хочу сюда!
 

Ириска

31 год, овен, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «поезія»

Є люди з зимою у серці…

Є люди з зимою у серці,
І серед весни їм спокою нема,
Дратує їх спека і плями на сонці,
Дратує кохання, бо свого нема.

Є в деяких людях холодна зневага,
Пронизливий погляд їх рве до кісток.
Слова їх колючі і гострі мов шпага,
Їх мова в'язка, як зибучий пісок.

Є люди із мороком в душах,
Їх погляд - підступна, оманлива ніч.
Вони прагнуть влади, в обіймах задушать,
І солодко брешуть не зводячи віч.

Є люди із жменькою снігу
Вона заміняє їм душу й любов
Ви їх пошкодуйте, вони ж бо убогі,
Лякаючись болю, втрачають тепло.
05.04.16

Бархатные туфли





Бархатные туфли
Бархатные туфли, на носочках пряжки.
Где же вы гуляли ночью, замарашки?
Каблучок изящный весь измазан тиной;
Это значит – берег у речной плотины;

Это значит – всплески на воде от рыбы,
Хоровод кувшинок, плачущие ивы…
…Как плясали звонко эти туфли в клубе!
Как увлёк их ловко парень белокурый.

Поначалу в танце, а потом – на речку,
Поцелуи жарки, как уголья в печке.
Каблучки стучали! Каблучки кричали!
Как же вы, бедняжки, силу потеряли?..

Затонули звёзды, пряный запах мяты,
Освещает месяц след травы примятой…
…Под блестящей пряжкой притаились вместе
Две кровавых капли – след девичьей чести…

Квітло в небі Сонечко






Квітло в небі Сонечко,
Та й спочило,
До землі голівоньку
Прихилило.
А Земелька - матінка,
Ніжна й мила,
Золоту дитиноньку
В зорі вкрила.
Небо дивно - зоряне,
Мов то в р'аї,
Золоту дитиноньку 
Колисає.
Під покровом вічності
Тихо - тихо...-
Золотеє Сонечко
Щастям диха.
А Земелька - матінка
Та й не спала -
Золотії кісоньки
Розчесала,
Срібною водицею
Личко вмила,
Щоб зростала - множилась
Світла Сила...

...Золотеє Сонечко
Розцвітало,
Красу - щастя світові
Дарувало.

           О.Р.   

Что грустить - просто жизнь такова





Что грустить - просто жизнь такова,
В ней осенних дождей неуют.
Матерь - Жизнь и в печали права -
Очищения смысл в ней и труд.

Сложно в истину Света входить -
Жизнь - великая стирка души,
В ней сознанья тоньчайшую нить
В сердца зле оборвать не спеши.

Свет Любви берегись растерять
Среди мерзостей, грязи и бед...
О... прими Чистоты благодать -
Красоту ты постигнешь во след.

В Смысл глубинный проникни вокруг,
Утоньчая души своей суть...
...Жизнь права, ты поймёшь это, вдруг -
О ч и щ е н ь я  в ней истинный путь.

                            О.Р.   1995 г

Тиха вода... тиха...





Тиха вода... тиха...
Глибиною диха,
Чиста та прозора
В світі неозорім.

Світяться тумани
В голубім світанні,
Золотоволосе
Сонце піднялося.

Юний світ сміється
В повнім сяйва серці,
У зеленім гаї
Щебет розсипає...

...ген піду - полину
В дня стрімкі стежини,
Стану, помолюся -
Вічності нап"юся...

           О.Р.  2001 р

Білий коню






Як потужно грива грає!..
Білий кінь летить - гуляє,
Кінь летить по вольній волі,
Сяє в ранку срібнім дзвоні.

Дзвонить небо в дзвони сині...
Кінь стрімкий летить красиво,
Луг широкий, буйні трави,
Райдуг Всесвіту октави...

О мій друже, волі брате,
Навчи мать снагу крилату,
Любить землю, небо, волю...
Білим вітром мчать в роздоллі!

Буть стрімким, розкутим, тихим
В світу лоні многоликім,
Пить з джерел святого Раю,
Що безсмертям напувають.

                  О.Р.   2003 р

Тихий голос буття






Тихий голос буття
Не шукай серед вулиць -
Він у закутах, трав
Де молитва жива,
Вітер, птахом з небес,
Там між листом прищуливсь
І шепоче йому
Неземні все слова.
Ллється сонця псалом -
Стежка п"є позолоту,
І билина і птах
В тихім щасті тепла...-
Ти поглянь хоч на мить,
Коли йдеш на роботу,
В цю бездонну криницю
Живого добра!

...Все так просто -
Ввійди
    в світ цих чистих сентенцій,
Без жорстокості й зла,
Наче в церкву ввійди -
Ти побачиш  Б у т т я
В блиску краплі на денці,
І відчуєш  Й о г о
Незбагненні сліди...
         О.Р.  1993 р

                     

        

"Я ще не вмер..."

Прожебоніло в небі...-
Пролетіли птахи,
День розгойдавсь на гілочках дерев,
Замріявсь соняшник
Вухасто - волохатий,
Мабуть, він теж був зітканий з натхнень...

Четвертий день
Картопельку копаєм -
Вже стільки прози, що і сил нема!...
І, все-таки, життя -
П о е з і я  тримає,
А  проза  лиш - йому допомага!

Сховалось сонечко
В гілчастий візерунок,
День, врешті, теж десь в вербах вгомонивсь...

     .................
Вщерть стомлений - 
Даю собі рахунок:
"Я ще не вмер, - раз вірш цей Народивсь!"

              О.Р.    Лушники   23 серпня 2005 р

Все, що є - лиш путь і путь

Все , що є – 
Лиш путь і путь  
Переходів форми в суть . 
Все – 
Мов камінь і водиця 
Прагне б у т ь , 
Дзвеніть і литься . 
І пред 
В е л и ч ч ю 
Вмовкати  
В упокоренні  
Й освяті . 
І радіти , 
Й тихо бути 
М і к р о к о с м о м 
В М а к р о – С у т і . 
 ....
Ось бо – 
Камінь і водиця – 
Вчись мовчать... 
І вільно литься .

....О.Р. 2005 р

Про що співатимуть наші душі вічно, навіть якщо ти ігноруєш свою

Про що співають душі аборигенів

 

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

 

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

 

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

 

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.




Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

 


Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.




Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.


Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

 

 

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

 

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.