(Макіавеллі молодий)

3.
Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.
Як вже зазначалось попередньо, трактат "Правитель" Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 "Про змішані держави", щоб процитувати звідти наступні тези:

"Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки - тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність."

За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!
А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:

"...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях"

Саме так жорстоко вчинили  можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 - 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого "визволення від німецько-фашистських окупантів", хоча насправді у 1941 -1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили і тому програли війну (за твердженням Гудеріана). Жорстокість сталінської помсти не забарилась: черговий штучний голод 1946 - 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії "возз'єднати" Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі:

"Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику - не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти"

Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: "Є людина - є проблема. Нема людини  - нема проблеми."   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера - трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

4.
Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 "Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають":

"...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної - на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин"

Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, - то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...
Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 "Про те, як правителі мають дотримуватись слова":

"Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим - і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним"

Нарешті висновок з заключного абзацу:

"Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, - їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава"

Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим "дітям війни", щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, - підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся О. Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести О. Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість -  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з "дітей війни", але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Ю. Луценко і Й. Вінський, яких О. Мороз також використав "в темну", як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось "киданула", а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор "кидалова помаранчевих" - Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович - ???
Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука - це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни - і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя - ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.
Завершити свій огляд трактату "Правитель" Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 "Як належить чинити правителю, щоб його шанували":

"Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші - розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку"

Богдан Гордасевич
1:18 20.09.2012
м. Львів - Рясне

"Правитель" Нікколо Макіавеллі за адресою
http://spavedfront.io.ua/s218079/gosudar_nikkolo_makiavelli

Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі "Правитель" і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як  "правитель", "повелитель", "володар" тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ  і ще раз - народ!
Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці "великомудрих розпоряджень" і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату "Правитель" Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.
Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав - і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами,  скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому "анатомічному театрі", де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.
З іншого боку, враховуючи відстань в часі в 400 років, твір дійсно є величезного інтелектуального потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто - демократичних. Тому я обговорюю далі твір "Правитель" Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.
Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні - підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину - це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.
Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад - особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов "мудре" рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд - найвищий, тому злочинець має бути покараним - це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. (Свіжий приклад: засудження тинейджерок з Pussy Riot)  Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя - його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів - сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як "мудрої жорстокості" чи "жорстокої мудрості".
Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір "Правитлеь" з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як "суто прагматичне дійство життя", граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі "Правитель", так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 "Про перемішані держави": "...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.
Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз - Ред.): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко  розпізнати (діагностувати - Ред.), проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, - то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть."

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

2.
Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу - значну за розмірами з Глави 6  "Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою":

"Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок."
Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку - історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:
"Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора - усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком - Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку."

Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, - Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою - зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя - цього не сталось.
Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг - немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок - до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього - так він сподівається.
З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах - це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ - така й еліта...
Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 "Про громадянське єдиновладдя": "Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян - для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя - його можна назвати громадським - стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.
Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе - за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю - можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок - добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще."
Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ - тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

 (далі буде)

"Правитель" Нікколо Макіавеллі за адресою
http://spavedfront.io.ua/s218079/gosudar_nikkolo_makiavelli

Дмитро Снєгирьов

Повстанський рух на Луганщині 1921-1923 рр.
Провокативні методи та спецзагони ВЧК

У березні 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад, організований більшовиками, ухвалив рішення щодо посилення боротьби з "бандитизмом", тобто, проти всіх своїх політичних супротивників, оголосивши це "государственной задачей первостепенной важности".
У лютому 1921 року тодішній головнокомандувач всіма Збройними силами Російської республіки Л. Каменєв у доповіді В. Леніну (про стан боротьби з бандитизмом) змушений був визнати, що "банди на території правобережної України мають характер місцевих організацій, які користуються підтримкою та співчуттям населення. Сила банд коливається від 100-250 бійців і має загальну чисельність близько 2500 бійців". У липні 1921 року в офіційній доповідній записці того ж Каменєва згадується 18 повстанських загонів лише в Донбасі, які об'єднували близько 1500 кіннотників та мали 19 кулеметів.
На момент цих подій повітові надзвичайні комісії (далі - ЧК) в Україні були ліквідовані через відсутність відповідної кількості працівників. Їхнє місце зайняли так звані політбюро, які входили на автономних правах до міліції. Повітові ЧК були збережені тільки в небагатьох особливо важливих центрах Донбасу, наприклад, у Маріуполі. Керівництво таких комісій було завжди відоме працівникам, яких скеровували з досить високих посад в апараті "губчека". Про це красномовно свідчать шифровки, які органи ВЧК надавали своїм низовим каральним структурам: "Як встановлено, контрреволюційні організації та угруповання добре обізнані про те, що ВЧК даного часу вимушене на, так би мовити, деяку пасивність. Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен з нас... Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії комунізму".
Не розраховуючи на місцеві кадри, з Росії, для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів держполітуправління у Правобережній Україні був призначений російський більшовик В. Євдокимов. Сотні чекістів із різних губерній Росії були відряджені в Україну. Серед них – відповідальний працівник Брянської ЧК Д. Мєдвєдєв, який був призначений головою Старобєльскої ЧК.
Разом з посиленням каральної системи та безжального терору , V Всеукраїнський з'їзд проголосив амністію всім "бандитам", які бажають припинити боротьбу. Амністія діяла до 15 червня, а потім її дію продовжили ще на місяць. Згідно з офіційними даними, амністією скористалося приблизно 10000 повстанців, що свідчить про масштаб повстанського руху на Правобережній Україні. З-поміж тих, хто зголосився скласти зброю, були керівники штабу Махно-Звєрєв, Полєно, Вдовіченко. Проти останнього чекісти використали брудний та відверто провакативний метод. Важко пораненого, його скерував Махно на лікування до Новоспасовки. Там, у непритомному стані Вдовіченка захопили в полон. Піддавши страшним тортурам та моральному тиску, чекісти примусили його підписати заяву про перехід до більшовиків та звернення до повстанців щодо припинення збройної боротьби.
Подібні методи нащадки чекістів використовуватимуть у боротьбі проти повстанців на Західній Україні у 40-50-х роках.
Частина повстанців під загрозою розстрілу перейшли на сторону влади. ЧК тоді вирішило використати їх, аби деморалізувати повстанців із середини: одних відправили до повстанців, інших – розстріляли їхні ж колишні бойові побратими. Ця поразкова пропаганда поєднувалась з жорстокими репресіями проти поранених повстанців та їхніх родин. У випадку, коли знаходили пораненого повстанця, карали не тільки його, а й родину, в якій він переховувався.
Провокації, терор та розстріли заручників стали нормою роботи чекістів. Основним моментом у боротьбі проти повстанців було просунення чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів з метою ліквідації керівництва та морального занепаду усередені загону.
У липні 1921 року Мєдвєдєв, який вже тоді був начальником Старобєльської ЧК, отримав інформацію про наявність у районі великого повстанського загону у кількасот шабель. Загін вів себе доволі пасивно, діяв, здебільшого, з метою захопленя провізії. Це свідчило про те, що загін не мав міцного керівництва. Мєдвєдєв, уникаючи прямого зіткнення із загоном, вирішив деморалізувати загін зсередини шляхом просунення туди завербованої ним людини, колишнього штабс-капітана царської армії на псевдо Басня. Спираючись на колишніх пере вербованих повстанців, які діяли у загоні, чекістам за чотири доби вдалось ліквідувати керівників загону, а самих повстанців, кількістю 350 шабель, переконати в необхідності добровільно перейти до Совєтів.
Приблизно за такою ж схемою чекісти ліквідували загін Огнєва. Цей загін мав характерну деталь: після кожної операції його учасники розходились по домівках та лісах, очікуючи наказів командира. Цим і скористався Мєдвєдєв. Загін, у складі близько сотні багнетів, застали зненацька біля хутора Сємікозова у момент їхнього збору. Місце і дату Мєдвєдєв знав заздалегідь, позаяк за допомогою колишніх перевербованих повстанців сам їх і вказав.
Але найбільш характерною та показовою операцією чекістів, з використанням псевдоповстанських загонів, стала операція з ліквідації повстанського командира Івана Блохи, загін якого базувався у селі Бараніковка Біловодського району. Невелике формування чисельністю близько 50 шабель відрізнялось високою активністю та провело менш ніж за місяць десяток успішних операцій. Про перебіг подій під час проведення чекістсько-військової операції збереглись мемуарні свідчення учасника тих подій, командира 14-го стрілецького полку 2-ї Донської дивізії.
22 червня 1921 року чекісти захопили у полон одного повстанця із загону Блохи. Під час допиту повстанець розповів, що штаб загону разом з командиром Іваном Блохою переховується в очереті біля села Бараніковка.
Та, не знаючи місцевості і проходів, військові самостійно не наважились на проведення операції з ліквідації повстанського штабу. У цей час на допомогу військовим прибув окремий загін ВЧК зі Старобєльська. З огляду на те, що загін ВЧК не був відомий мешканцям села Бараніковка, які підтримували та співчували повстанцям, вирішили видати чекістів за повстанський загін, поширивши з-поміж мешканців села інформацію щодо роззброєння та захоплення у полон частини ЧА новоприбулим псевдоповстанським загоном, чекісти вирішили таким чином витягнути з очерету повстанців.
"24-25 червня загін ВЧК, видавши себе за бандитів, з'явився у селі Бараніковка та після короткого бою заарештував на очах у місцевого населення загін контррозвідників мого полку, чим викликав велику радість місцевого населення. Відразу ж командиру загону псевдобандитів на контррозвідників пішли скарги місцевого населення. В одного селянина взяли бика, в іншого – коней, у третього – барана та корову. Скаржились на те, що комуністи їх зовсім пограбували відібравши останній хліб. Вони стали бити заарештованих, плювати їм в обличчя, кидати каміння, вигукуючи "Вот вам, сволочи-комунисты разверстка", – писав у своїй доповідній командир ЧА. Яскрава картина "народної любові"" до червоних визволителів та їхня поведінка стосовно місцевого населення.
Після суду мешканців села над полоненими червоноармійцями старший загону ВЧК, який видавав себе та своїх людей за повстанців, роздягнув червоноармійців, провів їх селом, аби мешканці переконались, що діють справжні повстанці і закрили їх у хліву, випустивши заарештованого полоненого повстанця. Запевнивши його, що в селі діє невідомий йому повстанський відділ, чекісти дали повстанцеві команду привести до них на перемовини щодо спільних дій отамана Блоху разом із повстанським штабом.
Переконаний в "істинності" повстанців, Іван Блоха разом зі своїми 20 оплічниками прийшов у приміщення виконкому, де знаходився штаб ВЧК, і відрекомендувався місцевим командиром повстанських військ. Ввечері того ж дня мав відбутися суд над полоненими червоноармійцями. В той час, коли для штабу Блохи подали коней для того, щоб їхати на псевдосуд, Івана Блоху вбив командир загону ВЧК, а псевдоповстанці розправились з керівниками повстанського штабу. Двом повстанцям вдалось утекти. Все це побачили мешканці села, які зрозуміли свою помилку, але вдіяти вже нічого не могли.
"Після ліквідації штабу Блохи контррозвідники мого полку були звільнені з-під варти, після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям. 26 червня контррозвідники повернулися до свого полку. Начальник загону ВЧК вручив подяку мені, товаришу Баклушинському та всім червоноармійцям, які брали участь у проведенні операції", – зазначив у своїй доповідній командир полку.
Методи, які застосовували чекісти у боротьбі проти повстанців на Луганщині у 20-х роках, вони перенесли і в Карпатські гори, використовуючи вже в боротьбі з загонами УПА у 40-50-х роках.
28 листопада 1921 року колегія Донгубчека нагородила голову Старобєльского ЧК Мєдвєдєва золотим годинником "за умелую и усиленную борьбу с бандитизмом в Старобельском уезде". Це була перша нагорода на довгому кривавому чекістському шляху Д. Мєдвєдєва. Через 20 років Мєдвєдєв у лісах Рівненщини знову використовував той досвід провакацій та створення псевдозагонів, який він здобув на Луганщині, але вже у боротьбі з загонами УПА.
Могила отамана Блохи, незважаючи на 80-річне комуністичне панування, доглядається мешканцями села Бараніковка. Людська пам'ять міцно закарбувала імена своїх героїв.
http://www.galinfo.com.ua/news/117056.html

Коментар: не хотів як то кажуть "тиснути на психіку", тому витримав паузу, але для мене підступність ліквідації повстанців не так вражає, як ось ці рядки "...після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям".
Коли вбивають навіть вже полонених - це огидно, але то є знищення людей, які взяли зброю до рук і чинили активний спротив, проте коли підступом дізнаються просто про світоглядні симпатії чи антипатії і за те розстрілюють мирних людей - це вже не просто підлість, а злочин проти людяності!  Коли вбивають не за дію, а за слово - це найжахливіше, що може бути.
І я ставлю поряд і тих повстанців проти тиранії, хто загинув зі зброєю в руках, і тих, хто просто їх підтримував як міг, за що і був покараний - всі вони є ГЕРОЇ !!!

Результати голосування, яке я випадково збив

Звернення Президента України Віктора Ющенка (2005-2010 р.р.) з нагоди Дня Незалежності України

13:44, 24 Серпня



24 серпня 1991 року - це найбільше свято моєї нації. Велич цього дня полягає в тому, що найбільша мрія наших дідів-прадідів - це бачити свою землю незалежною, а націю - суверенною.
Наше становлення починається не з Радянської України. Ми одна з древніх європейських націй. Наша земля, безумовно, була колискою світової цивілізації. Ми європейська історична нація, яка пережила геноциди, тоталітарні імперії, переслідування. Жодна нація в світі стільки не заплатила за своє визначення.
Ми пережили геноцид-голодомор, який забрав у нас 10 мільйонів українців. Ми пережили небачені політичні репресії. Сибір наш найбільший цвинтар.
Сьогодні відбувається те, що найбільше забирає нашу силу, - це знищення всього українського. У нас сьогодні забирають три базові речі - національне усвідомлення, що ти українець, що у тебе є власний національний світогляд, що з тобою твоя рідна мова, твоя культура, твої герої, а не чужі. Це забирають, починаючи з мови.
Те, щоб відбувається сьогодні у мовній політиці - це геноцид. Безумовно, це антинаціональне, антидержавне рішення. У ХХІ столітті небезпечна гуманітарна окупація, коли у тебе спочатку забирають мову. У нас забирають вільну думку, вільне слово. Право фундаментальне, яке існує в демократії, - це право твого вибору. Тяжка дискусія в Україні, бо дві третини нації до цього ставляться помірковано. Мене це не тішить. Бо тут іде водорозділ - що ти обираєш, що є твоїм світоглядом. Ти можеш обрати вклади ощадного банку, пенсію, зарплату. Але я гарантую, що не буде реалізована жодна програма, яку я назвав. Тому що це - високі соціальні і економічні стандарти - відбуваються тоді, коли ти виконав інше своє призначення - сформував цільну об'єднану помісну націю. Націю, яка не живе в протиріччях. Найвища пенсія, зарплата, соціальний захист там, де обрали демократію. Не пенсію обрали, а демократію. Завжди демократія дає високі стандарти.
Свобода - це поняття не тільки політичне. Це поняття економічне, раціональне. Мені боляче, що часто нація знаходиться у виборі між хлібом і свободою. І дуже часто ключові політичні гравці сьогодні вам говорять про хліб.
Нам треба обирати свободу. Нам треба обирати демократію у найширшому значенні цього слова. І третя позиція - це європейськість. Це є спосіб формування твого світогляду. Це не говорить про те, що ти повинен бути позбавлений свого рідного, автохтонного. Ти просто повинен бутив вільним, ти просто повинен бути толерантним, ти просто повинен будувати своє життя на засадах патріотизму.
Подаймо один одному руки, продемонструймо, що ми одна нація. І цей урок якраз і вимагається обставинами і Господом Богом у тих викликах, які ми зараз переживаємо
Сьогодні час гордитися Україною, гордитися своєю нацією. Пора стати українцем. І не менш важливо - захистити Україну. Захистити українське.
З кожним роком ми будемо переоцінювати у ліпшу сторону день нашого суверенітету, тому що подія, яка сталася 21 рік тому, - це подія, яку будуть краще розуміти наші діти та онуки.
Я бажаю українській нації процвітання і довгих років життя у цих здобутках .
Один раз назавжди засвоїти уроки, які проходила будь-яка інша нація в часи свого становлення. Вирішення національного питання - це по суті є національна ідея. Станьте нацією. Нація - це спільнота. Нація - це не населення. Ніхто, хто не вирішив тему національної свідомості, консолідації і єдності, не проводив успішних економічних чи соціальних реформ. Жодна нація. Нема домінанти економічної над домінантою національною. Для більшості політичних сил це не на порядку денному.
Коли сьогодні дивишся на Україну, на політичну дискусію, від чого серце пече? А найбільше пече від того, що ми починаємо звикати до війни, нас закликають до ударів. І боляче. що мова йде про українця з одної сторони, і українця з іншої сторони. Я хочу змін, але я не хочу війни. Нам треба навчитися полемізувати, вести дискусію, але не забувати, що пріоритет номер один - це нація, це держава, і те, як ми разом можемо розробити план завтрашнього дня для 46 мільйонів.
Завершити полеміку у цьому питанні можна одним - мрією, думкою Тараса Шевченка, у саму гірку хвилину коли він звертався. що він хотів просити в Бога, про що він благав - єдиномисліє і правдолюбіє пошли. Якщо ми це питання вирішуємо, якщо ми стаємо одне ціле - українцями, і для нас немає будь-кого дорожчого, ніж один для одного, і всі ці імперські розводи, на яких ми живемо вже 350 років - це злочин проти моєї нації, чим швидше ми відмежуємося, вирішимо його, тим швидше ми вирішимо питання пенсії, зарплати і високих стандартів.
Одномоментно це не робиться. можливо нам цілі покоління треба віддати щоб ми дійшли до базових консолідуючих питань національного становлення. але саме головне - просто рухатися, іти в цьому напрямку, не лукавить із собою. Сповідувати ті аксіоми, на яких відбувалося становлення щасливих націй. Для мене це аксіома.
Нація знаходиться у своєму становленні. У нас є суверенна держава - нам треба створити націю. Тому я живу в світі цих аксіом національних, бо переконаний, яку б оцінку хто не давав, ми є найкраща нація, яка пройшла самі великі муки і яка цьому світу дала багато начал, засад, починаючи від свободи, демократії...Українська земля породила десятки ознак. які стали потім надбанням світової цивілізацією. Я зажди пишаюсь своєю нацією і я зажди буду необ'єктивний до неї, бо занадто люблю.
http://www.razom.org.ua/news/14630/


Віктор Ющенко: "Я не переконаний, що правляча партія зможе демократично передати владу"

 Із "мерседеса" виходить 58-річний Віктор Ющенко, президент України 2005-2010 років. Розмовляє по мобільному. На першому поверсі у великій залі партійного офісу "Нашої України" на столичному Подолі його чекають голови обласних штабів. Мають провести нараду.

— Кава, чай, водка, самогон? — жартує до нас Ющенко. Каже, що за часів президентства "підсів" на каву. Замовляє секретарці лате.

Кабінет оздоблений деревом. За склом у шафах багато книжок та журналів. Посередині — дерев'яний стіл, на якому викладені писанки. Стоять пляшки з мінералкою, ваза з цукерками та засушеною калиною. Навпроти — камін, над яким висить портрет Тараса Шевченка.

Як змінилося ваше життя за два з половиною роки після президентства? Про що були ваші думки?
— Коли відходиш від тієї служби, яка була останні п'ять років, природно, береш паузу. Нація зробила вибір. Я його не поділяю, але поважаю свою націю. Далі моє завдання зробити так, щоб вона була мудрішою, жила найдостойніше. У нас має бути один пріоритет — національний. Програєш національне питання — ні пенсія, ні зарплата, ні соціальна допомога — ніщо тобі не буде за радість. Рано чи пізно це все розвалиться.

Що для вас означає підписаний Януковичем мовний закон?
— На поверхні є чисто технологічний прийом, мета якого — найпростішим способом мобілізувати електорат.

Яким було би правильне вирішення мовного питання?
— Дехто так легко каже:"Давайте змінимо Януковича, Табачника, і проблем не буде". Насправді треба копнути глибше. Я дуже критично ставлюся до міністра освіти, але кажу: його породило декілька мільйонів людей, які обрали діючу владу і мають приблизно такі ж думки щодо моєї рідної мови, як пан Табачник. Якщо хочемо вигравати українське питання — треба вигравати не на деклараціях, а в діалозі. Робити таку політику, яка множила б із кожним днем український простір, українців.

Хто цей діалог має вести?
— Влада. Для чого політичні сили? Щоб протиріччя у суспільстві вирішувати не на полі громадянської війни, майданах, революціях, а в діалозі. Однак сьогоднішній діалог між політичними гравцями, особливо першої ліги, не дає прикладу, як тягнутися до кращого. Він мені як громадянину пропонує звикати до мілітарної тематики: фронт, війна, агресія. У дикому суспільстві це може бути. У цивілізованому — є діалог, програма, де сказано: "У мене є гарний план для України". Можливо, у когось є кращий, давайте обговоримо. Так робиться прогрес. А у нас 90 відсотків людської енергії тратиться, щоб показати, що хтось нездара, а той — іще гірший. І тоді може бути Янукович-2, Янукович-3.
Опозиція каже, що ми маємо бездарну неукраїнську владу. Її треба замінити. Згоден. Але це все рівно, що прийти у храм і сказати: "Бог — є". Це зрозуміло. Владу треба змінити, але на кого? Який план нашого життя на завтра? Зараз у демократичному корпусі йде самопоїдання — своїх же братів.

Які основні загрози існують для України?
— Найбільша нас супроводжує вже 22-й рік — слабка національна інтеграція. Проявляється вона в тому, що по більшості ключових, націєутворюючих питань відсутня дискусія.
Ми стали ізольованіші від зовнішнього світу. Таке враження, що стосовно України взяли політичну паузу. Дехто з українських політиків каже, що треба дати уроки владі — закликати Захід до ізоляції, бойкоту спортивних ігор, зовнішньовідомчих зустрічей і так далі. Я не хотів би, щоб стосунки між двома-чотирма-шістьма особами перекладалися на перспективи 46 мільйонів. Якщо сьогодні не втілюватиметься євроінтеграційна політика, майте на увазі, піде зворотний процес. Потрібні будуть не рік і не п'ять, щоб повернутися до точки, в якій ми є зараз. Свідомо чи несвідомо автори такої політики штовхають українців до втрати діалогу з нашими партнерами у Європі, світі. Це підштовхування України до білоруського варіанту.

25 серпня — "екватор" президентського терміну Віктора Януковича. Які його основні помилки?
— У клубі президентів давати оцінки не прийнято, бо це характеризує гірше тебе. Я скоріше говорив би про процес, чому ми програли як нація. Найбільше варто сумувати через те, що всередині країни ми нестабільні, менш інтегровані, з'явилося більше тріщин із різних питань. Ми не такі рідні, як п'ять років тому. "Політика приниження" сягнула загальнонаціонального масштабу.

За чим не зробленим за час президентства жалкуєте?
— Я дуже вірив у свою націю. Вона пройшла такі складні випробування, що ці пласти пам'яті сягають не п'ятьох і не 10 років. Розуміння таких речей штовхає тебе до рішення — або ти як президент ставиш задачу вивести націю на свою стежку, або ти політик-флюгер, що думає, як виграти наступні вибори, — і впадаєш у популізм. Я вибрав першу дорогу, хоч добре розумів, що це не буде оцінене нинішнім поколінням. Це — світогляд, який у тобі. Який приніс твій батько, дали мама, твої колеги, побратими — ті люди, з якими ти проводив цілі шматки свого життя.

Якими словами достукатися до кількох мільйонів "табачників" і відучити бити братів у спину? Треба говорити про історію, релігію?
— Є також інші речі. Економічний прогрес, реформування — це чутлива механіка. Я людина, що зробила національну грошову реформу, яку вважають найкращою в Європі за післявоєнний період. Економіка — проста наука. Потребує одного — клімату. З 1991-го по 2004 рік в Україну було вкладено $6,7 млрд інвестицій. З 2005-го по 2009-й — $36,6 млрд. Економіка не дасть продукцію, якщо в неї не вклали — чи в землю, чи в рухомі або нерухомі активи. Треба привнести кров в економіку, і буде віддача. Будуть робочі місця, буде пристойний валовий продукт. Тоді не треба займатися популізмом. Оці 30 мільярдів прийшли під мій політичний курс. Зараз минає серпень 2012 року, і за ці вісім місяців від нас утекли $4,5-5 млрд.

Експерти не дуже вірять у вашу політичну силу. На що розраховуєте під час виборів?
— Хочемо донести до українців те, що вони до кінця не почули. Але не криком, не біґборди розмальовувати на дорогах. Головне — встигнути пояснити, що у вищій лізі працюють два монстри — Партія регіонів і "Батьківщина". Вони грають на пониження вибору і якості української політики. Це війна. Тому ми звикли, що в нас оці слова "фронт", "агресія" — атрибутика повсякденного політичного життя. Я не переконаний, що правляча партія вже зможе демократично передати владу. Не переконаний, що ті, хто прагнуть влади, — чесно й демократично її можуть здобути. Тому їм потрібні "фронти". Якщо уважно подивитися на історію останніх чотирьох-п'яти років, найболючіші для українського життя рішення, як правило, приймалися "ширкою" (назва широкої коаліції Партії регіонів і "Батьківщини", що не відбулася. — "ГПУ"). Найганебнішу для економічної історії України Московську газову угоду ініціювала і провела "Батьківщина". У нас уже понад $12 млрд штрафів за невибраний газ. Нас називають четвертою країною світу з переддефолтним станом.
А хто прийняв закон про мови? Партія регіонів? Ні. Їй ніколи не вистачало мандатів. 30 голосів додали "легіонери" з так званої демократичної сили, яка була в опозиції. Як третина списку "Батьківщини" стали "тушками"? Суміш опозиції та влади призвела до того, що об'єднали в один виборчий закон гірший варіант пропорційної системи із закритими політичними списками і гірший варіант мажоритарної частини виборів із кримінальним підтекстом. Ми проведемо чесні вибори? Ні!

А якими будуть вибори?
— Не було в нас більшого закону із провокативними можливостями фальсифікацій, ніж цей. Ми не отримали відповіді на питання депутатської недоторканності. Тому в політику далі йде криміналітет, дуже часто рецидивісти. І це рішення підтримала опозиція.
2009 року до мене прийшла прем'єр-міністр і подала текст нової Конституції. За нею 226 депутатів у парламенті призначають президента. По суті — довічна влада. Виборів нема. Другий розділ — таке ж вічне, пожиттєве формування інституту глави уряду. Прем'єр каже: "Пане президенте, можливо, ви подасте проект цієї Конституції? А якщо — ні, то це зроблять інші". Мої слова приблизно були такі: "Доки я президент України, ви ніколи не будете обирати майбутнього главу держави "ширкою" в парламенті". Через певні канали я попередив обидві сторони: тільки-но в українському парламенті з'являється ця макулатура, я оголошую дострокові президентські вибори. І через кілька днів, як відомо, у Києво-Печерській лаврі одна зі сторін сказала: "Та де вона взялася, ця ідея? Та ніколи". І так далі.
Я переконаний, що українська демократія у своїй основі безповоротна. Але сьогодні ми у такому стані, що дуже важливий голос патріотичної сили. Питання, почують його чи ні, приватно для мене не таке важливе.

Тобто чи пройдете ви до парламенту, чи ні — неважливо?
— Так. Хоча я й сам себе запитую: якщо українцеві це байдуже — жити у своїй державі, говорити своєю мовою, ходити у свою церкву, мати своїх героїв, проводити економічні реформи, солідаризуватися з Європою, бути відкритими й демократичними, — тоді як можна досягти того, чого хоче кожна людина? Не буває високої зарплати в країні тоталітарного режиму. Хочеш добробуту — потурбуйся про демократію. Вільна людина набагато продуктивніша й цікавіша, ніж раб. Якщо ви обираєте свободу — демократія дасть вам і хліб, і волю.

Ющенко входив до шістки найкращих банкірів світу
Віктор Ющенко народився 23 лютого 1954 року в селі Хоружівка Недригайлівського району Сумщини. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут. Працював у Держбанку та банку "Україна". З 1993-го по 1999 рік — голова правління Національного банку. За його керівництва замість купонокарбованців була успішно запущена в обіг національна валюта — гривня. 1997 року за рейтингом журналу "Ґлобал файненс" Ющенко ввійшов до шістки найкращих банкірів світу.
Із 1999-го по 2001 рік на посаді прем'єр-міністра. З його урядуванням пов'язують ліквідацію боргів із пенсій і зарплат, зростання внутрішнього валового продукту та всіх соціальних виплат. Економіка перейшла від бартерних розрахунків до грошових.
2002 року очолюваний Ющенком блок партій "Наша Україна" набрав на виборах до Верховної Ради 24,7% голосів і посів перше місце.
2004-го Віктор Ющенко — кандидат у президенти України. Незадовго до виборів був отруєний. Справу розслідують дотепер. У першому турі переміг головного свого опонента, висуванця влади й тодішнього прем'єра Віктора Януковича. Другий тур виборів позначився численними порушеннями законодавства. Через це на вулиці вийшли сотні тисяч протестувальників. Події листопада — грудня 2004 року дістали назву помаранчева революція.
Перед тим як Ющенко обійняв посаду президента, Верховна Рада проголосувала конституційну реформу. Вона позбавила главу держави значної частини повноважень. Україна перейшла до парламентсько-президентської форми правління.
У вільний час малює картини, колекціонує предмети народного побуту, етнографічні раритети. Одружений. Має п'ятьох дітей та чотирьох онуків.

15:44, 27 серпня
http://gazeta.ua/articles/politics-newspaper/452151

Духовні цінності

Любомир Гузар «Дзеркало тижня. Україна» №29, 22 серпня 2012,

Минає двадцять перший рік існування самостійної, незалежної Української держави. Ранні дев’яності роки минулого століття позначались вибухом надії, неймовірної ейфорії. Після десятиліть, а властиво — століть дуже складних обставин життя, здавалося, що для нашого народу починається новий порядок, настає золота доба. Але так не сталося.
Настрої в народі визначають зневіра та відчай. Чомусь у нас сьогодні не все грає. На якій підставі? Правдоподібно, найглибшою причиною такого стану є матеріалізм, не як теоретичне філософське вчення, а радше як неймовірна практична зажерливість. На це звернули увагу предстоятелі трьох українських традиційних Церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) у своєму Зверненні 1 грудня 2011 року. Справді, куди не глянемо, всюди одна й та сама музика.
Останніми роками значно зросла кількість українських мільйонерів. Може, само собою це було б не найбільшим лихом, бо для народу добре мати багатих людей, але й тут якось не все ладиться. Адже дуже велика частина населення впродовж тих самих років убожіє, відчуває брак засобів для нормального, спокійного, вповні захищеного щоденного життя, як це личило б громадянам багатої країни, про що дедалі більше й гучніше говориться. Мабуть, кожному зрозуміло, що зацікавлення засобами щоденного життя дуже відрізняється від жадоби матеріальних благ та тих привілеїв чи проклять, які приносить із собою непомірне багатство.
На багатьох ділянках суспільного життя за найвище добро поставлено матеріальні блага. Влада, чинна чи бажана, зосереджена на збагаченні, радше власному, ніж народу. В політичному житті за місце у списку кандидатів треба чимало заплатити, а мажоритарним кандидатам не можна вірити, бо себе продадуть. Фальсифікація «волевиявлення», як і збирання підписів чи проведення зібрань, уже відкрито і безсоромно оплачується ще далеко до самої дати голосування. Уми високих посадовців зациклені на фінансах: кредити, інвестиції, сплата податків, пенсії, соціальні виплати тощо. Тим часом слухачі їхніх заяв відчувають щораз більшу прірву між словами та дійсністю. Велика індустрія старається задавати тон державній політиці виключно задля збагачення кількох родин. Щасливий той, кому вдасться відбитися від рейдерського нападу. Середні і малі підприємства борються за своє існування. На всіх рівнях фінансових відомств усі справи можна легко залагодити за кілька годин, поклавши наповнений умовними одиницями конверт на стіл відповідного чиновника. Земельну ділянку, навіть якщо на ній містилася історична будівля або вона законом відведена під культову споруду, можна віддати під комерційне використання. Свободою слова володіють власники ЗМІ. Відсоток державного бюджету на науку та культуру мізерний. Натомість від перших класів початкової школи до закінчення вищих студій треба платити: за вступ, за переведення з курсу на курс і випуск, а академічним ступенем можна прикраситися навіть без зайвого навчального зусилля.
Що вже казати про судову гілку влади: народ не має довір’я ні до правозахисних, ні до судових установ. Багатій людині не потрібно турбуватися про свої манери керування автомобілем. Навіть якщо їй і трапиться когось поважно «потурбувати», вона тим не переймається. Одне слово, все вище сказане — це дуже прикрий образ нашої дійсності: за гроші і задля грошей можна все. Як твердять старші і молодші громадяни — в Україні купується і продається все. Тому цілком закономірно, що найбільшою цінністю вважається гріш.
Двадцять років життя, навіть у власній незалежній державі, не дали бажаних плодів. Матеріалістична філософія життя себе не виправдала. Незважаючи на багато милозвучних заяв, котимося до гіршого. Настав найвищий час шукати інших підходів до здорового суспільного життя, інших цінностей, за якими буде можливо розвивати справді здорове суспільне буття.
То що ж нам робити? Потрібно звернутися до інших цінностей, перевірити їх, щоб переконатися, чи можуть вони гарантувати позитивний розвиток, солідну основу для тривалого розвитку. Визначення таких цінностей — це не пошуки в темряві, це радше ствердження досвіду суспільств і народів, які на таких цінностях успішно будували своє суспільне життя. Це завдання провідної верстви суспільства, так званої інтелігенції, — належно представити такі цінності. Популярно називаємо їх духовними, але не в слові таємниця їхньої вартості, а в змісті. Нижче подаємо конкретні приклади, що ці так звані духовні цінності собою являють. Відразу видно, що вони нас уводять в інший світ. Ось вони:
Погляньмо на самих себе. Хто ми? Звідки взялися? Чи наше існування має якесь значення? Чи маємо якусь питому гідність? Чи можемо щось пізнати і зрозуміти? Чи можемо щось бажати та щось постановити? Чи можемо свобідно вибрати напрям нашого життя? Чи маємо якісь здібності? Чи маємо якісь таланти? Чи маємо змогу щось осягнути? Чи можемо щось доброго вчинити? А куди прямуємо? Який зміст і яка ціль нашого життя?
Спробуйте відповісти на всі ці питання, і напевно здивуєтесь, наскільки великою є ваша гідність. А тепер зробіть наступний крок.
Якщо ви належно зрозуміли свою власну гідність, то чи гідність вашого сусіда менша за вашу? Якщо вас варто вшанувати, то чи менше треба шанувати вашого сусіда? А якщо вам вільно щось зробити, то чи вашому сусідові менш вільно? Якщо ви людина віруюча, то вище наведені питання постануть перед вами ще яскравіше. Але навіть якщо ви не вірите у Творця, то вам відкривається розуміння дійсності, а перш за все — розуміння самого себе, про яке людина, хоча б власник цілої гори золота, навіть не мріятиме. Отже, маємо приклад однієї духовної цінності — природа людини. Коли її приймаємо, світ починає видаватися цілком інакшим.
Трапляються ситуації, і то, на жаль, не аж так рідко, коли громадянин щось стверджує, а чиновник це спростовує. Який наш висновок? Хто з цих двох не каже правди? Якби вони обидва говорили правду, наскільки б змінилася якість суспільного життя! Ось вам і друга духовна цінність — говорити правду. Як прекрасно, коли перестають торгувати правдою!
Живемо в такий історичний період, коли поінформованість є дуже важливою частиною суспільного життя. Йдеться про якість уявлень, достовірність, об’єктивність, здоровий глузд, позитивний підхід до життєвих проблем. Чи не такими повинні бути засоби масової інформації?
Уявімо собі ситуацію, де ви чиновник, ваші повноваження чітко визначені, як і ваші обов’язки-завдання. До вас приходить громадянин, котрий викладає свою потребу, яку ви без зайвих ускладнень, без жодних вимог особистого характеру ретельно та без зволікання залагоджуєте. Чи щось таке можливе? Спробуйте — і здивуєтесь, що цей громадянин відійде щиро задоволений, з погідною усмішкою на обличчі, а ви відчуєте справжнє внутрішнє задоволення.
Уявімо собі іншу конкретну ситуацію, де ви викладач. За декілька років ваші студенти нестимуть відповідальне служіння на різних ділянках життя. Є два шляхи, якими можна досягти бажаного результату: студент регулярно платить і безперебійно переходить з курсу на курс, не завдаючи собі ані найменшого клопоту, щоб чогось навчитися. Інший студент завзято працює, не зіпсутий поганим прикладом своїх багатих батьків, але зі щирим бажанням колись належно та відповідально послужити потребуючим. Кому з цих двох ви б хотіли допомогти, і в який спосіб — руйнуючи чи будуючи його характер?
Існує ціла низка соціальних зобов’язань, які уможливлюють і в свій спосіб задовольняють життєві потреби громадян, — це двосторонні відносини громадянина та держави. Громадянин виділяє свою фінансову пайку для загального блага: утримання шкіл, забезпечення охорони здоров’я, культурних установ, благодійних установ тощо. А держава, зі свого боку, захищає права своїх громадян, перш за все щодо належного забезпечення та інших умов для нормального особистого, сімейного та громадського розвитку. Є стан, який треба назвати суспільною справедливістю, де вона забезпечена на ділі, а не тільки на словах: там панує мир.
Ми дещо сказали про духовні цінності. Те, що сказане, дуже відрізняється від переконань, які тепер панують в Україні. Якщо щиро бажаємо докорінно змінити напрям розвитку нашого суспільства, мусимо змінити систему цінностей. Мусимо це робити всі разом. Велике питання, яке перед нами стоїть: чи всі ми насправді цього бажаємо? На жаль, складається враження, що ні.
Але я як християнин, а не як пустослівний політик, щиро надіюся — проти надії таки сподіваюся, — що рано чи пізно всі ми без винятку таки зберемось, сядемо разом і розпочнемо справді творчу, підкреслюю — творчу, розмову.
zn.ua
http://dt.ua/POLITICS/duhovni_tsinnosti-107478.html

Нещодавно дізнався про цілком реальні розробки у тому числі в Україні синтезу енергії за принципово новою методологією, але на заваді цьому є з одного боку дурість і неосвіченість наших урядовців КМУ на чолі з Азаровим і їх паханом проФФесором Януковичем, а з іншого боку все блокується магнатами газо-нафтових монополій, якім дешева енергія смерті подібна. Тому Азаров з Януковичем принижуються перед Путіним, щоб знизити ціну на газ, замість вкласти кілька мільярдів у новітні технології і стати незалежними і самодостатніми. Величезні мільярди вгатили в платформи на чорноморському шельфі, але ні копійки не вклали у такі перспективні проекти, як ось цей та далі по наведеним посиланням.

Проект «Лавина»

У результаті багаторічних досліджень неформальний колектив київських фізиків розробив проект під умовною назвою «Лавина», успішне виконання якого може зробити Україну незалежною від імпорту будь-яких енергоносіїв.
Йдеться про створення, виробництво та промислове використання альтернативного екологічно чистого дешевого ядерного палива, принцип спалювання якого базується не на поділі урану чи плутонію на високорадіоактивні осколки, а на злитті легких атомних ядер у стабільні хімічні елементи з виділенням лише теплової енергії. Всі компоненти цього палива в Україні є.
Кілограм майбутнього палива здатний замінити приблизно 1 тис. т мазуту.
Розрахункова собівартість електроенергії у 8 разів нижча за існуючу.
Проект не потребує великих фінансових витрат і може бути реалізований у короткі терміни.
Дешевизна проекту визначається тим, що вся необхідна апаратура вже є. Кошти передбачається витрачати лише на придбання видаткових матеріалів і зарплату виконавцям. Це 30 чоловік у шести інститутах Національної академії наук.
Швидкість виконання проекту визначається тим, що немає потреби проводити пошукові роботи, оскільки методична частина завдання опрацьована досить повно.
Перший етап — створення технології промислового виготовлення паливних елементів і оптимізація технології спалювання. Орієнтовний термін виконання — 8—10 місяців, вартість — не більше 100 тис. у.о.
Другий етап — виготовлення дослідного зразка теплового генератора потужністю не менше 1 кВт. Термін виконання — 15—18 місяців. Вартість — 300—500 тис. у.о.
Порівняємо це з витратами на піввікову мрію. Або, для прикладу, пригадаємо, що в зимовий час опалювати Україну коштує $ 2 млн./доба.
До чого ця бухгалтерія? Та до того, що все, що можна було зробити на старих запасах і голому ентузіазмі в умовах непробивного наукового скептицизму, уже зроблено. Тепер потрібно змінювати ставлення до проблеми.

Замість епілогу

5 липня 2001 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про альтернативні джерела енергії» (із поправками у другому читанні). Документ визначає правові, соціальні, економічні, екологічні та організаційні принципи використання альтернативних джерел енергії і спрямований на створення необхідних умов для розширення їх використання в ПЕК України. Одна з поправок, які пропонувалися, рекомендувала визнати необхідність досліджень з ХС, тобто, по суті, офіційно їх узаконити. Поправку наші законодавці відхилили! Очевидно, через брак інформації про стан досліджень у світі.
На дозвіллі проектанти спробували підрахувати, скільки разів вони читали у пресі, що Україні дуже потрібні нові наукоємні прогресивні технології. І десь після п’ятої сотні збилися з рахунку...
P. S. Кількість наукових установ, які відкрито працюють за тематикою ХС: США — 31, Японія — 17, Італія — 8, Франція — 4, Китай — 4, Індія — 3, Росія — 3, Німеччина — 2, Швейцарія — 1, Англія — 1, Корея — 1, Тайвань — 1, Іспанія — 1, Греція — 1, Румунія — 1, Білорусія — 1.
За експертними оцінками, кількість лабораторій, які не афішують своєї діяльності, уп’ятеро-вшестеро більша.
http://dt.ua/SOCIETY/chi_zigrie_ukrayinu_teplo_holodnogo_sintezu-26734.html

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B8%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%B7
Ще в пошуковій багато є на тему ХС на імена: Андреа Россі і Серджіо Фокарді

Цього року я не маю жодного бажання святкувати День Незалежності України як власне свято, чому спричинилось багато чинників і особистих, і зовнішніх, а найбільше - Закон про мови в України і всі ті зведення з регіонів про прийняття мови окупанта за місцеву основну мову - яке тут свято може бути?!
Хотів навіть свого прапора, якого щоразу вивішую, з синьо-жовтого поміняти на червоно-чорний УПА, або вчепити чорну траурну стрічку жалоби...
А тоді вирішив інакше: не дочекаються вороги, щоб я скорився: на День Незалежності України у Львові має бути похід єдності від будинку облдержадміністрації до пам'ятника Степану Бандері - до них з прапором і долучусь. Подивимось ще чия гору візьме, а для прикладу варіантів подій публікую уривок з "Гайдамаків" Тараса Шевченка - "Гонта в Умані"
 

Вітаю всіх з Днем Незалежності Україні!

З 21-ю річницею! Слава Україні! Героям Слава!

ГАЙДАМАКИ

Гонта в Умані

Хвалилися гайдамаки,
на Умань ідучи:
“Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі”.

Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти —
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Звір тілько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають
Рай, та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освітить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було і в Трої.
Так і буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть — земля горить,
Кров'ю підпливає.
Придбав Максим собі сина
На всю Україну.
Хоч не рідний син Ярема,
А щира дитина.
Максим ріже, а Ярема
Не ріже — лютує:
З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує.
Не милує, не минає
Нігде ні одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану… та й зомліє,
Згадавши Оксану.
А Залізняк: “Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!”
Погуляли
Купою на купі
Од Києва до Умані
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
“Карай ляха знову!”
Покотились по базару
Кінні narodowi;
Покотились малі діти
І каліки хворі.
Ґвалт і галас. На базарі,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: “Добре, діти!
Отак їх, проклятих!”
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта
І двох хлопців. “Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш — заріж і їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не ріжеш?
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо виростуть,
То тебе заріжуть…”
“Убийте пса! а собачат
Своєю заріжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!”
“Католики… бо нас мати…”
“Боже мій великий!
Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!”
Зібралась громада.
“Мої діти католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?..”
“Будем різать, тату!”
“Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?
Менше б гріха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга”. Махнув ножем —
І дітей немає!
Попадали зарізані.
“Тату! — белькотали,—
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…” — та й замовчали.
“Поховать хіба?”
“Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ворога не різали?
Чом матір не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходім, брате!”
Взяв Максима,
Пішли вздовж базару
І обидва закричали:
“Кари ляхам, кари!”
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Ні в будинку, ні в костьолі,
Нігде не осталось,
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося.
Базиліан школу",
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
“Ти поїла моїх діток! —
Гукає, лютує.—
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валіть стіни!”
Гайдамаки
Стіни розвалили,—
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували;
Душі не осталось. А Гонта кричить:
“Де ви, людоїди? де ви поховались?
З'їли моїх діток,— тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались? Крові мені, крові!
Шляхетської крові, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись… Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!
Де я прихилюся?”
Так Гонта кричав,
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
І сіли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
“Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —
Залізняк гукає,— Ану, навісний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!”
І кобзар ушкварив:

“А мій батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
І корову із діброви,
І намиста нанесли.
А я собі Христя
В намисті,
А на лиштві листя
Та листя,
І чоботи, і підкови.
Вийду вранці до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою”.

“Ой гоп по вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!”

Всі гуляють. А де ж Гонта?
Чом він не гуляє?
Чому не п'є з козаками?
Чому не співає?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до співи.
А хто такий
У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарі
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.
І темними улицями,
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть од шляху,
Свячений виймає
І свяченим копа яму.
А Умань палає,
Світить Гонті до роботи
І на дітей світить.
Неначе сплять одягнені.
Чого ж страшні діти?
Чого Гонта ніби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. Із Умані
Де-де чуть — гукають
Товариші-гайдамаки;
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, ніби чує:
“Ми не ляхи, тату!”
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
“Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо мені дітей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю”.
Поцілував, перехрестив,
Покрив, засипає:
“Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!
Сука мати не придбала
Нової постелі.
Без васильків і без рути
Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.
Просіть, сини! я прощаю,
Що ви католики”.
Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.
“Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вб'ють… коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Піду ще раз.
Ще раз погуляю!..”
Пішов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться.
Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне — усміхнеться.
Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.
Утер очі… тілько мріє
В диму, та й сховався.

Про політику кажуть, що: політика - це сфера можливого. Також кажуть, що політика - це продовження економіки. Про українські політичні реалії сьогодення важко сказати, що то є щось раціональне і причетне до економіки країни. Скоріше навпаки: українські політики живуть своїм окремим життям, яке в приватному плані цілком раціональне, але в державному масштабі абсолютно ірраціональне та метафізичне, а що вже далеке від економіки в розумінні для людей і країни - то взагалі доходить до абсурду. Зокрема один провідний член Партії регіонів України з повною серйозністю та відвертістю тупої людини сказав прямо в очі кореспондентам на їх закиди щодо голосування кількома картками у Верховній Раді наступне: "Якщо ми весь час будемо у залі сидіти, то коли ми працювати будемо?!" Чіткіше не скажеш: всі ті голосування у ВРУ просто відверта бутафорія, окозамилювання щодо правової держави, де все підлягає закону. І самі депутати це розуміють, отже і зневажають своє сидження у залі парламенту - зневажають! Але при тому цінують статус, який вони мають від перебування народним депутатом: недоторканість, пільги і право розпоряджатись усім в державі. Гарно бути таким "слугою народу", ой як гарно! А що вже вигідно - і не переповісти!
Складається повне враження, що політики і державний апарат працює суто для себе в замкнутому колі, а народ країни живе своїм приватним життям і ці дві величини існують паралельно  і ніде не перехрещуючись. Хіба що під час виборів трапляється диво, коли влада і народ дещо стають дотичні одне до одного, та й то влада шахрайськи розкладає такий варіант, що грай - не грай, а дурнем буде виключно народ, що ми і споглядаємо не одне десятиліття. Звичайно, що і я належу до народу, а не до вищої депутатської касти, тому є дурнем - а ким ще? І що найцікавіше: не шкодую! То є мій свідомий вибір і поясню чому: ще за влади совєтів для всіх було зрозуміло, що бути на посаді будь-якого рівня і не користатись з цього особистих цілях - значить бути дурнем, а якщо користатись - значить бути злодієм і сволотою. Більше варіантів не існувало! Дурень бо чесний, або розумний і тому - злодій. Хто мені не вірить, той може перевірити і вказати на кришталево чесну, але при тому багату людину у нас в Україні - я щиро буду подивований існуванням такого унікуму.
Отже радянська система виплекала касту партноменклатури досить розумної, щоб бути абсолютно безчесною. Прикладів безмірна кількість: від комуністичного соловейка-брехунця Петра Симоненка до надбуржуазних зрадників з комсомолії Юлії Тимошенко та Сергія Тігіпка, що заради грошей збрешуть і оком не змигнуть. Про цинізм Юлії Тимошенко щодо так званого процесу "киданути" партнера - можна переповідати безкінечно, тому що важко знайти такого, кого б вона не обманула. Найкрутіше Юлія Тимошенко спробувала "киданути" весь український народ і своїх виборців, коли запропонувала Віктору Януковичу утворити так звану "широку коаліцію" з об’єднання у ВРУ фракції БЮТ і ПР у конституційну більшість, що давало можливість законодавчо увіковічнити і парламент без перевиборів, і Юлію Тимошенко в якості по-життєвого прем’єр-міністра України, і по-життєвого Президента України Віктора Януковича.  Але останній не захотів бути останнім, кого обдурить ЮВТ перед тим, як узурпує всю владу в Україні  особисто для себе, рідної. Спрацювала зеківська закалка і чуйка, що тут явне кидалово вимальовується для нього, тому Віктор Янукович не став повторювати помилок Віктора Ющенка і саме тому вийшов у переможці, бо не повірив всім обіцянкам і клятвам Юлії Тимошенко. А та, отримавши одкоша, випадково промовила пророчу фразу на прес-конференції, яку розпочала словами: "Все пропало!"
Тепер щодо дурнів, тобто людей, які чесно працювали і не хотіли красти не зважаючи на всі умови радянського ладу, коли принцип "Не вкрадеш - не проживеш!" був актуальним як основа приватного достатку для кожного - кожного! Нас всіх примушували красти по дрібницях, а за тим ще й соромили, які ми погані - крадемо державне. І нам всім дійсно було з того соромно, хоча ті, хто нас соромив, крали значно і значно більше без жодних вже докорів сумління, бо вони - розумніші за тих дурнів і нікчем що є народом... Що не вміють по-справжньому красти, багато і підступно. Визнаю, що я не з таких і не хочу таким бути, тому не заздрю Віктору Медведчуку ні його краденим статкам, ні краденим фешенебельним дачам в Криму з фонтанами і візитерами віп аж пук. Гнило то все, як на мене. Краще вже я буду дурнем, що спокійно дивиться і людям в очі, і в дзеркало в очі самому собі. Або Межигір'я з палацом Віктора Януковича: яка насолода жити в краденому? Невже для людини такого масштабу важко узяти глуху пустош і збудувати там свій дім - свій! Свій дім-палац! Не вкрадений у народу чи ще в когось палац, а свій! Не можуть вони так - це притаманно тільки дурням з народу.
На привеликий жаль, вся українська бізнес-еліта є зграєю злодіїв різного формату і профілю. Сюди входять всі служби держави, які обслуговують цих злодіїв, як і суди та всі силові структури. Говорити про Україну, як правову державу - це насміхатися над істиною: тут право захищає злодіїв і гнобить одурених людей. І я не не так обурююсь, стверджуючи це, як констатую ситуацію: ми живемо в позаправовому суспільстві - факт! 
Хто дочитав до цього моменту, тому я можу пояснити причину своїх подібних писань стосовно політики та економіки, не будучи ні фахівцем, ні гравцем цих величин суспільного буття. Я є категоричним противником всезагальної політизації під гаслом: "Якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика зацікавиться тобою". Як на мою думку, то в Україні люди аж занадто багато переймаються політикою як процесом її обговорення, а водночас надто мало займаються політикою практичною. Більшість людей ділять світ на дві складові: на свій особистий актуальний і на зовнішній евентуальний (випадковий). З того всього, як вже зазначалось, у нас народ живе своїм життям, а політики і державна сфера - своїм окремим життям. Ясно, що це алогічна конструкція, яка рано чи пізно обвалиться, але що буде після цього - невідомо. З того всього я, як приватна особа і громадянин України, хочу розібратись в обставинах сучасного соціуму - просто логічно розібратись, розставляючи все на свої місця, щоб потім чітко спрогнозувати що нас всіх чекає в майбутньому, як і мене особисто. Для того, щоб рухатись вперед, потрібно знати наперед принаймні де той "перед" знаходиться і навіщо нам туди треба.
Тобто на даному етапі в своїх дописах я ставлю за мету визначити Мету! Конкретну мету, як константу: яку Україну я хочу! А також взнати чого й інші громадяни України хочуть від майбутнього?!
В попередніх дописах мною було викладено переважно суб’єктивний формат свого бачення світу і його реалій, тобто ідеологічну складову, яка тезово звучить так: "Кожна людина має природне право на власне життя і особисте щастя". Детальніше прошу зчитувати з вже раніш оприлюдненого мною. На сучасному етапі мною буде зроблено свою приватну спробу проаналізувати об’єктивну ситуацію суспільного стану в Україні в усіх можливих аспектах соціуму, які спадуть мені на думку. Взагалі то є колективна праця для прагматичного обговорення, тому що без відповіді на питання: Де ми є? і Чому? - не можливо визначити, куди ж далі йти і навіщо.
 Тепер, як каже давньоримське прислів’я: "Повернемось до своїх баранів". Тобто зануримось в сьогоденне прагматичне політичне буття. Вибори до Верховної Ради України ще тільки розпочались, але їх результат вже можна досить точно спрогнозувати. Це не є складно, якщо подивитись на всі попередні вибори та їх результати, як і що саме пропонує нам теперішня політична ситуація. Судячи з усього все буде як і було: шум і гам, а віз і далі там. Структурно робота Верховної Ради України побудована таким чином, що в політичному плані стає головним досягти більшості в один голос, причому більшості не саме з депутатів, а "карткової більшості", що є унікальною новацією в світовій практиці парламентаризму. Депутати, як живі люди, як інтелектуальні одиниці, в роботі українського парламенту є зайвим компонентом: цілком самодостатньо їх карточки для голосування. Яка різниця: чи депутат особисто голосує за помахом чи іншою вказівкою, чи це робиться карточкою за його відсутності? Я особисто різниці в тому не бачу. Однозначно, що політично йде боротьба за карточку депутата, а не людину як особистість політичну, що яскраво продемонстрували оголошені перші 5-ки всіх основних політичних партій та об'єднань. Детальніше про це поговоримо потім. Зараз важливіше інше.
Наступним глобальним казусом українського парламентаризму є, як засвідчила практика попередньої роботи Верховної Ради України, коли сформована більшість фактично ліквідовує законодавчу і всю іншу політичну активність меншості, а це є чимала кількість народних обранців у кількості до 174 особи - повний абсурд. Фактична ізоляція такої кількості депутатів перетворює їх у формальний баласт, причому дуже дорогий баласт, який не має іншого виходу аби проявити свою активність, як вдаватись до всіляких бздур в прямому розумінні цього слова: бійок і блокування трибуни, дверей чи людей,  ломання устаткування, інших деструктивних дій. Дивитись на подібну мародерську політичну діяльність парламентарів принизливо для всіх виборців по всі сторони барикад: люди хочуть бачити чесну політичну боротьбу, а не ігрища недоумків. А що нас реально чекає далі? Однозначно, що саме "ігрища недоумків"! Чому? Тому що це встановлена практика, яку ніхто міняти не хоче, оскільки всім політикам хочеться ухопити суперника навіть не за горло, а значно злосніше - за оте одне місце... інтимного характеру. Убожеством політичних дикунів - інакше цей маразм не назвеш.
Всяка критика має нести конструктивну пропозицію зміни на краще, а вона досить очевидна і застосовується як основний механізм голосування в світовій практиці роботи парламентів різних країн, тобто мова йде про "ситуативну більшість". Один депутат - один голос. Скільки є на даний момент депутатів в залі - тільки вони й голосують і наявна більшість не залежно від кількості депутатів, що проголосували, - є вирішальною. Коротко і просто. І дієво, щоб всі депутати були на своїх робочих місцях, тому що контроль автоматичний! Прогавив момент і все - виграли організованіші! Чесна політична динаміка! Чесна і порядна. І головне: вона робить опозиційних депутатів з меншості потенційно активними! Не зайвими, не баластом, а так би мовити мисливцями в засаді, що можуть в кожний момент з неї вискочити і проголосувати. Все просто і ясно. Але...
Мені було і смішно, і водночас прикро чути від молодого ще політика Арсенія Яценюка заяву, що вони будуть добиватися "кримінальної відповідальності" за голосування картками, а не особисто. Як і повною дурістю була його невдала спроба запровадити сенсорну кнопку голосування, яка сканувала б відбиток пальця депутата. Повторюю, що немає принципової різниці чи голосує картка, чи депутат особисто за помахом руки чи іншою інструкцією за вже  існуючої схеми голосування у ВРУ - і це все фікція законодавчого процесу. Фікція. І всі ми це бачимо і знаємо. Як і бачимо, що жодна політична сила в Україні не заявила своєю політичною ціллю змінити цей метод голосування у ВРУ з стандартної більшості у не менше 226 голосів на ситуативний - жодна! Принаймні я не маю достовірних свідчень щодо того про когось з сучасних політиків і не чув подібних заяв.
Тепер повернемось до депутатського значення як персоналії. Особисто я відстоював і відстоюю позицію свободи кожного депутата як суб’єкта волевиявлення, тобто його повне право на пошук оптимального варіанту вираження дієвості свого статусу. Отже я категорично проти партійної чи фракційної дисципліни в розумінні права позбавлення статусу депутата через вилучення з членства в партії чи фракції. Треба думати і правильно вирішувати до того, як надавати комусь статус депутата, а не після того. Так само хочу вкотре вказати на абсурдність теми "відкликання депутата його виборцями", тому що таємниця голосування вже не дозволяє визначити хто з виборців має це право відкликати свій голос. Також вкажу, що за всю історію законодавчо затвердженого принципу відкликання депутатів своїми виборцями за весь час існування СРСР не було жодного прикладу його застосування - більш ніж характерний показник. Депутат є уповноважена особа на певну часову каденцію, тому тільки надзвичайні кримінальні злочини можуть бути причиною позбавлення його цього статусу силоміць. Якщо депутат не виконує своїх обіцянок і програмних засад, то його просто не переобирають наступного разу. Так прийнято в світовій практиці. Стосовно обману виборців депутатом, то шановні: вас багато, а він один - невже важко відстежити чого варта людина за попереднім його життям? А якщо піддалися обману, так то ваша спільна вина і вона первинна - вам і відповідати!
Ще одною з характерних рис  для радянської системи державного управління було обов’язкове процентне залучення до всіх виборчих органів людей з народу та окремо процент жінок. Обирали простолюд навіть до найвищих державних органів, щоб задекларувати народовладдя, хоча всім було ясно, що простий робітник від станка чи доярка з села були просто наповнювачами, тому що реально нічого не розумілися в усьому, що відбувалося в залі засідань. Рішення всі були наперед заготовленні, всі доповіді та виступи заздалегідь підготовлені і затвердженні в кабінетах комуністичних керівників, тому активним народовладдям тут і не пахло.
Фактично те саме маємо і зараз: досить поглянути на склад перших 5-ок партій, а що вже казати про загальні списки. І давайте не робити проблеми чи ті списки стануть відкритими, чи й далі будуть закритими: що нам дасть можливість обирати поміж акторами, співаками, футболістами, водіями, офіціантами, секретарками, прислугою та коханками якогось партійного лідера - що це нам дасть? Вибір без вибору!
Я однозначно не розумію, яким чином наявність серед депутатів ВРУ співачки Таїсії Повалій, футболіста Андрія Шевченка, актора Богдана Бенюка чи письменниці Марії Матіос тощо зможе покращити законодавчу роботу нашого парламенту - не розумію і все тут. Але розумію, що це все є ті самі сурогатні замінники "робочих і доярок", які потрібні виключно для бездумного голосування чи права користуватись їх картками - і це мене ображає як виборця і як громадянина. І раніше ображало. Єдина співачка Оксана Білозір реально поміняла фах на період свого депутатства, отримала спеціалізовану освіту дипломата і управлінця - це було правильно і я підтримую подібні вчинки. Гарно також поступив співак Святослав Вакарчук, який відчув огидну принизливість ситуації і добровільно склав свої депутатські повноваження. До речі, і Рональда Рейгана цінували не за його акторські здібності в США, коли обирали двічі президентом. За радянської влади якось зрозуміло чому всякі клоуни ставали депутатами - задля хохми головних циркачів, а на теперішній час я такого підходу не розумію і не хочу розуміти! Це гниль і підступ щодо виборців.
Ще не розумію людей, які йдуть на виборчі дільниці не знаючи наперед за кого проголосують, як і не розумію виборців продажних за якісь подачки - це ж принизливо! Хоча з іншого боку коли обирати приходиться поміж Повалій і Шевченком, то сто гривень стають цілком актуальним аргументом навіть для інтелектуалів. Особисто мене цікавило все нове в нашій політиці, зокрема Віталій Кличко і його "Удар", який він мені і завдав своїми обранцями, де окрім згаданої Матіос опинився і супер-бездарний (але супер-покірний!) псевдо-економіст Віктор Пензеник - то вже удар нижче пояса. Крапка. Замість молодих та енергійних, свіжих розумом та ідеями людей я бачу струхлявілі пеньки! Фу ти - ну ти! 
Є класична фраза, що: "Короля творить його оточення", - яке, в свою чергу, обирає і формує собі король. Нікчемність оточення свідчить про убогість самого лідера. І навпаки. Тільки я не знаю кого навести в приклад отого "навпаки". Нема. Дико звучить, але це так: нема нікого в українській політиці, вартого уваги і підтримки у виборця Богдана Гордасевича, тому скоріше з принципу, чим з реальної політичної користі буду голосувати в черговий раз за Віктора Ющенка з його партнером Юрієм Костенком та Конгресом українських націоналістів. Також старе, але принаймні перевірене на надійність. А як нема кращого - що робити? Он "Свобода" наче націоналісти, але з КУНом чи їм подібними не хочуть єднатись - голоси потрібні з усіх регіонів, тому поміркованість в дозуванні декларацій українського націоналізму не завадить. Най пробують. Все одно, як я визначив перед тим: варіантів ситуації після виборів не багато. Трошки почубляться-поторгуються, а тоді створиться нова-стара більшість з Партії регіонів, комуністів, Королевської та мажоритарників, якій буде протистояти безвільна опозиція з "об’єднаних" та з "недооб’єднаних": Кличка, Тягнибока і, можливо, Ющенка та ще невеличкої кількості мажоритарників-оригіналів. Можливі варіанти ротацій, але не суті політичної ситуації в країні, де й надалі керувати будуть всі оті майстри знущатися над кошенятами чи щенятами. І над нами всіма також.
Пропонувати щось робити значиме наразі не має сенсу, поки не закінчиться політична агітація на грані істерії, не припиниться боротьба гаманців з "лантухами бабла", не завершиться війна політтехнологів та інших футурологів поміж себе тощо аж до часу виборів у жовтні. Зачекаємо. Мусимо.
Не знаю, чи буду в подальшому відволікатись на подібні теми сучасної градації політичної деградації в Україні - не бачу для того причин, тому що все головне по темі виклав тут. Більше мені сказати наразі нічого. 
З того всього перейду в історичну ретроспективну сферу досліджень українських соціо-політичних реалій, щоб потім перейти у сферу більш-менш перспективних соціальних потуг як реалій чогось нового і кращого в Україні. Знову наголошую, що свої роздуми я викладаю виключно для зацікавленої публіки, щоб обмінятись думками і задумами.

З повагою до всіх, Богдан Гордасевич.
м. Львів - Рясне
1 липня 2012 р.

Один чоловік гарно висловився про політичну ситуацію у нас в державі: «В Україні багато розумних людей поокремо, а спільного розуму - немає». І то є чиста правда: кого не послухаєш - кожен у нас знавець і може чимало скати свого про політику й окремі персоналії, а також і про владу, як і зможе дати розумну пораду, що треба робити - ну кожен розумник! Проблема тільки в тому, що всі ці рішення мало в чому збігаються, тоді як реалістичне спільне суспільне рішення можливе за умови значного співпадіння в загальних обрисах думок окремих людей. На жаль, у нас нема такого спільного знаменника. Причина тому, на мою думку,  є занадто абстрактне розуміння людьми змісту політики як соціального механізму - саме механізму! Без ідеологічної (частіше: псевдо-ідеологічної) та популістської бутафорії. В Україні ставлення у людей до політики має скоріше метафізичний характер, навіть теософічний, тому що наші політичні партії та рухи мають персоналізовані константи у вигляді конкретних «божественних персон» - лідерів. Однозначно, що в українській політиці персоналізація політичного процесу значно переважає ідеологічну та системну складову, бо для цього досить поглянути на всі наші провідні партії і поставити запитання: «Що лишиться від партії, якщо забрати її теперішнього лідера?»
Найяскравіший приклад - БЮТ, який з могутнього політичного руху буквально розчинився в ніщо без свого лідера Юлії Тимошенко. Або заберіть Віталія Кличка, Наталію Королевську, Олега Тягнибока - що лишиться від партій? Навряд щось значне. Як і в минулому скільки щезло партій одразу після втрати з різних причин свого лідера? Віктор Медведчук  не пішов шляхом Стеньки Разіна і проміняв партію на бабу - і немає СДПУ(о), а була ж досить крута політична тусовка. Цікавим було антагоністичне самознищення політиків Олександра Мороза та Віктора Ющенка, що так само фактично ліквідувало відповідно досить потужні політугрупування як СПУ та «Наша Україна». Ще веселіше вчудив Сергій Тігіпко з своєю партією «Сильна Україна» - як в класика Тарас Бульба: « Я тебе породив - я тебе і...» ліквідував. А ще недавно за рейтингами яка була сила! За малим не вистачило стати 3-ю політсилою в Україні за потужністю, але все вмить пшикнуло, як лідеру приспічило...
Перелік можна продовжити, де спокійно між партією і її чільником можна ставити знак рівняння: Арсеній Яценюк = «Фронт змін», Юрій Костенко = УНП, Анатолій Гриценко = «Громадянська позиція» тощо. Найцікавіше в цьому політичному кросворді, що спитай: у чому різниця тої чи іншої партії одна від другої? Ідейна чи програмна, в розумінні економічних і соціальних принципів - і мало що можна сказати. Так звані політичні меседжи в абсолюті сходяться на особистих якостях лідерів партій і все! Найцікавіший парадокс виник у протистоянні Партії регіонів та БЮТ, які фактично в усьому були тотожні: два олігархічні клани рвались захопити владу, щоб мати можливість «дерибанить» Україну. Тому пропозиція Юлії Тимошенко до Віктора Януковича об’єднатись в єдину «широку коаліцію» (так звана «ширка») і дерибанить Україну спільно - мало цілковиту логіку законів джунглів: «Ми з тобою одної крові: ти і я» Але...
Таким чином можна однозначно стверджувати, що політичні партії в Україні є не соціальними та ідеологічними організмами, а суто політичними технологіями під процес виборів виключно з метою  просування певних персон щодо захоплення ними владних повноважень - і все! Все! І жодної ідеології! Як кажуть в бойовиках убивці-кілери своїм жертвам: «Нічого особистого - просто це моя робота». Політична технологія була вперше найгарніше зреалізована у політпроекті «Партія зелених» України», де в організації на захист екології реально все контролювали промисловці, тобто фактичні руйнівники екології.
Найяскрішивими прикладами чисто політичної технології опанування влади є наші начебто найідейніші партії-антагонізми: КПУ Петра Симоненка та ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Одні декларують себе як найкруті захисники простих людей від експлуатації та здирництва багатіїв, а інші акцентують все на національній ідеї як основі соціального захисту і добробуту. Але що ми маємо насправді. Мені не один раз доводилось вказувати на псевдо-ідейність політсил, якщо слова є, а результат по їх змісту - відсутній. На Сході та Півдні України за весь час існування виборів в незалежній Україні обирали виключно лівих за ідейною спрямованістю депутатів, як і всю іншу керівну місцеву братію обирали з ще або ж колишніх членів КПУ або СПУ - і жодного націоналіста там не пройшло! Жодного за всі роки праворадикала! І що? Сильно захищають ці обранці права людей? Масове безробіття, підпільні копанки і найкрутіші олігархи тощо де це процвітає? Там, де обирають начебто любих електорату ліваків з комуністів та соціалістів. Перейдемо до Західного регіону України: де розповсюджена тотальна корупція і зловживання владою? Саме там, де постійно обирають виключно ідеологічно правої орієнтації претендентів на всіх виборах, - тільки тих, які люблять Україну понад усе! Але результати до дивного схожі щодо всіх інших регіонів України: скрізь при владі злодії, хапуги і  плутократи. Як кажуть галичани: «Ту щось пороблено», а східняки: «Сглазили»
Далі я спробую висловити власне бачення причин і наслідків того, що ж реально було пороблено в Україні з політичною культурою й традиціями, але зараз хочу звернути увагу на інші важливі теми на прикладі з спорту, а саме - футболу, оскільки це найпоширеніший у нас за авдиторією і значимістю вид спорту. Почну з найпростішого: з глядача, тобто вболівальника, для якого по-суті все це дійство й існує: змагання з футболу! Перша головна константа: футбол існує не для гравців, суддів, тренерів та інших функціонерів, і навіть не для олігархів, як власників команд - ні! Футбол існує в першу чергу для вболівальників, які з спортивного інтересу переживають за грою улюбленої команди, щоб визначити в чесній за правилами боротьбі найсильнішого. Правильно? Правильно.
Тепер моделюємо всім відому ситуацію, коли найзавзятіші вболівальники команд об’єднуються у групи фанів  футбольних команд і поступово перетворюють футбольні змагання з гри на полі у силові протистояння між фанатами як на стадіоні, так і поза ним. Головне, що в таких бойовищах значення гри команд зникає як таке: не важливо, яка з команд і чому виграла чи програла. Важливішим стає інше: яка група фанів у черговій сутичці перемогла й «набила морду» іншій. Тепер скажіть: де тут футбол? Нема. А тепер зробіть екстраполяцію цієї аналогії на проминулі вибори президента України: так само чубились виключно фанати і чисто з принципу «хто кого подолає» суто за психологією бійки «стінка на стінку», але зовсім не як політична ідейна боротьба. Одні фанати хотіли реваншу за попередній програш, а другі знову хотіли обіграти опонентів за принципом «всі на одного» і їм на цей раз не вийшло. Після чого фани, що програли бійку, виказують претензії до інших вболівальників, чому вони їх не підтримали? І не спроможні зрозуміти відповіді, що люди хочуть бачити правдиву політичну гру і реальний вибір, а не дурну шарпанину поміж деструктивних фанатугруповань, яка є абсолютно далека під нормальної політики.
Тепер інша тема: договірні матчі, продажність суддів, багатомільйонні трансфери гравців і все інше включно до тоталізаторів та вибадувань олігархів-власників команд. Зрозуміло, що яким би талановитим і порядним не був гравець - він є членом команди і сам зіграти не зможе ні за яких обставин. Тому грай - не грай хтось з гравців чесно і відчайдушно, як і вболівальники як би не підтримували свою команду, але так званий «договірний матч» залишиться в силі, як і виграш в тоталізаторі забере той, кому треба. Тільки чи буде це спортом? І чи  буде потрібен такий футбол правдивим вболівальникам? Зрозуміло, що ні! «Такой футбол нам не нужен», - як колись казав відомий коментатор Микола Озеров.
Знову робимо екстраполяцію на сучасну політичну ситуацію в Україні і зважуємо наступне: «Чи зможе чесний депутат щось самотужки зробити згідно волі своїх виборців?» Дуже і дуже сумнівно. Що один тут не воїн, яскраво демонструє Юрій Кармазін, який вносить безліч розумних і потрібних поправок у законопроекти ВРУ, але ніхто його не підтримує, а ще й іронізують: «О, ще при голосуванні до звичної дюжини нових кілька голосів додалось - то вже перемога...» Зрозуміло, що жоден депутат ні в одній раді сам собі ради не дасть - тільки об’єднавшись з іншими депутатами у певній фракції можна чогось досягти реального. Але що тоді? Тоді депутат змушений інтереси фракції ставити вище за інтереси своїх виборців, якщо вийде так званий «конфлікт інтересів» - першопричина всіх корупційних діянь. І що тут можна зробити? Важко так просто і однозначно сказати, окрім аналогічного Озерову: «Така політика нам не потрібна»



 Система, де процвітає політичне шулерство, не може апріорі толерувати чесну політичну гру, отже і загалом державна політика буде діяти не на користь суспільства і мас народу, а виключно надогоду жменьки шарлатанів і злодіїв при владі, що ми вже не один десяток років і споглядаємо у нашій славній Україні. Власне тому я особисто не дуже високо ставлю майбутні парламентські вибори не залежно хто в них переможе, оскільки хибною в Україні є вся політична і державна система як така. Хибна! Схиблена! Деструктивна! Якщо я помиляюсь в цьому - прошу мене спростувати. Я ж поки що бачу, як депутати всіх рівнів працюють за принципом: красти - дозволено, а керувати - ні. Керують у нас в державній політиці закулісні махінатори, яких ми не обираємо.  І ось тут варто перейти до історичних ремінісценцій, що і буде зроблено в наступній частині.

Богдан Гордасевич
25 липня 2012 р.
м. Львів-Рясне

Вже 2 роки дивлюсь на ту владу і думаю: - Ну ви, Вітьки, два чоботи - пара!"
Спершу Ющенка не міг зрозуміти, "цо пан хце?" Тепер Януковича не допетраю:  "Ти скажи, ти скажи, чё те надо, чё те надо: может дам, может дам, чё тьі хошь..."
Ну як можна зрозуміти, що відбувається поміж Януковичем та Путіним, коли один, як закохана дівчина, що не дасть до весілля, а другий - як Казанова з Коза ностри: та мені твоя цнотливість до одного місця (не найгіршого!) - гроші де? За ті стільці, що ще Ільф і Петров тобі вранці продали, а ти гроші ні ввечорі, ні вранці не віддаєш - країну коли здаси?
А все так гарно починалось: "Харківські угоди", які не тільки здали Конституцію України та всі інші домовленості про "Чорнросфлот, плиз до 2017 з Севастополя до Новоросійська! Плиз, рідненькі, до бісової мами! Плиз! Гарно просимо!" Але, що зовсім нечекано стало для Януковича з Азаровим: ці ж самі "Харківські угоди" зафіксували легітимність договорів ЮВТ з ВВП щодо газу. І вже два роки ганчують Юлю, хоча як божий день ясно, що: - Хлопи, а що ж ви тоді у Харкові попідписували?
От і зараз те, як вибадливо продефілірував президент Росії Володимир Путін по кримській Україні до Ялти, щоб дати чергового щигля президенту України Віктору Януковичу, вже навіть його ворогам не є смішно - це аж ніяк не смішно нікому! Зовсім не смішно, бо вже однозначно ясно: або ти, як грузинський князь Са...-ах! який молодця! Або ще одна наложниця-заложниця поряд з Білорусією та Казахстаном: коли захочу - тоді й зайду та вийду. Зрозуміло, що Януковичу так не хоца, бо нікому, окрім ВВП, так не хоца. Але час щось вибирати, як казав запал до вибухівки: бум чи не бум?!
От і я довго думав, щоб написати про такий візит такого президента до ось такого президента - і ось тільки на таке ніщо і спромігся.
І мучить мене єдина цікавість: - Що ж наш Янек хоче? Невже це наш другий Вітя-тютя? А справжній Вітя-цяця коло фонтану музикального? Ну не даремно ж до нього сам Вовочка завітав - ой, що не даремно!
А ви як думаєте?

Богдан Гордасевич
м. Львів