Готувавсь до написання статті про Крути. Про цей дійсно мужній вчинок української молоді. Хотілося без звичного для наших політиків пафосу віддати шану подвигу студентів. Крути не були перемогою. В жодному значенні цього слова, як би не намагалися примітивними політтехнологічними словесами прикрити мазохістську схибленість декого до поразок. Те, що вчинили юнаки, насправді - героїчна самопожертва в ім'я України та її незалежності. Це те, чого варто повчитись РОБИТИ, а НЕ ГОВОРИТИ всім політикам. І коли вже були готові перші абзаци, випадково натрапив на статтю відомого історика Олександра Палія. написану 5 років тому. Але сьогодні вона не втратила актуальності. Бо наші *патріотичні політики* дійсно не зробили висновків. Вони здатні закликати молодь вчитись у крутян. Але не здатні на прояв хоч би частини тої самопожертви. В ім'я України.   Олександр ПАЛІЙ Історики так і не дійшли згоди, що ж це була за сторінка українських хроніках, чого в тій трагічній події було більше - героїзму чи ганьби. Це тим більше цікаво зараз, коли влада активно використовує бій під Крутами для виховання патріотизму у співвітчизників. Україна привчається шанувати своїх героїв. Щойно країна відзначила роковини загибелі загону українців під Крутами. Водночас, що то за бій, з ким, в яких умовах, зрозуміло не всім.

Між тим, повчального в тій історії більш ніж досить. 27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів київських гімназій. Вони майже не мали ніякої бойової підготовки.

Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.

Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону трохи більш досвідчені студенти Української Військової Школи, в кількості 250 бійців. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін військ Муравйова кількістю близько 6тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися декільком більшовицьким атакам. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Оюнак ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло цього наказу і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.

Сімох полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками іножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський – заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.

Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до 2 тисяч. Відомо,що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра. Під враженням від тієї різанини Сосюра пішов у петлюрівські війська. 1944 року він написав вірш «Любіть Україну», який за «петлюрівщину» і «бандерівщину» різко розкритикував Сталін та за який Сосюру виключили з партії.

Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч). Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з "гайдамаками", "щирими украинцами" чи "господами украинцами".

Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо – так окупанти понівечили під час страти їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у "Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі історики додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Мисана. Решта загиблих були поховані на самому полі бою місцевими селянами, і їх до Києва уже не привозили.

Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є – обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника. 480 року до н. е. спартанський цар Леонід добровільно визвався із загоном з 300 спартанців захищати Фермопільський прохід, поки решта 6 000 греків рятувалися від варварських військ. Під час героїчної оборони проти персів загинув і сам спартанський цар, і весь його загін, та ще воїни з сусіднього міста Феспій, які сказали, що їм соромно бути гіршими від спартанців та ховатися за чужі спини.

Однак, між обома ситуаціями є принципова відмінність. Від вчинку спартанців подвиг українців відрізняється насамперед тим, що до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда – загартовані в численних сутичках «кращі з кращих» бійців найбільш войовничого царства Греції, та й то лише зрілі воїни – ті, що вже мали синів.

В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.

Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов‘язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші).

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.

Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.

Тому коли російське радянське військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.

Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

Навіть не було проголошено мобілізації – лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»

Однак такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.

                            Шановний пане Президент!

До Вас звертаються пенсіонери, що проживають у м. Біла Церква, Київської області. Гладкевич Георгій Михайлович – Пенсіонер, Дитина війни, Чорнобилець 4-ї категорії та Інвалід 1 групи (хвороба Паркінсона) та Гладкевич Антоніна Григорівна – Пенсіонер, Чорнобилець 4-ї категорії, Мати-героїня (Указ Президента України № 847\2011  від 23.08.2011 р.).
    Згідно із Конституцією та Законом України «Про звернення громадян» ми звернулися до місцевого відділення Пенсійного Фонду із Претензією щодо: 1)порушення ними вимоги ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», згідно з якою з 1 січня 2006 р. діти війни мають отримувати щомісячно доплату до пенсії в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком; 2) з вимогою сплатити претензійну суму в розмірі 6759 грн.20 коп. заборгованості за 68 попередніх місяців та з пропозицією надалі виплачувати кожного місяця всю належну суму відповідно до Закону України.
                             
    У відповідь на Претензію Пенсійний Фонд м. Біла Церква, в особі керівника гр. Дебольської В.І., повідомив нам, посилаючись на ст.222 ч.2 Господарського кодексу України, що:
 «УПФУ у м. Біла Церква не є суб’єктом господарювання, а відтак правовідносини щодо призначення (перерахунку) пенсії, що виникли між пенсіонером та територіальним управлінням Пенсійного фонду України є адміністративними. Отже на них не можуть поширюватися норми господарського законодавства.  Порядку подання та розгляду претензій у правовідносинах щодо призначення (перерахунку) пенсії, що виникли між пенсіонером та територіальним управлінням Пенсійного фонду України чинним законодавством не передбачено. Враховуючи викладене вище, підстав для розгляду вашої претензії та прийняття будь-якого рішення за наслідками такого розгляду (прийняття \ відмови в прийнятті) в управління ПФУ у м. Біла Церква немає».
            
    До речі, ця відповідь на нашу Претензію зроблена з помилкою і адресована не Антоніні Григорівні, а Ользі Григорівні, про що ми повідомили ПФУ.
Враховуючи попереднє довготривале листування із Пенсійним Фондом м. Біла Церква, з усіх відповідей чиновників Пенсійного фонду видно, що вони не бажають мати справу із пенсіонерами, іноді взагалі не відповідають на запити, або відповідають відписками. Ми не маємо коштів на нотаріусів та адвокатів, не маємо змоги ходити по судах, бо обидва хворі люди похилого віку, а мій чоловік взагалі лежачий хворий, який потребує постійного цілодобового догляду.
З огляду на те, що ми більше не маємо засобів і можливостей добитися встановлення справедливого нарахування пенсії згідно чинного законодавства, ми звертаємося до Вас, Вікторе Федоровичу, як до Гаранта Конституції, який, зокрема, «є гарантом прав і свобод людини і громадянина» (ст.102 КУ). Згідно із статтею З Конституції України, яка гласить:  «Людина,  її  життя  і здоров'я,  честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та  їх  гарантії  визначають  зміст  і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.  Утвердження  і  забезпечення  прав  і  свобод людини є головним обов'язком держави», просимо Вас прогарантувати наше право на соціальні виплати та пенсію.

    Даний Відкритий лист до Президента України В.Януковича складений мною, журналістом, за документами і листами, що були передані мені разом із зверненням пенсіонерів про допомогу. Для перевірки фактів, в рамках журналістського розслідування ми виїхали на місце, до Пенсійного Фонду у м. Біла Церква. Реакція працівників ПФУ на появу журналістів разом із донькою пенсіонерів була миттєвою. Керівник Пенсійного Фонду гр. Дебольська В.І. в грубій формі вказала нам на двері і відмовилася давати коментарі по справі. Крім того, застосувала звичний для неї прийом виклику охорони для випровадження надокучливих відвідувачів. Цього разу, усвідомлюючи відповідальність за перешкоджання журналістській діяльності, охорона не виконала наказ керівника ПФ. Але, за свідченням не на камеру, охоронець ПФ повідомив, що у такий спосіб гр. Дебольська В.І. розправлялася з багатьма «невгамовними» пенсіонерами і, зокрема, охоронець спостерігав, як минулого разу охоронці силою випровадили доньку пенсіонерів Гладкевич. Взагалі, таку поведінку чиновника можна розцінювати як неадекватну і хворобливу з огляду на те, що Пенсійний фонд не є приватною власністю громадянки Дебольської і що будь-який держпосадовець повинен дотримуватися вимог Закону «Про державну службу». Якщо б не одне пояснення такої поведінки: за інформацією з джерел органів внутрішніх справ, громадянку Дебольську В.І. «кришують» певні особи, прізвища яких буде названо у свій час при відповідних обставинах на підставі доказів. Відомо те, що ОВС у Київській області давно намагаються «приборкати норовливу» керівницю ПФУ, але їм це не дають зробити її «хазяї».
Тому постають риторичні запитання: чому у Пенсійному Фонді, держустанові, в якій посадовці мають надавати послуги громадянам – платникам податків, до людей ставляться як до диверсантів? Чому керівник Пенсійного Фонду, окрім належної державної охорони, найняла за державні кошти ще і приватну охоронну фірму «А1»? Чому керівництво Пенсійного Фонду у своїх відповідях маніпулює статтями Законів, підлаштовуючи їх таким чином, щоб у всілякий спосіб «відфутболити» скаржників, чим створює соціальну напруженість у суспільстві? Кому це вигідно? Згідно позиції керівництва ПФУ в м. Біла Церква, прикриваючись ч.2 ст.222 Господарського кодексу України, пенсіонери взагалі не мають права звертатися із Претензіями до Пенсійного Фонду, бо він не є суб’єктом господарювання! Хоч стаття 1 «Закону про звернення громадян» говорить протилежне: «Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій  незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та  скаргою  про їх порушення».
    Отже, виходить, що: 1) комусь вигідно створювати соціальну напруженість у суспільстві через неможливість пенсіонерів добитися законного рішення по пенсіях; 2) відсутній механізм фіксації державної заборгованості перед пенсіонерами; 3) неможливо відстояти свої права на пенсію у законний спосіб через Пенсійний Фонд; 4) пенсіонери неспроможні (фінансово і фізично)  розглядати справи у судах; 5) безперспективність будь-яких спроб реалізувати  позитивне рішення суду через мотив «відсутність коштів у бюджеті»; 6) непереборна протидія держпосадовців у Пенсійному Фонді зводять нанівець будь-які намагання вирішити проблеми з пенсіями.
    До слова, пенсіонери Гладкевич не в змозі ходити по інстанціях, але за досвідом братів по нещастю, які мають досвід пошуку правди по кабінетах виконавчої влади, розуміють, що це марна справа, тому і звернулися безпосередньо до Гаранта їхніх прав.
З огляду на те, що дана справа торкається кожного пенсіонера по всій країні, а це мільйони громадян, очевидно, що вирішення цієї проблеми лежить у комплексному підході на всеукраїнському державному рівні. В серпні ц.р. мені до рук потрапив документ, що містить в собі інструмент урегулювання суспільно-політичної напруженості і являє собою публічний громадянський суд за участю всіх інституцій суспільства, в т.ч. Президента країни. Це дало б змогу знайти колегіальне рішення по багатьох проблемних питаннях і ці рішення були б народними, тобто, легітимними. Автор цього звернення – Таємна Служба Інституту Гарантування Конституції. Назва цього інструменту – «Собор». Для ініціації впровадження такого підходу дане звернення мною було направлене до «Комітету опору диктатурі в Україні» 10 серпня, а також надіслане провідним ЗМІ та журналістам, деяким публічним народним депутатам, ГО «Ніхто окрім нас», навіть передане Ю.Тимошенко у СІЗО. У м. Біла Церква я безпосередньо зверталася до місцевого штабу партії «Фронт змін» і потім до Арсенія Яценюка через його секретаря. Безрезультатно. Напевне, «ФЗ» всі сили кинув на збір підписів.
Не отримавши жодної реакції, це звернення я оприлюднила у статті http://politiko.ua/blogpost67266 Загалом, у моєму списку спілкувань з різними політичними силами, політиками та громадськими діячами на тему їхньої готовності сприяти захисту прав людей понад 30 осіб. Багато хто з них мають і засоби, і можливості, і кошти, аби започаткувати в країні такий процес захисту прав громадян в усіх сферах. Проте, як видно, політичним лідерам більше до смаку витрачати кошти на палатки, мітингувальників та збір підписів під затребуваними гаслами, аніж робити реальну справу. Бо піар завжди приносить миттєві рейтингові результати, не виходячи з кабінету чи ефіру Савіка Шустера.
Власне, я не маю ані коштів, ані зв’язків на телеканалах, ані партійного та людського ресурсу, але як журналіст і громадянка, на свій страх і ризик, звертаюся до Вас, Вікторе Федоровичу, як до Гаранта Конституції, підтримати ініціативу впровадження публічного громадянського суду і сприяти його реалізації.

Олена Треммері,
Член Асоціації Європейських Журналістів, вільний журналіст.

24.11.2011

З САЙТУ ВО "Свобода"

У ніч із 16 на 17 січня 2012 року в Деснянському районі Києва невідомі патріоти знищили обидві меморіальні дошки Жукову на початку і в кінці вулиці, названої його іменем. Біля місця, де розташовувалась одна із таблиць, лежало лише кілька уламків, решту частин не виявлено. Друга дошка зникла безслідно.

Навіть на 20-й річниці Незалежности України величезна кількість міст, вулиць, площ та інших об'єктів у нашій державі носять імена катів української нації. Позитивно, що є такі люди, котрі не можуть терпіти спадку катів і самостійно беруться за справу встановлення національної та історичної справедливости. Жуков – один із тих, хто віддавав накази знищувати українців. Йому належить фраза: "Чєм больше хахлов утопім в Днєпрє, тєм мєньше прідьотся іх вивазіть в Сібірь". Під час Корсунь-Шевченківської операції з наказу Жукова було кинуто проти добре озброєного німецького війська ненавчених українців, котрих у спину кулями гнали загороджувальні загони. Впродовж 24 днів цієї операції було знищено 770 тисяч вояків, переважно українців. Голова "Студентської Свободи" Руслан Андрійко, коментуючи подію, зазначив: "Демонтаж меморіальної дошки Жукова – знакова подія для Києва. Приємно усвідомлювати, що кияни власноруч звільняються від окупаційних символів, яких у столиці ще дуже багато. Оскільки вулиця, на якій були таблиці, досі носить ім'я Жукова, нашою пропозицією є перейменування вулиці на честь Олекси Дмитровича Алмазіва, який приблизно на території Деснянського району вів бої проти банд Муравйова, що рвалися до Києва.

"Таким
чином, можна зробити висновок, що в українській частині віртуального
простору активно діють спецслужби сусідньої (можливо й інших) країн.
Причому – не тільки займаються моніторингом опублікованих матеріалів і
ведуть полеміку, а й діють всіма доступними засобами для формування
інформаційних потоків в українському віртуальному просторі. І це – на
доповнення до практично повної окупації телебачення, газет та радіо. Ці
дії виконуються з використанням московської «п'ятої колони» на території
України. Боротьба з цією «колоною» ведеться українськими спецслужбами
явно не в достатньому об'ємі, «п'ятиколонники» діють нахабно і майже
відкрито. Більше того, спалах активності відразу після початку нового
року і спрямованість цієї активності дає підстави припускати, що наші
спецслужби зайняті ловлею «відьом» і боротьбою з політичними опонентами
влади у зв'язку з виборами, що наближаються. Тому, поки що, їх іноземні
колеги можуть виконувати свою роботу в українській частині соціальних
мереж достатньо комфортно.
Вся стаття за адресою"
http://lelekanews.blogspot.com/2012/01/blog-post_15.html?spref=fb