хочу сюда!
 

Natali

40 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 35-55 лет

Заметки с меткой «україна»

Открытое письмо всем друзьям-россиянам!

2 грудня 2013, 13:15 

Дорогие друзья-россияне! Все те, кому не безразлична судьба Украины, а значит и моя лично судьба. Этим письмом я хотел бы поблагодарить всех вас за ту поддержку и любовь, которую вы, как никогда искренне, выражаете нам в эти дни. Я даже не знаю, существует ли в мире другая такая страна, кроме России, конечно, которая уделяет так много внимания тому, что сегодня происходит в Киеве, и во всех больших городах нашей родины.

В вашем акте любви нельзя не увидеть искренних, и действительно, любящих людей. И это не может не подкупать. Особенно тех из нас, которые вопреки здравому смыслу решаются писать даже личные дневники на русском языке - совершенно чужом, насильственно насаждаемом языке страны-оккупанта.

Конечно, со словом "оккупант" вы быстрее будете связывать американца или какого-нибудь фашиста. И уж наверняка не себя. Но честно анализируя все то, что происходит в Украине уже много лет, можно сделать вывод, что это как раз очень точное и емкое слово. Вы же не смотрите на нас как на равных? Вы же считаете, что вы в Украине "свои", а мы в Москве "чужие- бедные родственники". А если все так, значит, мы для вас совершенно не ровня.

Сколько раз в жизни я слышал о "лохушках-хохлушках" и "лучших проститутках из Украины", словно нравственные качества конкретного человека зависят только от его близости места рождения к Кремлю. Согласитесь, вам важно всегда быть сверху. Жизненно важно. Потому, что комплексы гложат.

Для очень многих из вас жизненно важно постоянно называть нас "малороссами", или же делом принципа писать именно "на Украине", вместо "в", только для того, чтобы показать свое имперское превосходство.

А ваши "искрометные", как прошлогоднее ситро, шутки о ворованном украинцами газе - главная шутка в КВН о нас уже два десятилетия, хотя вы же сами понимаете, что это просто глупая шутка. При чем, действительно очень глупая и лживая.

Можно еще много таких примеров приводить, но сейчас речь не об этом.

Вы действительно считаете себя лучше по-умолчанию. И вы сами это прекрасно осознаете.

Вы осуждаете шовинизм, но все время сами от него же страдаете. Для вас быть украинским националистом - смертный грех, а русским националистом звучит гордо. Не правда, странно?

Украинцы для вас всегда были людьми второго сорта. И я даже знаю почему.

У нас много любви. Мы наивные как дети. Мы не способны лукавить и вести двойную игру.

А вы не способны уважать того, у кого меньше пушек чем у вас. Например, чеченцы и грузины. В этом смысле они нравятся вам гораздо больше. Потому, что вы их панически боитесь. И именно поэтому и нападаете первыми. Всегда.

Ну, и американцы тоже вам враги. У них нет такой демократии, которая бы не мешала вашей демократии.

Зато у вас всех есть американские айподы и айфоны. И главная мечта россиянина - улететь в Америку навсегда, бросить свои лапти, и деревни с домами без заборов. Но это не считается.

Главное, что бомбить Сирию - грех, а Грузию нет. И если надо - то и Киев. Словно голос мертвеца из СССР, Россия делает всех, кто не хочет плясать под ее дудку - врагами.

Но мы - не ваши враги.

Мы враги всякой диктаторской власти, которая чтобы защитить свое кресло, готова проливать невинную кровь. Даже женщин, детей и стариков.

Такое не возможно в Европе. Зато возможно и в России, и в Белоруссии, и в Казахстане. А Украина - это Европа.

Сегодня у нас, наконец-то, появился шанс получить ваше уважение. Которое, впрочем, всегда сопутствует тем, кого вы ненавидите. Ненавидите искренне. По-братски.

Но клянусь вам, даже несмотря на все это - мы не смотрим на вас как на врагов. Вы наши братья и сестры, и для нас приоритет - сохранить с вами хорошее отношения.

Мы давно научились различать вас, простых людей, и вашу диктаторскую власть, которая всю жизнь вас зомбирует и будет зомбировать пока ей это выгодно. Очень больно, что вы не осознаете себя жертвами. А без этого нельзя излечиться.

Кстати, точно так же действует и диавол. Сначала он внушает людям грех, а потом - мысль что это это были их собственные мысли и желания.

Совсем не удивительно, что мозги человека, которые смотрят первый канал всю сознательную жизнь, могут превратиться в жижу, уже за первые пол года. И самое удивительное здесь то, что очень многим из вас это процесс откровенно нравится.

Те немногие россияне, которые способны понимать и говорить умные вещи или уже в тюрьмах, или еще под следствием, или всю жизнь носят ореол городского сумасшедшего.

Многие из вас уже безнадежно неспособны понять, что Россия сегодня - это тоталитарная страна, у руля которой стоит диктатор. Вы уже не понимаете, что вся "ваша правда" о нашей Украине, это всего лишь очередной проект трусов-политтехнологов. А они действительно тр`усы, которые боятся, чтобы в россиянах не проснулась свобода. Страшнее этого для диктаторов не бывает ничего. Они власть любят больше жизни. И, обычно, меняют ее только на нее.

А пока, вот вам в подарок дешевая водка, Максим Галкин, Сергей Пенкин, "Любэ", Камеди Клаб, и конечно, ОРТ, чтобы вы знали что происходит в мире, и главное, как это все понимать.

 

 

Чуть не забыл. Еще есть РПЦ, патриарх Кирилл, который, как искренний пастырь, своим "русским миром" покрывает даже Казахстан и Японию. Ну, а что. Пусть все знают как должен выглядеть настоящий духовный лидер - умный, с душещипательными проповедями, но зато в автомобиле из брони, и с вооруженной до зубов охраной.

Это для вас совершенно нормально, и вы согласны целовать такому человеку руку. Нам этот вариант не подходит. Извините. Мы все еще ищем альтернативу заслуженным агентам КГБ. По крайней мере - в качестве своих духовных лидеров.

Друзья, вы должны нас понять. Украине больше нельзя отставаться в той дыре, в которую их завела власть Кравчука, Кучмы, Ющенка и Януковича.

За те двадцать лет независимости, когда у штурвала страны стояли люди безразличные к нашему будущему, мы разучились верить.

Каждый Президент все больше убивал в нас веру и надежду.

У меня, и целого поколения мох соотечественников, политики уже украли цивилизованное будущее. И если мы будем продолжать молчать - его украдут и у наших детей.

Прошу, не осуждайте нас за то, что Украина выбрала будущее без России. Если любите - отпустите.

Европа не панацея и не идеал, но сегодня это единственная соломинка, за которую мы держимся, в поиске нашего светлого будущего. Хуже нам не будет, потому, что хуже уже не бывает.

Украиной правит мафиозный клан, банда преступников не в переносном, а в совершенно прямом, буквальном смысле.

Сегодня почему-то уже мало кто говорит о том, что власть Януковича была нелигитимной уже изначально. За него проголосовало меньшинство, при чем, с огромным количеством подтасовок и манипуляций, подкупов и инсинуаций. Но тогда мы все эту проблему просто заболтали.

В эти дни пришло время исправить эту ошибку. Сейчас или никогда. Власть пролила кровь наших граждан, и больше не может выступать от нашего имени. Это больше не наша власть.

Украина - это Европа. У нас совершенно другой менталитет. Сегодня мы пока еще можем себе позволить выйти на Майдан. И пока в России такой возможности не будет, то нам с ней точно не по пути.

Не будьте ревнивцами. Тот кто действительно любит, делает все, для счастья другого. Сделайте это для нас - приимите наш выбор. Не душите нас в своих обьятиях. И не презирайте нас только за то, что мы хотим для себя и своих детей лучшей жизни.

Миллионы людей на майданах Украины - это не сумасшедшие и купленные актеры. Они настоящие. Как и настоящая кровь наших детей, на нашей земле.

Так дальше жить нельзя. Ни нам. Ни вам.

Искреннее спасибо всем тем, кто действительно рад за нас, и за нашу маленькую победу. Надеюсь, это все имеет смысл, и будет иметь продолжение.

Україна - це Європа!

http://risu.org.ua/ua/index/blog/~fryevhen/54472/

Відкритий лист Сашка Положинського до голови СБУ

Шановний Валерію Івановичу!

Нам стало відомо, що на території України, Службу Безпеки якої Ви очолюєте, почастішали випадки вшановування, шляхом встановлення пам’ятників, відкриття музеїв, наіменування вулиць, населених пунктів, навчальних закладів та сільськогосподарських підприємств, проведення тематичних вечорів, урочистих концертів, мітингів та інших масових заходів, шляхом вивчення творів та розповсюдження портретів (в тому числі й через друк на  банкнотах національної валюти), колишнього державного злочинця, націоналіста і ксенофоба, Шевченка Тараса Григоровича.

Так звана творчість вищеозначеного Тараса Григоровича – це суцільний потік ксенофобії, агресивного націоналізму, анархічного мілітарізму та прямих закликів до фізичного знищення українцями представників інших національностей без розбору. При цьому пан Шевченко культивує, а скоріш за все – явно пропагує, використання різних типів холодної зброї. В якості прикладу можемо навести фрагмент одного із його текстів:

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили.

Особливо небезпечними, на наш погляд, є твори, в яких автор занадто реалістично і правдиво описує стан сучасної України. Ось один із уривків вірша “Розрита Могила”, в якому цей писака, фарбомаз, цей кар’єрист, вискочка, колишній кріпак, який хитрощами та інтригами потрапив у вищі кола столичної еліти, принижує громадян України зневажливим звертанням “нерозумний сину”:

Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю…

…Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати.

Як бачимо, автор ніяк не може утриматися ні від ксенофобської риторики, ні від образ на адресу людей, які не словом, а ділом сприяють побудові нової країни на теренах колишньої – архаїчної і безпорадної – України!

Особливу увагу просимо звернути на писання Тараса Григоровича, в яких він, на власному прикладі, не лише заохочує до протиправних дій, спрямованих на революційні зміни в державі та встановлення соціальної справедливості:

Ой виострю товариша, Засуну в халяву Та піду шукати правди І тієї слави…

…Та спитаю в жидовина, В багатого пана, У шляхтича поганого В поганім жупані І у ченця, як трапиться, Нехай не гуляє, А Святе Письмо читає, Людей поучає, Щоб брат брата не різали Та не окрадали, Та в москалі вдовиченка Щоб не оддавали.

але й викладає план розгортання цих масових протиправних дій, вказує на основні джерела соціальної напруги й нестабільності та відверто називає імена зачинщиків:

Задзвонили в усі дзвони По всій Україні; Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине! Гине шляхта! Погуляєм Та хмару нагрієм!» Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє. А найперша Медведівка Небо нагріває. Горить Сміла, Смілянщина Кров’ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси; Чорним шляхом запалало, І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Гонта бенкетує, А Залізняк в Смілянщині…

З метою возвеличення націоналістичних ідей та героїзації державних злочинців, підданих анафемі ще за велінням відомого гуманіста і просветителя Петра Першого, добродій Шевченко Т.Г. звертається зі своїми “батьківськими повчаннями”, написаними в дусі кращих зразків гебельсівської пропаганди, до всіх псевдопатріотів України. При цьому тексти явно спрямовані на розпалювання міжнаціональної ворожнечі та людиноненависницьких настроїв, так як під виглядом “патріотичних закликів”, ховають у собі пропаганду і вихваляння націоналізму, колабораціонізму та ксенофобії:

В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!..

…Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами!

Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю. Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! слав’яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані!

Так і претесь… І всі мови Слав’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отойді ми заходимось!..

Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії гетьмани.

Правда!.. правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, — Вам байдуже. Аби добра Була для городу!

Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку.

Просимо також звернути увагу на блюзнірське заперечення паном Шевченком, цим німецьким наймитом, таким собі козачком – натирачем енгельгардтівських чобіт, найновіших тверджень сучасної української історичної науки. Більше того, “вельмишановний”  Тарас Григорович ще й безпідствно ображає усіх тих, хто ці історичні твердження проголошує, і погрожує цим чесним людям розправою:

«Гайдамаки не воины — Розбойники, воры. Пятно в наший истории…» Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб’є живе серце За свою країну. Ви — розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть Дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру.

Викладені вище тексти зневажають пам’ять числених жертв, які здійснювали злочини проти українського народу впродовж всієї історії його існування.

Враховуючи все, викладене вище, просимо Вас хоча б забезпечити виконання Конституції України.

TECT: Чи знаєш ти Україну?

Цікавий тест на знання рідної України + 7 легенд України:Ти добре знаєш свою рідну землю, цінуєш та поважаєш її! І це чудово!

Посилання

В мене вийшло так:

10/13



Вдачі Вам!

Чи підете ви на вибори?


Только в нашей стране президент бегает по пенькам, а народ по граблям.....unsmile
 

Всі зараз багато балакають про вибори, які відбудуться у наступні вихідні. Серед моїх реальних знайомих дуже мало людей, які взагалі збираються йти на вибори і голосувати. Люди зневірені, розчаровані, настрій у всіх писимістичний. Більшість на моє питання, чи підуть вони на вибори, відповідають: там вже все вирішено без нас, все вже пораховано.
Тому в мене питання. 
Чи вірите ви взагалі, що в нас можливі вибори у ВРУ-2012 в принципі?
Вибори як такі. Як-то кажуть, народне волевиявлення громадян. Голосування в бюлетені,складання протоколів комісій і прозорий підрахунок голосів. 
В країні, де кишенькова влада збудувала міцну вертикаль у всіх напрямках, прокурори та судді на ручному керуванні у донецького пахана. Де влада до виборів закупляє автозаки і одягає в бронежилети ментів, витрачаючи на це мільйони коштів із держбюджету країниstop  

Чи готові ви виконати свій громадянский обов"язок? Хоч би для очищення совісті? 
Як відповів на моє питання один мій дуже шановний друг:
 "Я буду голосувати для того, щоб бути чистим перед своєю совістю. Я виконаю свій громадяньский обов"язок. І потім моя совість не зможе докорити мені в тому, що моя доля і доля моєї країни вирішувалась без мене".applause

І на останок вельми доречний демотиватор

PS. Мої замітки давно не потрапляють у стрічку. Тому якщо вважаєте за потрібне, можете розсилати. Цікава активність наших місцевих виборців.

Голосуйте нижче

2%, 1 голос

5%, 3 голоса

91%, 59 голосов

3%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Володимир Івасюк навічно з нами!

Йому б виповнилось сьогодні 62, але його нема в живих уже 32 роки...




Життєвий шлях

Стежки дитинства

Про нас у далекім літі,
Щасливих, наче діти…

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку.
Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.
Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.
Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.


Червона рута — квітка надії





Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.
У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй». Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень.
1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.
Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з всенародною любов’ю свою “увагу” демонструє “рідна” партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше . Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається.
18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.
Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтара. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.
Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу
до рідної Вкраїнської землі,
повік твою «Червону руту»
співати будуть солов’ї.

Спереду процесії йшла в національному строї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару.
І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.
Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «А слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».


4 березня 2011 року. м. Львів
 
Коментар Богдана Гордасевича: коли я працював над альманахом "Наш Львів", то дізнався про унікальний епізод стосовно Володимира Івасюка: з якоїсь причини медсестра мала закапати ліками йому очі ще немовлятові, але забула перед тим ліки розбавити і крапнула концентрованим розчином, але якимось дивом  рідина не виїла очі, але стекла по кутках очей немовляти і виїла добіла шкіру, залишивши на все життя Івасюкові "сліди сльози" від очей... Пророчі сліди сліз...
 
http://iwasyuk.narod.ru/bio.html

98%, 56 голосов

2%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

З’явився Майдан Бандери…

У Тернополі майдан навпроти ОДА назвали іменем Бандери

У Тернополі майдан навпроти обласної державної адміністрації назвали іменем провідника ОУН Степана Бандери.

Як передає кореспондент УНІАН, відповідне рішення сьогодні прийняли депутати міської ради.

Ініціював нову назву для майдану міський голова Тернополя Сергій НАДАЛ одразу після того, як суд прийняв рішення про скасування указу Президента України про присвоєння С.Бандері почесного звання Героя України.

Згідно з прийнятим сьогодні рішенням, майдан являє собою вхідну частину парку ім. Т.Шевченка разом з пам’ятником С.Бандері. Невдовзі буде проведено благоустрій даної території.

За створення нового майдану проголосували 56 депутатів. Попередньо цю пропозицію обговорили і підтримали на засіданні комісії міської ради з питань місцевого самоврядування, законності, правопорядку, регламенту та депутатської діяльності.

Як повідомляв УНІАН, 26 грудня 2008 року у Тернополі навпроти облдержадміністрації при вході в парк ім. Т.Шевченка було відкрито пам’ятник С.Бандері з нагоди 100-річчя від дня його народження, яке припадало на 1 січня 2009 року.

До складу Тернопільської міської ради входить 60 депутатів.

Україна - польська окраїна, чи наша країна?

   Для того аби зрозуміти суть написаного зроблю невеличку ремарку. В російській імперській ідеології зараз активно нав'язується ідея того, що назва "Україна", то виключно окраїнні землі Русі, або Польщі. Я хочу спростувати цю тезу використовуючи для бази таку науку як логіка.

   Отож почнемо з руйнування міфів про Україну як окраїну Русі. В 9-му столітті Святослав мав намір перенести свою стлицю на Дунай - аби вона стала центром Русі, там не склалося. Але факт в тому, що століттям раніше центром Русі став Київ... Досить дивно бачити столицю на окраїні - може ви не згідіні? Якщо перетворити в сучасні реаліх, то це-б виглядало приблизно як столиця Росії у Владивостоку... Тупо - не правда-ж?
   Взагалі сама Русь ділилася по кольорам - на Червону (Галичина), Білу (Білорусь) і Чорну (сам Київ, Волинь, Чернігівщина, південні землі Білорусі). І тут виникає логічне питання - якщо всі це землі означені кольорами - то чому російські землі без кольорів? Чи білоруси теж на окраїні жили?
   В цьому нарямку можна довго дискутувати - але факт є факт, ще в 9-му столітті Київ став столицею Русі, хто-б і що не казавю Нині він столиця України - логічне передача спадщини.

   Якщо дивитися на польський варіант назви нашої країни, нібито назва "Україна" це з польського то виникає досить логічне запитання. А чи є взагалі в польській мові щось співзвучне?
   Візміть перекладіть слово "окраїна" на польську і... ...отримаєте досить неспівзвучне слово "peryferiya" - це-ж як треба курнути було полякам аби так слово перетворити в "Україна"?.. Хоча для справедливості хочу наголосити про те, що на окраїнні землі поляки використовували інше слово - margines.

  Далі мене зацікавив чудовий факт - в середині 90-х на території Боснії і Герцеговини існувала сербська держава, що мала назву "краjна Српська" - в перекладі "Сербська країна". Точно так-же як свою країну називав Хмельницький - Украйна, тобто "В країні", "В державі".

  Висновки робіть самі. Але насправді факт того, що імперська ідеологія завернула саме в цьому питанні так це дуже добре. Адже висловлюючи такі ідеї росіяни вже відштовхують українців Заходу і Сходу подалі від себе, а для нових поколінь українців вони сіють лише ненависть - проти росіян і Росії. Так хай-же живе цей імперський міф в ім'я процвітання України!

Яблуневий Спас

Вітаю Всіх!
Пригощайтеся на Здоров*я!



Хто ж такий Спас?

Чи є якісь згадки про нього в наших язичницьких джерелах? Архаїчність спасівських обрядів спонукала багатьох дослідників висловитись на користь язичницького походження Спаса.
 Так, Г.Дяченко, посилаючись на Буслаєва, писав: «Спас, Спаситель - це «ізбавитель» від усяких бід і
нещасть.
 Не слід думати, що це слово одночасне явищу християнства, навпаки, воно вживалося слов’янами ще в язичництві: В Краледворському рукописі вже згадується, що «слов’яни називали своїх Богів Спасами».

Вірогідно, у слов’ян, так само, як і у ведійській традиції, поруч з іменем Бога вживався його епітет, приміром: Всевишній Сварог. Так само у Велесовій Книзі серед назв місяців (тижнів чи декад) знаходимо назву Спасиць (Спасич). Можемо припустити, що це були дні, призначені вшануванню Спаса.


Спасівка - час, коли духи і душі Предків (покійних родичів) відвідують свої родини,

з’являються на землю, так само, як і в інші свята Кола Сварожого (наприклад, Радуницю, Русалії). Наш народ вірить, що Предки сприяють цвітінню і дозріванню плодів, охороняють ниви, садки і городи... Тому в ці дні приносили жертви Роду і Рожаницям, як родинним Богам. Саме їм урочисто виготовляли і запалювали спасівські свічі з нового воску,
кришили хліб, виливали медовий напій. До нас дійшли давні язичницькі молитви, що читалися до кожної свічки (а їх було три - «трійця»):
«Пресвята родюча Земле наша, ниви, сади, городи - світ Сонця вам!
Праведне Сонце, Місяцю ясний, Зорі світлі, Небо пречисте, будьте
милостиві до людей і до худібки! Ліси, води, повітря чисте, всі душі
праведні, лада наші - всім вам на добро, на пожиток!».



(Катерина Білокур. Яблучний Спас)

Як бачимо, тут прославляються давні, саме язичницькі Боги - Сонце, Місяць, Зорі, Земля, Небо та духи Предків, якими відає Бог Велес. Недаремно в обжинковому обряді Велесу присвячуються останні незжаті колосся, які просто на полі урочисто зав’язуються червоною стрічкою і яким приноситься в жертву хлібина. Цей обряд має назву Велесової або
Спасової Бороди (подекуди - Дідова Борода). Все це красномовно засвідчує давність релігійної традиції, яку не змогли знищити тисячоліття.

Спасич (Спасівка) має три етапи

Перший - Маковій, або Спас на воді (Мокрий Спас), що пов’язується з Богинею Води Даною, або Мокошею, яка водночас є покровителькою жінок, родючості, рослинності - взагалі водної стихії.
До Першого Спасa пасічники відбирають мед, щільники (соти), топлять віск; господині заготовляють мак та зілля, квіти, колосся для вінків - все це призначене до освячення. В давнину саме в цей день відбувалось богослужіння біля
річок та джерел, яким приносились жертви з меду та хліба.

 Мак в Україні - символ плодючості, оберіг від зловорожих сил.

 
(К. Білокур. Богданівські яблука)

Друге свято цього циклу - Яблучний Спас, або Спас на горі .

Церква до цього свята пристосувала свою легенду про преображення Ісуса на горі Фавор. Однак маємо один з багатьох прикладів накладання пізніших міфів на давні язичницькі звичаї, адже Боги Спаси вшановувалися на високих горах, скелях або біля джерел (у місцях, які люблять Боги). Тут відбувалися також військові братчини, тризни, поминання загиблих воїнів.

В Україні була дуже сильно розвинута магія початку, тому й перші плоди Землі потребували ритуального освячення, щоб забезпечити достаток протягом року. А це досягалося і через пожертву. Приносили жертви воді,
вогню, волхвам, кумам та сусідам, яких наділяли яблуками, грушами, медом, сотами тощо.
Водночас здійснювалося і поминання предків, після братчини казали: «З нами попоїли й ті душі, яких споминали». Освячені «початки» зберігали до нового врожаю або початку посіву, їх використовували протягом року для лікування, підкурювання, оберегу, а по закінченні річного круга (Кола Сварожого) - ритуально знищували рештки, тобто кидали в багаття, на городи, на воду. Напередодні Другого Спаса  подекуди збереглося таємниче заклинання Житника
- духа ниви, щоб земля була родючою. На Яблучний Спас також побутували обряди з водою: свяченою водою окроплювали зорану під озимі землю.




Третій Спас має назву Хлібного Спаса 
 До цього дня господиня випікає перший хліб з нового врожаю. З хлібом-сіллю спроводжає вона господаря в поле, де він засіє озимину. В язичницькій вірі не було спасівського посту, як це є в християнстві.


(За Галиною Лозко)

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Віночок на Спаса



Українські віночки були віковими, ритуальними, звичаєвими, магічними.
Один із таких віночків – вінок Спаса плетуть на весні, як заквітнуть зозулині черевички та яблуні. Додають ще вишневі листочки.
Надягають вінок лише на Спаса (19 серпня).
До віночка прив*язувалися відповідні стрічки: посередені – жовтогаряча, далі голубі, сині, жовті, фіолетові – кольори Спаса. Жовтий – колір сонця.


Йшов Спас до Сонця – Ярила і просив у нього один промінчик весни, щоб освятити ним весняні квіти з дівочого віночка.  А Ярило відповідало: «Я тобі дам промінчик мудрості і здоров*я. але мусиш мені принести в долонях дві краплинки голубої водиці (тому й голубі стрічки), зіроньки
ночі синьої (сині), радість життя (жовті) та мудрість людську
(фіолетові)».
Спас дає на те згоду і через три дні все обіцяне приносить Сонцю.  А Сонце вручає вій промінь, святить дерева. Торкається кожної гілочки. Яблука. Сливочки…

Одягали той віночок дитині з трьох років. На Спаса.
Як давали яблучко та приказували: «Здоровому тілу – здоровий дух!»


(З книги "Українське народознавство в дошкільному закладі")


Тож будьте Здорові й Тілом і Духом!


Ваша Ружа .


 

Чистилище

    В кожного своя думка, але я особисто вважаю, що в приході до влади Януковича є не лише негативні сторони, але й достатньо позитивних. Ми самі того не бажаючи відкрили очі на безліч задавнених хвороб, які повільно вбивали державно-суспільний організм ще з самого початку незалежності. А з 2000-х, коли більшість закладених за союзу фондів остаточно розікрали і розвалили, їх симптоми стали проявлятись особливо болюче.     Імітація реальної політичної конкуренції. Увесь цей час боротьба за «корито» йшла між одними і тими ж совками, просто одні начепили собі біло-голубі прапори, а інші біло-сердечні. Помаранчевих можна не враховувати, бо останні два були плодом їхнього розкладу. Та й опозиції як такої немає, є лише «апазіция» - в смислі, колишня влада. Всі однакові, хоч і звучить як моветон. І цьому є об’єктивне пояснення – ви коли-небудь пробували садити квіти посеред заростей буряну? Думаю, результат зрозумілий. А прополоти поле не було кому. Та й врешті-решт, бажання ні в кого немає. Все чекаємо на месію.      Демагогія і популізм. Тут і пояснювати немає чого, «таміфлюшенко» і контрактну армію за півроку пам’ятаєте? А газифікацію всіх сіл? Чи може «канікули» для бізнесу? Або натовпи «дітей війни»? Бидло, яке цілує черевики панам за 100 грн. надбавки до пенсії, мабуть не здогадується, що коли загнеться від «покращення», похорони обійдуться їхнім безробітним дітям значно дорожче, та й тепер, кажуть, навіть в цій галузі треба «золотити ручку».      Вождизм. Портрети Януковича якого Боха Данєцка і всяго Даунбасу вже стали класикою фотошаржів. А повні площі ревучих даунів з біло-сердечними прапорцями і міні-іконками Воної в руках теж в’їлись в пам'ять надовго. Немає, і ще не скоро з’явиться у нас політична сила американського типу, коли лідера визначає праймеріз, і він щоразу міняється. Є лише припорошені пилом, обплутані павутиною нафталінові вожді, витягнуті з роздовбаної шафи райкому Партії. З усіх чотирьох наших Президентів, всі четверо свого часу мали партквиток КПРС. От і не вір після цього в теорію змов.      Відсутність соціального ліфту. Близько половини тих покидьків, які провела у владу Тимошенко, стали «тушками». Ті, хто ще декілька років тому демонстрували вірність одним ідеалам, так легко змінили погляди, а разом з ними і прапори. Та придивившись уважніше, і проаналізувавши біографії, стане зрозуміло, що це одні і ті ж люди. Одне і те ж оточення, одні і ті ж прізвища. Доступ іншим в цей клуб закритий, а якщо навіть випадково туди і потрапляє сторонній, система це швидко виправляє. Конюктурщина і пристосуванство зведені в ранг мистецтва – хто при владі, на того і моляться.      Замість реальної роботи бал правлять піар-менеджери, достатньо глянути хоча б на «бурхливу діяльність» Сєні Пєтровіча. Його войовнича риторика так і залишається риторикою. Жаль, що не врахував досвід попередниці.    І ще безліч інших дрібних і масштабних проблем, з результати впливу яких ми зіштовхуємось щодня.    Та все ж, міняються люди. Якщо в тому ж 2004-му мені було всього 16, то тепер вже 23, і можливості та знання неспівмірні. Виросло і досягло повноліття ціле покоління і, водночас, не менше відійшло в небуття.      Схоже, проти природи не попреш, і біло-голубі так назавжди і застряли десь на рівні 2004-го, не усвідомивши, що мають справу з тією ж країною, але зовсім іншими людьми. І в той час як найбільш активна частина «ядрьоного» електорату внаслідок покращення відійшло в інший світ, покоління незалежності якраз увійшло в фазу найбільшої активності, усвідомлення себе і держави. Все ж, з червонопрапорною гвардією довго не проскачеш – коні швидко дохнуть.      Стала очевидною і нікчемність того ж зомболохторату Тимошенко. Плюючись слиною на кухні і доходячи до істерики в Інтернеті, в Час X адепти братства Тієї-що-Працює, заледве зуміли зібрати купку пенсіонерів на підтримку екс-прем’єра, та й то, швидше за все проплачених.     Свого часу Юлія Володимирівна зробила вибір між двома Вікторами на користь «послідовного», і спаливши Ющенка згоріла разом із ним. Замість реформ – профанація, замість реальної роботи – популізм і демагогія. Брехня і шоуменство занадто довго крокувало по країні, щоб все могло минутися просто так. Час збирати каміння.     Януковичу не легше. Навіть більше – в історії України це наразі єдиний політик, тим-паче найвищого рівня, який загнав себе в настільки безвихідне становище. Абсурдність дій влади донецького клану схоже увійде в підручники психіатричної медицини як приклад справді хрестоматійного, клінічного ідіотизму. Одне лякає – на що він піде, коли його остаточно заженуть в глухий кут?     Тим не менш, насправді, анархія і занепад – в наших головах. Смішно чути від пересічних людей фрази типу «все зміниться, бо коли спитати їх: «а хто ж міняти буде?», відповіді не почуєш. І за 20 років, тим у кого в голові не опилки, думаю, це вже давно стало зрозуміло.      Та й на осінні переміни надіятись не варто, з упевненістю можу сказати, що нічого не зміниться. Точніше зміниться, але тільки в гіршу сторону. Бо економіка держави, яка навіть сірники купує у сусідів, а заводи розтягують на металолом їхні ж робітники, буде занепадати все швидшими темпами. І в будь-якої адекватно мислячої людини, нехай би якою чесною і відданою ідеї вона не була, будь-яке бажання працювати на благо суспільства зникне після першого ж прискіпливого погляду на це саме суспільство.      Всього лише за два роки правління Януковича стало зрозуміло хто є хто. З найтемніших кутків повилазили паразити, які так довго чекали свого часу. Загострюються акценти, тепер вже важко тримати нейтралітет – або ти справді патріот своєї держави, або собака, яка забравшись в чужу хату, забилась в куток і оскаженіло гавкає на хазяїна.     Ми мусимо пройти через це чистилище, і процес не буде блискавичним. Коли організм очищується від шлаків, це аж ніяк не назвеш задоволенням, але зате з’являється надія на здорове майбутнє. Немає сенсу роками заліковувати недугу, не зрозумівши і не усунувши її причини. А їх, якщо не свідомо, то принаймні на інтуїтивному рівні, для себе вже визначив кожен. І тепер від кожного особисто залежить, чи вистачить у нас сил і розуму об’єднатись задля спільної мети, і нарешті вирвати з корінням і спалити той бур’ян, яким так густо поросло поле наших надій. А вже потім можна сіяти зерна.                                                                                                                                                                 "Безсилля мільйонів породжує свавілля одиниць."  

День Свободи! Так! І тільки так!

В моєму житті якщо і була якась важлива подія, якою я пишаюсь, то це прекрасна Помаранчева революція.
Хто і що б  не казали-нарікали, що то зле, а то не так - мені на всі ці балачки начхати. Як мало важить чи робити цей день святом чи ні - важливо те, що цей день був!
Єдине, що хочу відповісти на одне гниле провокаційне питання: "А що  тобі дала та свобода?" - Мені свобода дала відчуття власної гідності, а це - прекрасне відчуття!
І ще я надзвичайно гордий своєю країною Україною і нашим українським народом, що тоді в листопаді-грудні 2004 доказав свою силу і волю, як і в 2010 доказав свою мудрість, як це не парадоксально звучить, обравши президентом України Віктора Януковича. Чому так? Подумайте... Моя думка чітка: тому що ми не боїмося! Не боїмося бути демократичними і надавати владу опонентам, які нам не дуже симпатичні. Ми не боїмося!
Я можу написати трактат, якою була психологія народу в Україні до Помаранчевої революції і після, але зміст його буде однозначним: 24 серпня 1991 року ми стали незалежними як держава, а 22 листопада 2004 року ми стали державним народом!
"Ми не бидло і ми не козли -
Ми України доньки і сини!"
Наводжу цю знамениту фразу ось чому: по кількох місяцях після означених революційних подій у школі, де вчилась тоді в 4 класі моя донька, стався ось такий випадок: вчителька чимось була на клас злосна і обізвала всіх учнів "що вони не діти, а якась худоба..." і тут весь клас, що до того сидів понуро, без жодної домовленості раптом дружно продекламував вище наведену фразу. Для мене це є головним! Наші діти відчули, що батьки стали вільними людьми! І вони також є вільні!  І це є щастя!
Вітаю усіх-усіх з свободою!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
22. 11. 2011

http://www.youtube.com/watch?v=PZLmE1OW2nU&feature=player_embedded#!
Рекомендую:
http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/11/21/5446/