оголошую собі тиждень "негативу, поганого настрою та замкненості в собі"

звісно, тиждень не вийде, але скільки зможу, стільки протримаюсь..

Майже фізично відчуваю, що це мені потрібно та необхідно...

Страшно навіть подумати як багато людей хворіють на рак... Страшно навіть уявити яка безжальна та страшна ця хвороба... Зараз багато говорять про проблему СНІДу, рекламують використання презервативів і таке інше, але СНІД є більш гуманною хворобою... Якщо, не дай Боже, хтось підчепив цю заразу, то мабуть винен сам, або до цього призвела халатність медперсоналу, хоча це велика ціна за єдину помилку... З раком все ще гірше... Наприклад я не знаю як попередити цю хворобу, як її запобігти...І ця хвороба вже набрала розмаху епідемії... Я, на щастя, не маю жодної людини хворої на СНІД, не так вже багато з моїх знайомих минулий рік хворіли на грип, а от знайомі хворі на рак, на жаль, є, і їх не так і мало... У нас на роботі одна жінка хвора, нещодавно від раку помер чоловік нашої зам-начальника... І що саме страшне, це те, що це ще не старі люди, які дуже люблять життя, у яких ще є плани та мрії... Кажуть, що рак, це не вирок, але я якось цьому не вірю... При повному обмеженні себе у більшості радощів життя це просто незначна відстрочка жахливого вироку. Це страшна смерть, від повного знесилення та виснаження. Нізащо у світі не хотів би так померти, або щоб так помирав хтось з моїх близьких чи будь хто у цьому проклятому світі!

Мойсей Фішбейн

* * *

… і знову грудень… і грудневі
дні, нескінченні і марудні…
і щось по них... і щось по грудні…
і день по дневі, день по дневі…

і знову бачити широку
дорогу, серпень, сад у серпні…
і поза ними дні нестерпні…
і рік по року, рік по року…

25 листопада 2011, Київ

Капля. Невже почався дощ. Обіцяли ж сонце. Але на небі немає жодної хмаринки. Значить це не дощ. Знову капля. Вона спокійно непоспішаючи стікає вниз по щоках, вивчаючи кожну клітинку, кожний міліметр, ніжно лоскоче шкіру. Тихо доходить до лінії губ, ненадовго затримується над верхньою губою, борячись з рельєфом обличчя, переборює його і потрапляє на губи. Я лизнула губи язиком і відчула солоний присмак. Невже це сльози?... Я плачу?... Я ж обіцяла собі неплакати. обіцяла бути сильною І досі дотримувалася цієї обіцянки. Напротязі декількох років я була непробивною, спокійною, життєрадісною... А зараз плачу... Це неможливо, це просто реалістичний сон, кошмар. адже всі кошмари реалістичні, на те вони й кошмари, щоб нагадувати про проблеми, про те наскільки ти слабка в реальності. Так це кошмар....І вранці я прокинусь і буду такою ж як і раніше: життєрадісною, незламно спокійною. але коли я нарешті прокинусь???

Я сиджу і німі сльози течуть з моїх очей, з мене тихо не поспішаючи витікає сила і самовпевненість. Я стаю звичайним дівчиськом, плаксою... Невже це я? Я в це не вірю!!! Це не може реальним!!! Але це реально...

Як добре, що тут нікого немає. Ніхто не заспокоює, ніхто не нагадує про всі проблеми і труднощі, які постають темному шляху і ти можеш зібратися з своїми думками. Тільки вітер тихими поривами вертає мені мій вічний спокій. Тихий плескіт води наганяє життєрадісність. Я дивлюся на хвилі, які по черзі таранять берег і відчуваю себе самовпевнено. На перший погляд їхні зусилля здаються марними, але через багато років вони розмиють ті декілька сантиметрів каменя і будуть продовжувати так само побивати свою дорогу. Вони будуть робити це завжди, навіть тоді коли мене не буде.

Ніжне шелестіння листя зачаровує і заставляє забути все те, про що ніколи не хочеться згадувати.

Так спокійно і впевнено повертається до мене те, чим я найбільше дорожу...

СУМ -- не  гість,

Не знаю, кому как, а мне это заведение физически необходимо.
Я уже молчу о внутреннем, о душевном....
http://m.vk.com/spomynky

закінчилася зима тягуча,
шрами від падінь, від льоду...
забулося кохання ключе...
все пішло в каламутну воду...

скресла крига на річках, на озерах,
залишилося бруд та сміття...
ніяких змін на фронтах, на аренах,
такі ж брудні залишились мої почуття.

що починалось чистим кришталем,
вже скоро чорним камнем обернулось....
і випав снігопад проблем
та не хотілось вірить, що все те добре закінчилось...

твої слова, неначе лід, кололи мою душу.
та лиш тоді збагнула, що сліпа була
тепер без почуттів я жити мушу...
після тебе нікому довіритись я не змогла.

тепер живу я з самотою один на один...
ми з нею під зорями любим ходити
у грудях маю камінь льодяний...
який весна не в силах розтопити...

бо то зробити зможе лиш кохання,
і мрію я його зустріти,
через той камінь маю я лише одне бажання:
щоб зміг мене  хтось полюбити.

Холодні краплі. Ранок. Дощ.
Зринають спогади неспішпо.
Назад не вернеш. Ну то що ж. . .
Життя триватиме. Невтішно. . .
Неспинно лине в небуття.
Щораз втрачаючи минуле. . .
Пожовкле листя . Кіт. Дитя.
А що з важливого забула?
На підвіконні квітів ряд.
А за вікном все так спокійно.
В саду дерева тихо сплять. . .
Душа у сховці. Так надійно.
І пахне кавою. Ти спиш.
А за вікном весна чи осінь?
Час мов вода.
Куди спішить?
А серце вимагає - "Досить. . . "
У скронях біль. Набридло все.
До скла прижмусь. Я буду сильна.
Життя рікою нас несе.
А я лиш хочу бути вільна.

Southampton Dock    
       Саутгемптонська верф

Музыка    Роджер Уотерс
Текст    Роджер Уотерс
Вокал    Роджер Уотерс
 
They disembarked in '45
       Одні висаджувалися на берег у сорок п'ятому,
And no one spoke and no one smiled
       всі безмовні і не усміхнені,
They were too many spaces in the line
       інші були численними пробілами в тих лавах.
Gathered at the cenotaph
       Одні збиралися біля обелісків,
       інші - іменами на обелісках,
All agreed with the hand on heart
       всі як один з рукою на серці,
To sheath the sacrificial knifes
       ніби щоб витягти і вкласти до піхов жертовні ножі.
but now
       Але й тепер...

She stands upon Southampton Dock
       стоїть жінка на Саутгемптонській верфі
with her handkerchief
       з хусточкою в руках,
and her summer frock
       і мокре від дощу легке плаття,
clings to her wet body in the rain
       обліплює її стан.
In quiet desperation knuckles
       З тамованим божевіллям вона стискає хусточку,
White upon the slippery reins (of state)
       випустивши з рук ненадійні душевні віжки.
She bravely waves the boys goodbey again
       І вкотре, як нічого немає, махає хусткою
       на прощання хлопцям.

And still the dark stain spreads between
       І до цих пір десь під лопатками
his shoulder blades
       росте свинцевий тягар,
A mute reminder of the poppy fields and graves
       коли спливає німа згадка про ті
       покраплені маками поля та могили.

And when the fight was over
       І коли битву було завершено,
We spent what they had made
       ми користалися з того, що вони зробили.
But in the bottom of our hearts
       Але в глибині серця
We felt the final cut
       відчували ту смертельну рану...

                                            20.06.2014
СЛУХАТИ