Листопадовий чин (також Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання; англ. November Action) — українське повстання, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами Українських січових стрільців у Королівстві Галичини і Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії з метою встановлення влади Української Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км, що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала українсько-польську війну 1918—1919 років для захоплення Галичини.

Передісторія

Наприкінці Першої світової війни, у 1918 році велися численні польсько-австрійські перемовини, результатом яких стала згода Австро-Угорщини на утворення польської держави, до якої мала би увійти вся Галичина. Цей сценарій ігнорував українське питання, яке вже давно визріло в Галичині.

Український рух особливо активізувався в Галичині з утворенням у Києві Української Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки. Так, у квітні 1918 року у Львові було створено Український банк. У травні провели з'їзди товариств «Рідна школа» та «Союз українок», почалося відродження «Пласту» та «Сільського господаря». У вересні у Львові було проведено кілька великих віч та мітингів з вимогами об'єднання всіх підавстрійських українських земель в окремий коронний край з власним сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також ратифікації Австро-Угорщиною Берестейського мирного договору.

18-19 жовтня 1918 року в Народному домі у Львові відбулося зібрання українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, греко-католицького єпископату та представників українських політичних партій, на якому було утворено Українську Національну Раду (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем. Згідно з прийнятим зібранням Статутом організації, вона мала право:

«а) виконати в хвилі, яку признає за відповідну іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну судьбу всіх областей тим народом заселених;

б) предприняти всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоб своє рішення під а) привести в життя.»

19 жовтня УНРада оприлюднила Маніфест, в якому вона проголосила:

«1. Ціла українська етнографічна область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-східна Буковина з містом Чернівці, Сторожинець і Серет та українська смуга північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію.

2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава ...

3. Взивається всі національні меншости ... негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.

4. Українська Національна Рада виготовить Конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії...»

Проголошення Української Держави

У неділю, 20 жовтня, на площі Святого Юра відбувся великий мітинг львів'ян, на якому Костем Левицьким було оприлюднено «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». Щоб не допустити польських провокацій Кость Левицький і Олександр Барвінський того ж дня зустрілися з намісником Галичини графом Карлом фон Гуйном, який запевнив їх, що влада взмозі «припинити всілякі демонстрації чи атаки». 23 жовтня Євген Петрушевич і Микола Василько у Відні мали зустріч з прем'єр-міністром Австро-Угорщини.

Головним осідком УНРади став Відень, адже більшість її членів складали депутати Австрійського парламенту. Тому у Львові було сформовано його представництво на чолі з Костем Левицьким. Також у Львові, в Народній гостиниці, діяв створений у вересні Центральний Військовий Комітет на чолі з Іваном Рудницьким, який вів активну пропаганду серед військових.

Причини та організація

Польські військові та політичні кола, посилаючись на «державотворчу нездатність» західних українців та необхідність об'єднання Галичини у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», заручившись підтримкою США і Антанти, створили у Парижі Польський Національний Комітет. 28 жовтня у Кракові було утворено Польську Ліквідаційну Комісію, ціллю якої було проведення у Львові в ніч з 2 на 3 листопада збройного виступу з встановленням польської влади, про що було попереджено намісника Галичини й австрійський уряд. Приїзд Комісії до Львова був запланований на 1 листопада.

Увечері 31 жовтня в Народному домі члени Національної Ради та Військового Комітету обговорити результати останніх переговорів Костя Левицького з намісником Гуйном про передачу влади українцям. Гуйн відмовився це зробити, посилаючись на відсутність вказівок з центру. Деякі учасники пропонували чекати маніфесту з Відня, проте представник Центрального Військового Комітету Дмитро Вітовський наполягав на збройному захопленні влади:

«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки! »

Вітовський переконав членів Національної Ради вдатися до виступу. Начальник штабу Семен Горук розіслав кур'єрів до комісарів повітів з наказом у ніч на 1 листопада взяти владу на місцях. Командирові полку УСС Осипу Букшованому було наказано виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля наказано зайняти місто і знищити міст через Сян, щоб не пропустити через річку «ні одного поляка».

Основну збройну силу українців становили 15-ий тернопільський, 19-ий львівський, 41-ий чернівецький полки , 30-ий, 50-ий та 90-ий курені УСС, загальна чисельність яких 25 жовтня становила 2400 осіб. Однак, більшість частин не були бойовими, не вистачало офіцерів. Натомість, поляки розраховували зайняти Львів 2-3 листопада без зайвих зусиль. На нараді старшин у Народній гостиниці увечері 31 жовтня з'ясувалося, що в розпорядженні штабу повстання всього близько 1400 стрільців і 60 старшин. На засіданні, яке згодом перебралося до кам'яниці «Просвіти» на площі Ринок, а потім у Народний дім, 35 присутніх командирів отримали конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших об'єктів Львові та роззброєння неукраїнських підрозділів.

Повстання

Меморіальна таблиця на львівській ратуші: «1 листопада 1918 р. на львівській ратуші був вперше піднятий державний синьо-жовтий прапор…»

О четвертій годині ранку 1 листопада почалося повстання. Першими почали діяти загони поручика Цьокана. Він також повідомив у штаб, що австрійські, німецькі та угорські підрозділи дотримуються нейтралітету. Загін поручника Мартинця захопив ратушу, 75 стрільців хорунжого Сендецького оволоділи намісництвом та арештували генерала Гуйна. Четар Григорій Трух зайняв комендатуру і арештував генерала Пфеффера, четар Огоновський зайняв і роззброїв міську поліцію, відразу було розташовано першу помічну службу сотника Я. Гинилевича. О 5-й ранку було відключено міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захоплено радіо. До світанку зайнято всі вокзали. Вже на ранок у місті з'явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші групою вояків було піднято синьо-жовтий прапор, виготовлений дружиною директора «Народної торгівлі» Марією Лазорко і встановлений безпосередньо 17-річним вістуном Степаном Паньківським. О 7-й ранку Дмитро Вітовський рапортував Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат. Тоді ж Військовий Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду.

Підрозділи УСС зайняли також Станіславів, Тарнопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав та інші.

Вдень намісник Гуйн передав всю владу в Галичині своєму заступнику українцеві Децикевичу, посилаючись на маніфест цісаря від 16 жовтня 1918 року Українській Національній Раді. Надвечір Генерала Гуйна та чиновників австрійської адміністрації було відпроваджено потягом до Відня. Перед від'їздом генерал Гуйн сказав:

1 листопада у Львові була розповсюджена відозва Української Національної Ради до населення міста Львова:

Наслідки

Листопадовий чин спричинив утворення Української Держави площею 70 тис. км. 9 листопада було сформовано її уряд — Державний Секретаріат. 13 листопада Українська Держава отримала нову назву — Західноукраїнська народна республіка. Втім, це призвело до опору поляків і розгортання з перших днів існування ЗУНР польсько-української війни. Так, уже 1 листопада у Львові польське населення міста розпочало підготовку до неї. Польський штаб розмістився у Будинку техніків (на сучасній вулиці Горбачевського) та Школі імені Сенкевича (сьогодні — вул. Залізняка, 21). Під вечір 1 листопада наприкінці вулиці Коперніка з'явилися перші збройні вузли польських боївок.

На пам'ять про Листопадовий чин у центрі Львова названо вулицю. Щороку, 1 листопада, у Львові відзначають День Листопадового чину.

 

 Вибори в ОТГ

 

Вибори у 201 об'єднаній територіальній громаді (ОТГ – "24"), що пройшли в останню неділю жовтня, дають підстави для низки цікавих висновків, які можна розглядати в масштабах країни.

Висока явка

48% виборців прийшли та проголосували, що виглядає високим показником в умовах, коли агітаційна машина у масштабах країни не працює. Це означає, що тема децентралізації поступово просувається у суспільній свідомості й ідея передачі влади з центру на місця набиратиме сили.

Погляд у майбутнє

Лідер "Батьківщини" Юлія Тимошенко напередодні голосування заявила, що вибори в ОТГ – це "перший тур президентських та парламентських виборів", але вже ввечері 29 жовтня почала говорити про масштабні фальсифікації та оперувати, говорячи про перемогу "Батьківщини", даними з 59 ОТГ, тобто третиною результатів.

На жаль, подібні маніпуляції є звичними.

Попередні результати

Перевага БПП за показником обраних голів ОТГ перед іншими політичними силами є помітною, у загальному заліку серед депутатів об'єднаних громад перемогли самовисуванці. У цьому нема нічого дивного: соратники президента Порошенка активно просували тему децентралізації та асоціюються з владою, на місцях багатьох виборців більше хвилює вирішення поточних питань функціонування громади, а не ефектні політичні двобої.

Де партії?

З 353 зареєстрованих офіційно в Україні політичних партій, участь у виборах в ОТГ взяли 50, і цей показник промовисто свідчить про якість вітчизняної партійної системи.

Про боротьбу між БПП та "Батьківщиною" сказано багато, не менш цікавим є інше: парламентські партії, які фінансуються державою, не вразили своїми результатами, отримавши (за виключення РПЛ, у якої більше сотні депутатів) по кілька десятків обранців з 4500.

"Демократичний Альянс" та "Рух нових сил Міхеїла Саакашвілі", що теж брали участь у виборах в ОТГ, не поспішають звітуватися про політичний тріумф. Більш-менш задоволеними результатами можуть бути у Аграрній партії, "Нашому краї" та "УКРОПі".

Далі буде? Точно буде? Вибори в ОТГ показали, що політична боротьба триває не лише в телевізійних ефірах та на мітингах різної масовості, вона продовжується насамперед на місцях, там, де вплив соцмереж та телевізійного мовлення може бути нівельований. Але чи працюють в Україні внутрішньопартійні ліфти? Чи побачимо ми оновлення партійних структур? Питання лишаються риторичними.

Автор: Євген Магда

https://24tv.ua/vibori_v_otg_shho_oznachayut_rezultati_dlya_vsiyeyi_krayini_n883619

БГ: Дуже правильна ідея і робота по створенню ОТГ в Україїні, а головне - сповна добровільна і без компанійщини. Підтримую

Київ, 26 жовтня 2017.

52,5% київських суддів є недоброчесними. Такими виявилися результати дослідження кампанії «ЧЕСНО. Фільтруй суд». Активісти дослідили інформацію про суддів Господарського суду м. Києва, Окружного адміністративного суду м. Києва і 10 районних судів. «Ми проаналізували 369 суддів, і з’ясували, що кожен другий столичний суддя – недоброчесний. Це означає, що він порушив щонайменше 1 критерій доброчесності руху ЧЕСНО – порушував права людини, не може пояснити свої статки, порушував правила суддівської етики, був замішаний у корупції», – розповіла Лілія Дроздик, керівник комунікаційного напряму кампанії «ЧЕСНО. Фільтруй суд!», під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.

Активісти оцінювали кожного суддю за 5 критеріями. «Це непричетність до корупції та кримінальних правопорушень, непричетність до ухвалення сумнівних рішень, прозорість статків та відповідність стилю життя задекларованим статкам, дотримання норм професійної етики та непричетність до порушення прав людини», – пояснив Іван П’ятак, старший аналітик кампанії «ЧЕСНО Фільтруй суд!». Для цього використовували інформацію із відкритих джерел, запитів до судів та журналістських розслідувань.

Найбільше порушень виявили за критеріями непричетності до ухвалення сумнівних рішень і прозорості статків. Таких суддів – по 114 за обома критеріями. 60 суддів порушували норми професійної етики, 15 суддів причетні до корупції або кримінальних правопорушень, 11 суддів причетні до порушень прав людини. Найбільше недоброчесних суддів – понад 60% – працюють у Печерському, Шевченківському і Солом’янському районних судах. «Навіть після процесів люстрації, звільнення суддів за порушення присяги, яке відбувалося минулого року восени, у столичних судах досі працює 67 суддів, які виносили рішення проти Майдану. Більше того, майже 20% цих суддів вказують неправдиві відомості у деклараціях доброчесності, зокрема, замовчують факт, що вони виносили такі рішення», – зауважила Лілія Дроздик.

Інформація про кожного із суддів доступна в онлайн-базі суддівських профайлів на сайті кампанії «ЧЕСНО Фільтруй суд!». «Це перша в Україні онлайн-база даних, де зібрана вся інформація про чинних суддів – кар’єру, статки, родинні зв’язки і журналістські розслідування щодо них. Відповідно до нового закону про судоустрій та статус суддів, який набрав чинності більше року тому, таку базу мала б створити ВККС, однак з технічних причин вона досі не створена. Тому першим її презентує Рух «ЧЕСНО», – зазначила Галина Чижик, юрист кампанії «ЧЕСНО. Фільтруй суд!», співкоординатор Громадської ради доброчесності. Кожен профіль містить три блоки: біографічну довідку про освіту і кар’єру, пов’язані з цим документи із відкритого доступу та додаткова інформація, важлива для професійної характеристики судді (участь у резонансних справах, проходження кваліфікаційних оцінювань і конкурсів, утиски проти цього судді тощо); інформація про майнові статки судді та про відповідність судді вже зазначеним 5 критеріям. «Для громадян України важливо знати, ким є ті люди, яких держава наділила функціями вирішення спорів між громадянами. Відкритість і доступність інформації про суддів є передумовою того, що українці почнуть довіряти суддям», – додала Галина Чижик.

Онлайн-базу суддівських профілів зможуть використовувати у своїй роботі Громадська рада доброчесності та Вища кваліфікаційна комісія суддів. «Вже стартувало кваліфікаційне оцінювання, яке, відповідно до закону, мають пройти усі діючі судді. Це обов’язкова умова для того, аби вони почали отримувати нову зарплату, як це передбачила судова реформа», – нагадала Галина Чижик. Першими оцінювання проходитимуть судді, у яких закінчився 5-річний термін. Серед суддів Києва таких – 43%. «Ми знаємо, що ВККС під час конкурсу до Верховного Суду використовувала нашу інформацію, члени Комісії неодноразово посилалися на наші аналітичні довідки щодо кандидатів під час співбесід із ними. Ми передамо цю інформацію ВККС і дуже сподіваємося, що київські суди в результаті кваліфікаційного оцінювання будуть очищені від не доброчесних суддів», – зазначила Лілія Дроздик.

Open Data Barometer – як дзеркало відкритості держави або хто тягне Україну вниз

28.07.2016

Open Data Barometer (ODB) – один з базових міжнародних рейтингів, який щороку визначає стан розвитку відкритих даних по всьому світу. Експерти ODB аналізують глобальні тенденції та надають порівняльні дані по країнах за базовими компонентами розвитку екосистеми відкритих даних.

За результатами 3-го видання Open Data Barometer (дослідження 2015 року) Україна посіла 62 місце. В основу цього дослідження було покладено принципи міжнародної Хартії відкритих даних та досліджувався стан їх виконання на рівні країни. Загалом всі показники були зведені до трьох індексів: готовність, впровадження та вплив. Кожен з цих показників оцінювався за 100-бальною шкалою. Результат України був невисоким – для порівняння наведемо середні показники по Європі та Центральній Азії:

– Готовність: 28 (Україна), 65,93 (Європа та Центральній Азія);

– Впровадження: 17 (Україна), 50,14 (Європа та Центральна Азія);

– Вплив: 5 (Україна), 35,41 (Європа та Центральна Азія).

Вже в липні цього року розпочато нове дослідження з метою підготовки 4-го видання за результатами 2016 року. Експерти #ПрограмиEGAP проаналізували новий підхід до підготовки рейтингу з метою надання українському Уряду методичної й консультативної допомоги для якісного представлення у новому рейтингу.

По-перше, відтепер дослідження відбувається у чотири етапи:

1.    Самостійне оцінювання уряду країни.

2.    Рецензоване експертне опитування.

3.    Детальна оцінка наборів даних.

4.    Вторинна інформація.

Тут перевага полягає у тому, що країна може самостійно подати всю необхідну інформацію, яку міжнародні експерти можуть пропустити. Саме зараз Державне агентство з питань е-урядування спільно з експертами Програми EGAP готують відповідну аналітику.

По-друге, надіслана анкета та її заповнення дає чітке уявлення щодо недоліків у розвитку та становленні екосистеми відкритих даних в Україні. Для чіткого розуміння наведемо конкретні блоки анкети, а також наші коментарі:

І. Що стосується першого блоку показників, пов’язаних з нормативно-правовим забезпеченням, формуванням державної та місцевої політики, залученням громадськості до спільних ініціатив. Тут, начебто, в Україні все добре, адже у 2015 році дійсно зроблено ривок шляхом ухвалення Закону України, Постанови КМУ та дорожньої мапи. Також, є важливі спільні ініціативи щодо проведення національного конкурсу #EGAPChallenge, створення інкубатору відкритих даних 1991, створення порталу відкритих даних ВРУ з ОПОРА та ПРООН, різноманітні ініціативи Texty.org.ua, Чесно тощо. Явним недоліком стан розвитку на місцевому рівні – адже офіційних місцевих порталів відкритих даних наші експерти нарахували у Львові, Одесі, Полтаві, Харкові, також є гарні окремі проекти-ініціативи у Дніпрі, Києві, Вінниці (не потрібно казати, що окремих місцевих політик майже не існує).

ІІ. Другий блок та третій блок, пов’язаний з відкриттям даних у конкретних сферах та оцінкою їх впливу на урядування, створення бізнесу та вирішення соціальних проблем, є найбільш проблемними. Ось тут ми одразу можемо визначити як лідерів, так і аутсайдерів. Наведемо для розуміння всі сфери, що пропонує Open Data Barometer:

1.    навколишнє середовище;

2.    економіка;

3.    земельна сфера;

4.    державна статистика;

5.    державний бюджет та витрати (хоч тут все добре, дякуючи команді #Є-ДАТА);

6.    бізнес-регістр (відкритий, але не повністю);

7.    нормативно-правова база (тут виручила ВРУ);

8.    транспортні дані (Укрзалізниця поки «на замку»);

9.    міжнародна торгівля;

10.  охорона здоров’я (тут нажаль жодного набору на data.gov.ua);

11.  освіта (близькі до охорона здоров’я);

12.  кримінальна статистика (порадувати нічим);

13.  вибори (ЦВК зробила перший API, але …);

14.  державні службовці (самі знаєте).

Безумовно, запровадження національного порталу відкритих даних data.gov.ua, дані державних закупівель від Prozorro, портал публічних фінансів e-data.gov.ua мають значно підвищити минулі показники України, але більшість зазначених вище сфер все ще залишаються закритими.

Показники цих розділів також будуть рости за рахунок громадських ініціатив – добре розвивається журналістика завдяки роботам та навчанням від texty.org.ua, ОПОРА, широку популярність здобули національні відбори проектів відкритих даних від #EGAPCgallenge та Інкубатору 1991.

*/ По-секрету – зараз ми як студенти намагаємось швидко хоч якось зрушити по мертвих напрямах, щоб відкрити там перші дані та покращити рейтинг. Все ж таки міжнародні рейтинги спонукають до роботи :)/*

Не дивлячись на наявність великої кількості проблем та викликів, які неможливо вирішити за один рік, в цілому експерти #ПрограмиEGAP очікують підвищення рейтингу України. Але, не слід забувати, що це порівняльний рейтинг і, щоб рухатись у перед, нам потрібно не лише розвиватись, а бігти швидше за інших.

Готуй сані з літа! У нас з Вами багато роботи! А у січні подивимось на нове місце України у рейтингу Open Data Barometer.

Прощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоДоктор Уляна Супрун, в.о. міністра охорони здоров’яПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоПавло Ковтонюк, заступник міністра охорони здоров’яПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоОлександр Лінчевський, заступник міністра охорони здоров’яПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоРоман Ілик, заступник міністра охорони здоров’яПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоОльга Стефанишина, виконуючий директор БФ «Пацієнти України»Прощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоЛеся Литвинова, голова Громадської ради при Міністерстві охорони здоров’я УкраїниПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоІрина Литовченко, співзасновниця фонду «Таблеточки»Прощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоДмитро Шерембей, голова координаційної ради БО мережі ЛЖВПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоДоктор Уляна Супрун, в.о. міністра охорони здоров’я

Дмитро Шерембей, голова координаційної ради БО мережі ЛЖВ

Київ, 19 жовтня 2017.

Сьогодні Верховна Рада України прийняла в першому читанні медичну реформу – законопроект 6327 підтримало 240 народних депутатів. «Це історична подія для України, адже вперше за 26 років розпочнуться зміни у медичній системі. Є багато міфів про медичну реформу. Але, насправді, те, що ми зробили сьогодні – це старт до нової медичної системи, де кожен українець матиме вільний доступ і державні гарантії фінансування на якісні медичні послуги», – підкреслила в.о. міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.

Одна з ключових змін – система нарахування зароблених лікарем коштів. Завдяки реформі лікар отримує свободу вибору місця роботи, також скасовано статус бюджетників для медичних працівників. Внаслідок цього зникає і фіксована заробітна плата медичного працівника: тепер дохід лікаря залежатиме від того, яка кількість пацієнтів звернеться до нього та отримає якісні послуги. «За нашими підрахунками, якщо лікар працює як приватна практика, і він працює ефективно – він може заробляти від 15 тисяч і більше», – запевнив заступник міністра охорони здоров’я Павло Ковтонюк.

Внаслідок медичної реформи пацієнт зможе самостійно обрати амбулаторію та лікаря, який його лікуватиме, без прив’язки до місця реєстрації. Гроші, які держава виділяє на пацієнта, закріплюються за пацієнтом. Послуга в лікарні не буде платною – лікарня буде вести облік всіх наданих послуг та виставляти рахунок Національній службі здоров’я. «До кожної послуги буде тариф, і Національна служба здоров’я гарантовано заплатить цій лікарні за цю медичну послугу. Ми хочемо, щоб лікарні стали комерційними підприємствами, щоб вони виставляли рахунки не людині, а державі, і отримували за це оплату», – уточнив Павло Ковтонюк. Відповідно до ухваленого законопроекту, першочергові медичні послуги оплачуватиме держава; якщо пацієнт захоче на власний розсуд зробити діагностику або якусь процедуру, яка не є критично необхідною для підтримки нормального стану здоров’я – він має самостійно заплатити за надану медиками послугу.

Передумовою до якісних змін в медицині є якісна фахова освіта. Важливим є і збільшення прохідного балу ЗНО під час подачі документів на медичні спеціальності, і більш жорсткі випускні іспити з університету. «Змінюючи вимоги до майбутніх лікарів, ми будемо змінювати всю концепцію медичної освіти. Саме зміни у медичній освіті змінять обличчя медицини. Якби не йшли гроші за пацієнтом – лікує пацієнта лікар. Від його освіти та мотивації залежатиме у кінцевому підсумку життя та здоров’я пацієнта», – зауважив Олександр Лінчевський, заступник міністра охорони здоров’я.

Тепер багато чого залежить не тільки від лікарів, але і від пацієнтів. «Пацієнти повинні стати сміливими. Сміливими не дати хабаря; бути сміливими розібратися, які ж послуги реально безкоштовні; написати заяву або скаргу, якщо у вас щось просять або вимагають; не йти до поганого лікаря або не прислухатися до тих приписів, які ти не розумієш, – підкреслила засновниця фонду «Таблеточки» Ірина Литовченко. – Це не може бути односторонній рух. Будуть змінюватися лікарі – і повинні змінюватися ми, як пацієнти».

«Реформу робили звичайні люди, які їздять у метро, які ходять пішки. І які реально дбають про те, з чим сьогодні зіштовхується кожен українець», – додав Роман Ілик, заступник міністра охорони здоров’я.

Кілька міркувань після прочитання «Від Гоголя до Андруховича» Михайла Найдана

17.10.2017 

Михайло Найдан. Від Гоголя до Андруховича: Літературознавчі есеї. – Львів: Піраміда, 2017

Нещодавно на полицях книгарень з’явилася книжка літературознавчих есеїв Михайла М. Найдана під назвою «Від Гоголя до Андруховича». Видана в серії «Приватної колекції» В.Ґабора вона представляє літературознавчі зацікавлення та культурницькі позиції заслуженого професора (здобутого в царині славістики) Державного університету Пенсильванії (США), перекладача 35-ти художніх книжок (зокрема перекладів на англійську віршів П.Тичини, М.Рильського, Б.-І.Антонича, Л.Костенко, роману Ю.Андруховича «Перверзія», повісті «Солодка Даруся» М.Матіос та ін.). Написані англійською, двадцять два есеї Найдана були скеровані насамперед на англомовного читача, нерідко виконуючи функцію представлення певного перекладеного з української тексту чи корпусу текстів. Завдяки перекладам Г.Безух, М.Рябчука, М.Зубрицької, О.Лучук, М.Олійник (Товкало) та О.Тацяк ці есеї стали доступними вже для широкого кола читачів в Україні. А отже останні можуть побачити, що з української літератури представляється в міжкультурному діалозі, які смислові та естетичні акценти розставляє перекладач та професор славістики університету в Пенсильванії.

Лейтмотивом есеїв Найдана є теза про те, що українська культура недостатньо поцінована на Заході, ба й часто взагалі невідома. Це зумовлено колоніальним і постколоніальним станом української культури. Показовим з цього огляду є добре відомий факт, що росіяни «забрали» Миколу Гоголя собі, і він фігурує як культурний «знак» російської літературної традиції. Ба більше – після падіння радянської імперії росіяни наново реколонізували письменника та його творчість. Про це в Україні говорилося чимало, однак Найдан нюансує один важливий момент збереження колоніального статус-кво в нових обставинах. Ідеться про стереотипи сприйняття української культури та літератури на Заході. Найдан говорить: «Передусім Захід не визнає українського, бо не здатний відрізнити його від російського, віддаючи перевагу сильнішій імперській культурі й охоче стаючи на її бік. Цей парадокс вражає, адже Сполучені Штати, підтримуючи мультикультурність у своєму суспільстві, відкидають її в іноземних суспільствах, демонструючи якусь колективну сліпоту щодо відмінностей між етнічними групами, які сприймаються як “тонкі” й незначні. Тут річ у тому, що одна колоніальна культура (Америка в Саїдовому розумінні цього терміна) ліпше розуміє іншу колоніальну культуру, ніж колонізовані культури в межах інших імперій. Іншими словами, “іншість” чужа Америці в глобальній перспективі, але необхідна на власному обійсті. Україна – не єдина проблема щодо сприйняття в американському суспільстві: погляньмо на Північну Ірландію, Палестину, ситуацію з курдами в Туреччині та Ірані, Боснію і Руанду – це приклади того, як Америка заплющує очі на складність у питаннях етнічної ідентичності».

Відправною точкою виходу з постколоніального стану є розуміння проблеми в її реальних контурах і докладання можливих зусиль задля зміни культурної парадигми само-розуміння й само-репрезентації. Найдан цілком свідомий того, що два століття колоніального русоцентризму нелегко змінити, однак він покликається на англійську приказку «Змащують лише ті колеса, які скриплять» й додає, що «нерівність можна показати, лише проливши на неї світло». Згадане прислів’я визначає його літературознавчі та перекладацькі інспірації, і знаковим є те, що книжка розпочинається есеєм про постколоніальну рецепцію творчості Гоголя, а завершується текстом про сучасну українську поезію, що представляє «нові голоси зі свободою творити».

Найдан радо вітає появу в українській літературі другої половини 1980-х та 1990-х рр. нових тенденцій, які, з одного боку, руйнували поширений на той час соцреалістичний наратив, а з іншого – утверджували українське художнє слово в його питомій іпостасі і в такий чи такий спосіб представляли навколишню дійсність. І тут, на думку дослідника, перше місце у справі відновлення «правдиво вільної української літературної культури» належить літературному угрупованню Бу-Ба-Бу, котре порвало з «традиційними ідолами українського минулого», обстоювало естетичну свободу, підійшло до поезії як до перфоменсу, здійснило різноманітні мовні нововведення, порушило сексуальні табу тощо. Найдан вважає, що подолання понад трьохсотлітнього колоніального стану української культури можливе тільки через відкритість до змін та активізацію життєутверджувальних енергій українського слова. Тому він говорить про ціле «покоління Бу-Ба-Бу» (згадуючи також угруповання Лу-Го-Сад і Пропалу грамоту) й у певний спосіб пов’язує культурний спадок цього покоління з виникненням Помаранчевої революції 2004 р. В п’яти есеях книжки дослідник розглядає творчість Андруховича, Неборака та Іздрика, і тут він демонструє насамперед уважне та вивірене прочитання «Перверзії» – роману, що його, як пам’ятаємо, Найдан переклав англійською. Твір Андруховича відчитується в жанровому та стильовому вимірах, у відповідному інтертекстуальному полі й наративних стратегіях. Явлені в романі відкритість, грайливість, пошуковість – все це так чи так виступає чинниками формування нової, прозахідної ідентичності. Саме з поширенням такої ідентичності Найдан пов’язує вивільнення українців із замкненого циклу постколоніальних проблем. Тому він неодноразово виступає проти «націоналістичного реалізму», який є вивернутою формою реалізму соцреалістичного і який характеризується закритістю, шаблонністю сприйняття та розуміння життя. Обидва реалізми стоять на перешкоді побудові відкритого суспільства; вони консервують наявний стан справ та суттєво викривлюють природу художнього слова.

Погляд «збоку» дає змогу дослідникові в українській прозі 1990-х рр. краще побачити й відрефлектувати, мабуть, найважливішу проблему українського суспільства – його морально-етичне банкрутство. Тексти О.Забужко, Є.Кононенко, Б.Жолдака, Ю.Андруховича, Ю.Винничука представляють «парадигму звихнутих людей і сімей», що їх суспільство навчило «думати лише про власний зиск, а не допомагати іншим». Згадане банкрутство Найдан знову ж таки пов’язує із трьома століттями колоніальної підпорядкованості України й додає, що аби відійти від рабського менталітету виживання, відкинути фальшиві міфи й перейти на правдиві і моральні підвалини для особистої й суспільної взаємодії – на це потрібен час, мабуть, не одного покоління. На жаль, літературна критика в Україні за поодинокими випадками так проблеми не формулює, вже не кажучи про політиків, які підігрують злюмпенізованому електорату і в такій грі здобувають для себе різноманітні дивіденди. Теперішній стан справ в державі говорить про те, що моральне оздоровлення українського суспільства відбудеться дуже нескоро, і тут Найдан, на жаль, має цілковиту рацію. А якщо «не помічати» проблеми, або вигадливо імітувати її вирішення, то згадане оздоровлення може перейти у сферу «чистих» фантазій окремих людей.

Автор есеїв віднаходить новаторські тенденції в українській жіночій прозі перших двох десятиліть періоду незалежності. На прикладах текстів М.Матіос, О.Забужко, Д.Матіяш, Люко Дашвар, Т.Малярчук, Л.Денисенко та інших він виокремлює дві загальні тенденції: «Перша – це урбаністичне письменство як реакція супроти попереднього радянського колоніалізму та стереотипів. Авторки, що належать до цієї течії, мають потребу акцентувати свій космополітизм, бути частиною ширшої світової культури і культурних тенденцій, а в крайніх випадках – бути модними і новаторськими за всяку ціну. […] Друга тенденція – це нова ретроспективна традиція сільської прози, повернення до сільського коріння і нещодавного, і далекого минулого» [204]. Найповніше перша тенденція виявляється в «Польових дослідженнях з українського сексу» О.Забужко, а друга – в «Солодкій Дарусі» М.Матіос. У першому творі Найдан відзначає такий важливий елемент авторського письма як «сповідальна відвертість» (і в цьому контексті він згадує «Під скляним ковпаком» Сильвій Плат), яку в авторки «Польових досліджень…» перейняли молодші авторки – С.Пиркало, Н.Сняданко, І.Карпа, С.Поваляєва, С.Андрухович. В другому творі дослідник бачить охоче занурення автора у «…свої витоки, щоб надати голос минулому і відкрити якісь вищі істини про себе, свою культуру, а водночас і про людство загалом». Найдан протиставляє Марію Матіос Тоні Моррісон та Еліс Волкер – американським письменницям, які в сучасній постмодерній урбанізованій культурі соромляться свого сільського коріння. Як виявляється, рустикальна тематика може здобуватися на глибинне й талановите опрацювання, фактурне й багатопластове представлення. Адже справа не в тематиці, а в глибині її зображення. Ця теза є загальновідомою, однак міркування Найдана підштовхують також і до такого висновку: «вищі істини» можна відкривати і з позиції «людини всесвіту», і з позиції «людини певного краю». Важлива не сама позиція, а те, наскільки глибоко й далеко автор може побачити з неї.

Серед поетів-вісімдесятників Найдан звертає окрему увагу на О.Забужко та А.Могильного. Недооцінений українською літературною критикою чи не найкращий поет свого покоління Могильний в есеї Найдана означується низкою важливих характеристик. Наприклад: «Він пише легкі верлібри, що відбивають плинну свідомість, чіпку, трохи дитинну, просяклу духовною тугою людини, відірванної від свого коріння, повсякчас спраглу нового досвіду. Ця свідомість непостійна, мінлива і невловна. Автор відкриває нам емоції ліричного героя у фраґментованому, подрібненому вигляді. Вірш мовби швидко вібрує з надзвичайною словесною дотиковістю – наче імпресіоністська картина, що тремом барв передає нам неповторність художникового зору. У поезії нам лишаються емоційні відбитки цих миттєвих станів плинної свідомості, зафіксованої в часі». Найдан тонко вловлює характерну чистоту, субтильність та плинність поетичного світу Могильного. А в цьому спостереженні дослідника розкривається актуальність письма поета; те, що визначає сутність його образотворення: «Наповнюючи свої вірші конкретними київськими реаліями, встановлюючи зв’язки зі своєю особистістю та колективною “українськістю”, з минулим, Аттила Могильний витворює картину сучасності, напрочуд співзвучну життю. Він випробовує життя з усією його непевністю. Його герой мовби каже: “Ось я, ось я такий цієї миті”. І рух до самореалізації починається, повторюється з варіаціями, триває, бо саме така природа життя». Есей про поезію Могильного завершується спогадами про поета, які допомагають краще збагнути його дитинно-химерний, безпосередній та делікатний образний світ. На мою думку, розгляд поезії Могильного, як і роману Андруховича «Перверзія», належить до найкращих і найактуальніших есеїстичних осмислень Найдана щодо літератури останнього двадцятип’ятиліття.

Однак дослідник не зосереджує свою увагу тільки на новітньому періоді розвитку української літератури. В полі його інтересів, окрім уже згадуваного Гоголя, опиняється П.Тичина, М.Рильський, Б.-І.Антонич, В.Барка та Л.Костенко. І тут Найдан розмірковує над особливостями образного письма згаданих авторів, а також у кількох випадках застосовує компаративістичний підхід, який допомагає краще усвідомити згадані особливості.

Дослідник демонструє точний та уважний розгляд матерії поетичного слова – того, на чому власне і постає образ; а також звертає увагу на оповідні форми, які маркують ставлення ліричного суб’єкта до того, про що він оповідає. Так, у збірці Тичини «Замість сонетів і октав» Найдан спостерігає таке: «Ліричний герой Тичини потає в поемі у низці граматичних іпостасей. У вступі він граматично пасивний реципієнт скорбних почуттів, про що свідчать такі давальні займенникові форми, як “мені” (двічі) і граматично відсутня вербалізація першої особи однини “[я] чую”. Його присутність стає трохи відчутнішою у присвійному займеннику “моя” у звертанні до матері, а далі у проклятті вбивцям з’являється трансцендентне всезагальне “я”. У наступній строфі ліричний герой стає спостерігачем і веде оповідь безособово. Основна відмінність між ліричним “я” Тичини і Блока в тому, що перший безпомильно дає моральну оцінку революційному насильству. Він не може осягнути того, чому світ поступився музикою і гармонією перед какофонією гармат». Дослідник вдається до порівняння творчостей Тичини (згадана збірка) та Блока (поема «Дванадцять»), що допомагає йому краще представити дві музичні концепції революції, а також збагнути природу музичності українського поета (таке розуміння відбувається зокрема завдяки майстерній інтерпретації вірша «Лю»).

Слід відзначити, що з настанням в Україні незалежності компаративістичні дослідження української та російської літератур пішли на спад, ба більше – російські «сліди» в українських текстах почали свідомо чи несвідомо ігноруватися. Згортання українсько-російських студій є слушним щодо того періоду, коли українські письменники змінили свою культурну парадигму із російської на західну. Однак коли така зміна ще не відбулася; за часів, коли існував один спільний суспільно-політичний та культурний досвід, порівняльні дослідження української та російської літератур можуть дати чимало для розуміння специфіки письма певного автора, етимології його ідіостилю. Якщо говорити про українських поетів-шістдесятників, то вони у переважній більшості випадків, особливо на початках своєї творчості, орієнтувалися на тогочасну російську поезію – чи то авторів Срібного віку, чи то популярних загальносоюзних шістдесятників. І це було показовим явищем – згадаймо Найданове цитування І.Фізера – «примусової інтертекстуальності», характерної для культурних обріїв представників колонізованих народів. Питання тут полягає не в тому, що хтось в когось вчився і чимось інспірувався, а в тому, чи зумів той чи той автор подолати свою культурну, ідейно-естетичну залежність, чи зумів він вийти на власну дорогу, здобутися на артикулювання особистого поетичного мовлення. Та все ж повторю, що у певних випадках задля кращого розуміння образного світу українського поета, особливостей його творчої еволюції проведення компаративістичного дослідження є ефективним та доречним.

Таке дослідження Найдан проводить в есеї «Інші поети в творчості Ліни Костенко», вдало відстежуючи інтертекстуальні контексти образного світу поетеси. Останні він знаходить в російській поезії Анни Ахматової, Алєксандра Блока, Маріни Цвєтаєвої, а також – українських віршах Максима Рильського. Найдан використовує різноплановий методологічний арсенал у представленні «слідів» іншого поетичного досвіду в поезіях Ліни Костенко. Йдеться про ритмічну та інтонаційну організацію вірша, образні деталі й ширші текстуальні візії, жанрово-тематичні тенденції. В образному світі поетеси дослідник простежує такі риси: сильне ліричне «я», розгортання емоційної ситуації (нерідко в контексті любовного конфлікту), що постає на тлі скупих, але вдумливо підібраних деталей, дольник, який своїм розміром близький до розмовної мови (риси поезії Ахматової); характерна біблійна образність і використання називних речень («знаки» віршів Блока); нагнітання експресії за допомогою вибагливої комбінації слів з префіксом «пере-», а також вишукана фонетична гра (поетика Цвєтаєвої); використання сонетного жанру, щоправда без традиційної розбивки на строфи (віршована практика Рильського). Також дослідник згадує ті поезії Костенко, в яких ліричній героїні в одному видінні з’являється Блок («уявний образ музи в чоловічій іпостасі»), а в іншому – Рильський (який ознаменовує важливий для неї поетичний досвід).

Таке простежування інтертекстуальних знаків в поезії Костенко видається переконливим, оскільки проводиться воно на конкретному образному матеріалі та відзначається уважним проникненням в поетику порівнюваних авторів. Найдан зауважує, що сама поетеса в низці випадків рішуче заперечує будь-які впливи (що не дивно, адже поети загалом дуже ревно ставляться до вказівок на «знаки» чужих поетик в їхніх віршах). Тому він використовує ще й такі факти, які опосередковано вказують на те, що українська поетеса цікавилася або могла цікавитися творчістю певного автора. Так, в одній примітці Найдан згадує зізнання самої Ліни Костенко, що вона ще в середині 1950-х рр. від руки переписувала кожен вірш Цвєтаєвої, який тільки могла дістати. А в іншій наводить слова Юнни Моріц, яка вчилась разом з Ліною Костенко в московському Літературному інституті і яка згадувала, що творчість Анни Ахматової мала величезну популярність у студентському середовищі інституту.

Свій есей Найдан завершує констатацією того, що українська поетеса «…переймає лише ті елементи, які їй потрібні для вдосконалення власного ремесла, свідомо або й підсвідомо звертаючись до старших колег по натхнення чи діалог. Вона й не мусить нікого наслідувати, бо має свій голос, а інтертекстуальні впливи в такому контексті є цілком натуральним явищем, хоч би сама поетеса з цим і не згоджувалась». Текст есею ще раз засвідчує, що в літературознавчій розвідці визначальною є логіка фактів та спостережень, а не авторські коментування власної творчості, які можуть бути дуже суб’єктивними. Означивши окремі інтертекстуальні поля творчості Костенко (і зауваживши, що означена тема далеко не вичерпана), Найдан продемонстрував те, як поетеса в одних випадках взорується на певний образний досвід, в інших – трансформує його, ще в інших – шукає самостійні образні рішення, і це все в сукупності призводить до появи власного й досить виразного поетичного письма. Слід додати, що цій поетесі Найдан присвятив ще одну розвідку, в якій розглянув феномен пригадування в її творах. Це дало йому змогу продемонструвати те, як лірична героїня віршів Костенко віднаходить у минулому «джерела своєї дорослої самості»; як вона виходить в просторі свідомості на трансцендентальні основи людського існування (й у такий спосіб «бадьорить свій дух»); а також як мимовільне вторгнення неприємного досвіду приводить її до депресії, а медитація про минуле дає їй надію на відродження кохання. Простір спогаду уможливлює роботу свідомості як такої, і з цього огляду обраний дослідницький ракурс виявляє важливі механізми роботи свідомості ліричної героїні у віршах поетеси.

Загалом есеїстика Найдана демонструє доволі широкий спектр естетичних уподобань: від поезії Тичини, Рильського та Барки до прози Забужко, Малярчук і Лариси Денисенко; від віршів Ліни Костенко до поезії авторів угруповань Бу-Ба-Бу та Лу-Го-Саду. З одного боку, Надан віддає належне справжнім мистецьким здобуткам українських письменників радянського часу, а з іншого – поціновує модерні та постмодерні тексти останніх трьох десятиліть, які виявляють відкритий погляд на світ, передають новітні тенденції світовідчуття та світорозуміння, демонструють нові пошуки в царині художнього слова. У своїх інтерпретаціях Найдан демонструє почуття естетичного смаку, зрілий (без перебільшень та надмірних захоплень) погляд на предмет дослідження, камерність і прецизійність бачення, увагу до слова (його асоціативних спроможностей та сугестивних властивостей), дослідницьку сумлінність й етику (автор неодноразово зазначає, що ось цю ідею йому підказала оця людина, а оте спостереження він завдячує спілкуванню з отією людиною), сконцентроване есеїстичне письмо. Тому книжка есеїв «Від Гоголя до Андруховича» належить до корпусу тих видань з сучасної літературознавчої есеїстики, які мають бути прочитані тими, хто досліджує українську літературу ХХ і ХХІ ст.

Тарас Пастух

Виступ Президента України на шостому засіданні Ради регіонального розвитку

24 жовтня 2017 року - 12:30

Шановні пані та панове!

Дорогі українці!

Непросто було сюди дістатися навіть президентському кортежу, бо неподалік йде ремонт мосту через Русанівську протоку на Броварському проспекті. І таких вузьких місць, які зараз розширяються, інвестуються, будуються і в Києві, і в Україні дуже багато. Відновлення доріг цього року  стало загальнонаціональним проектом, хоча розпочалося ще в 2015 році з відомого експерименту, який задіяв ресурс місцевої влади, мобілізував ресурс центральної влади, Уряду і Прем’єр-міністра. Спільними зусиллями ми зробили кардинальне зрушення в цьому напрямку. Хочу наголосити, що він триватиме наступного року, і наступного за наступним. Дороги в Україні будуть будуватися, і відновлення дорожньої мережі буде символом України. Аж поки ми не приведемо в порядок мережу автомобільних магістралей, яка була абсолютно занедбана протягом останніх 20 років.

Дорога – символ руху вперед, а хороша дорога означає ще і рух в правильному напрямі.

Сім місяців пройшло з дати попереднього засідання Ради регіонального розвитку. За цей час я двадцять один раз виїжджав до вас – в області, міста, райони, а тепер радий бачити в Києві вас. І взагалі вчора порахували, що за час президентства відбулося 133 робочі візити в регіони. Словом, нам з вами є що підсумувати, є про що поговорити і як вибудувати наші з вами спільні плани на майбутнє.

Хочу наголосити, що поїздки останніх місяців, як правило, були пов’язані із приємними клопотами. Будуються не лише дороги, які вводяться в експлуатацію. Не лише відновлюються мости. Відкриваються, будуються, ремонтуються чи переобладнуються лікарні, школи, дитячі садки, інші об’єкти соціальної інфраструктури, які не будувалися багато років. І до багатьох об’єктів дуже підходить слово «вперше». Окремо хочу наголосити, що стають доступними сучасні центри для надання адміністративних послуг. Запускаються заводи, фабрики, виробництва. І навіть подекуди нові театри гостинно відчиняють двері для шанувальників прекрасного. Також вперше. І тим більше, що побудовані без участі бюджету як центрального, так  місцевого.

Звичайно , що в країні є «зрадофіли». Як каже українське прислів’я – «яким і тризуб над Кремлем постав, то вони скажуть, що криво стоїть». Вони і тут знаходять приводи для печалі. І дороги криві, і мости короткі, і театри в історичний пейзаж не вписуються, і ремонти пересуватися заважають, і заводи не те випускають, борщі не так варять. Критикують за те, що, мовляв, Президент, Прем’єр, влада перерізає стрічки не на дуже глобальних, а інколи навіть і на локальних об’єктах. Звичайно, крутіше було би побудувати космодром для міжгалактичних польотів, а не завод із виробництва упаковки.  Але ж ми робимо перші, але надзвичайно важливі, кроки після жорсткої економічної кризи, спричиненої війною. На жаль, війна ще дуже далека від завершення. Хоча ми маємо світло кінці тунелю. Хочу наголосити, що якщо в 2015 році, коли я виступив з ініціативою про введення «блакитних шоломів», миротворців на Донбас для забезпечення стійкого та надійного миру, як першого етапу повернення українського суверенітету на Донбас, ніхто в це не вірив. І, до речі, ніхто в світі нас тоді не підтримав. Сьогодні, коли я нещодавно повернувся з сесії Генеральної Асамблеї ООН, ми маємо тверду підтримку наших партнерів. І до речі сьогодні, 24 жовтня, День ООН, який Україна зустрічає вагомими здобутками як член Ради Безпеки ООН. І ми в повному обсязі скористаємось цим для забезпечення миру, бо мир сьогодні – це те, чого чекають українці.

Отож, щиро радий ознакам та проявам того, що країна врятувалася, вижила, відійшла від краю прірви. Тому я хочу наголосити, що й надалі з превеликим задоволенням буду бувати у вас на відкритті важливих об’єктів, щоб спільно з Урядом допомагати вирішувати проблеми і це є надзвичайно важливо. Так, відкривати і будувати об’єкти, великі й малі.  Будь-які, котрі свідчать, що країна стає на шлях сталого розвитку.

Наше інформаційне поле, на жаль, дещо зорієнтоване на негатив. Іноді, аби про позитивну подію повідомили в ефірі, стрічку має розрізати високопосадовець, інакше про подію просто промовчать. І навіть я не завжди можу допомогти.

Хочу навести приклад, що нещодавно в одній із західних областей відкривав доволі велике підприємство. На тисячі і тисячі робочих місць. Для двох центральних каналів це було нецікаво. Мені передали, що вони не згадали про це в сюжеті, бо, з точки зору редакторів, це була би реклама. А інвестор, який створює тисячі робочих місць, має за це рекламу заплатити, бо без цього не покажуть.

Ну що ж… Мені в радість працювати і промоутером, і «рекламним агентом» позитивних змін. Ще приємніше генерувати самі зміни і забезпечувати належні політичні умови для впровадження реформ.

Із реформ, безумовно, і ми тут можемо всі підтвердити, що однією з найголовніших і найрезультативніших є децентралізація. За три роки її впровадження власні доходи місцевих бюджетів зросли приблизно в два з половиною рази. Але є ще більш узагальнюючий показник. В середині минулого десятиліття, коли я працював головою відповідного парламентського комітету, частка місцевих кошторисів з трансфертами у зведеному бюджеті складала менше 30%. В 2015 році, коли ми започаткували програму децентралізації, вона була вже 45%. Цього року її частка є 49,3%. Ми наблизилися до показника 50 на 50. Це означає, що незабаром місцеві бюджети будуть перевищувати бюджет державний. Це є найяскравіша характеристика, чим є децентралізація насправді. Передані права, гроші, повноваження. Але я хотів би, щоб не забували про відповідальність.

Дуже важливо простежити за тим, аби вигоду від децентралізації отримали громадяни по всій країні. Її мають відчути не лише в містах-мільйонниках, столиці, але й в обласних центрах та інших великих містах, бо зараз на депозитах лежить майже 15 мільярдів гривень. Але дуже важливо, щоб цю вигоду отримали і у віддалених містечках та селах. Відповідь на це питання знаходиться у площині подолання нерівномірності нарощення доходної частини місцевих бюджетів, а головне – у продовженні створення об’єднаних територіальних громад. 3118 сіл та селищ вже згуртувалися у 665 більших та фінансово спроможних громад.

Пам’ятаєте нашу зустріч в 2015 році, коли ми з вами спільно умовляли йти в об’єднані громади. Всі нас питали, а чи буде цей процес добровільний, чи не будуть ні на кого тиснути, чи погодяться люди, чи буде надана їм можливість залишатися на старих рейках? Звичайно, що буде добровільно. Але люди самі «винесуть» , якщо громада, місцева влада буде фінансово неспроможна. І досвід першопрохідців, як на мене, є найкращою агітацією, аби за ними без жодних вагань прямували інші.

Об’єднані громади автоматично отримують у своє розпорядження 60% від податку на доходи громадян. Це моментально призвело до двократного, а подекуди й істотно більшого стрибка їхніх власних надходжень. І зараз батога непотрібно, коли такі пряники пропонують.

Очевидно, що істотно зростає суспільна вага голів громад і відповідних рад, а це потребує і дуже особливо відповідального ставлення селян до виборів органів місцевого самоврядування громад. Це у Верховній Раді без говорунів ніяк, бо ж сама назва «парламент» походить від дієслова «говорити». А в сільських радах потрібні добрі ґазди, здатні раціонально розпорядитися тими новими можливостями, які зараз дає їм децентралізація.

Я думаю нам є за що подякувати Парламенту, особливо зараз, восени, коли була проголосована реформа освіти, завершено голосування судової реформи і кодексів, була проголосована пенсійна реформа. І зараз ми маємо можливості підвищити пенсії, скористатися надходженнями до Пенсійного фонду, які пов’язані з підвищенням мінімальної заробітної платні, що створила можливості, щоб ми приділили увагу пенсіонерам. І зараз це є одним із наших спільних з Урядом перших пріоритетів. Була проголосована на минулому тижні медична реформа. Проголосований ще один дуже важливий законопроект про сільську медицину, який точно називається - “Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості”. За все це хочу подякувати Парламенту, коаліції і тим, хто допомагає і впроваджує наші рішучі кроки в проведенні реформ. Перші 4 млрд на фінансування проекту так само ми вже виділили. Спасибі Генеральній прокуратурі, яка повертає народу кошти, що були вкрадені Януковичем. І передбачені відповідні фінансування в бюджеті наступного року.

Хочу, щоб ви приділили цьому особливу увагу, бо людям, які проживають у сільській місцевості, так само мають бути забезпечені стандарти, яких вони були позбавлені все своє життя. Прошу голів ОДА у співпраці з Мінрегіонбудом швидко визначити схему розміщення та плани розташування сільських амбулаторій з урахуванням навантаження на лікаря та доступності  для пацієнтів. Міністерство охорони здоров’я вже розробляє стандартні вимоги до обладнання та набору медикаментів. Впевнений, що Уряд в найкоротші терміни прийме державні програми, яка врахують всі нюанси розвитку сільської медицини на підставі нового закону.

Ще одним аспектом реформи є розвиток інформаційно-комунікаційних технологій у сільській місцевості – десь оптичних мереж, десь мобільний зв’язок 4-го покоління, десь інших технологій. Нагадаю, зараз проникнення широкосмугового Інтернету у село складає 4%. У 21 столітті. Я вважаю, що це – шалена дискримінація людей, які там мешкають, а це майже третина населення України.

Отже, щоб розширити коло медичних послуг для селян і доповнити їх можливостями телемедицини, проведена і проголосована медична реформа, яка дає можливість доступу до висококваліфікованого лікаря та щоб знайти ці «платинові хвилини» і «золоті години» для того, щоб врятувати життя і здоров’я тих пацієнтів, які живуть на селі.

Хочу наголосити, що цей швидкісний Інтернет згодиться не лише для амбулаторії, а й для школи, для бібліотеки, для задоволення інформаційних потреб селян. Детально про різні аспекти сільського розвитку, від ФАПів до протидії рейдерським захопленням господарств, доповідатиме Геннадій Зубко.

Децентралізація, шановні пані та панове, це питання про те, як розподіляти вже наявний ресурс. Але, щоб не закінчилося, що ділити, ми маємо дбати і про примноження. Тому в першій частині нашого засідання будемо говорити про інвестиції, про спільну стратегію влади та бізнесу, центральних виконавчих органів та місцевого самоврядування.

Настав, нарешті, той момент, коли ми доволі впевнено можемо говорити про світло в кінці темного тунелю – який тепер вже залишився позаду, з якого ми вийшли на відкритий простір з широким горизонтом розвитку. 

Хай там як, але статистика – головний свідок того, що найгірше в українській економіці вже в минулому. Зазнавши надзвичайно потужного удару – через війну, агресивне закриття донедавна найбільшого нашого ринку Російською федерацією і навіть блокаду експорту в треті країни, блокаду транзиту через територію Російської федерації – ми не просто вистояли, не просто уникли дефолту, але й заклали основу для сталого розвитку. 

Жорсткі антикризові кроки, макрофінансова стабілізація, рішуче зниження податкового навантаження на бізнес, дерегуляція, антикорупційні заходи, відкриття нових зовнішніх ринків, в тому числі і завдяки Угоді про асоціацію з Євросоюзом, ратифікацію якої ми завершили спільним зусиллями, – все це проторувало шлях до відновлення економіки.   

Трохи більше місяця тому, у мене відбулася надзвичайно відверта і результативна розмова, за участю Прем’єр-міністра, представників Уряду, парламентських комітетів,  з членами провідних бізнес-асоціацій, які представляють українські, європейські та американські компанії. Однією з головних тем були стосунки бізнесу та силових структур. Я хочу окремо наголосити, що  сьогодні це і мій, і Прем’єр-міністра, і Уряду, і, я сподіваюсь, і Парламенту, перший пріоритет. Ми стратегічно домовилися створити принципово нову Службу фінансових розслідувань, яка єдина тільки й матиме право розслідувати злочини та правопорушення в економічній сфері. І немає там більше що робити ні поліції, ні СБУ, на прокуратурі, ні податковій – нікому. Не заважайте працювати економіці. Впевнений в тому, що це кардинальним чином відобразиться і на інвестиційному рейтингу нашої держави. Разом із створенням системи незалежних судів, де як бізнес, так і громадяни будуть мати можливість знайти правду, захистити себе через механізми і інструменти незалежного суду. Це, безумовно, буде відображатись на притоці інвестицій.

Ми очікуємо, дуже обережно, сьогодні або завтра оприлюднення цьогорічного рейтингу Doing business. Прошу бути особливо уважними. Впевнений в тому, що наш крок вперед буде продовжений.

А стосовно служби фінансових розслідувань, Голова комітету Верховної Ради з питань податкової та митної політики Ніна Петрівна Южаніна сьогодні вперше представить концепцію, проект відповідного закону. І ми будемо намагатися не гаючи часу якнайшвидше провести це через Парламент. І дуже сподіваємось і на парламентську, і на бізнесову, і на громадську підтримку.

Зараз, як ніколи, маємо об'єднати зусилля для продовження реформ. Проголосувати своєчасно бюджет, проголосувати  реформу приватизації для того, щоб її зробити прозорою, спрощеною і ефективною

Держава повинна захищати бізнес, дати йому вільно працювати, забезпечити захист інвестицій і захист інвесторів. Бізнес зі свого боку має нарощувати прибутки, чесно сплачувати податки та створювати нові робочі місця. А ви, дорогі наші партнери,  дбати про легалізацію зайнятості, бо місцеві бюджети мають прямий інтерес у збільшенні надходжень від податку на прибуток найманих працівників. Крім того, що ми розширили для вас базу оподаткування, яка і створила вам можливості різко збільшити надходження місцевих бюджетів. Вже на сьогоднішній день, я думаю, що Ніна Петрівна Южаніна про це скаже, різко зріс вихід з тіні, наприклад нафтового бізнесу. Коли від кожної колонки (на заправних станціях – ред.) місцева влада почала отримувати частку акцизу, вже вона буде дбати про те, щоб там було все на обліку.

Я хочу наголосити, що кількість новостворених робочих місць має і буде одним із основних критеріїв вашої роботи, шановні і голови адміністрацій, і міські голови. Хто ваші перші помічники в цьому? Інвестори. І ви маєте носити їх на руках, причому  не лише  закордонних, як зараз модно: іноземець приїхав – і квіти, і коровай. А місцевий інвестор – почекає за дверима. Ні. Український інвестор має бути не менше, а може навіть і більше шанований.

Я, в свою чергу докладатиму усіх зусиль, аби забезпечувати політичні умови для реформ та інвестицій, і узгоджену позицію в трикутнику Президент – Уряд з Прем’єр-міністром – Парламент. Залишилося менше року до початку планового виборчого циклу з обрання Президента та Верховної Ради. Як я вже вам казав дев’ять місяців тому – ніяких дострокових виборів не буде. Що ми й забезпечили. Цей період до вимушеної паузи в реформах і до ризику зростання популізму, кожному з нас треба використати максимально ефективно.

Ще раз хочу подякувати Верховній Раді, яка проголосувала освітню, пенсійну реформи, реформу охорони здоров’я. І буду про це постійно повторювати, тому що це є надзвичайно важлива складова руху вперед.

Ще раз буду дякувати за те, що вона ухвалила зміни до процесуальних кодексів, необхідні для судової реформи. І ще одна важлива річ - вона зробила перший крок до скасування недоторканності народних депутатів. Як я вже зазначав, у листопаді, менш ніж за два тижні, очікую ухвалення закону про сільську медицину, а  до кінця 2017 року – закону про Антикорупційний суд. На Нацраді реформ орієнтовно у п’ятницю розглянемо масштабний проект з дерегуляції, який стане ще одним кроком до покращення інвестиційного клімату і наших позицій у важливому для інвесторів рейтингу Doing business. Отже, темп набрали непоганий. І прохання до кожного з вас – не збавляти обертів.

Деякі реформи вже приносять зараз результати. Зниження єдиного соціального внеску в 2016 році та збільшення мінімальної зарплати до 3200 гривень з початку поточного року і подальше її підвищення, яке буде закладено у проект бюджету на 2018 рік дасть можливість поєднати далекосяжну пенсійну реформу з підвищенням та осучасненням  пенсій для пенсіонерів. Люди вже отримують свої гроші.

Я, до речі, вже маю перші результати. Щойно ми повернулись з Авдіївки, з лінії фронту. Наскільки там світлі люди. Вони кажуть, що пенсійна реформа, в тому числі була відображена на підвищені пенсій шахтарів. І по цей бік лінії зіткнення – шахтарі відчувають підвищення пенсій, а з того боку – шахти закриті, затоплені, шахтарі сидять без роботи і без грошей.

Ось це те, що я називаю політико-дипломатичний шлях. Я наголошую, що період затягування пасків завершується.

На відміну від пенсійної, яка демонструє позитивний ефект з перших днів, інші реформи, як-то освітня, яка в тому числі спрямована на те, щоб захистити українську мову і захистити українську освіту, зберегти ті позитивні напрацювання, які є і дати можливість працювати новітнім технологіям. Реформи охорони здоров’я чи судова, -  вони дадуться взнаки і принесуть відчутні й корисні для суспільства результати за кілька років. Так, нам всім вже зараз не терпиться. У нас, як в тій приказці: теля ще з корови не вийшло, а ми вже з довбешкою стоїмо. Але впевнений, результат буде, і результат – позитивний.

Шановні пані та панове!

Ще раз наголошую, що зараз я  стараюся якомога частіше бувати на фронті. Не для того, щоби безпосередньо керувати, підміняючи молодших командирів. У Верховного Головнокомандувача свої функції, і кожен має працювати на тих ділянках, які відведені йому законом, статутами, командуванням. Але дуже потрібен безпосередній зворотний зв’язок з особовим складом. Жоден рапорт, жодна доповідь не дає таких можливостей, як пряме спілкування з воїнами. На передовій, на блок-постах.

Вони міцно й надійно тримають оборону на лінії зіткнення. Завдяки саме їм Путін переконався, що зовні Україну – не взяти. Тому й стали невід’ємною частиною гібридної війни постійні спроби Кремля підірвати країну із середини.  

Знаходяться політикани, які не просто закликають до дестабілізації та хаосу, а намагаються їх організувати. Звести нанівець всі ті позитивні зрушення, які народ буквально вистраждав за три з половиною роки випробувань.

Але я наголошую – нічогісінько в них не вийде. Як не намагаються розхитати ситуацію, вона – не хитається. По 30-40 людей – вони називають загальноукраїнською акцією протесту, навіть якщо ми з повагою до них ставимось. Народ не дає її розхитати. Країна переходить від виживання до розвитку. І ніхто і ніщо не зупинить наш впевнений рух вперед.

Отже, шановні друзі, у мене для вас дуже приємна новина – все буде добре.  

Слава Україні!