хочу сюда!
 

Таня

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «чин»

Нація – комп’ютер з функцією захисту

Хомосапієнс

/Металобрухт (хворе „залізо” вражене „вірусом”)/

Хомосапієнс, що покинув власну націю, поза соціумом – хвора мавпа на манію всякого вчити як і що робити. Помітив цікаву залежність, що чим менше сам хомосапієнс вчився, тим більше в нього бажання вчити інших. Історія знає кілька випадків, коли Homo sapiens прислужився на користь чужій нації, але часто на шкоду власній нації. Негативним прикладом того є сволота, або яничари. Позитивним прикладом є ефіоп Пушкин, що навчив сусідів язику.


Людина

/Залізо (деталь комп’ютера, що довіряє програмі та виконує її, наділена функцією самовідтворення і розвитку)/

Людина – хомосапієнс, що позиціонує себе часткою нації та її культури і забезпечує зв’язок між нацією, культурою і чином. Людина має виконувати функції покладені на неї творцем, нацією, самосвідомістю – гарно, які б ті функції не були.

Культура

/Програма (Програмне забезпечення )/

Культура – напрацьована тисячоліттями низка чинів, що являють собою звичаї і традиції які забезпечують розвій, відродження, відтворення, збереження і захист нації, її чеснот.


Мова

/Електрика, струм/

Мова – сила культури, вона вдихає життя в людей, поріднює їх з культурою, сприяє збереженню нації в часі і просторі. Функцій мов багато. То знають люди вчені. Є економічна складова мови, бо мова дає робочі місця нації, що поважає себе. Є держави, де третина бюджету дає саме мова. Тому деякі з них „ревнують” інші нації до їх мови, що сягає навіть агресії, бо бажають ті гроші хапнути собі рідній. Не останньою є функція зв’язку між нацією і Світом. За азійсько-європейською культурною традицією, господар, приймаючи гостя, може розмовляти до нього його мовою, коли гість розмовляє до господаря мовою господаря, шанобливо.


Нація

/Надсучасний комп’ютер наділений функціями самовдосконалення і захисту/

Вищій рівень розвитку народу, на якому народ створює власну державу задля забезпечення захисту і розвитку нації.

Йде січове військо




Йде січове військо

Та співає стиха:

Як поборем окупантів,

Не буде в нас лиха.

Як поборем окупантів,

Не буде в нас лиха.


Йде січове військо

В боротьбу кроваву:

Як поборем окупантів,

Добудемо славу.

Як поборем окупантів,

Добудемо славу.

 




Йде січове військо

Пісня степом лине:

Як поборем окупантів,

Слава не загине.

Як поборем окупантів,

Слава не загине.

 


89 років тому загинула Ольга Басараб

Лютий місяць відповідає назві не тільки за холодом, але і за всіма іншими реаліями, зокрема цього саме місяця відзначаємо дві знакові трагічні події: жахливу смерть в тюремних застінках двох видатних жінок двох епох боротьби за Українську Самостійну Державу: Ольги Басараб 12 лютого 1924 р. у Львові в польській в'язниці та  поетки Олени Теліги 22 лютого 1942 р. в Києві у гестапівській катівні.
Дивним чином є багато співпадінь як в роках на час смерті - 35, так і в зовнішності та благородстві натур, аж до тотожності смерті: обох жінок знайшли в камерах мертвими, бо вони покінчили життя самогубством. Воно не є важливим надто, яким злочинним чином відібрано життя, але як тут не згадати і про трагічну загибель Али Горської?
Не маю бажання зараз розписувати версії і здогадки, бо не бачу в тому потреби, а хочу зазначити головне: справжня смерть для людини настає тоді, коли про неї вже ніхто не пам'ятає з живих. Для мене і Ольга Басараб - Левицька, і Олена Теліга - Шовгенів живі, бо жива їх душа, що з нами щодень в усьому! Світлая пам'ять і шана їм, нашим незламним українкам! І 22 лютого я запалю поминальні свічки в честь жінок-мучениць Ольги Басараб та Олени Теліги. Сподіваюсь, що знайдуться й інші шанувальники.


 Басараб Ольга Михайлівна

Біографія

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя на Рогатинщині в родині відомого громадського діяча о. Михайла і Савини (з дому Стрільбицької) Левицьких. Вона мала старшу сестру Іванну та молодшого брата Северина.
Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902–1909) та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві «Дністер», Земельному іпотечному банку.
1914 року вийшла заміж за студента «Політехніки» Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство «Основа». Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.
Організатор 1 жіночої чоти УСС у Львові. У 1918–1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації вона відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Провадила харитативну й просвітницьку діяльність у Комітеті допомоги раненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Член управи Українського жіночого союзу у Відні.
Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де стала членом Головної управи філії Союзу Українок у Львові, активно співпрацювала з Українською Військовою Організацією(УВО — підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв'язковою полковника Євгена Коновальця.
Як член УВО О. Басараб була заарештована польською поліцією. О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку вона винаймала разом зі Стефанією Савицькоюпо вул. Виспянського (тепер — Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині — Ак. Кучера,5 тепер тут розташовано РВВС Шевченківського району).
Поліцейські здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були «інтенсивними», простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.
Найправдоподібнішою версією є катування О. Басараб слідчим Левом Кайданом; не стерпівши принижень, горда українка померла. Завдяки агентам УВО в цій в'язниці не вдалося приховати факту смерті О. Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав «Союз українок» (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща С. Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в'язнів у польських в'язницях. Польська влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після огляду трупа загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів'ян і кількасот поліцейських.Слідство в справі загибелі О. Басараб невдовзі припинили «за відсутністю складу злочину».

Ще раз біографія дещо інакше

Ольга Левицька народилася 1 вересня 1889 року на Рогатинщині у родині священика Михайла Левицького. Закінчила ліцей Українського інституту для дівчат у Перемишлі та однорічні курси у віденській торговій академії.
Повернувшись 1910 року до Львова, працює за фахом у банку „Дністер”.
Після створення Січових стрільців Ольга Левицька разом з Оленою Степанівною та Софією Галечко створює жіночу чоту.
Згодом виходить заміж за селянського сина Дмитра Басараба. У шлюбі вони перебували неповний рік – Дмитро гине на фронті.
Молода вдова працює за кордоном у ріжних українських організаціях амбасадорського штибу – у Фінляндії і Австрії. Після 1920-го року, коли Євген Коновалець створює Українську військову організацію, Ольга Басараб працює у розвідці УВО.
1924 року у Львові за доносом польського професора Францішка Сави Ольгу заарештувала польська поліція. Інший поляк – Кайдан „хоч п`яний, хоч тверезий, страшно брутальний – почав її катувати. Поліційний в`язничний дозорець відвів Басарабову до келії, замкнув її, а коли рано слідуючого дня отворив келію і увійшов до неї, застав, що Ольга Басарабова висіла нежива, бо повісилася на ґраті тюремного вікна. Кайдан так катував Басарабову, що її убив, а опісля повішено її у в`язниці, щоб закрити правдиву причину смерти. Як арґумент підношено, що в`язничне вікно зависоко, щоб Басарабова могла там дістатися і повіситися”. Ця простора цитата – з книги спогадів Степана Шухевича „Моє життя”, що її слушно цитує Григорій Чопик.
Отож – нетривале життя української героїні Ольги Басараб хай буде нам перед очима прикладом служіння своїй нації і пересторогою любителів цілуватись без потреби з нашими історичними ворогами, на совісті яких наша національна кров.
http://www.litforum.org/index.php?a=2805&print

Паломництво українців

Натомість могила О. Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об'єктом паломництва українців, а її ім'я окутане ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.Львівське обласне товариство ім. Ольги Басараб проводить культурно-просвітницьку роботу, створило правовий консультаційний центр, розвиває національну свідомість українських жінок через діяльність освітніх гуртків, курсів, проведення вистав, концертів, благодійних вечорів тощо.

Олена Теліга жива у наших серцях!

Кого пам’ятають - той живий!



 Олена Теліга

Біографія

Олена Іванівна Теліга (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, 21 липня 1906, Іллінське (Московська область), Московська губернія, Росія — †22 лютого 1942, Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.
Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
З 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі: «Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях.»[1]
Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.
У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
В останньому листі з міста Києва вона напише: «...Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зі слів очевидців дізнаємося, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся... На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських...»
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга.
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу...»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.


Життя, рівне віршам

Незабаром минає 71 рік з дня загибелі в Бабиному Яру поетеси Олени Теліги
Вона належить до тих рідкісних у цілому світі поетів, чиї вірші дорівнюють їхньому життю. Враження таке, що свій життєпис вона вибудувала як бездоганну баладу.
Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова, 1906—1942) народилася під Москвою, дитинство провела в Петербурзі, першими її мовами були російська, німецька, французька. Старший брат — російський поет, монархіст. Може, й вона обрала б російську поезію батьківщиною своєї душі. Але 1918 року родина переїхала до Києва, де батько служив у Департаменті шляхів сполучення уряду УНР та викладав у Політехнічному інституті. Власне, отой короткий  київський період зробив Олену згодом українською поетесою — але вже в еміграції, в Чехословаччині, Польщі. Їй здавалось, що вона зобов'язана повернутися до Києва, за який колись воювали і який втратили близькі їй люди (один з її старших братів служив в армії УНР, так само, як і чоловік, кубанець Михайло Теліга). 1932 року вона написала знаменитий вірш «Поворот». Потім усіх дивувало, як за десять літ до загибелі поетеса вгадала, наскільки драматичним буде її повернення на батьківщину.
Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги…
Вона справді повернулася до Києва "в осінній день прозорий" 1941 року. Й справді її тут чекало те, про що колись писалося у тому вірші:
Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною...
Вона повернулася з ОУН-мельниківцями, що мріяли відновити Українську державу. Почали видавати в Києві газету «Українське слово», Теліга редагувала часопис «Літаври» й очолила Спілку письменників. Але німцям-окупантам зовсім не це було треба. Їм би підійшла радянська література — тільки щоб замість батька народів славила фюрера. Друзі застерігали Олену й переконували не повертатися. Вона відповідала: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти і цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, а виплеск душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?».
Коли до редакції «Літаврів» приносили вірші про «визволителів», Теліга демонстративно викидала ту писанину в кошик. А ображені віршотворці скаржилися за відомою адресою на Володимирську, 33, де тепер було не НКВС, а гестапо.
Спілка письменників була зовсім недалеко звідти, на Трьохсвятительській. Зранку 8 лютого 1942 року гестапівці влаштували там засідку: всіх впускали, але нікого не випускали. Вона знала про це — але пішла туди: «На мене чекають люди». В середині лютого багатьох заарештованих оунівців, серед них Олену Телігу та її чоловіка, гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру.    
Після їхньої загибелі газету назвали «Новим українським словом», і вона писала: мовляв, ці мрійники-націоналісти «прийшли з Заходу, щоб баламутити вірний німецькому визволителеві український нарід». Прикметно, що ця риторика у нас і понині живучіша, ніж вартісні вірші.
 
Віталій Жежера

поезія Олени Теліги
http://poetyka.uazone.net/teliha/