хочу сюда!
 

Инна

27 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 36-50 лет

Заметки с меткой «звичаї»

ЗВИЧАЙ - Творіння Рук Божих

  Головні вихідні ключові моменти, які дозволяють більш об’єктивно подивитися на витоки українського Звичаю й відчути їх глибинність та правічність.                                                                                                                                                  Перший “ключовий момент” Це розуміння того, що Світ - унікальна всеохоплююча досконала стійка Система, створена Богом (Творцем, Природою, Всесвітнім Розумом тощо), в якій усе взаємопов’язано і діє за певними вічними ЗАКОНАМИ. І Людина (Людство) невід’ємна частина цієї системи, яка має існувати і діяти за загальними правилами-законами всієї Системи. В разі порушення або ж відходу Людини (Людства) від цих Законів Система-Світ, забезпечуючи свою сталість, або ж вносить певні корективи, або ж міняє ту свою ланку, яка не діє за її законами та порушує стійкість Системи в цілому. Ці Закони Творця є вічними (принаймні на час існування Системи) та обов’язковими для всіх без винятку. Все інше, що поза цими Законами створено людьми, буде суб’єктивним відображенням знань і може сприйматися, або ж ні, більшою чи меншою частиною людей, в залежності від їх обізнаності, інтелекту, уподобань, світоглядних позицій... Божі ж Закони існують і діють незалежно від того, чи подобаються вони комусь,чи знають про них люди, виконують їх, чи ні. 

      Ці Вічні Божі Закони є константами і відображають Суть і Світогляд створеної Системи, є її Духовною суттю.
      Другий “ключовий момент” Людина (Людство) з самого початку знала і володіла Законами Системи (Божими Законами), які дані були саме Людині не лише на рівні інстинкту (як тварині), але й у вигляді ЗВИЧАЮ.
      Ця Духовна сутність Системи в матеріалізованому вигляді дані людям у вигляді ЗВИЧАЮ, який охоплює і регулює усі аспекти людського життя від самого народження і до смерті. Отже ДУХОВНІСТЬ є не що інше як Божі Закони, відображені у Звичаї саме для Людини. Наскільки живе  Людина у ЗВИЧАЇ (саме живе, а не просто знає його), тобто наскільки відповідає Божим Законам її світогляд і, головне, спосіб життя – такий її рівень ДУХОВНОСТІ. Тому ні рівень освіти чи знань, ні будь-який релігійний сан чи будь-яка висока посада не можуть слугувати однозначною ознакою духовної Людини. Головне – як, за якими законами вона живе!
      Таким чином ЗВИЧАЙ є КОНСТИТУЦІЄЮ ЖИТТЯ, тим параметром, який визначає спосіб буття як окремої людини, так і, що найважливіше, народу в цілому, Він є Найвищим Законом, який забезпечує, за умови його виконання, гармонійне співіснування ЛЮДИНИ з усім у ПРИРОДІ, яка є СВЯТИНЕЮ рівно як і ЗЕМЛЯ, на якій живе народ.
      Втрачаючи ЗВИЧАЙ, людина відходить від природного способу життя, вступає у протиріччя з Природою, втрачає свою ДУХОВНІСТЬ, здоров’я, а заразом і ті могутні можливості, які закладені в неї Богом при створенні. Звичаї – це ті визначальні сталі параметри, які забезпечують, за умови їх дотримання, досягнення і здійснення людиною свого головного призначення на Землі – бути помічником Бога у підтриманні Світового Ладу. Тільки у Звичаї повною мірою та у первинному, неспотвореному вигляді визначена і зафіксована сутність всіх цих визначальних понять. 
      Отже, ЗВИЧАЙ - Творіння Рук Божих, а не людських, - завжди був тією могутньою основою, яка складала і формувала Світогляд наших Пращурів, їхнє ставлення до навколишнього Світу і до самих себе.
      Саме наявність такого інструментарію, такого підходу дозволяє підійти до вирішення цієї архіважливої проблеми, що, в свою чергу, відкриває шлях до визначення не менш важливих життєвих категорій як окремої Людини, так і, що головніше, Людства в цілому – МЕТА ЖИТТЯ, ДУХОВНІСТЬ, СОВІСТЬ, ЩАСТЯ тощо.
      Ніхто не заперечуватиме відомий вираз відомого письменника, що “в людині має бути все прекрасне – і обличчя, і одяг, і душа, і думки”. Але як і хто вимірює і оцінює той рівень “прекрасного”. Мудрець Епікур стверджував “Не можна жити приємно, якщо не живеш розумно, морально та справедливо, і, навпаки, не можна жити розумно, морально та справедливо, якщо не живеш приємно”. Все вірно, але, знову ж таки, як і хто визначає оту “розумність”, моральність”, “справедливість” і, врешті-решт, “приємність” життя? Швидше за все мав бути якийсь прийнятний для всіх мірило-еталон у цих питаннях і тоді все ставало на свої місця. Такими еталонами-мірилом на різних етапах існування людства, як відомо, були панівні в цей час ідеології і, як не дивно, мода, хоча і в меншій степені та обмежених параметрах. Але чи завжди так було? Ми знаємо, що ці еталони-мірила (ідеології) дуже суттєво відрізнялися на різних етапах існування людства. В той же час виникає логічне запитання: невже сутність таких одвічних категорій як, наприклад, МЕТА ЖИТТЯ, ДУХОВНІСТЬ, СОВІСТЬ, ЩАСТЯ могли змінюватись в залежності від зміни суспільного ладу? При цьому не забуваємо про перший ключовий момент, який виключає таку можливість. Але оскільки такі зміни практично  відбувалися і відбуваються, то логічно передбачити, що Система-Світ, яка існує за Божими Законами, рано чи пізно відторгне (скорегує, чи взагалі знищить) людську спільноту, яка вирішила жити за своїми, людськими законами, хоч вони іноді видаються і дуже справедливими. Це і відбувається сьогодні, коли значна частина мислячих учених констатує: людство стоїть на межі глобальної багатоаспектної катастрофи. 
      Духовність (моральність) народу визначається фактичним станом його Світогляду, що відображений у збережених (розвинутих чи, навпаки, втрачених) ЗВИЧАЯХ, які спираються на Закони Природи та унормовують життя людини як частинки Всесвіту, Природи. Натомість державна ідеологія фіксується і діє безпосередньо через закони, усталені людиною для унормування розвитку суспільства і, відповідно, місця особистості в ньому на потребу всьому народові, або ж, що частіше, на догоду правлячій верхівці суспільства. 
      Коли обидва параметри (Звичай та державна ідеологія) спираються на спільний фундамент, тобто закони людські не суперечать Законам Природи, суспільство спокійно, без особливих протиріч розвивається відповідно до своїх моральних та матеріальних цінностей, свого Світогляду. Коли ж підвалини державної ідеології відрізняються від підґрунтя духовності народу - починаються протиріччя, тим гостріші, чим більші ці розходження. З огляду на це можна припустити, що першою і найголовнішою ознакою наближення кінця існування народу (національної держави)  є втрата свого ЗВИЧАЮ – сутності та оборонця Духовного Світогляду та його Національної Окремішності. Відповідно до цього чітко простежується та оцінюється і фактичне місце Держави, її дійсне ставлення до свого Народу, та її, що найважливіше,  духовна основа.
      Ця унікальна особливість ЗВИЧАЮ – глибинність, Божественість - дозволяє йому сьогодні виконати чи не найголовнішу роль у житті Українського Народу – об’єднати націю і зробити її монолітною. Саме ЗВИЧАЙ може стати тією основою, на якій прийде порозуміння усіх багаторазово штучно поділених та переподілених за найрізноманітнішими ознаками українців. Чи може піднятися на ЗВИЧАЙ Пращурів рука українця? А якщо піднімається - то це вже не українець.
      Звичай дозволяє просто і правдиво, органічно визначити ДУХОВНІСТЬ кожного з нас, наше місце у Вічному Українському Роді. Все, що випадає із Звичаю, не стоїть в обороні України та її народу – в більшій чи меншій мірі вороже нашій Землі і рано чи пізно заявить про це! Будь-яка релігійна організація, яка не стоїть на одвічній українській ЗВИЧАЄВОСТІ, є чужинською сектою, якими б гаслами вона не прикривалася, чи якою б чисельною та багатою вона не була. Як не вистачає саме такого погляду нинішнім провідним державникам і науковцям! Навряд би за цих умов могли б у них навіть виникнути питання “яку державу треба будувати?” та “чи може Земля бути товаром?”.
      Безальтернативною умовою, яка може заступити шлях подальшого і уже остаточного знищення українців як нації, є моральне оновлення, повернення до правічної ДУХОВНОСТІ. Без подолання вірусу брехні, який охопив практично всі правлячі верстви суспільства в умовах вседозволеності і, одночасно, пільгового та судового прикриття дій і бездіяльності можновладців, годі сподіватися змін на краще. Тільки позбувшись цієї біди можна вирішувати питання щодо економічної кризи та її соціальних наслідків. Вирішувати саме у такій послідовності, оскільки не “суспільне буття визначає свідомість”, як це стверджувалося в радянський період на основі історичного матеріалізму, а, навпаки, саме свідомістю – ДУХОВНІСТЮ, мораллю суспільства – визначається його соціально-економічне буття. Повернення до Духовного життя, до одвічного ЗВИЧАЮ є не якась гірша, чи краща рекомендація, а безальтернативна умова існування саме ЛЮДИНИ і СВІТУ взагалі. 
      Ніхто не заперечуватиме проти відомого положення, що об’єднаний одним світоглядом, чи хоча б однією ідеєю, народ (чи група людей) набагато сильніші за таку ж кількість людей, які розрізнені. В цьому полягає відомий досить давній підхід завойовників – “розділяй і володарюй”. Усі це знають, але чомусь в котрий раз наступають на одні і ті ж граблі.
Нас намагаються порізнити і на більш високому, духовному рівні. Якими тільки засобами не нав’язувалася і не продовжує нав’язуватися нам думка, що у кожного своя духовність, своя правда, своя совість, своя мета Життя і, врешті, своє особисте Щастя.
      На скільки частин поділені сьогодні українці за своїм світоглядом? Навіть неможливо порахувати.
Тільки більше 100 зареєстрованих політичних партій !!! А скільки найрізноманітніших за своїми світоглядними позиціями релігійних конфесій, сект, течій, груп  паразитують на тілі України??? А скільки нерелігійних клубів, центрів, офісів, шкіл з відмінним від українського світоглядом зомбують і калічать духовно не тільки дорослих людей, але, що набагато небезпечніше – молоде покоління? А ще ж до цього долучаються і спортивні школи, секції, різноманітні танцювальні гуртки тощо, які пропагують чужинський світогляд. Не згадую вже про море різного штибу екстрасенсів, біоенергетиків, магів усіх кольорів і відтінків, які заполонили наше суспільство і, ніби авторитетно посилаючись на Відичний світогляд, намагаються з усіх сил нищити залишки нашого правічного Звичаю. Нас мало не розчиняють у цій масі різноманітних філософських поглядів. При цьому, що цікаво, кожний з них розуміє, бачить і може по своєму, тільки на своєму особливому рівні і світовідчутті, часто не збігаючись між собою у результатах. Тому скільки і яких задіяно сил проти українського світогляду не знає (навіть ще страшніше – просто не хоче знати) ніяка статистика, адже не всі ці сили діють відверто вороже і прямо і, до того ж, далеко не всі зареєстровані. Якщо хтось думає, що таким чином виховується різнобічно розвинена людина, то він дуже помиляється. Відсутність у вихованні підростаючого покоління світогляду свого народу, розмитість та протиріччя нав’язуваних чужинських філософських поглядів сприяє лише відтворенню  штучного космополітичного, інтернаціонального світогляду з досить сумнівними цінностями, далекими від святинь батьківської Землі. Страшний духовний глобалізм давно не тільки став на порозі нашої хати, але й нахабно розсівся в ній. І це ми добре бачимо в реаліях сьогодення. Прикладів шукати не треба, вони просто кричать з усіх боків. 
      За відсутності єдиного, ґрунтовного рідного світобачення, прийнятного для усіх, українці, як і раніше, а може ще й інтенсивніше, підпадають під вплив незліченої кількості найрізноманітніших чужинських ідеологій. 
      Що ж може зарадити справі? 
      Об’єднує нас – Україна, зокрема бажання бачити Україну українською, а значить ДУХОВНОЮ, високоморальною. Тут суперечок немає. І тому всі дії, направлені на це, нам зрозумілі. Всі ми категорично не хочемо бачити на своїй землі панування чужого світогляду, незалежно чий він – християнський, іудейський, мусульманський і т.д. до нескінченості. Ні, ми не проти, що б ці світогляди існували, щоб хтось їх сповідував. Але ми категорично проти того, щоб їх у різних виглядах нав’язували нам, українцям, щоб вони не тільки підступно підміняли наш світогляд, але при цьому ще й різноманітними засобами спотворювали, зневажали і висміювали його. В цьому ми єдині, і це є те, що дає нам наснагу у відстоюванні всього українського, принаймні всього того, що було у нас до так званого хрещення Русі. Зважмо також на те, що процес нищення українського світогляду останнім часом набрав ще більш небезпечних форм – його стали підтримувати представники влади. Як інакше можна пояснити введення в школах християнської етики, вивчення основ християнського віровчення, відкриття церкви у Верховній Раді України, регулярні різноманітні трансляції по головним теле- і радіоканалам тощо. Тобто цей процес стає все більш масовим і, все небезпечнішим.
      Що ж роз’єднує
нас? Як не дивно – знову ж таки Україна, точніше різне розуміння сутності українського світогляду, в першу чергу відмінність у розумінні того, що лежить у його основі. Спостерігається дивна картина – говоримо ніби українською мовою, а, в той же час, не чуємо і не розуміємо один-одного.
- Українців-комуністів, наприклад, цілком задовольняє така Україна, у якої історія починається з 1918 року, а світогляд визначається таким незвичним і незвичайним формулюванням - “демократичною диктатурою”  та “Моральним кодексом будівника комунізму”. Правда ці моральні вимоги, як нам відомо, не стосуються “вождів”, тобто в такому суспільстві сповідуються подвійні цінності. Окрім усього, комуністи не дуже переймаються тим, що було до 1918 року. Більше того, це минуле малюється, як правило, чорними кольорами;
- Другий приклад: більшість сучасних українців-козаків цілком задовольнить та Україна, історія якої починається із величі Запорізької Січі, передбачає реєстрове козацтво, а світогляд спирається на “Звичаєве право”, яке, як відомо, є тільки слабким відбитком-залишком правічного Звичаю, та на конституцію Пилипа Орлика. І ніхто з них при цьому не задумується, що ця конституція фіксує офіційний кінець сприйняттю людьми Божих Законів – Звичаю (навіть у залишковій формі “Звичаєвого права”), натомість освячуючи запровадження людських законів, хоч і дуже непоганих не тільки як на той, але, навіть, і на наш час. І знову ж таки, моральні обмеження практично не виконуються гетьманами, за що значна частина їх страчені безпосередньо самими козаками. І важко сучасним козакам пояснити, що такий підхід практично вирізняє їх від інших верств населення, не узгоджується з хліборобським світоглядом українців, їх лагідною вдачею та миролюбством. Натомість зараз, наприклад, у так зване “Звичаєве козацтво” вноситься поняття гетьмана, як спадкового монарха!? Це вже якась нова, незнана досі якість, а скоріше прояв звички підгортати все під себе, прикриваючись при цьому гарними гаслами.
- Приклад третій - сучасних українців-християн цілком задовольняє Україна, підвалини якої закладені після хрещення Русі князем-зрадником Володимиром, який тільки через двісті років після смерті канонізований як святий чужинською церквою. Ми добре знаїм, як  підступно трактують офіційні провідники християн культурний і духовний стан України до хрещення Русі – дикуни, неписьменні, примітивні, малорозвинені, хижі і т.д. до нескінченості. Безумовно,  ці високоосвічені люди добре знають, що все це чистісінька брехня – інакше б з таким запалом не переписували та не підчищали б  літописи, не нищили б писемні твори, написані далеко до часів Кирила і Мефодія, не залучали б до своїх свят і обрядів цілі пласти української культури і т.д. і т.п. А чи притримуються тих розрекламованих християнських цінностей як самі провідники церкви, так і рядові християни. Хто з них на ознаку своєї доброти і любові підставив праву щоку, коли вдарили по лівій, хто добровільно віддав гвалтівнику другу дочку, після того, як він згвалтував першу. НІХТО!!! Більше того, навіть не можуть сісти за стіл переговорів, аби об’єднатися  усім християнам на землях України на основі хоча б тої єдиної Біблії. Де там, яка ворожнеча!!! Тобто для інших проповідується одне, а самими робиться інше. Таким чином допускається подвійний світогляд, а всі так звані “гріхи” “очищаються” за допомогою механізмів сповіді чи індульгенцій-пожертв.
- І ще хочеться навести один приклад – як веде себе в цих умовах сучасна наука, зокрема історична. Згадаймо, як вона нищила дохристиянські святині, переписувала літописи на догоду князівській, а згодом царській владі і, безумовно, правлячій християнській церкві, як потім віддано служила комуністичній ідеології, а зараз знову переключилася на християнську. Але в усі часи простежується одне незмінне -  аби тільки замовчати, спотворити, не відкрити дійсну історію України… Мета та сама – не дати зазирнути в підвалини  нашого світогляду, спертись на нього і скинути з себе оту облуду багатотисячолітньої брехні, яка павутиною обплутала нас. Згадаймо обрізане саме наукою під самий стовбур історичне коріння України, збиткування над мовою, знищений календар свят… Навіть Трипілля зараз віддають іудеям, аби тільки не виникло питання правічної України.
     Ці приклади можна наводити довго, але краще спробуємо їх узагальнити. І тоді побачимо, що у цих ніби різних світоглядів є багато спільного. Це, зокрема: 
-    Обов’язковий поділ суспільства на нерівноцінні за правами і обов’язками групи-класи, тобто виокремлення своєї верстви від інших верств населення. Присутність правлячої ієрархії, піраміди, верхівка якої стає спадковою, або, в крайньому разі, обирається лише серед певної (своєї) групи (верстви) населення;
- присутність в зв’язку з цим подвійної моралі, яка дозволяє певній частині суспільства (правлячій, або привілейованій на цей момент) послуговуватися одними цінностями, в той час як від другої передбачено виконання інших вимог;  
- початок відліку часу від певного, цілком конкретного історичного моменту та пристосування філософії-світогляду саме до цього моменту (або до особи, групи осіб) і категоричне не бажання брати до уваги загалом все історичне минуле України і, головне, її одвічну духовність – її ЗВИЧАЙ, її Боже походження. 
Всі релігії є плодом діяльності певних, видатних осіб чи груп людей (які з часом переходять у ранг “бога”, “апостолів” чи “пророків”). Антураж різний – безпосередня розмова з Богом, одкровення, які зійшли на певну людину, збережені в окремому роді окремими людьми знання, набуті знання тощо. Результат один – між Богом і сповідниками тої чи іншої релігії є посередник, який володіє якоюсь певною частиною знань, яку він передає Людям. Ці знання, чи якась частина їх, часто чомусь називаються таємними, призначеними для певного кола осіб і т.д. Тобто обов’язково передбачається той чи інший поділ суспільства.
      Виняток становить лише ЗВИЧАЙ, який даний людям безпосередньо Богом для унормування та узгодження Життя Людини від народження до смерті за законами Природи. Збереження цих Божих Законів – Звичаїв, які і є найбільшою нашою Святинею – КОНСТИТУЦІЄЮ ЖИТТЯ, як і їх передача людям покладалося на Жінку, оскільки саме мати була відповідальна не тільки за народження здорової дитини, за її виховання та навчання, але і, що головне, взагалі за збереження необхідних знань для забезпечення неперервності людського Роду з метою виконання покладеного на нього Богом головного завдання – підтримання Ладу на Землі. Ці Знання-Звичаї зберігалися шляхом усної передачі від матінки до доньки.  І така особлива, визначна роль матері, окреслена Звичаєм, не тільки сприймалась, але свято підтримувалась суспільством. І, мабуть, це найперше, що ми мали б зробити – повернути МАТИ-ЖІНКУ-БЕРЕГИНЮ на своє особливе і почесне місце в суспільстві, одвічно призначене їй Богом, гарантуючи тим самим виконання головного завдання Людства – забезпечення неперервності людського Роду з метою підтримання вічного Ладу на Землі. Як бачимо, в усіх релігіях розповсюдження і ствердження визначальних поглядів кожної конкретної конфесії  спочатку покладалося на певних осіб, а потім – на святців, волхвів, царів, князів, єпіскопів, священників, попів і т.д., в той час як на нашій Землі цю функцію одвічно виконувала мати.
      Є ще одна суттєва відмінність: у всіх релігіях є священні книги в той час як на нашій Землі до сьогодні головні духовні цінності (український одвічний ЗВИЧАЙ) зберігаються (принаймні зберігалися донедавна) шляхом усної передачі від батьків до дітей (в основному від матінки до доньки).
      Звичай, на відміну від будь-якої релігії, передбачає, навпаки, не тільки відкритість, але й обов’язковість виконання для всіх його вимог і обмежень. Більше того, недотримання Звичаю автоматично веде до одлучення від Роду. Тобто, як бачимо, між Звичаєм і всіма іншими релігіями, простежуються різнонаправлені рухи: в релігії набуття певних знань веде до поступу в ієрархічній піраміді, в той час як Звичай, навпаки, передбачає не тільки повний набір знань (співвідносно з віком), але й необхідність жити відповідно до цих вимог. Як бачимо, принципово різні підходи: Звичай – принцип КОЛА, обов’язковість для всіх; інші релігійні світогляди – обов’язкова присутність ієрархії, кастовість, винятковість.
      Особливість Звичаю полягає також в тому, що, на відміну від усіх релігій, він, оскільки є способом Буття, не потребує якихось особливих храмів для своєї реалізації. Він реалізується там, де живе і знаходиться Людина – Природа, Святі Місця, Хата тощо.
Звичай - Божи
й закон, а не плід діяльності Людини, узагальнений витвір людського розуму, що виник як результат повторювання і закріплення окремих звичок, як то стверджує сучасна наука.
     
В жодного українця, якого б світогляду він не притримувався, якщо тільки він дійсно відчуває себе українцем, на Звичай рука не підніметься. Якщо ми станемо на такий фундамент, то у нас не буде ніякої не тільки потреби, але й навіть можливості творити (точніше витворяти) щось своє, особливе, що зараз масово спостерігається в Україні. В змаганнях з Божими (природними) законами ніякий “пророк” перемогти не зможе, він від початку приречений.
      
       Отже, розглянемо зміни в часі світобачення людини, яке відбувалося у такій послідовності заміни і спрощення духовних цінностей: ЗВИЧАЙ, Віра, релігії, атеїзм, гроші (виникнення ганебної але нібито «всеперемагаючої віри» в силу грошей, у того жовтого (чи зеленого) диявола). От відповідно до цих етапів і розглянемо, які особливості Людини при цьому втрачалися, а що, навпаки, з’являлося у результаті такої «еволюції».

      1. Створення Людини. Навряд чи хто буде заперечувати, що Світ, як досконала система, створений на основі певних законів, які є постійними. Нічого непотрібного чи випадкового у ньому немає. І якщо Людина зараз не знає чогось, чи не може пояснити доцільність, чи сутність того чи іншого явища, то це, як говориться, проблеми цієї Людини. Відійдемо від дискусії на тему: хто створив Світ? – Бог, Вищий Розум, Природа… Зупинимось на варіанті – Бог. Отже діють Божі закони – Закони Природи. За цими ж законами створена і Людина, яка від початку живе за Божими законами, який даний для Людини у Звичаї. Людина в цей час знає Бога – Творця всього сущого. Вона знає будову Всесвіту, своє місце в ньому, мету існування Людства в цілому і мету свого життя. Людина шанує (обожнює) Природу та прояви її сили. Вона володіє первинними – істинними – знаннями. В неї необмежені можливості користуватися цими знаннями – мозок працює на 100 %. Вона відчуває і розуміє енергетичні коливання у Всесвіті. Люди спілкуються з оточуючим Світом і поміж собою на енергетичному рівні. Тобто це оті Люде на Землі, які треба писати з великої літери.
      2. Виникнення ВІРИ. З часом Людина в силу своєї ліні і бажання перекласти свої обов’язки на когось (на посередника, на знаряддя праці), або ж ігнорувати, врешті-решт, деякі з них, втрачає частину знань, які заміняються уже Вірою у їх значимість. Людина вже не знає Бога-Творця, а лише вірить у нього. В цей час уже виникає мова символів.
      3. Виникнення МАГІЇ. Іде подальша втрата Людиною своїх знань і здібностей. Відповідно виникає потреба для здійснення певних магічних дій як для забезпечення виконання свого призначення на Землі – колективного ладування Світу, так і для повернення своїх одвічних можливостей і виправлення помилок. Людина ототожнює прояви дій Бога (Природних сил) з окремими явищами Природи, предметами та, взагалі, з конкретними особами. Виникає поняття «Добра» і «Зла». Виникає мова, пісні, танці обряди… Це час Трипільської культури, кінець якої співпадає з КІНЦЕМ ЗОЛОТОГО ВІКУ ЛЮДСТВА.
      4. Виникнення релігій та рабовласництва (І фаза – фізична). Подальша втрата істинних знань унеможливлює їх компенсувати за допомогою магії. Починається розвиток науки на основі досвіду. Виникають паралельно з наукою релігії. Початок будівництва культових споруд та виникнення зображень «богів». Поява серед людей з «надзвичайними» здібностями, а точніше тих, що якось зберегли (чи поновили) свої одвічні здібності – пророків, месій, богів… Виникнення держави в сучасному її розумінні. Формування «права» держави, утвердження «звичаєвого права» - залишку від Звичаю, що його відібрала і узаконила держава. З’являється віра уже не тільки і не стільки в силу Бога  магії, але й в силу і закони людей, держави. Утверджується становий, а потім кастовий поділ суспільства.
      5. Розквіт рабовласництва (ІІ фаза – наймана праця). Подальша втрата одвічних і магічних знань. Продовжується накопичення людського досвіду – розвиток науки. Занепад звичаєвого права. Утвердження віри в силу держави та її закони, в гроші. Засилля релігій та наростання розчарування в них та спротиву. Початок атеїзму.
      6. Стале рабовласництво (ІІІ фаза – атеїзм). Майже повна втрата одвічних і магічних знань, можливостей Людини (мозок працює на 3-4%). Втрата духовності. Влада СИЛИ, ГРОШЕЙ, закону держави. Це час, в якому ми живемо.
      7. Тотальне рабовласництво (IV фаза – глобалізм, гроші – бог). Повна втрата Людиною Божих законів (Звичаю), одвічних і магічних знань, можливостей. Влада ГРОШЕЙ – вони замінили Бога. НАУКА (знання про знання) – в розквіті. Люди перетворюються у нелюдів – кожний сам за себе, нема мети життя, нема духовності, совісті (бо як у кожного своя – значить нема ніякої, адже вони непорівнянні). Люди живуть не енергетичними коливаннями Всесвіту, а коливанням курсів валют на біржах. Кінець існування людського суспільства.

      Чи за цих умов нам треба повертатися назад, на самий початок, «у печери», як дехто любить говорити?  Ні, нам треба повернутися до життя за Божими законами  - за ЗВИЧАЄМ. Але розуміти це – мало. Треба діяти. І діяти спільно. А для цього треба мати єдину систему координат, духовних цінностей, спільну мету життя. Інакше відбувається розмова глухого зі сліпим.
      І ще на одній особливості варто наголосити. Не всі в суспільстві знаходяться на однаковому рівні. Дехто не так далеко відійшов від Божих законів – Звичаю. А це означає, що шлях їх повернення набагато коротший, і тому не така вже це безнадійна справа. 
        Безумовно будуть і певні труднощі на початку такої справи:
- Ми не звикли жити за такими правилами – робити самому. Легше чекати, що цю роботу зробить хтось, а потім лаяти його за те, що я б зробив не так. 
- Нам прийдеться одночасно не тільки жити у Звичаї, що само по собі сьогодні складно, але й одночасно відроджувати, піднімати ЗВИЧАЙ. А це зовсім непроста справа.
- Ми зустрінемось зі спротивом . Але це буде тільки свідченням стратегічної правильності нашого вибору.

      Ми з вами добре знаємо, що у нашої нації підрізане, а багато в чому і вирване коріння – її історична пам’ять, майже відібрано і одночасно спаплюжено найвищу цінність – її СВІТОГЛЯД, що закарбований у ЗВИЧАЇ і Святах, донищується Мова – необхідна умова існування нації – носій її духовного розвитку. За таких обставин ми можемо стверджувати – ворогів у нас поки що не бракує. І не просто “воріженьків”, а саме тих ворогів, що загрожують найголовнішому – існуванню української нації. Тобто спокою нам нема. Навпаки, є стан жорсткої боротьби не на життя, а на смерть за найсвятіше – свій РІД, свої КОРЕНІ, свою ЗЕМЛЮ, своє МАЙБУТНЄ. І нам потрібна, аби зберегтися на майбутнє, – ПЕРЕМОГА.
      Це може статися лише за умови, коли ми з вами, найперше, переможемо себе. Для цього треба поставити собі на службу СВІЙ розум. Ми на загал думаємо, що освіта - засіб отримання знань. Це водночас так і не так. Правдива, справжня освіта – це виховання контролю над розумом. Якщо людина не може підкорити свій розум, вона прожила життя даремно, якою б освіченою вона не була. Подумайте, яким небезпечним у суспільстві може бути освічений негідник, розум якого не контролюється душею.
      Дуже образно і влучно змалювала наш сьогоднішній стан в зв’язку з втратою ЗВИЧАЮ і, головне, можливу перспективу, видатна Людина нашого часу, дійсний представник еліти народу, поетеса Ліна Костенко:
      Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.       Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на “ти”.
      Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм       У колективних нетрях самоти…
      Душа ніяк не вийде із-під варти.       То культ особи, то культура мас.
      Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.       Надалі мавпа виникне від нас.
      Коротко і влучно, як діагноз (недарма і збірка віршів так названа – “Коротко – як діагноз”). І якщо сумніви щодо походження Людини від мавпи досить суттєві, то кінцева перспектива, в разі продовження того напряму, яке сьогодні обрало людство, незаперечна. Тобто повернення до одвічного ЗВИЧАЮ є не якась гірша, чи краща рекомендація, а безальтернативна умова існування саме ЛЮДИНИ і СВІТУ взагалі. Пам’ятаймо це! І не просто пам’ятаймо – діймо, аби це виправити і повернути. Це є наш з Вами обов’язок перед цією Землею, перед нашими Пращурами, перед Всесвітом і БОГОМ - це має бути сенсом Життя!

http://mp3-pesnja.com/artists/letter/9         гурт Соколи Український звичай

Звичай -


0%, 0 голосов

31%, 4 голоса

0%, 0 голосов

8%, 1 голос

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

15%, 2 голоса

38%, 5 голосов

8%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Зіграв свою роль...


Цей рушник я вишивала власноруч. Мама ним благословила нас на щасливе подружнє життя.
Хоча, вишиваючи рушник, я не знала, що йому буде відведена така важлива роль.

Червона гірка Антипасха Фомина неділя обряди та звичаї

Свято Червона гірка. Обряди на Червону гірку
Червона гірка Антипасха Фомина неділя обряди та звичаї
Червона гірка - це улюблений в народі , весняний і першу чергу молодіжне свято . З поширенням християнства він був приурочений до першого неділі після Великодня - так званому Фоміну дню. Червона гірка справлялася в першу неділю після паски . Як тільки земля звільнялася від снігу , а це в першу чергу невеликі височини , в народі звані пагорками , відразу розгорталися гуляння молоді , дитячі ігри , хороводи , пісні. З цього і пішла назва таких гірок « Червоними » , що значить красивими!
У слов'янських говірками слово "червоний" вживається у значенні "красивий , квітучий , веселий , втішний " , на відміну від Червоного , червового , яскраво-червоного, багряного кольору. Сама весна і літо іменуються червоними , тому що погода ясна , а природа є у всій красі. Червона гірка - значить красива по місцю розташування і розважальна по іграх. У багатьох місцях гірки або пагорби , на яких збирався народ навесні , називали червоними гірками.
За народним календарем у цей день все дівчата і молоді баби , запасшись їстівними припасами , збиралися на якому-небудь улюбленому місці сільської вулиці і співали пісні -веснянки ( " закликали ", або " загравали " , весну) , водили хороводи і влаштовували різноманітні ігри та пляски .
Червона гірка вважалася дівочим святом , і так як в цей день відбувалися весілля і йшло посилене сватання , то на ігри приходили всі дівчата до єдиної. Вважалося навіть поганою прикметою , якщо який-небудь хлопець чи дівчина просидять на Червону гірку будинку...Читати далі

Як ми колядували

У цьому році гурт Буття представив нову програму колядок і щедрівок:
http://music.i.ua/user/891166/23526/790719/














А як Ви колядуєте?

8%, 1 голос

33%, 4 голоса

50%, 6 голосов

8%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Українські хати. Частина ІІ

Хата - це символ батьківщини; символ тепла і доброти; символ світосприймання; символ людини як духовного і фізичного начал Всесвіту.

Німецький географ Йоган Георг Коля, перебуваючи в Україні 1838 р., писав: "Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно". Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувались, оберігались кращі сімейні традиції, що потім переходили у спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, до праці.

В.Скуратівський у книзі "Берегиня" про роль батьківської хати писав так: "Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова й пензля, вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність ..."

Хата і весь замкнений цикл господарських будівель - "клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця" - були не тільки місцем поселення, а й носіями змістовних символічних знаків, які виконували як естетичну, так і символічну функцію. Вони були носіями інформації про соціальний стан, заможність, уподобання господаря, світоглядні позиції, відомості про склад сім`ї.

Крім того, хати розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін - по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чільної стіни.

Українська хата мислиться нескінченним ланцюгом людських доль, що простягнувся аж у Всесвіт. В українській літературі батьківська хата стала величною метафорою у творчості О.Довженка, В. Симоненка, Олеся Гончара, Лесі Українки, Т.Шевченка, Д.Павличка, А.Малишка.

Хата моя, біла хата, Символ тепла й доброти. А хата Шевченка, Франка і "білий будиночок" Лесі Українки стали символічними колисками, де народились українські генії, де виплекався дух, розум, совість, надія нації, і в цьому плані символізують Україну, її духовне начало серед держав світу.

Ось тут хатки в більших розмірах і маю надію, що буду поповнювати цю колекцію.

Осінь Арди. Записки толкініста.

Знайшов цікавинку про шлюб за звичаєм... індійських ельфів


Весільний обряд за одним із стародавніх звичаїв.

В одному з писань ведійських часів говориться, що  весілля має відбутися в півріччя, коли зростає день, в півмісяччя, коли зростає місяць, і при щасливому розташуванні зірок. При обряді присутні родини обох закоханих, жрець з’єднує руки наречених, і він же закликає Богів у свідки обряду. В екстремальних умовах «обвінчати» молодих могла особа, наділена владою, як от капітан корабля, або командир військового загону.
Існував, однак, обряд для якого не були потрібні свідки. У ведійській Індії він називався «весілля за обрядом гандгарвів.» Гандгарвами звалися істоти, які за своїм походженням були нижчі від Богів-девів, але вищі від людини. Вони були високі на зріст, вродливі, робили собі вигадливі зачіски з довгого волосся, любили співати та грати на музичних інструментах і красиво одягатися. Незважаючи на свої поетичні нахили, гандгарви були доволі войовничою расою, і стародавні легенди описують їхні сутички з людьми, а то і з Богами. Єдине Божество, яке вони шанували від серця, був, як не диво, відважний Індра, в палаці якого і збавляли час ці вічно юні чоловіки та жінки. Жінки-гандгарви були грізною зброєю Богів – існує легенда, що одній з них вдалося пересварити між собою двох братів-асурів з якими ніяк не міг зладнати Індра. Часом гандгарви, як чоловіки так і жінки, закохувалися в людей і навіть залишалися з ними жити. Але вони й тут не могли без пустощів – улюбленою розвагою апсари (дівчини з роду гандгарвів) було влещення і зведення з розуму самітника, або пустельника, який зрікся земних радощів задля того, щоб досягнути вищого духовного рівня. В суто європейських легендах схожих осіб називали альвами, ельфами, або сіддгами.
Оскільки гандгарви не любили довгих обрядів і зайвих балачок, їхнім весіллям був обмін квітковими гірляндами в місці, укритому від зайвих очей. Саме від них, як-то говорять перекази, подібний шлюбний звичай перейшов до людського роду і навіть увійшов в узаконений перелік шлюбних обрядів. Двоє закоханих при цьому вінчанні мали покладатися одне на одного і безоглядно одне одному довіряти. З початком Калі-Юги, коли звичаї почали псуватися, шлюб за обрядом гандгарвів брахмани не схвалювали через численні зловживання  довірливістю дівчат, котрі погоджувалися на це «весілля без свідків».
Чи можливе відновлення цього простого обряду в наші часи? Ми відповідаємо: «А чому б і ні?». Зрештою занадто часто пишні весілля обертаються для молодят швидким розлученням. Ясна річ, що, за існуючими в сучасній країні законами, «шлюб гандгарвів» згодом потрібно затвердити в РАГСі. Але в духовному плані «шлюбу без свідків» буде достатньо для тих рідновірів, котрі прагнуть почати подружнє життя «з чогось особливого».
В наших широтах найкращими днями для подібного шлюбу є Ярилів День (21.04), Великдень (6.05), а також – Ніч на Літнє Сонцестояння (21-22. 06.). Взагалі ж щасливим часом для цих шлюбів є період від Весняного Рівнодення до Літнього Сонцестояння. Замість обміну квітковими гірляндами наші слов’янські пращури, яким теж був знайомий подібний злюб, обмінювалися вінками, а згодом – перснями.
В давнину перед подібним шлюбом міг відбутися обряд заручин, під час якого закохані обмінювалися заручними перснями. Якщо шлюбний перстень мав бути у вигляді кільця, що символізувало безкінечність, то на заручних перснях могли бути родові знаки-печатки, або ще якісь відзнаки. Від шлюбу ці заручини відріжняло єдине – закохана пара не вступала в статеві стосунки. Причин тому могло бути багато – негативне ставлення рідних до майбутнього шлюбу, бажання перевірити свої почуття, раптовий від’їзд нареченого в далеку мандрівку, на війну, тощо. Однак заручені мали зберігати одне одному вірність, неначе уже були подружжям. В наш час заручини дозволять перевірити міцність почуттів закоханих – молода пара мусить з’ясувати для себе, чи дозріли вони для шлюбу, і чи зв’язує їх щось міцніше, аніж буяння почуттів молодості.
Під час обміну заручними перснями закохані можуть по черзі промовити слова наступного славня:
-    Ми єдині
-    Душами у Світлі
-    Ми поєднаємось
-    Тілами на землі
-     У належний час
-    У призначений строк
-    Бо духом ми були, і є
-    І будемо Одним...
Або просто сказати – «Свідками нам Боги».
Славень при обміні перснями шлюбними потребує деяких пояснень. В давнину вважалося, що двоє йдуть до шлюбу, аби створити «гідну домівку для гідного духа». Тобто, головним завданням шлюбу вважалося зачаття та народження дитини, в яку мав втілитися хтось із пращурів, продовжуючи тим самим земний рід. А отже, ті, хто наважився на «шлюб без свідків», мають знати, що своєї шлюбної ночі вони не мусять запобігати зачаттю. Зачата цієї ночі дитина буде здоровою, розумною і сильною. В ідеалі «шлюб без свідків» - це взагалі найперша ніч любові як для хлопця, так і для дівчини.  Однак, в часи Калі-юги, подібна досконалість трапляється дуже нечасто. Тому для тих, хто бере шлюб за цим обрядом, але вже мав до того статеві стосунки, необхідно замість «чистими і духом і тілом» промовити «чистими духом своїм», на знак чистоти помислів. Якщо шлюб відбувається Купальської ночі, то, перед тим, як усамітнитись, потрібно тричі перестрибнути через вогнище, очищаючись від скверни.
Бажаючі взяти шлюб по черзі промовляють:

- Душі пращурів
- З дубового гаю
- Гляньте на нас нині
- Хай Боги вирішать
- Хай вони визначать
- Кому з вас зійти у Яву
- Кому відродитися в славі
- Ми є чистими
- І духом і тілом
- Ми творитимемо
- Притулок для душі неявної
- Ми чекатимемо
- Їхнього вибору
- І вашого приходу.

Закінчується славень також словами «Свідками нам Боги».

Попередження:
Цей шлюбний обряд є дуже сильним в духовному плані. Тому наслідки його розірвання, а тим більше обману особи, котра довірилася коханому, можуть бути непередбачуваними і дуже лихими. Такі ж лихі наслідки тягне за собою вбивство шляхом аборту дитини, зачатої цієї ночі, або змушення чоловіком своєї подруги до такого чину. Якщо ви є рідновірами, то вам найкраще спершу обмінятись заручними перснями і добре все зважити. Для не рідновірів такий шлюб є небажаним взагалі, бо молоді люди, котрі не відчувають сили Богів, можуть «одружитися без свідків» задля оригінальності, бажання похвалитися перед приятелями, а тоді покинути свого друга чи подругу не знаючи, що невіра в Богів не рятує від їхнього справедливого суду. Виняток серед не рідновірів можуть ставити езотерики, або ті, хто серйозно вивчає природні сили і знає наслідки, які бувають, коли ці сили розгнівати.
(взято з рідновірського сайту)

Купальська

Одне з найпоетичніших свят українського обрядового календаря.

Купальські вогні надихали на творчість не лише великого Миколу Гоголя, а й багатьох інших письменників та поетів. Церква цього дня відзначає Різдво Івана Хрестителя. Ще в дохристиянську добу слов'яни відзначали цієї пори свято Купайла, тобто Сонця. шляхом злиття християнських та язичницьких традицій і утворилося свято Івана Купала.

Спеціально до дня Купайла хлопці та дівчата виготовляли ляльки-опудала Купало та Марену. Навколо цих персонажів точаться головні події вечора на Івана Купала. Марена яваляє собою зроблену із соломи ляльку, яку вдягають у жіночий одяг, Купало також виготовляється із соломи, але одяг на ньому чоловічий. Марену, відповідно, роблять дівчата, а Купало – хлопці. Цікаво, що походження ті того, ні іншого образів невідоме, зате відомо, що і Купало і Марену чекає трагічна розв'язка. Їх обох, або ж топлять, або ж спалюють.

Як відомо, і цей звичай зараз гарно зберігся, головною розвагою вечора на Івана Купала є стрибки через багаття. Хоча чому власне розвагою, це зараз вони стали чимось на кшталт спортивних змагань, а от раніше цьому ритуалові надавали магічного значення. Скажімо, якщо стрибнути найспритніше, то у Вас буде гарне здоров'я, коли вдало перескочать через полум'я закохані, то вони скоро поберуться. І не дай Вам Боже вскочити у вогонь – біди на протязі року не уникнути.

По закінченні веселих дійств можна йти відпочивати. Це не стосується, лише найсміливіших та найчистіших серцем у яких є шанс знайти чарівну квітку папороті і здобути усі земні скарби. Але пам'ятайте: шлях до квітки захищає нечиста сила, та й земні багатства, які вона відкриває ще нікого до добра не доводили.

roseroserose

В день Івана Купала намагалися зцілюватися росою Для цього потрібно встати якомога раніше і пройтись босоніж по цілющій купальській росі. В цей день проходив масовий збір лікарських трав. Особливої цілющої сили купальська трава набирає до сходу Сонця, отож, як мовиться, "Хто рано встає, тому й Бог дає!"

Звичай цілувати руку жінці

Поцілунок як жест привітання існував ще в Стародавньому Римі, де були три варіанти вітань:

найближчому оточенню дозволялось цілувати правителя в губи,

звичайні сановники мали цілувати йому руки,

а слуги – його ноги.

А ось в Англії в ХVІ ст., за етикетом, гість мав поцілувати господаря, господиню, їхніх дітей та ще й домашніх тварин.

В Україні зазвичай цілували руку панові, якщо хотіли йому подякувати. Вдячні діти також цілували материні руки. А сьогодні у нас поширюється звичай взагалі цілувати руку  жінці. 

Як і коли це роблять в світі?

В Австрії – винятково у святковій обстановці.

в Польщі – на будь-якому зібранні, як виявлення особливої уваги до жінки.

У нас – роблять це частіше в ході ділових взаємин.

Поборники етикету – французи – добре знають, що під відкритим небом та під час їжі руки жінкам не цілують. У гостях руку цілують тільки господині.

О.Корніяка ("Мистецтво ґречності") радить: цілуючи руку жінці, не підіймати руку до своїх губів, а нахилитися самому. А після поцілунку руку повільно опустити.

Поцілунок в долоню чи в зап'ясток сповіщає про прагнення до інтимних стосунків та невисоку культуру.

Тож цілувати треба в тильну частину пальців.

Короткий огляд Л. Огнєва

16 cічня - ОБЕРІГ КОРОВИ

Селяни вірили, що в цей день голодні відьми, повертаючись із гуляння, здоюють корів. Щоб уникнути такого зла селяни привязували над ворітьми сальну свічку. І зверталися за допомогою до домового: " Дідусь
домовий, напувай мою худобинку, напувай та годуй, гладко води. Біжи, молочко, по
жилочкам, да у вимячко, із вимячка да в дієчки, із дійочок да в подійничок да
по криночкам на товсту сметаночк
у".
Ваили в цей день кашу на молоці вівсяну або ж з борошна, студили її і так в горшку і несли в хлів до корови. Давали в цей день коровам каравай.

Рецепти обрядового хлібу: http://www.rossichy.ru/ncalendar/1_yan/16_yan.html

Великдень в Карпатах

…Того дня,  як воскрес Христос,  сонце з радості не заходило і день був великим-превеликим,  тому й назвали його Великдень… або- коли Христос родився,  дуже світило сонце і стояли такі довгі дні,  що теперішніх треба сім скласти докупи,  щоб був один тодішній.  Тоді,  було,  як зійде сонце в неділю вранці,  то зайде аж у суботу увечері.  А як розіп'яли Христа,  - дні поменшали.  Тепер тільки царські ворота у церкві розчинені навстіж сім днів,  на згадку про ті довгі дні.  Ось чому день Воскресіння і називається Великим…

Великодень в Карпатах.  Як це було.

В Чистий четвер,  під час Служби Божої,  яку правили того дня,  люди намагалися тримати свічечку,  з якою потім обходили усе обійстя.  Сажею з неї випалювали хрест у хаті,  а саму свічечку зберігали.  Кажуть,  вона є дуже помічною.  Нею обкурюють людину,  яка злякалася,  а коли хтось помирає,  дають йому цю свічку в руку.  А ще її називають громницею – адже запалювали під час громів,  щоб відігнати їх від хати.  

Страстного тижня господині печуть — паску — на згадку про Христові слова: «Я є Хліб життя».  

За три дні до свята Чистого (Живного) четверга на Гуцульщині діти ходять «гріти діда»,  відвідуючи хресних батьків та інші господи,  особливо ті,  де є старенькі люди.  Малеча окликає: «Грієм діда.  Печіть паски.  За три дні Великдень!».  Діток віддячують за добру звістку кукуцами — спеціально спеченими булочками з хрестиками.  В наші дні пригощають солодким.

А в Страстну п'ятницю — у день страдницької смерті розп'ятого Христа старі й малі ідуть до церкви,  щоб вклонитися Святій Плащаниці.  Саме час посидіти біля неї,  як біля померлої людини,  міркуючи про своє життя та слухаючи читання «Дій святих апостолів».  Багато людей,  особливо молодь,  у храмі проводять нічні чування,  що розпочинаються з «Хресної дороги».  

Жодної справи не повинна торкнутися рука в цей день скорботи,  жодне зайве слово чи жарт не мали зірватися з язика.

А Великодня субота — це останній день підготовки до свята і остання нагода висповідатися й прийняти Святі Тайни Тіла і Крові Христа.  Без цього не досягнути повноти свята.  Не гідно сідати до великоднього столу з неочищеним серцем і устами.  Великдень є символом щорічної можливості почати нове життя.

У Пасхальну ніч храм буває переповнений молільниками.  На цей час сюди приїздять до своєї родини,  хто живе у найвіддаленіших куточках і не завжди може бувати на богослужіннях.  В цю ніч на Паску спати не можна взагалі,  оскільки проспиш все на світі.  

«Христос воскрес!» — лунає під світанок.  Під передзвін церковних дзвонів та спів пасхальних пісень освячуються паски,  писанки та все принесене в прикрашених кошиках і кухлях.  Люди христосуються і поспішають додому — до сім'ї,  родини,  особливо якщо вдома з нетерпінням чекають свяченого старенькі й хворі,  найменші. . .  І ось умиваються свяченою водою,  в яку опущено писанку та хрестик,  а лише тоді до святкового сніданку,  щоб розговітися яйцем і паскою.

Великодній тиждень — Світлий тиждень.  А закінчується він Провідною неділею,  або Антипасхою.  Це день відвідин померлих.  Мало не всі родичі тих,  хто відійшов у вічність,  збираються на цвинтарі,  щоб згадати рідних і сповістити радість воскресіння: « Христос воскресе із мертвих і смертію смерть поправ!».

На Великдень колись обов’язково вдягали обновки.  Колись у Великодню неділю ходили в гості до баби-повитухи.  Нині,  коли на зміну повитухам прийшли куми,  обов’язково відвідують їх,  а також хресних батьків,  дідусів та бабусь,  аби таким чином виявити їм свою повагу.  У гості йдуть обов’язково з писанкою,  паскою.

Хоча на Великдень передусім ходили не так у гості,  як на масові розваги,  які влаштовували на полі чи на вигоні,  – залежно від місцевості.  У Карпатах такі розваги відбувалися переважно перед церквою.  Існувало очищення вогнем,  – з суботи на неділю перед Великоднем палили вогні,  через які стрибали хлопці.  

У неділю після церкви усі чимдуж бігли додому.  Вважали,  що хто як прибіжить – так у нього буде вестися господарство.  Згадують,  що був звичай перш,  ніж сідати до сніданку,  помолитися на колінах,  після чого дівчата вмивалися водою з них,  щоб бути такими ж гарними,  як писанки.  Коли розговлялися,  то у першу чергу яйцем,  бажаючи одне одному здоров’я.  Шкарлупку з яйця не викидали,  шкірку з ковбаси також – заорювали в поле.  Хто мав бджіл – святив і мед,  а потім ніс його на пасіку,  щоб ніщо зле до них не чіплялося.  

------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Великодній кошик

Великдень - свято родинне,  з обов'язковим сімейним святковим обідом,  щедрим на скоромні,  посвячені у церкві смачні наїдки.  

Спеціально до Великодня тримають кошик і вишитий особливим візерунком рушничок.  Ще звечора кошик наповнюють святковими стравами: кладуть паски - пшеничні й сирну,  крашанки,  сало,  шинку,  хрін,  грудку вершкового масла,  пиріжки з сиром і завиванець з маком,  сіль,  писанки і свічку (її стромляють у паску і запалюють,  коли священик святить скоромне).  Усе накривають особливим великоднім рушничком,  який раніше тримали спеціально саме для цього,  з характерним орнаментом.

Паска, яку також пекли цього дня,  була не такою маленькою,  як зараз,  тому у кошик вона не влізалася.  Гуцули несли святити її в бесагах,  ще дехто в обрусі,  хустці чи скатертині.  А у кошик клали яйця зі шкарлупкою і чищені – щоб одразу можна було їсти.  Обов’язково там було і щось м’ясне: шинка,  солонина,  вуджене сало.  Крім того – масло та сир.  Робили пляганий сир з коров’ячого молока,  на кшталт бринзи. 

Як правило,  пасок випікають кілька,  різних розмірів,  часом для кожного члена родини,  і обов'язково одну велику - для всіх.  Прикрашають великодній хліб візерунками з тіста - подвійними (восьмираменними) хрестами,  решітками,  віночками.

Також часто готують сирну паску: запечену або приготовлену „холодним” способом - під пресом.

Неодмінно святили сіль. Сіль - символ достатку,  повноти,  суті.  У Біблії сіль - символічний засіб зв'язку між Богом і його народом: „І не оставляй жертви твоєї без солі завіту Бога твого”.  У Нагорній проповіді Христос називає своїх учнів „сіллю землі”.  Тому у святкові дні дня надання особливої сили солі її запікали в печі або святили у церкві.  Перед Великоднем сіль запікають у Чистий Четвер.  

 

На Гуцульщині є дуже філософська легенда,  яку занотувало багато етнографів і яка в різних варіаціях згадується в народній поезії.

Невдовзі після свого Воскресіння Христос переміг диявола і закував його дванадцятьма залізними ланцюгами в підземеллі під Голгофою,  за дванадцятьма залізними дверима,  котрі замкнені на дванадцять залізних замків.  Але нечистий ще має силу,  день і ніч він рветься на волю,  розгриз уже одинадцять залізних замків і злизав одинадцять залізних дверей.  Ще мить - і впаде остання,  дванадцята перепона.  Вирветься тоді диявол на білий світ,  і настане світу кінець.  Але саме в цю мить дзвонять у церкві дзвони,  люди вітаються словами "Христос воскрес!" і обдаровують одне одного писанками.  Тоді враз поновлюються всі окови на нечистому,  всі двері й замки.  Отож сидіти там,  за ними дияволу довіку - поки люди на землі писатимуть писанки і вітатимуть одне одного з Великоднем.

Ще й понині в кожній гуцульській оселі можна побачити над дверима три писанки – великодню,  вербну (шуткову) і третю – в грабельках.  Перша - з хрестом – огороджує хату від зла,  вербна - дає здоров’я,  а в грабельки - вигрібає нещастя.

(але про писанки іншим разом)

 

 

А як тепер? (слово передається блогу поета П. Мідянки)

 Великодній час приходить у гори по-різному, в залежности від тяглости м’ясниць,  але все ж це неповторна саме весняна пора,  з небесною блакиттю над засніженими верховинами, і дурманить запахами ґіацинт у терновому узголов’ї Спасителя.  Поліетнічне Закарпаття святкує два Великодні: римо-католицький та православний,  мешканці гір люблять свій ортодоксальний,  з фіолетом бриндуш та золотом весняної примули…

Неодмінні Великодні атрибути – це паска й писанка,  вишуканий весняний гардероб і порядок на власному подвір’ї.  Довготривалий піст, більшість все-таки намагається його дотримуватися,  важка польова робота виснажують тілесно,  але укріпляють духовно. Така в горах кількасотлітня традиція,  порушити яку тяжко попри недремне людське око. 

Великдень є святом свят закарпатських заробітчан.  Заробляючи впродовж року по чужинах долари та відробляючи шенґен-візи,  більшість прагне на свята повернутися додому, щоб не тільки в родинному колі покуштувати на пареному молоці спеченої паски,  але й на весняному моріжку прадідного поля з’їсти пражений на ватрі кусень баранини чи воловини.

Святу передує кропітка праця здебільшого на Страстному тижні (все таки…).  Вона є подвійним тягарем, коли співпадає з веснуванням: це посадка картоплі,  кукурудзи, усіляких овочевих культур. Це всеможливі “євроремонти” – штукування й шпаклювання, клеїння плитки, фарбування огорож вартістю в десять тисяч доларів. Нині навіть соромно мати дротяну огорожу – мусить бути кована, як десь в Оломоуці чи Брно.

За тиждень до Великодня святкують знамениту Цвітну неділю(Цвіти), тоді горяни зазвичай ідуть до храму на Утреню по заздалегідь приготовлені й освячені вербові гілочки. Гілки ці нарізають з дерева, яке місцевий люд називає лозиною. Саме розквітле дерево називають “мицькою”, що відповідає вербовим котикам. Ці гілки звикли класти на пасхальне тісто. Ними злегка торкалися вірників, щоб ті були “чесні, як мицька”. Їх використовували як оберіг од літньої грози, спалюючи в хатньому вогні…

Нинішня кондитерська й хлібопекарська індустрія позбавляють сучасних господинь від трудомісткої домашньої випічки, однак статечні ґаздині воліють замішувати паску на домашньому кип’яченому молоці з додаванням до борошна вищого ґатунку манної крупи та інших компонентів,  від чого звичайний хлібобулочний виріб стає паскою. Коли її приберуть у плетені хрести та тістяний декор, помащений яйцем, то вона нагадує саме теплий сонячний диск, що піднімається з-за прозорого лісу на якійсь безіменній полонинці.

Сьогоднішні передвеликодні ринки кишать псевдописанками, розмальованими нітролаками, прикрашеними мереживними бантичками, але все ще хтось береже давню, вималювану писачком воскову писанку, освячену десятки разів ув ажурному ізянському кошику. Сама по собі ця писанка як родинний музейний експонат, але таких експонатів дедалі менше поміж закордонних плиток шоколаду, екзотичних фруктів, золотих і срібних ланцюжків, котрі звикли освячувати разом з Божим даром. Писанки нині десь сиротливо туляться біля розкішних окостів та авокадо. І тільки на неґативах Сергія Маковського можна побачити автентичну закарпатську писанку з рослинно-геометричним орнаментом. Це не Космач і не космацька писанкова класика. Отож після мобільного перепитування приятеля: «Ци наладжена кошарка?», можна відчути з того справді ажурного ізького кошика зі слиною в роті вдихнути млосний лоскіт великодніх смаколиків і на годину-дві закімарити, бо ніякий телеканал “Глас” не замінить отієї чарівної Всеношної в горах, де Вечірня поєднуються з Утренею.

Передопівнічне “клепання” в товсту смерекову дошку, що підвішена на двохсотлітній щепленій яблуні дає знати, що час вдягнути найвишуканіше з гардеробу й рушати до храму, де відбувається найголовніше. Рівно опівночі з вежі залунає цілий оркестр дзвонів, вилитих ще за Австро-Угорщини шопронським ливарником Фрідєшем Шелтенґофером та пізніше пряшівськими майстрами. І почується в тому урочистому гомоні: Великодні минулі й прийдешні. І в мерехтінні трійць та поокремих білих стеаринових свіч побачиш, як купками стоять старовинні роди. І сьогоднішня церква уже в потрійних обіймах тих же генетичних і зайшлих…

І на світанку той же гук дзвонів: жалюзі підняті, вікна розчахнуті настежар (навстіж). Ґазда бере в руки кошик, вже мало де накритий традиційними рушниками, здебільшо серветками а la Ciprus , поспішає вузенькими акуратними вуличками. Дехто задля престижу всідається в Nissan Pajero, щоб швидше. Давні русини щодуху бігли від храму зі свяченим. Вважалося, що хто першим прибуде додому з паскою, тому весь рік буде просперація. За давньою традицією свяченим обдаровували худобу. Родиною всідалися за святково сервірований стіл – сервізів, мельхіорових приборів, серветок нині не бракує в кожному домі, то ж і свято має бути святом. Старші, які строго тримали Великий Піст, їдять небагато. Молодші ж дозволяють собі більше алкоголю й маснот. Етнограф Юрій Жаткович на початку двадцятого століття зауважував, що на Воскресіння Господнє по всій Карпатській Руси дзвонили в церквах дзвони, а молодь забавлялася біля храмів. Сьогодні це вже пережиток, оскільки по городах і полянках димлять шашлики, скажено гримить попса. Зараз і гір торкнувся достаток, який, як правило нівелює святість, почуття побожности.

З релігійно-культової точки зору Пасхальний Канон має свою притягальну силу навіть у малодоступних церковнослов’янських синтагмах і періодах, і той, хто регулярно відвідує богослужіння, може увійти в транс канонічних піснеспівів. Тривуче в Карпатах язичницьке начало також відійло на задній план, всі повір’я тримаються десь у глухих ярках або на високогір’ї.

Багато де велика кількість автівок, надмір барів і алкоголю збурюють у молоді зовсім не великодні настрої. Спалахують бійки й поножів’я, розбиваються авта, у реанімації не перестає дзвонити телефон.

Залежно від часу, коли припадає паска, розцвітають черешні (в горах це зазвичай пізно). І тоді до наших великодніх кошиків осипається черешневий цвіт. Падає на квітчасті хустки жіночок, на вибагливі засчіски дівчат і леґінські русі кучері й локони.

І відчуваєш побожність, що освячена цілими поколіннями предків. І бачиш український характер свята. Бачиш тих, хто на три дні покидає чужину, щоб удома вдихнути аромат черешневого цвіту, побачити ангельську білизну стихаря священнослужителя, трепет процесійних короговок на весняному леготі…Вони збираються разом, щоб по тривалій забороні церковного закону на Провідну Неділю вдарити вогняного дуботанця чи реліктового танцю “Арделянин”, витерти всі поти з тіла й блакитними очима глянути в небесну синяву, яка є тільки у високих Українських Карпатах.

Петро Мідянка,  Закарпаття онлайн. БЛОГИ (з деякими скороченнями)

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая