під Крутами постала наша Українська Держава!
Автор нижче наведеного матеріалу якраз цього і не розуміє, тому видумує причину жорстокої смерті юнаків, як і причину їх полону бачить у тому, що хлопчаки заблукали, хоча насправді вони пішли в атаку, свідомо в наступ на ворога! Сили були явно нерівні, що і обумовило трагічну кінцівку: полон і смерть.

Бій під Крутами: про міфи і про правду

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам’ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва.
29 січня 1918 року біля станції Крути на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем, за 120 км від Києва, відбувся бій, який як мало яка подія, досі зазнає чимало спекуляцій.
Мої думки з цього приводу засновані переважно на спогадах учасників бою (Ігор Лоський, Іван Шарий та інші), генерала О. Удовиченка, який приймав звіт після бою тощо. “Дані” ж людей, які були далеко від місця подій якраз і внесли плутанину (наприклад шановний історик Д. Дорошенко та безліч інших). Сприяли тому ж галицькі студенти 1930-х років, які міфологізували подію, творячи з неї новий міф (хоча само по собі це може й не погано). Так ось, розберемося з міфами (і з правдою):
Міф перший. “Триста безвусих, недосвідчених і неозброєних студентів”
Учасників бою з української сторони було близько 600 осіб. Цей факт є доведеним на основі військових звітів. Точніше: “1-а імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацька Військова школа”, яка складалася з 4-х сотень (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин, тобто загалом один курінь (батальйон). Це й була основна частина оборонців Крут. Крім юнаків, які вже перебували на станції Крути о 4 годині ранку 27 січня 1918 року до них приєдналася Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців в числі 115-130 людей. Правда сам курінь ще не був сформований. Це була його перша сотня, що складалася з київських студентів, а 4-та чота (бл. 30 осіб) сотні складалася із школярів, навіть підлітків 14-16 років. Студенти пройшли 7-денний вишкіл і вміли стріляти, а юнаки школи, або “юнкери” вже мали достатній військовий досвід у боях з більшовиками. А. Гончаренко та деякі інші пройшли фронти Першої світової війни.
Комендантом оборони Бахмача і командиром куреня юнацької школи було призначено сотника Аверкія Гончаренка, який пройшов Першу світову війну. Тому не відповідає дійсності міф №2, що боєм керував сотник Омельченко, який опісля помер від поранення в бою. Натомість, загальне керівництво здійснював сотник Аверкій Гончаренко.
Показово, що на з’єднання з наступаючими більшовиками, тобто з тилу проти своїх, з Ніжина виступив український полк ім. Шевченка. І взагалі через непродуману політику Центральної Ради (тодішньої “верховної ради”) у військових та інших питаннях, українська армія була фактично розпущена. Залишилось тільки декілька боєздатних добровільних формувань (полк Січових Стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, та ж Юнацька школа ім. Хмельницького тощо).
3-м міфом є мовляв “різанина”, в якій більшовики добивали беззбройних українських “дітей”. “Брехня як шапка”. Отже, яким був перебіг бою?
Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолений відомим Муравйовим, ішов як на парад, але наштовхнувся на сильний опір юнаків. Бій тривав цілий день в снігу за 20-градусного морозу. Завданням 600 українців було протриматися день. Увечері під загрозою оточення більшовиками та вже згаданим “українським” полком ім. Шевченка з Ніжина, що виступив на з’єднання з наступаючими більшовиками, вирішено відступити з бою на станцію. Організований відступ відбувався холоднокровно уже в темряві. Вояки сіли у потяг на станції і рушили у напрямі Києва, де з’єдналися з Чорними гайдамаками Симона Петлюри і взяли участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі “Арсенал”.
То кого ж розстріляли/закололи багнетами на станції?
Після бою під час перегляду в студентській сотні не виявилося цілої чоти чисельністю 35 людей. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло станції Крути і натрапили на більшовиків, що якраз надійшли. 28-ро студентів було закатовано, їх не розстрілювали, а кололи багнетами (може, щоб не створювати шуму стріляниною), 7 поранених доставили до Харкова, звідки їм вдалося втекти. Серед них, наприклад, був Ігор Лоський, син міністра. Іншому сину міністра, студенту Володимиру Шульгину, не поталанило –  він загинув. Саме цих 28 загиблих і було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків.
Міф №4 – “зрада офіцерів”.
Не відповідає дійсності і звинувачення у зраді старшин (офіцерів), які мовляв “сиділи у вагоні і пиячили, а потім сіли в поїзд і втекли”, не давши всім евакуюватися. Насправді ж із 20-ти старшин загинуло 10, а один помер у шпиталі (сотник Омельченко). Сотник Лощенко навіть виготовив саморобну гармату, яка на дрезині переміщалась вздовж колії, обстрілюючи більшовиків.
Міф №5 – “поразка”.
Постає питання: якщо вояки виконали наказ, і навіть перевиконали його, затримавши ворога замість одного дня на кілька днів, то чого тоді поразка? До того ж втрати більшовиків були більшими.
Отже, втрати української сягали: близько 250 юнаків, одна чета студентів (28 осіб) і 10 старшин, тобто близько 300 осіб із 600 учасників бою – половина.
Втрати більшовиків були значно більшими, що очевидно й викликало лють Муравйова при розправі з полоненими. Інша половина, ті хто не загинули, взяли участь у придушенні більшовицького повстання на заводі “Арсенал” у Києві і у всіх визвольних змаганнях. А окремі учасники бою пізніше опинились на еміграції. Це сотник Модест Семирозум, юнаки Чорпіта, Заквалинський, полковник Лощенко та інші. А сам А. Гончаренко, хоч і наддніпрянець, був сотником у Дивізії “Галичина” під час Другої світової…
Ворога було затримано, виграно дорогоцінний час на переговорах у Бресті, придушено більшовицьке повстання в Києві, вчасно евакуйовано державні установи перед наступом більшовиків.
Це дозволяє нам характеризувати бій під Крутами як перемогу українців.

Андрій Ребрик

Більше є тут: http://spavedfront.io.ua/s105209/doli_geroev_krut

Вони не зрадили - вони співали гімн України. Хоч це, можливо, й частина легенди. На сайті http://kruty.org.ua/ зібрані спогади очевидців, учасників бою і більше чи менше причетних. Багато вартісної інформації.

22 січня - День Соборності України

Я не люблю тих, хто багато критикує, тому що і сам з таких, але заборонив собі обговорювати все нездале в інших, тому що задаю спочатку запитання: "А сам що, дуже багато зробив? Чим кращий?  Отож бо - Богдане Бо!"
І не люблю бути дурнем, коли мене до того змушують: сам захочу - буду, а не захочу - не буду. В даному випадку - не хочу! І не змусите!
Це все я до того, що думав написати якусь дуже розумну річ з нагоди 22 січня - Дня Соборності України і... І прочитав заради цікавості промову нашого Гаранта - Віктора Януковича і... І вкотре переконався: сказано так, що краще важче придумати!
Пригадалось, що на 20-річчя Дня Незалежності України також були гарні промови від Януковича, які я пропонував всім уважно прочитати, але не помітив належної реакції громади, бо: " Як то? Щоб я та щось від Януковича! Та най я буду останнім мурлом, якщо хоч слово Януковича сприйму!"
От я і пропоную знову уважно вчитатись в слова цієї промови Президента України Віктора Януковича і визначитись для себе: чи ви проти всього сказаного тут - чи просто...

Виступ Президента на урочистостях з нагоди Дня Соборності та Свободи України

Дорогі співвітчизники!
Сердечно вітаю вас з Днем Соборності та Свободи України - важливим та знаковим святом для нашої держави!
94 роки тому, у буремні часи світової кризи початку минулого століття, Акт Злуки проголосив об’єднання двох українських республік, народжених на уламках імперій.
Це був надзвичайно важливий момент української історії. Єднання українських земель, творення власної держави для українців стало реальністю. Єдність і сьогодні, без перебільшення, - це головна умова нашої сили та незалежності.
Тоді, на початку ХХ сторіччя, значення і ціну цього твердження український народ перевірив на власному досвіді. Внутрішні суперечки, ворожнеча, безвідповідальність та численні труднощі того часу не дозволили завершити розпочате. Але те лишилося у минулому. Переконаний, всі ми добре вивчили уроки. І сьогодні робитимемо все, щоб не повторювати вчорашніх трагічних помилок.
У кожного народу своя доля. Народ України пройшов безліч випробувань, але відстояв цінності соборності і свободи. Ми не схилили голови, не втратили творчої життєвої енергії. Тому зараз Україна впевнено прямує у майбутнє.
Соборність і свобода були і залишаються наріжними каменями нашої національної ідеї. Це важливі складові становлення сучасної України.
Соборність і свобода - це цінності, які впроваджує в життя наш народ протягом усієї своєї історії. Це надійний фундамент, на якому будуються міць і велич українського суспільства. І ми гідно приймаємо виклики сучасної складної епохи. Тому що це - наша спільна відповідальність перед нащадками за збереження і зміцнення вільної та єдиної України.
Ми можемо мати різні точки зору. Нас можуть розділяти сотні кілометрів. Але ми усі - єдиний український народ. Наші сьогоднішні дії визначаються не тільки минулим. Сильними стають тільки ті народи, які вірять у свою перспективу. Наше завдання - забезпечити реальну економічну та політичну незалежність, зміцнювати демократію та верховенство права, ствердитись як молода, сильна сучасна держава - в Європі та у світі.
Я з радістю відзначаю зростання патріотичних настроїв українського суспільства, прагнення будувати нову країну, забезпечити нову якість життя. Але залишається і багато зневірених - тих, хто робить свій вибір на користь пошуку кращої долі в інших країнах. Прикро те, що ця тенденція поширена серед молоді.
У сучасному глобалізованому світі у кожної людини дійсно є можливість самостійно обирати країну проживання, навчання, роботи. За таких умов держави, що можуть забезпечити людині свободу та широкі можливості, стають центрами світового тяжіння. Вони отримують нові можливості для випереджального розвитку. Саме такою країною маємо стати і ми.
Я бачу основне завдання політики модернізації в тому, щоб створити в Україні справедливу та ефективну соціальну систему, привабливе і сприятливе середовище для життя, розвитку власного бізнесу і самореалізації кожної особистості. Ми бачимо, як четвертий рік поспіль світ змінюється під впливом кризи. Це не просто економічний спад. Це криза усталених світоглядів, криза довіри між народами. І світ буде змінюватись.
Я впевнений, що ми не загубимося в цих трансформаціях. Україна докладає всіх зусиль, щоб бути активним та ефективним гравцем світової економічної системи. Ми зберігаємо репутацію надійного партнера. Саме тому попри всі труднощі ми продовжуємо рухатись шляхом реформ усіх сфер суспільного життя.
В Україні закладаються основи для економічного зростання, політичного та гуманітарного розвитку на сучасних засадах. Значна частина наших реформ стосується економічної сфери. Насамперед, це створення сприятливого бізнес-клімату, активна політика заміщення імпорту, посилення енергозбереження, зміцнення енергетичної безпеки. Це підтримка розвитку реального сектору економіки, підприємництва, інновацій, виробничого та технологічного оновлення. Це захист наших інтересів на традиційних зовнішніх ринках та вихід на нові. Ми будуємо економічну модель, яка забезпечить імунітет країни від будь-яких зовнішніх економічних криз.
Однак творити сучасну націю і сильну державу - це не лише економічні кроки. Необхідно і надалі зміцнювати нашу систему безпеки, оборони, охорони закону. Необхідно будувати ефективну зовнішню політику. Розвиток цих сфер теж знаходиться у фокусі постійної уваги. Сильна економіка, спрямована на покращення життя кожного громадянина, дієва система національної безпеки, прагматизм у зовнішній політиці - так виглядає формула наших перетворень.
У своєму розвитку Україна пройшла важливі історичні віхи. Від прагнення до здобуття національної незалежності, утвердження суверенної держави, становлення сучасної економіки, соціальної системи. Ми поставили перед собою завдання входження до сім’ї європейських народів. Європейський вибір - це вибір демократичних цінностей, економічної свободи, високих соціальних стандартів.
Водночас запорукою стабільності і процвітання є добрі та братерські відносини з нашими сусідами, передбачувана та послідовна політика співпраці з нашими стратегічними партнерами. І я переконаний, що в цьому році ми станемо на крок ближче до поставленої мети. Водночас, ми будемо торувати власний шлях, послідовно відстоюючи свої інтереси.
Ми наполегливо реалізуємо нову гуманітарну політику. Її мета - це забезпечення взаємоповаги в українському суспільстві, збереження культурної багатоманітності, вихід на новий рівень суспільного розвитку і безпеки України як єдиної спільноти ХХІ століття. Наш поступ як соборної нації неможливий без політичного примирення.
Вибори до Верховної Ради України показали: всі без виключення парламентські політичні сили відстоюють проведення реформ, модернізацію країни, досягнення високих стандартів життя. Це створює передумови для політичного консенсусу та відкриває перспективи швидкого та успішного реформування нашої держави. Справа лише у тому, чи зможуть у відповідальний момент наші політики переступити через власні амбіції задля нашої спільної справи - побудови заможної, сильної України.
Нас об’єднують демократичні цінності: свобода слова, думки, вибору. Водночас, наголошую, що суспільство очікує від політиків не обіцянок та гасел. Не биття в гучні, але пусті барабани. Україні, її народу потрібні практичні кроки в напрямку покращення законодавства, подолання корупції, покарання правового свавілля.
Можна багато мріяти про сучасну державу. Але без додержання законності, забезпечення виконавської дисципліни, безвідмовної роботи адміністративних процедур, сучасних кадрів - ця мрія буде недосяжною. В Україні триває реформування судової, правоохоронної та адміністративної систем. Ми виходимо на розуміння необхідності цілеспрямованих і консолідованих рішень на рівні Конституції. Я впевнений, що такі рішення матимуть глибинне значення для всього суспільства. І саме тому конституційна реформа із справи для вузького кола політиків перетворюється на спільний проект української громадськості. Саме в цьому я бачу значення створеної Конституційної Асамблеї.
Закликаю усіх відкласти політичні суперечності. Не шукати конфліктів, а спрямувати зусилля на пошук спільного бачення перспектив України. А це - реформи та оновлення України задля покращення життя людей. Кожен з нас прагне до кращого. Ми всі хочемо бути прикладом для своїх дітей. Долаючи сучасні негаразди, ми шукаємо та знаходимо злагоду, ставимо завдання і досягаємо їх заради спільного блага, заради нашої України. Саме у цьому і полягає сенс свята Соборності.
Зі святом вас, дорогі співвітчизники! Добра і щастя кожній родині, кожному з вас!
Вітаю зі святом!

http://www.president.gov.ua/news/26653.html

Додаток-рефлексія: Як мене дістало оте "совкове", коли "Жеваго не читал, но осуждаю" Десь таке враження від спілкування в Неті, де читають два-три рядки і вже все зрозуміли.
Також мене цікавить феномен, коли люди вишукують всіляке сміття навіть у чомусь доброму, бо їм не подобається все виключно тому, що своїх опонентів потрібно завжди ганити. Чисто леніньско-сталінська ідейна програма на рівні підсвідомості: всі погані, хто не як ми.
А якби Янукович просто як Лукашеноко перейшов на російську, поміняв символіку, начхахав на всі українські святині і покладав квіти тільки Леніну і Невідомому солдату ВОВ - це для всіх наших патріотів було б значно приємніше? Так виходить! І це погано, що так виходить!
Тому люди! Закликаю! Цінуйте і підтримуйте що є добре!

Свята різдвяно-новорічні успішно проминули і час думати про майбутні справи, а вони у мене відтепер поділені чітко на три категорії

1. Книговидавнича справа та інша культурологічна діяльність у якості голови правління Видавничо-благодійного фонду ім. Галини Гордасевич.

2. Інтернет-діяльність в різних аспектах в стилі того, як було у минулому році, де мій улюблений ресурс i.ua буде мати однозначний пріорітет в першу чергу через наявність тут у мене дуже гарних і розумних друзів.

3. Приватне життя, яке вже мене не дуже обтяжує, тому сповна можу віддатись першим двом пунктам.

В загальному плані я не передбачаю, що рік 2013 буде чимось кардинально відрізнятись від проминулих років, як і тих, що прийдуть після нього, тому і зробив назву як "Року і віку". Оскільки нікому не дано знати, скільки віку йому відведено - я висловлюю свої задуми на рік з перспективою, що буде і подальший вік, а там життя покаже...
Сподіваюсь, що в наступаючому році зможу зробити більше, аніж минулого, який для мене був доволі посереднього змісту. Ні Євро-2012, ні вибори до Верховної Ради України мені значної радості не піднесли, бо втіха мала від тези: "Добре, що хоч так більш-менш нормально пройшло, бо ж могло бути набагато гірше".
Головна моя удача за минулий рік - вихід в світ книги Василя Кука "Степан Бандера. Роман Шухевич"! Мене особисто дуже ображало, що так вагома подія як 70-річчя УПА пройшло так скромно і непомітно навіть у нас у Львові, а головне - не означено матеріально! В різних вираженнях від ювілейних медалей, меморіальних таблиць, стел тощо, так і ювілейних видань. З того, що відомо мені приуроченого до 70-річчя УПА - тільки моє ж оце видання. Буду радий дізнатись, що є щось інше також.
Ще дуже вагомою і навіть знаковою для мене стала поїздка до нашої столиці на запрошення київського видавництва "Смолоскип", яке презентувало в історичній будівлі Центральної Ради (теп. Будинок вчителя) одразу свої два знакові видання 2012 року: Енциклопедичний довідник "Рух опору в Україні 1960 -1990 роки" та антологію "Поезія із-за грат" - поетична творчість українських політв'язнів радянських тюрем і концтаборів. За моїми критеріями це значно вагоміша подія за єврочемпіонат з футболу і виборами разом узятими, тому що їх вже забули, тоді як ось ці книги будуть пам'ятні на віки!
Хто захоче - може сперечатись, але моєї відповіді не дочекається. Я взагалі не планую марнувати час на порожні суперечки, на що могли зауважити уважні читачі мого блогу: у мене є своє особисте "вето" на теми теперішньої української влади, москалів, жидів та ще української діаспори - не маю бажання витрачати час на дурну балаканину. Для мене ці теми є однозначно визначені, як малораціональні: позитиву від їх обговорення мізерно мало для українського поступу, а  тому чи варто витрачати час і гроші на подібну дурню? Що тут обговорювати, коли все ясно і однозначно:  99% москалів - дурні вороги, 99% жидів - розумні вороги, 99% української діаспори - зрадники, українська влада - на 99% є зі злодіїв! Що тут ще можна обговорювати?
Своїм програмним девізом є дещо перероблений вислів з відомого художнього фільму "Москва слезам не верит": "Мене не цікавлять пояснення, чому є погано, а мене цікавить, що треба зробити для того, щоб стало добре". Власне цим я займався і буду займатись цього року і повік, скільки суджено прожити.

 З повагою до всіх друзів і прихильників - Богдан БО (в миру: Богдан Гордасевич, в поезії - Жорж Дикий)

СУМНА РІКА ВІЧНОСТІ

Далекi береги й сумна рiка,
через яку плисти я мушу,
той плескiт вiчностi човном своїм порушу...
Я не Харон. З нащадкiв Лакоона Я –
пророчу долю всупереч життя,
хоч знаю, що мовчати треба,
клякнути ниць й молитися до неба...
Вже пiдповза до нiг моїх змiя,
провалля Тартару чорнотою зiя...
Та Слово сказано – i човен мiй поплив:
для чого був безумний цей порив?..
Не треба сперечатися з Богами
навiть якщо ми схожi за дiлами,
бо все ж вони – Боги, а Я – людина:
життя моє миттєве, як хвилина...
Хисткий мiй човен у віках зника...
Далекі береги й сумна рiка...

Жорж Дикий