I.UA
хочу сюда!
 

Таня

30 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 34-40 лет

Заметки с меткой «звичаї»

Червона гірка Антипасха Фомина неділя обряди та звичаї

Свято Червона гірка. Обряди на Червону гірку
Червона гірка Антипасха Фомина неділя обряди та звичаї
Червона гірка - це улюблений в народі , весняний і першу чергу молодіжне свято . З поширенням християнства він був приурочений до першого неділі після Великодня - так званому Фоміну дню. Червона гірка справлялася в першу неділю після паски . Як тільки земля звільнялася від снігу , а це в першу чергу невеликі височини , в народі звані пагорками , відразу розгорталися гуляння молоді , дитячі ігри , хороводи , пісні. З цього і пішла назва таких гірок « Червоними » , що значить красивими!
У слов'янських говірками слово "червоний" вживається у значенні "красивий , квітучий , веселий , втішний " , на відміну від Червоного , червового , яскраво-червоного, багряного кольору. Сама весна і літо іменуються червоними , тому що погода ясна , а природа є у всій красі. Червона гірка - значить красива по місцю розташування і розважальна по іграх. У багатьох місцях гірки або пагорби , на яких збирався народ навесні , називали червоними гірками.
За народним календарем у цей день все дівчата і молоді баби , запасшись їстівними припасами , збиралися на якому-небудь улюбленому місці сільської вулиці і співали пісні -веснянки ( " закликали ", або " загравали " , весну) , водили хороводи і влаштовували різноманітні ігри та пляски .
Червона гірка вважалася дівочим святом , і так як в цей день відбувалися весілля і йшло посилене сватання , то на ігри приходили всі дівчата до єдиної. Вважалося навіть поганою прикметою , якщо який-небудь хлопець чи дівчина просидять на Червону гірку будинку...Читати далі

Як ми колядували

У цьому році гурт Буття представив нову програму колядок і щедрівок:
http://music.i.ua/user/891166/23526/790719/














А як Ви колядуєте?

9%, 1 голос

36%, 4 голоса

55%, 6 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Українські хати. Частина ІІ

Хата - це символ батьківщини; символ тепла і доброти; символ світосприймання; символ людини як духовного і фізичного начал Всесвіту.

Німецький географ Йоган Георг Коля, перебуваючи в Україні 1838 р., писав: "Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно". Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувались, оберігались кращі сімейні традиції, що потім переходили у спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, до праці.

В.Скуратівський у книзі "Берегиня" про роль батьківської хати писав так: "Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова й пензля, вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність ..."

Хата і весь замкнений цикл господарських будівель - "клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця" - були не тільки місцем поселення, а й носіями змістовних символічних знаків, які виконували як естетичну, так і символічну функцію. Вони були носіями інформації про соціальний стан, заможність, уподобання господаря, світоглядні позиції, відомості про склад сім`ї.

Крім того, хати розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін - по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чільної стіни.

Українська хата мислиться нескінченним ланцюгом людських доль, що простягнувся аж у Всесвіт. В українській літературі батьківська хата стала величною метафорою у творчості О.Довженка, В. Симоненка, Олеся Гончара, Лесі Українки, Т.Шевченка, Д.Павличка, А.Малишка.

Хата моя, біла хата, Символ тепла й доброти. А хата Шевченка, Франка і "білий будиночок" Лесі Українки стали символічними колисками, де народились українські генії, де виплекався дух, розум, совість, надія нації, і в цьому плані символізують Україну, її духовне начало серед держав світу.

Ось тут хатки в більших розмірах і маю надію, що буду поповнювати цю колекцію.

Осінь Арди. Записки толкініста.

Знайшов цікавинку про шлюб за звичаєм... індійських ельфів


Весільний обряд за одним із стародавніх звичаїв.

В одному з писань ведійських часів говориться, що  весілля має відбутися в півріччя, коли зростає день, в півмісяччя, коли зростає місяць, і при щасливому розташуванні зірок. При обряді присутні родини обох закоханих, жрець з’єднує руки наречених, і він же закликає Богів у свідки обряду. В екстремальних умовах «обвінчати» молодих могла особа, наділена владою, як от капітан корабля, або командир військового загону.
Існував, однак, обряд для якого не були потрібні свідки. У ведійській Індії він називався «весілля за обрядом гандгарвів.» Гандгарвами звалися істоти, які за своїм походженням були нижчі від Богів-девів, але вищі від людини. Вони були високі на зріст, вродливі, робили собі вигадливі зачіски з довгого волосся, любили співати та грати на музичних інструментах і красиво одягатися. Незважаючи на свої поетичні нахили, гандгарви були доволі войовничою расою, і стародавні легенди описують їхні сутички з людьми, а то і з Богами. Єдине Божество, яке вони шанували від серця, був, як не диво, відважний Індра, в палаці якого і збавляли час ці вічно юні чоловіки та жінки. Жінки-гандгарви були грізною зброєю Богів – існує легенда, що одній з них вдалося пересварити між собою двох братів-асурів з якими ніяк не міг зладнати Індра. Часом гандгарви, як чоловіки так і жінки, закохувалися в людей і навіть залишалися з ними жити. Але вони й тут не могли без пустощів – улюбленою розвагою апсари (дівчини з роду гандгарвів) було влещення і зведення з розуму самітника, або пустельника, який зрікся земних радощів задля того, щоб досягнути вищого духовного рівня. В суто європейських легендах схожих осіб називали альвами, ельфами, або сіддгами.
Оскільки гандгарви не любили довгих обрядів і зайвих балачок, їхнім весіллям був обмін квітковими гірляндами в місці, укритому від зайвих очей. Саме від них, як-то говорять перекази, подібний шлюбний звичай перейшов до людського роду і навіть увійшов в узаконений перелік шлюбних обрядів. Двоє закоханих при цьому вінчанні мали покладатися одне на одного і безоглядно одне одному довіряти. З початком Калі-Юги, коли звичаї почали псуватися, шлюб за обрядом гандгарвів брахмани не схвалювали через численні зловживання  довірливістю дівчат, котрі погоджувалися на це «весілля без свідків».
Чи можливе відновлення цього простого обряду в наші часи? Ми відповідаємо: «А чому б і ні?». Зрештою занадто часто пишні весілля обертаються для молодят швидким розлученням. Ясна річ, що, за існуючими в сучасній країні законами, «шлюб гандгарвів» згодом потрібно затвердити в РАГСі. Але в духовному плані «шлюбу без свідків» буде достатньо для тих рідновірів, котрі прагнуть почати подружнє життя «з чогось особливого».
В наших широтах найкращими днями для подібного шлюбу є Ярилів День (21.04), Великдень (6.05), а також – Ніч на Літнє Сонцестояння (21-22. 06.). Взагалі ж щасливим часом для цих шлюбів є період від Весняного Рівнодення до Літнього Сонцестояння. Замість обміну квітковими гірляндами наші слов’янські пращури, яким теж був знайомий подібний злюб, обмінювалися вінками, а згодом – перснями.
В давнину перед подібним шлюбом міг відбутися обряд заручин, під час якого закохані обмінювалися заручними перснями. Якщо шлюбний перстень мав бути у вигляді кільця, що символізувало безкінечність, то на заручних перснях могли бути родові знаки-печатки, або ще якісь відзнаки. Від шлюбу ці заручини відріжняло єдине – закохана пара не вступала в статеві стосунки. Причин тому могло бути багато – негативне ставлення рідних до майбутнього шлюбу, бажання перевірити свої почуття, раптовий від’їзд нареченого в далеку мандрівку, на війну, тощо. Однак заручені мали зберігати одне одному вірність, неначе уже були подружжям. В наш час заручини дозволять перевірити міцність почуттів закоханих – молода пара мусить з’ясувати для себе, чи дозріли вони для шлюбу, і чи зв’язує їх щось міцніше, аніж буяння почуттів молодості.
Під час обміну заручними перснями закохані можуть по черзі промовити слова наступного славня:
-    Ми єдині
-    Душами у Світлі
-    Ми поєднаємось
-    Тілами на землі
-     У належний час
-    У призначений строк
-    Бо духом ми були, і є
-    І будемо Одним...
Або просто сказати – «Свідками нам Боги».
Славень при обміні перснями шлюбними потребує деяких пояснень. В давнину вважалося, що двоє йдуть до шлюбу, аби створити «гідну домівку для гідного духа». Тобто, головним завданням шлюбу вважалося зачаття та народження дитини, в яку мав втілитися хтось із пращурів, продовжуючи тим самим земний рід. А отже, ті, хто наважився на «шлюб без свідків», мають знати, що своєї шлюбної ночі вони не мусять запобігати зачаттю. Зачата цієї ночі дитина буде здоровою, розумною і сильною. В ідеалі «шлюб без свідків» - це взагалі найперша ніч любові як для хлопця, так і для дівчини.  Однак, в часи Калі-юги, подібна досконалість трапляється дуже нечасто. Тому для тих, хто бере шлюб за цим обрядом, але вже мав до того статеві стосунки, необхідно замість «чистими і духом і тілом» промовити «чистими духом своїм», на знак чистоти помислів. Якщо шлюб відбувається Купальської ночі, то, перед тим, як усамітнитись, потрібно тричі перестрибнути через вогнище, очищаючись від скверни.
Бажаючі взяти шлюб по черзі промовляють:

- Душі пращурів
- З дубового гаю
- Гляньте на нас нині
- Хай Боги вирішать
- Хай вони визначать
- Кому з вас зійти у Яву
- Кому відродитися в славі
- Ми є чистими
- І духом і тілом
- Ми творитимемо
- Притулок для душі неявної
- Ми чекатимемо
- Їхнього вибору
- І вашого приходу.

Закінчується славень також словами «Свідками нам Боги».

Попередження:
Цей шлюбний обряд є дуже сильним в духовному плані. Тому наслідки його розірвання, а тим більше обману особи, котра довірилася коханому, можуть бути непередбачуваними і дуже лихими. Такі ж лихі наслідки тягне за собою вбивство шляхом аборту дитини, зачатої цієї ночі, або змушення чоловіком своєї подруги до такого чину. Якщо ви є рідновірами, то вам найкраще спершу обмінятись заручними перснями і добре все зважити. Для не рідновірів такий шлюб є небажаним взагалі, бо молоді люди, котрі не відчувають сили Богів, можуть «одружитися без свідків» задля оригінальності, бажання похвалитися перед приятелями, а тоді покинути свого друга чи подругу не знаючи, що невіра в Богів не рятує від їхнього справедливого суду. Виняток серед не рідновірів можуть ставити езотерики, або ті, хто серйозно вивчає природні сили і знає наслідки, які бувають, коли ці сили розгнівати.
(взято з рідновірського сайту)

Купальська

Одне з найпоетичніших свят українського обрядового календаря.

Купальські вогні надихали на творчість не лише великого Миколу Гоголя, а й багатьох інших письменників та поетів. Церква цього дня відзначає Різдво Івана Хрестителя. Ще в дохристиянську добу слов'яни відзначали цієї пори свято Купайла, тобто Сонця. шляхом злиття християнських та язичницьких традицій і утворилося свято Івана Купала.

Спеціально до дня Купайла хлопці та дівчата виготовляли ляльки-опудала Купало та Марену. Навколо цих персонажів точаться головні події вечора на Івана Купала. Марена яваляє собою зроблену із соломи ляльку, яку вдягають у жіночий одяг, Купало також виготовляється із соломи, але одяг на ньому чоловічий. Марену, відповідно, роблять дівчата, а Купало – хлопці. Цікаво, що походження ті того, ні іншого образів невідоме, зате відомо, що і Купало і Марену чекає трагічна розв'язка. Їх обох, або ж топлять, або ж спалюють.

Як відомо, і цей звичай зараз гарно зберігся, головною розвагою вечора на Івана Купала є стрибки через багаття. Хоча чому власне розвагою, це зараз вони стали чимось на кшталт спортивних змагань, а от раніше цьому ритуалові надавали магічного значення. Скажімо, якщо стрибнути найспритніше, то у Вас буде гарне здоров'я, коли вдало перескочать через полум'я закохані, то вони скоро поберуться. І не дай Вам Боже вскочити у вогонь – біди на протязі року не уникнути.

По закінченні веселих дійств можна йти відпочивати. Це не стосується, лише найсміливіших та найчистіших серцем у яких є шанс знайти чарівну квітку папороті і здобути усі земні скарби. Але пам'ятайте: шлях до квітки захищає нечиста сила, та й земні багатства, які вона відкриває ще нікого до добра не доводили.

roseroserose

В день Івана Купала намагалися зцілюватися росою Для цього потрібно встати якомога раніше і пройтись босоніж по цілющій купальській росі. В цей день проходив масовий збір лікарських трав. Особливої цілющої сили купальська трава набирає до сходу Сонця, отож, як мовиться, "Хто рано встає, тому й Бог дає!"

Звичай цілувати руку жінці

Поцілунок як жест привітання існував ще в Стародавньому Римі, де були три варіанти вітань:

найближчому оточенню дозволялось цілувати правителя в губи,

звичайні сановники мали цілувати йому руки,

а слуги – його ноги.

А ось в Англії в ХVІ ст., за етикетом, гість мав поцілувати господаря, господиню, їхніх дітей та ще й домашніх тварин.

В Україні зазвичай цілували руку панові, якщо хотіли йому подякувати. Вдячні діти також цілували материні руки. А сьогодні у нас поширюється звичай взагалі цілувати руку  жінці. 

Як і коли це роблять в світі?

В Австрії – винятково у святковій обстановці.

в Польщі – на будь-якому зібранні, як виявлення особливої уваги до жінки.

У нас – роблять це частіше в ході ділових взаємин.

Поборники етикету – французи – добре знають, що під відкритим небом та під час їжі руки жінкам не цілують. У гостях руку цілують тільки господині.

О.Корніяка ("Мистецтво ґречності") радить: цілуючи руку жінці, не підіймати руку до своїх губів, а нахилитися самому. А після поцілунку руку повільно опустити.

Поцілунок в долоню чи в зап'ясток сповіщає про прагнення до інтимних стосунків та невисоку культуру.

Тож цілувати треба в тильну частину пальців.

Короткий огляд Л. Огнєва

16 cічня - ОБЕРІГ КОРОВИ

Селяни вірили, що в цей день голодні відьми, повертаючись із гуляння, здоюють корів. Щоб уникнути такого зла селяни привязували над ворітьми сальну свічку. І зверталися за допомогою до домового: " Дідусь
домовий, напувай мою худобинку, напувай та годуй, гладко води. Біжи, молочко, по
жилочкам, да у вимячко, із вимячка да в дієчки, із дійочок да в подійничок да
по криночкам на товсту сметаночк
у".
Ваили в цей день кашу на молоці вівсяну або ж з борошна, студили її і так в горшку і несли в хлів до корови. Давали в цей день коровам каравай.

Рецепти обрядового хлібу: http://www.rossichy.ru/ncalendar/1_yan/16_yan.html

Великдень в Карпатах

…Того дня,  як воскрес Христос,  сонце з радості не заходило і день був великим-превеликим,  тому й назвали його Великдень… або- коли Христос родився,  дуже світило сонце і стояли такі довгі дні,  що теперішніх треба сім скласти докупи,  щоб був один тодішній.  Тоді,  було,  як зійде сонце в неділю вранці,  то зайде аж у суботу увечері.  А як розіп'яли Христа,  - дні поменшали.  Тепер тільки царські ворота у церкві розчинені навстіж сім днів,  на згадку про ті довгі дні.  Ось чому день Воскресіння і називається Великим…

Великодень в Карпатах.  Як це було.

В Чистий четвер,  під час Служби Божої,  яку правили того дня,  люди намагалися тримати свічечку,  з якою потім обходили усе обійстя.  Сажею з неї випалювали хрест у хаті,  а саму свічечку зберігали.  Кажуть,  вона є дуже помічною.  Нею обкурюють людину,  яка злякалася,  а коли хтось помирає,  дають йому цю свічку в руку.  А ще її називають громницею – адже запалювали під час громів,  щоб відігнати їх від хати.  

Страстного тижня господині печуть — паску — на згадку про Христові слова: «Я є Хліб життя».  

За три дні до свята Чистого (Живного) четверга на Гуцульщині діти ходять «гріти діда»,  відвідуючи хресних батьків та інші господи,  особливо ті,  де є старенькі люди.  Малеча окликає: «Грієм діда.  Печіть паски.  За три дні Великдень!».  Діток віддячують за добру звістку кукуцами — спеціально спеченими булочками з хрестиками.  В наші дні пригощають солодким.

А в Страстну п'ятницю — у день страдницької смерті розп'ятого Христа старі й малі ідуть до церкви,  щоб вклонитися Святій Плащаниці.  Саме час посидіти біля неї,  як біля померлої людини,  міркуючи про своє життя та слухаючи читання «Дій святих апостолів».  Багато людей,  особливо молодь,  у храмі проводять нічні чування,  що розпочинаються з «Хресної дороги».  

Жодної справи не повинна торкнутися рука в цей день скорботи,  жодне зайве слово чи жарт не мали зірватися з язика.

А Великодня субота — це останній день підготовки до свята і остання нагода висповідатися й прийняти Святі Тайни Тіла і Крові Христа.  Без цього не досягнути повноти свята.  Не гідно сідати до великоднього столу з неочищеним серцем і устами.  Великдень є символом щорічної можливості почати нове життя.

У Пасхальну ніч храм буває переповнений молільниками.  На цей час сюди приїздять до своєї родини,  хто живе у найвіддаленіших куточках і не завжди може бувати на богослужіннях.  В цю ніч на Паску спати не можна взагалі,  оскільки проспиш все на світі.  

«Христос воскрес!» — лунає під світанок.  Під передзвін церковних дзвонів та спів пасхальних пісень освячуються паски,  писанки та все принесене в прикрашених кошиках і кухлях.  Люди христосуються і поспішають додому — до сім'ї,  родини,  особливо якщо вдома з нетерпінням чекають свяченого старенькі й хворі,  найменші. . .  І ось умиваються свяченою водою,  в яку опущено писанку та хрестик,  а лише тоді до святкового сніданку,  щоб розговітися яйцем і паскою.

Великодній тиждень — Світлий тиждень.  А закінчується він Провідною неділею,  або Антипасхою.  Це день відвідин померлих.  Мало не всі родичі тих,  хто відійшов у вічність,  збираються на цвинтарі,  щоб згадати рідних і сповістити радість воскресіння: « Христос воскресе із мертвих і смертію смерть поправ!».

На Великдень колись обов’язково вдягали обновки.  Колись у Великодню неділю ходили в гості до баби-повитухи.  Нині,  коли на зміну повитухам прийшли куми,  обов’язково відвідують їх,  а також хресних батьків,  дідусів та бабусь,  аби таким чином виявити їм свою повагу.  У гості йдуть обов’язково з писанкою,  паскою.

Хоча на Великдень передусім ходили не так у гості,  як на масові розваги,  які влаштовували на полі чи на вигоні,  – залежно від місцевості.  У Карпатах такі розваги відбувалися переважно перед церквою.  Існувало очищення вогнем,  – з суботи на неділю перед Великоднем палили вогні,  через які стрибали хлопці.  

У неділю після церкви усі чимдуж бігли додому.  Вважали,  що хто як прибіжить – так у нього буде вестися господарство.  Згадують,  що був звичай перш,  ніж сідати до сніданку,  помолитися на колінах,  після чого дівчата вмивалися водою з них,  щоб бути такими ж гарними,  як писанки.  Коли розговлялися,  то у першу чергу яйцем,  бажаючи одне одному здоров’я.  Шкарлупку з яйця не викидали,  шкірку з ковбаси також – заорювали в поле.  Хто мав бджіл – святив і мед,  а потім ніс його на пасіку,  щоб ніщо зле до них не чіплялося.  

------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Великодній кошик

Великдень - свято родинне,  з обов'язковим сімейним святковим обідом,  щедрим на скоромні,  посвячені у церкві смачні наїдки.  

Спеціально до Великодня тримають кошик і вишитий особливим візерунком рушничок.  Ще звечора кошик наповнюють святковими стравами: кладуть паски - пшеничні й сирну,  крашанки,  сало,  шинку,  хрін,  грудку вершкового масла,  пиріжки з сиром і завиванець з маком,  сіль,  писанки і свічку (її стромляють у паску і запалюють,  коли священик святить скоромне).  Усе накривають особливим великоднім рушничком,  який раніше тримали спеціально саме для цього,  з характерним орнаментом.

Паска, яку також пекли цього дня,  була не такою маленькою,  як зараз,  тому у кошик вона не влізалася.  Гуцули несли святити її в бесагах,  ще дехто в обрусі,  хустці чи скатертині.  А у кошик клали яйця зі шкарлупкою і чищені – щоб одразу можна було їсти.  Обов’язково там було і щось м’ясне: шинка,  солонина,  вуджене сало.  Крім того – масло та сир.  Робили пляганий сир з коров’ячого молока,  на кшталт бринзи. 

Як правило,  пасок випікають кілька,  різних розмірів,  часом для кожного члена родини,  і обов'язково одну велику - для всіх.  Прикрашають великодній хліб візерунками з тіста - подвійними (восьмираменними) хрестами,  решітками,  віночками.

Також часто готують сирну паску: запечену або приготовлену „холодним” способом - під пресом.

Неодмінно святили сіль. Сіль - символ достатку,  повноти,  суті.  У Біблії сіль - символічний засіб зв'язку між Богом і його народом: „І не оставляй жертви твоєї без солі завіту Бога твого”.  У Нагорній проповіді Христос називає своїх учнів „сіллю землі”.  Тому у святкові дні дня надання особливої сили солі її запікали в печі або святили у церкві.  Перед Великоднем сіль запікають у Чистий Четвер.  

 

На Гуцульщині є дуже філософська легенда,  яку занотувало багато етнографів і яка в різних варіаціях згадується в народній поезії.

Невдовзі після свого Воскресіння Христос переміг диявола і закував його дванадцятьма залізними ланцюгами в підземеллі під Голгофою,  за дванадцятьма залізними дверима,  котрі замкнені на дванадцять залізних замків.  Але нечистий ще має силу,  день і ніч він рветься на волю,  розгриз уже одинадцять залізних замків і злизав одинадцять залізних дверей.  Ще мить - і впаде остання,  дванадцята перепона.  Вирветься тоді диявол на білий світ,  і настане світу кінець.  Але саме в цю мить дзвонять у церкві дзвони,  люди вітаються словами "Христос воскрес!" і обдаровують одне одного писанками.  Тоді враз поновлюються всі окови на нечистому,  всі двері й замки.  Отож сидіти там,  за ними дияволу довіку - поки люди на землі писатимуть писанки і вітатимуть одне одного з Великоднем.

Ще й понині в кожній гуцульській оселі можна побачити над дверима три писанки – великодню,  вербну (шуткову) і третю – в грабельках.  Перша - з хрестом – огороджує хату від зла,  вербна - дає здоров’я,  а в грабельки - вигрібає нещастя.

(але про писанки іншим разом)

 

 

А як тепер? (слово передається блогу поета П. Мідянки)

 Великодній час приходить у гори по-різному, в залежности від тяглости м’ясниць,  але все ж це неповторна саме весняна пора,  з небесною блакиттю над засніженими верховинами, і дурманить запахами ґіацинт у терновому узголов’ї Спасителя.  Поліетнічне Закарпаття святкує два Великодні: римо-католицький та православний,  мешканці гір люблять свій ортодоксальний,  з фіолетом бриндуш та золотом весняної примули…

Неодмінні Великодні атрибути – це паска й писанка,  вишуканий весняний гардероб і порядок на власному подвір’ї.  Довготривалий піст, більшість все-таки намагається його дотримуватися,  важка польова робота виснажують тілесно,  але укріпляють духовно. Така в горах кількасотлітня традиція,  порушити яку тяжко попри недремне людське око. 

Великдень є святом свят закарпатських заробітчан.  Заробляючи впродовж року по чужинах долари та відробляючи шенґен-візи,  більшість прагне на свята повернутися додому, щоб не тільки в родинному колі покуштувати на пареному молоці спеченої паски,  але й на весняному моріжку прадідного поля з’їсти пражений на ватрі кусень баранини чи воловини.

Святу передує кропітка праця здебільшого на Страстному тижні (все таки…).  Вона є подвійним тягарем, коли співпадає з веснуванням: це посадка картоплі,  кукурудзи, усіляких овочевих культур. Це всеможливі “євроремонти” – штукування й шпаклювання, клеїння плитки, фарбування огорож вартістю в десять тисяч доларів. Нині навіть соромно мати дротяну огорожу – мусить бути кована, як десь в Оломоуці чи Брно.

За тиждень до Великодня святкують знамениту Цвітну неділю(Цвіти), тоді горяни зазвичай ідуть до храму на Утреню по заздалегідь приготовлені й освячені вербові гілочки. Гілки ці нарізають з дерева, яке місцевий люд називає лозиною. Саме розквітле дерево називають “мицькою”, що відповідає вербовим котикам. Ці гілки звикли класти на пасхальне тісто. Ними злегка торкалися вірників, щоб ті були “чесні, як мицька”. Їх використовували як оберіг од літньої грози, спалюючи в хатньому вогні…

Нинішня кондитерська й хлібопекарська індустрія позбавляють сучасних господинь від трудомісткої домашньої випічки, однак статечні ґаздині воліють замішувати паску на домашньому кип’яченому молоці з додаванням до борошна вищого ґатунку манної крупи та інших компонентів,  від чого звичайний хлібобулочний виріб стає паскою. Коли її приберуть у плетені хрести та тістяний декор, помащений яйцем, то вона нагадує саме теплий сонячний диск, що піднімається з-за прозорого лісу на якійсь безіменній полонинці.

Сьогоднішні передвеликодні ринки кишать псевдописанками, розмальованими нітролаками, прикрашеними мереживними бантичками, але все ще хтось береже давню, вималювану писачком воскову писанку, освячену десятки разів ув ажурному ізянському кошику. Сама по собі ця писанка як родинний музейний експонат, але таких експонатів дедалі менше поміж закордонних плиток шоколаду, екзотичних фруктів, золотих і срібних ланцюжків, котрі звикли освячувати разом з Божим даром. Писанки нині десь сиротливо туляться біля розкішних окостів та авокадо. І тільки на неґативах Сергія Маковського можна побачити автентичну закарпатську писанку з рослинно-геометричним орнаментом. Це не Космач і не космацька писанкова класика. Отож після мобільного перепитування приятеля: «Ци наладжена кошарка?», можна відчути з того справді ажурного ізького кошика зі слиною в роті вдихнути млосний лоскіт великодніх смаколиків і на годину-дві закімарити, бо ніякий телеканал “Глас” не замінить отієї чарівної Всеношної в горах, де Вечірня поєднуються з Утренею.

Передопівнічне “клепання” в товсту смерекову дошку, що підвішена на двохсотлітній щепленій яблуні дає знати, що час вдягнути найвишуканіше з гардеробу й рушати до храму, де відбувається найголовніше. Рівно опівночі з вежі залунає цілий оркестр дзвонів, вилитих ще за Австро-Угорщини шопронським ливарником Фрідєшем Шелтенґофером та пізніше пряшівськими майстрами. І почується в тому урочистому гомоні: Великодні минулі й прийдешні. І в мерехтінні трійць та поокремих білих стеаринових свіч побачиш, як купками стоять старовинні роди. І сьогоднішня церква уже в потрійних обіймах тих же генетичних і зайшлих…

І на світанку той же гук дзвонів: жалюзі підняті, вікна розчахнуті настежар (навстіж). Ґазда бере в руки кошик, вже мало де накритий традиційними рушниками, здебільшо серветками а la Ciprus , поспішає вузенькими акуратними вуличками. Дехто задля престижу всідається в Nissan Pajero, щоб швидше. Давні русини щодуху бігли від храму зі свяченим. Вважалося, що хто першим прибуде додому з паскою, тому весь рік буде просперація. За давньою традицією свяченим обдаровували худобу. Родиною всідалися за святково сервірований стіл – сервізів, мельхіорових приборів, серветок нині не бракує в кожному домі, то ж і свято має бути святом. Старші, які строго тримали Великий Піст, їдять небагато. Молодші ж дозволяють собі більше алкоголю й маснот. Етнограф Юрій Жаткович на початку двадцятого століття зауважував, що на Воскресіння Господнє по всій Карпатській Руси дзвонили в церквах дзвони, а молодь забавлялася біля храмів. Сьогодні це вже пережиток, оскільки по городах і полянках димлять шашлики, скажено гримить попса. Зараз і гір торкнувся достаток, який, як правило нівелює святість, почуття побожности.

З релігійно-культової точки зору Пасхальний Канон має свою притягальну силу навіть у малодоступних церковнослов’янських синтагмах і періодах, і той, хто регулярно відвідує богослужіння, може увійти в транс канонічних піснеспівів. Тривуче в Карпатах язичницьке начало також відійло на задній план, всі повір’я тримаються десь у глухих ярках або на високогір’ї.

Багато де велика кількість автівок, надмір барів і алкоголю збурюють у молоді зовсім не великодні настрої. Спалахують бійки й поножів’я, розбиваються авта, у реанімації не перестає дзвонити телефон.

Залежно від часу, коли припадає паска, розцвітають черешні (в горах це зазвичай пізно). І тоді до наших великодніх кошиків осипається черешневий цвіт. Падає на квітчасті хустки жіночок, на вибагливі засчіски дівчат і леґінські русі кучері й локони.

І відчуваєш побожність, що освячена цілими поколіннями предків. І бачиш український характер свята. Бачиш тих, хто на три дні покидає чужину, щоб удома вдихнути аромат черешневого цвіту, побачити ангельську білизну стихаря священнослужителя, трепет процесійних короговок на весняному леготі…Вони збираються разом, щоб по тривалій забороні церковного закону на Провідну Неділю вдарити вогняного дуботанця чи реліктового танцю “Арделянин”, витерти всі поти з тіла й блакитними очима глянути в небесну синяву, яка є тільки у високих Українських Карпатах.

Петро Мідянка,  Закарпаття онлайн. БЛОГИ (з деякими скороченнями)

Ночь матери

Вітаю всіх мам із Ніччю матері. Бажаю всім Вам міцного здоров`я!


Ночь матери — это ночь перед днем зимнего солнцестояния. Это конец года. Вся годовая работа закончена, закрома полны. Пришло время подвести итоги и отблагодарить богов и домашних духов за их содействие во всех делах в течение всего года. Это время освободиться от всех забот и тревог для встречи нового жизненного цикла. Это темное, женское время.

Через 12 ночей в свои права вступит новый год. Хозяйка наводят порядок в доме, украшает его и собирает семью у очага. Все в это время славят Богинь, а мать открывает врата Иного Мира, чтобы впустить в наш мир новую жизнь.

Все работы по дому должны быть окончены к вечеру этого дня, венок Йоля должен быть сделан и весь дом должен быть украшен зеленью Йоля (еловыми ветками). По возможности, вся семья должна сходить в баню или сауну (по крайней мере, просто помыться) во второй половине дня, чтобы и души, и тела очистились.

Венок из еловых или сосновых веток с 8 свечами должен быть приготовлен и установлен на каминной доске либо в месте, являющемся «сердцем» дома.

Свечи в венке Йоля должны гореть всю ночь, а по возможности — до 12-й ночи.

http://www.calend.ru/holidays/0/0/1197/

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая
Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее в политике конфиденциальности