хочу сюда!
 

Лара

36 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 32-42 лет

Заметки с меткой «звичаї»

У плем'я водабе існує найпікантніший конкурс краси ...

 

Ми звикли до того, що конкурси краси - це, як правило, доля жінок. Майже у всіх куточках земної кулі чомусь було прийнято оцінювати саме жіночу красу. Але нігерійське плем'я водабе має власний погляд на цей рахунок. Тут щороку в красі, витонченості і інших чеснотах змагаються чоловіки.

Щорічно кінець вересня знаменується неймовірно видовищним, яскравим і незвичайним дійством - святом ворсу, до якого ретельно готуються всі представники сильної статі цього кочового племені. 

[ Читати далі ]

Дітей скидають з п'ятнадцятиметрової вежі...



Вже 500 років у парафіян у мусульманській святині в західній Індії  існує традиція, згідно з якою дітей скидають з п'ятнадцятиметрової вежі на удачу.

Дітей підіймають на вершину вежі і скидають на натягнуте простирадло, яке тримають Чоловіки внизу, а потім дитину віддають її матері. Батьки з гордістю скидають своїх дітей з вежі, тому що вірять, що цей ритуал принесе їх нащадкові удачу, здоров'я та довголіття.

Тонкощі турецької культури...

Турок не удивишь ранним визитом гостей, ненастоящим тортом на свадьбе и вечной молодостью соседа. А чем еще они отличаются от нас?

Они готовы к приходу гостей в любой момент


Турецкая страсть к общению не имеет границ. Гости здесь могут явиться с самого утра — попить чая со сладостями, обсудить последние новости и назначить «жертву» общего визита. Потому любая хозяйка должна уметь расстилать скатерть-самобранку за считаные минуты (на этот случай в холодильнике всегда хранится внушительный запас еды), а также отличаться невероятным дружелюбием, ведь гости могут засидеться до самого вечера. Особенно турки любят ходить в гости к молодым матерям. Через несколько часов после родов в палату бочком протискиваются сразу двадцать самых близких родственников, чтобы понежить малыша и проверить, есть ли молоко у мамы. Соседи, как правило, заглядывают, чтобы спросить совета или оценить ремонт в доме, а родным и повода не нужно: свекровь с золовками могут приходить хоть каждый день.

[ Читати далі ]

Коли святкували новий рік у давнину?

Чи був Новий Рік 1 січня? З археологічних та етнографічних джерел знаємо, що наші предки святкували новий рік в березні і називали його - новоліттям. Зимою наші предки святкували Зимове Сонцестояння, виконували обряди, запалювали вогні, танцювали, звеселялись, задобрювали духів до приходу весни. Як вони усе це робили та які свята мали слов'яни на новий рік розкаже стаття: http://spadok.org.ua/narodni-zvychayi-i-obryady/slovyanskyy-kalendar

Робіть добро ! Заповіт Святого Миколая.

«Робіть добро»
Дзвіночків чути срібний передзвін
І добра вість летить з усіх сторін,
Що з неба Миколай до нас спішить,
Бо хоче на землі добро вершить.

Приспів:
Робіть добро, робіть добро –
Для радості в житті, для щастя.
Робіть добро, робіть добро
І вам добро добром воздасться. 


Заступник наш добродій Миколай,
Він учить нас любити рідний край
І для потомків берегти Дніпро,
Для України сіяти добро.
                                                                                       Приспів
Живімо так, щоб в небі голубім
Зірки добра світили нам усім
І заспіваємо на цілий світ
Святого Миколая заповіт.







Це табу в різних країнах...

Звичаї країн світу часто відрізняються від наших. Ви підняли палець вгору, показуючи “окей”, а на Вас дивляться скоса – Ви, мабуть, у Туреччині? Іноді з жестами треба бути обачними. Ось тільки кілька прикладів того, що не варто робити в деяких країнах. Для тих, хто любить подорожувати та цікавиться різними культурами!

  Для нас великий палець, піднятий вгору, може означати тільки схвалення

???????????????????

[ Читати далі ]

Мистецтво і війна (Як святкували Трійцю)

Зелені свята – дуже давнє народне дохристиянське свято, яке символізує остаточний прихід літа. Це завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі Зелених свят тисячі років лежали культ рослинності і магія заклинання майбутнього урожаю.

За світоглядом наших предків світ складається з 3 частин: Яв, де ми зараз перебуваємо, Нав, де ми перебуваємо до народження та після смерті і Прав - світ Богів та божих законів. Тому Зелені свята називаються ще й Трійцею. Впродовж багатьох століть традиційною є  давня народна ритуально-обрядова складова Зелених свят.

Деякі тисячолітні традиції і обряди наших пращурів, звичайно, були втрачені і призабуті, деякі були змінені або спрощені, але народна пам’ять все ж таки зберегла бодай елементи і головні атрибути Зелених свят.

Напередодні Зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, хату, подвір’я та господарські будівлі прикрашали клечанням – зеленими гілками дерев. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м’ятою, пижмою, ласкавцями, лепехою.

Як всі інші свята наших пращурів, Зелені свята базувалися на хліборобських традиціях сонячного циклу. Але окрім культу Сонця і культу померлих предків, в основі Зелених свят лежав культ дерева і квітів. Можливо, тисячолітня традиція прикрашати житло на Зелені свята зеленим віттям і була пов’язана з давнім культом і святом дерев.

До останнього століття в Україні окремі дерева вирізнялись від інших особливою шаною до них. Це дуб, ясень, явір, тополя, береза, липа. В окремих місцевостях навіть не можна було ламати гілля з дуба на клечання.

Культ дерева і лісу яскраво відбивався у підготовці до Зелених свят. По клечання до лісу їхав старший родини (у давнину, звичайно, старший роду). Клечання забирали в хату, на обори, стайні, хліви, несли в комори, клуні, на пасіку. На думку наших пращурів, в деревах оселялися душі рідних – померлих дідів-прадідів. Дід-Ладо – добрий дух предків – опікунів роду – разом з гіллям-клечанням приходив до господи.

Між іншим, серби і греки у дні Зелених свят збирали квіти, плели вінки й несли їх додому, а інші народи, як і українці, оздоблювали свої домівки зеленими гілками дерев, які несли з лісу або «священного гаю».

У Зелені свята в деяких місцевостях України були звичаї, пов’язані зі священними деревами. Наприклад, на Лівобережжі був обряд водити тополю. Дівчата вибирали поміж себе дівчину на тополю, прикрашали її намистом, стрічками та квітами, обличчя зав’язували хусткою, руки прив’язували до палиці і так водили по селу з гучними піснями. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання (головним чином, приплоду худобі і гарного врожаю), щедро обдаровував учасників обряду.

На Поліссі побутував близький за значенням обряд Троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина. А ще відома така молодіжна забава, як завивання берези.

Вранці у Зелену неділю дівчата беруть харчі, закликаюь хлопців і з піснями-веснянками та гаївками йдуть у ліс чи в гай. Там грають, співають, хороводять, а потім сідають і разом їдять все, що принесли. Після цього шукають в лісі молоді берізки, що мають тонкі і довгі гілля-пруття – і з того тонкого гілля на самій березі завивають вінки, співаючи відповідних пісень:

По саду ходжу, виноград саджу
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащіпаю,
Нащіпавши, віночка зів’ю,
Віночка звивши, на воду пущу:
Хто вінка пійме, той мене візьме…


Хлопці можуть допомагати – кожний своїй дівчині – завити вінок на березі.

Ой, зав’ю вінки та на всі святки,
Ой на всі святки, на всі празники…
На всі святочки, на годовії і на роковії…


Звивши вінок на живій березі, хлопці їх обережно відламують і доручають дівчатам. А дівчата забирають додому і пізнім вечором йдуть до води і пускають їх на воду, як на Купала, споглядаючи, чи швидко пливуть, чи не підуть під воду, чи з’єднається з іншим вінком, на який загадала дівчина, чи не пристане до берега, тощо.
 
Сьогодні 19 червня на радіо Культура о 19 годині відбулася радіопередача Василя Лютого про звичаї обряди Зелених свят або Трійці.

Прослухати можна тут: http://radiokultura.org/page/15.html?name=Arhiv



Головні атрибути Зелених свят



13%, 1 голос

0%, 0 голосов

13%, 1 голос

63%, 5 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

13%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Думка ''стороннього''

Японський дослідник Хітоші Катаока дослідив, що українська культура та фольклор значно давніші за російські. Думка «стороннього» ставить під сумнів традиційне уявлення про «старшу сестру»
          Хітоші Катаока, що був аспірантом кафедри фольклористики при Київському національному університеті ім. Шевченка, досліджує східнослов'янський фольклор більше 13 років. В Японії вважають, що для цього достатньо вивчити російські традиції та культуру, про українську культуру взагалі не згадують. І це, на думку дослідника, неправильно, адже «ставить воза перед конякою». Після того як Катаока більше 10 років досліджував російський фольклор та близько трьох років український, він дійшов висновку, що українська традиція є значно глибшою, старішою та містить дуже багато рис культури тих часів, коли євразійці ще мали ознаки єдиного народу.

          Спочатку Хітоші Катаока навчався на відділенні російської філології в Японії, а потім приїхав до Росії для того, щоб краще вивчити  мову і фольклор. Попри велике бажання молодого науковця поїздити російською глибинкою та послухати сучасні зразки народної творчості, в експедицію йому так і не вдалося поїхати. Можливо через те, що творчість а-ля Лесь Подерв'янський культурному японцю поки що була б незрозумілою.

          Через деякий час навчання у Москві та Санкт-Петербурзі Катаока помітив, що книги практично всіх серйозних дослідників мають посилання на українських авторів, науковців чи на збірники українського фольклору. Так з'явилася ідея поїхати в Україну, щоб вивчити питання глибше.

      Після приїзду та вступу до аспірантури Хітоші Катаока дізнався, що Костомаров є насправді українським ученим, а не російським, що до першого видання збірки казок сам Афанасьєв писав: «Шкода, що адресат зневажив українським оригінальним текстом», (що вказує на те, що ці казки мають українське походження). Квітка-Основ'яненко, Максимович, Рудченко збирали українські народні казки та висилали їх до фольклорних збірників, які виходили в Росії. Казки перекладали i вважали російськими. У 1858 році вийшли казки, які збирав Афанасьєв, а в 1869-му, які збирав Рудченко.

      Хітоші Катаока жив у Києві. Він добре оволодів українською, незважаючи на те, що лекції для іноземців в Україні читають російською. «Я щасливий чоловік, — говорив пан Катаока, — бо я зустрів Лідію Францівну (Дунаєвську, завідуючу кафедрою фольклористики — Авт.), яка і вчить мене української мови.

      За словами Хітоші Катаока, в російській культурі помітно великий вплив фінських та сибірських народів. А давньоруська культура, цілком можливо, була привнесена вихідцями з України-Руси, які подорожували, торгували чи переселялися з Русі на північ та північний схід. В українському ж фольклорі та культурі дослідник помітив дуже цікаві перегуки з японською традицією. До того ж, за словами Катаока, глибинні архетипічні уявлення та обряди, ті, які несуть на собі відлуння спільної євразійської традиції, збереглися в японському фольклорі, у Ведах (давньоіндійські книги) та... в українських обрядах та звичаях.

      Одним із таких мотивів є казка про витязя, народженого собакою. Цей сюжет сягає корінням ще часів тотемізму, коли люди вірили у те, що обожнювана тварина була засновником роду людей. Одним iз найдавніших тотемів на території Євразії були собаки (в іншій інтерпретації вовки чи лисиці). Відоме особливе ставленя кельтських племен до тотему собаки, а українські воїни-характерники вважали своїм покровителем вовка. У культурі слов'янських народів сакральність образу собаки-вовка-лисиці залишилися лише в Україні. На думку Катаока, це вказує на те, що українська культура є центром та коренем східнослов'янської культури. Інші тварини, яких поважають в Японії, — це жаба, журавель, бик, черепаха. А  синтоїсти мають у домі маленький храмчик для лисиці, яка (як і в східнослов'янській міфології) символізує розум, довголіття, а також є духом рису. В Азії лис часто вважається богом рослин.

      Інша ознака древності української культури — це збережена традиція поклоніння предкам. Це особливо дивно тому, що християнська традиція суворо боролася з цими язичницькими пережитками, наголошуючи на тому, що Бог є єдиним, а померлі не повертаються до нащадків, бо перебувають після смерті в пеклі або раю, залежно від земних діянь. Японська культура базується на синтоїзмі, вірі у те, що божественне розлито у природі та має безліч своїх проявiв. Можна сказати, що це своєрідний аналог язичництва. Японці вірять, що на великі свята (Новий рік, свято Бон) душі предків відвідують своїх нащадків. В Україні також існує традиція поминання, «підгодовування», задобрювання померлих на новорічні свята, Великдень, Зелені свята (так звана русалчина неділя). У фільмі «Тіні забутих предків» показано традицію закликати в старий Новий рік на кутю душі померлих; в японській культурі також існує традиція пропонувати ритуальну їжу з рису душам, які в певні дні приходять до свого дому.

      Одним із дуже древніх є звичай ритуального вбивства старих батьків. Сам звичай, зрозуміло, в традиціях цих народів не зберігся, проте у казках та в художній літературі почасти до цього сюжету звертаються. Так у одній iз новел Коцюбинського син вивозить свою матір на санях у засніжений ліс, а в творчості японських письменників часто  зустрічається сюжет, коли син відвозить своїх старих батьків у гори. Обов'язковим при цьому є мотив снігу.

      Язичники вірили також у божественну силу дерев. Відголосок цієї віри досі зберігся у японській традиції споглядання вишні-сакури. Катаока розповів «УМ», що основним у цьому своєрідному поклонінні є не естетичний аспект, а традиція вшанування предків, адже пелюстки є душами померлих родичів. Цікаво, що в Україні на Поділлі до сьогодні зберігся звичай садити вишні на цвинтарі. А в українській культурі ягоди вишні символізують кров, а тому й рід. Тож не дивно, що вишня так часто фігурує в українському фольклорі та художній літературі. Дерево життя досі вважається одним із найвагоміших символів японської культури. Катаока був просто шокований, коли в експедиції до Карпат побачив, що деякі селяни над дверима, просто на даху прив'язують ялинку. За його словами, це віра в те, що через священне Древо життя божественна енергія сходитиме на хату, на родину.

      Традиція очищеня через вогонь і воду є дуже давньою та характерною не лише для української чи японської культур. Проте свято Івана Купала досі, після більш як тисячолітнього існування християнства в Україні, є актуальним і сьогодні, тобто має дуже міцне коріння. Саме в купальському ритуалі найбільше колись магічних, а нині традиційних обрядів пов'язано з водою і вогнем. В Японії жінки у день літнього сонцестояння також ходять до річки і роблять подібні до давньоукраїнських ритуали. Схожi обряди є хіба що в Китаї, але в інших народів, за словами Хітоші Катаока, немає.

      Також особливою як в Японії, так і в Україні була символіка порогу. Виявляється, що начебто сучасний звичай, коли щойно одружений чоловік заносить свою наречену-дружину в хату, переносить через поріг, містить глибоку символіку. Поріг є межею, символічним місцем. Колись у давній Україні, так само як у Японії та Ірані, у весільній церемонії був звичай запалювати вогонь на порозі, через який наречені мали перестрибнути. Поріг вважався місцем, близьким до домовика. А жінки в давній Україні та Японії ховали під порогом дитину, якщо вона народжувалася мертвою. Також у Японії збереглася традиція обсипати молодих на весіллі та небіжчика під час похоронів зерном (у нас пшеницею, в Японії — рисом).

      На те, що між Руссю та Японією були якісь історичні зв'язки, вказує також повір'я, що колись, у давні часи, в японську провінцію Хоккайдо переселилася група українців. Як доказ цієї, досить малоймовірної версії, Катаока каже, що костюм нареченої в цій провінції є практично копією галицького костюму нареченої. Цікаво, що кілька сторіч між Японією і Китаєм йшла війна за скіфських коней, тому якісь впливи праукраїнської культури здійснювалися і на японську культуру.

      В Україні Японію вважають патрiархальною країною, в якій люди значною мірою зуміли зберегти свої традиції. Проте Хітоші Катаока лише сумно зітхає у відповідь на це питання. Він вважає, що традиції в Україні збереглися краще, що у нас частіше можна побачити людину, вдягнену в традиційний народний одяг, тоді як у Японії кімоно коштує дуже дорого, його одягають лише на традиційні свята і передають своїм дітям у спадок. Катаока турбує те, що Японію у світі часто вважають такою собі «собачкою Америки» і що японці дуже легко переймають європейські звичаї. Виявляється, що в Японії можуть вінчатися в католицькому храмі, періодично відвідувати буддійський, а дитину взагалі не прилучати до певної релігії. Вона визначиться сама, «ким бути», коли підросте. На думку Хітоші Катаока, зараз і Японія, й  Україна намагаються віднайти своє місце у світі. І відповідь на це гіперважливе питання треба шукати не у сучасній геополітиці, політичних «розкладах» чи економіко-енергетичній кон'юнктурі. Японець, який щиро зацікавився Україною, переконаний, що лише минуле може дати відповіді на те, яким буде майбутнє країни.

Коли колядувати, а коли щедрувати

   
      18 січня в Україні відзначають свято, яке називають Щедрим вечором. Це, по суті, другий Святий вечір. А називають це свято так, бо цього вечора співають щедрівки , в яких бажають здоров'я, благополуччя. Щедрівки трохи відрізняються від колядок на Святий вечір. Якщо колядувати можна і на Щедрий вечір, то щедрівки співають лише на Щедрий вечір
(а не на Старий Новий Рік. На Старий Новий Рік - засівають. Вітаючи Василя - колядують)

    З ранку і до вечора триває строгий піст. Він не відноситься лише до маленьких дітей і людей літнього віку, особливо до хворих. Вранці люди йдуть в церкву, щоб посвятити воду. Глеки або маленькі бідончики прикрашають колосками пшениці, або сушеними квіточками, говорять що таким чином Бог оберігає сім'ї від злих духів. Удома в глеки набирають трохи води, кидають часточки часнику (на Щедрий вечір в Україні цим часником над вхідними дверима і в кутах кімнат ставлять хрестики). У народі вважають, що часник проганяє зло і захищає сім'ю, як оберіг. Біля церкви йде служба, після якої святять воду, а потім цю воду люди доливають в свій посуд і приносять додому. Кожен з сім'ї, перехрестившись, випиває трохи свяченої води.

        Святкову вечерю готують таку ж, як на Святий вечір. Всі страви мають бути пісними. Це і кутя, і борщ з вушками, і вареники з начинкою, і грибна підлива, і узвар (компот з сухофруктів). Одним словом, страв повинно бути дванадцять. На стіл кладуть трішки сіна, зверху - білу скатертину. Як тільки на небі з'явиться перша зірочка, сім'я збирається за святковим столом. На Щедрий вечір в Україні є такий звичай: господиня зранку замішує дріжджове тісто і пече солодкий чотирикутний пиріг з начинкою. Господар будинку перед святковою вечерею набирає трохи свяченої води в миску, а господиня бере пиріг і разом з іншими членами сім'ї виходить на вулицю. Господар кропилом окроплює кути будинку, на кожному куті відкушуючи шматочок пирога. За господарем, по черзі, так роблять всі члени сім'ї. Потім всі заходять в будинок а господар обходить і господарські приміщення, якщо такі є, і окроплює свяченою водою тварин, що знаходяться там. Цей красивий звичай зберігся лише в тих сім'ях, які живуть в приватних будинках.

      Перед тим, як сідати за стіл, сім'я молиться і дякує Господу за здоров'я і благополуччя. Потім всі, спробувавши куті, починають вечерю. Після святкової вечері сім'я співає колядки, щедрівки, господар виносить дідуха (традиційний сніп пшениці, який вносять на Святий вечір). Також господар будинку виносить трохи куті і пригощає всіх тварин, якщо вони є в господарстві. Існує повір'я, що на Щедрий вечір тварини розмовляють, але підслухувати їх не можна, бо той, хто підслухає їх розмову, помре.

      На Щедрий вечір в Західній Україні є ще такий звичай: після вечері дівчата беруть ложки, якими вечеряли і виходять під вікно будинку. Там вони починають стукати ними, і де загавкає собака, то там і знаходиться суджений.

         Під вікнами будинків чутно щедрівки. Це збираються діти, щоб пощедрувати господарям побажати добра і щастя в році, що настав. По вулицях також ходять дівчата і щедрують (на перший Святий вечір колядують хлопці) . Всі разом, дорослі і діти, співають колядки і щедрівки, славлячи народження нашого Спасителя. І століттями передаються традиції дідів і прадідів щоб не зникала культура України.

Щедрівки 18-31 

Про колядування і щедрування в 30х роках ХХст. в селі Пекарі Канівського р-ну Черкаської обл. 

У неділю дуже рано на Йордан

Жити можна і до 120 років...




Народ, який не знає хвороб...ми Долину річки Хунза (кордон Індії та Пакистану), називають "оазисом молодості". Тривалість життя мешканців цієї долини - 110-120 років. Вони майже ніколи не хворіють, виглядають молодо. Значить, існує якийсь спосіб життя, що наближається до ідеального, коли люди відчувають себе здоровими, щасливими, не старіють, як в інших країнах, вже до 40-50-річного віку. Цікаво, що жителі долини Хунза, на відміну від сусідніх народностей, зовні дуже схожі на європейців. Хунзи купаються у крижаній воді навіть при 15 градусному морозі, до ста років грають в рухливі ігри, 40-річні жінки у них виглядають як дівчата, в 60 років зберігають стрункість і витонченість фігури, а в 65 років ще народжують дітей. Влітку вони харчуються сирими фруктами і овочами, взимку - висушеними на сонці абрикосами і пророщеними зернами, овечою бринзою. Цікаво ще одне: у мешканців є період, коли фрукти ще не поспіли - він зветься «голодна весна» і триває від двох до чотирьох місяців. У ці місяці вони майже нічого не їдять і лише раз на день п'ють напій з сушених абрикосів. Такий режим харчування зведений в культ і суворо дотримується.
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая