хочу сюда!
 

LINA

34 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 30-43 лет

Заметки с меткой «моє»

про час

Час невпинно вимірює кроки,
Кожен подих і серця удар.
Пролітають крізь нас дні і роки
На душі залишають нагар.

Час летить, не повернеш, не спиниш,
Кожну мить проживай наче рік,
Бо не знаєш коли й де загинеш,
Тож живи! Щохвилини йде лік!

Не задумуйся надто про роки,
Не шукай в них прихований сенс,
Мрій, кохай, насолоджуйся поки
Твій годинник в режимі "інтенс".

Хай завжди у душі квітнуть весни,
Змиють смуток осінні дощі,
Й пам'ятай, що Отець наш небесний
Завжди поряд, у кожній душі.
01.06.19

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840596

Близкість #

- Ти тут?
- Ні...
- Але я чомусь відчуваю тебе...
- Я не розумію...


  Я пишу і пишу... Нотатки зберігає телефон...
 Іноді я щось пощу у блозі - ти не коментуєшь, але знаю що читаєшь усе...
  Ні... Не зразу... А поволі, коли тобі не вистачає мене...
  Ти тікаєшь від думок про мене, також як і я про тебе... Намагаючись жити повним життям - наповнюючи його сенсом, але... Не вистачає однієї маленької деталі...
  Ти знаєш про що я... Бо продовжуєшь бачити все - наче моїми очима... І відчувати також... 
  
  Ми досить далеко одне від одного, но це не заважає бути поруч... 

15.07.2018

казка

Колись давним-давно, в далекому королівстві, в маленькому містечку, в маленькій глиняній хатині жила бідна родина. Батько щодня прибирав вулиці містечка, а мати прала одяг. То була важка і невдячна робота, тому родині ледь вистачало на їжу. Поки батьки працювали, їх єдиний син – Маршал бігав по місту намагаючись хоч трохи допомогти то матері, то батькові. Або йшов до лісу, що був неподалік від їх хатини, і збирав ягоди, гриби і хмиз.

Одного теплого літнього дня він зустрів у лісі дивного чоловіка. Хлопчик знав всіх у містечку, бо ж допомагав батькові прибирати геть усі вулиці, а цього бачив уперше. Та й одяг на ньому був зовсім не такий, який носили містяни, та й інші мешканці королівства не кутались влітку в довгі, аж до землі, плащі. Крім того, малий зауважив, що незнайомець був дуже засмучений і практично не помічав навколишнього світу. Він, згорбившись, сидів на пеньку і дивився прямо перед собою.  Оскільки наш герой був допитливою дитиною, то вирішив дізнатися причину такого горя.

- Пане, чому Ви такий сумний? Ви заблукали і не можете знайти шлях? То можете радіти, бо я все тут добре знаю і з радістю Вам допоможу, - хлопчик співчутливо зазирав в очі подорожньому і аж підстрибував від нетерплячки.

- Любий хлопчику, я вдячний за твоє бажання допомогти мені, але, на жаль, це не в твоїх силах, - чоловік говорив до хлопчика, але досі не зводив погляду з чогось невидимого попереду.

- Чому? – здивувався малий. – Ви не вірите, що я знаю всі околиці? Але це правда! – палко переконував, - я часто збираю в лісі ягоди і гриби, а містечко знаю, як свої п’ять пальців, бо допомагаю батькові працювати. Він прибирає вулиці, - мовив, і чомусь засоромився. – Але це важлива робота, бо якби не мій батько, то по вулицях неможливо було б ходити! – не знати кого переконував у важливості батькової справи.

- Дитино, - незнайомець нарешті поглянув на співрозмовника і легенько посміхнувся, - я не сумніваюсь ні в твоїх знаннях ні в поважності твого батька. А смуток мій, на жаль, не вирішити знанням околиць.

- А чому Ви сумуєте, якщо не заблукали? Це ж чудово, якщо Ви знаєте куди Вам іти.

- От в тому то й річ, що не знаю. Ні – ні, шлях до містечка я знаю, - випередив питання хлопчика. – до речі, як тебе звати?

- Маршал. Але я не розумію – Ви кажете, що знаєте шлях, але не знаєте куди йти. Як таке може бути?

- На жаль, може, Маршале, - знову сумно посміхнувся. – коли я казав, що не знаю куди йти, я мав на увазі життєвий шлях. Я не знаю що мені робити, чим заповнити моє життя. От що мене засмучує і доводить до відчаю, - зізнався і знову перевів погляд на щось невідоме, немовби намагався розгледіти там відповідь на свої питання. А Маршал  трохи помовчав і сказав:

- Ви думаєте про складні речі, а складні речі завжди сумні. От я думаю про звичне – коли голодний, думаю, що треба наповнити шлунок їжею, коли спраглий – водою, взимку я прагну огорнути себе теплом, а коли сумно – ділюсь з близькими любов’ю. І, мушу Вам сказати, це все дійсно допомагає почувати себе щасливим. Спробуйте, може і Вам сподобається.

Подорожній уважно і зачудовано слухав про звичні радості маленького хлопчика і з кожним словом його обличчя яснішало.

- Я обов’язково спробую, - пообіцяв врочисто. Потім підвівся і витягнув з кишені маленький ключик на ланцюжку і протягнув його малому. – Мені час іти, а ти візьми це і збережи. Це все, що зараз я можу тобі подарувати, але колись я повернусь за ним і принесу тобі взамін набагато більше. Обіцяю.

- Дякую, але мені не потрібно нічого. Якщо Ви таки знайдете свій шлях це вже буде чудово, - Маршал дуже серйозно дивився на незнайомця, хоч йому і кортіло погратись ключиком такої чудернацької форми.

- Тоді просто візьми його на зберігання. Ну і для того, щоб я міг упізнати тебе, коли повернусь, щоб розповісти про свій шлях, домовились? – говорив вже з відкритою посмішкою чоловік.

- На зберігання візьму, - легко погодився хлопчик і, з допомогою незнайомця, одягнув ланцюжок на шию і заховав ключик під благенькою сорочиною.

- Я обов’язково повернусь, - ще раз мовив чоловік і швидко рушив в сторону протилежній до містечка Маршала. А хлопчик стояв і думав, що забув запитати чоловіка коли він повернеться і навіть не подумав дізнатись ні його ім’я, ні звідки він прийшов. А потім знизав плечима і продовжив збирати суниці.

Увечері розповів все батькам. Вони подивувались тій розмові, помилувались ключиком, пожурили сина за розмову з незнайомцем в лісі, та й забули про той випадок.

Так минуло кілька років. Маршал грався ключиком, коли його ніхто не бачив, і хоч іноді йому кортіло похвалитись ним перед однолітками, але він пам’ятав, що ключик не його. Йому довірили його, залишили на зберігання, то ж мусить бути пильний і берегти довірену річ. Родина жила так само бідно і ледь зводила кінці з кінцями, а взимку батьки захворіли і стало зовсім важко. Юнак намагався знайти будь який підробіток і приходив додому пізно ввечері геть знесилений. Мати гірко плакала, дивлячись на те, але нічим не могла допомогти, бо ледь могла встати з ліжка.

Того дня Маршал прийшов додому незвично рано, бо був святковий день і він не міг знайти роботи. Але коли відкрив двері, то аж зімлів від здивування – в хатині було тепло й затишно. На пошарпаному столі стояла чудова вечеря,  а незнайомий чоловік напував батьків лікувальним настоєм, і ті виглядали значно краще, ніж зранку. Коли отямився одразу згадав де бачив чоловіка – в лісі, кілька років тому.

- Нарешті Ви прийшли, - мовив з полегкістю. – Тепер я можу віддати ваш ключик і не переживати, що загублю його чи хтось його вкраде.

- Не треба, - мовив чоловік посміхаючись. – Я залишив його, щоб мати причину повернутись сюди ,якщо не зможу знайти свій шлях, але завдяки тобі знайшов. І в мене була інша причина повернутись – подякувати тобі.

- Справді? Я допоміг? – здивувався юнак. – Але я ж навіть не знаю як! І це все Ви принесли? – вказав на стіл, - я не зможу Вам заплатити за це.

- Не переймайся цим, хлопче, ти дав мені набагато більше. Ти допоміг мені зрозуміти, що щастя в простих речах. Що єдине, чим варто наповнювати життя – любов’ю. До рідних, ближніх, до того, що ти робиш, до самого життя. І тоді життя обов’язково віддячить тобі. Я вирішив спробувати робити те, що люблю – писати книги, і в мене вийшло. Тепер я відомий казкар у кількох королівствах, в мене багато грошей. Але головне інше – завдяки казці я зустрів справжнє кохання, хоч раніше не вірив в нього. А тепер я дам можливість займатись улюбленою справою тобі і твоїй родині. Твоя мати гарно вишиває – я дам їй необхідні матеріали і, впевнений, що скоро в неї буде багато клієнтів. А твій батько завжди мріяв бути гончарем – і його мрію я можу здійснити. Але я не знаю про що мрієш ти?

Маршал, який до того слухав незнайомця з відкритим ротом, поглянув на батьків і сумно опустив погляд на долівку.

- Не бійся залишити батьків – я відчуваю серцем, що з ними все буде добре. Кажи, про що мрієш. Про подорожі? Так? – допитувався незнайомець

- Ви стільки добра хочете зробити для мене і для моєї родини, а я навіть не знаю, як Вас звати – відповів по хвилі мовчання.

- У нас однакові імена, хлопче, - посміхнувся чоловік. – Здивований? То озвучуй вже свою мрію.

- Кажи, сину, - озвалась мати, - це один з рідкісних подарунків долі. Не треба нехтувати ним.

- Ні, не подорожі, - сказав Маршал-молодший. – я мрію стати ковалем і творити дива з металу. Пам’ятаєш, багато років тому, коли я був зовсім малий ми бачили і столиці квіти з металу і чудернацьких птахів. І неймовірні ліхтарі, але навчитись цьому можна тільки в столиці, та й не вийде в мене, певне, нічого, - закінчив сумно.

- Не смій казати «не вийде» поки не спробував! – суворо мовив Маршал-старший. – Колись я теж так казав, і якби не зустріч з тобою, так і прожив би життя в пошуках невідомо чого. Якщо ти щиро чогось прагнеш, то обов’язково досягнеш. Хоча, не обіцяю, що буде просто. Навіть навпаки – буде дуже важко, але мрія варта того! То що? Спробуєш?

- спробую! – впевненість успішного тезки надихала і сповнювала надії.

Багато років по тому Маршал – відомий у всьому королівстві коваль, розповідав цю історію іншому Маршалу – своєму онукові, який був переконаний, що ніколи не зможе стати музикантом…

як краще?

готую подарунок для подруги і роздумую як краще розташувати листочки
голосуйте за ваш варіант
1.
2
3
робота не завершена, тому видно дротики
P.S. плела без схем і досвіду, тому сильно не критикуйте)

5%, 3 голоса

71%, 39 голосов

24%, 13 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Щедра осінь.

Сидять у садочку дівчата, лузгають насіння, а найкрасивіща сльози лле..

Ганнуся, та ти чого? Питають подруги.

Село наше велике....

Ну?

І треба ж, щоб мого Славка обрали служити....

Молитимемося, щоб не вбили!!!

........

Що?

Його кляті друзі кожного дня до мене ходять сватають....

То такі друзі. Гарбуза покатила та й годі......

(Ридає)....

Я не знаю коли він повернеться, а гарбузів лишилося вісім штук. Рятуйде, дівчатааааа!!

УТОПІЯ

УТОПІЯ-Тепло, надягла топік.

Зверніть увагу на другий комент )). Прим.автора.

Вечірнє вікно / сучасна гидо-поезія

В рамках безстрокового конкурсу “Екстаз у поезії” я пишу цей чудовий вірш. Він як кипяток на голову вилятий…

Що я бачу у вікні? Дерева, сніг і пісок, і цей пивбар,

Хтось ховається в нужді, між гілля свячену, нирками, водицю ллє.

Напроти – будинок, пронизаний моїй орлячим гоком,

Та облитий смолою, як спортсмен – потом.

Прийом мукулатури та склотари все і ще працює,

Він грошики за іспорчені дерева та викинуті пляшки бомжикам дарує.

Все таке кольорове, жовте, синє, красне та зелене

Переливається, трясця, розпливається все в очах у мене.

Видно зверху тарілку…

Сусідський спутник у веселий та прекрасний світ,

Врубив тєлік, дивишся як бджоли збирають з квіточок цвіт.

Ще видно інші вікна, всі вони різні, але водночас такі як усі,

В одних темніше, а в других яскравіше… Приїхало якесь таксі.

Ще видно гаражі, преспектива їхня на межі,

У них не ховаються автомобілі, які роблять круті віражі.

Стадіон видніється, жовті ворота, сітку літом зняли,

Щоб ніякі хитрі хулігани не порвали,

А хіба то стадіон? Асфальтне поле,

Впавши на яке, твоє коліно наповниться болем.

Хардкор одим словом… Читати далі....

Хоч похвалюся...

Оскільки роботи все одно мема через протягнуту шию, то хоч похвастаюсь, що зробити встиг. Звичайно, на цих фотках не все, що вже зроблено і все воно ще не обпалене, а отже не факт, що в кінці кінців щось вийде, проте:









А це моя помічниця:


А це - ще один помічник, він показує, що треба робити, як стомивсь. В макітрі порч з ним - свистунці

А це робочий знімок. Таке робиться в печі під час обпалу: весь посуд світиться від температури, все таки ж майже 1000 за Цельсієм...

Не ратуйте на якість фоток - робив їх на телефон і при поганому освітленні.







Перші ластівки, точніше - зозулі

Збулося! Після місячного парення мозгів нарешті скінчив першу (після майже річної перерви) партію свистунців

В оригіналі хотілося зробити іх чорнодимленими

але технологія для мене нова, чітко не відпрацьована, тому таких вийшов лише десяток, тому так довго з ними мучився, всі інші задекоровані давнім, надійним рецептом

Із 130 виліплених до кінця дійшли лише 70. Тепер починаю вести перемови про викуп
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая