Рід Шухевичів славний багатьма іменами. Прадід командира УПА — священик Йосип Шухевич першим в українській літературі перекладав Вергілія , Шіллера, Вальтера Скотта. Передмову до посмертного видання його творів написав Іван Франко. Дід Володимир Шухевич, професор, активний «просвітянин» і дійсний член НТШ (тогочасна Українська академія наук), автор найгрунтовнішої праці про гуцулів — 5–томної «Гуцульщини».
Батько — Йосип Шухевич — був цісарсько–королівським суддею в містечку Кроковець. Тут він проголосив маніфест Західноукраїнської Народної Республіки і був іменований повітовим політичним комісаром. Дядько Степан Шухевич — адвокат і оборонець прав українців на гучних політичних процесах у Польщі.
http://www.umoloda.kiev.ua/regions/74/213/0/38253/
30 червня 1907 року у Йосифа Шухевича і Євгенії (дів. Стоцька) народився син Роман.
Йому судилося піднести славу цього роду на найвищу щаблю захисника української нації. Саме дякуючи Роману Шухевичу, сьогодні молодь українська цікавиться усім родом Шухевичів. У 31 рік Романа призначено заступником начальника штабу Карпатської Січі, у 34 він вже заступник міністра оборони Українського Державного Правління, що перелякало фашистів і вони організовують полювання на Романа. Він в.о. голови ОУН(р) і голова проводу ОУН(р) на українських землях, головний командир УПА мав русяве волосся. Часто вдягав форму офіцера армії окупантів і ходив Львовом, як при німцях, так і при совєтах. Навіть при останніх їздив у справах на Схід і Південь, лікувався в Одесі. Все життя своє поклав Роман Шухевич на оборону своєї нації і заслуговує на вшанування як на державному рівні, так і на рівні спортивних і дитячих товариств, бо такою різноплановою і обдарованою людиною українці мають пишатися перед усім Світом. Він може бути зразком для молоді, як видатний піаніст, як видатний танцюрист, як видатний мандрівник або гарний плавець. Наприклад, на човні проплив з Галичини по Бугу та Віслі до Балтики і назад — на веслах проти течії.
Подвійним святом для українців є дата 30 червня, це по-перше, день відновлення української держави, і по-друге, річниця народження видатного українця, Героя України Романа Шухевича. Слава Україні, державі, що має таких Героїв!
"У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Українській Повстанчій Армії.
1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14го жовтня 1942 року днем постання УПА.
2. Для вшанування цього моменту день 14го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА"
Постанова Української головної визвольної ради, що керувала повстанським рухом, від 30 травня 1947го. Розрізнені загони українських партизанів у єдине партизанське військо – Українську повстанську армію – розпочали об'єднуватися восени – на початку зими 1942 року. Днем її заснування вибрали символічну дату. Розмаху УПА почала набувати з весни 1943го. Діяла майже до середини 1950х
156 спеціальних груп під виглядом загонів УПА діяли в Західній Україні станом на 26 липня 1945го. Чисельність – 1783 особи. Вони ліквідували 1980 учасників підпілля, захопили живими 1142 людей. Через неповних п'ять років після завершення німецькорадянської війни – станом на 20 лютого 1950го – в західноукраїнських областях діяли 19 чекістських спецгруп, що нараховували 130 осіб. Упродовж 1944–1953 років радянські каральні органи знищили приблизно 153 тис. учасників і прихильників українського підпілля, коло 134 тис. – заарештували. Із західних областей УРСР до Сибіру й на Північ СРСР вивезли 66 тис. сімей – майже 204 тис. людей
"Я вважаю правильним створення спецгруп із колишніх бандитів, – заявив у травні 1945го Микита Хрущов – тодішній перший секретар ЦК КП(б)У. – Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх". Було це під час виступу на нараді секретарів обкомів, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР.
Уже понад рік із Українською повстанською армією воювали радянські регулярні частини, партизанські загони, відділи армійської контррозвідки СМЕРШ, НКВС. Та чи не найефективніші були створені чекістами спеціальні агентурнобойові групи. Під виглядом загонів УПА й боївок ОУН вони тероризували цивільне населення – щоб відвернути його в такий спосіб від українського підпілля.
Спецгрупами опікувалися районні й обласні управління НКВС та створене 1946го Міністерство держбезпеки УРСР. Входили до них від трьох до 50, а часом й більше, осіб – як чекістів, так і колишніх повстанців, що склали зброю. Дехто з них повірив в обіцяну амністію, інших радянські спецслужби завербували після полону й тортур. Хтось не витримав знущань над взятими в заручники родинами, когось підкупили. Далі завербовані мали довести свою "відданість" радянській владі. "Агентибойовики отримували завдання проникати в оунівське підпілля або в банди УПА для захоплення або фізичного знищення керівників ОУНУПА, – дoпoвiдав Лаврентію Беpiї в липні 1945го нaркoм внyтpiшнiх спрaв Української РСР Bасиль Pясний. – У тих випадках, коли агентбойовик, який влився в банду або підпілля ОУН, не мав можливості фізичного знищення або захоплення керівникаватажка, його завданням була компрометація ватажка банди або місцевого підпілля для посилення та активізації внутрішнього розкладу банди або місцевої організації ОУН".
Більшість радянських документів про спецбоївки НКВСМДБ, що діяли під виглядом українських повстанців, знищені в архівах КДБ 1990 року. На сьогодні їх знайдено кілька десятків – передусім завдяки тому, що були розпорошені по різних фондах Галузевого державного архіву СБУ й обласних управлінь СБУ, Центрального державного архіву громадських організацій – колишній архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України – й обласних архівів.
"Особенность ОУН характеризуется прежде всего тем, что оуновцы, особенно их главари, являются опытными нелегалами и конспираторами, обладают большим многолетним опытом подпольной вражеской деятельности; они являются способными разведчиками, умеющими быстро перестраиваться в зависимости от складывающейся обстановки", – йдеться в доповідній записці, яку склав заступник начальника Другого управління, контррозвідки, МДБ УРСР підполковник Леонід Пастельняк 25 вересня 1949го. А далі писав: "В этой обстановке агентурнобоевые группы очень часто приносят неоценимую помощь в чекистской работе по розыску и ликвидации оуновского подполья и его банд. Опыт по использованию специальных агентурнобоевых групп показывает, что их применение быстро дает эффективный результат при непременном условии глубокого знания агентурного дела, его фигурантов, всесторонне продуманных комбинаций и техники применения этих групп".
Далі на майже 90 сторінках тексту наводяться приклади "успішної діяльності" агентурнобойових груп. Цей документ під грифом "Цілком таємно" міністр держбезпеки УРСР генераллейтенант Сергій Савченко наказав переслати всім начальникам управлінь МДБ західноукраїнських областей. Імовірно – як інструкцію.
Ось один із прикладів, які подавав Пастельняк. 5 червня 1949го агентбойовик Дрогобицького управління МДБ "Данило" повідомив, що встановив зв'язок з місцевим керівником ОУН на псевдо "Мико". Той просив його долучитися до постачання продуктів підпільникам. За тиждень "Данило" доніс, що отримав від "Мико" харчі й має передати їх керівникам районного проводу ОУН. В управлінні МДБ "Данилові" видали дозу миш'яку. Ним агент обробив продукти й відніс підпільникам. Після цього пішов додому. Коли за годину повернувся, то виявив отруєними керівника пропаганди районного проводу ОУН "Мирона", керівника збройної групи "Чорногора" й санітарку районного проводу "Селянку". Служба безпеки ОУН захопила "Данила". На допиті той заявив, що підпільників убив станичний "Мико". Того відсторонили від роботи, а на його місце призначили "Данила".
"Чтобы проверить группу в бою, я решил с ней провести операцию по ликвидации группы "Арапа", – звітував своєму керівництву 3 січня 1945го керівник чекістської спецгрупи із колишніх підпільників майор Олександр Соколов. – Мы на заре неожиданно окружили хату, где был схрон. Четверо бандитов было в хате, двое – в схроне, которые были в хате стали отстреливаться из пулеметов и автоматов. Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих – хату сожгли. (…) В этой же операции мне сообщил нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой "Трегуба" и ничего о появлении боевки "Трегуба" в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент (продуктовий податок. – "Країна") Советской власти. Он нас уверял, что ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с которыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли".
Купився на провокацію й голова сільради села Яблунів Станіславської області – нинішня ІваноФранківщина. Соколов продовжує: "Ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные какимлибо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и восемь повозок, оставленных куренем "Резуна". Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовета выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем "Быстрого" из станичного села (клички его не помню). Он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется "Резуну", что мы забрали его лошадей. Тогда мы забрали его с собой, убили и бросили в колодец".
Згодом Соколов відвів свою спецгрупу до Чорткова – райцентру на Тернопільщині – й передав місцевому оперуповноваженому НКВС. Такі переведення спецгруп із одного району в інший практикували часто – щоб уникнути їх викриття й ліквідації. "Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны – на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было", – писав Соколов у тому ж рапорті. За здобутки в боротьбі з українським підпіллям керівництво НКВС і Тернопільського обкому КП(б)У представили майора Соколова до нагородження Золотою зіркою Героя Радянського Союзу.
Безчинства спецбoївок МДБ набули такого poзмаху, щo пpoкypop Укpaїнськoгo округу вiйськ МВС полковник юстиції Григорій Koшapський у лютому 1949 року надіслав Mикитi Хpyщoвy доповідну записку "О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ". Зокрема, писав: "В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ "Крылатым", дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубовицкого рна Ровенской области – Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов "УПА", жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей Паламарчук А.Г. и Паламарчук З.Г., обвиняя их в том, что, якобы они "выдавали органам МГБ украинских людей". "Крылатый" и участники его группы подвергали пыткам Паламарчук А. Г. и Паламарчук З.Г., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а, наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья. Участники спецбоевки предупредили членов семьи Паламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Советской власти о посещении их дома бандитами, то над ними будет учинена расправа".
У ніч на 22 липня 1948 року із села Підвисоцьке, нині Радивилівського району на Рівненщині, спецгрупа вивела до лісу місцевого жителя Федора Котловського. Його "участники спецгруппы подвергали пыткам, обвиняя в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива, и в том, что якобы он выдавал органам Советской власти бандитов. Эти провокационные действия преследовали цель: путем истязаний и угрозы лишения жизни, заставить Котловского дать показания, что он является врагом Советской власти. В результате истязаний Котловский находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г. По заключению больницы, Котловскому Ф.Л. были нанесены тяжкие телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвлением мягких тканей тела".
За добу чекістські бойовики забрали до лісу 17річну Ніну Ріпницьку з того ж села. Почали катувати: "Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении".
Наостанку прокурор Кошарський наголошував: "Как показывают факты, грубо провокационная и не умная работа ряда спецгрупп и допускаемые их учасниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, а, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности… Из приведенных выше примеров видно, что действия т.н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями".
Нарікав на спецгрупи й міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач, колишній керівник Центрального штабу партизанського руху. "За последнее время зарегистрирован ряд случаев, когда лица, состоящие в агентурнооперативной сети органов МГБ западных областей Украины, являлись организаторами и участниками грабительских групп, – писав 9 червня 1949 року в доповідній записці міністрові внутрішніх справ СРСР Сергієві Круглову. – Работники МГБ вручают им оружие. Тех, кто имеет связь с преступниками, не контролируют, не воспитывают, в результате чего они, действуя под видом ОУНовских бандитов, занимаются грабежами и кражами у мирного населения".
Після боїв і каральних акцій тіла вбитих воїнів УПА чекісти везли до райвідділу або обласного управління НКВС чи МДБ. Там проводили впізнання – приводили родичів, захоплених у полон підпільників, або місцевих жителів. Убитих фотографували та складали протокол упізнання. Тіла залишали лежати для залякування місцевого населення, а потім "негласно хоронили". Місця поховань були засекречені
Історія з пораненням генерала ватутіна як і вся історія срср покрита мороком, ну не можливо було без брехні катам бути хорошими, не буває без брехні двох правд, неможливо заховати криваві руки по чесному а значить слід петляти, петляти так щоб вже ніхто не відрізнив правду від брехні. А правда таки пробивається на гору, надто багато брехні було та й винищити всіх не вдалось, не вдалось мізки промити, не вистачило ще декілька поколінь, щоб з людей зробити запрограмовані машини, хоча експерименти особливо боляче таки вразили частину України. Цікавтесь різними думками та робіть висновки самі, інформації зараз вистачає.
Таємниці поранення Ватутіна
29 лютого 1944 року. У супроводі 8 охоронців і штабних офіцерів Ніколай Ватутін виїхав до 60-ї армії. При наближені до села Мілятин охорона почула попереду перестрілку, але проігнорувала небезпеку. Хоча за інструкціями мала одразу змінити напрямок руху. Згодом попереду виявили велику групу людей. Але колона далі продовжувала рухатись, доки по них, із засідки, на відстані 200 метрів не було відкрито вогонь. В описі бою його учасниками міститься низка принципових розходжень. Це стосується й участі у поїздці Нікіти Хрущова, і кількості машин, і кількості повстанців, і поведінки генерала та його охорони. В одному місці чисельність партизанів називається біля 200-300 осіб, далі зменшується до сотні... А наприкінці виявляться, що їх було декілька десятків. Й, швидше за все, це був не бойовий підрозділ УПА, а місцева самооборона. Описання характеру бою теж викликає багато запитань - починаючи від твердження Жукова, що Ватутін особисто очолив оборону, і аж до того, що його пораненого винесли бійці з автомобіля. Місце поранення говорить, що обидва твердження очевидно надумані. Адже як в автомобілі куля могла вдарити знизу, коли стріляли збоку? Так само, як і описання геройської поведінки генерала, коли він нібито особисто очолив оборону. Дослідник Грішин у статті "Загадка гибели генерала Ватутина" для характеристики події взяв за епіграф слова Лєрмонтова: Гарун бежал быстрее лани, Быстрей, чем заяц от орла, Бежал он в страхе с поля брани... І це, очевидно, правда. Бо тікали так, що партизанам залишили всі штабні карти разом із генеральською шинеллю. Реконструкція бою виглядає приблизно так. Після перших пострілів, коли машина застрягла, Ватутін із солдатами швидко відступив до найближчого придорожнього рову й заліг там. От тоді куля й вдарила його ззаду у верхню частину стегна. Але кулі не літають колами - пролетіла над головою, повернулась назад і попала в ногу? Стріляли не з лінії фронту повстанців, а з тилу? Дослідники тих подій зауважують, що саме в той час у районі описуваних подій перебувала розвідувально-диверсійна група держбезпеки "Тайга", яку особисто опікував терорист № 1 Павло Судоплатов - спеціаліст по прибиранню неугодних Сталіну фігур. Суперечливість фактів, а також сталінська традиція для постраху вбивати своїх, робить це припущення цілком імовірним.
Свідчення дочки генерала Ватутіна
У київському госпіталі у Ватутіна почалася гангрена, яку легко можна було вилікувати, застосувавши американський пеніцилін. Однак сталін особисто найсуворіше заборонив його використовувати при лікуванні генерала. Про це прямо говорили Хрущов та інші свідки тих подій. І це - доведений факт, що визнається всіма істориками. Звичайно, можна прикидатися дурниками, як це роблять деякі дослідники, і все списувати на маніакальну підозрілість сталіна. Той, нібито, остерігався отруєння генерала американськими ліками. Проте кобу можна запідозрити багато в чому, але тільки не в наївності. Бо одночасно у всій країні й у тому ж госпіталі, де лежав генерал, пеніцилін масово використовувався для лікування поранених солдатів і офіцерів, рятуючи життя сотням тисяч людей. Чому ж лише Ватутіну він міг зашкодити? На справжні наміри Сталіна опосередковано вказує ще одне: категорична відмова Ватутіна від'їздити на лікування до Москви. Певне, генерал сподівався, що у прифронтовій зоні, подалі від Кремля, йому вдасться вижити. А там, чого доброго, удасться змінити гнів на милість злобного тирана. Та, як показала дійсність, це були марні сподівання. Ще в 2000 році газета "Столичные новости" надрукувала інтерв'ю з дочкою Ватутіна, яка перебувала тоді в Києві біля батька. Вона яскраво описує ту ситуацію: "Півтора місяці тато лежав у госпіталі. Казали: "Все нормально, чекайте..." Майже кожен день до батька приходив Хрущов, не казав нічого істотного, потискав руку і йшов собі. У тата почалася гангрена. Він просив: "Відріжте мені ногу, чорт із нею, буду жити без ноги". Батькові кололи знеболювальне, але все одно він був у жахливому стані. Генерал, герой війни, кричав благим матом на всю лікарню. Лікарі приходили до палати і обурювались: "Не обманюйте, вам не боляче, перестаньте над нами знущатись...". Нога загнивала, звідти буквально вилазили черви. Почалось зараження крові. 15 квітня 1944 року тато вмер...".
На запитання кореспондента: "А ви переконані, що Ніколая Ватутіна просто "прибрали?" - Олена Ватутіна дає однозначну відповідь: "Це був наказ Сталіна". Власне, для родини Ватутіна ім'я його справжнього вбивці не було секретом ніколи, як і для всієї тодішньої радянської верхівки. Бо, у значній мірі, демонстративне знищення відомого воєначальника символічно попереджало, що ніякі заслуги, ніяка слава не врятує від помсти вождя. І тільки тваринна відданість, і послух можуть служити примарною гарантією безпеки. І таку поведінку потрібно щоденно демонструвати. Як це робили, наприклад, Калінін і Молотов, дружин яких Сталін відправив у табори, хоча названі опричники йому фактично нічим не загрожували. Все це робилося лише для утримування останніх у відповідному тонусі. Таку ж роль своєрідного "жертовного барана" для постраху найближчого, особливо військового оточення, і мала відіграти своєрідна страта Ватутіна.
Генеральський розмах
Колишній розвідник, а згодом офіцер з особливих доручень при генералові армії Ватутіні, капітан Юрій Коваленко наводить шокуючі факти ставлення вищого армійського керівництва до новомобілізованих із лівобережної України. У цьому питанні ані Жуков, ані Ватутін не відрізнялися один від одного. Коваленко переказує розмову, що відбулася, за його словами, у штабі за участю Георгія Жукова. На зауваження когось зі штабних офіцерів, що для новомобілізованих лівобережних українців не вистачає обмундирування й зброї, він сказав: "Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать". І їх кинули в крижані води Дніпра, без обмундирування, з однією гвинтівкою на десятьох. Правдивість цих слів підтверджують праці багатьох істориків, зокрема, Володимира Кучера та Петра Чернеги, у книжці "Україна у Другій світовій війні (1939-1945)".
Такою була ціна перемоги. Ціна, у якій українці були звичайним гарматним м'ясом у далекосяжних геополітичних намірах їхніх начальників. http://www.pravda.com.ua/columns/2010/05/5/4960514/
.................................................................
«Генерала Ватутіна до вищої міри покарання засудив провід УПА» - Сотенний УПА Мирослав Симчич
1 - Повернімося до діяльності УПА. Проти повстанців діяло не лише НКВС. Винищення бандерівців було «золотою мрією» більшовицької партизанщини. Ставив собі такі плани і керівник чи не найпотужнішої російської партизанки - Ковпак. Ніколи не мали приємності зустрічатися з ним? 2 - Я не бував у ті часи на Волині, тому з Ковпаком не зустрічався. Але після того, як його розбили німці, по наших селах блукало багато «ковпаківців». Вони просили, а бувало, що й відбирали у наших людей їжу. Згодом багато хто з них перейшов у ряди УПА і воював до кінця. Ті хлопці розповідали, щодо Ковпака пішли, бо не мали вибору - не знали, куди податися: іти у Німеччину під англійські й американські бомби не хотіли, служити до німців - тим паче. Ковпак якраз підбирав собі людей, то вони і прибилися до нього. Не за ідею - для того, аби лишень якось пережити скрутний час. 1 - Одним із найбільших ворогів повстанців був радянський генерал Микола Ватутін, якого упівці буцімто вбили. Втім за іншою версією, смерть генерала була прозаїчнішою. Кажуть, його доконала гангрена? 2 - Брехня. Ватутін був здоровий, як слон, а вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію Лівобережжя: своїх чоловіків-українців він не вдягнув, не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то весь той натовп загнав у воду - пливи як хочеш, виживав один з десяти. Він втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів які займалися лише боєм із німцями ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Довго він не потрапляв нам до рук. Проте згодом вскочив у нашу засідку, був смертельно поранений і в шпиталі помер. 1 - Ви на власні очі бачили, ж загинув Ватутін? 2 - Ні, доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці. Він родом із Волині, відбув двадцять літ каторги. Найвищу міру кари той хлопець отримав за те, що, коли втрапив у руки ворога, на ньому була ватутінська шинель. Він мені переповідав ті події так: розвідка донесла, що Ватутін їхатиме з групою у Житомир (не пам'ятаю точно, звідки він прямував, здається, з Києва). На шляху генерала стрільці влаштували засідку з трьох сотень вояків. Машини під'їхали - стрільці відкрили вогонь. Куля не вибирає, Ватутін чи не Ватутін. А те, що у нього була гангрена, — це брехня. Він ішов разом із діючою армією і був здоровий, нічого йому не бракувало, просто поранили його так, що лікарі не змогли врятувати. 1 - Пане Мирославе, зараз чи не найбільше суперечок точиться стосовно того, прирівнювати в правах повстанців і радянських солдат чи ні. Чи бачите ви можливість примирення між вояками Червоної армії та УПА? 2 - Між тими, хто воював у Червоній армії, і нами на сьогоднішній день немає ніякого антагонізму. У нас є антагонізм з так званими героями, які були в КДБ і у совєцьких каральних структурах, які нас били. З ними у нас антагонізм залишиться, поки будемо живі. 1 - Ну а офіційне примирення між вояками УПА та Червоної армії можливе? 2 - Ми, ветерани УПА, разом із ветеранами війни проводимо збори, разом зустрічаємося, разом святкуємо тощо... Вони - теж українці, а що пішли до Червоної армії воювати, то так склалася воєнна обстановка. Наші вороги - це оті кадебісти. Прості солдати Червоної армії і ми - абсолютно однакові. Вони нас шанують, а ми шануємо їх.
Бути народовольцем вимагає від тебе Батьківщина, коли вона в скруті. А Україна сьогодні, як ніколи, у скруті.
Юрій Іллєнко Українська влада, при чому як і теперішня, так і минула, у питанні національно-визвольної боротьби українців у ХХ столітті, гостро спекулює тільки на темі УПА. Одні це проголошували позитивом, інші негативом. Але Ющенко і Янукович де-факто мовчать про боротьбу на Великій Україні. Причини для цього різні, але наслідок – один. Народився я в бандерівському краї – Прикарпатті. Моїми найвизначнішими українськими героями з дитинства є, безперечно, Шухевич та Бандера. Оскільки за фахом я не історик, то про боротьбу на Великій Україні я знав мало. Власне, тільки загальновідому боротьбу армії УНР із білогвардійцями та більшовиками. Рік тому я прочитав роман Василя Шкляра "Чорний Ворон". Для мене це стало справжнім відкриттям. При чому в мене відкрились очі на те, звідки й чому появилась ОУН та УПА. Так, саме брати Чучупаки, отаман Чорний Ворон – і є тими постатями, які надихнули на героїчну боротьбу наступне покоління українців. Саме ці постаті, які в умовах тотальної окупації московськими більшовиками створили в центрі України, на Черкащині, так звану "Холодноярську Республіку", куди окупанти декілька років боялись ступити ногою. Саме на мемуарах Горліс-Горського "Холодний Яр" виховувалось ціле покоління ОУН. А прямим зв'язком між повстанцями 20-х років на Великій Україні та 40-х років на Західній – стали ветерани Армії УНР. Той же Євген Коновалець очолював Курінь Січових Стрільців, який був одним із найбоєздатніших частин Армії УНР. А згодом створив ОУН. Нещодавно українці святкували день Соборності. Але практично ніхто з політиків не згадав про те, у чому саме проявилась ця соборність.На моє глибоке переконання, не в тільки в тому, що ЗУНР об'єдналась з УНР. Насамперед – у продовженні боротьби, яку започаткували вояки армії УНР, холодноярські герої та інші повстанці на Великій Україні, і яку продовжили повстанці ОУН-УПА на Західній Україні.
Сьогоднішні зайди та вчорашні помаранчеві зрадники про це мовчать. Бо їм вигідно поділити Україну на "совково-малоросійську" Велику Україну та "нацюкову" Галичину, тим самим поділити нас на дві різні України. Тому й вручення Ющенком звання Героя України Бандері та Шухевичу є надто непослідовним. Адже так само потрібно було розказати людям про тих, хто став взірцем для наслідування для ОУН. Розказати про холодноярських героїв.
До прочитання цієї книги я, як і багато моїх друзів та знайомих, і гадки не мали, що на Великій Україні у свій час проходила така потужна збройна боротьба з усіма окупантами. У шкільній програмі я точно не пригадую згадки про ці події. Тільки прославлення героїв Холодноярської республіки та інших повстанців на Великій Україні, разом із популяризацією Бандери та Шухевича, покаже українцям і на Сході, і на Заході, що ми є єдиною нацією, і що в ХХ столітті ми всі боролися за свою волю та незалежність.
Мені, галичанину, абсолютно зрозуміло, що мешканцям Центральної та Східної України треба перш за все показувати героїв, які походять із місцевих міст та сіл – бійців легендарної Армії УНР, відчайдушних отаманів повстанських загонів, героїв Коліївщини та козацької доби. І тоді всі ці герої та борці логічно стають в один ряд із повстанцями Бандери та Шухевича. Свого часу Галичина була значно відсталішою в національному розвитку, ніж Велика Україна. Ідеї української нації на Захід принесли саме східняки – Шевченко, кирило-мефодіївці. Український націоналізм теж прийшов зі сходу – Міхновський, Донцов, Сціборський, армія УНР, холодноярці та інші повстанці. І зараз Галичина має "віддавати борги". Тобто поширювати націоналізм на схід. Так, як колись це робили східняки в Галичині. Саме тому ідеї націоналізму швидкими темпами поширює ВО "Свобода" на Східній Україні. А про успішність цих процесів свідчать останні дочасні вибори до Харківської обласної ради кандидата мажоритарника від ВО "Свобода", який набрав 10% голосів!Цьогорічну Шевченківську премію в галузі літератури здобув Василь Шкляр, за роман "Чорний Ворон". І в мене постало запитання: хіба представники влади не читали роман? Чи вони прочитали назву, та й подумали: а який ще може бути ворон, як не чорний?...
Олександр Аронець http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/019595/
НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Видання історичного клубу "Холодний Яр". Цікава і дуже важлива газета для підняття історичних знань і духовності українства, особливо центральних, східних областей нашої країни - УКРАЇНИ. http://nezboryma-naciya.org.ua/